Релігійний фактор у міжнародних відносинах епохи Середньовіччя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

"Релігійний фактор у міжнародних відносинах епохи Середньовіччя"

Зміст

Вступ

1. Роль християнства у культурі Середньовіччя

1.1 Загальна характеристика соціокультурної ситуації

1.2 Християнство як головний фактор формування середньовічної культури

2. Західна Європа і християнство

3. Католицька церква у міжнародних відносинах в VI-XI століттях

3.1 Григорій І Великий - засновник церковного державництва

3.2 Набуття папою світської влади

3.3 Період залежності Риму від великих феодалів і германських королів (IX-XI ст.)

4. Піднесення папства у XII-XIIІ століттях

4.1 Зенит могутності церкви за Іннокентія ІІІ

4.2 Інквізиція

5. Авіньйонські папи та "Великий західний розкол"

Висновки

Список використаної літератури

християнство церква папа рим

Вступ

Курсова робота присвячена дослідженню ролі християнства як однієї з домінуючих світових релігій у міжнародних відносинах епохи Середньовіччя.

Дана робота складається з трьох частин: вступу, основної частини, яка в свою чергу поділяється на 5 розділів, присвячених розгляду та аналізу ролі релігії у системі міжнародних відносин епохи Середньовіччя. Кожен розділ основної частини поділяється на окремі підрозділи, які забезпечують деталізоване розкриття теми. Курсова робота складається з 37 сторінок.

Інформаційною базою роботи є дослідження вітчизняних та зарубіжних вчених у галузях історії міжнародних відносин, всесвітньої історії вцілому та історії країн Західної Європи зокрема, політології, історії дипломатії, релігієзнавства та теорії міжнародних відносин.

Актуальність теми. На сучасному етапі можна констатувати зростання ролі релігійного чинника у міжнародних відносинах. Релігійні доктрини, властиві для нашої епохи, є важливим фактором, що обумовлює як специфіку політичного процесу окремої держави, так і тенденції міжнародного життя. Останнє дає підставу стверджувати про те, що відбувається процес модернізації релігії, і в XXI столітті вона продовжуватиме визначати характер міжнародних відносин. Релігійна ситуація у світі, яка супроводжується зростанням політичної активності на тлі релігійного фундаменталізму, являє собою складний і суперечливий феномен, який потребує ретельного добору інструментарію пізнання, що, у свою чергу, дозволить оцінити вплив релігійного фактора на світовий політичний процес у всьому комплексі діалектичного впливу чинників, різнопланових за своїм змістом та рівнем.

Така ситуація визначає високий рівень актуальності досліджень, пов'язаних із ретроспективним анлізом історії міжнародних відносин в контексті їх зв'язку з релігійними чинниками.

Об'єктом дослідження виступають міжнародні відносини епохи Середньовіччя.

Предметом -- особливості міжнародних відносин у середньовічній Європі, зумовлені домінантою католицької церкви.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є аналіз і характеристика основних особливостей міжнародних відносин у Західній Європі доби Середньовіччя. Відповідно, головними завданнями є:

простежити розвиток і становлення інституту католицької церкви як одного з ключових політичних акторів у міжнародних відносинах епохи Середньовіччя;

дослідити методи та важелі, які використовувались Церквою для реалізації політичного впливу та характерні риси її зовнішньополітичної діяльності;

на основі проаналізованого матеріалу, відобразити у висновках актуальні з точки зору теорії міжнародних відносин аспекти дослідження.

У курсовій роботі використано такі загальнонаукові методи дослідження, як контен-аналіз, системний метод та метод екстраполяції.

1. Роль християнства у культурі Середньовіччя

Величезну роль у становленні середньовічної культури відіграло християнство, що ввібрало в себе уявлення та традиції, які залишились йому у спадок від доби античності. Виокремлення християнською культурою своєї неповторності, самоусвідомлення епохи йшло через протиставлення та порівняння її основних позицій з культурною спадщиною античності. Християнство, для того щоб упоратися з язичницькою культурою, вимушене було її освоїти. У свою чергу, це освоєння язичницької традиції призвело до суттєвої внутрішньої перебудови латинської християнської культури. Так на основі синтезу двох різних культур - варварської і античної, виникла нова культура епохи Середньовіччя.

1.1 Загальна характеристика соціокультурної ситуації

Термін "Середньовіччя" виник в епоху Ренесансу. Мислителі італійського Відродження розуміли його як похмурі "серединні" століття в розвитку європейської культури, час загального занепаду, що лежить посередині між блискучою епохою античності і власне Відродженням, новим розквітом європейської культури, відродженням античних ідеалів. І хоча пізніше, в епоху романтизму, виник "світлий образ" Середньовіччя, обидві ці оцінки Середньовіччя створювали вкрай односторонні і помилкові образи цього вкрай важливого етапу розвитку західноєвропейської культури.

Насправді все було набагато складніше. Це була складна, різноманітна, суперечлива культура, так само, як і складним було середньовічне суспільство. "В природу суспільства органічно входить людська свідомість, і неможливо зрозуміти устрій і функціонування соціального світу, абстрагуючись від багатошарового розумового універсуму, котрий є його основою"[12, с. 5].

Західноєвропейська середньовічна культура являє собою якісно новий рівень розвитку європейської культури, наступний після античності і охоплює більш ніж тисячолітній період (V - XVст.).

Перехід від античної цивілізації до Середньовіччя був зумовлений, по-перше, розпадом Західної Римської імперії в результаті загальної кризи рабовласницького способу виробництва і пов'язаного з ним краху всієї античної культури. Глибинна криза римської цивілізації, що трансформувалась у кризу всього соціально-економічного ладу, який лежить в її основі, чітко окреслилась вже в IIІ ст. Зупинити процес розпаду, що почався було неможливо. Не допомогла і духовна реформа імператора Костянтина, що перетворила християнську релігію в дозволену, а потім і панівну. Варварські народи охоче приймали хрещення, але це аж ніяк не зменшувало силу їхнього наступу на послаблену імперію.

Другим чинником, що визначив майбутнє русло розвитку європейської цивілізації стало Велике переселення народів (з IV по VII ст.), в ході якого десятки племен вирушили до завоювання нових земель. З 375 р., коли перші загони вестготів перетнули дунайський кордон імперії, і до 455 р. (взяття вандалами Риму) тривав болісний процес згасання найбільшої цивілізації античного світу. Західна Римська імперія, що переживала глибоку внутрішню кризу, не змогла протистояти хвилям варварських навал і в 476 р. припинила своє існування. У результаті на її території виникли десятки варварських королівств.

