Європейська Реформація та український євангельський протестантизм: ідентичність віросповідних засад, особливості соціокультурних трансформацій

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

УДК 283 (477)

ЄВРОПЕЙСЬКА РЕФОРМАЦІЯ ТА УКРАЇНСЬКИЙ ЄВАНГЕЛЬСЬКИЙ ПРОТЕСТАНТИЗМ:

ІДЕНТИЧНІСТЬ ВІРОСПОВІДНИХ ЗАСАД, ОСОБЛИВОСТІ СОЦІОКУЛЬТУРНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

Спеціальність 09.00.11 - релігієзнавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Черенков Михайло Миколайович

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Відділенні релігієзнавства

Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор

Яроцький Петро Лаврентійович,

Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН

України, провідний науковий співробітник

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Закович Микола Михайлович,

Національний педагогічний університет

ім. М.П. Драгоманова,

професор кафедри культурології;

доктор філософських наук, професор

Дулуман Євграф Каленикович,

Донецький державний університет

інформатики і штучного інтелекту,

завідувач кафедри релігієзнавства;

доктор філософських наук, професор

Докаш Віталій Іванович,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича,

завідувач кафедри соціології.

Захист відбудеться «24» квітня 2009 р. о 14-й год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.03 в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України за адресою 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України за адресою 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий «22» березня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук, доцент О.В. Бучма

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Аналітика євангельського протестантизму в сучасному релігієзнавчому дискурсі виходить на новий теоретичний рівень, на якому здійснюється перехід від опису і систематизації фактів до концептуалізації євангельського руху як цілісного релігійно-соціального феномену. Це зумовлено насамперед бурхливим розвитком реформаторських ідей та протестантських громад у країнах Африки, Азії, Латинської Америки, а також позірно міцним союзом євангельської віри, капіталізму та демократії. Наголошуючи на богословських, етичних та соціальних особливостях протестантизму, сучасні дослідники намагаються «прочитати» не лише соціально-економічні, а й політичні риси розвитку протестантських країн та регіонів. Тим часом, якщо в європейських країнах протестантський чинник перебуває під переважаючим впливом секуляризації, то в США, навпаки, він виконує роль охоронця консервативних поглядів та національних духовних традицій; тоді як у країнах Латинської Америки та Африки він тісно зв'язаний з національно-визвольним рухом та пошуком «свого», «особливого», «неєвропеоцентричного» християнства. Так чи інакше протестантизм, як реформаторський та духовний рух, зберігає й навіть посилює свій вплив і в розвинутих країнах, і в країнах «третього світу». Крім того, в умовах «кінця історії» феномен Реформації та його сучасні інтерпретації стають бажаним змістом для маніфестів та програм, джерелом динамізму та способом актуалізації духовних цінностей християнства. Зрештою, в наш час ідея й ідеали Реформації знаходять нові прочитання в контексті співдії глобальних трансформацій та національних культур у їх завжди неповторному вираженні. Що ж стосується України, то вона, входячи в простір західноправославної субцивілізації, доволі успішно адаптувала чимало базових досягнень Західнохристиянсько-Новоєвропейського світу. Принаймні рецепція Україною культури Відродження та Реформації значною мірою змінила вектор розвитку її суспільства, заклала підвалини толерантності й плюралізму його релігійно-культурного життя. Воднораз, поряд з історичними церквами, протестантизм став невід'ємною складовою національної історії та релігійної карти України. Проте логіка його інституційного розвитку та її узгодження з національним історико-культурним контекстом і суспільними трансформаціями залишаються малодослідженими.

Український євангельський протестантизм як специфічне відображення європейської Реформації, - і з огляду на структурні характеристики, і на динамічну природу самого феномену в його вітчизняному вияві, - потенційно має широку соціальну базу і може стати дійсно народним рухом, який орієнтується не тільки на середній клас, а й має духовно-інтелектуальний вплив на вищі верстви суспільства. Особливо актуальною та привабливою для українського суспільства є соціальна діяльність євангельських церков, яка спрямована на допомогу бідним стратам, а також на підтримку та мотивацію соціальної мобільності, що сприяла б зміцненню й розширенню середнього класу через благодійництво, просвіту, пропаганду інституту сім'ї та сімейних цінностей, здоровий спосіб життя, ділові ініціативи тощо.

На відміну від історичних церков, у ідентичності яких домінують етнічні та культурні складові, євангельський протестантизм відображає «ідеальний тип» масової релігійності, принципово не ототожнюючись з конкретними соціокультурними формами. Саме в даному модусі євангельський протестантизм стає національним духовним рухом, який набуває інтегральне, універсальне, надкультурне і крос-культурне значення для всіх соціальних і етнічних груп суспільства.

Архетипічні характеристики соціально-богословської позиції євангельських протестантів в українському культурно-історичному контексті мають свою специфіку. Вплив національної культури, сформованої на православних архетипах, відбився не тільки на соціокультурних формах існування євангельських церков, а й на богословських поглядах та церковній практиці. Принаймні ієрархічність і традиціоналізм мають місце також і в євангельських церквах, нерідко вступаючи в конфлікт з успадкованими від європейської Реформації принципами рівності всіх перед Богом, автономії помісної церкви, особистісної віри.

Під таким оглядом компаративний аналіз парадигми європейської Реформації та українського євангельського протестантизму, зіставлення віросповідних засад і соціокультурних трансформацій євангельських церков, дає змогу з'ясувати перспективи розвитку євангельської спільноти в Україні, її соціальний потенціал у контексті процесів демократизації, становлення громадянського суспільства та євроатлантичної інтеграції. А це означає, що дослідження специфіки засвоєння європейської Реформації в українському євангельському протестантизмі, а також особливостей сучасних трансформацій у середовищі євангельської спільноти та їхнього зв'язку з суспільними процесами є актуальною релігієзнавчою проблемою, що стосується багатотисячного загалу українських християн, від громадянської позиції та релігійних переконань яких значною мірою залежатиме майбутнє України в усіх сферах життя.

