Размещено на http://www.Allbest.ru/

Науково-історична і богословсько-теологічна складові релігії

Як приклад науково-теоретичного вивчення суспільно-історичної природи релігії, механізму її соціальних зв'язків з духовними системами суспільства розглянемо верифікаційну експлікацію світогляду як духовну константу в її релігійному (християнському), науковому(світському), міфологічному, богословсько-теологічному розумінні крізь призму релігійних, філософських і теологічних учень. Світогляд -- це, перш за все, певна система поглядів людини на світ і на своє місце в цьому світі, на ставлення людини до світу, в якому вона живе. Це також обумовлені цими поглядами головні життєві установки й позиції, принципи й ціннісні орієнтації.

Формування ціннісних орієнтацій -- результат духовної діяльності. Таким чином, світогляд і духовність взаємозв'язані поняття. Вони формують те, що ми називаємо духовною традицією. Разом з тим, духовність визначає, яким буде світогляд: чи буде він раціоналістичним, метафізичним або іншим. Як би не були привабливі ідеали православ'я, вони не зіграли б такої позитивної ролі, якби не ввійшли до тканини духовної атмосфери суспільства, не перетворилися на певну суспільну силу, тобто не оволоділи відчуттями, свідомістю, волею широких народних мас України.

Розглянемо православно-богословську точку зору на світогляд і його суть. Характеризуючи релігійний світогляд, богослови підкреслюють, що він розводить земне й сакральне на два протилежних полюси. Творча всемогутня сила -- Бог -- стоїть над природою й поза природою. Тому релігійним світоглядом є певний погляд на людину, суспільство, природу. Він, як і науковий світогляд, включає світобачення, світоспоглядання, світовідчуття й світовідношення. У богословському трактуванні це, по-перше, розуміння самого буття, що насамперед припускає визнання або заперечення існування Бога; по-друге, розуміння сенсу життя людини і, по-третє, прийняття певних критеріїв добра і зла.

Релігійний світогляд -- предмет ряду розділів богослов'я, перш за все, догматизму й апологетики. Предметом же богослов'я в цілому є Бог. Відомий християнський філософ, теолог В. Лосський стверджує, що Бог -- не предмет науки, і богослов'я радикальним чином відрізняється від філософського мислення: богослов не шукає Бога, як шукають який-небудь предмет, але Бог Сам оволодіває богословом, як може оволодівати нами чиясь особистість. І саме тому, що Бог перший знайшов його, саме тому, що Бог, так би мовити, вийшов йому назустріч у Своєму одкровенні, для богослова стає можливим шукати Бога.

Основою релігійного світогляду є наддослідне знання, розумне знання про Бога. Істина міститься не в матеріальному світі, а в ідеї про світ. Представники православної філософії в своїх роботах висунули й обґрунтували уявлення про релігійну філософію як вищу форму етичного вчення в християнстві. Християнський світогляд формується на основі духовного досвіду, що тлумачиться як пізнання й переживання релігійних цінностей. Викладенням православного, християнського погляду на одну зі сторін цієї проблеми займається спеціальний розділ богослов'я -- апологетика. Зміст апологетики може змінюватися залежно від того, де в якийсь момент відбуваються особливо гострі труднощі. Сьогодні, на думку богословів, головною проблемою стало питання віри й невір'я. Християнський світогляд базується на новозавітних етичних уявленнях, які вказують людині шлях для свого власного етичного вибору, формують ставлення до світу. Тут виділяється особливий глибинний зміст самоусвідомлення й мотивації поведінки, який фіксується в таких поняттях, як "істина", "совість", "обов'язок". Не існує "наукового світогляду", побудованого тільки на даних природознавства. Людина не може керуватись у своїх вчинках лише тим, що принесло їй вивчення природи. Вищі категорії смислу й цінності, добра і зла лежать в області віри.

Науковий світогляд -- само по собі дуже спірне поняття. Немає доказів, що все буття підвладне аналізу науки. До того ж вона ще нескінченно далека від того, щоб сказати своє, по-справжньому "останнє слово". Коріння світогляду завжди уходить глибше за науковий рівень -- у віру, у те або інше переконання. І релігійна віра, і віра атеїста можуть приймати висновки науки, виходячи при цьому з власного бачення світу.

У підручнику з богослов'я наголошується, що світогляд завжди представлений у вигляді або релігії, або філософії, але ніяк не науки. Заперечуючи можливість існування наукового світогляду, стверджується, що наука і світогляд -- це два різних, таких, що не зводяться один до одного, поняття. Науковим або ненауковим є не світогляд, а характер і рівень пізнання людини з будь-яким світоглядом.

З цією точкою зору навряд чи можна погодитися, хоча протягом двох тисяч років саме християнство складало стрижень морально-психологічного досвіду мільйонів людей, зумовлювало їх сприйняття світу й було орієнтиром повсякденної поведінки.

Ключові положення релігійного світогляду виявлялися зрозумілими простим людям. І те, що академічним богословам представлялося суперечливим, насилу зрозумілим, звичайна людина сприймала як щось безперечне, само собою зрозуміле. Причина в такому: релігійні переконання -- не абстрактні міркування про будову всесвіту, а "практична" свідомість, що узагальнює життєвий морально-психологічний досвід, який неможливо адекватно виразити в строго раціональному вигляді.

Релігійне світобачення різноманітне. Його основу складають буденні релігійні уявлення. Над ними формуються теологічні ідеї, які створювалися поколіннями професійних богословів. Свій внесок до цього процесу зробили й релігійні філософи, що перекладали богослов'я на мову метафізики. Релігійний досвід можна в найзагальніших рисах визначити як переживання, пов'язане з відчуттям реальної присутності в житті людини, у бутті всіх людей і всьому Всесвіті якогось Вищого Начала, яке спрямовує й робить осмисленим як існування Всесвіту, так і наше власне існування. Це відчуття дається в акті безпосереднього "бачення", що містить таку ж внутрішню достовірність, яку має бачення власного "Я". І лише проходячи через інтелектуальне осмислення, цей досвід, по суті своїй невимовний, кристалізується в поняття й символи.