З падінням Римської імперії починається історія західноєвропейського Середньовіччя (Східна Римська імперія - Візантія - існувала ще 1000 років - до сер. XV ст.) християнство католицький церква папство.

Становлення середньовічної культури відбулося в результаті драматичного та суперечливого процесу зіткнення двох культур - античної і варварської, що супроводжувався, з одного боку, насильством, руйнуванням античних міст, втратою видатних досягнень античної культури (так, взяття Риму вандалами в 455 р. стало символом знищення культурних цінностей - "вандалізмом"), з іншого боку, - взаємодією і поступовим злиттям римської і варварської культур.

Культурна взаємодія між варварськими племенами і Римом існувала і до загибелі імперії. Після падіння Риму культурний вплив його спадку вилився у форму його освоєння (особливо сприяло цьому освоєння латині, що стала мовою загальноєвропейського спілкування і правових актів). Знання латини дозволило осмислити не тільки античне право, а й науку, філософію, мистецтво тощо. [14, с. 299].

Таким чином, становлення середньовічної культури відбувалося в процесі взаємодії двох начал: культури варварських племен (германське начало) і античної культури (романське начало). Третім і найважливішим чинником, що визначив процес становлення європейської культури, стало християнство. Християнство стало не тільки її духовною основою, а й тим інтегруючим початком і водночас каталізатором, який дозволяє говорити про західноєвропейську культуру як про єдине і цілісне явище.

Отже, середньовічна культура - це результат складного і подекуди суперечливого синтезу античних традицій, культури варварських народів і християнства.

Однак вплив цих трьох начал середньовічної культури на її характер не був, та й не міг бути рівнозначним. Домінантою середньовічної культури, її духовним стрижнем стало християнство. Воно виступало в якості нової світоглядної парадигми світосприйняття і світовідчуття людини тієї епохи.

1.2 Християнство як головний фактор формування середньовічної культури

Християнство стало свого роду об'єднуючою оболонкою, що зумовила формування середньовічної культури як цілісності.

По-перше, християнство створило єдине ідеолого-світоглядне поле середньовічної культури. Будучи інтелектуально розвиненою релігією, християнство пропонувало середньовічній людині чітку систему знань про світ і людину, про принципи влаштування всесвіту, його закони і сили, які діють в ньому [31].

Вищою метою християнство оголошує порятунок людини. Люди грішні перед Богом. Порятунок вимагає віри в Бога, духовних зусиль, благочестивого життя, щирого покаяння в гріхах. Однак врятуватися самостійно неможливо, порятунок можливий лише в лоні церкви, яка, згідно християнської догматики, об'єднує християн в одне містичне тіло з безгрішною духовною природою Христа. У християнстві зразком виступає людина смиренна, яка страждає, спокутуючи гріхи в надії на спасіння з Божою милістю. Християнська етика смирення та аскези грунтується на розумінні людської природи як "зараженої" гріхом. Зло в результаті первородного гріхопадіння вкоренилося в природі людини. Звідси проповідь аскетизму і смирення як єдиного способу боротьби з гріховним початком, який перебуває в людині (а не з самою природою людини). Сама по собі людина є богоподібною, гідною безсмертя (праведників чекає тілесне воскресіння після Страшного суду). Проте людині важко впоратися з гріховними думками і бажаннями, тому вона повинна упокорити власну гординю, відмовитися від свободи своєї волі, добровільно вручити її Богу. У цьому добровільному акті смирення, добровільній відмові від власної волі і полягає, з точки зору християнства, справжня свобода людини. Проголошуючи домінування духовного над плотським, віддаючи пріоритет внутрішньому світу людини, християнство зіграло величезну роль у формуванні морального обличчя середньовічної людини. Ідеї милосердя, безкорисливої чесноти, засудження користолюбства і багатства - ці та інші християнські цінності - хоча і не були практично реалізовані ні в одному зі станів середньовічного суспільства (включаючи чернецтво), все ж мали істотний вплив на формування духовно-моральної сфери середньовічної культури [4, с. 266-272].

По-друге, християнство створило єдиний віросповідний простір, нову духовну спільність людей-одновірців. Цьому сприяв насамперед світоглядний аспект християнства, який трактує людину незалежно від її соціального статусу як земне втілення Творця, покликане прагнути до духовної досконалості. Християнський Бог стоїть вище зовнішніх відмінностей людей - етнічних, станових і т.д. Духовний універсалізм дозволив християнству звертатися до всіх людей, безвідносно від їх станової, етнічної, соціальної приналежності. В умовах феодальної роздробленості, політичної слабкості державних утворень, безперервних воєн християнство виступало свого роду оболонкою, яка інтегрувала, об'єднувала роз'єднані європейські народи в єдиний духовний простір, створюючи віросповідний зв'язок людей.

По-третє, християнство виступило організаційним, регулюючим початком середньовічного суспільства. В умовах руйнування старих родових відносин і розпаду "варварських" держав власна ієрархічна організація церкви стала моделлю для створення соціальної структури феодального суспільства. Ідея єдиного походження людського роду відповідала тенденції до утворення великих ранньофеодальних держав, втілившись найбільш яскраво в імперії Карла Великого, що об'єднала територію сучасної Франції, значну частину майбутніх Німеччини і Італії, невеличкий район Іспанії, а також ряд інших земель. Культурно-ідеологічною основою консолідації різноплемінної імперії стало християнство. Реформи Карла Великого в культурній сфері були розпочаті із зіставлення різних списків Біблії і встановлення єдиного для всієї держави тексту. Здійснена була і реформа літургії, яка була приведена у відповідність із римським зразком [33, с. 58-59].

