Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

5. Християнство і сучасна Україна

6. Українська греко-католицька церква

7. Значення релігії в українській ментальності

Під ментальністю (менталітетом) розуміють стійкі структури глибинного рівня колективної та індивідуальної свідомості й підсвідомості, що визначають устремління, нахили, орієнтири людей, у яких виявляються національний характер, загальновизнані цінності, суспільна психологія. Ментальність означає дещо спільне, що лежить в основі свідомого і підсвідомого, логічного та емоційного, тобто вона є глибинним джерелом мислення, ідеології та віри, почуттів та емоцій.

Як правило, ментальність формують такі чинники: географічне середовище, політичні інститути і соціальні структури суспільства, культура, традиції. Характерно, що ментальність -- це не винятково пасивний об'єкт, своєрідний наслідок сумарної дії названих чинників. Вона сама є активним фактором суспільного розвитку, надзвичайно важливим і дієвим, але малопомітним, оскільки імпульси, які вона посилає народу чи окремій людині, йдуть з глибин історії, з глибин підсвідомого.

Релігія завжди посідала значне місце в житті українського народу і на будь-яких етапах його розвитку була неодмінним складником знищуваної національної свідомості.

Християнство є однією з найпоширеніших релігій світу. Це -- друга за часом виникнення (після буддизму) світова релігія, яка охоплює три головні напрями -- православ'я, католицизм, протестантизм. Виникло християнство в І ст. н. е. серед іудеїв Палестини і незабаром поширилося на всю територію Римської імперії. Одним із основних чинників його зародження був соціально-політичний, що виявився у глибокій кризі Римської імперії, супроводжуваний невдоволенням населення існуючими порядками, повстаннями і навіть громадянськими війнами. Згідно з християнським вченням засновником його є Ісус Христос -- Син Божий, який з волі Бога-Отця зійшов на землю, отримав людську природу через народження Дівою Марією, дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв страждальницьку смерть, воскрес і вознісся на небо.

1. Історія християнства

На українських землях християнство утверджувалося протягом багатьох століть. Це був тривалий процес, що зазнав впливу різноманітних чинників: ідеологічних, політичних, духовно-культурних. Історичні джерела засвідчують присутність християнської віри у заселених греками містах Північного Причорномор'я ще на початку нашої ери. Звідси вона знайшла собі шлях до Східної Європи. «Повість минулих літ» містить апокрифічний сюжет (інших підтверджень немає), за яким апостол Андрій Первозваний благословив гори, на яких був заснований Київ, а на місці, де тепер Андріївський собор, поставив хрест. За іншими переказами, поширював християнство на наших землях і учень апостола Петра Папа Римський Климент IV. Є свідчення, що українських теренів на початку 60-х рр. IX ст. сягали й дороги солунських братів Кирила і Мефодія.

Першою відомою спробою офіційної християнізації вважається «Аскольдове хрещення»: у 860 р. Аскольд,перший з київських князів, прийняв нову віру.

Княгиня Ольга. Під час її перебування у 957 р. у Константинополі було докладено чимало зусиль, щоб здобути найвищого державного титулу “дочки” імператора, для чого Ольга приватно (найправдоподібніше - у Києві, у 955 р.) приймає хрещення. У своєму почті Ольга мала пресвітера Григорія, про що докладно оповідає Константин Багрянородний. Після повернення з Константинополя княгиня починає проводити лінію на обмеження впливу язичництва у державі, порушивши “требища бісівські” і побудувавши дерев'яну церкву святої Софії. Проте заходи Ольги не дали бажаних наслідків. Тоді ж з'явилися перші християнські храми в Києві. Відомий факт, що княгиня Ольга звернулася в 959 р. до імператора Західної Римської імперії Оттона І, щоб він прислав єпископа, та згодом відмовилася від опіки римської церкви.

Продовжити справу своєї бабусі - хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією - зміг лише князь Володимир Великий. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти, Володимир задля їх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища, де стояв ідол Перуна, з'являються шість різноплемінних богів - Перун, Дажбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл, Мокош. Але трохи згодом Володимир, переконавшись, що для зміцнення держави та її престижу потрібна нова віра, вирішив прийняти християнство та охрестити весь свій народ.

Хрещення відбулося у часи послаблення внутрішньополітичного стану у Візантійській імперії. У другій половині 80-х рр. Х ст. вибухає вкрай небезпечне антиурядове повстання на Сході імперії, очолюване Вардою Фокою і підтримане населенням Таврії. Скрутне становище, у якому опинився імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. За ними київський князь зобов'язувався допомогти імператору придушити повстання, а за це той мав би віддати за Володимира свою сестру Анну та сприяти хрещенню населення Київської держави. При цьому Володимир спочатку отримав відмову, і тільки захоплення ним візантійській колонії Херсонесу (Корсунь) примусило Візантію укласти цю угоду.

Військо Володимира розгромило заколотників у Візантії, а влітку 988 р. великий князь Володимир Святославович був охрещений в церкві св. Іакова в Херсонесі й одружився з Анною. Наприкінці літа він зі своєю новою дружиною повернувся до Києва і наказав усім прийняти нову віру. Хрещення киян, за літописом, відбувалося на р.Почайні, притоці Дніпра.

