Головні функції релігії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Головні функції релігії

Релігія є невід'ємним елементом суспільного життя, важливим чинником суспільних відносин, ії місце і роль у соціальній системі визначають і функції релігії в суспільному житті. Зрештою, релігія як соціальний феномен самовиражається через свої функції.

Функції релігії -- це способи, рівень, напрями впливу релігії на соціум, його структурні елементи, особистість.

Функції релігії тісно пов'язані зі структурою релігії, кожен елемент якої визначає їх специфіку, дають змогу глибше, всебічніше пізнати її особливості, вплив на соціум. Вони виявляють себе явно чи приховано (латентне), постійно чи тільки на певних етапах історії, виражаючи можливості релігії та її роль у суспільстві. Якщо функції релігії окреслюють і характеризують форми, способи, напрями, рівень впливу релігії в суспільстві, то роль релігії є наслідком реалізації релігією своїх функцій.

Релігія задовольняє різноманітні потреби людини, але жоден із соціальних феноменів не здатен замінити її. Саме це і визначає особливість її функцій, серед яких виділяються: компенсаційна, терапевтична, втішальна, світоглядна, регулятивна, комунікативна, інтегративна, дезінтегруюча, ідеологічна, політична, правова, культуроформуюча, легітимуюча. Це дає підстави стверджувати, що релігія є поліфункціональним феноменом. Кожна із функцій релігії є відображенням духовних потреб, інтересів індивідів, спільнот.

Компенсаційна функція. Вона є своєрідною реакцією на різноманітні переживання людини, забезпечуючи процес розв'язання в трансцендентному вимірі життєво важливих суперечностей і проблем людського буття. Релігія психологічно компенсує обмеженість, безсилля, залежність людей від об'єктивних умов існування, наповнює змістом сенс їхнього життя, впливає на ціннісні орієнтації, систему ідеалів, цілеспрямування.

Терапевтична, втішальна функції. Вони тісно пов'язані з компенсаційною, оскільки забезпечують зняття психологічної напруги, відчуття невизначеності й тривоги на індивідуальному рівні, збереження внутрішньої рівноваги, душевного спокою, емоційного, соціального оптимізму. Забезпечується вона внаслідок спілкування між віруючими, між віруючими і священнослужителями в процесі культових церемоній тощо.

Світоглядна функція. Її особливість полягає у виробленні своєрідної сукупності поглядів, оцінювань, норм, установок, які визначають розуміння людиною світу, орієнтують і регулюють її поведінку.

Залежно від способів та аргументів, завдяки яким людина пояснює світ, її світогляд може бути філософським, міфологічним або релігійним. Релігійний світогляд включає в систему "людина -- світ" комплекс надприродних істот, зв'язків і відносин, прагне пояснити події, явища земного буття впливом потойбічних, надприродних сил. Відповідно до цього він розглядає і смисл життя, усвідомлення якого додає людині сил у подоланні життєвих проблем, навіть і в сприйнятті смерті. Кожна релігія по-своєму тлумачить цю проблему, але всі визнають те, що земне життя людини є лише фрагментом її буття, яке після смерті продовжується у потойбічному світі.

Регулятивна функція. Ця функція виявляється в регулюванні соціальних відносин, вчинків віруючих через систему заборон, табу, санкцій, стосуючись не лише їх поведінки в суспільстві, а й у сім'ї, інтимній сфері. З цієї точки зору релігія є ціннісно-орієнтаційною і нормативною системою. Водночас кожна релігія має свою систему цінностей, які ґрунтуються на особливостях її віровчення.

Важливу регулятивну роль відіграє нормативна система релігії, яка виявляється у вимогах, правилах, покликаних забезпечити реалізацію релігійних цінностей. Норми містять у собі обов'язковість, спонукальність. Вони бувають позитивними, зобов'язуючи до дій, або негативними, забороняючи певні вчинки, стосунки. Стосуватися можуть усіх послідовників віровчення або конкретної групи (мирян, священнослужителів). З огляду на особливості реалізації виділяють культові (визначають порядок культових обрядів, церемоній) та організаційно-функціональні норми (регулюють внутрішньоцерковні, міжцерковні, міжконфесійні відносини, визначають структуру релігійних організацій, порядок виборів керівних органів, регламентують їх діяльність, а також стосунки між віруючими та священнослужителями тощо).

