Функції релігієзнавства

Конфуціанство - національна релігія китайців. Її поява пов'язана з іменем стародавнього китайського мислителя Конфуція (551-479 рр. до н.е.) Цікаво, що конфуціанство існувало спочатку як філософське вчення і тільки пізніше набуває рис релігії. Джерела конфуціанства - роботи, написані Конфуцієм та його послідовниками (так зване дев'ятикнижжя). Найбільш відома книга Лунь-Юй „Бесіди й судження”. Верховне божество - Небо.

Центральне місце в конфуціанстві займає етична проблематика. Проповідуються п'ять основних доброчинностей: мудрість, гуманність, вірність, почитання старших і мужність.

Їх наслідування забезпечує порядок і гармонію. Людська доля визначається Небом. Головний зміст релігійного життя - культ предків. Кожна сім'я мала храм предків. Обряди відправлялись старшими в сім'ї. Верховний священнослужитель - імператор, який мав титул “син неба”. У конфуціанстві відсутні професійні священнослужителі, всі обряди виконували чиновники. Зникнення імператорсткого режиму зумовило кризу конфуціанства.

До типових національних релігій можна також віднести індуїзм (релігія більшості населення Індії - індусів), що виник в 4-6 ст. Релігійні канони зафіксовані в священних книгах Ведах. Індуїзм - політеістична релігія. Центральне місце займає трійця богів: Брахма (бог-творець), Вішну (бог-хранитель), Шива (бог-руйнівник). Поряд з богами почитаються напівбоги, духи, тварини, рослини.

Індуїзм сприймається віруючими не тільки як релігія, але й як визначений життєвий шлях. В індуїзмі є вчення про дхарму - перелік правил, які треба виконувати й від яких залежить карма (доля, воздаяння), що визначає добре чи погане переродження в іншому житті. При цьому правила поведінки кожного зумовлені його належністю до відповідної касти. Окрім вчення про переселення душ та карму для індуїзму характерні ідеї про неминучість розплати за все скоєне, рай, пекло, недопустимість нанесення зла живому.

В індуїзмі немає єдиного центру, єдиної обрядностї, церковноўї ієрархії, але відпрацьована така структура, що дозволяє контролювати життя віруючого через священнослужителів, а також через кастові ради.

Іудаїзм - одна з найдавніших національних релігій. Основи її віровчення викладені у Танаху (Старий Заповіт) та Єрусалимському і Вавілонському Талмудах. Іудаїзм вважається етнічною релігією, оскільки представники різних народів, які її сповідують, вважаються євреями, незважаючи на їх різні мови, звичаї, культури, раси і т. ін.

Віровчення це сформувалось в античній Іудеї, де було складено його Священне писання. Визначну роль у цьому процесі відіграли фарисеї, які продовжили розвиток віровчення після руйнації Храму. Раббі Іоханан Бен-Заккай, який зумів врятуватись з обложеного римськими військами Єрусалиму, після його падіння заснував у містечку Явне школу, яка стала духовним центром прихильників іудаїзму. Саме там був складений перший збірник коментарів до Танаха, названий Мішною.

Мішна стала головним предметом вивчення, удосконалення та подальших коментарів і в палестинських, і у вавілонських іудейських школах. Вчителі, яких називали амораїм ("промовці"), обробляли Мішну слово за словом, вивчали та обговорювали її зміст, погоджували протиріччя, що зустрічалися, і простежували корені мішнаїстских вчень у Священному писанні.

Інтелектуальна діяльність багатьох поколінь вчених обумовила появу Гемари (що буквально означає "завершення"). Разом із Мішною Гемара утворила Талмуд, що зберігся у двох варіантах - єрусалимському і вавілонському. Талмуд містить багатий матеріал, що охоплює буквально всі сфери іудейської релігії й етики. Це - моральні міркування, афоризми життєвої мудрості, метафізичні ідеї, історичні й легендарні оповіді з біблійної історії, мрії про майбутнє євреїв і месіанські бачення порятунку всього людства, а також багато зауважень, що часто є результатами рідкісної спостережливості в геометрії, медицині, астрономії, фізіології, ботаніці та ін. Єрусалимський і Вавілонський Талмуди - результат діяльності двох різних духовних центрів - відрізняються один від одного матеріалом і методологією, стилем і мовою.

У системі освячення життя в іудаїзмі найбільш важливим інститутом після домашнього вогнища служить синагога. Це - місце і богослужіння, і навчання, і громадських контактів. Синагога сприяє тому, щоб єврей усвідомив своє призначення як член свого народу і вселюдської спільноти. Як і в домашньому житті, в синагозі є свої символічні особливості. Головна особливість зовнішнього вигляду синагоги - ковчег. Це - своєрідна шафа, в якій зберігаються сувої Тори (Арон Койдеш) і до якої звернені всі, хто молиться. У синагозі є також постійний вогонь, що нагадує про вогні семисвічника, який постійно горів у Храмі. Крім того, кожна синагога має кафедру з пюпітром, альмамар (або біма), на якій читають Тору. Вона служить нагадуванням про вівтар Храму і, подібно до вівтаря, розташована в більшості випадків у центрі приміщення. До синагоги примикають класи, що в Талмуді називаються бет-л-сефер (будинок книги), де навчають Торі дітей. Часто при синагозі є також бет а-мідраш - будинок навчання, в якому підлітки й дорослі люди займаються вивченням Тори. Деякі общини мають ще й навчальні заклади вищого рівня - єшиботи, де вчаться молоді люди, які присвятили себе науці іудаїзму. Тут готуються кадри майбутніх духовно-релігійних керівників єврейського народу.

Важливу роль в освяченні щоденного існування відіграють ""усталені дні" - свята і пости, що утворюють характерну рису єврейського життя. Перше місце серед них займає Шабат, щотижневий святковий день відпочинку. У цей день віруючий єврей не працює, не займається ніякими справами, не користується транспортом і не бере в руки ніяких знарядь та інструментів, якщо тільки не виникає небезпеки для життя, що автоматично знімає всі суботні заборони.

Головне свято іудаїзму - Песах (Великдень). Він випадає на 15 день місяця Нисан (березень-квітень) і триває сім днів (у діаспорі - вісім). У дні Песах забороняється їсти продукти, виготовлені з квашеного тіста, усе квашене повинно бути видалене з будинку ще до настання свята. Песах - свято весняного відродження природи і символ народження ізраїльської нації, що відбулося при виході з Єгипту.