За переказами, Володимир у перший по хрещенні день наказав скидати ідолів, рубати й палити. Статую Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра -- дванадцять чоловік били його залізом. Кинули фігуру до ріки й князь наказав: "Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги -- тоді лишіть його". І Перун поплив Дніпром і затримався далеко за порогами, в місці, що називалося пізніше Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви або божниці, як їх часом називали.

Після офіційного хрещення киян у 988 р. християнство стає державною релігією Київської Русі. Християнізація Русі йшла поступово за водними шляхами, спершу її прийняли більші осередки, пізніше провінція. Не всюди цей процес відбувався без опору, як у Києві. Головний опір чинили служителі поганського культу - "волхви", вплив яких на південних землях Руси був незначний. Натомість на півночі у Новгороді, Суздалі, Білоозер'ї вони підбурювали населення до відкритих виступів проти християнських священників. Ще довго співіснували між собою деякі елементи поганської віри, переважно обрядів, із християнством (т. зв. двовір'я).

Для унормування церковного життя у своїй державі Володимир видав Устав, призначивши десятину на утримання церкви, та визначив права духовенства. Таким чином Володимир намагався дати структурне оформлення нової релігії, подібне до візантійського. На чолі церкви стояв київський митрополит. У великих містах перебували єпископи, які вирішували всі церковні справи своїх єпархій. Митрополити та єпископи володіли землями, селами й містами. Церква мала власні військо, суд і законодавство. Першим митрополитом, про якого існує згадка в писаних джерелах, був грек Теотемпт.

З прийняттям християнства на Русі поширилася писемність. Володимир закладав школи, будував церкви спершу в Києві, а згодом і в інших містах.

Хрещення сприяло об'єднанню Русі в єдину феодальну державу, дало поштовх розвиткові економіки, освіти, духовності й культури. Русь зрівнялася з монотеїстичними державами в цивілізованому світі, зріс її міжнародний авторитет. Про це свідчать, зокрема, династичні шлюби: Ярослав Мудрий був одружений з дочкою шведського короля, сестра Ярослава стала королевою Польщі, три його дочки -- королевами Угорщини, Норвегії та Франції.

Християнство на Русі мало особливу підтримку держави. Митрополити були керівниками церковної організації в релігійно-канонічних справах і радниками князя у справах громадських. Після поділу церкви (1054) на православну та католицьку руські священнослужителі залишилися в підпорядкуванні візантійської церкви. Резиденцією Київського митрополита був Київ, де було збудовано храм Святої Софії. На межі X-XI ст. було засновано єпархії (єпископські кафедри), як правило, в межах удільних князівств з центрами у Білгороді (нині с. Білогородка на Київщині), Юр'єві (нині м. Біла Церква), Володимирі-Волинському, Чернігові, Ростові, Новгороді, Переславлі, Перемишлі, Полоцьку, Туровську, Смоленську, Галичі, Рязані, Луцьку, Суздалі та ін. У різні часи існувало до 20 єпархій. З XI ст. єпархії отримували у власність землю, а соборні храми (головні храми єпархій) ставали навіть власниками окремих сіл. Церква стала привласнювати особливу данину -- десятину (десяту частину від доходів), яку збирали церковні чиновники -- десятники.

Підпорядкування церкви Константинополю певною мірою сковувало політичну владу в Київській Русі. Саме в намаганні дистанціюватися від Константинополя Ярослав Мудрий ініціював обрання на митрополичу кафедру Іларіона. Цим було зумовлене і його рішення щодо канонізації Бориса і Гліба, яке відбулося вже після його смерті -- у 1072 р. Ще одна спроба незалежності Київської митрополії відбулася за великого князя Ізяслава Мстиславича в 1147 p., коли собор єпископів віддав митрополичу кафедру його ставленику Климентові Смолятичу. Однак усі спроби здобути автокефалію були невдалими. А згодом на тривалий час проблему дистанціювання заступила проблема виживання православ'я, переслідуваного польсько-литовськими завойовниками.

Після відновлення у 1620 р. ієрархії православна церква набирає рис національної української церкви, особливо за митрополита Петра Могили. У Народно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького вона була однією з найвпливовіших сил.

Після укладення в 1654 р. російсько-українського політичного договору постало питання про перехід Київської митрополії з-під юрисдикції Константинопольського патріарха до Московського. Така перспектива влаштовувала далеко не всіх ієрархів. Одних непокоїла ймовірність втрати українською православною церквою національних особливостей, інші -- більше хилилися до Польщі, треті вважали неможливим вирішення таких питань поза волею Константинопольського патріарха. Однак у 1685 р. на православному соборі в Києві Луцького єпископа Гедеона Четвертинського за підтримки гетьмана Івана Самойловича було обрано митрополитом Київським, який присягнув на вірність Московському патріархові. Роком пізніше Константинополь погодився на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату. Цими подіями на довгі роки обривається літопис Київської митрополії. Натомість зароджується рух за автокефалію православної церкви в Україні.

До 1990 р. православні парафії та інші церковні утворення в Україні належали до Українського екзархату Московського патріархату.