У драматичний період занепаду культури після руйнування Риму, християнська церква впродовж століть була єдиним соціальним інститутом, спільним для всіх європейських країн. Церква виступала регулюючим початком у житті середньовічного суспільства, чому сприяло саме положення католицької церкви, яка не тільки не підпорядковувалася верховній світській владі, а й зберігала практично повну самостійність у вирішенні внутрішніх і цілого ряду зовнішньополітичних проблем. Ставши панівним політичним інститутом вже в V ст., коли римський єпископ був проголошений папою, церква зосередила величезну владу над роздробленою в політичному відношенні Західною Європою, поставивши свій авторитет вище авторитету світських государів. Після періоду різкого ослаблення (X - середина XI ст.), коли папський престол був тимчасово підпорядкований владі німецьких імператорів, в наступний період (XII - XIII ст.) могутність і незалежність церкви, її вплив на всі сфери суспільного життя не тільки були відновлені, але й ще більше зросли. Будучи наддержавної організацією, використовуючи жорстко усталену власну ієрархічну структуру, церква була в курсі всіх процесів, які відбувалися в католицькому світі, вміло контролювала їх, проводячи свою політику.

2. Західна Європа і християнство

Після падіння Західної Римської Імперії, Європа вступила в смугу прогресуючого занепаду, політичної дезінтеграції і культурного регресу. Візантія вижила: економіка східних провінцій виявилася більш сталою, а варварське вторгнення пройшло повз неї стороною. Аж до араського завоювання в середині VІ століття Східна Імперія переживала пізній античний період. Стабілізація починається вже в період правління Феодосія II (408-450 р.р.), а в 80-70-ті р.р. I століття вона вже активно втручається у справи західних держав. Кульмінацією цього розквіту стало правління Юстиніана I (527-568 р.р.), коли Візантійська Імперія, що була, безсумнівно, найсильнішою світовою державою, спробувала відвоювати західні землі. План Юстиніана не був реалізований повністю, але підсумком "реконкісти" стало захоплення Італії і Африки і встановлення візантійського контролю над папством. Візантія була оплотом нікейського православ'я протягом всієї історії пізньоантичного періоду. [5, с. 25-31]

До кінця V століття в Європі відбуваються важливі зміни. В економіці і культурі починається епоха "темних віків", пік яких припадає на VI-VIІІ століття, а загальний регрес триває аж до X століття, коли тут починають вимальовуватися контури нового світу. Політична карта Європи радикально змінюється. Тут з'явилися три великих і кілька дрібних варварських королівств. В Італії та на півдні Франції з'явилося королівство Остготське, розквіт якого припадає на правління Теодоріха Великого (474-526 рр). Вважаючи себе спадкоємцем Імперії, Теодоріх інтегрував у своє королівство основи її управлінських структур, а Едикт Теодоріха зберігав систему римського права. Двір короля вестготів, при якому жили останні представники римської культури, Кассиодор і Боецій, був одним з головних осередків античної культури. Кассиодор висунув нову ідею, оголосивши, що культурна спадщина Римської імперії може і повинна бути збережена тільки за допомогою Церкви, яка має стати головним джерелом освіченості. Незабаром Церква прийняла цю програму, а початок її реалізації було пов'язано з ім'ям папи Григорія I Великого (590-604 р.р.). Виходець зі знатної римської сім'ї, Григорій був обраний не тільки волею церковних ієрархів, але і народними зборами Риму. Він був, ймовірно, першим з пап, які претендували на роль духовного владики Заходу, світського правителя Риму, і Папської області одночасно. Християнство виступає у ролі фактично єдиної ідеології, здатної об'єднати нову Європу.

З V століття, поступово зростає міць іншого королівства, Франкського, засновником якого став Хлодвіг (481-511). До кінця його правління в руках франків була практично вся Галлія, за якою поступово закрірлюється нова назва - Франція. Франкське королівство, навпаки, втрачало античні традиції, міста зникали або перетворювалися в селища міського типу, а суспільство все більше і більше поділялося на феодалів і залежних від них селян. Іспанське королівство вестготів являло собою середню між Італією і Францією модель розвитку, за типом нагадуючи Королівство Франків, але більшою мірою зберігаючи римські традиції.

Ще більш примітивними були інші королівства. Вандальске королівство стало чимось накшталт надбудови над масою римського населення, яке продовжувало жити за римськими законами, яким не підпорядковувалися переможці-вандали. Останні не знайшли контакту ні з місцевим афро-римським населенням, ні з кочовими або напів-кочовими племенами, які проживали на околицях Риму, і залишалися абсолютно чужорідним і навіть ворожим населенню елементом. Схожа ситуація була в Королівстві бургундів, які, однак утворили з місцевими жителями два паралельні співтовариства. За договором бургунди отримали 2 / 3 орної землі, 1 / 2 лісів і лугів і 1 / 3 рабів, залишивши інше в руках місцевого населення. Втім, в 532 р. королівство було завойовано франками [14, с. 239-242].

Варвари, які прийшли на територію Імперії були дуже нечисленні і перемогли, насамперед, завдяки розпаду самої Імперії, відсутності військових навичок у більшості населення останньої і, навпаки, загальній мобілізації власного чоловічого, а подекуди і жіночого населення. У варварських племенах кожен чоловік був воїном, і навіть невелике плем'я представляло значну силу. Вестготи і остготи налічували приблизно по 100-150000 чоловік, франки - близько 200000, вандали-80 000, бургунди-50000, малі племена - ще менше. Але вони завоювали області з населенням, що набагато перевершувало їх чисельно. Населення римської Галлії оцінюють в 8-10 млн. чоловік, Іспанії приблизно в 7 млн., Африки - в 6 млн. чоловік, населення Італії приблизно дорівнювало галльскому. Все це населення було християнізоване і дотримувалося нікейського православ'я. У віддалених північних частинах Іспанії, Галлії та Британії зберігались язичницькі культи, а в Африці традиційно сильними були позиції донатистів.

Якщо в IV-V ст. нікейське православ'я здобуло повну перемогу, то після варварського завоювання його стан змінився. В Європу знову прийшло вже забуте аріанство і первісні германські культи. Вестготи, остготи і вандали були аріанами, а франки, бургунди і сакси - язичниками [22, с. 300]. Втім, серйозні релігійні конфлікти, характерні для більш розвинутого суспільства, були відсутні в цьому суспільстві, яке фактично втратило писемну культуру. Тільки в Африці вандали-аріани почали терор проти місцевого православного (або католицького, оскільки в данному випадку досить важко чітко ідентифікувати його конфесіональну приналежність) населення. Репресії почав ще Гейзерих, проте особливого розмаху вони досягли за його наступника Гунеріхе. У 484 р. Гунеріх видав едикт, в якому вимагаві переходу всіх підданих у аріанство. Після смерті цього короля репресії пішли на спад, хоча й тривали аж до візантійського завоювання. В королівствах Ост- і Вестготів репресій не було - обидві Церкви мирно співіснували.

