Християнські конфесії на Житомирщині в роки "перебудови"

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ»

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Спеціальність 09.00.11 - релігієзнавство (історичні науки)

ХРИСТИЯНСЬКІ КОНФЕСІЇ НА ЖИТОМИРЩИНІ В РОКИ «ПЕРЕБУДОВИ»

Виконала Паніна Лариса Анатоліївна

Отрог - 2010

АНОТАЦІЯ

релігійний християнин конфесійний православний

Паніна Л.А. Християнські конфесії на Житомирщині в роки «перебудови».- Рукопис.

Дисертація на здобуття накового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 09.00.11 - релігієзнавство. - Національний університет «Острозька академія». - Острог, 2010.

У дисертації досліджено становище християнських конфесій на Житоимрщині в останнє десятиліття радянської влади, показано зміни у сфері державно-церковних відносин та суспільно-релігійному житті, що відбулись наприкінці «перебудови». Впродовж 1980-х рр. релігійні об'єднання області зазнавали постійного тиску з боку місцевої партноменклатури та владних структур різних рівнів, діяльність конфесій обмежувалась виключно обрядово-культовою практикою. Дослідженням встановлено, що суспільно-релігійні зміни 1989 - 1991 рр. синхронізувались із суспільно-політичними процесами всеукраїнського маштабу. У цей період активність віруючих проявлялась фактами ігнорування радянського законодавства про релігійні культи, стихійного захоплення колишніх культових споруд, діяльністю закордонних місіонерів. Найбільших успіхів у процесі релігійного піднесення досягли легітимізовані та інституалізовані громади Римо-Католицької церкви і православної Житомирсько-Овруцької єпархії. Натомість нечисленні громади старообрядців, істинно православних християн, свідків Єгови не змогли адаптуватись до нових суспільних умов і залишились на маргінесі релігійного життя Житомирщини. Суспільно-релігійні зміни в області наприкінці «перебудови» зумовили також посилення польського етноконфесійного чинника в розвитку Римо-католицької церкви. Український автокефальний рух, незважаючи на незначну кількість прихильників відігравав в області роль політичної мобілізації українців.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Суспільно-політичні трансформації в Україні періоду від початку падіння комуністичного тоталітаризму до утвердження незалежності доволі виразно синхронізувалась із релігійними змінами. Вивчення суспільно-релігійних змін, що відбулись на певному етапі «перебудови», дає можливість не тільки поглибити розуміння феномену релігії у сенсі її здатності виживати в умовах насильницького експерименту суцільної атеїзації суспільства, але й виявити потенціал впливу релігійних об'єднань на політичний, націєтворчий, соціокультурний розвиток, на стан суспільної моралі тощо. Водночас аналіз історичного досвіду державної релігійної політики у практичному вимірі сприяє виробленню більш ефективної моделі державно-церковних відносин, спрямованої на досягнення, з одного боку, міжконфесійного миру і громадянського спокою, а з іншого ? захисту національних інтересів в духовно-релігійній сфері.

Досліджувана проблема має значний науковий інтерес. Хоча питання суспільно-релігійних змін чи діяльності окремих конфесій впродовж останнього півтора десятиріччя стали об'єктом уваги багатьох вітчизняних і зарубіжних вчених та знайшли висвітлення у науковій історико-релігієзнавчій літературі, однак ступінь розроблення теми залишається недостатнім. Сутнісні характеристики трансформації православ'я, католицизму, протестантизму розкриваються переважно у всеукраїнському контексті. Між тим, характер і масштаби цих трансформацій значною мірою залежали від регіональних особливостей чи потенціалу місцевої релігійної ситуації. У зв'язку з цим зростає потреба в наукових краєзнавчих роботах в межах всіх регіонів України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана відповідно до наково-дослідної теми кафедри релігієзнавства Національного університету «Острозька академія» «Релігійний фактор в контексті суспільних і світоглядних трансформацій» (номер державної реєстрації 0109U003226). Тема дисертації затверджена вченою радою Національного університету «Острозька академія», протокол № 3 від 29 жовтня 2008 р. Особистим внеском здобувача у реалізації досліджуваної теми є вивчення різних аспектів діяльності релігійних об'єднань другої половини ХХ ст.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є здійснення історико-релігієзнавчого аналізу особливостей конфесійного життя на Житомирщині в умовах партійно-державної політики «перебудови» 1985?1991 рр.