Комунікативна функція. Вона спрямована на забезпечення спілкування віруючих з Богом (молитва, інші культові дії) і між собою (під час богослужіння тощо). Релігійна комунікація охоплює різні процеси взаємодії: спілкування, соціалізацію, передавання релігійного досвіду, розвиток зв'язків між окремими віруючими, між віруючими і релігійною громадою, духовенством, між релігійними організаціями різного віросповідання. Вона передбачає передавання, обмін інформацією, її засвоєння, оцінювання, що сприяє інтеграції (об'єднанню) чи дезінтеграції (роз'єднанню) релігійних груп.

Інтегративна функція. Реалізація її сприяє забезпеченню стабільності в суспільстві. На думку французького філософа, соціолога Е. Дюркгейма, релігія діє в суспільстві як клей, допомагаючи людям усвідомити свою моральну належність до соціуму, самовизначитися в суспільстві, а внаслідок цього об'єднатися з близькими за поглядами, моральними установками, віруваннями людьми, разом з ними брати участь у культових церемоніях. Це сприяє утвердженню в суспільстві злагоди, солідарності, згуртованості, знижує конфліктність, натомість посилює суспільну рівновагу та гармонію суспільних відносин.

Різною мірою інтегративна функція виявляє себе на рівні суспільства, конфесій, а також окремих релігійних громад. Найпомітнішою вона є, коли система релігійних цінностей відповідає фундаментальним потребам суспільства.

Дезінтегруюча функція. Суть її полягає в тому, що, об'єднавшись на основі певного віровчення, культу, групи людей протиставляють себе іншим соціальним утворенням, в основі яких перебувають інші віросповідування. Це може бути джерелом конфлікту між представниками різних віросповідань, конфесій. Часто такі конфлікти свідомо провокуються, оскільки вони сприяють зміцненню релігійних груп, посиленню авторитету їхніх лідерів.

Існують конфлікти і всередині релігійних об'єднань, наприклад, між консерваторами і реформаторами. Нерідко вони стають передумовою церковних, конфесійних розколів, виникнення сектантських утворень. Часто в основі релігійних конфліктів фігурують політичні, економічні інтереси. Нерідко під релігійними лозунгами розгортаються соціальні конфлікти.

Конфлікти, які відігравали дезінтегруючу роль, не обминули жодної із церков, конфесій. Найпомітнішими були розкол у християнстві, що призвів у 1054 р. до розділення його на православ'я і католицизм, реформація в католицизмі (XVI-XVII ст.), рух старообрядництва в Руській православній церкві (XVII ст.), перипетії, пов'язані з утворенням та функціонуванням греко-католицької церкви в Україні та ін.

Ідеологічна функція. Суть її полягає в тому, що релігія як форма суспільної свідомості є надбудовним явищем. Вона не здатна продукувати суспільні відносини, а лише відображати їх, виправдовувати, схвалювати чи осуджувати. Все це відповідно позначається на свідомості мас і на їх участі в суспільно-політичних процесах. Під впливом релігії в суспільстві можуть домінувати конформістські (примиренські) настрої або розгортатися соціально-політичні конфлікти.

Політична, правова функції. Значною мірою вони взаємопов'язані, взаємозалежні з ідеологічною. Історія свідчить, що більшість церков не обминали актуальних суспільних проблем, активно втручалися у їх вирішення. Нерідко церква перебирає на себе управління суспільними, державними справами (теократичні держави), в тому числі й законодавчі та арбітражні повноваження.

Культуроформуюча функція. Вона реалізується у впливі релігії на розвиток писемності, книгодрукування, малярства, музики, архітектури, збереження цінностей релігійної культури; нагромадження і трансформацію культурного досвіду. Все це відчутно впливає на формування й розвиток естетичних цінностей, на етичні традиції віруючих, суспільства.

Легітимуюча (від лат. -- законний, узаконеній) функція. Вона виявляється в узаконенні певних суспільних порядків, державних інститутів, політичних, правових відносин, норм чи визнанні їх неправомірними.

Структура релігійного комплексу: огляд різноманітних теорій. Структурно-функціональна школа. Функціоналізм (або школа структурно-функціонального аналізу) протягом тривалого часу, починаючи з 40-х років, був домінуючим теоретичним напрямком в американській соціології. Лідери функціоналізму -- Т. Парсонс і Р. Мертон -- не вважалися класиками буржуазної соціологічної думки. Хоча в кінці 60-х і особливо в 70-і роки функціоналізм зазнав гострої критики і його вплив значно зменшився, він продовжує зберігати своїх прихильників в різних галузях соціології, зокрема соціології релігії.