Першим християнство (в Нікейському варіанті) прийняв Хлодвіг в 506 р., і тепер саме Франксьіке королівство стало оплотом християнства в Європі. В Іспанії співіснування закінчилося асиміляцією. Король Рекаред (586-601 р.р.) під впливом папи Григорія I перейшов у католицтво. Візантійські завоювання покінчили з рештою аріанських режимів. У 533-537 p.p. візантійці ліквідували Вандальське, а в 535-554 р.р. - Остготське королівство. За Григорія I почалося хрещення англосаксів.

Християнський світ зазнав і певних втрат. В середині 711 року араби захопили Сирію і Єгипет, а потім ліквідували панування Візантії в Північній Африці, в 678 р. вони зайняли Карфаген, a в 720 р.- Іспанію. У 732 р. при Пуатьє франкські лицарі розбили арабів, зупинивши хвилю їх експансії у Францію. Тепер християнському світу протистояв світ ісламу.

До 8 століття оплотами християнства залишалися Візантія і Франкське королівство Карла Великого (771-804), яке стало основою для становлення сучасних Німеччини та Франції. До середини IX століття визначилися кордони сфер впливу двох великих релігій: Візантія зупинила арабський наступ у Малій Азії, а Карл Великий остаточно відтіснив їх за Піренеї. Італія стала роздробленною країною, де один одному протистояли папа, лангобарди, візантійці і араби [21].

З кінця VIІІ століття завершилося хрещення Англії, в IX столітті - Чехії і Моравії, де зіткнулися римські і константинопольські місіонери. В IX столітті відбувається хрещення Угорщини та Польщі, в XI столітті в основному завершилося хрещення норманів. Християнізація йшла не тільки з Риму, а і з Візантії, Ще в ІV столітті відбувається хрещення Вірменії, а трохи пізніше християнські Церкви з'явилися в Персії та Ефіопії. У 864 р. Візантійці охрестили Болгарію, 988 р. Відбувається хрещення Русі. Нарешті, в 1054 р. відбулося остаточне офіційне розділення Церков на західно-католицьку і східно-католицьку (православну). Особливістю західно-католицької Церкви стало верховенство папи, натомість в православному світі немає такого чіткого координаційного центру, підпорядкування якому є строго обов'язковим. До взяття турками в 1453 р. цю роль намагався грати Константинополь, однак після цього часу православні Церкви (включаючи Російську Православну Церкву) стали автокефальними, тобто незалежними одна від одної.

Відтак, починаючи з Великої Схизми 1054 року, провідну роль у релігійному житті Західної Європи відігравала католицька церква на чолі з понтифіком.

3. Католицька церква у міжнародних відносинах в VI-XI століттях

3.1 Гриорій І Великий - засновник церковного державництва

Раннє Середньовіччя ознаменованувалось ускладненням відносин між римсько-католицькою церквою, Візантією і Остготским королівством. Королі, знать і велика частина простого населення Остготского королівства сповідували аріанство. Правителі Остготского королівства спиралися на велике римсько-готське землеволодіння, - як на церковне, так і на світське. Папа римський продовжував розширяти свої землеволодіння, а королі-аріани не чинили йому жодних перешкод у цьому починанні. Однак, остготським королям було зовсім не байдуже, хто буде обраний на трон Св. Петра. "Боротьба за папський престол мала не тільки особистий, але і політичний характер; аріанське остготске королівство прагнуло зміцнити і створити міцну базу в Італії, Візантія ж мріяла про возз'єднання імперії" [26, с. 37].

Фактично, римські папи обиралися остготським королем (незважаючи на декрет про вибори, виданий у 499 р. папою Сіммахом, за яким папі належить право вказати бажаного наступника, в тому випадку, якщо папа помирав раптово, новий понтифік обирався за жеребом). Візантія була невдоволена таким положенням, оскільки відкидала римську формулу двох природ у Христі, схиляючись до монофізитства. Між 520-530 р.р. в Італії розгорілася війна між Візантією і остготським королівством, в ході якої останнє було повністю зруйноване і перестало існувати. Територія Італії повністю відійшла до Візантії, яка на цей момент вже володіла Сицилією і півднем Іспанії. Варварські королівства також не могли протистояти Візантії і були нею незабаром підкорені. Разом зі знищенням Остготского королівства (552 р.) імператор Юстиніан I Великий отримує контроль за процесом обрання на папський престол, таким чином, перетворюючи папу на знаряддя імператора. Однак, така позиція Юстиніана по відношенню до папства викликає невдоволення в Італії, Африці та Галії. Фактично, постало питання di segregazione Західної та Східної церков. Поступово Італія, особливо північна і центральна її частини, на чолі з Римом, віддалялися від Візантії. Рим отримував свободу дій, але в той же час римське духовенство не було зацікавлене у прямій ворожнечі із Константонополем, який забезпечував Риму захист від лангобардів.

Ситуація кардинально змінюється з обранням на папський престол у 590 р. правнука папи Фелікса III Аніція, який прийняв ім'я Григорій I. Григорій I, на відміну від більшості попередніх пап, був обраний римським духовенством, а вже після цього імператор Маврикій затвердив його обрання (зазвичай імператор першим представляв Риму свого кандидата на папський престол) [18, с. 213-219].

За папства Григорія I Рим був неодноразово атакований лангобардами, однак він не просить допомоги у Візантії, воліючи відкуповуватися від варварів. Окремі імператорські гарнізони були абсолютно недостатніми для захисту від лангобардів, і в країні почали виникати прикордонні поселення військового типу з малими фортецями. Військові поселення утворювалися на землі великих землевласників, які зазвичай ставали керівниками поселень (трибунами). Оскільки церква володіла величезними земельними наділами, трибунами часто ставали єпископи. Поступово вся влада (військова, судово-адміністративна) переходить з рук візантійських чиновників до великих землевласників. Але Григорій I не врахував тієї обставини, що єпископів, які мають великі землеволодіння, важко буде підпорядкувати папській владі. Григорій I вирішив цю проблему шляхом підвищення орендної плати та податків. "Багато зусиль витратив він на організацію папських володінь, значна частина яких перебувала на півдні Італії, на Сицилії, в Далмації, Іспанії. Усюди він призначив економів … і доручив їм скласти детальний реєстр доходів. Частину доходів він призначив на потреби населення Риму та викуп бранців" [25, с. 47].