Дослідження поставленої мети передбачає вирішення наступних дослідницьких завдань:

- проаналізувати стан наукової розробки проблеми та охарактеризувати джерельну базу дослідження;

? показати основні напрямки, форми і методи реалізації антирелігійної кампанії радянського режиму на Житомирщині, з'ясувати особливості партійно-державної релігійної політики в області наприкінці «перебудови»;

? дослідити мережу та конфесійне становище православних, римо-католицьких та протестантських громад в Житомирській області;

? визначити характер та масштаби впливу релігійних об'єднань на населення Житомирщини впродовж кінця 1970-х ? початку 1990-х рр.;

? розкрити зміст та сутнісні характеристики конфесійних трансформацій на Житомирщині; виявити рівень релігійної активності віруючих та порівняти потенційні можливості, динаміку і тенденції розвитку рівно- та різностатусних релігійних спільнот;

? виявити роль релігії у Житомирській області як чинника етнічної та політичної мобілізації у процесі суспільно-політичних змін 1989?1991 рр.

Об'єктом дослідження є сфери державної релігійної політики, конфесійного життя та суспільно-релігійних змін у Житомирській області, а предметом ? християнські конфесії на Житомирщині в роки «перебудови» (1985?1991 рр.).

Методи дослідження. У процесі вивчення проблеми застосовувались принципи і методи загальнонаукового та історико-релігієзнавчого аналізу. Принцип об'єктивності дозволив критично осмислити заідеологізовані штампи та інтерпретації окремих дослідників. Намагання досягти неупередженого і ґрунтовного висвітлення теми реалізовано шляхом використання комплексу архівних документів різних за походженням і видом, для чого застосовувався метод архівної евристики. Принцип релігійної толерантності дав можливість уникнути некоректних висловлювань в оцінках діяльності деяких релігійних об'єднань. Застосування принципу історизму допомогло здійснити розгляд питань партійно-державної релігійної політики та конфесійного життя на Житомирщині у всеукраїнському контексті.

Метод аналізу і синтезу забезпечив вивчення окремих складових проблеми і дав можливість виявити загальні тенденції суспільно-релігійних змін. З'ясування функціонально-структурних аспектів релігійних змін потребувало методів соціології релігії. Виділити спільні риси і відмінності у конфесійній діяльності України і Житомирської області дозволив порівняльно-історичний метод. Системно-структурний метод дав можливість визначити основні напрямки дослідження, а метод періодизації ? простежити розвиток подій у хронологічному порядку. Метод систематизації та узагальнення дозволив визначити конкретні результати дисертаційного дослідження.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період партійно-державної політики «перебудови», на певному етапі якої відбулись суспільно-релігійні зміни. Вирішення окремих складових проблеми неминуче зумовлювало до розгляду їх у ширшому контексті. Зокрема, виявлення динаміки та тенденцій розвитку релігійних об'єднань, які були пов'язані із процесами соціально-демографічного характеру, вимагало звернення до даних Всеукраїнського перепису населення 1979 р. Вихід за верхню межу 1991 р. пояснюється необхідністю та/чи доцільністю з'ясування деяких подій у більш-менш завершальній фазі їхнього розвитку на певному етапі.

Територіальні межі дослідження визначені сучасним адміністративно-територіальним поділом Житомирської області.

Наукова новизна одержаних результатів дисертації полягає насамперед у тому, що вперше у вітчизняній історіографії дослідницька увага зосереджена на всебічному аналізі суспільно-релігійних змін 1980-х - початку 1990-х рр. в межах однієї області.