Третє щорічне свято - Суккот (Кущі). Свято починається в п'ятнадцятий день Тишрей (вересень-жовтень) і продовжується тиждень. Воно збігається із завершенням збору винограду і виражає подяку Богу за рясні й щедрі дарунки. Свято відзначається чотирма рослинами: етрогом (цитроном), пальмовою гілкою, миртою і гілками верби. З останніх трьох складають щось на кшталт букета, яким разом з етрогом помахують в усіх напрямках, виспівуючи псалми й гімни. З ними в руках утворюють процесію в синагозі, проголошуючи хвалу Богу - дарувальнику всіляких благ. Відповідно до єврейського традиції, иі чотири рослини символізують чотири типи людських характерів, об'єднаних воєдино. Другою примітною рисою свята Суккот є спорудження сукки - куреня із солом'яним або листяним дахом, в якому прийнято їсти весь святковий тиждень.

Якщо три описаних свята мають в основному характер національно-історичний і нагадують про особливі зв'язку Бога з Ізраїлем, то Рош-Ашана, єврейський Новий Рік, що випадає на перший день Тишрея (вересень-жовтень) і святкується два дні (і в Ерец Ізраїль), виходить за вузько національні рамки й набуває характеру загальнолюдського. Це - річниця дня Творіння.

Йом-Кіпур (день Спокути), що припадає на десятий день Тішрей, - кульмінація днів каяття. Це - день утихомирення плоті (у цей день необхідне повне утримання від їжі і напоїв).

Крім основних свят, визначених Торою, існує ряд святкових днів і постів, менш важливих за своїм значенням. Вони встановлені в пам'ять про радісні або сумні події історії єврейського народу. Найрадісніше з них - свято Пурім, пов'язане з пам'яттю про врятування євреїв від повного знищення. Свято післябіблійного походження - Ханука (Освячення) триває вісім днів. Це - пам'ять про перемогу, здобуту над сірійцями в 165 р. до н.е. єврейськими загонами під проводом Суди Маккавея і про наступне очищення і освячення Храму. На Хануку запалюють на спеціальному восьмисвічнику першого дня одну свічу, другого - дві і т. д.. доки в останній день не загоряться всі вісім свічок.

Свято Лаг баомер вважається святом вчених. Починаючи з XVI ст. воно присвячується раббі Шим'ону Бар-Иохаї (II ст. н є.), славному патріоту, що не схилився перед римською владою і тиранією, легендарному автору прославленої книги Зоар, класичного твору єврейської містики.

На відміну від євреїв Європи, євреї, які проживали у країнах ісламу, мали свій центр у Вавілонії і вавілонські школи, з якими підтримувався постійний поштовий зв'язок, керували всіма їхніми релігійними звичаями і практикою. Так почали складатися два найбільших напрямки єврейської традиції. Вже до початку XI ст. одне з них представляло єврейство країн ісламу й Іспанії, що знаходилося під впливом Вавілонії, а інше - євреїв Італії, Франції і Німеччини, що знаходилися під впливом Палестини. Перша гілка стала називатися сефардською (від сфарад - іспанець), а друга - ашкеназійською (від "ашкеназ" - німець).

У середині VIII ст. в іудаїзмі виник рух. що сколихнув усе світове єврейство і якийсь час взагалі загрожував йому розколом. Засновником руху був Анан Бен-Давид, який мав успадкувати титул екзіларха. Однак запідозрений у підривних поглядах і тенденціях, він не одержав цього звання, і екзілархом став його молодший брат. Розгніваний цим рішенням, Анан Бен-Давид відкинув Талмуд і заснував новий рух. що. як колись садукеї, не визнавав авторитету "сного Вчення і покладав винятково на текст Тори, зрозумілий буквально. Прихильники цього руху одержали назву караїми (від давньоєврейського кореня кара - читати, зокрема, читати Священне писання), що значить "читачі Біблії", на відміну від прихильників Талмуду, яких стали звати "раббинім"

Охороняючи і розвиваючи традиції Талмуду і гаонів (духовні лідери. буквально генії), прямими спадкоємцями яких він став, середньовічний раббинізм зумів утворити норми поведінки, придатні для будь-яких нових умов і обставин. Тим самим раббинізм зберіг контроль над життям особистості й общини, спрямовуючи її у всіх сферах, починаючи з найбільш інтимних і священних і кінчаючи зовнішніми і світськими. Середньовічний раббинізм. таким чином, прищепив життю євреїв внутрішню дисципліну, що, зовсім не обмежуючи розум і подавляючи дух, вберегла іудаїзм від надмірного збочення у раціоналізм та містику. Загальновизнаним главою іудейських коментаторів став раббі Шеломо Бен-Іцхак із Трва (Франція, 1040-1105 рр.), названий за першими літерами його імені Раші. Він мав найбільший вплив на єврейське мислення й освіту. Коментарі, які Раші створив фактично до всього Талмуду, не залишивши без пояснення або тлумачення майже жодного терміну, ідеї, фрази або концепції, з часу своєї появи стали необхідним посібником і для вчителів Талмуду, і для їхніх учнів.

Найбільш систематизованою і вичерпною збіркою законів іудаїзму (Галахи) став кодекс Маймоніда (рабі Моше Бен Маймон, 1135-1204 рр.) "Мішне Тора" ("Повтерення Закону"), названий "Яд хазара" ("Потужна рука"). Маймонід створив цей твір для сучасників і як основу для майбутньої єврейської держави. Іспанський біженець Йосеф Каро (1488-1575 рр.) склав зведення законів "Шулхан Арух" ("Накритий стіл"), що обумовило певну стандартизацію іудейського законодавства.

Хасидизм, засновником якого був Ісраель Баал-Шем-Тов (Бешт) (1700-1760 рр.), запропонував вихід і засіб уникнення занепаду духу й розпачі, якому євреї піддалися після численних трагедій ХУІ-ХУІІІ ст. Хасидизм націлює увагу на спокутну силу Бога в дійсності, у ході повсякденного життя. Не послаблюючи віри в месіанський рятунок, хасидизм вчить, що кожна мить реальності є моментом порятунку окремої особистості і кроком вперед до загального остаточного порятунку. За допомогою цієї концепції хасидизм розраховує витягти народ із безодні розпачу, в яку той занепав. Месіанські надії, звичайно, не збулися, але процес блаженного порятунку продовжується тут і тепер. Кожна людина може в ньому брати участь. Для цього не потрібно особливих якостей.