Сучасна богословська думка виходить з того, що в Священному Писанні немає сенсу шукати відповіді на питання хімії або геології, а християнство, у свою чергу, не ставить себе в залежність від наукових уявлень. Інша справа, коли в цілісну картину релігійного світогляду включаються елементи природознавства; але потрібно пам'ятати, що ці елементи не є чимось суттєвим і невід'ємним. Зміняться принципи науки -- зміняться й ці елементи. Людина зверталася до Бога й тоді, коли вважала Землю пласкою, і тоді, коли вважала її планетою, що знаходиться в центрі світу, і тоді, коли поставила на це центральне місце Сонце, і, нарешті, зараз, коли ми знаємо, що Сонце мчить по своєму шляху в просторах Всесвіту. Ці факти, як стверджують богослови, ще більше примушують нас замислитися про велич Творця.

Для релігійного погляду практично не має значення, яка з космогонічних теорій врешті-решт переможе. Творіння є надприродна таємниця, що зв'язує Абсолютне з обумовленим, існуючим світом. Ця таємниця відноситься до самої суті буття, а не до тих або інших форм світоутворення.

Інший характер має Одкровення -- пізнання надчуттєвого буття, коли дві активності входять в зіткнення між собою. Воля, дух людини зустрічають іншу Волю, інший Дух. Тобто тут процес, що в принципі відрізняється від дослідження природи. Одкровення залежить вже не тільки від ініціативи однієї людини, але й від таємничої активності Позамежного. Аналізуючи релігійні погляди цієї концепції, релігійний філософ В. Соловйов стверджував, що факти внутрішнього релігійного досвіду без віри в дійсність їх предмета суть тільки фантазії й галюцинації, але ж такі ж фантазії й галюцинації є суттю зовнішнього досвіду, якщо не вірити у власну реальність їх предметів. В обох випадках досвід дає тільки психологічні факти, факти свідомості, об'єктивне ж значення цих фактів визначається творчим актом віри. При цій вірі внутрішні дані релігійного досвіду пізнаються як дія на нас Божественного Начала, як його одкровення в нас, а воно само є таким чином як дійсний предмет нашої свідомості. Для православної свідомості добро в житті є служіння вищому об'єктивному Добру, краса -- відображення вищої Краси, і наше сприйняття істини є залучення до Істини цілісної, що обіймає все, зокрема нас самих. Тому життя за заповітами православної церкви невіддільне від боротьби за ідеали добра, боротьби за світле й прекрасне. Воно має бути не пасивним очікуванням "манни небесної", а мужнім протистоянням злу.

Християнське богослов'я, починаючи з апостола Павла, завжди вказувало на роль розуму в осмисленні віри. Християнський апологет Василій Великий доводив, що, отримавши розумну душу, якою розумієш Бога, проникаєш розумом у природу сущого, пожинаєш солодкий плід мудрості. Підтверджуючи цей релігійно-християнський світогляд, християнський апологет Іоанн Дамаскін указував на розум як на одну з рис богоподоби людини. Творець дав роду людському дві книги. В одній Він показав Свою велич, а в іншій -- Свою волю. Перша -- видимий цей світ, Ним створений, щоб людина, дивлячись на величезність, красу і стрункість Його будівель, визнала Божественну всемогутність у міру собі дарованого поняття. Друга книга -- Священне Писання.

Специфіка релігії полягає в тому, що вона є після міфології найстародавнішим і найуніверсальнішим способом освоєння світу як єдиного цілого за допомогою раціональних і ірраціональних методів. Більше того, освоєння світу як цілісності в широкому сенсі цього слова не можна уявити без релігійного етапу. Але релігія виступає, перш за все, як система особистісних орієнтацій. Видатний релігійний філософ першої половини XX століття С. Булгаков проаналізував, як у релігійному спогляданні поєднується православна духовна традиція й сучасність, визначив своє місце в цьому процесі й побачив сенс життя в Дусі, Богові й Церкві. Він, власне кажучи, виробив нове світоспоглядання і створив нову релігійну систему філософії. Він стверджував, що важкий шлях через сучасність до православ'я й назад, і необхідно усвідомити себе зі своєю історичною плоттю в православ'ї й через православ'я, осягнути його віковічну істину крізь призму сучасності, а цю останню побачити в його світлі. Релігійний мислитель продовжив розробку ідей, розпочату В. Соловйовим, з вироблення світорозуміння, яке повинне було стати синтезом науки, філософії й релігії, світобачення, яке, на його думку, дозволило б людині зрозуміти справжні духовні цінності, знаходити правильний шлях до Бога, до самого себе, до інших людей.

Відомий богослов і філософ М. Лосський, намагався розробити й обґрунтувати світогляд, незвичний для релігійно-філософської думки за рівнем систематичності й логічної обґрунтованості. Але після тривалої духовної еволюції, подібно до більшості релігійних філософів, він прийшов до твердого переконання в істинності християнського вчення й прагнув підкріпити й доповнити його філософськими аргументами. Він бачив у метафізиці науку, що відрізняється від часткових наук загальністю й глибиною основ. Метафізика при нашому визначенні цього поняття є наука, що входить до складу всякого світогляду, і ця наука дає відомості про справжнє буття й проникає в самі основи його, що метафізика, маючи предметом свого дослідження все світове ціле, не зупиняється на відносно основному: шукаючи абсолютно основне, вона виходить за межі світу в область Надсвітового Начала, у сферу Абсолютного. Основою всього християнського світобачення, як уже наголошувалося вище, є догмат про Бога. Православ'я виходить з того, що суть Бога як межі всієї досконалості незбагненна. Тому Господь -- це об'єкт віри, а не людського розуму. Фундаментальним принципом православ'я є так званий онтологізм, що зобов'язує вірити в абсолютну реальність Бога й обожнювання людської природи. Вища цінність догматизму, на думку православних богословів, полягає не в тому, що вона формує світогляд, а в тому, що релігія визначає сенс і мету життя. Вчення про спасіння -- ось найвеличніша гідність віри, і в цьому її перевага перед наукою. Православне богослов'я говорить про розмежування істин науки і релігії. Воно визнає істинність науки як знання, яке відноситься тільки до матеріального світу, а істини релігії належать світу духовному, який вище за матеріальний. Філософія православ'я формує свою шкалу цінностей життя, на основі яких будується система етичних цінностей і орієнтирів для віруючих. Людина розглядається крізь сутність бога який має значення первинного, божественного, суттєвого, об'єктивного Абсолюта. Для забезпечення нормального людського життя як ніколи необхідне повернення до втраченого зв'язку наукового знання з релігійними духовними й моральними цінностями. Наукове й релігійне пізнання мають абсолютно різний характер. У них різні вихідні посилки, різні цілі, завдання, методи. За своєю природою тільки релігія й філософія виконують світоглядну функцію, проте її не беруть на себе ні окремі спеціальні науки, ні все конкретно-наукове знання в цілому. Релігійний світогляд не може бути знехтуваний як джерело уявлень про істину.