Функціоналізм як течія в буржуазній соціології часто ототожнюється з застосуванням структурно-функціонального аналізу для вивчення соціальних явищ. Але таке ототожнення не правомірне. Всупереч погляду Р. Мертона функціоналізм не є ідеологічно нейтральним методом, який може однаково застосовуватися в різних теоретичних соціологічних системах. Зміст структурно-функціонального аналізу, його місце в системі соціального пізнання визначається не лише необхідністю вивчення структур і функцій соціальних явищ, а й тим, як розуміють структуру і функції того або іншого суспільного явища. Ось чому, на наш погляд, слід відрізняти структурно-функціональний метод як необхідний компонент всякого наукового дослідження складних систем об'єктів, включаючи суспільство, структуралізм І функціоналізм як особливі соціологічні течії, які включили структурний і функціональний аналіз у загальний контекст ідеалістичних теорій, пояснень суспільства метафізично деформували і абсолютизували цей метод. релігія світоглядний функціоналізм

Загальним для функціоналістів є ідеологічне зведення соціальної структури взаємодії людей в межах певних інститутів, які регулюють поведінку індивідів за допомогою встановлених норм поведінки. Виходячи з цього, релігія розглядається як центральний, такий, що має фундаментальне значення аспект культури. Релігія створює систему вірувань, норм і цінностей, які об'єднують членів суспільства, забезпечують його цілісність і єдність. Таким чином, ідучи за Дюркгеймом, функціоналісти вважають релігію важливим інтегруючим фактором, який підтримує цілісність суспільства.

Феноменологічний напрямок. Наприкінці 60-х -- на початку 70-х років в американській теоретичній соціології набуває розповсюдження так званий феноменологічний напрямок. Соціологи цього напрямку справляють в наш час суттєвий вплив на американську і меншою мірою на англійську соціологію релігії. Провідним з них є американець П. Бергер і західнонімецький соціолог Т. Лукманн, що працює з ним.

Феноменологічний напрямок в соціології взагалі і в соціології релігії зокрема пробує спиратися в своєму аналізі соціальних процесів і явищ на деякі філософські положення Е. Гуссерля. Першим в США спробував застосувати філософські ідеї Гуссерля до аналізу соціологічних явищ А. Шютц, німецький філософ і соціолог, його ідеї набули свого розвитку у книзі П. Бергера і Т. Лукманна "Соціальна конструкція реальності". Якщо гранично скорочено викласти основні філософські, методологічні концепції феноменологічної соціології, вони зводяться до такого.

Хоча і Гуссерль, і його послідовники формально визнавали існування зовнішнього об'єктивного світу і відхрещувались від соліпсізму, практично їх аналіз був спрямований лише на вивчення феномена людської свідомості. В сфері соціології об'єктом вивчення феноменологів є соціальна реальність, яка, на їх думку, конструюється людьми в процесі їх взаємодії за допомогою мови та інших символічних та знакових систем. Процес матеріальної, трудової діяльності людей і система об'єктивних відношень, що складається в ній, випадають з поля зору феноменологічної соціології. Суспільство і соціальні інститути розглядаються як продукти інтерсуб'єктивної колективної свідомості людей. Постулюється плюралізм соціальних реальностей, причому головні з них оголошуються реальністю повсякденного життя, над якою надбудовуються системи "символічних універсумів" у вигляді науки, мистецтва, релігії, філософії. Таким чином, у феноменологічній соціології практично знімається різниця між гносеологічним розумінням об'єктивної реальності, яка не залежить від свідомості людей (у тому числі від їх суспільної свідомості), і реальністю, яка сприймається як феномен суспільної свідомості, або система значень об'єктивних людських знань, ідей і уяв.

У феноменологічній соціології широко застосовується також принцип інтенціона-льності свідомості, сформульований Е. Гуссерлем. Питання про реальність або імозорність об'єкта пізнання знімається за принципом інтенціональності: всякий акт свідомості має нібито предметний напрямок. У соціології релігії такий підхід спричинює до того, що питання про реальність надприродних, трансцендентних об'єктів формально не вирішується. Практично феноменологічна соціологія релігії виходить з того, що трансцендирування, тобто вихід за межі чуттєво-сприйнятного реального світу, є необхідною характеристикою антропологічної природи людини.