Більш безпосереднім чинником, що впливає на розвиток релігійного життя в сучасній Україні, є трагедія двадцятого століття - епохи терору та насилля: за приблизними оцінками, в Україні двадцятого століття насильницькою смертю загинуло близько 17 мільйонів людей. Особливо трагічним є те, що ці жертви були породжені не лише війнами та конфліктами, а й химерними ідеями перебудови світу.

Боротьба з релігією була державною ідеологією, для утвердження якої не шкодували зусиль. Храми руйнували, палили, профанували; священиків і вірних ? православних і католиків, представників інших релігій ? розстрілювали, арештовували і депортовували в сибірські гулаги. Цілі Церкви переслідувалися, їх заганяли у підпілля і повністю знищували (як-от Українську автокефальну православну церкву на початку 30-х рр., Українську греко-католицьку церкву 1946 р. у Галичині та 1949 р. на Закарпатті). Від Римо-католицької церкви і протестантських конфесій залишилась лише жменька спільнот, які підлягали строгому контролю. Навіть діяльність Російської православної церкви була сильно обмеженою. Окрім того, вона страждала через проникнення в її ряди радянських спецслужб. У суспільстві прогресувала бездуховність та поглиблювалась деморалізація.

Криза радянської влади у 80-х рр. зупинила придушення Церков. У 1989 р. вийшла з підпілля заборонена режимом УГКЦ, були створені громади Української автокефальної православної церкви. Із проголошенням 24 серпня 1991 р. Верховною Радою незалежності України релігійне життя в нашій державі значно активізувалося, набуло якісно нових вимірів.

Головною рисою релігійного життя в Україні на межі ІІ і ІІІ тисячоліть є стрімке зростання різноманітних конфесій і культів. Кількість їх сягає 100. Загальна чисельність релігійних громад в усіх конфесіях зросла з 10,8 тис. у 1991 р. до 19 тис. у 1998 р. Найбільша релігійна активність припадає на західні області України, зокрема Львівську, Волинську, Закарпатську, Івано-Франківську, Тернопільську, Чернівецьку, де зареєстрована найбільша кількість релігійних організацій. Більше 97 % зареєстрованих на сьогодні релігійних громад в Україні є християнськими. Приблизно половина з них ? православної традиції. Решту, майже порівну, поділяють католики та протестанти.

До категорії «традиційних» (за неофіційною термінологією) Церков належать УПЦ Київського патріархату, утворена в 1992 р. на об'єднавчому соборі, УПЦ Московського патріархату, Українська автокефальна православна церква, Українська греко-католицька та Римо-католицька церкви, вірменські громади та ін. Між православними церквами триває змагання за лідерство, віруючих, майно. На початку ХХІ ст. УПЦ КП мала понад 1750 громад, УПЦ МП -- понад 6 тис., УАПЦ -- понад 600.

Християнство об'єднує православ'я, католицизм, протестантизм. Розглянемо окремо історії складових християнства.

2. Історія православ'я

Православ'я почалося складуватися після розподілу Римської імперії на Східну і Західну (345) як офіційна релігія Східної (Візантійської) імперії. Як самостійна течія християнства воно існує з 1054 р., а як державна релігія Київської Русі з 988 р.

Православ'я немає єдиного організаційного центру. Національні православні церкви користуються незалежністю (автокефалією). Православ'я - основна конфесія України, Росії, Білорусії, Болгарії, Румунії, деяких югославських республік, Греції, Кіпру.

В основу православного віросповідання покладено «святе письмо» Біблія (Старий Заповіт і Новий Заповіт) і «священний переказ» постанови двох перших вселенських собрів Нікейського (325) і Константинопольського (381). На них був прийнятий так званий «Символ віри». В ньому коротко викладено сутність християнського віровчення, яке і складає догматику православ'я. В ньому стверджується, що існує єдиний бог в трьох іпостасях: бог-батько, бог-син, бог-святий дух. Бог-дух святий виходить від бога-отця. «Символ віри» вимагає вірити у вічне потойбічне життя. Центральне місце у православ'ї займають догмати про спокутну жертву Ісуса Христа, про всезагальну гріховність людей, про необхідність особистого порятунку шляхом ретельного виконання обрядів і наказів церкви тощо. Духовенство видається за посередника між богом і людьми. Вважається що воно має «божественну благодать» і може передавати її людям через таїнства: хрещення, миропомазання, причащання, покаяння, вінчання (шлюб), священство, єлеосвящення. Таїнства супроводжуються обрядами.

Шанування хреста - мабуть один з головніших обрядів православ'я. Хрест - це символ християнської віри. Їм увінчані усі християнські храми, одяг священників. Його носять на тілі віруючи. Без хреста не обходиться жоден християнський обряд. Це символ в пам'ять мученицької смерті Ісуса Христа. Хрест вселяє віруючим ідею покірності, готовності подібно Христу йти через страждання.

Православні вклоняються іконам, щоб через зображення бога або святого заручитися їх підтримкою. У своїх молитвах віруючі звертаються до бога, святих з конкретними проханнями, скаргами, надіями.