На основі вивчення наукової літератури та залучення архівних документів й інших джерел показано, що перші роки «перебудови» не принесли позитивних змін у конфесійному житті. Релігійні зміни відбулись на Житомирщині лише у 1989?1991 рр., коли вони синхронізувались із суспільно-політичними процесами всеукраїнського значення.

Компаративний аналіз релігійної активності православних, римо-католицьких і протестантських громад дав можливість виявити, що віруючі кожної конфесії по-різному проявляли свою активність: православні характеризувались низьким рівнем активності у літургій практиці, але масово дотримувались традиційних для них свят і обрядів; протестанти вирізнялись найбільш високими показниками участі в богослужіннях; римо-католики були однаково активними як у літургій практиці, так і в дотриманні релігійних традицій.

У дисертації дістало подальший розвиток положення про залежність потенційних можливостей розвитку різностатусних релігійних спільнот від суспільно-політичних та соціокультурних факторів. У найбільш інституалізованих і легітимізованих релігійних об'єднаннях, передовсім в РПЦ і РКЦ, трансформації впродовж 1985?1991 рр. відбулись переважно у сфері вирішення власних організаційних проблем, а старообрядці та істинно православні християни й надалі складали маргінес релігійного життя.

Дослідженням доведено, що на Житомирщині в процесі суспільно-політичних і релігійних змін 1989?1991 рр. міра впливу католицизму, як чинника етноконфесійної мобілізації поляків, виявилась набагато очевиднішою, ніж міра впливу православ'я, яке не постало чільним консолідуючим фактором українців.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Комплексне дослідження життя християнських конфесій в межах окремого регіону є внеском у розвиток історико-краєзнавчої науки. Висновки, основні ідеї та фактичний матеріал дослідження поглиблюють наукові розробки з історії релігії в цілому та історії України, зокрема. Результати дослідження можуть бути використані при написанні спеціальних і узагальнюючих праць, при підготовці навчальних програм, курсів та спецкурсів вищої школи з історичних, релігієзнавчих, етнополітичних та соціологічних дисциплін. Практична цінність одержаних результатів визначається також доцільністю використання їх у конструюванні моделей врегулювання державно-церковних відносин і міжцерковних конфліктів, що виникають внаслідок мобілізації релігії у політичних цілях, у досягненні оптимальної екстраполяції міжнародних стандартів у сфері свободи на суспільно-політичний і соціокультурний контекст України.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обгрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету та основні завдання, об'єкт та предмет, хронологічні рамки та територіальні межі дослідження, сформульовано положення наукової новизни та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі «Історіографія та джерела» здійснено історіографічний аналіз та охарактеризовано джерельну базу дослідження. У підрозділі 1.1. «Стан наукової розробки проблеми» з'ясовано ступінь висвітлення теми у науковій літературі, підкреслено відсутність комплексних праць з проблеми у зарубіжній та вітчизняній історіографії.

Насамперед, необхідно зауважити, що сфери релігійної політики радянського режиму та тих суспільно-релігійних змін, які відбулись наприкінці «перебудови» і розвивались у посткомуністичній Україні, були і залишаються об'єктом вивчення багатьох зарубіжних і вітчизняних вчених, тому мають належне висвітлення в історіографії. Вже в середині - другій половині 1980-х рр. західні дослідники українського походження показали проблеми українського православ'я в СРСР та спрогнозували перспективирелігійних змін у недалекому майбутньому. У 1990-х рр. окремі вчені здійснили аналіз доволі складних проблем релігійної ідентичності, прозелдітизму, взаємодії релігії і політики, еволюції державно-церковних відносин в Україні і центрально-східноєвропейському регіоні загалом.