Соціологічні концепції Е. Дюркгейма і М. Вебера. Вплив учення Дюркгейма розповсюджується не лише на представників структурно-функціональної школи, а й на американських та англійських соціологів інших напрямків. До речі, західні соціологи уникають ідентифікації з будь-якою теоретичною школою або напрямком. Ознакою хорошого тону і духовної належності серед них вважається еклектична змішаність в галузі методології, коли віддається належне Марксу (щоб підкреслити його обмеженість) і Дюркгейму, Веберу і Зіммелю, Тьоннісу і Парето та іншим соціологам-теоретикам XIX та XX століть. Коли йдеться про Дюркгейма, немає жодної книги з проблем соціології релігії, що вийшла у США і Англії за останні два десятиліття, де б не підкреслювалося значення для сучасної соціології розуміння релігії Дюркгейма. Так англійський соціолог Таулер дюркгеймівській традиції в соціології релігії присвячена велика глава. Таулер вважає, що Дюркгейм продовжує шлях, накреслений Марксом і спрямований на дослідження соціальних джерел релігії. Але Дюркгейм пішов далі Маркса, відмовившись трактувати релігію лише як епіфеномен, як відображення суспільства, не виявляючи на нього зворотного впливу.

У середині 60-х років непомітна секуляризація американських церков стала помітною: скоротилося членство в релігійних організаціях, зменшилося відвідування церков, змінилося загальне ставлення до церковних цінностей і норм. Автор вірно пов'язує ці зміни з загальною соціальною і політичною кризою, яка торкнулася американського суспільства наприкінці 60-х років. Якщо раніше, використовуючи формулювання Бергера, середній американець був переконаний у тому, що навкруги все добре, і релігія підтримувала в ньому це переконання, то в 60-х роках все більше американців дійшло висновку, що їх світ далеко не кращий, і тому релігія втрачала у них свій колишній престиж. Виник прогресуючий процес делегітамації колишніх релігійних цінностей і норм. Але у 1973 р. Бергер несподівано заявив, що він свого часу перебільшував значення секуляризації. Він прогнозує у майбутньому повернення народних мас до релігії, хоча і не обов'язково у церковній формі. На відміну від інших авторів він вважає, що нові впливові релігійні рухи можуть знову виникнути, але не на основі східних, азіатських релігій (наприклад, індуїзм, буддизм), а лише на засаді іудейсько-християнської релігійної традиції. Релігійне відродження, на думку Бергера, можливе, якщо теологи і релігійні діячі перестануть розчиняти релігійний зміст своїх доктрин у різних політичних, соціальних і етичних концепціях і повернуться до традиційної християнської віри, до так званої вертикальної теології, тобто теології, яка ґрунтується на вірі у потойбічного Бога. Ось такі висновки П. Бергера, в яких теолог явно переважує соціолога.

Важко погодитися з розумінням Р. Таулера дюркгеймівської соціологічної традиції. В його трактовці вона близька до марксистської традиції, в той час як в дійсності їх відділяють методологічні принципи соціального аналізу. Для Дюркгейма в основі суспільного життя лежать колективні уяви, вірування і почуття. Релігія по суті ототожнюється ним з суспільною свідомістю в цілому, тому що будь-яка система поглядів, цінностей і норм, які інтегруються суспільством, розглядається ним як релігійна в її основі. Від Дюркгейма починається традиція поширення релігії в середовищі буржуазних соціологів. Щодо характеристики соціальних функцій релігії, то Дюркгейм поклав початок визначенню її функції (в межах соціальної системи) як головної, підкреслюючи необхідність релігії для існування і функціонування соціальних систем.

Значна увага в англо-американській соціології релігії приділяється і теоретичній спадщині М. Вебера. У нього буржуазні соціологи беруть на озброєння передусім методологічний плюралізм, тобто відмову від виділення визначальних сторін розвитку суспільства. Релігія розглядається ними і як незалежне, і як залежне мінливе, причому такий підхід оголошується подоланням однобічності матеріалізму та ідеологізму. В багатьох книжках цитується відоме висловлення М. Вебера, яке характеризує його методологію підходу до релігії. М. Вебер, з одного боку, заявляє, що "як би далеко не заходив соціологічний вплив на релігійну етику, в кожному окремому випадку остання формується, в першу чергу, із релігійних джерел", а з другого, називає безглуздим доктринерським тезисом твердження про те, "що капіталізм як господарська система є продуктом реформації". Загальний висновок Вебера зводиться до того, що хоча однобічна матеріалістична і однобічна спіритуалістична інтерпретація каузальних зв'язків в галузі культури і історії припустимі рівною мірою й обидві вони однаково мало допомагають встановленню історичної істини, якщо вони є не попереднім, а заключним етапом дослідження.

Размещено на Allbest.ru