Зв'язок роботи з науковими темами та програмами. Дисертація виконана згідно з науковими темами Відділення релігієзнавства Інституту філософії имені Г.С. Сковороди НАН України, в докторантурі якого дисертант навчався у 2006-2009 рр., зокрема, «Проблема співвідношення релігійного і національного чинників у суспільному житті України» (№0203U000220), «Процес конфесіоналізації релігії: закономірності та прогнози» (№0108U011191).

Мета дослідження обумовлена актуальністю обраної теми і полягає у з'ясуванні характеру історико-культурних і богословських зв'язків європейської Реформації і українського євангельського протестантизму, специфіки відображення загальнопротестантських богословських принципів в соціально-богословській позиції євангельських церков шляхом аналізу парадигми Реформації в сучасному соціокультурному контексті, трансформацій її фундаментальних принципів в соціальному служінні українських євангельських протестантів, можливих напрямів розвитку соціального потенціалу євангельських церков в українському суспільстві.

Поставлена мета досягалась через вирішення наступних завдань:

- розглянути європейську Реформацію як актуальну соціокультурну парадигму в культурно-історичному контексті життя сучасного українського суспільства;

- проаналізувати етапи формування та основні концепції соціального вчення українського євангельського протестантизму;

- з'ясувати зв'язок між соціальним богослов'ям та соціальною практикою українських протестантів, логіку відносин між фундаментальними принципами віровчення і їх суспільно значущими проекціями;

- охарактеризувати основні форми соціальної діяльності євангельських протестантських церков в Україні;

- виявити специфіку соціальної позиції українського протестантизму у відношенні до протестантизму європейського та інших християнських конфесій України;

- визначити соціальний потенціал українського протестантизму в процесі становлення громадянського суспільства і входження країни в європейський соціокультурний простір.

Об'єкт дослідження - відносини європейського реформаційного руху та українського євангельського протестантизму в їх змістовному, смисловому та соціально-богословському аспекті.

Предмет дослідження - проблема ідентичності українського євангельського протестантизму в контексті соціокультурних трансформацій, пов'язаних з європейським вектором розвитку українського суспільства.

Методи дослідження. Аналіз здійснено на основі комплексного підходу, який включає філософсько-релігієзнавчі, соціологічні, історичні та богословські типи дискурсу. Автор дотримувався принципів історизму і системності. Свідома позиція позаконфесійності корегує в даному випадку з принципом наукової об'єктивності. Соціально-богословський аналіз здійснено не в доктринальному, а в соціальному аспекті, що дозволило уникнути конфесійної заангажованості та вийти за межі богословсько-релігійного дискурсу. Соціолого-релієзнавча аналітика фактів та тенденцій сучасного українського євангельського протестантизму грунтується на методах спостереження, опитування, контент-аналізу конфесійних текстів. Спостереження за життям сучасних громад дало можливість відтворити в авторському дослідженні реальні тенденції внутрішнього життя євангельських церков. За допомогою опитування були отримані цінні новітні матеріали щодо соціальної позиції керівників церков. Контент-аналіз конфесійних матеріалів дозволив визначити основні концепти сучасних дискусій про участь церкви в суспільних процесах. Протягом 2006-2008 рр. автор відвідав євангельські церкви різних регіонів України (Львівська, Волинська, Закарпатська, Хмельницька, Черкаська, Рівненська, Київська, Чернигівська, Донецька, Луганська, Харківська, Кримська АР, Запорізька, Дніпропетровська, Полтавська. Кіровоградська) з метою аналізу церковного життя та служіння. Автор був членом Наради представників християнських церков України. Багато фактичного матеріалу отримано завдяки роботі у відділі зв'язків з громадськістю та ЗМІ Братства незалежних церков України, у структурі ЕААА (Евразійська акредитаційна асоціація євангельських шкіл), в співпраці з керівництвом ВСЦ ЄХБ, місій, християнських благодійних організацій. Комплексний методологічний підхід обумовив застосування широкого кола джерел та історіографії - періодичних конфесійних видань, матеріалів опитувань, богословських творів, інформаційних та аналітичних ресурсів інтернет-порталів. Звернення до інтернет-ресурсів обумовлено доступністю та оперативністю цієї інформації, в той час як друковані видання церков та союзів виходять не періодично. Класичні праці дослідників протестантизму, новітні західні концепції, підходи українських релігієзнавців та публікації церковних авторів утворюють складний комплекс літератури, систематизований і опрацьований автором. Проблему розглянуто не тільки в релігійному, але й у соціальному та філософському сучасному контексті, що обумовило широке використання західних соціологічних (П. Бергер, Р. Белла, Ж.-П. Віллем) та філософських (Г. Рормозер, Р. Рорті, С. Хантінгтон) підходів.

Наукова новизна дослідження полягає у концептуалізації українського євангельського протестантизму як нового соціально-релігійного явища в контексті історичних, культурних та богословських зв'язків з парадигмою європейської Реформації, які є специфічними, а саме: цілісний інтертекст Ренесансу і Реформації, який став основою формування протестантизму як складової новоєвропейської цивілізації, в українському євангельському протестантизмі був фрагментований, відтак євангельські церкви України, будучи типологічно близькі західним модерністським церковним рухам, демократичним формам церковної організації, ліберальним і плюралістичним принципам соціальних відносин, зберігають критичну відстороненість від західного протестантизму і, навпаки, маючи певну культурну сумісність з православною традицією, акцентують і сутнісні відмінності, висхідні до парадигматики європейської Реформації. У незалежній Україні євангельський протестантизм отримав сильний реформаційний імпульс ззовні, демократичні трансформації суспільства відкривають для нього можливості свідомої соціалізації та соціокультурної ідентифікації, що сприятиме формуванню нового суспільного образу.