Розглянемо тепер трактування світогляду й визначення його суті сучасною світською наукою. Довгий час у філософській літературі панувала тільки одна точка зору на цю проблему, суть якої зводилася до твердження, що тільки комуністичний світогляд, узагальнюючи досягнення науки й суспільної практики, є послідовно науковим, інтернаціоналістичним, гуманістичним. Ядро комуністичного світогляду складає марксистсько-ленінська філософія. Науковий світогляд, згідно з Ф. Енгельсом, полягає й утілюється не в системі відсторонено-філософських положень, а в самих реальних науках, у системі реальних наукових знань. Для марксистів поняття "світогляд", "філософія" означають назву одного й того предмету -- діалектичного матеріалізму. Світогляд, як це виявляється з самого слова, є погляд на світ, певна система поглядів і уявлень про всі навколишні явища. Світ, що нас оточує, -- природу й суспільство -- вивчає безліч наук. Лише одна наука -- філософія марксизму-ленінізму, спираючись на завоювання всіх галузей людського знання, розглядає світ в цілому, вивчає найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства й людського мислення.

Сьогодні філософія відійшла від такого прямолінійного тлумачення цього поняття й самої суті світогляду. Це зовсім не обов'язково "світ у цілому", у його сучасному науковому розумінні. Світогляд людини -- це споглядання й усвідомлення ним його світу.

Який цей "світ", такий і світогляд, світобачення, світорозуміння, тобто вся сукупність його уявлень, що мають абсолютно конкретний зримо-наочний характер. Неважко зрозуміти, що термін "світогляд" у тому випадку, якщо ми визначимо його максимально точно й однозначно, ще зовсім нічого не скаже нам про ті конкретно-історичні особливості, які саме й відрізняють систему понять, що цікавить нас, уявлень або чуттєво-наочних образів, що відображають навколишній світ. Світогляд є неймовірно складний пласт духовного світу людини. Він не вичерпується лише знаннями й відомостями про зовнішній світ. Він може включати й релігійні уявлення людини. Без світогляду людина ще не стала особистістю, і така людина діятиме методом "проб і помилок", тобто неусвідомлено, усліпу. Отже, ми можемо зробити певний висновок, що світогляд -- це не тільки сукупний результат, підсумок, але й умова для практичної діяльності людини, зміни нею зовнішнього світу й самої себе. Без світогляду людина не може стати соціальною істотою, членом суспільства.

Світогляд, з погляду свого змісту, завжди багатогранний. Тому в ньому можна виділити ряд важливих складових його сторін: це природничо-наукові й економічні знання, соціально-політичні, етичні, естетичні, правові та інші, у тому числі й релігійні, стосунки. Але головна функція світогляду -- пізнавальна.

Світогляд має свою структуру. Одними компонентами світогляду є знання людини про світ і про себе в цьому світі, а також сприйняття цих знань у вигляді обґрунтованих переконань або віри. Іншим елементом структури світогляду є цінності як еталон, на який можна орієнтуватися у визначенні свого місця в цьому світі й свого призначення. Третя складова світогляду представлена ідеалом. Ідеал у цьому випадку виступає як зразок, прообраз цілковитого ставлення людини до світу, як вища мета людини. І ще однією стороною світогляду є психологічна установка, у якій реалізується розуміння своїх можливостей, здібностей, потреб і бажань.

Релігія -- це цілісний світогляд, всеосяжний погляд на світ, на суспільство, на саму людину. Але вибір світогляду, у тому числі й релігійного, -- невід'ємне право самої людини, що реалізовує принцип свободи совісті. Необхідно відзначити, що наука, як і інші види духовного виробництва, створює ніби паралельний реальному ідеальний світ, у якому відбито основні властивості й закономірності об'єктивного світу. У цьому вона схожа з релігією. Але релігія, на думку одних, -- це спосіб духовного захисту від мінливостей ворожого людині світу. Інші вважають, що наука виникає не тільки як противага релігії, але як абсолютно інший спосіб духовного освоєння світу. Разом з тим, наука не змогла замінити релігію в суспільній свідомості, тому що, незважаючи на всі свої досягнення, вона не в змозі сьогодні забезпечити всьому людству гідне існування. Тому завжди складними були взаємини релігії з наукою. Розвиток науки на певному етапі вступив у суперечність з уявленнями про структуру світу, закріпленими в стародавніх біблійських текстах, якщо ці уявлення розуміти в буквальному розумінні, а не символічно. Зіткнення було неминуче, оскільки знання розвивається і збагачується не тільки кількісно, але й якісно, принципово змінюючи самі його основи. Тим часом церква наполегливо відстоювала непорушність кожного слова Священного Писання, що необхідно, якщо вважати їх походження божественним. У цих умовах відмова від одного тільки твердження зменшує віру в те, що вони викладені Абсолютом, і, отже, віру в Абсолют, Бога взагалі.

Швидкий розвиток науки привів до того, що на початок XX століття в освітньому середовищі релігія для багатьох або модифікувалася в буденний звичай з млявим визнанням існування якоїсь невизначеної, але всеосяжної сили, вищого духу, або взагалі втратила значення. Особливо сильний був цей неагресивний атеїзм інтелігенції серед тих, хто займався природними науками. Разом з цим, більшість глибоких мислителів шукали нові шляхи для релігійної (християнської) ідеології, сумісні з психологією нової епохи в розвитку людства. У релігійності, заснованій на Священному Писанні або на інших священних книгах, закладено два джерела, що спричиняють неминуче зіткнення науки з релігією. Перший з них -- зафіксоване в цих книгах відображення наукового знання свого часу. Неминучий прогрес наукового знання приводить до нових висновків, що вступають у суперечність з колишніми знаннями й відводять людей від релігії.