У православних розповсюджений також культ реліквій-предметів, які, на їх думку, належали Ісусу Христу або святим, культ мощей (нетлінні останки вмерлих людей, що об'явлені святими), а також святих місць.

Складовою частиною православних обрядів являються християнські свята. За православним церковним календарем на кожен день року випадає те чи інше свято. Це свята на честь Ісуса Христа, Богородиці, якогось святого, якоїсь чудотворної ікони тощо.

До головних, найбільш шануємих свят відносяться Пасха і так звані двунадесяті свята: Різдво Христове (7 січня), Хрещення (19 січня), Різдво Богородиці (21 вересня), введення в храми Богородиці (4 грудня), Сретеніє господнє (15 лютого), Преображення (19 серпня), вхід Господень в Єрусалим або Вербна неділя (святкується в неділю перед Пасхою). Вознесіння Господнє (святкується на 40-й день після Пасхи в пам'ять вознесіння Ісуса Христа на небо), Троїця (святкується на 50-й день після Пасхи), зведення хреста господнього (27 вересня).

Престольними святами або просто престолами звуться свята, які встановлені на честь того чи іншого святого, богородиці, чудотворної ікони тощо.

Значне місце у православному культі займають пости. Великий піст починається з понеділка після масляниці і продовжується 40 днів до Пасхи. Різдвяний піст триває 40 днів з 28 листопада по 27 січня, також існують і інші пости. Взагалі православний повинен поститися 200 днів на рік.

Православ'я відіграло значну роль в утвердженні Київської Русі, у боротьбі за звільнення від золотоординського нашестя, впровадженні писемності. І до цього часу воно виховує людей в дусі духовності (внутрішньої моральної впевненості), відіграє певну роль в консолідації народів України. Хоча треба відмітити, що політичні позиції православних церков неоднозначні.

3. Історія католицизму

Процес формування католицизму почався у зв'язку з виникненням у 395 р. Східної і Західної Римської імперії. На відміну від православ'я католицизм став державною релігією Західної Римської імперії. Остаточно католицизм склався у 1054 з розподілом християнської церкви. Католицька церква стала оплотом престолів всіх західноєвропейських монархів. Вона сама перетворилася у найбільшого землевласника. Головними підпорами католицизму були і залишаються монастирі і ченці ордена (єзуїти, домініканці, францисканці та інші). Як і всі християни, католики визнають «святе письмо» Біблію і «священний переказ» тобто постанови вселенських соборів, як джерело своєї віри. Вони також шанують хрест, вклоняються іконам. У них також розповсюджений культ реліквій, мощей, вони відмічають всі християнські свята, додержуються постів тощо.

Але католицизм все ж відрізняється від православ'я. Католики поряд з раєм і пеклом визначають чистилище, існування якого заперечують православні. В чистилищі душі померлих, на думку католиків, можуть очищатися від гріхів. Католики визнають, що дух святий виходить не тільки від бога-отця, але і від бога-сина, тоді як православні - тільки від бога-отця. Католики вважають, що духовенство має особливу благодать і має право відпускати будь-які гріхи. У католиків священнослужителі не мають права вступати в шлюб. У них дуже розповсюджений культ богородиці.

Джерелом віри католики визнають не тільки «священне писання» тобто Біблію але і «священний переказ»: енцикліки (послання) пап римських. Взагалі організації католицької церкви притаманна сувора централізація: її очолює папа римський, який одночасно є правителем церковної держави Ватикану - крихітної державки в центрі Риму, яка займає площу 44 га, має населення близько 1 тис. чоловік, свій герб, прапор, гімн, пошту, телеграф, пресу, поліцію і інші атрибути влади. Папа римський через римську курію - центральний адміністративний апарат католицької церкви керує всією католицькою церквою і її багато численними організаціями, діючими у подавляючій більшості країн світу. Він назначає кардиналів і єпископів з представників духовенства різних країн. Сам папа римський обирається на все життя колегією кардиналів (конклавом). Католики вважають його «вікарієм Ісуса Христа», тобто його заступником, спадкоємцем святого Петра. християнство україна ментальність

Православна церква України як і в інших місцях не залежить від католицької церкви. Але католицизм досить розповсюджений у деяких Західних областях України. В ХVІІ ст. Польська шляхта прагнула використати католицизм для поневолення українського і білоруського народів. Найбільш значним актом проникнення католицизму на Україні було укладення у 1596 р. Брестської унії, на основі якої виникла греко-католицька церква.

В зв'язку з католицькою експансією виникає і розвивається так звана полемічна література: твори Христофора Філарета (ХVІ - ХVІІ ст.), Івана Вишенського (1545-1550 - кінець 1620р.), Стефана Зизанія (близько 1570-1621), Миколи Смотрицького (бл. 1578-1638) та інші. Особливо різку критику Унії дав І. Вишенський в своєму памфлеті «Послання до втікши від православної віри єпископам» (1598).

4. Історія протестантизму

Протестантизм сформувався у ХVІ ст., як ідеологічна доктрина реформації-широкого антифеодального і антикатолицького суспільно-політичного і ідеологічного руху, який охопив в ХVІ - ХVІІ ст. більшість країн Східної та Центральної Європи. Одним з перших кроків реформаційного руху був виступ Мартіна Лютера, німецького священика проти індульгенцій. Лютер виступив також проти претензій католицького духовенства контролювати совість і віру на правах посередника між людьми і богом.