До хасидизму ввійшла ідея цадика, визнаного праведника, що зайняла в процесі розвитку хасидизму центральне місце. Цадик, який вміє звільнити свідомість від усіх думок щодо земних турбот, сконцентрувати всі помисли на Богові і піднести ефективну молитву. Отже обов'язок віруючих ? йти за цадиком. Силою особистого прикладу цадик може допомогти своїм прихильникам розвинути їхні духовні можливості і водночас за допомогою спілкування з Богом забезпечити їм вдачу в земних і небесних справах. Наділяючи свого цадика надприродними можливостями, його прихильники зверталися до нього за допомогою і порадою. Цадик брав на себе весь вантаж їх сумнівів і тривог, молився за них, зміцнював їх, наповнював їхні серця оновленої вірою, мужністю і надією. Принцип цадикізму спричинив наступних лідерів хасидизму, який має ряд гілок, заснованих цадиками брацлавськими сквірськими, тверськими, самарськими, любавичськими та іншими.

Філософом хасидизму був Шнеур-Залман з Ляд (1746-1813 рр.). До нього в хасидизмі переважали емоції і почуття. Навіть теоретичні доктрини, на які він спирався, містили в собі дуже мало філософського. Усе сприймалося на віру, без сумнівів, не кажучи вже про критичну перевірку й аналіз. Головним було вчення про існування Божественних іскор у всьому, в позитивному й негативному.

Такий стан речей влаштовував неосвічених євреїв України, але ніяк не міг задовольнити потреби інтелектуального єврейства Литви. Шнеур-Залман став перед необхідністю створити нове вчення хасидизму, в якому теоретична частина була б подана в чіткій формі, а почуття підпорядковане розуму. Так виник хасидизм Хабада - термін, утворений з початкових літер трьох вищи: сефірот - Хохма (мудрість), Біна (розуміння) і Даат (знання). Мудрість позначає народження ідеї; розуміння - розробку її у всіх подробицях; знання - повне сприйняття ідеї розумом. Такі форми мислення Хабада, які Шнеур-Залмаї застосував у хасидских доктринах, що стосуються Бога, душі й обов'язків людини в житті, з великою пристрастю і глибиною виклав у своїй книзі навчання "Сефер Танія", що стала настільною книгою хасидів Хабада.

У згоді зі своїм інтелектуальним підходом Хабад надає великого значення вивченню Талмуду. Цадик у Хабаді розглядається не як квазіпосередник між людиною і Богом та чудотворець, а як вчитель, шанований насамперед завдяки своїй вченості і знанням Тори. Проте Хабад зберігає повною мірою екстатичне відношення до молитви і єдність хасидської громади, живий центр якої - ребе. Як і в діяльності інших хасидів, важливу роль у релігійному житті Хабаде відіграють спеціальні мелодії. Як продукт раббинізму, незважаючи на тенденції до антиномій, характерні для всіх містиків, хасидизм твердо стоїть на грунті Шулхан Аруху і навіть йде далі цього кодексу законів, вносячи в ритуал і церемонії додаткові деталі. Хасидизм запровадив ряд змін у літургії.

Емансипація принесла євреям звільнення від багатьох форм гноблення, які панували століттями в християнських і мусульманських країнах. Вона дала їм рівні з християнами цивільні права і цим поклала початок кінцю автономії єврейської общини, що колись мала владу вимагати від своїх членів підпорядкування раббинізму. З цього моменту раббинізм, хоч і не скоротив своєї широкої і різноманітної діяльності, позбавився колишнього майже незаперечного панування. Раббинізм змушений був відступити під тиском нових рухів, з якими йому довелося боротися за вплив на єврейську душу. Для іудеїв загальну атмосферу XVIII ст. характеризував рух, який отримав назву Просвітительства, що було спробою західноєвропейської частини людства застосувати наукові критерії до всіх сфер людської діяльності. Щодо релігії, то автономія знань означала розрив із всякою догмою, авторитетом і традицією. Самостійна особистість ставала єдиним суддею своїх переконань, а в соціально-політичних відношеннях вона поставала проти будь-якої нетерпимості й абсолютної влади й вимагала свободи і рівності для всіх людей

Значну роль у справі поширення духу Просвітительства серед євреїв відіграв Мойсей Мендельсон (1728-1786 рр.). Він вніс ясність у відношення розуму до віри і здолав концепцію іудаїзму, не допускаючи жодного пункту віри, який не міг би бути самостійно розкритий розумом. У результаті в іудаїзмі народився реформаторський рух, що, виникнувши в Німеччині і перекинувшись в Америку й Англію, прагнув пристосувати стародавні форми і практику єврейського життя до духу культурної атмосфери тих націй, до життя яких євреї прилучилися в ході історичного розвитку.

Консервативний іудаїзм, займаючи проміжне положення між ортодоксами і реформістами, з одного боку, засвоїв цілий ряд зовнішніх особливостей реформізму. Як і там, у консерваторів, за рідким винятком, чоловіки і жінки моляться разом, що неможливо для ортодоксальних іудеїв; у службу входять молитва англійською мовою; у багатьох синагогах застосовується орган. З іншого боку, консерватизм заявляє про визнання всієї системи раббинізму, хоча й дозволяє інтепретувати релігійні догмати залежно від сучасних потреб і власних переконань. Поступово консервативний рух зайняв у релігійному, інтелектуальному і громадському житті американського єврейства панівне місце, яке він зберігає й донині. Проміжне положення між реформістами і консерваторами займає прогресивний іудаїзм.

Проте в Ізраїлі тільки ортодокси мають своїх представників у Кнесеті і, як правило, в уряді Ізраїлю. Вони мають значний вплив на систему освіти країни, але сам іудаїзм не став ще монолітним утворенням. В Ізраїлі діють сефардійський і ашкеназійський раббінати; реформісти мають значно менше прав, ніж ортодокси. Частина останніх вважає Ізраїль ознакою початку месіанської ери, а інші (харедім) не визнають цього. Окремі угрупування (Нетурей карта та інші) доходять у своєму негативізмі до антисіонізму. Значна частина ізраїльтян виступає проти звільнення учнів єшиботів від віськової служби, що також ускладнює відносини секулярної та релігійної частин населення країни.

Другим після Ізраїлю центром іудаїзму є США, де переважна більшість євреїв належить до громад реформістської та консервативної спрямованості. Аналогічні позиції займає іудаїзм і в Західній Європі.