Зазначений загальний концептуальний висновок обґрунтовано й розвинуто низкою теоретичних положень, що відзначаються науковою новизною:

- в Україні представлений, головним чином, консервативний євангельський протестантизм з такими його соціокультурними особливостями: соціальним і культурним ізоляціонізмом, буквалізмом у розумінні Святого Письма, етичним ригоризмом, з одного боку, і нереалізованими чи слаборозвинутими характерними рисами західного протестантизму: діловою етикою, культом активності, професійного і особистого успіху, прагненням до культурної інтеграції, готовністю і вмінням впливати на суспільство; богословська самосвідомість українських євангельських протестантів грунтується на західних віросповідних документах, але відбирає з них лише те, що узгоджується з культурним та історичним контекстом;

- у соціально-богословській позиції євангельські вірні дотримуються традицій радикальної реформації, витримують дистанцію від суспільства та публічної сфери, фактично створюють власну альтернативну соціальну організацію. У віровченні домінують пієтистські теми особистої святості, есхатології, відмежування від світу, засудження гріха. Сотеріологія в її особистісних вимірах стала головною доктриною, яка унеможливлює соціальне богослов'я, богослов'я культури, проекцію євангельської етики на соціальні відносини;

- євангельський протестантизм в Україні мав яскраво виражені риси опозиційної, народної віри. Замість філософсько-богословського осмислення догматів тут проголошувалися прості євангельські істини та необхідність їхнього втілення в життя; замість активної суспільно-політичної діяльності церкви - неформальне братське життя в громаді; замість широкого екуменізму - сепаратизм; гуманізму й філантропії протиставлялася ригористична проповідь про гріх і спасіння. Український євангельський протестантизм формувався як розмаїття груп та течій, що з підозрою ставилися до інших конфесій, а тим більше до суспільства та держави;

- специфічні характеристики богословських зв'язків європейської спільноти і українського протестантизму виявляються насамперед у критичному тоні діалогу, відсутності прямих запозичень, контекстуалізації протестантських принципів у дусі православної культури, неприйнятті ліберального богослов'я і засудженні кризових явищ у європейських протестантських церквах, що набуває форми опозиції західному протестантизму і пошуку власної ідентичності в контексті історії вільнодумства та сект Православної Церкви;

- особливістю українського євангельського протестантизму є нерозвиненість богослов'я як систематики, відсутність цілісної богословської позиції, причому це сприймається неоднозначно - і як недолік, і як некнижність, практичність, простота; ще з більшою обережністю українські віруючі ставляться до соціальних ідеалів західного протестантизму - до ліберальної демократії, вільного ринку, культурного і релігійного плюралізму, оскільки одна із головних відмінностей українських протестантів від західних полягає у тому, що перші вважають пріоритетом духовне життя, а другі - акцентують на соціальній діяльності, зокрема соціальному євангелізмі;

- консервативні євангельські церкви не тільки не розвинулися до рівня соціалізації й інституалізації, а навіть і не розвивалися у даному напрямі, бо інституалізація сприймається ними як загроза живій спільноті вірних; натомість неієрархічні зв'язки, неформальність відносин для євангельських громад є домінантою, тому казати про інституційні трансформації євангельського протестантизму можна лише видаючи частину за ціле і описуючи внутрішні процеси термінами соціології, розуміючи при цьому, що не кожному терміну позитивістської науки відповідає реальний феномен сучасного релігійного життя. Аналогічно не варто перебільшувати значення десектантизації в євангельських церквах. Такі радикальні фундаменталістські об'єднання як Рада церков ЄХБ чи незареєстровані п'ятидесятники не можуть існувати в модусі повноцінної легальної церкви, тому їх маргінальне сектантське існування є свідомо обраним способом соціального життя;

- з'ясування логічних відносин між лібералізмом і консерватизмом виявило, що іноді нові євангельські громади з сучасними формами поклоніння і соціальною активністю демонструють більший консерватизм з богословських питань, ніж традиційні церкви; відтак, за сучасних обставин під лібералізмом правомірніше було б розуміти плюралізм богословських підходів і форм служіння у їх модерному вияві, а консерватизмом називати традиційність у житті та зовнішніх вимірах релігійності; богословського лібералізму євангельські церкви взагалі не знають, бо поки що в них не створені ні освітні програми, ні дослідницькі центри з історії богословської думки, не існує й оформленої фундаменталістської богословської науки;

- український євангельський протестантизм є показовим феноменом перетворення традиційної релігійності в постмодерному світі: виникнувши в ареалі православної культури як самобутній духовний рух, він відчув на собі формотворчий вплив європейського протестантизму; успадкувавши від радянських часів риси маргінальної субкультури, він активно відновлює втрачені раніше зв'язки із західним християнським світом; визнаючи одним із основних принципів автономію помісної церкви, він об'єднує мережевим (неієрархічним) способом українське євангельське співтовариство в усьому світі;

- у генезисі сучасної соціально-богословської ідентичності українського євангельського протестантизму можна виокремити три якісно своєрідних етапи: виникнення маргінального євангельського християнства як розкольницької секти православ'я в умовах існування Російської імперії; інституційний розвиток з секти до церкви і формування опозиційної євангельської субкультури у постреволюційний період; соціалізація євангельської громади за умов становлення громадянського суспільства, плюралістичної демократії та європейських векторів розвитку України як суверенної держави;