Аналіз побудованих західними науковцями, зокрема вченими українського походження, теорій і концепцій трансформаційних процесів дав змогу наблизитись до розуміння потенційних можливостей розвитку релігійних об'єднань, а отже зробити висновок, що у процесі падіння радянського тоталітарного режиму в Україні релігія виходить із латентної фази функціонування і постає в усіх проявах як вагомий суспільний чинник.

Безпосереднє практичне значення у дослідженні дисертаційної теми мали праці окремих російських вчених, де показано форми і методи боротьби радянського режиму проти релігії, розкрито проблему державно-церковних відносин, висвітлено діяльність Ради у справах релігій тощо.

Від початку 1990-х рр. українські релігієзнавці В. Бондаренко, В. Єленський, А. Колодний, Г. Косуха та ін. переосмислилм і по-новому висвітлили окремі аспекти історії релігійних об'єднань за часів радянського режиму, здійснили аналіз суспільно-релігійних змін кінця 1980-х - початку 1990-х рр.

Напрацювання зарубіжних та вітчизняних істориків, релігієзнавців, політологів, здійснені в першій половині 1990-х рр., викрили заідеологізовані штампи радянських авторів в оцінках релігії як явища «екстремізму, фанатизму, ворожого радянського суспільству клерикалізму», показали хибність політики суспільної атеїзації, яку комуністичний режим продовжував пропагувати навіть в роки «перебудови». Антирелігійну політику радянської влади українські дослідники почали визначати як «підвалину класової доктрини більшовицького режиму» чи «квазіатеїстичний експеремент».

В останнє півтора дисятиріччя українська історико-релігієзнавча наука поповнилась численними і тематично різними дисертаційними роботами, монографічними дослідженнями та узагальнюючими працями з історії православ'я, протестантизму, католицизму. Важливу роль у вирішенні даної дисертаційної проблеми, особливо у з'ясуванні характеру та тенденцій суспільно-релігійних змін наприкінці «перебудови», відіграла монографія В. Єленського «Релігія після комунізму ...». Між тим, серед зазначеного вище комплексу історичних джерел праць, присвячених безпосередньо релігійним змінам періоду «перебудови» або тих, які принаймні хронологічно його охоплююють небагато.

Незначний обсяг релігієзнавчих праць, присвячених періоду «перебудови», звужується при виявленні історіографічних джерел для вивчення конфесійного життя Житомирщини. Звичайно, окремі дослідження, здійсненні у всеукраїнському контексті, містять певну інформацію про ті чи інші події в Житомирській обласіт, але наявний фактичний матеріал надто обмежений, фрагментарний, зводиться переважно до фіксації статистичних даних. Історія релігійного життя Житомирщини за часів радянського режиму, у тому числі, останніх років «перебудови» (1989 - 1991 рр.) фактично обмежується авторськими науковими публікаціями та деякими історико-краєзнавчими роботами.

Деякий фактичний матеріал з історії релігійного життя Житоимрщини періоду «перебудови» міститься в ряді конфесійних періодичних видань або у працях, виданих адептами тих чи інших об'днань.

Важливу роль у дослідженні форм і методів антирелігійної компанії на Житомирщині відіграли радянські періодичні видання, зокрема газети обласного рівня «Радянська Житомирщина» і «Комсомольська зірка», а також методичні матеріали з досвіду роботи антирелігійної пропаганди. Значний обсяг інформації про антирелігійну політику радянської влади та внутріконфесійне становище релігійних об'єднань Житомирщини подано у збірнику архівних документів і матеріалів С. Жилюка, де опубліковано постанови та інструкції ЦК КПРС, КП України, Житомирського обкому, матеріали комісій сприяння рай(міськ)виконкомам, довідки про діяльність релігійних об'єднань, протоколи виявлення зборів незареєстрованих громад тощо.