Щодо Візантії папа вів добре сплановану політичну гру. Він використовував ослаблення імперії для того, щоб відновити папський авторитет. При формальному нейтралітеті по відношенню до Візантії, Григорій I вів таємні переговори з антіохійським і олександрійським єпископами, підбурюючи їх чинити опір вимогам константинопольського патріарха. Зрештою він прямо заявив про невизнання церквою "вселенського" титулу патріарха, зазначивши, що існує лише титул "верховного єпископа", на який може претендувати тільки єпископ римський, тобто папа.

В той же час Григорій І зберігав лояльність по відношенню до світських правителів Візантії. Він не вагаючись, підтримав імператора Фоку (602-610 р.р.), коли той був зведений на престол після вбивства Маврикія. Тим самим, Григорій I прагнув не тільки до того щоб укріпити власні позиції, а й до того, щоб зміцнити авторитет католицької церкви в Європі.

Боротьба між папою і константинопольським патріархом виявила єдиного голову церкви - римського папу. Тепер, коли авторитет церкви достатньо зміцнений, Риму необхідно встановити зв'язок з європейськими державами і звернути їх правителів у свою віру, що й здійснює Григорій І. Його політична діяльність була спрямована передусім на встановлення міцних відносин із новими державами, що виникли в Західній Європі. Він встановив контакти з королями Іспанії, з Брунгільдою - королевою Австразії, і, перш за все, з лангобардами. Одним із найважливіших досягнень Григорія I стало звернення англосаксів у християнську віру.

Починання папи Григорія Великого стали поворотним пунктом в історії католицизму, хоча результатів його політики довелося чекати 300 років. Григорій I в період свого понтифікату став світським главою Риму і заклав основи могутності теократичної держави.

3.2 Набуття папою світської влади

Восени 691 р. у Труллі - купольному залі імператорського палацу в Константинополі відбувся церковний собор, на якому було прийнято 102 канони, що регулюють церковне життя. Собор визнав недостовірними Апостольські Постанови (збірник з 8 книг, нібито написаних апостолами). Юстиніан II, візантійський імператор, не зміг примусити папу Сергія I (687-701 р.р.) змінити звичаї римської церкви. Єдине, що міг зробити Юстиніан - це скликати собор. Завданням було врегулювання церковно-правових відносин в християнстві. "Папа Сергій послав на собор двох легатів. Канони собору мали на меті підняти християнську мораль і покінчити із залишками язичницьких обрядів. Собор дозволив духівництву вступати в шлюб "[25, с. 67]. Папські легати схвалили рішення собору, але сам папа висловився проти них, вважаючи, що собор нав'язував західному християнству звичаї східної церкви. Ймовірно, основна причина невдоволення Сергія I полягала в тому, що собор зрівняв у правах константинопольського патріарха і римського папу. Таким чином, візантійський імператор отримав відсіч при спробі втручання у справи католицької церкви.

Рим все більше віддаляється від Константинополя. Особливо це стало помітно в період понтифікату Костянтина (708-715 р.р.) і Григорія II (715-731 р.р.). Вони, так само як і Григорій Великий, намагалися прямо не висловлювати невдоволення політикою Візантії. Костянтин не схвалював політичну лінію, проведену Юстиніаном II, проте погодив з ним спірні питання собору в Трулло. Коли Юстиніан II був убитий змовниками, на чолі яких стояв імператорський офіцер Барданес, папа Костянтин відмовився визнати узурпатора (Барданеса). Таким чином, Костянтин використовував раптово виниклу плутанину навколо спадкоємця візантійського престолу для того, щоб ще більше віддалиться від Візантії. Григорій II продовжує шукати союзників в державі Меровінгів в Англії, а також серед нещодавно звернених у християнство племен за Рейном. У 751 р. лангобарди захопили візантійську Равенну і включили це місто з прилеглими провінціями в своє королівство. Таким чином, вже за папи Захарія (741-752 р.р.) Рим був повністю звільнений з-під влади Східної Імперії.

3.3 Період залежності Риму від великих феодалів і германських королів (IX-XI ст.)

Папа, який отримав світську владу, став фактично власником усіх земель на території папської держави. Таким чином, ніхто крім нього не міг віддавати в оренду чи продавати землі.

Однак, римські феодали не бажали підкорятись папським чиновникам, вбачаючи у понтифіку, перш за все багатого і сильного землевласника. У боротьбі з феодальною знаттю папство намагалося об'єднати навколо себе дрібних феодалів. Та це призводило до того, що родичі папи (зазвичай вони призначалися сюзеренами до дрібних баронів) після смерті il papa natio при наступному понтифіку одразу потрапляли в опалу (законодавчо була відсутня спадкова передача Престолу Св. Петра, а новообраний папа намагався зміцнити свої позиції за рахунок залучення своїх родичів), що змушувало їх (оскільки вони не могли протистояти владі нового понтифіка) об'єднуватись зі знаттю, яка виступала проти папи і вести проти нього таку ж боротьбу як і старі земельні магнати [17, с. 213].

У середині IX ст. з'являються лжеісідорові декреталії, що представляють собою збірник, складений (більше ніж на половину) з підроблених документів. Основна ідея декреталії зводилася до того, що єпископат повинен бути поставлений під опіку римського папи. Згідно цих декреталій, папа був звільнений від відповідальності перед королем і людьми. За допомогою цього напівсфальсифікованого здокумента папство намагалося повернути людям віру у святість римського єпископа. Щось подібне повторилося вже в XIX ст., В 1869 р., коли "Пій IX скликав Перший Ватиканський вселенський собор, який проголосив догмат про непогрішимість папи".

В ході запеклої боротьби між римськими феодалами і папством, останні поступово втрачають владу. В результаті папа знову опиняється під контролем імператора, але на цей раз вже імператора Франкської імперії. Імператор Франкської імперії Лотар I видав Constitutio Romana, закон, який врегульовував відносини папи і імператора на користь останнього. Даний акт визнавав верховенство імператора над понтифіком. Згідно з цим законом новообраний папа зобов'язувався присягати на вірність імператору. Церковна рада переходила під контроль імператорського уповноваженого [24, с. 127].