Назва «протестантизм» пов'язана з історичними подіями. У 1529 р. на Шпейєрському сеймі група німецьких князів і представників міст підписали, так звану Протестацію (звідси і назва) - протест проти рішення більшості сейму про обмеження у Німеччині лютеранства. Надалі протестантизмом почали називати всі нові церкви і церковні напрями, що відкололися від католицизму в ході реформації, зокрема лютеранство.

Протестантизм - це релігійний напрямок, який відноситься до християнства. Але в порівнянні з православ'ям і католицизмом він має деякі особливості у догматиці і культі. Протестантизм відкидає основні католицькі догмати, насамперед про зверхність і непорушність папи римського, про церковну ієрархію, про спасіння через посередництво церкви тощо і висуває свої. Один з основних догматів протестантизму є догмат про спасіння через особисту віру. Єдиним джерелом віровчення протестантизм визнає Біблію. В протестантизмі немає поклоніння іконам, мощам, святим. В ньому залишені тільки таїнства хрещення і причащання. Богослужіння ведеться рідною мовою прихожан, культ спрощено. Він зведений до проповідей, спільних молитов і співів псалмів. Протестантизм виступає проти зовнішньої прояви релігійності, намагається перетворити релігійність на внутрішній світ людини.

В протестантизмі немає єдиної церкви. З самого моменту його виникнення в ньому сформувалося декілька течій, які існують до цього часу: це - лютеранство, англіканство і кальвінізм.

Основи лютеранства виклали Лютер і його послідовник Меланхтон у «Книзі Згоди» (1580). Основним догматом лютеранства є положення про «спасіння душі» через особисту віру (без посередництва церкви). Лютеранство вимагає секуляризації церковного майна. Обрядність лютеранства дуже спрощена: хрещення, причащання, проповіді, спільні молитви, співи псалмів. У лютеранстві заперечуються: складна церковна ієрархія, чернецтво, шанування ікон, культ святих тощо. Лютеранство проголошує положення про загальне священство (здійснювати богослужіння може кожен віруючий), рівність усіх перед богом. Організаційною основою лютеранської церкви є громада, або конгрегація, якою керують церковна рада і пастор. Лютерани об'єднуються в національні євангелічні церкви, які входять до складу Всесвітньої лютеранської федерації (з 1947 р.). Лютеранство поширене у Німеччині, скандинавських країнах і США.

Кальвінізм виник у ХVІ ст. y Швейцарії. Його головними ідеологами були Ж.Кальвін і Цвінглі. Основу віровчення кальвінізму становить доктрина про «абсолютне напередвизначення» богом ще до створення світу долі людей. Свідченням про богообранність людини є успіхи в особистому житті і діяльності. Кальвінізм немає церковної ієрархії. На чолі громад стоять старійшини (пресвітери), які обираються з числа членів церкви, і проповідники. Кальвінізм відкидає майже всі зовнішні атрибути католицького культу: ікони, свічки тощо. Головне місце у богослужінні займають читання і коментування Біблії, співи псалмів. В наші часи кальвінізм поширений у Швейцарії, США, Голландії, Німеччині, Великобританії. У сучасному кальвінізмі існують течії реформаторів, пресвітеріан, конгрегаціоналістів. Невелика кiлькiсть кальвіністів-реформаторів є в Закарпатській області.

Ідеї реформації у 16-17 ст. через Польщу проникли на Україну. Їх поширення було пов'язане головним чином з антифеодальною національно-визвольною боротьбою українського народу проти польських магнатів, насильницького окатоличення і колонізації України. Ці ідеї проявилися у критиці верхівки православного духовенства, частина якого уклала Брестську унію, чернецтва, а також у демократичній інтерпретації Біблії. Ідеї реформації висловлювалися Г. Смотрицьким, С. Зизанієм, Х. Філаретом, І. Вишенським, деякими професорами і вихованцями Києво-Могилянської академії, Г.С. Сковородою. В середині ХVІІ століття реформаційні громади на Україні припинили своє існування.

З 18 століття починається другий період в історії протестантизму. Виникають нові течії: баптизм, методизм, адвентизм, ієговізм та інші, які стали дуже поширеними в усьому світі в тому числі і на Україні.

5. Християнство і сучасна Україна

Україна - багатоконфесійна держава. На її території офіційно діє понад 22 тисячі релігійних організацій (громад) майже 80-ти конфесій, напрямків, течій, 97,5 відсотка всіх релігійних організацій - християнського спрямування. Християнство в Україні є дійсно народною релігією. З року в рік релігійна мережа в нашій країні зростає в середньому на 1200 одиниць. Проте зміни торкнулися не тільки кількісних показників: за роки державності України Церква перейшла на якісно новий рівень функціонування. Практично закінчено формування її управлінських структур, сьогоденням Церкви, питаннями її подальшого розвитку опікуються 207 духовних центрів та управлінь. Існуючі проблеми із кадрами священнослужителів розв'язуються завдяки плідній роботі 96 вищих та середніх церковних навчальних закладів, яких збільшилося у 5 разів. Свідченням духовного розвою Церкви є також 235 монастирів, кількість яких за роки незалежності України зросла більше ніж у четверо. На ниві доброчинності та милосердя повзякденно працюють 155 місій, що у 8 разів більше, ніж було у 1991 році.