Другий момент, чужий для людини науки, -- вимога віри без сумніву в існування Абсолюту, у кожне слово священних книг. Звичайно, категорично не можна сказати, що релігія забороняє всякий сумнів. Людина через сумнів приходить до Бога. Можна сумніватися в собі, у відповідності своєї поведінки вимогам релігії, але той, що повірив, не сміє сумніватися в основах, -- тобто вірі в Бога. Фундаментом наукового пізнання є теза: сумнів -- мати істини. Учений може просунути знання вперед, тільки якщо він здатний поставити під сумнів те, чому вчили його поважані й ціновані вчителі й будь-які великі попередники. Саме ця властивість повної свободи думки більше за все цінна в ученому. Богослови, звичайно, досліджували проблему сумніву. Але важко уявити собі, щоб хтось із них допускав сумнів в існуванні Бога. Таке зізнання навряд чи можливо.

Але є інший шлях, прийнятний для мислячої особистості: це визнання того, що релігія і її священні книги є художня інакомовність. Тому не все викладене в релігійних книгах, наприклад, у Біблії, слід розуміти буквально, реалістично. Символічністю, інакомовністю пронизаний також церковний ритуал. Разом з тим, сьогодні виразно звучить думка про те, що необхідне формування нового планетарного світогляду, який припускає переосмислення традиційних поглядів на цю проблему: як сучасних, так і висловлених у минулому. Людській цивілізації -- цивілізації ненасильства -- потрібний цілісний світогляд, заснований як на науково-прагматичному знанні, так і на образно-етичному (зокрема заснованому на вірі) сприйнятті дійсності. Лише такий симбіоз у свідомості й поведінці людини може зумовити гармонію соціального гуртожитку. Наше суспільство рухається від "масового" атеїзму до віротерпимості, що широко трактується. Необхідно створити умови кожній релігії для максимально вільного і якнайповнішого самовираження. Це важливо для більшості людей, що шукають етичні, світоглядні орієнтири й поза релігією, для вироблення нового типу світовідчування -- вселюдського. Його суть у тому, що людське співтовариство все більше стає єдиним. З цього повинні виходити моральні принципи кожного суспільства. "Загальнонародною" ж ідея може стати лише в тому випадку, якщо в центрі системи цінностей буде поставлена людина, а система всіма механізмами свого функціонування затверджуватиме саме це й стимулюватиме усвідомлення кожним самоцінності й неповторності своєї особистості.

У цілісному світогляді завжди знаходять відображення соціальні, економічні й політичні ідеї. Часто ці ідеї мало схожі на дійсність, розвиваються всупереч їй. Ця думка знаходить підтвердження в працях англійського філософа Крістофера Даусона. Він стверджує, що головні бар'єри між народами це наявність відмінності духу: між еллінами й варварами, іудеями і неіудеями, мусульманами й індусами, християнами і язичниками. У всіх цих випадках існують різні концепції дійсності, різна мораль і естетичні норми, словом, різний внутрішній світ, бо народ, який тричі в день чує голос муедзина, що проголошує єдиність Бога, не може дивитися на світ тими ж очима, що й індуїст, який обожнює життя природи в його незліченних формах і дивиться на Всесвіт як на прояв гри космічних сил.

Православ'я, як складова християнства, так і інші релігії, значно впливало на формування світогляду українців. Проте сьогодні відбувається перегляд кардинальних наукових концепцій, що розширюють межі нашого пізнання. Якісно нова цивілізація вимагає філософських узагальнень і нових світоглядних орієнтирів, пов'язаних з інформаційними технологіями. Ми є свідками формування нової -- інформаційної картини світу, яка змінить і наш світогляд. Він буде з'єднаний з досягненнями інформатики, кібернетики, генетики, синергетики, з ідеями самоорганізації й нелінійності історичного процесу. Тому повернення до релігії не заважатиме усвідомленню нових ідей тільки тоді, коли релігія сформує нове ставлення до науки. І цей процес, на нашу думку, вже йде.

Теологи, перш за все ті, що представляють світові релігії, упевнені в тому, що релігійний світогляд посідатиме гідне місце і в майбутньому технізованому соціумі, оскільки частина його членів завжди шукатиме духовні підстави для своєї діяльності в цінностях тісно пов'язаної з конкретною культурою конфесії. Конкретизуючи дані положення, автори приходять до переконання, що світогляд визначає зміст духовного життя суспільства. Це складний і багатий пласт духовного світу людини. Він не може сформуватися поза її духовно-практичною діяльністю, впливу культурного середовища. Самий світогляд -- це певна система понять, уявлень про навколишній світ. Християнський релігійний світогляд базується на новозавітних етичних уявленнях, але найголовніше, що визначає його суть, -- це догмат про Бога як Творця світу й людини. Він заперечує право на існування наукового світогляду, тому що "наукова" картин світу постійно змінюється, а істини церкви незмінні. На думку богословів, світоглядні функції разом з філософією виконує тільки релігія. Відмінність між релігійним і світським, або науковим, світоглядом лежить у своєрідності сприйняття й тлумачення світу й самої людини. Тому завжди існуватимуть не тільки різні типи, але й форми світогляду. І всі вони мають право на існування. міфологічний релігійний теологія синкретизм

Міфологічний світогляд більш давній тип світогляду, який поєднує в собі елементи релігії і знання, початки мистецтва, моральних установ і норм. Міфологія -- світогляд родового суспільства, світ усвідомлений у ній за аналогією з родоплемінною спільнотою, ще не розчленованим всередині колективом. Вона відобразила стан людини, коли вона, виділившись з природи практично, не виділила себе з неї теоретично й не усвідомила протилежності духу й матерії. Тому протилежність природного світу надприродному в міфології дана лише в потенції, у можливості, а особливістю міфології є ототожнення природного і надприродного, перетворення одного в інше.

У процесі розвитку первісного суспільства міфологічний світогляд еволюціонує. Різні тенденції еволюції міфологічних образів ведуть до формування релігії, з одного боку, епосу й чарівної казки з іншої. На більш пізніх етапах розвитку, пов'язаних зі становленням класового суспільства, виділяється мистецтво, мораль і філософія як специфічні форми суспільної свідомості.