- глобальні культурні та пострадянські суспільні трансформації стали зовнішнім чинником внутрішніх змін в церковному житті, церковно-суспільних відносинах та соціально-богословській позиції євангельских громад у напряму більшої відкритості церков до суспільства і соціалізації в сучасному соціокультурному контексті. На сучасному етапі розвитку українського євангельського протестантизму проблема соціально-богословської ідентичності визначається збігом трьох чинників: внутрішньоцерковних аспектів, соціокультурних процесів і взаємодією богословських традицій. Внутрішньоцерковні аспекти трансформації соціально-богословської ідентичності євангельського співтовариства складаються під впливом демографічної ситуації, еволюції богослужбових форм, нових підходів у проповіді. Соціокультурні чинники реідентифікації українського євангельського протестантизму визначають переосмислення способу буття церкви у світі, необхідність перетворення стихійного місіонерства в легальні і суспільно прийнятні форми соціального служіння;

- виникнення, розвиток, інституалізація, а останнім часом й інкультурація євангельського протестантизму в українському суспільстві засвідчили його здатність відкривати нові можливості культурного і богословського синтезу східних і західних традицій, відновлювати вселенський, екуменічний характер церковної ідентичності, міжцерковних відносин, що проявляється в соціокультурному обміні й творчому засвоєнні спадщини різних цивілізаційних, національних і локальних ресурсів; унікальні констеляції національного, культурного, релігійного сприяють соціалізації й інкультурації євангельського протестантизму в українському суспільстві, активному процесу його самоідентифікації шляхом осмислення проблемного ряду «віра-культура-нація-держава».

Теоретичне значення дисертації. Дисертація є першим компаративним дослідженням фундаментальних принципів європейської Реформації і віросповідних засад українського євангельського протестантизму, а також специфіки відображення спільних богословських начал в соціальній позиції останнього. Результати аналізу дозволяють істотно скоригувати існуючі на сьогодні уявлення про євангельський протестантизм як національний соціальний феномен та релігійний рух, більш адекватно відтворити етапи та особливості його соціально-богословської еволюції, з врахуванням його соціального потенціалу в контексті сучасних соціокультурних трансформацій та духовних запитів українського суспільства. Результати дослідження можуть бути використані у створенні широкої теоретико-методологічної і фактичної бази для подальшого вивчення феномену українського євангельського протестантизму. Комплексне дослідження українського євангельського протестантизму, його соціально-богословської позиції дозволяє оцінити соціальний потенціал євангельських церков, прогнозувати можливі напрями їх еволюції, відносини з іншими конфесіями України.

Практичне значення дисертації полягає у можливостях застосування в навчальному процесі (у викладанні курсу «Релігієзнавство», спеціальних курсів «Соціологія релігії», «Історія релігій в Україні») у вищих навчальних закладах, при розробці та редакціях нормативних документів державної політики, релігієзнавчих, соціологічних, політологічних прогнозів державно-конфесійних і міжконфесійних відносин. Одержані результати також можуть бути застосовані для підготовки матеріалів у засобах масової інформації за проблематикою суспільно-значущої діяльності протестантських євангельських церков в Україні, або серії науково-популярних статей про євангельський протестантизм та його роль в історії та сучасності країни. Матеріали та висновки дисертації створюють концептуальну основу для подальших наукових досліджень феномену українського євангельського протестантизму як специфічного релігійного типу та соціального інституту, для експертних оцінок сучасних процесів в євангельських церквах.

Особистистий внесок дисертанта. Дисертація є самостійною науковою роботою автора. Основні положенні і висновки одержано автором самостійно в процесі аналізу джерел та літератури, польових соціологічних досліджень і спостережень за життям і служінням євангельських церков, контент-аналізу конфесійних матеріалів.

Публікації та апробація результатів дослідження. За темою дослідження видана індивідуальна монографія, у фахових журналах і часописах вийшли 28 статей автора, а також 23 публікації в інших виданнях.

З початку дослідження основні тези обговорювались на науково-методичних семінарах, всеукраїнських та міжнародних конференціях: Санкт-Петербургские христианские чтения «Христианство и мировая культура» (Санкт-Петербург, 2004), Філософсько-богословські читання «Православ'я у світовій культурі» (Дніпропетровська державна фінансова академія, 2005, 2007), Международная научно-практическая конференция «Протестантизм в Евразии: гражданское согласие, толерантность и патриотизм» (Заокская духовная академия, 2005), Международная конференция «Наука и вера» (Санкт-Петербург, Высшая религиозно-философская школа, 2005), Науково-практична конференція "Україна в системі духовних, економічних та політичних координат глобалізованого світу" (Національна академія управління, 2005), Міжнародна наукова конференція «Дні науки філософського факультету-2006» (Київ, 2006), Міжнародна наукова конференція «Ідентичність у сучасному соціумі» (Донецький національний університет, 2006), , Наукова конференція «Релігія і Церква в постсоціалістичних країнах» (ВР ІФ НАНУ, 2007), Науково-практична конференція «Релігія і Церква в сучасній Україні: стан, проблеми, перспективи» (Держком України у справах національностей та релігій, 2007), Науково-практичний семінар «Религия и гражданское общество: кризис идентичности и новые вызовы постсекулярного общества» (Таврійський національний університет, 2007, м. Ялта), Всеукраїнська науково-практична конференція «Міжконфесійний діалог як складова становлення громадянського суспільства» (2007 р.), Круглий стіл «Досвід християнських церков у побудові громадянського суспільства» (Київ, 2008 р.), Міжнародна конференція «Суспільно-політичні вимірі релігійних процесів в Україні» (Чернівецький національний університет, 2008 р.), Всеукраїнська науково-практична конференція «Релігія в постмодерному суспільстві: соціально-політичні, правові та конфесійні аспекти» (Київ, Держкомнацрелігій, ВР ІФ НАНУ, УАР, 2008 р.), Науково-практична конференція «Визначальні принципи оптимізації міжконфесійних відносин: теоретичний і практичний вимір» (Київ, Держкомнацрелігій, ВР ІФ НАНУ, УАР, 2008 р.), Міжнародна науково-практична конференція «Релігія як форма ідентифікації українців» (Чернівці, 2008 р.), Всеукраїнська науково-практична конференція «Релігійний досвід та толерантність» (Дніпропетровськ, Національний гірничий університет, 2008 р.), Всеукраїнська науково-практична конференція «Взаємодія релігійного і національного чинників в умовах демократичних трансформацій українського суспільства» (Київ, Держкомнацрелігій, ВР ІФ НАНУ, 2008 р.).