Сьогодні українське православ'я репрезентують Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП) -- 2900 парафій, Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) -- 1040 парафій та Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП) -- 9200 парафій.

Українська православна церква Київського патріархату вважає себе правонаступницею Київської митрополії, заснованої після хрещення Київської Русі у 988 р. До складу цієї митрополії, що належала до Константинопольського патріархату з 988 p., входили території сучасних України, Білорусі, Прибалтики, частини Польщі та Смоленської області (Росія).

Після проголошення Україною незалежності перебування Української православної церкви в складі Московського патріархату суперечило політичному статусу України. У листопаді 1991 р. Помісний собор УПЦ за участю всього українського єпископату одностайно прийняв постанову про автокефалію УПЦ, що означало її відокремлення від Московського патріархату. Дотримуючись традиції й канону, УПЦ звернулася до Московського патріархату з проханням надати їй повну автокефалію. Архієрейський собор Московського патріархату 1992 р. відмовив у задоволенні такого прохання.

25--26 червня 1992 р. в Києві відбувся Всеукраїнський православний собор, який об'єднав УАПЦ та частину УПЦ (Московського партіархату) в єдину помісну православну Церкву -- Українську православну церкву Київського патріархату. Собор підтвердив обрання митрополита Мстислава патріархом Київським і всієї України. Статутом УПЦ Київського патріархату став статут УАПЦ із відповідними доповненнями, який був зареєстрований державними органами України. У такий спосіб було створено УПЦ КП.

Після смерті митрополита Мстислава (червень 1993) дехто з владик і кліру колишньої УАПЦ виокремився з об'єднаної церкви і утворив свою церковну структуру (нову УАПЦ), яку у вересні 1994 р. очолив колишній протопресвітер зі Львова Дмитрій (Володимир Ярема). Так в Україні почали функціонувати три самостійні православні церкви -- Українська православна церква Київського патріархату, Українська автокефальна православна церква і Українська православна церква Московського патріархату.

Наймасовішою за кількістю віруючих (а не парафій) є церква Київського патріархату, яку з жовтня 1995 р. очолює патріарший місцеблюститель митрополит Філарет (Денисенко). З того часу збільшилася кількість парафій церкви на сході України. Вона має також у Росії Бєлгородсько-Обоянську й Богородську єпархії та Сибірську митрополію. Єпархії є і в США, Канаді, Франції, Греції. Майбутніх пастирів УПЦ КП готують у двох (Київській і Львівській) духовних академіях, на богословському факультеті Чернівецького державного університету, в шести духовних семінаріях та п'яти духовних училищах. Загалом церкві належить ЗО єпархій, 35 монастирів в Україні та Росії, 2,6 тис. священнослужителів.

Вірні УПЦ КП об'єднуються в Українське православне братство (Всеукраїнське православне братство Святого апостола Андрія Первозванного), Братство Святого Володимира, Братство Архистратига Михаїла. Церква видає богослужбову літературу. Крім щорічного Церковного календаря та церковно-історичної літератури, друкуються вісім журналів: «Православний вісник» (Київ); «Полтавські єпархіальні відомості» (Полтава), «Вісник Київської Духовної Академії» (Київ) та ін. Різні структури УПЦ КП видають також дванадцять газет: «Голос православ'я» (м. Київ), «Київський патріархат» (м. Київ), «З Богом у серці» (м. Харків) та ін. Виходить у світ також шість бюлетенів: «Інформаційний бюлетень» (м. Київ), «Жизнь в Сичеславском крає» (м. Дніпропетровськ), «Подільський православний вісник» (м. Хмельницький) та ін.

Українська православна церква Київського патріархату бере активну участь у процесі становлення в Україні єдиної Помісної православної церкви. Наводиться кілька вагомих аргументів на користь українського православ'я. По-перше, за кількісним складом жодна з визнаваних Вселенським православ'ям 15 автокефальних і 4 автономних церков не може конкурувати з Українською. Так, у 1998 р. найбільша і найвпливовіша в православному світі (принаймні за територією впливу) РПЦ у самій Росії мала до 7,5 тис. парафій. На цей же час в Україні було 10 350 православних парафій. По-друге, Київська митрополича кафедра є найстаршою на східнослов'янських землях. По-третє, Українська православна церква є згідно з духом і буквою Канону матір'ю-церквою Російської православної церкви, а не навпаки.

Утім, жодної православної церкви ніколи негайно не визнавали автокефальною. Та й сама РПЦ після самооб'явлення себе автокефальною 15 грудня 1448 р. дочекалася визнання тільки через 141 рік. Зрозумілими є і антиавтокефальні настрої з боку РПЦ. Адже з утворенням єдиної української православної церкви докорінно зміниться як геоконфесійна, так і геоцерковна ситуація у світі. Російська православна церква перестане бути найбільшою і найвпливовішою серед помісних православних церков світу, поступившись Українській православній церкві. Та чи не найпроблематичнішим для РПЦ буде те, що відмовившись від української історії та києворуської традиції, вона втратить апостольське походження, адже апостол Андрій Первозванний є патроном українського православ'я.