Міфологічне відображення людини поділило долі міфологічної свідомості в цілому. Будучи першим у часі типом антропологічних концепцій, воно зробило великий і складний шлях історичної еволюції, ставши в подальшому джерелом як релігійної, так і нерелігійної антропології. Виділившись з синкретичної міфологічної свідомості, релігія стає панівним світоглядом в умовах розкладу первіснообщинного ладу й утвердження класового суспільства. У ньому вперше відбувається остаточне виділення людини з природи не тільки практичне, але й теоретичне, у самосвідомості. У процесі розкладу суспільних відносин збільшується індивідуалізація людини, росте антагонізм класів, що формуються, що знаходить відображення в еволюції свідомості. Зокрема, на зміну подвоєнню світу й людини без протиставлення матеріального й духовного, характерного для міфологічного світогляду, приходить протиставлення природного світу надприродному, матеріального -- духовному, що є типологічною рисою релігійної свідомості. Ставши самостійною формою суспільної свідомості, релігія залишається міфологічним світоглядом.

Наслідування релігією первісної міфології має під собою спільні для них риси: фантастичне відображення світу, віра у створені фантазією образи як реальні, і примарне переборення суперечностей людського буття, освячення й санкціонування існуючого суспільного й космічного порядку. Як і в архаїчній міфологічній свідомості, в релігії міф тісно пов'язаний з культом. Вирішальне значення у зрощенні релігії з первісною міфологією у такій їх спільній рисі, як уособлююча фантазія сприяє включенню міфологічних уявлень у галузь релігії. Зрощуючись із релігійно-магічними обрядами, міфологія складає суттєву частину змісту релігійних вірувань. На пізній стадії розвитку -- у світових релігіях міфи стають обов'язковими для всіх віруючих релігійними догмами.

Первісні міфи виявляються трансформованими в найвищі ступені релігійної свідомості. У сучасній релігії й філософії є передісторичний зміст, який є необхідним і переймається історичним періодом. Переймання елементів старого змісту новими формами релігії найважливішою закономірністю її розвитку, суть якої полягає в тому, що наступні стадії релігійної свідомості базуються на тих основних уявленнях, які, раз виникнувши, потім видозмінюються у зв'язку з суспільними умовами, що змінюються, частково зберігаючись у своєму первісному вигляді. Таким чином, на кожній новій стадії розвитку релігія "наслідує" пройдені нею стадії, що виступають як вихідна основа більш пізніх модифікацій, включаючи в себе на кожній стадії поруч із сучасним елементи свого минулого й майбутнього. При цьому суть релігійної свідомості полягає, безсумнівно, не в тому, що складає своєрідність її різних форм, а в тому, що притаманне всім її формам і модифікаціям.

Характерною рисою міфології є міграція міфів. Типовим прикладом такої міграції є запозичення євреями Палестини давньошумерських, вавилонських, а пізніше й перських міфів, які влились у біблійську оповідь (міфи про створення світу, про перших людей, про "гріхопадіння", про потоп та інші). Переходячи від одного народу до іншого і підлягаючи при цьому часто абсолютно різним трактуванням, міфи, проте, завжди зберігали своє основне ядро: в суспільстві, де завдяки повазі до традицій підтримувався порядок у родових колективах, співці й оповідачі могли по-своєму осмислити їх, розфарбувати окремими подробицями, але в недоторканності зберігали давні елементи міфів, їх основну сюжетну тканину.

Автори старозавітних книг перенесли подвиги Мардука безпосередньо на Бога Єгову (Яхве). Біблійна енциклопедія дає таке тлумачення щодо Бога: "Бог -- творець неба й землі, і Промислитель всесвіту (Буття 1:1; Іоанна 1:1) має у Священному Писанні різні найменування: а). Єгова (Я єсмь Сущий), (Вихід 3:14; 6:3); б) євр. множинне Елохим (Вихід 12:12; II книга Хроніки 13:12); в) Всемогутній (Буття 17:1; 28:3); г) Господь, євр. Аданай (Суддів 13:8); д) Всевишній (Буття 14:18; Псалом 7:18). Разом з тим багато інших біблійських міфів, зокрема міф про життя перших людей у раю і їх гріхопадіння, міф про всесвітній потоп та інші запозичені євреями у сусідніх народів, які знаходились порівняно з ними на більш високому рівні розвитку. Це запозичення носило цілком природній характер. Давні євреї знаходились в оточенні значно більш культурних народів, які мали не тільки більш багатий фольклор, але й розроблені системи релігійних учень, а також письменність, літературу. Стикаючись із більш культурними народами на ґрунті економічному й воєнному, менш культурний народ міг багато чого у них запозичити й у галузі ідеологічній, зокрема, стосовно релігійних уявлень, міфів і культів.

Встановлений наукою факт запозичення багатьох старозавітних оповідей у сусідніх народів, звичайно, не узгоджується з іудейсько-християнською традицією про оригінальне, притому боговідвертому походженні Старого Завіту. Щодо біблійських міфів про створення Богом перших людей і їхнього життя в раю, давньоязичницьке походження їх з часу прочитання Месопотамського епосу є безумовним науково встановленим фактом.

Показником синкретизму біблійської міфології слугує, зокрема, наявність у біблійському тексті двох не співвідносних між собою міфів про створення Богом світу й людини. Міф, який міститься в першій главі книги Буття, є частиною того джерела цієї книги, яке отримало в бібліїстиці назву елохист і вважається за своїм походженням ізраїльським. Інший міф, який міститься у другій главі тієї ж книги, є частина так званого яхвиста, іншого джерела книги Буття, яке за своїм походженням є іудейським. У свою чергу елохист і яхвист запозичили їх з ассиро-вавилонських джерел.

Міфи про створення світу й людини -- одне з проявів антропоморфізму, тобто перенесення на природу уявлення людини про себе і свою творчість -- покликані були пояснити походження світу й людини. Проте первісній людині в силу вузькості суспільної практики було недоступно розуміння природи як вічно існуючої даності, і вона розглядала буття як дещо створюване. їй здавалось, що світ подібно тих речей, які вона виготовила (зброя, начиння, житло та інші), повинен мати власного творця, але більш могутнього, ніж вона сама. Міф про створення людини Богом у його розвиненій, у тому числі біблійній формі міг сформуватися лише в історичні часи, у класовому суспільстві, адже сам образ небесного царя, який створив Всесвіт і людину, не міг скластися до виникнення царської влади. У рабовласницькому суспільстві, де раби існували для обслуговування господарів, ідея залежності людини від богів переростає в уявлення про те, що людина взагалі створена богами для служіння їм.