Основні тези і результати дослідження обговорювались на засіданнях відділу проблем релігійних процесів в Україні, Вченої ради Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України.

Положення і висновки дисертації були використані при розробці і читанні курсу «Філософія релігії», авторського спеціального курсу «Віра, церква, суспільство доби постмодерну» для студентів богословських вищих навчальних закладів України і Росії (Кременчуцького біблійного коледжу, Донецького християнського університету, Московської теологічної семінарії).

Структура дисертації і послідовність викладу матеріалу зумовлені логікою дослідження і специфікою теми. Структура відповідає меті і основним завданням дисертації. Структура дисертації побудована згідно проблемно-хронологічного принципу композиції. В першому розділі розглядаються методологічні основи і джерела авторської концепції. Це дозволило перейти у другому розділі від євангельського протестантизму як цілісного об'єкта дослідження до його конкретно-предметних аспектів і розглянути архетипічні концепти парадигми європейської Реформації в сучасному соціокультурному контексті, їх актуальні проекції. Контекстуалізація ідей Реформації в українському релігійному, соціальному, культурному просторах здійснена як перехід від історії Реформації і її богословських характеристик до сучасних інтерпретацій Реформації відповідно до суспільних трансформацій, духовних запитів, релігійних процесів в Україні. Третій розділ присвячено особливостям рецепції парадигми Реформації та європейських моделей розвитку протестантизму в українській євангельській традиції. Представлено нові образи євангельського протестантизму, актуальні до демократичних процесів в суспільстві та соціалізації євангельських церков в українському соціумі. Можливі способі інкультурації ідей європейської Реформації основані на характеристиках українського євангельського протестантизму як самобутнього і національного духовного руху, але відкритого до міжкультурного і міжцерковного діалогу. Тому в четвертому розділі виявляютсья особливості формування богослов'я та соціальної позиції українського євангельського протестантизму, розглядаються основні етапи розвитку протестантської громади та її соціалізації в українському суспільстві, проблеми соціально-богословської ідентичності на сучасному етапі розвитку і основні тенденції та перспективи розвитку євангельського протестантизму в українському соціумі. Дисертація завершується п'ятим розділом, в якому проаналізовано тенденції розвитку євангельського протестантизму в контексті євроантлантичної інтеграції України, розбудови громадянського суспільства та налагодження партнерських відносин між державою та церквами.

Таким чином дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Список використаних джерел і літератури складає 492 позиції. Повний обсяг дисертації становить 432 сторінки, з яких 403 сторінки основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

протестантизм євангельський український

У вступі обґрунтовується актуальність теми; формулюються мета та завдання дослідження, основні положення, які відзначаються науковою новизною; визначаються теоретичне та практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі - «Євангельський протестантизм як об'єкт релігієзнавчо-філософських досліджень» - аналізується стан розробки теми, основні підходи до вивчення феноменів європейської Реформації і євангельського протестантизму. Еволюція протестантських церков і формування євангельського протестантизму реконструюється в оригінальному синтезі релігієзнавчих, історичних, соціально-філософських, філософсько-історичних, культурологічних, соціологічних концепцій. Зазначається, що проблема розвитку протестантизму в національних культурах, контекстуалізації парадигми Реформації має давню традицію і формулюється у класичних дослідженнях М. Вебера, Е. Трьольча, Ф. Хайлера. Адекватні форми інкультурації європейського протестантизму в українському контексті були визначені і осмислені М. Драгомановим і М. Грушевським, їм належать і перші спроби систематичного аналізу і концептуалізації українського євангельського протестантизму. Однак, незважаючи на давню історіографічну традицію, актуальний і комплексний аналіз європейської Реформації та українського євангельського протестантизму в їх взаєминах залишається відкритим дослідницьким завданням. Осмислення названої проблематики з позицій сучасного академічного релігієзнавства є конче актуальною проблемою, вирішення якої відкриває можливості формування нового наукового напряму на межі богословського релігієзнавства, соціології, конфесіології та філософії релігії.

Аналіз хронологічних вимірів історіографії українського євангельського протестантизму дає змогу виокремити три великих періоди, що збігаються з фазами історії євангельської церкви і включають дореволюційний, радянський і пострадянський етапи розвитку.

Класики української філософської думки по-різному висловлювалися стосовно протестантизму, найчастіше розглядаючи цей феномен у контексті відносин з Європою та світовим християнством, а також у поєднанні з екзистенційними питаннями духовного життя (Г. Сковорода, М. Драгоманов, В. Липинський, М. Грушевський). Подібного погляду дотримуються й сучасні вітчизняні релігієзнавці (В. Нічик, В. Любащенко, П. Яроцький, В. Ільїн).

Для релігієзнавчих дисциплін євангельський протестантизм вже давно є об'єктом уважного та прискіпливого вивчення (Л. Митрохін, К. Никонов, І. Клібанов, В. Гараджа, О. Васильєва, П. Яроцький, Є. Дулуман). Однак, віддаючи належне детальному розгляду його окремих історичних, богословських та конфесійних аспектів, слід зазначити, що й дотепер не створено цілісної концепції цього феномену. Однією з причин цього можна вважати відсутність праць, присвячених осмисленню соціально-богословської ідентичності євангельського протестантизму, у зв'язку з чим іноді вважається, що сам предмет дослідження щойно сформувався чи тільки продовжує формуватись.

