Підпорядкування місцевого православного духовенства середньої Наддніпрянщини церковній ієрархії у ХVІІІ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Підпордкування місцевого православного духовенства Середньої Наддніпрянщини церковній ієрархії У XVIII ст.

Протягом всього XVIII століття православні церкви та монастирі на території Середньої Наддніпрянщини (як Лівобережної, так і Правобережної) юридично підпорядковувались тільки двом церковним ієрархам: митрополиту (архієпископу) київському та єпископу Переяславському і Бориспільському. При цьому вплив цих ієрархів розповсюджувався в межах двох держав - Росії та Польщі. Саме ця обставина багато в чому зумовлювала характер їх стосунків з місцевим духовенством. В першій половині XVIII столітгя на Правобережжі склалася досить своєрідна ситуація, за якої місцеве духовенство фактично існувало незалежно від своїх ієрархів, хоча юридично воно було їм підпорядковане. Про це красномовно свідчать численні факти посвячення на церковні посади в суміжні населені пункти від різних митрополитів та єпископів: київських, переяславських та молдо-влахійських.

Одним із яскравих прикладів подібної вольності стала спроба створення єпископства Чигиринського та Українського у 1724 р. ігуменом- втікачем зі Скельського монастиря Єпифанієм Ревуцьким. Перебуваючи під арештом у Киево-Софійському монастирі, він зміг обманним шляхом дістати для себе паспорт і втекти через кордон на землі Речі Посполитої. Прибувши до м.Умані, Є.Ревуцький видав себе перед місцевим православним духовенством за представника архієпископа Київського Варлаама Ванатовича і претендента на посаду єпископа Чигиринського та Українського. митрополит наддніпрянщина духовенство політичний

Заручившись підтримкою священиків, які обіцяли клопотатися про дозвіл з боку уніатів - єпископа Львівського Афанасія Шептицького, від підробив документи від імені архієпископа В.Ванатовича до митрополита Ясського Георгія, в яких прохалося висвятити Є.Ревуцького на єпископську посаду. Оскільки ніхто не запідозрив фальшивки, то і хіротонування відбулося в м. Яссах 12 липня 1724 р. [2]. Повернувшись на Наддніпрянщину, нововисвячений єпископ вирішив заснувати свою кафедру в містечку Лисянка, де він деякий час після цього проживав і поставляв священиків на приходи. Однак, тиск з боку греко-католицького духовенства змусив його покинути межі Речі Посполитої і повернутися до Києва, де він знову був арештований [3].

Як бачимо, Є.Ревуцький досить вільно поводив себе на Правобережжі, особливо не переймаючись відповідальністю перед київським архієпископом чи ясським митрополитом. Те ж саме дозволяли собі і представники білого духовенства, які, отримавши документ про посвячення та посівши відповідне місце на приході, більше практично не мали ніяких стосунків з вищою ієрархією. Так, наприклад, до Миколаївської церкви містечка Жаботин спочатку був рукоположений від київського митрополита Р.Заборовського священик Іоан, потім туди ж - його син від митрополита Ясського Никифора (1741 р.), а в 1753 р. - священик Климент від митрополита Ренського Данила; цей же священик аж у 1761 р. отримав дозвіл від єпископа Переяславського і Бориспільського Гервасія займати приход [4]. До іншої церкви Жаботинського ключа - Михайлівської в селі Залевки - у вересні 1721 р. священик Моісей Петрович був посвячений єпископом Переяславським Кирилом Шумлянським, але вже його син Косма Моісеєвич отримав приход від єпископа Туніського (1749 р.), священик Сімеон Данилов - від митрополита Букурештського Філарета і єпископа Букурештського Никодима (1757 р.) та від митрополита Київського Тимофія Щербацького, священик Федір Дем'янов - від єпископа Туніського Ієрофея, і в 1761 р. він же отримав призначення від єпископа Переяславського Гервасія [5].