Міфічна теокосмогонія, переживши античну цивілізацію, пройшла крізь всю історію експлуататорського суспільства, адже відчуження в цьому суспільстві породжує уявлення про те, що життя людини не є її власне життя, а чиєсь творіння, чийсь благий дар. У зв'язку з цим ідея створення людини Богом стає глибоко вкоріненою. В умовах відчуження творення є таким уявленням, яке досить важко витіснити з народної свідомості. Народній свідомості незрозуміло через-себе-буття природи й людини, тому що через-себе-буття суперечить дотиковим фактам практичного життя.

Канонізацією Біблії християнство перенесло біблійські оповіді про створення світу й людини, як і інші основні догмати єврейської релігії, у своє віровчення. Єврейський Бог Єгова(Яхве) був адаптований християнством на правах Бога-Отця, який дав буття всьому існуючому. Ідея створення перших людей Богом була сприйнята й зберігається непорушно до цих пір у християнському віровченні як його найважливішого догмату. Проте умовою функціонування первісного сказання як важливішого світоглядного елемента світової релігії були відповідні духу часу й панівним умонастроям інтерпретації цього сказання. Ось чому як процес формування християнської доктрини, так і її еволюція характеризуються суттєвими змінами в тлумаченні біблійських антропологічних міфів.

Помилково вважати, ніби богослови виробляли нові інтерпретації міфу про походження людини з метою наближення уявлень віруючих людей до історичної картини виникнення людського роду. Варто враховувати, що перед ними як основні стояли не пізнавальні, а суто апологетичні й морально-повчальні цілі. їх концепції виникнення людини були тією мірою християнськими, якою служили обґрунтуванням рятівної місії християнства й відповідали реалізації її морально-регулюючої функції. Виникнення людини, її первісна природа повинні були бути запорукою дивовижного, надприродного спасіння. Диво воскресіння повинно мати своє виправдання в дивовижному прояві самої людини і в отриманні при цьому надприродних властивостей. Проте нові трактування ідеї створення людини виявлялись у богослов'ї не в результаті відкидання біблійського переказу або відкритої заміни тих чи інших його структурних елементів -- таке поводження з текстом Священного Письма для богослова недопустиме блюзнірство. Нові трактування з'являлись під прапором більш глибокого розкриття "таємного смислу" божественного письма. Але суть таких дослідів зводилась до перегляду змісту тих чи інших елементів біблійської оповіді.

У християнському богослов'ї в різний час по-різному трактувались: роль іпостасей Трійці у створенні світу й людини, тобто суб'єкт творення, по-різному трактувався і продукт творення, тобто природа й сутність створеної Богом першої людини, процес (послідовність і спосіб) створення людини Богом і цілі створення людини. При цьому такі трактування нерідко суперечили не тільки букві, але й духу біблійської міфології, що недивно, адже вона багато в чому суперечила світоглядним традиціям греко-римського світу, на яких зводилась будівля християнського віровчення, а також тієї картини світу, яка складалась пізніше під впливом наукового прогресу і яка не могла не враховуватися богословами. Зупинимося, хоча б коротко, на історії цих інтерпретацій. Християнська література перших століть нашої ери проблему виникнення людини розглядала лише попутно, наприклад, у зв'язку з обґрунтуванням ідеї воскресіння мертвих. Ранньохристиянські письменники приймали ідею створення людини Богом як природну, вважали її важливою для повчання у вірі, але про походження людини говорили мимохіть. Правда, уже в євангеліях виявляється нове висвітлення окремих моментів створення першої людини. Наприклад, у першій главі євангелія від Іоанна творцем усього, а відповідно й людини, проголошується Слово, тобто Бог-Син, а не Бог-Отець.

Як спеціальна проблема виникнення людини постала перед християнською теологією і богослов'ям у зв'язку з виробленням християнської картини світу. Перша спроба її створення, зроблена Орігеном, виявилася, проте, неприйнятною для церковної свідомості: розроблена ним грандіозна картина світу світобудови базувалась на еллінській, головним чином, платонівській філософії, а не біблійській космології, і лише злегка була "помазана християнським миром". Василь Великий перший з християнських богословів дає розгорнутий коментар до біблійської оповіді про створення світу й людини Богом, а саме обґрунтував вільний підхід до тлумачення біблійського оповідання про творення. Такий вільно-самодіяльний підхід необхідний був церковному богослов'ю для того, щоб найкращим чином пристосувати давні халдейські сказання до апологетичних потреб нової релігії.

Апологетичним цілям у часи патристики все більшою мірою суперечили крайнощі трактувань біблійського міфу про створення перших людей. Справа в тому, що різні ранньохристиянські богословські школи неоднозначно тлумачили біблійський міф. Різноманітні трактування виявляли тяжіння до одного з двох методів тлумачення біблійського тексту: дослівного й алегоричного. Характерними рисами першого методу були антропоморфні уявлення про суб'єкт творення -- Бога й натуралістичне розуміння самого процесу створення перших людей. Він виражав примітивізм масової релігійної свідомості, і її витоки уходять у первісні християнські общини, які складалися з простого народу. Інтереси поширення християнства у верхніх, освічених класах суспільства потребували, проте, очищення його доктрини від грубих антропоморфізмів і натуралізму. Останні не тільки суперечили панівним серед освічених людей імперії спіритуалістичним уявленням, але й були найбільш вразливим об'єктом для критики християнства.