У радянському релігієзнавстві було створено переважно негативний образ євангельських протестантів - як антисуспільного руху, пов'язаного з антирадянською пропагандистською кампанією іноземних держав. Чимало сучасних дослідників, реабілітувавши до певної міри євангельських християн, поставили їх у один ряд з неопротестантськими рухами як одну з багатьох течій сучасного неісторичного християнства.

В українському академічному релігієзнавстві під керівництвом А. Колодного, П. Яроцького, Л. Филипович, В. Любащенко, В. Докаша вперше створено методологічну основу та розроблено основні напрями дослідження протестантизму як феномену української історії та культури, складової демократичних трансформацій пострадянського суспільства, а також впливового чинника збереження різноманіття та свободи релігійного життя. Значний внесок у розробку методології осмислення сучасних форм релігійності становлять дослідження Б. Лобовика, М. Заковича, В. Єленського. Знаковою подією у релігієзнавчому світі стало видання окремих томів «Історії релігії в Україні», присвячених значною мірою саме євангельському протестантизму. Водночас у відділенні релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди були підготовлені й захищені дисертації, присвячені різним аспектам життя і служіння протестантських церков в Україні, серед них - докторські дисертації В. Любащенко, В. Докаша, П. Кралюка. З'ясуванню історичних аспектів українського євангельського протестантизму присвячені праці Ю. Решетнікова, Р. Сітарчук та Ю. Вільхового. Сучасні соціальні трансформації протестантських церков у їх широкому тематичному діапазоні, починаючи від традиціоналізму й закінчуючи харизматизмом, досліджувались В. Титаренко, О. Спис та Н. Дудар. Структурно-функціональний аналіз протестантизму як соціального феномену, а також суспільні виміри його конфесійної специфіки викладені у дослідженнях Л. Виговського, В. Сергійко та О. Липки. Зв'язки протестантизму з культурою, їх характер і специфіка досліджені у працях В. Литвинова і С. Шкіля.

Позиція представників українського євангельського протестантизму (І. Рябошапка, І. Каргель, Я. Духонченко, В. Матвєєв, Г. Комендант, М. Паночко, В. Франчук, О. Мельничук, В. Антонюк, К. Гончаров) поки що не оформлена в цілісну систему соціально-богословської доктрини і знаходить відображення в окремих статтях, висловлюваннях, конфесійних документах.

Перші історичні та богословські розвідки щодо ідентичності євангельських церков здійснили І. Проханов та В. Павлов. Зокрема, з ініціативи першого було створено архів матеріалів з історії євангельського руху. Після створення в 1944 р. Всесоюзної ради євангельських християн і баптистів (ВР ЄХіБ) її керівник О. Карєв здійснював координацію досліджень і сам написав низку нарисів. У 1979 р. рішенням Президії ВР ЄХБ було створено комісію з вивчення історії євангельського руху під керівництвом майбутнього президента українського союзу ЄХБ Я. Духонченка. Наслідком її діяльності стала колективна праця «Історія євангельських християн-баптистів у СРСР», значну частину якої написали українські автори. З'являються і праці представників діаспори, серед яких слід назвати дослідження Л. Жабко-Потаповича, Й. Іваськіва, В. Домашовця.

Зазначається, що прикметним феноменом сучасного релігієзнавства стала поява групи євангельських дослідників, які зуміли поєднати науковий професіоналізм з вірністю власній релігійній позиції (Ю. Решетніков, В Любащенко, Р. Лункін, О. Куропаткіна, В. Франчук, О. Спис, С. Санников, О. Паніч (Назаркіна), В. Бачинін. Культурно-богословські особливості життя і служіння українських євангельських протестантів стали темою спеціальних досліджень іноземних місіонерів (М. Соссі, Н. Сміт, Р. Пригодич, які здебільшого зосереджуються на впливах православного та «совєтського» чинників.

У розділі детально аналізуються методологічні аспекти соціально-богословської тематизації протестантизму в соціокультурному просторі України, можливості застосування герменевтичних, соціологічних, історичних методик для систематичного відтворення українського євангельського протестантизму в множинності зв'язків з парадигмою європейської Реформації і національними духовними традиціями.

Феномен європейської Реформації розглядається у соціально-богословських та соціокультурних виявах. У тезах розділу узагальнюються найбільш евристичні класичні та сучасні концепції Реформації і на цій основі здійснюється авторська спроба концептуалізації нового соціально-релігійного явища - українського євангельського протестантизму, який розглянуто в контексті історичних, культурних та богословських зв'язків з парадигмою європейської Реформації. Зазначені підходи розкривають соціальний потенціал Реформації, закликаючи до творчої трансформації духовних традицій християнства, активної громадянської позиції, перегляду взаємовідносин церкви та держави; але при цьому підкреслюється необхідність критичного дистанціювання щодо секулярного світу та апологетики консервативних цінностей особистості, сім'ї, церкви, нації. Доводиться, що історичний феномен і парадигматика європейської Реформації в сучасному філософському і богословському дискурсі виступають символічним ресурсом для само ідентифікації українських протестантів, теоретико-методологічною основою концептуалізації феномену українського євангельського протестантизму.

В останньому підрозділі розглядаються теоретичні основи специфікації євангельського протестантизму як релігійно-соціального типу. Прийнявши основні богословські тези європейської Реформації, євангельський протестантизм запозичив соціальні форми у анабаптистів та інших радикальних рухів. У своїй соціальній практиці євангельський протестантизм акцентує увагу на своїй опозиційності щодо офіційної релігії, протиставляє літургії спілкування, складності культу простоту і безпосередність, а духовній ієрархії неформальні міжособистісні стосунки.