В Україні за радянських часів зберігалась деяка кількість іудейських громад, які діяли в умовах постійних утисків з боку державних структур. У незалежній Україні діють десятки ортодоксальних, хасидських і реформістських релігійних організацій, які об'єднані у республіканські структури, фінансуються переважно єврейськими організаціями США та Західної Європи і мають значний вплив на ряд єврейських дитсадків, середніх і недільних шкіл.

Тема 5. Світові релігії

Світові релігії - це релігії, звернені до всіх людей і мають широке розповсюдження (у планетарному масштабі). Цей тип релігій складають буддизм, християнство, іслам.

Слід звернути увагу на некоректність деяких дослідників, які стверджують, що в часі ці релігії виникають після національних, тоді як насправді деякі з них набагато старіші за національні (наприклад, буддизм).

Попри всю різницю та розбіжності між світовими релігіями можна виділити такі спільні характерні для них риси:

1. Зверненість до всіх людей, незалежно від етнічного, соціального і т.ін. походження;

Соціальна й етнічна гнучкість, адаптивність, тобто здатність пристосовуватись до різних соціально-політичних та національних особливостей, що підтверджує багатовікова історія цих релігій в тій чи іншій країні;

Прозелетизм, бажання залучити до своєї віри якомога більше число послідовників;

Масштабність, широта розповсюдження;

Визнання рівності людей перед Богом:

в буддизмі - у стражданні,

в християнстві - у гріху,

в ісламі - в покірності.

Буддизм - є самою стародавньою релігією із світових, він виник в 6 ст. до н.е. на території сучасної Індії. У перекладі на нашу мову буддизм означає “просвітлення”, а будда - “досягнувший просвітлення”.

У цій релігії немає поняття бога-творця, спасителя і т.д. Багато хто вважає буддизм мало не “атеїстичною” релігією і для такої точки зору є підстави. Під “богом” буддисти розуміють якийсь абсолют, універсальне першоджерело, абстракцію. При цьому небо і земля, згідно з буддизмом, населені багаточисельними богами з пантеону Вед, брахманізму та ін. Будда - це не бог, а тільки діставший просвітлення індивід, який вказує іншим шлях до самоудосконалення. З цього можна констатувати, що буддизм - політеістична релігія. Головна священна книга буддистів - Трипітака (Три корзини).

Засновником буддизму вважається реальна історична особа - Сідхартха Гаутама, який належав до правлячої династії невеликого князівства Шакья, розташованого на півночі Індії. Згідно з легендою, зіткнувшись з суворою реальністю буття вже в досить зрілому віці, він змінює спосіб життя, стає пустельником, переживає просвітлення і починає проповідувати.

Звичайно, тут треба враховувати, що утвердженню і розповсюдженню буддизму сприяли соціально-економічні й політичні причини, а також особливості духовного життя тодішньої Індії.

Формуючи своє вчення, Будда використовує принцип перевтілення (сансари), переселення душі (реінкарнації), ідеї воздаяння (карма), праведного шляху (дхарми).

Згідно з буддизмом, світ у всіх його проявах - це різні комбінації нематеріальних утворень - дхарм. Характер їх сполучень зумовлює буття всього сущого (людей, тварин, рослин, неорганічної природи).Після розпаду відповідного сполучення настає смерть, але дхарми не зникають безслідно, а утворюють нові комбінації. Ця комбінація утворюється відповідно до законів карми - воздаяння, залежно від поведінки в попередньому житті. Ця нескінченна послідовність перевтілень повинна мати на меті досягнення нірвани, тобто стану благодаті, спокою, злиття з Буддою - така мета людських прагнень.

Згідно з буддизмом, у всіх людей рівні можливості стати на шлях просвітління. Соціальні, етнічні відмінності не мають значення, головне - моральне самоудосконалення індивіда, тобто акцент змішується на індивідуальне релігійне життя, виконання кожним визначених моральних норм, що тільки й дає можливість заслужити добру карму й гідне перевтілення у майбутньому житті.

У деяких буддистських першоджерелах дається досить детальна картина світоустрою, згідно з якою світ схожий на піраміду з декількох ступенів, рівнів. На найнижчому знаходяться пекло й відповідні жахливі істоти, а на вищих рівнях живуть міфічні істоти й боги. Люди, за цією схемою, як істоти, котрі суміщують пекельно-тілесне й божественно-духовне начало, займають середній рівень. При цьому, вмираючи на одному рівні, істота може відродитися як на більш низькому, так і високому. Цікавим видається й опис землі як циліндрічного диска в пустому просторі та інші картини, описи уявних конструкцій світоустрою.

Центральне місце у віровченні буддизму займає вчення про життя, що включає чотири основних положення, котрі іноді називають “4 істини Будди” :

Суттю життя є страждання.

Причина страждань - жага до життя (бажання й прихильності)

Щоб позбутися страждань, треба придушити жагу до життя (з коренем вирвати бажання й різні прихильності).

Для цього необхідно вести доброчинне життя за законом так званого восьмирічного шляху, що включає вісім принципових позицій :

вірні погляди (віра в Будду);

вірні устремління (рішучість, готовність до подвигу);

вірна мова, висловлювання;

вірна поведінка (відмова від зла);

вірний спосіб життя (мирний, чистий, чесний);

вірні зусилля (самодисципліна, обачливість);

вірна увага, активна пильність свідомості, уважність;

вірна зосередженість (роздуми), медитація й самоспоглядання.

Моральні заповіти буддизму (панчашила) мають характер заборон :

не вбивати нічого живого ;

утримуватись від крадіжок ;

утримуватись від розпусти (прелюбодійство) ;

утримуватись від брехні ;

утримуватись від збуджуючих напоїв.

Задля необхідності залучення якомога більшого числа послідовників у буддизмі відпрацьована концепція вузького й широкого шляху спасіння. Вузький шлях спасіння (хінаяна) визначає аскетичний спосіб життя (по суті, монаший), широкий шлях спасіння (махаяна) передбачає виконання принципів панчашила й не вимагає відмови від світського життя.

Буддистський культ передбачає різноманітні дії (насамперед, медитації як індивідуальні, так і колективні, молитва тощо) й використання різноманітних предметів (статуї Будди, богів тощо), реліквій, що зумовлюється особливостями того чи іншого напрямку в буддизмі. Основними напрямками є: дзен-буддизм, ламаїзм, що має не тільки відмінності у віровченні й культі, але й своєрідну організаційну будову, ієрархію багаточисельних священнослужителів на чолі з далай-ламою тощо.