6. Українська греко-католицька церква

Унія церковна -- об'єднання однієї з церков православного Сходу чи її частини з Римо-католицькою церквою на засадах визнання першості Риму.

Унія ґрунтувалася на засадах визнання православною стороною верховенства папи римського та віровчення католицизму при збереженні традиційного візантійсько-слов'янського обряду, української мови богослужінь, національного церковного календаря, особливостей церковної організації та традицій. Таким кроком єпископат Київської митрополії прагнув, окрім вирішення загальноукраїнських інтересів, ще й подолати глибоку внутріцерковну кризу, зрівняти православну церкву, що зазнавала всіляких утисків, із польською католицькою церквою в Польсько-Литовській державі.

Наприкінці 80-х років, з початком перебудови, рух за відновлення греко-католицької церкви в Україні набув організованого й динамічного характеру. Прискоренню її визнання посприяла й зустріч у Римі папи Іоана Павла II і Президента СРСР Михайла Горбачова. Як наслідок, було встановлено дипломатичні відносини між Апостольською Столицею і Радянським Союзом. ЗО листопада 1988 р. Рада у справах релігій Ради Міністрів УРСР зареєструвала громади греко-католиків Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка після 40-річної перерви знову набула офіційного статусу. Кількість її прихильників почала швидко збільшуватися, особливо в регіонах її традиційного поширення. Сьогодні вона налічує понад 5,5 млн. віруючих і є найбільшою східною католицькою церквою у світі. На початку 2001 р. в Україні нараховувалося вже 3240 уніатських організацій, що більше, ніж до Другої світової війни (3237 громад). Переважна більшість парафій УГКЦ функціонує у Львівській (1479), Тернопільській (745), Івано-Франківській (657) та Закарпатській (298) областях. Греко-католики є також у інших регіонах України. Їх кількість неухильно зростає. Тому у 1996 р. було створено Києво-Вишгородський екзархат УГКЦ, якому папа римський доручив духовну опіку над віруючими і парафіями цієї церкви в усіх незахідних областях країни. З моменту легалізації УГКЦ відновила свою структуру, створивши 17 єпархій, 78 монастирів. Відродилися й чернечі ордени, зокрема чоловічі -- василіан, редемптористів, студитів; жіночі -- василіанок, йосафаток, св. Вікентія, Пресвятої родини, сестер-служебниць тощо.

Церкві належить також 19 греко-католицьких єпархій, що діють в українській діаспорі. Це, зокрема, Перемишльсько-Варшавська греко-католицька митрополія (Польща), яка нараховує понад 100 парафій. У Західній Європі є три апостольські екзархати для українських греко-католиків: у Німеччині, Франції та Великобританії. Крім Європи, громади греко-католиків є у Північній та Південній Америці, Австралії, Росії тощо. УГКЦ має понад 20 періодичних видань. Діє три видавництва: «Нова зоря», «Свічадо» і «Місіонер» (засноване у 1897 p.), яке протягом 90-х років видало понад 600 найменувань книг загальним накладом понад 2,2 млн. примірників. З 2001 р. у видавництві «Свічадо» виходить дитячий журнал «Зернятко».

Церкві належить мережа духовних навчальних закладів. Зокрема, у Львові (митрополичому осідку) діють: християнський дитячий садочок при монастирі Сестер Студійського уставу (з 1995), греко-католицький ліцей (з 1991), Львівська богословська академія (з 1994). Відновила свою діяльність у 1990 р. Львівська греко-католицька духовна семінарія Святого Духа, що була заснована ще 30 серпня 1783 р. австрійським цісарем Йосифом II. Підтримується давня традиція відкриття навчальних закладів при монастирях.

УГКЦ у своєму управлінні та організаційній діяльності керується Кодексом канонів східних церков (1991) та партикулярним правом. На Синоді єпископів у серпні 2000 р. було прийнято 156 канонів цього права. УГКЦ очолюють верховний архієпископ та Синод єпископів, до складу якого входять всі 32 єпископи. Нинішнім верховним архієпископом УГКЦ, митрополитом Львівським і Галицьким, єпископом Кам'янець-Подільським є кардинал Любомир Гузар. У Римі постійно перебуває апокризіарій (представник) верховного архієпископа -- владика Іван Хома. Сьогодні УГКЦ бере активну участь в екуменічному русі в Україні.

На думку греко-католиків, кінцева мета екуменічного руху -- повернутися до тієї первісної єдності, в якій перебувало християнство 1000 років тому. Сучасні греко-католики вважають себе послідовниками східної візантійської традиції і бажають зберегти її надбання. Водночас вони прагнуть, щоб в Україні була тільки одна церква, об'єднана із Вселенською. Тобто мова йде про поєднання двох церков українського народу -- православної і греко-католицької -- на засадах Київського патріархату.