Специфіка соціальної позиції євангельського протестантизму аналізується через виявлену суперечність між богослов'ям, яке відкриває широкі можливості актуальних, зокрема модерних, інтерпретацій, та соціальною практикою євангельських громад, котрі посідають зазвичай маргінальне місце у суспільстві. Ця напруженість пояснюється не стільки різноманіттям течій у протестантизмі (від державних лютеранських і реформатських церков до маргінальних й раніше переслідуваних менонітських і євангельських громад), скільки внутрішньою особливістю парадигми Реформації, її сутнісним антиномізмом, що випливає з євангельського принципу «бути в світі, але не від світу» та церковного вчення про «нероздільність - незлиятність». Як наслідок, загальні установки на активне повсякденне служіння та перетворення світу, покликання і добробут, соціальну роботу, культурну діяльність, участь у державному управлінні та політичній сфері життя в євангельському протестантизмі помітно проблематизуються. Адже особисте благочестя, пієтистська замкнутість на вивченні Біблії й молитві, етичний ригоризм обмежують можливість участі у суспільному житті, а також вияву підприємницької ініціативи, творчості та розвитку власної культури.

Другий розділ - «Соціально-богословська парадигма Реформації та способи її соціокультурної тематизації» - присвячено з'ясуванню особливостей соціально-богословського вчення європейської Реформації та його значення в контексті сучасних соціокультурних процесів. Автором обґрунтовується, що для європейського протестантизму основою соціалізації та інституційного розвитку був цілісний інтертекст Ренесансу-Реформації, в якому гуманізм як культурний рух узгоджувався з богословською програмою реформ. Визначаються особливості соціально-богословського розуміння відносин «особистість - суспільство» в протестантизмі, які характеризуються приматом особистості, внутрішнього, духовного начала над колективним досвідом і соціальним чинником. Протестантизм визначається у сутнісним рисках як діяльна парадигма. Розглядаються проблеми специфікації протестантського соціального богослов'я, запропоновані розроблені автором актуальні методологічні підходи до аналізу основних напрямів соціальної активності євангельских церков у відповідності до їх богословських фундаментальних принципів. Комплекс сучасних соціолого-релігієзнавчих підходів до аналізу форм релігійності у постатеїстичних суспільствах дає змогу охарактеризувати статику й динаміку феномена євангельського протестантизму. За своїми структурними характеристиками євангельська протестантська громада в Україні входить до трійки найбільш численних конфесій, але не має чітких конфесійних рамок. Баптисти, євангельські християни та християни віри євангельської, а також різні перехідні форми та групи складають євангельський протестантизм як надконфесійний рух.

Ідеї реформації як перманентного процесу і невід'ємної характеристики церкви інтерпретуються як засади християнського ідейного і конфесійного різноманіття. Протестантизм визначається як одна із спроб реалізації соціально-богословських ідеалів Реформації, як конфесійна форма реформістського проекту. В цьому контексті протестантське віровчення і соціально-богословська ідентичність мають діалогічну природу, утворюючи синтез духовних традицій і цілих епох. Основні богословські реформаторські принципи Sola fide, Sola Scriptura, Sola Gratia мають смисловий потенціал для формування соціальних моделей та етичних парадигм.

Доводиться, що у протестантському вченні особистісне начало є головним чинником і наріжним каменем соціальних відносин, у контексті яких особистість та особистісна віра являють собою екзистенційні та соціальні презумпції богословської системи. У порівняльно-конфесійному аспекті протестантизм є тією парадигмою, модернізаційна складова якої має яскраво виражену діяльнісну спрямованість. Тематизація особистості як активного і творчого начала, її «покликання», що передбачає включення волі і прямої соціальної дії, відрізняє протестантизм від «історичних церков», домінантою яких є не реформація, а традиція.

Інтертекст гуманізму, Реформації і протестантизму, який став основою формування Новоєвропейської цивілізації, в українському євангельському протестантизмі був розірваний. Реконструкція даного інтертексту, його творче відтворення у нових соціальних умовах стають актуальним богословським завданням для євангельського співтовариства. Актуальність дослідження феномена українського євангельського протестантизму в контексті названого інтертексту зумовлена необхідністю вивчення витоків духовно-культурних проблем західної цивілізації, які мають універсально-глобальний характер і вимагають аналізу протестантської богословської культури; завданням відбору позитивних моделей сучасного розвитку та негативних зразків західної масової культури в їх наростаючому впливі на духовну культуру пострадянських країн, визначення механізмів і форм трансляції ідей і цінностей європейської реформації в євангельському протестантизмі й українському суспільстві.

У третьому розділі - «Специфіка відображення та способи актуалізації соціально-богословського архетипу європейської Реформації в українському євангельському протестантизмі» - релігійний феномен євангельського протестантизму розглядається не тільки як конфесійний тип, а насамперед як тип соціальний. Здійснюється компаративний аналіз парадигматики європейської Реформації і українського євангельського протестантизму, який дозволяє виявити наступні основні особливості українського євангельського протестантизму: есхатологічна домінанта, особисте благочестя як антитеза соціальному служінню; розрив богослов'я і церковної практики; контркультурна і асоціальна спрямованість релігійної діяльності; маргіналізація церкви як закритої соціальної групи. У першому параграфі доводиться авторська думка про визначальний вплив соціокультурного контексту на формування протестантського богослов'я. На історичному матеріалі показано, як європейська Реформація збіглася з соціальними і духовними запитами пізньосередньовічного суспільства, як церковні, політичні, економічні та культурні процеси взаємопідсилювались та взаємовизначались. Зазначається, що богословські принципи європейської Реформації відповідають на проблему актуалізації християнської традиції, взаємоузгодження внутрішньо церковних та суспільних трансформацій.