У нашій країні буддизм не має широкого розповсюдження. Найбільш популярний буддизм у країнах південної, південно-східної Азії і Далекого Сходу ( Індія, Таіланд, Кампучія, Вўєтнам, Китай, Японія, Монголія та ін.).

Християнство являє собою найбільш розповсюджену релігію, що має величезний вплив на розвиток нашої цивілізації. Вона виникла близько 2000 років тому на території східного Середземномор'я, котре в ті часи знаходилось під владою Римської Імперії. Його виникнення прибічники теологічної концепції походження релігії пов'язують з міфічною особою Ісуса Христа, чиє ім'я й дало назву цій релігії (Христос - месія, помазаник божий, Ісус - спаситель). Розглядаючи умови появи й становлення християнства, слід враховувати соціально-політичні, історичні й духовні умови життя Римської Імперії і населявших її народів.

Християнство - монотеїстична релігія: Бог один, але один в трьох особах: Бог-отець, Бог-син, Бог-Дух святий. Священна книга християн (Священне письмо) - Біблія, яка складається із Старого й Нового Заповітів. Старий Заповіт співпадає зі священними текстами іудаїзму й включає 1) П'яти-книжжя Мойсея, 2) Пророки, 3) Писання. Старий Заповіт, перекладений на грецьку мову (Септуагінта), має деякі доповнення. До Старого Заповіту входять тексти, що описують “створення” світу й людини, життя й відносини перших людей на землі, всесвітній потоп, деякі реальні події та їх інтерпретації з історії народів східного Середземномор'я.

Новий Заповіт присвячений насамперед описанню життя й діяльності Ісуса Христа та його учнів, а також головним положенням нового віровчення. Структура Нового Заповіту включає чотири Євангелія, названі за іменами їх авторів, в яких, власне, й описується народження, життя, смерть, воскресіння та вознесіння на Небо Ісуса Христа ( Євангеліє від св. Матвія, Євангеліє від св. Марка, Євангеліє від св. Луки, Євангеліє від св. Іоанна). До Нового Заповіту також входять книга “Діяння святих апостолів” (описання подвижницької діяльності найближчих сподвижників Ісуса Христа), Послання апостолів та Откровення Іоанна Богослова.

Основні догмати християнства включають такі положення, які сформульовані в так званому Символі віри. Це догмат про святу Трійцю (Бог-отець, Бог-син, Бог-Дух святий), догмат про єдиного Бога-творця, який створив все суще й керує всім у цьому світі, котрий є справедливий суддя, який нагороджує за добро й карає за зло; догмат про боговтілення, спокутну жертву Христа, тобто сина Божого, його чудесне воскресіння й вознесіння; догмат про безсмертя душі, посмертне воздаяння, спасіння як наслідок благодаті Божої; догмат про Страшний суд, воскресіння мертвих й вічне життя тощо.

Моральне вчення християнства в основному відображено в так званому Декалозі - 10 заповідях (викладених у Старому Заповіті):

- Я, Господь Бог твій, не будеш мати інших богів, крім мене;

- Не роби собі ідола... не вклоняйся їм, не служи їм;

- Не позивай даремно імені Господа Бога твого;

- Пам'ятай день святий святкувати...день сьомий;

- Шануй отця свого і матір свою;

- Не убий;

- Не прелюбствуй;

- Не кради;

- Не свідчи ложно на свого ближнього;

- Не жадай жони, майна ближнього свого.

В Євангелії від Матвія наводяться ще дві заповіді Божі :

- Возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією мислею твоєю.

- Возлюби ближнього твого, як самого себе.

Більшість напрямків і течій у християнстві мають розвинений культ та різноманітну обрядовість. До основних обрядів можна віднести сім святих таїнств - хрещення, миропомазання, сповідь, євхаристія, священство, подружжя (шлюб), єлеосвячення.

Християнство має складну й багату на події історію, протягом якої розвивалося віровчення, удосконалювались обряди, змінювались організації. Якщо в перші десятиріччя і навіть століття свого існування християнство було об'єктом гонінь та репресій з боку властей Римської Імперії, то з 324 року внаслідок едиктів імператора Костянтина воно стає не тільки дозволеною, легальною, але й практично державною релігією Римської Імперії.

Величезне значення для становлення християнського віровчення та культу мали Вселенські собори: 1-й Нікейський в 325 р. і 2-й Константинопольський в 381 р. на яких прийнято “Символ віри”. З розпадом Римської Імперії на Західну й Східну в 395 р. християнство також починає розділятись. Виникають православ'я і католицизм. У 1054 р. розкол між цими гілками християнства закріплюється остаточно. Хоч і задовго до цього, внаслідок розбіжностей історичної долі територій, що входили до Східної і Західної Римської Імперії, ці течії в християнстві розвиваються по-різному. При цьому відмінності мають місце як в богословії, так і в культі та принципах організації церков, а також в їх місці й ролі в суспільстві, значенні в політичній, духовній та інших сферах суспільного життя.

У 16 ст. внаслідок причин соціально-політичного та релігійно-духовного характеру виникає третій напрямок в християнстві - протестантизм. Датою його появи часто називають 31 жовтня 1517 р. - день, в який виступив з вимогами реформ в релігійному житті Мартін Лютер. Однак процес реформ зайняв цілу епоху, яка одержала назву епохи Реформації. Наслідком цілого ряду перетворень в релігійній сфері в деяких країнах Західної Європи стало утворення нового напрямку в християнстві, який відокремився і дистанціювався від католицизму й римсько-католицької церкви, на основі руху протесту проти всевладдя Папи Римського та інших сторін католицизму.

Таким чином, у християнстві сьогодні існують три основні течії : православ'я, католицизм, протестантизм (протестанство).

Православ'я як самостійна течія спочатку розвивалась на теренах Східної Римської імперії, а потім розповсюдилось на деякі території Східної Європи. Православне віровчення засноване на Святому письмі (Біблії) й постановах перших семи Вселенських соборів, перші два з яких (325 р. і 381 р.) прийняли Нікейсько-Царьградський Символ віри, а наступні п'ять були присвячені уточненню окремих положень й вирішенню релігійних спірних питань.

Таким чином можна сказати, що православне віровчення відображає ранню, спільну для всього християнства догматику в більш-менш незмінному (ортодоксальному) вигляді.

Культові дії в православ'ї займають дуже важливе місце, особливе значення мають згадані вище 7 таїнств, релігійні свята, що мають чітку градацію, обряди, почитання ікон, тощо.