Віруючі греко-католики переконані, що їх прагнення відповідає формулі, висловленій папою Іоаном Павлом II: православний Схід і католицький Захід -- дві легені, якими повинне дихати сучасне християнство. Православний і католик, за твердженням понтифіка, не протиставні, а взаємодоповнюючі, бо ж усі католики є православними за вірою, а всі православні -- католиками за любов'ю. Візит Папи римського до України, який відбувся у червні 2001 p., також пройшов під гаслом «Мостити шлях діалогу з православними братами у правді й любові». Своїм приїздом до Києва -- колиски православ'я на східнослов'янських теренах -- папа символічно закликав дві гілки християнства до духовного єднання, до пошуків того, що зближує їх, є спільним. Адже Христос творив свою церкву не як організацію із системою управлінських структур, а як духовну спільноту учнів Євангелія.

Таким чином, існують наступні сучасні церкви в Україні:

Католицькі:

· Римо-Католицька Церква в Україні

· Українська Греко-Католицька Церква

· Мукачівська греко-католицька єпархія

Православні:

Із сказаного слідує, що українці приділяють релігії дуже агато уваги: знають та цінують історію християнства; відзначають свята религийні та на честь видатних дат історії, пов'язаної із релігією; слідують законам Біблії, ходять в цервку та інше.

Великий обсяг релігієзнавчої, філософської й теологічної спадщини з аксіологічною тематикою відзначається суперечливими підходами, а тому вимагає нового осмислення з урахуванням сучасних реалій і визнання амбівалентної ролі християнських цінностей. Християнські цінності окреслюються як система, що має багаторівневий характер і виконує ряд істотних функцій. У християнстві поняття “цінність” широко використовується в практично-етичних конструкціях, хоча майже відсутні розробки теоретичних аспектів ціннісної проблематики. Специфіка християнської аксіології зумовлена особливостями морально-етичного вчення християнства, його основних постулатів. Духовний рівень зі своєю шкалою моральних орієнтирів знаходить конкретну реалізацію на рівні індивідуальної віри християнина, його психологічно-емоційних переживаннях, та на рівні соціальному, де спостерігаються серйозні зміни й трансформації традиційних цінностей.

Християнські цінності відігравали й продовжують відігравати значну роль в українському суспільстві. Існують національні особливості в структурі християнських цінностей, їх ролі в історичному розвитку, а також в індивідуальних ціннісних орієнтаціях. У сучасній Україні спостерігаються значні трансформації християнських ціннісних систем під дією новітніх тенденцій соціального розвитку, що засвідчують посилення їх суб'єктивності.

Із релігійністю пов'язана схильність до ідеалізації, що характерна для психологічного складу душі українців. Вона проявляється, зокрама, в ідеалізації поглядів на націю як на щось вище, що шукає засобів свого прояву зусиллями обраних (національних героїв, інтелігенції тощо). В основі такої ідеалізації лежить схильність до розірваності мрії і дійсності, що розуміє під собою віру українців у щасливе майбутнє і заслужене щастя на підставі того, що український народ багато пережив і натерпівся в ході своєї історії.

Професор М. Юрій означив цю рису менталітету «пафосом причетності до Бога». Ця характеристика в основному проявляється у православ'ї. Суть ідеї полягає у вірі українців у їхню принципово християнскьку сутність. Також нам властива схильність до ідеалізації власної історії, власних національних якостей. Схожу позицію поділяє й І. Мірчук, на думку якого, українці схильні ідеалізувати світ взагалі і розглядати правду з домішками фантазії.

З цією рисою тісно пов'язується й інша, яку М. Юрій визначив як «пафос жертвенності». Йдеться про високу готовність віддати усе заради щасливого завтра для своїх нащадків. Свідченням такії жертовності є непереборне бажання наших предків здобути свободу і незалежність.

Список літератури

1. Головащенко С.І. Історія християнства: курс лекцій: навч. Посібник.- К.: Либідь, 1999.- 352 с.

2. Калінін Ю.А. Релігієзнавство: підручник /Ю.А. Калінін, Є.А. Харьковщенко.- К.: Наукова думка, 2002.- 352 с.

3. Ульяновський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні. Навч. посібник: У 3-х кн./ В.І. Ульяновський.- К.: Либідь, 1994.-256 с.

4. Грабовська І. Проблема засад дослідження українського менталітету та національного характеру //Сучасність. - 1998. - № 5. - C. 58-70.

5. Качковський О. Ідея державності в українському менталітеті//Нова політика. - 1996. - № 1. - C. 41-45

6. Титаренко О.С. Основи філософії і філософських знань. - К. 2007.-230 с.

7. Бабичев Р.К. Релігієзнавство. К. - 2006.

8. Шевченко В.М. Словник-довідник з релігієзнавства / В.М. Шевченко .- К.: Наук. думка, 2004.- 560 с.

9. Шугаєва Л.М. Релігії світу: навч. посіб. / Л.М. Шугаєва.- К.: Академвидав, 2011.- 256 с.

10. Короткі відомості про свята Православної Церкви / Уклад. О. Кислашко, ієрей Я. Кислашко.- К.: Українська Православна Церква -- Київський патріархат, 1992.- 112 с.

Размещено на Allbest.ru