У другій половині IX ст. феодальний розпад і процес подальшої децентралізації влади швидко посилився. Після смерті імператора Лотаря I територія імперії розпалася на ряд самостійних феодальних держав. У цей час на папський престол сходить Микола I (858-867 р.р.). Микола I здійснив так званий розподіл влади. Він вирішив вічну суперечку між папою і імператором за владу, постановивши, що надалі імператор не буде присвоювати собі ролі римського єпископа, а папа - імператора. Виходячи з такого уявлення про папство, Микола I вимагав загального визнання свого авторитету.

У X ст. папа потрапляє під контроль знатної сім'ї Теофілактів. Знову починається боротьба за папський престол, яка виснажує скарбницю папської держави. В результаті чвар папа римський стає васалом префекта Риму Альберіха Теофілакта. Він вже не стверджує кандидатуру, запропоновану духовенством, а прямо призначає папу. Незадовго до смерті, Альберіх взяв клятву з римської аристократії, що при найближчих виборах папи вони будуть голосувати за його сина Октавіана. Крім того, Альберіх заявив, що світська влада передається його синові у спадок.

У 955 р. Октавіан був обраний римським папою, і зійшов на престол під ім'ям Іоанн XII. Але "молодий" папа (йому було на той момент лише 18 років) не міг ефективно керувати цілою державою. "Матеріальну базу курії підривали, погрожуючи основам папської держави, надмірні домагання земельної аристократії, яка позбулася після смерті Альберіха від терору ним здійснюваного. Заможні представники італійської знаті і духовенства поступово ставали незалежними від папи" [26, с. 83]. Стало зрозуміло, що папська держава не може існувати без королівської чи імператорської опіки, без сильної руки. Іоанн XII був змушений шукати світського покровителя, якого він знайшов у особі німецького короля Оттона I. Сам факт звернення папи по допомогу до короля поставив Іоанна XII в залежне від світського правителя положення. Оттону не було потрібне зміцнення авторитету папи, йому потрібна була лише корона, отримана з рук папи римського. Він заохочував концентрацію великих земель в руках єпископів. Іоанн XII, зрозумівши політику Оттона I, зрадив імператора і вступив в переговори з ворогами Оттона, підбурючи угорців і візантійців напасти на Німеччину. Оттон I, в свою чергу, прибув до Риму з метою організувати собор, на якому незабаром папа Іоанн XII був підданий анафемі і позбавлений влади. Резульпапам проведення собору став закон, зміст якого полягав у тому, що папа буде обиратися за згодою німецького імператора.

У середині XI ст. папство вступило в нову фазу конфлікту з Візантією. Папа Лев IX (1049-1054 рр.). Зажадав від Візантії повернення папству земель Південної Італії. Проте, Візантія не пішла на поводу у Риму і зібрала собор, на якому імператор Візантійської імперії звинуватив Рим у спотворенні одного з найбільш істотних догматів віри ("святий дух походить не від одного Бога, але і від сина"). На підставі цього, собор прийшов до висновку, що подальше спілкування Сходу (Візантії) із Заходом (Римом) неможливо, і 1054 рік був ознаменований Великим розколом црекви.

Таким чином, виняткове становище, яке займав папа в VII-IX ст. в Європі, звелося практично до нуля в IX-XI ст. Папа перестав бути самостійним правителем і главою римсько-католицької церкви одночасно.

4. Піднесення папства у XII-XIIІ століттях

4.1 Зенит могутності церкви за Іннокентія ІІІ

Папство з середини XI ст. домагалося повсюдного відновлення канонічного права, в тому числі і в питанні про вибори духовних ієрархів. Канонічне право являє собою сукупність норм, сформованих на основі канонів - актів церковної влади, що мають силу закону. "Канонічне право включає рішення вселенських соборів, вислови отців церкви, папські декрети, освячені церковною традицією, звичаї". [24, с. 108]. У 1059 р. на Латеранському синоді, папа Микола II видав декрет про обрання папи римського колегією кардиналів. З цього моменту ні імператор, ні римська знать не могли обирати або призначати папу. Колегія кардиналів була інтернаціональною за складом, втілюючи, таким чином, образ вселенської церкви на чолі з понтифіком.

Однією з причин піднесення папства в XII ст. стала організація хрестових походів. Хрестоносці, йдучи в похід, віддавали свої землі церкві, "аж до благополучного повернення". "Віддати церкві - означало захистити "осиротілу" землю від рук суперника з надією отримати її назад при поверненні з хрестового походу". [26, с. 110]. Таким чином, за час хрестових походів церква знову повернула собі значні земельні ресурси. Оскільки хрестоносці поверталися нечасто, церква залишала за собою право володіти їх землею.

Нова сторінка в історії папства відкривається з початком понтифікату Папи Римського Інокентія III (1198-1216 рр.). Папа звернувся до італійців із закликом протистояти інтервенції німецької раси. Інокентій підбурював народні маси проти Німеччини, аби в перспективі самому здобути над нею владу. Він придушував будь-яку спробу до здобуття незалежності на півночі володінь Риму. Таким чином, папа Інокентій III, використовуючи ослаблення Німеччини, зміг підпорядкувати собі не лише єпископат, але й світських правителів. Інокентій III став сувереном значних територій в Європі: королі Скандинавії, Португалії, Арагонії та Англії, правителі Сербії та Болгарії визнали земельну залежність від папи і платили церкві величезну данину. Інші держави платили так званий Гріш Св. Петра, тобто щорічне пожертвування Святому Престолу, і мирилися з втручанням папи у свої внутрішні справи. Інокентій III організував адміністративний і фіскальний апарати, а точніше наділив їх ще ширшими владними повноваженнями. "Штат куріальних радників і легати, розіслані в усі країни Європи, контролювали виконання папських постанов" [25, с. 124]. Інокентій III прагнув перетворити всіх государів Європи у васалів Святого Престолу. У 1198 р. вдова Генріха VI визнала васальну залежність Сицилії від Риму, а після її смерті в тому ж році, папа Інокентій III став регентом при її сині Фрідріху II. У цьому ж році папа організував IV хрестовий похід проти мусульманського Єгипту. Оскільки у папи не вистачило коштів, щоб оплатити послуги Венеції в організації хрестового походу, він допоміг венеціанцям у 1202 р. захопити їх торгового конкурента - місто Задар. Після захоплення Задара хрестоносці почали обговорювати перспективи втручання у візантійські справи. Візантія була зобов'язана платити данину папі, але в 1204 р. візантійський імператор Ісаак II не зміг розплатиться з Римом, і в тому ж році хрестоносці спустошили Константинополь.