Щодо організації православ'я, то слід відзначити, що воно не має єдиного організаційного центру й складається з кількох (більше 15) автокефальних (самостійних) церков. Найбільшою з них є Руська православна церква (РПЦ), історія розвитку якої заслуговує на окрему розмову. Як основні віхи її розвитку слід назвати :

988 -прийняття Християнства в Київській Русі ;

1448 -вихід РПЦ з під влади Константинопільського патріарха ;

1458 - розподіл РПЦ на Київську й Московську митрополії ;

1589 - утвердження патріархату в Москві ;

1721 - скасування патріархату Петром І ;

1917 - відтворення патріархату в РПЦ ;

1990 - надання автономії РПЦ в Україні - УПЦ - Московського патріархату ;

1992 - виникнення УПЦ - Київського патріархату.

Православ'я - найпоширеніша релігія в Україні, головною проблемою тут є розкол серед православних, подолати який є важливою проблемою суспільства.

Католицизм (вселенський, всесвітній) - найкрупніша течія в християнстві.

Утворившись в результаті розколу з православ'ям, католицизм бере за основу віровчення й культу не тільки Святе письмо, але й Священний переказ, який утворюють постанови 21 собору, а також офіційні документи (послання) голови католицької церкви - Римського папи. У католицькій обрядності також є відмінності від православ'я. Але головна відмінність католицизму полягає в організації - католицької церкви, яка є строго централізованою структурою й має єдиного главу - Папу Римського.

Основні відмінності католицизму :

Специфічне розуміння Символу віри в еманації (виходженні) Святого духу не тільки від Бога-отця, але й від Бога-сина (так зване “феліокве”);

Широке почитання Богородиці й догмат про її тілесне вознесіння;

Догмат про чистилище;

“Целібат” - заборона брати шлюб для духовенства;

Надання свідоцтв про відпущення гріхів (індульгенція);

Укріплення авторитету папи, який вважається намісником Христа на Землі;

Визнання непогрішимості Папи Римського;

Можна також зупинитись на інших особливостях, згадати, як проходять богослужіння в католицьких храмах і чим вони відрізняються від православних служб, звернути увагу на відмінності в символіці, святах, обрядах тощо.

Католицизм розповсюджений переважно в Західній Європі, Північній і Південній Америці та інших регіонах планети.

Протестантизм (від “протест”) - третя основна течія в християнстві, виникала в 16 ст. на хвилі широкого невдоволення діяльністю римсько-католицької церкви, Папи Римського, католицьких священнослужителів Західної Європи. Виникнення протестантизму повязане з розвитком суспільно-політичного, соціокультурного й релігійного руху 16-17 ст. антифеодального, який, по суті отримав назву Реформація й проходив під гаслами виправлення католицького віровчення, культу й організації в дусі первісних християнських ідеалів.

Лідерами Реформації були Мартін Лютер (1483-1546), Ж. Кальвін (1509-1564), І. Цвінглі (1484-1531).

Протестантизм складається з різноманітних течій та напрямків і не є єдиним віровченням, немає також єдиних вимог до культу.

Але слід зазначити, що в цілому протестанти керуються тільки Святим Письмом (Біблія), Святий Переказ відкидається, як правило, хоча в деяких протестантських церквах є своя специфіка з цього питання.

Загальні відмінні риси протестантизму :

1) заперечення влади Папи й культу святих;

2) заперечення Святого переказу як джерела віри;

3) принцип спасіння вірою ( тільки завдяки особистій вірі можливе спасіння);

4) принцип загального священства, заперечення особливого статусу духовенства;

5) скасування монашества;

6) упрощення й здешевлення культу;

7) національний характер церкви ( незалежність від Риму, національна мова).

У протестантизмі треба розрізняти ранні напрямки, які виникли ще в 16-18 ст. й утворюють англіканську, лютеранську, кальвіністську та інші церкви й секти, а також пізні протестантські течії, що виникають в 19-20 ст., - баптизм, адвентизм, ієговізм, тощо.

Протестантизм в основному поширений в Західній Європі, Північній Америці, хоча реалізує широку активну прозелетиську діяльність.

Іслам - наймолодша зі світових і друга за чисельністю релігія в сучасному світі. Він вважається державною або офіційною релігією в 28 країнах, які заснували організацію ? ісламську конференцію. Подія ця симптоматична, оскільки демонструє особливу роль цієї релігії в різноманітних сферах життя окремих країн або регіонів, та й всієї планети в цілому.

Іслам у перекладі з арабської означає “покірність”, присвячення (надання) себе Богу; послідовники ісламу - мусульмани - “покірні”.

Іслам виник у 7 ст. на території Аравійського півострова, населеного арабськими кочовими племенами, що знаходились на етапі розпаду родоплемінних відносин. Головна священна книга мусульман - Коран (читання), поряд з цим священною книгою вважається Сунна (Священний переказ), в якій у формі коротких повчальних оповідань відображаються деякі ідеї ісламу. Іслам - монотеїстична релігія. Теза про єдиного Бога - Аллаха проводиться чітко й послідовно. Він є єдиний Бог, який створив все суще й визначає його існування.

Соціологи й історики визнають, що виникнення ісламу відповідає закономірностям появи будь-якої іншої релігії. Крім цього, ця релігія розвивалась під впливом більш ранніх релігій ( іудаїзму та християнства), що не заперечують і самі ісламські теологи, що випливає з ісламського віровчення.

Згідно з мусульманським переказом, основні положення ісламського віровчення (зміст Корану) були передані пророку Мухамеду, який був обраний з числа найдостойніших для цієї місії самим Аллахом, через посередництво ангела Джебраїла окремими одкровеннями, головним чином, вночі через видіння. Основу Корану утворюють перші проповіді Мухамеда, котрі були записані його секретарями-писцями. Таким чином, іслам на відміну від християнства не використовує принцип боговтілення, або буддистський принцип просвітлення. Контакт між Богом і людьми відбувається через передачу істини одному з обраних достойних людей, який стає пророком.