Загалом же, по Жаботинському ключі Чигиринського староства з усіх церков, які належали до Чигиринської протопопи у 1720-60-х роках отримали призначення на приходи від київських ієрархів лише 2 священики, від єпископів Переяславських і Бориспільських - 19, а від молдо-влахійських єпископів і митрополитів - 21 [6]. Таким чином, наведені дані можуть свідчити лише про те, що ніхто із вищих православних архієреїв правобережну Наддніпрянщину протягом приблизно 40 років першої половини XVIII ст. практично не контролював, хоча юридично місцеве духовенство від них залежало. Викликано це могло бути лише тими політичними умовами, в яких опинилася ця територія. Всі церковні ієрархи, до яких могли належати місцеві приходи, перебували за кордоном, і тому впливати на духовенство могли лише умовно. Щоправда, є свідчення про існування на Чигиринщині протопопії (яку очолював Петро Климович щонайменше з 1719 р. по 1726 р.) під протекцією Переяславської єпархії [7]. Однак, відсутність більш точної інформації (окрім освячення кількох новозбудованих церков) також наводить на думку лише про номінальну залежність протопопа від кафедри.

Тому з середини XVIII ст. фактично починається новий процес юридичного підпорядкування духовенства під владу єпископа Переяславського і Бориспільського на Правобережжі. 23 вересня 1761 р. ігумен Троїцького Мотронинського монастиря Мельхиседек Значко- Яворський, який очолював тільки-но створене Чигиринське Духовне Правління, доповідав у Консисторію, що до єпархії бажають приєднатися священики з містечка Жаботина Дем'ян і Климентій, з містечка Медведівка Димиггрій та "інші священики, яких до 20 чоловік буде" [8]. В наступному 1762 р. до єпархії на Правобережжі належало вже біля 30-40 церков [9]. Наприкінці ж 60-х рр. їх кількість в цьому регіоні різко збільшується: 1767 р. - 290, 1769 р. -- 650 [10]. Цілком очевидно, що пов'язано це в першу чергу із загальною політичною ситуацією, що склалася як в самій Речі Посполитій, так і в її відносинах з Росією. Однак в наступні десятиліття Переяславсько-Бориспільська єпархія втрачає тут свої позиції, і кількість православних приходів у її віданні катастрофічно знижується: на 1785 р. їх чисельність становила близько 100 [11]. І знову ж таки в цьому процесі основну роль відіграла внутрішня політика польського уряду, який дозволяв греко-католицькому та католицькому духовенству і місцевій шляхті відбирати православні церкви насильно до своєї конфесії. Так, наприклад, князем Іосифом Любомирським у 1778 р. було наказано своїм управителям в маєтках на Уманщині повиганяти православних священників і передати церкви уніатам [12].

На Лівобережжі ж кількість приходів у складі Переяславсько- Бориспільської єпископії залежала лише від динаміки зростання населення та населених пунктів і від розмежування кордонів між єпархіями. Так, у 1775-1776 рр., при утворенні Славянсько-Херсонської єпархії, від переяславського єпископа було відчислено 80 церков, а натомість указом 13 жовтня 1777 р. Св. Синод передав від Київської митрополії 126 церков Миргородської, Сорочинської, Голтвянської та частково інших протопопій [13]. У 1785 р. лівобережна частина Переяславської єпархії була взагалі повністю віддана київському митрополиту, що складало на той момент 10 протопопій: Переяславська, Бориспільська, Золотоніська, Баришівська, Басанська, Миргородська, Іркліївська, Голтвянська, Хорольська, Городшцська (до 1782 р. -- Сорочинська) [14]. На початку 1780 -х років саме ця територія включала в себе 340 церков при 34109 дворах, а населення загалом 443949 чол. (з них жінок - 2І8І49, а чоловіків -- 225800) [15].

Таким чином, юридичне підпорядкування місцевого православного духовенства Середньої Наддніпрянщини у XVIII сг. мало два головних фактори, які тісно між собою перепліталися: політичний та географічний. Географічний фактор впливав лише на вибір духовенством відповідного церковного ієрарха при посвяченні (аж до 1780-х рр.), або ж на офіційний перерозподіл церковних приходів між єпархіями (в межах Росії). Політичний же фактор виражався: в можливості протягом деякого періоду маневрувати духовенству між ієрархами, використовуючи протистояння Росії та Польщі, і фактично бути незалежними від них. З іншого боку - в постійному підтриманні на Правобережжі напружених міжконфесійних стосунків, що використовувалося (особливо в 1760-80-х роках) в інтересах російської та польської політики.

Размещено на Allbest.ru