За рік до смерті Інокентій III скликав у Латерані найбільший церковний собор Середньовіччя - IV Латеранський собор. Собор засудив єретичні вчення і закликав до боротьби з ними як церковну, так і світську владу. Були вироблені юридичні засади для створення інквізиції, діяльність якої буде розглянуто нижче. Християнам належало раз на рік сповідатися у парафіяльного священика. Священикам ставилося в обов'язок зберігати таємницю сповіді. Собор видав наказ євреям носити особливий одяг і заборонив виходити на вулицю в Страсну Суботу. Папа Інокентій III наполіг на прийнятті рішень, які перетворювали хрестові походи на постійно діючий інститут. Був встановлений обов'язковий трирічний податок на церкву в розмірі 1/20 її річних доходів. Духовенству наказувалося регулярно вести проповідь хрестового походу.

За час понтифікату Іннокентія ІІІ католицький Рим досяг вершини своєї могутності. На Латеранському соборі Інокентій III тримався як "духовний і навіть майже як світський володар Сходу і Заходу. До ніг його легата склав свою корону король Англії Іван, і Інокентій міг пиштися двома найбільш блискучими перемогами, які коли-небудь були здобуті над здоровим глуздом і над людяністю - встановленням догмата пресуществлення і введенням інквізиції " [7, с. 517].

4.2 Інквізиція

Інквізиція (від латинського: inquisitio - розвідку, дослідження, розшук) - це судово-слідчий орган, створений для виявлення в Церкві її замаскованих ворогів, їх переконання і перевиховання а в разі їх непоправність відлучали їх від Церкви. Таким чином, діяльність інквізиції була спрямована на розслідування злочинів проти релігії. До цих злочинів, головним чином, ставилися різні єресі, які полягали в спробах усвідомити і провести в маси населення альтернативні уявлення про релігійному світогляді, релігійному культі і ставленні до правлячої Церкви ^1.

У Середні віки, коли менталітет більшості населення значно відрізнявся від сучасного, єресь вважалася набагато більш серйозним злочином, ніж політичні і кримінальні злочини. У ті часи християнська ідеологія була державною ідеологією, релігія розглядалася не тільки як основа моральності, а й взагалі, як основа громадського порядку. Заперечення церковного авторитету було заколотом також і проти державної влади і загрожувало цілісності держави.

До установи інквізиції духовні суди перебували у віданні єпископів ^1. Діяльність єпископських судів носила характер відокремлений тимчасовий і несистематичний. Єпископи зазвичай очікували, коли народний поголос вкаже їм на окрему людину або групу людей, підозрюваних в єресі. Далі необхідно було довести провину виявленого підозрюваного і покарати його. Однак, після альбигойских хрестових походів, коли відкритий опір єретиків було зламано, вони почали ретельно ховатися. Сектанти старанно виконували всі обряди віри і було дуже важко знайти зовнішні доказиїх провини. З іншого боку, духовенство, мало сведущее в богослов'ї, часто було не в змозі розпізнати єретика і добитися в нього визнання, оскількиєретики, які звикли до глибоких роздумів, були більш розвинені, ніж воно. Для цієї мети були потрібні люди, спеціально підготовлені до дослідження чужих переконань.

Виявилося, що жебручі ордени-домініканці і франціскіанци - найбільш придатні для роботи, яка була не під силу єпископським судам. На їх основі можна було створити спеціальні та постійні суди, призначені виключно для придушення єресей. Ці суди були ізольовані від місцевих пристрастей і особистих рахунків. Величезна популярність жебракуючих ченців забезпечувала старанне сприяння населення і могутніх місцевих сеньйорів, чия підтримка була необхідна. Жебручі ордени були особливо віддані римським папам, які зробили з інквізиції на основі жебракуючих орденів потужне знаряддя для посилення впливу Риму і знищення залишків незалежності місцевих церков. Так що в XIII в пристрій інквізиції, було вручено піклуванню домініканців і франціскіанцев і виявилося досить дієвим засобом проти єресі.

Деякі історики вважають, що Інквізиція народилася 20 квітня 1233, коли тато Григорій IX підписав дві булли. Перша з них була звернена до єпископів, з «проханням» передати повноваження з переслідування єресі провінційним установам ордена Св. Домініка, але з «поваги і любові до Святого Престолу» усіляко сприяти їм у виконанні цього завдання. Друга булла звертається до провінційним «пріорам і братам ордена проповідників, інквізиторам» з прямою вказівкою приступити до розшуку, випробуванню і покаранню єретиків «закликаючи на допомогу світську владу, якщо в цьому зустрінеться потреба» ^1.

Таким чином, Григорій IX дав початок системі, яка стала основою інквізиції: надавати провінціалу чернечого ордену (домініканців або франціскіанцев) права призначати братів, підготовлених до виконання свого завдання і які в межах своєї провінції для розшуку і випробуванняєретиків користувалися владою, наданою їм Святим Престолом. У перший час існування інквізиції мінімальний вік інквізитора не обмовлявся; були випадки призначення молодих і недосвідчених людей. Пізніше це питання було врегульоване: Климент V визначив мінімальний вік інквізитора в 40 років.

Подальша еволюція інквізиції полягала в упорядкуванні взаємовідносин між повноваженнями інквізитора і єпископа, уточнення принципів взаємодії зі світською владою, розпорядження грошовими коштами, що надходять від конфіскацій та штрафів. З плином часу змінювався і вдосконалювався також склад інквізиційного трибуналу.

На перших порах, коли інквізитори отримали доручення діяти, їх влада, відповідальність, обов'язки і права залишалися скоєно невизначеними.У інквізитора ще бачили єпископських помічників у відправленні старої судової практики проти єретиків.

Щоб визначити головні принципи, якими повинна була керуватися інквізиція, в 1243 і 1244 рр. в Нарбоні було зібрано велику нараду єпископів навколишніх провінцій. Результатом був довгий ряд канонів, що став статутом інквізиції. Єпископи відмовлялися від права суду і приведення у виконання рішень. Рішення у справі має відтепер прийматися інквізитором, а якщо в судовому засіданні бере участь єпископ або інше важливе особа, то їх згадують як членів суду.