Дослідники ісламу вважають, що Мухамед був реальною історичною особою (роки життя: 570-632) й дійсно багато зробив для становлення та розвитку цієї релігії. Багато подій з його життя, факти біографії стали основою для формування догматики, культу й навіть ісламського літочислення. Згідно з ісламським переказом Мухамед в досить зрілому віці, десь в 610 р. починає проповідувати нове віровчення. Не знайшовши підтримки й розуміння в оточуючих, він був вимушений в 622 р. переселитись з Мекки в Медіну. Наступні роки - це роки боротьби за утвердження нової віри. Нарешті, в 630 р. пророк Мухамед повертається в Мекку. З цього моменту формується мусульманська феодально-теократична держава, яку він очолює до своєї смерті в 632 р. Після його смерті на місце Халіфа - замісника пророка обрано його найближчого сподвижника Абу-Бекра, який організував декілька крупних завойовницьких походів і став на чолі обширного Арабського Халіфату. До речі, в подальші десятиліття саме завдяки, успішним завойовницьким війнам арабів на Близькому й Середньому Сході, в Північній Африці іслам отримує широке розповсюдження, а в цих регіонах утворюється цілий ряд арабських держав. Можна вважати, що ця обставина зумовила концепцію священної війни (джихад) як способу утвердження та розповсюдження релігії.

Основні положення віровчення ісламу сформульовані в декількох тезах, так званих “7 акидах ісламу”:

1.Віра в єдиного Бога Аллаха - Аллах єдиний Бог, творець і верховний суддя всього сущого, йому покірні всі явища природи, люди, ангели, демони.

2.Віра в ангелів. Ангели й демони - безтілесні істоти, які виконують волю Аллаха. До них відносяться носії доброго начала: Джебраїл, Мікаіл, Асрафіл, Азріл; ангели смерті - Накір та Мункаф; вартовий раю - Ридвана; вартовий пекла - Малік; а також втілення зла Ібліс, якого прокляв Аллах.

3.Віра в пророків. У Корані згадуються деякі біблейські пророки: Ібрахім (Авраам), Муса (Мойсей), Нух (Ной), Іса (Ісус), але головне значення надається пророку Мухамеду.

4.Віра в абсолютний авторитет, істинність Корану.

5.Віра в майбутній кінець світу. На Страшному суді сам Аллах буде допитувати кожного з живих і мертвих й визначати його долю (рай або пекло), при цьому заступництво Мухамеда може помякшити долю грішників.

6.Віра у воскресіння мертвих.

7.Віра в божественне попереднє визначення. Все суще підпорядковане волі Аллаха, яка нічим не обмежена й не може бути збагнута людським розумом.

Мусульманин повинен також вірити в інші положення (догмати): безсмертя душі, посмертне воздаяння у формі раю або пекла, описання яких являє собою досить яскраві картини, тощо.

Етика ісламу досить елементарна. Вимагається бути справедливим, за добро платити добром, а за зло - злом, бути щедрим, допомагати бідним.

Головні культові вимоги ісламу сформульовані у вигляді так званих пяти “стовпів віри” :

1. Перша культова вимога - вимова вголос основного положення символу віри - “Немає Бога окрім Аллаха і Мухамед пророк його”.

2. Друга культова вимога - щоденна пятикратна молитва (намаз).

3. Третя культова вимога - дотримання посту (ураза) в місяць рамазан.

4. Четверта культова вимога - обовязковий податок (закят) на користь бідних та духовенства. Окрім цього існує добровільне пожертвування у вигляді 1/40 частини річного доходу.

5. Пята культова вимога - паломництво в Мекку (хадж).

(Деякі богослови ще одним стовпом віри вважають священну війну проти невірних - джихад).

Разом з основними пятьма стовпами віри існують й інші вимоги, заборони, вказівки, обряди. Це, насамперед культ Кааби (храм в Мецці) й культ мазарів (святих місць). Особливо важливу роль в ісламському культі відіграють свята (ураза-байрам - закінчення посту, курбан-байрам - жертвопринесення через 70 днів після закінчення посту тощо). Цікаві вимоги щодо ініціації (обрізання), сімейно-шлюбних відносин. Важливою складовою ісламу є заборона на ті чи інші види діяльності, вживання деяких продуктів харчування, види мистецтв і т. ін.

Важливою частиною системи исламу є шаріат.

Шаріат (належний шлях) - перелік норм права, моралі, культурологічних вимог, регулюючих все громадське й особисте життя мусульманина. Шаріат базується на Корані й Сунні, він формувався протягом двох століть. Якщо на початку його формування дії мусульманина розподілялись на два види: заборонене й схвалене, то сьогодні вони розділяються на п'ять категорій: 1) обовязкові дії; 2) бажані дії; 3) добровільні дії; 4) небажані дії; 5) суворо заборонені дії.

Шаріат є важливим знаряддям впливу ісламу на життя суспільства й індивіда, в деяких країнах він є основою судової системи.

Іслам, як і більшість інших релігій, не являє собою єдиного утворення. Основні течії в ісламі: - сунізм і шиїзм. Сунніти як основу віровчення й культу визнають всі положення Корану й Сунни. Шиіти, визнаючи абсолютний авторитет Корану, в Сунні визнають лише ті хадіси, авторами яких є четвертий халіф Алі та його послідовники. Разом з тим шиїти мають власний “Святий переказ” - ахбари, куди входять хадіси повязані з діяльністю Алі - прямим спадкоємцем пророка Мухамеда. Шиїти вважають, що державна влада має божественну природу й повинна наслідуватись - вчення про імамат. Вони визнають 12 імамів, з числа прямих нащадків Алі. При цьому дванадцятий імам таємниче зник й зявиться серед людей в переддень Страшного суду для встановлення справедливості.

Принципових культових розбіжностей між шиїзмом і сунізмом немає. Хоча можна згадати день загибелі Хусейна (брат онука Мухамеда Хасана, який очолив заколот проти Муравії, який став халіфом після вбивства Алі в 661 р.), який відмічають шиїти (свято Шахсей - вахсей).

Релігійним організаційним центром і місцем культових заходів в ісламі є мечеть, що виступає й як соціо-культурний центр. Первісною організаційною одиницею в ісламі є релігійна община. Керують нею імам і мулла, який обирається мусульманами зі свого складу. У головних релігійних культових будівлях - соборних мечетях є спеціальний штат служителів на чолі з муфтієм. На рівні регіону, або загальнонаціональному рівні формується єдина спільнота - умма.

Керують релігійним життям як в сунізмі, так і в шиїзмі мулли. Найбільш авторитетних теологів і поважних духовних осіб в шиїзмі називають аятола, а найвище звання - великий аятола.

Організації мусульман формуються і структуруються в масштабах окремих країн (там же утворюються загальнонаціональні керівні центри, основою яких є зібрання духовенства). Існує й координація в діях мусульман й на міжнародній арені.

Найбільш актуальні проблеми сьогодні тут повязані з явищем ісламського фундаменталізму.

Основні регіони поширення ісламу - країни Близького й Середнього Сходу, Центральної Азії, Північної Африки, райони Північного Кавказу, тощо. В Україні вплив ісламу відмічається серед кримських татар.