У другому підрозділі євангельський протестантизм характеризується як «відкрите суспільство», визначаються особливості його соціальної організації і соціально-богословської системи. В протестантизмі християнство перестає бути ритуально-культовою релігією та ієрархічною соціальною системою, а стає цілісним способом життя, в усіх вимірах якого втілюються християнські принципи та цінності. Протестантський соціальний ідеал - не есхатологічний ескапізм чи індивідуальна духовність, але служіння Богові в центрі суспільного життя.

Розглядаються основні соціально-богословські принципи, розкриття яких в сучасному богословському дискурсі дозволить актуалізувати соціально-реформаційний потенціал євангельських церков в благодійній, культурній, економічній, політичній сферах суспільного життя.

Окремий - третій - підрозділ присвячено аналізу особливостей рецепції Реформації та сучасних протестантських соціально-богословських концепцій в українській євангельській традиції. Комплексний аналіз специфіки відображення парадигми європейської Реформації в українському євангельському протестантизмі реалізовано через поєднання історичних, соціологічних та філософських методів релігієзнавства.

Ідентичність українського євангельського протестантизму, форми його репрезентації у суспільстві та богословське осмислення його специфіки виявляються незафіксованими, нестійкими, завжди відкритими до розриву тотожності з референтною соціальною групою і домінуючою духовною традицією. Зберігаючи свободу стосовно західних та східних культурно-богословських традицій, приймаючи, але з обережними і критичними оцінками цінності християнської демократії, українські євангельські віруючі залишають у своєму соціальному вченні простір свободи для розробки синтетичної, інклюзивної ідентичності. Основою герменевтичних процедур ідентифікації слугує не історично сформований наратив, а вибір і перегляд фрагментів канону, встановлення нових, діалогічних відносин поміж сферами релігійного, соціального, культурного, політичного.

Четвертий розділ - «Особливості формування сучасного євангельського богослов'я і соціальні аспекти розвитку українського євангельського протестантизму» - охоплює проблематичні питання соціально-богословської еволюції євангельського протестантизму в історії України. Автором запропоновано оригінальну історико-культурну реконструкцію еволюції соціально-богословської позиції українського євангельского протестантизму. У першому параграфі дається загальна характеристика основних етапів генези протестантської громади та її соціалізації в українському суспільстві. Автор доходить висновку, що логіка внутрішнього розвитку євангельських церков визначалась рівнодіючою різних векторів - самозбереження і активного соціального євангелізму.

Виникнення, розвиток, інституціалізація, а останнім часом соціалізація й інкультурація євангельського протестантизму в українському суспільстві - феномени і процеси, що заслуговують на спеціальні історико-релігієзнавчі й соціолого-релігієзнавчі дослідження. Констатується загальна особливість українського євангельського протестантизму - здатність відкривати нові можливості культурного і богословського синтезу східних і західних християнських традицій, відновлюючи вселенський, екуменічний характер церковної ідентичності й міжцерковних відносин, що проявляється в соціокультурному обміні й творчому засвоєнні спадщини різних цивілізаційних, національних, локальних ресурсів.

Проблема соціально-богословської ідентичності євангельського протестантизму на сучасному етапі його розвитку (другий підрозділ) формулюється в площині ставлення до власних витоків, осмислення історичного досвіду згідно євангельських принципів, необхідності «зняття історії» і актуалізації традиції.

В третьому підрозділі визначаються основні тенденції та перспективи розвитку євангельського протестантизму в українському соціумі. Доведено, що внутрішні процеси в євангельських церквах, переосмислення їх соціально-богословської позиції збігається з об'єктивною логікою суспільних трансформацій, що утворює ефект конвергенції та подвійного резонансу в соціумі і знаходить конкретно-соціальне вираження в наступних короткострокових перспективах: розкол між консервативними та сучасними церквами, демографічні процеси, конфлікт поколінь призведуть до формування консервативної та прогресивної меншостей, а також нейтральної більшості; динаміка церковних процесів буде визначатися пошуком балансу між вірністю традиції «братства» та необхідністю осучаснення церкви через реформи; у найближчі роки на лідерських позиціях залишаться представники консервативних церковних кіл; центр соціальної активності зміститься від церков до парацерковних організацій, що призведе до відтоку з церков найбільш дієздатних лідерів служіння; загостриться конфлікт між прихильниками вузько церковного служіння і суспільно орієнтованими прогресистськими партіями; церковний ріст буде продовжуватись інерційно, кількісні характеристики євангельських церков стабілізуються; можливі стагнація і ледь помітна негативна динаміка розвитку (кількість нових церков, хрещених, проведених акцій); основними напрямами соціального служіння євангельських церков залишаться благодійництво; духовно-виховна праця з дітьми та молоддю; профілактика ВІЛ, наркоманії, алкоголізму; розповсюдження релігійної літератури; продовжиться перехід від стихійного місіонерства до соціально сприйнятливих та легальних форм присутності у суспільстві.

Довгострокові ж перспективи визначаються через зіставлення сучасної ситуації в церкві і суспільстві з архітектонікою та традицією євангельського протестантизму, що дає наступні прогнози: пропорція між консервативними та прогресивними церквами поступово зміниться на користь останніх, нейтральна більшість буде тяжіти і перетікати до табору прогресивних церков; в структурі євангельських громад буде зростати кількість освічених людей і сформується прошарок християнської інтелігенції, яка стане інтелектуальною і творчою силою для внутрішніх реформ і зовнішньої діяльності; більшість євангельських церков буде еволюціонувати від авторитарних методів управління громадами і канонізованого традиціоналізму до «відкритого християнства» і демократичних принципів організації; зміняться соціально-політичні та культурні уподобання євангельських церков; по мірі деконструкції досвіду радянської доби буде усвідомлюватись спорідненість демократичних ідеалів суспільного життя, європейської культури, національних традицій та євангельської віри; зберігаючи критичну дистанцію від політики та влади, євангельські громади стануть самостійним феноменом українського соціуму як важливі суб'єкти громадянського суспільства.