Християнські теологи в алегоричному тлумаченні біблійського тексту спирались на існуючий досвід поєднання біблійської міфології з грецькою філософією Філона Олександрійського. У християнських теологів метод алегорії служив, зокрема, обґрунтуванням спіритуалістичного розуміння Бога й людини як суб'єкта й об'єкта створення. Спіритуалістичне розуміння створення людини Богом у завершеному й чистому вигляді постає вперше в християнстві в богословській системі Орігена, а послідовник Орігена Григорій Ниський ввів його в своє антропологічне вчення, відкинувши таку його "крайність", як ідею передіснування душ. Церковно-ортодоксальне вчення про створення людини Богом об'єднувало в собі елементи буквального й алегоричного тлумачення, але на різних історичних етапах співвідношення тих і інших елементів змінювалось. Занепад освіченості й перетворення християнства на загальний регулятор суспільних відносин в умовах феодалізму визначили домінування дослівного тлумачення біблійський міфів. Формування наукової картини світу, яке співпало з утвердженням буржуазних відносин, і реформування на їх основі християнства поставили на порядку денному все більш широке використання алегоричного методу. У сучасному християнському православ'ї діють обидві тенденції тлумачення біблійських текстів, як алегоричного, так і буквального.

Тут же важливо зазначити, що як буквальне, так і алегоричне тлумачення є форма християнського креаціонізму. Алегоричне тлумачення не тільки утримує ідею творення світу Богом, але й посилює її завдяки доповненню біблійської міфології постулатами філософського ідеалізму, запозичених християнськими мислителями, головним чином, з неоплатонізму. До їх числа належить положення про те, що Бог створив світ з нічого. Християнська свідомість виходить з того, що істинно всемогутній Бог, здатний бути дивовижним спасителем людства, повинен бути здатним творити з нічого. Творіння з нічого -- вищий вираз всемогутності. А рятувальна місія церкви -- це лише виявлення промислительної діяльності всемогутнього Бога.

Рання патристика засвоїла філософське розуміння Бога як джерела буття всіх речей. Проте на відміну від неоплатонічного розуміння буття як прояву безособового єдиного начала світу, християнські мислителі розглядали буття надбанням особистісного Бога і дар його творінню. У християнській філософії кожна річ і сама людина створені, покликані до буття від небуття, вилучені покликом бога з темноти Ніщо і ще зберегли на собі печатку Ніщо; богослов'я назвало цю печатку "тварністю".

Та обставина, що ідея творення в християнстві персоніфікована в Богові, який творить кожну людину (в дохристиянських релігіях ідеї творення індивідуальної людини не було, адже в давніх людських спільнотах індивідуальної людини не було як такої), надало їй величезної пропагандистської сили. Відчуття вдячності й любові до Бога віруючий відчуває тим гостріше, чим більше він вживається в християнську догму про те, що Бог є не тільки первісним творцем світу, але й єдиним джерелом буття всіх речей і всіх людей і що, відповідно, він самим існуванням зобов'язаний Богу.

Відповідно до вчення православних святих, усе, що існує, Бог творить думкою. У Богові від вічності існують образи й плани того, що буде ним здійснено. Але й володіючи душею, яка отримана від Бога й є в потенції безсмертною, християнин постійно відчуває себе над прірвою небуття, адже джерело його буття не в ньому самому і навіть не в його душі, а в Богові, який знову й знову відновлює її буття. Плоть людини може лише сприймати життя, яке їй дає Бог, "живе ж вона, доки потрібно Богові, щоб жила". В ідеї творення -- центральному постулаті християнської філософії встановлюється дуалізм Бога і світу як двох порядків буття: абсолютного, самобутнього й буття не самобутнього, не "істинно сущого", залежного від Бога. Приналежність людини до буття створеного є визначальна характеристика її в християнському світогляді.

Зі створеності людини витікає, що вона не необхідна, випадкова, не має власної цілеспрямованості (Бог створив її у власних цілях) і як така безвідносно до Бога вона, на мові християнських філософів, "ніщо". І чим глибше людина усвідомлює свою ницість і керується цим усвідомленням у своїй поведінці, переборюючи "самість", тим легше їй наблизитися до Бога. Теза "людина є створіння Боже" -- наріжний камінь християнської антропології.

Насправді, природа, сутність і призначення людини, на думку християнських антропологів, визначаються тим, ким вийшла вона з рук Творця. На основі біблійського тексту: "І створив Господь Бог людину з праху земного й вдихнув в обличчя їй дихання життя, і стала людина душею живою"(Бут. 2: 7) християнська церква вчить, що тіло й душа людини є результат різних способів божественного створіння, і людина у зв'язку з цим двоприродна (дуалістична). Смисл цих біблійних слів православна догматика вбачає в тому, що людина за тілесною природою належить до світу матеріального, а за духовною природою вона звеличується над усією земною природою, оскільки душа її є "дихання уст Божих". Остання обставина визнається основою вважати сутність людини духовною, а її носія -- душу -- богоподібною.

Разом з біблійною міфологією джерелом релігійного(християнського) світогляду була грецька філософія, особливо неоплатонізм. Хоча християнство оцінювало роль людини у світі інакше, ніж неоплатонізм (у християнстві людина -- вінець божественного створіння й центр всесвіту; в неоплатонізмі вона -- одна з ланок у системі божественної еманації, яка принципово не відрізняється від інших духовних і тілесних субстанцій), представники патристики будували свою антропологію (як і теологію) на ґрунті неоплатонізму. Саме неоплатонізм дав той ідейний матеріал, з якого християнські письменники IV -- V ст. будували (кожен значною мірою по-своєму) каркас церковної антропології. При цьому, звичайно, було немало підкріплених цитатами запевнень у тому, що вони послуговуються Священним Письмом, розкривають прихований смисл боговідвертих істин. Проте ці запевнення були, як правило, черговими реверансами в бік авторитету й носили фактично формальний характер. Справа в тому, що ідейного матеріалу для побудови концепції людини, яка відповідала рівню знань епохи, біблійські книги не мали, і навіть символічне тлумачення їхніх текстів мало що давало. Це, зокрема, стосується формування християнського розуміння суті людини як образу й подобі Бога, яке стало на всі наступні століття центральним пунктом християнського учення про людину. Представники патристики вкладали у формулу "образу й подоби" не старозавітні уявлення про Бога й людину, відповідно до якої Бог є антропоморфним, а людина натуралістична, а погляди на Бога й людину сучасної грецької філософії. Відповідно до цього людина в класичній патристиці постає не дуплетом антропоморфного Бога, а певною подобою абсолютно духовної істоти -- Бога. Як образ абсолютного духу людина є духовна надприродна істота, вона не від світу цього, її батьківщина і сфера істинного існування -- небо, і вона покликана "виступити" зі світу і власної тілесної оболонки, переборовши їх вплив на себе, стати істотою однопорядковою з небожителями: ангелами тощо.