Особливу увагу при вивченні ісламу слід приділити проблемам впливу цієї релігії на різні сторони суспільного життя й міжнародної політики в сучасному світі.

Тема 6. Роль релігії в сучасному суспільстві

Релігія була й залишається сьогодні важливим чинником у розвитку будь-якої цивілізації. Її місце в житті того чи іншого соціуму визначається різними обставинами: рівнем розвитку суспільства, суспільної свідомості, культури, традиціями, впливом суміжних соціально-політичних утворень (наприклад, Візантія і Київська Русь).

У сучасному світі роль релігії досить значна, хоча треба мати на увазі, що багато що залежить від вміння тієї чи іншої релігії адаптуватись до сучасних реалій в швидкоплинному сучасному світі.

Вплив релігії реалізується через її функції в суспільстві, які вже були розглянуті вище в рамках відповідної теми. Дійсно, виконання цих функцій (особливо регулятивно-нормативної) переконливо демонструє, що релігія небезпідставно претендує на регламентацію життя людини (починаючи з побутових вказівок й кінчаючи мораллю) й суспільства в цілому. Можна навести приклади впливу релігії на культуру (наприклад, заборона на всі види образотворчого мистецтва в ісламі), на науку (наприклад, інквізиція в середньовічній Європі та її гоніння на вчених - Г.Галілей, Д.Бруно.), на політику (наприклад, політична діяльність римсько-католичної церкви в дусі концепцій Августина Блаженного й Фоми Аквінського, сучасна політика Ватикану, а також теократичні ісламські режими в сучасному Ірані, деяких інших країнах Сходу тощо).

Динаміка впливу релігії на суспільне життя описується двома основними поняттями - сакралізація й секулярізація.

Сакралізація (лат. “священний) - це процес включення до сфери релігійного санкціювання свідомості, діяльності, поведінки людей, суспільних відносин й інститутів. На ранніх стадіях розвитку цивілізації сакралізація відбувалась в рамках неопосередкованої діяльності людей і їх спілкування. Пізніше, з виникненням релігійних організацій сакралізація поглиблюється на основі клерикалізації суспільного життя. Клерикалізація (лат. “церковний”) означає не тільки регуляцію всього особистого й суспільного життя, але напрацювання (розробку) відповідних ідеологічних засад. Основними етапами її є: кодифікація, догматизація та канонізація віровчення, при чітко вираженому бажанні включити всі сфери інтелектуальної діяльності в систему богословсько-теологічного мислення. У кожному суспільстві процес сакралізації мав свої особливості. Наприклад, в ісламі не було створено потужної релігійної організації типу церкви. Процес сакралізації в ісламі пішов шляхом формування теократичних держав. На відміну від інших релігій він прагнув не до того, щоб освячувати релігійним авторитетом існуючі суспільні й політичні відносини, а до того, щоб втілити в життя ідею релігійної громади, реалізувати симбіоз духовного й світського начал. В ісламі політичні лідери були одночасно й релігійними вождями (халіфи, еміри та ін. були носіями релігійного авторитету).

Сакралізація особистого й громадського життя на основі християнства в Європі досягла свого апогею в Середньовіччі. Кожен людський вчинок, кожне соціальне явище підкорялось соціальній сфері. Як відмічав П. Сорокін, головним принципом середньовічної культури Заходу, її головною цінністю був Бог. /Див.: Сорокин П. Социокультурная динамика и религия // Человек. Цивилизация. Общество. ? М., 1992. - С.430./. Архітектура й скульптура Середніх віків була “Біблією в камені”. Література, живопис, музика - все було проникнуте релігійними мотивами. Наука, зокрема, філософія, розглядалась як “прислужниця” релігії та теології. Політична система в її духовній і світській сферах була переважно теократичною й базувалась на релігії.

Протилежний сакралізації процес називається секуляризація (від лат. “мирський”, “світський”). Це процес звільнення зі сфери релігійного санкціонування свідомості й діяльності, поведінки людей, соціальних відносин та інститутів. Спочатку термін “секуляризація” означав акт відчуження церковного майна на користь держави або приватних осіб. Вперше він був використаний французьким посланником Лонгвілем в 1646 р. напередодні Вестфальського миру. Політична сторона процесу секуляризації передбачає визволення з під контролю церкви сфери владних відносин. З розвитком світської освіти процес секуляризації охоплює широку сферу науки й культури. Відтепер не віра, а розум розглядаються як джерело й основний імпульс будь-якої діяльності людини. Утверджується право на вільнодумство.

На думку західних соціологів процес секуляризації призводить не до ліквідації релігії, а лише до змін в її структурі й ролі в житті суспільства. Процеси сакралізації та секуляризації діалектично взаємозвязані. Модернізація віровчень та культів у сучасних релігіях дає всі підстави вважати, що релігія в тих чи інших формах продовжує впливати на всі сфери суспільного життя, процес соціалізації індивіда, науку, культуру тощо. Історія цивілізації вчить, що в більшості релігій є значний адаптивний потенціал, тобто здатність пристосовуватись до мінливих умов нашого світу, реагувати на зміни в різних сферах суспільного життя - економіці, соціальній сфері, політиці, культурі.

Щодо значення секуляризації слід підкреслити, що цей процес не співпадає (не одне й те ж) з “атеїзацією”, тобто утвердженням атеїзму. Секуляризація - передумова вільнодумства, що є елементом як суспільної, так і індивідуальної свідомості і являє собою світоглядну позицію, яка відстоює незалежність людини від релігії та церкви у вирішенні особистих та громадських проблем. Релігієзнавці виділяють такі різновиди вільнодумства : богоборчество, скептицизм, антиклерикалізм, індиферентизм, нігілізм, атеїзм.

Найвища форма вільнодумства - атеїзм, який не обмежується запереченням релігійного світогляду, критикою різних сторін релігії та релігійних організацій, але й утверджує матеріалістичний світогляд, гуманістичні ідеали.

Оптимальним для розвитку суспільства і його стабільності видається утвердження в суспільній свідомості принципів віротерпимості, толерантності, права на свободу совісті, прагнення до діалогу між різними конфесіями, віруючими й атеїстами.

Вищезгадані принципі й права (зокрема, право на свободу совісті) закріплені в міжнародних правових документах та законодавствах різних країн. В Україні право на свободу совісті гарантовано Конституцією, діяльність різних релігійних організацій регламентована спеціальним законодавством.