Загалом історіографічний аналіз проблеми дозволяє констатувати відсутність комплексних узагальнюючих праць з історії християнських конфесій на Житомирщині впродовж 1980-х - початку 1990-х рр. наявна література (наукова, публіцистична, конфесійна) не дає можливості з'ясувати усі аспекти дисертаційної теми. Історико-релігієзнавчі дослідження всеукраїнського характеру, які змістовно визначають теоретико-методологічні засади дослідження, не містять достатньої кількості інформації для вивчення релігійного життя Житомирщини. Такий стан наукової розробки проблеми закономірно зумовив необхідність використання неопублікованих джерел, аналіз яких здійснено у підрозділі 1.2. «Джерельна база дослідження».

Головну джерельну базу дослідження склали документи і матеріали центральних та обласних архівів. Серед документальних зібрань Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України) особливо вартісними в інформаційному відношенні виявились справи об'єднаного фонду 4648 «Рада в справах релігій при Раді Міністрів УРСР та її попередники: уповноважені Ради в справах релігій при Раді Міністрів СРСР по УРСР», де зосереджені документи (інформації, доповідні записки, довідки), які розкривають релігійну ситуацію в цілому або діяльність Ради у справах релігій чи окремих конфесій.

Виявлення та опрацювання документів зазначеного корпусу джерел дало можливість заповнити історіографічні прогалини, а в окремих випадках - вивірити певні інтерпритації у дослідженні релігійного життя Житомирщини 1989 - 1991 рр. Так, у ряді справ 1989 р. міститься інформація про виникнення та реєстрацію нових громад (православних, католицьких, протестантських), про притягнення окремих представників духовенства і церковного активу до адміністративної відповідальності, про передачу віруючим культових споруд, про факти фінансових зловживань тощо. Аналогічна інформація подана також у справах опису 1991 р., що дає можливість прослідкувати динаміку та проаналізувати тенденції розвитку релігійних об'єднань в області. окремі справи містять доволі змістовні довідки про внутрішньоконфесійне життя, статистичні дані соціального складу та освітнього рівня віруючих. кількісні показники культових споруд та зареєстрованих і незареєстрованих громад.

Вивчення документів ЦК КПУ (ф. 1 ЦДАГО України) дає підстави стверджувати, що партійно-державна релігійна політика радянського режиму завжди мала послідовний антирелігійний характер. продовження курсу антирелігійного тиску в роки «перебудови» підтверджується нормативними документами комуністичної партії, що зберігаються у фонді П-76 «Житомирський обком Компартії України» (ДАЖО).

Значний обсяг інформації про діяльність апарату уповноваженого, рай(міськ)виконкомів та їхніх комісій сприяння, обрядово-культову практику, фінансовий стан та соціально-демографічне становище тощо містять документи апарату уповноваженого Ради у справах релігій у Житомирській області (Ф. Р-4994). У вирішенні дисертаційної теми велику роль відіграли також матеріали (інформації, довідки, постанови, протоколи засідань) комісії сприяння контролю за дотриманням законодавства про релігійні культи Житомирського міськвиконкому (Ф. Р-280).

Окремі аспекти досліджуваної проблеми, зокрема становлення в області автокефального руху та міжправославних відносин, допомогли з'ясувати документи та матеріали поточних архівів релігійних організацій і державних установ (протоколи зборів парафіяльної громади Св. Михайлівського собору УПЦ КП в Житомирі, листи митрополита Іоана Бондарчука, документи Відділу у справах національностей та релігій Управління з питань внутрішньої політики та інформації Житомирської облдержадміністрації). Загалом у дисертації використано 97 справ різних архівних фондів.

Залучення та аналіз документальних даних у зіставленні з іншими джерелами дало можливість дослідити або змістовно доповнити ті питання суспільно-релігійної сфери, які не знайшли належного висвітлення в історико-релігієзнавчій літературі, концептуально осмислити і вирішити дисертаційну проблему.