Передача юрисдикції у справах єретиків від єпископів інквізиторам вела до ускладнення відносин між ними. Інквізитори спочатку дозволяли собі виносити рішення від свого імені, не згадуючи єпископів, але їм було вказано не засуджувати єретиків і не накладати на них покарання без узгодження рішення з єпископом. Протягом деякого часу папи продовжували вважати єпископів відповідальними за придушення єресі в їх єпархіях і справжнім джерелом духовного правосуддя. Інокентій IV у своїх приписах в 1245 і 1247 рр. вказує єпископам невтомно працювати над зверненням єретиків, а у випадках винесення вироку радитися з інквізитором та іншими досвідченими людьми про те, чи потребують порятунок грішника й інтереси віри, щоб вирок був винесений або скасований. Однак, вже в 1248 р Валансьенскій собор прямо зобов'язав єпископів оголошувати і виконувати рішення інквізиторів під загрозою, що їм буде заборонений вхід у власні церкви.

Досить довго питання про участь єпископів у судочинного процесі інквізиції викликав суперечки і суперечливі папські приписи. Лише в 1273 р Григорій X вказав, щоб інквізитори, постановляючи вироки, що тягнуть важкі засудження, радилися з єпископами або їх довіреними. Згодом це рішення Григорія X ніколи не скасовувалося ^1. Незважаючи на зіткнення, на практиці інквізитор і єпископ майже завжди діяли відповідно до не тільки у винесенні рішення, а й в усій справі. Але в цілому діяльність інквізиторів була поставлена в повну незалежність від єпископа.

Оскільки інквізитори призначалися з числа братів чернечих орденів, то в процесі розвитку інквізиції підлягав врегулювання і питання про підпорядкованість інквізиторів своїм орденським генералам. Франціскіанци намагалися привести своїх інквізиторів до покори, даючи їм повноваження на певний термін. Домініканці цього не практикували. Головна проблема полягала в тому, що інквізиторських повноваження давалися татом, і відняти їх міг тільки він. Таким чином, виникла суперечлива ситуація: інквізитори були відповідальні перед своїми генералами як ченці, але як інквізитори вони давали звіт у своїх діях тільки Папі. У 1418 р Мартін V розпорядився, щоб інквізитори, призначені самим папою, не підкорялися своїм орденським начальникам і навіть могли їх переслідувати. У 1439 р Євгеній IV, а в 1474 р Сікст IV підтвердили постанову Климента IV, згідно з якими інквізитори, якщо вони не призначені самим папою, могли переміщатися рішенням генералів і провінціалів орденів. За генералами орденів було визнано право переміщати і карати своїх інквізиторів.

Ще однією проблемою було вирішення питання про покриття витрат інквізиції і розподіл коштів, що надходили від штрафів та конфіскацій.Відносно витрат на утримання інквізиції, в різних землях встановилася різна система. В Італії всі витрати на інквізицію несло держава. На північ від Альп це було не прийнято, але король піклувався про зміст інквізиції. Ця турбота, по більшій частині, виражалася в будівництві та утриманні інквізиційних в'язниць за королівський рахунок. Іноді цей обов'язок брав на себе відповідний єпископ.

Система розподілу доходів від штрафів та конфіскацій з часом також змінювалася. У 1288 р тато Микола IV наказав всі суми, одержувані від штрафів та конфіскацій передавати людям, обраним за згодою єпископа і інквізитора і постановив, що ці суми можуть витрачатися тільки з дозволу єпископа і з наданням йому докладного звіту про їх витрачання. Проте вже в 1304 р Бенедикт XI заборонив єпископам вимагати звіти; відтепер інквізитори повинні були надавати їх тільки в папську канцелярію або особливим папським уповноваженим ^1. Це рішення відкрило широке поле діяльності для інквізиторського свавілля з вибивання грошей у населення.

Якщо мали місце коливання при впорядкування відносин між церковними судовими властями, то у відносинах інквізиції зі світською владою невизначеності не було. Вже з перших кроків інквізиція надавала послуги світської влади, підпорядковуючи єретиків світським законам. Тому світська влада прагнула дати інквізиції міцну організацію, щоб вона могла ще ефективніше допомагати розкриттю і покаранню релігійних злочинів.Інокентій III на Латеранському соборі 1215 р. низкою постанов визначив ставлення Церкви до єретиків, а також обов'язки світської влади знищувати їх під загрозою звинувачення у віроломстві.

Правителями католицьких земель видавалися суворі едикти проти єретиків. З них найбільш знаменитий кодекс Фрідріха II, виданий у період з 1220 по 1239 рр. низкою указів, і регламентував переслідування єретиків на основі канонів Латеранського собору. Після установи папської інквізиції, Фрідріх II надав у її розпорядження всі сили держави. Інквізитори мали право вимагати втручання чиновників, щоб схопити тих, кого вони визнавали єретиками і тримати їх під арештом аж до виголошення вироку. Закони Фрідріха були внесені в Corpus Juris (Відомості законів), як основні положення канонічного права і номінально не скасовані до XIX ст.

Інокентій IV 15 травня 1252 р видав буллу «Про винищуванні», яка встановлює систематичне переслідування єретиків як суттєвий елемент кожної держави і кожного міста. Держава була зобов'язана затримувати всіх підозрюваних у єресі й укладати їх у в'язницю, пересилати їх до інквізитору і протягом п'ятнадцяти днів приводити у виконання будь-яке рішення, винесене за звинуваченням у єресі. Світська влада була зобов'язана на першу вимогу застосувати тортури до тих, хто відмовляється видати єретиків. Будь-яке перешкоджання або навіть зволікання з боку світських посадових осіб з приведенням у виконання рішень та вимог інквізиторів у справі про єресі вабило підозра у співчутті єретиків. Наслідком цього могло бути як мінімум відмова від посади. Таким чином, і приватні осіб і держава ставали помічниками інквізиції під загрозою покарань аж до звинувачення в єресі. Будь-які світські закони і постанови, які заважали виконанню інквізицією своїх обов'язків, оголошувалися не мають сили. Тому можна говорити також, що інквізиція стала з часом справжньої господинею законодавства всіх країн Європи, які вона могла змінювати на свій розсуд.