Іншим наріжним каменем релігійного(християнського) світогляду, разом з міфом про творення людини Богом, є міф про гріхопадіння перших людей, який використовується християнськими ідеологами для пояснення недосконалості світу і несамодостатності людини. Несамодостатність людини стверджується всією релігійно-культовою системою християнства, у кожному елементі якої активно проводиться ідея убогості людини перед всемогутністю й величчю Бога. Але для пояснення причин убогості людини християнство вперше використало давній міф про гріхопадіння прабатьків --

Адама і Єви, перетворивши його в універсальний засіб пояснення всього негативного в людині, суспільстві й у світі в цілому. Міф про гріхопадіння, який перейшов у християнство від іудеїв, запозичений ними, у свою чергу, від вавілонян. Цікаво, що створено міф за законами художнього оповідання: у ньому є зав'язка, кульмінація й розв'язка. Змій, найхитріший звір з числа створених Богом тварин, спровокував Єву на порушення заборони Бога не їсти плодів з дерева пізнання добра і зла. Вкусивши заборонений плід, Єва умовила й Адама зробити так же. Викриті Богом у злочині, Єва й Адам караються Богом вигнанням з раю. Єва приречена в муках народжувати дітей і бути підкореною чоловіком. Адам же карається необхідністю працювати, щоб "обробляти землю, з якої ... взятий" (Бут. 3: 17) і "в поті чола ...їсти хліб" (Бут. 3: 19). А щоб ще більше обтяжити долю Адама, Бог проклинає землю.

Залишаючи відкритим питання про відповідність біблійської оповіді фактам, не можливо не бачити, що в цьому міфі (як і в інших) у фантастичній формі відобразились реальні моменти суспільної практики людей. Цим, зокрема, пояснюється тривалість існування й широка поширеність даного й подібних йому міфів. Тут доречно згадати, що причину зла релігійна свідомість на різних етапах розвитку суспільства визначало по-різному. На ранній стадії історичного розвитку зло -- це чаклунство ворога чужоплеменника, пізніше з'являється уявлення про злих духів -- невидимих істот, винуватців хвороб та інших бід. У релігіях ранньокласового суспільства, у давніх національних релігіях саме зло виступає переважно як соціальна нерівність, гноблення, насильство, несправедливість. Причина зла -- гнів богів, розлючених неповагою з боку прихильників, скупістю жертв або іншими промахами. Тут багато відтінків. У будь-якому випадку на богів перекладалось переважно соціальне зло. Проте в процесі становлення й розвитку класового суспільства й поглиблення соціальних антагонізмів уявлення про вину богів за зло все більше поступається місцем уявленню про гріховність самих людей, яка є причиною зла й пороків. Це уявлення відповідало тому перевороту в моралі, який здійснювався в результаті руйнування первіснообщинних порядків і утвердження класових відносин і який виглядає занепадом, гріхопадінням порівняно з високим моральним рівнем старого родового суспільства, оскільки характеризувався пробудженням до життя низьких спонукань і використанням огидних засобів.

Первісно гріховність постає як колективний гріх. Така ідея гріховності в іудаїзмі, де стосунки з Богом -- це стосунки всього єврейського народу з обраним богом Єговою (Яхве), який встановлює завіт (договір) з усім народом про служіння тільки йому. Тут зло -- це порушення ізраїльтянами завіту, служіння чужим богам замість служіння Єгові (Яхве), за що ті, хто не послухав, гнівно викриваються й люто засуджуються пророками. За відпадіння Єгова (Яхве) суворо карає не тільки окремих людей, але й весь народ. Проте в умовах поширення християнства серед багатьох народів пояснення, яке оперувало невірністю Ізраїлю своєму богові Єгові (Яхве), не працювало. Потрібне було пояснення, яке стосувалося б усього людства. Найважливішими ідейними підвалинами нової світової релігії стала теза про загальне гріховне понівечення, зворотним боком якого був висновок про особисту причетність-провину кожного у збереженні зла.

Цей висновок відповідав новому повороту в моральній свідомості в умовах розвинутого класового суспільства, яке протиставило особистість суспільству й зробило відповідальною за біди й страждання особистість. Хоча християнська проповідь про індивідуальну причетність людей до зла підміняла моральну відповідальність перед суспільством відповідальністю перед Богом, вона відображала суспільні настрої, і це надало християнству великої пропагандистської сили. Пояснення загальної гріховності християнські письменники висловили в міфі про первісний гріх, надавши його вирішального значення шляхом нового прочитання. В іудаїзмі гріхопадінню Адама і Єви великого значення не надається, у всякому випадку воно не є перепоною між Єговою (Яхве) і Ізраїлем, так що без усілякого спокутування гріха прабатьків людства Єгова (Яхве) вступає в завіт з Авраамом, потім з Мойсеєм. Іудейське вчення про спасіння абсолютизує біди, в яких опиняється єврейський народ, який "рятується" від них своїм богом Єговою (Яхве).

Християнська ортодоксія, зберігаючи в цілому негативну оцінку умов життя людей, робить акцент на самій людині, абсолютизує бідність положення самої людини, пояснюючи панівне у світі зло гріховністю людини, а себе розглядає як засіб її духовного відродження. Ця обставина робить ідею гріховності людства центральною у всій християнській доктрині, оскільки сама рятувальна місія християнства стає необхідною й виправданою тільки у світлі факту гріховної немочі людства. Ось чому гріхопадіння прабатьків у християнстві як релігії спасіння виявилось центральною подією людської історії, її вихідним пунктом, який перетворив людину на об'єкт спасіння, а Бога на спасителя людини. Історія людства після гріхопадіння це історія тривалої корабельної аварії з очікуванням спасіння. Таким чином, первісний гріх і його фатальні наслідки служать основною пружиною людської історії, тісно переплетеної з боголюдською історією Христа. Втілення Христа в людині, його хресні муки й воскресіння, вся його рятувальна діяльність усього лише ланка у причинно-наслідковому ряду, початок якому поклало падіння Адама: не будь падіння Адама, не було б і втілення Христа.