У другому розділі «Партійно-державна релігійна політика: основні напрямки та їх реалізація на Житомирщині» розкрито антирелігійну кампанію радянської влади, яка здійснювалась у напрямках атеїстичного виховання, антиклерикальної пропаганди, обмеження сфери культової практики, тотального контролю за внутрішньоконфесійним життям віруючих. Дослідженням встановлено, що впродовж 1980-х рр. органи влади, а передусім апарат уповноваженого Ради у справах релігій, користувалися у вирішенні цілого комплексу питань державно-церковних відносин законодавством, сформованим протягом 1960 - 1970-х рр. (підрозділ 2.1. «Нормативно-правова база державно-церковних відносин»). Детальний аналіз всієї законодавчої бази, чка прямо чи опосередковавно застосовувалась відносно релігії і церкви, свідчить про антирелігійний характер радянського законодавстващодо релігійних переслідувань віруючих в СРСР було державною політикою.

Контроль за дотриманням законодавства про релігійні культи (підрозділ 2.2. «Робота комісій сприяння контролю за дотриманням законодавства про релігійні культи») покладався на місцеві районні, міські, сільські і селищні Ради народних депутатів. Виконком обласної Ради народних депутатів та апарат уповноваженого Ради у справах релігій здійснювали загальний контроль над діяльністю районних і міських комісій. Кількісний склад комісій, до складу яких входили депутати місцевих рад, представники громадських і трудових колективів партійні працівники, визначався відповідно до наявності в даній місцевості діючих релігійних громад і рівня релігійності населення. На початку 1980-х рр. у Житомирській області діяло 304 комісії сприяння виконкомам різних рівнів, до членства яких належало близько 1900 осіб. У Житомирі діяло три комісії: 1 міська і 2 комісії сприяння виконкомам Корольовської і Богунської Рад народних депутатів. Комісії сприяння мали доволі широке коло обов'язків. Вони вивчали релігійну ситуацію в районі (місті, селі, селищі), виявляли діяльність незареєстрованих гроомад і служителів культу, збирали матеріали про порушення законодавства про культи, проводили профілактичну роботу в трудових колективах, вивчали форми і методи діяльності релігійних об'єднань тощо.

Загалом комісії сприяння районним і міським виконкомам були лише ланкою складної і організованої системи контролю за релігійним життям віруючих, головну роль у якій відігравав апарат уповноваженого Ради у справах релігій. У дисертації показано, що форми і методи діяльності комісій у Житомирській області відображали відверто антирелігійний характер і впродовж 1980-х рр. не змінювались.

У підрозділі 2.3. «Форми та методи антирелігійної кампанії» з'ясовано, що атеїзація суспільства здійснювалась комплексно і системно - від партійних постанов до окремих трудових колективів. Серед різноманітних форм і методів антирелігійної пропаганди (нейтралізація песимістичних релігійних прогнозів, робота кінолекторіїв, антирелігійних експозицій бібліотек і музеїв атеїзму, проведення тематичних вікторин, виставок, семінарів, запровадження соціалістичної обрядовості) особливу роль відігравали засоби масової інформації, насамперед піблікації на шпальтах обласних газет «Радянська Житомирщина» і «Комсомольська зірка». Аналіз антиклерикальної пропаганди на Житомирщині у 1980-х рр дозволяє констатувати наступну тенденцію: вона (пропаганда) виразно спрямовувалась проти Римо-Католицької церкви, значною мірою - проти сектанства і лише частково - проти традиційного православ'я.

У підрозділі 2.4. «Особливості державно-церковних відносин на Житомирщині у контексті суспільно-релігійних змін 1989 - 1991 рр.» показано, що в процесі розвитку горбачовських реформ характер партійно-державної релігійної політики поступово змінюється. Наприкінці «перебудови» державно-церковні відносини набули доволі специфічних рис. По-перше, місцеві органи влади виявилися неготовими швидко реагувати й ефективно вирішувати проблеми, які виникли внаслідок розгортання церковних інфраструктур, але вони не могли ігнорувати фактору суспільно-політичних і релігійно-суспільних змін, тому реєстрували нові громади і відкривали церкви (впродовж 1989 - 1991 рр. кількість ззареєстрованих громад зросла від 286 до 438). По-друге, розвиток тенденцій стихійного розгортання процесу релігійного піднесення супроводжувався активністю віруючих (тільки у 1988 - 1989 рр. від віруючих різних конфесій області надійшло 206 скарг і заяв, 82 із яких були повторними), нелегальною діяльністю закордонних місіонерів, самовільним захопленням приміщень колишніх культових споруд і відкритям храмів. Це викликало невдоволення влади, яка звикла все контролювати. Відтак, на тлі загальної лібералізації державної політики щодо релігії виразно проявилися ознаки напруженості і відносинах між владою і віруючими. Ця напруженість, зумовлена різними двосторонніми позиціями у вирішення конкретних питань, характеризувала особливість державно-церковних відносин 1989 - 1991 рр.

Третій розділ дисертації «Православ'я на Житомирщині: традиціоналізм та вектори опозиційності» має три підрозділи. головна увага у висвітленні питання православного життя Житомирщини фокусується довкола проблем інситуційного розвитку Житомирської єпархії Руської православної церкви (підрозділ 3.1. «Внутрішньоконфесійне життя, динаміка та ренденції розвитку Руської православної церкви»). Дослідженням встановленно, що у першій половині 1980-х рр. 165 парафій Житомирської єпархії обслуговувало 115 священників, дияконів і псаломників; понад 70 парафій не мали власного священника і обслуговувались іншим за сумісництвом. Досить невтішними виглядали соціально-демографічні показники православних віруючих. За середньостатистичними даними міських і сільських парафій області переважну більшість (85 %) парафій складали жінки середнього і похилого віку, чоловіків різного віку було близько 14 %, а молодих людей - менше 1 %. Становище церкви в перші роки «перебудови» не зазнало істотних змін. Кардинальні зміни у православному житті відбулись тільки наприкінці «перебудови» (1989 - 1991 рр.), коли швидко зростали показники кількості відкритих церков та духовенства. Станом на кінець 1991 р. у Житомирській єпархії діяло 290 громад, 170 із яких не мали зареєстрованих статутів. Від 1986 р. у десять разів збільшилися грошові надходження і видатки управління Житомирської єпархії, які наприкінці 1991 р. склали 4758 тис. крб. разом з тим, поряд із позитивними змінами в житті єпархії з'явились і негативні явища. Прагнення єпархіального керівництва зміцнити позицію та розширити сфери впливу РПЦ в області, а власне надмірне формування цього процесу, призвело до падіння освітнього рівня духовенства та міжцерковного і міжконфесійного протистояння.

Поряд із традиційною РПЦ у Житомирській області функціонували 5 громад старообрядців та 3 громади істинно православних християн, які навіть наприкінці «перебудови» не змогли адаптуватись до нових суспільних умов і складали маргінес релігійного життя (підрозділ 3.2. «Громади старообрядців та істинно православних християн»).

Натомість український автокефальний церковний рух, попри незначну кількість парафій УАПЦ (у 1991 р. в Житомирі діяло лише 2 громади) виявився доволі резонансним. У дисертації з'ясовано (підрозділ 3.3. «Автокефальний рух на початку 1990-х рр. як чинник етнічної мобілізації»), що автокефальнй рух в області, як в україні загалом, виступав, в якості етноконфесійного чинника політичної мобілізації українців, тому зазнавав потужного опору з боку Московського патрархату і місцевої номенклатури, котра на той час займала протилежну, антиукраїнську політичну позицію. Індиферентне відношення православних до українського автокефального руху, через відсутність націєтворчих передмов, забезпечувало РПЦ сприятливі умови для розширення своєї парафіяльної мережі в області.

У четвертому розділі дисертації «Римо-Католицька церква та протестантські громади: становище у 1970 - 1980-х рр. та характер змін наприкінці «перебудови» висвітлено різні аспекти функціонування і діяльності римо-католицьких та протестантських громад Житомирщини в умовах радянської дійсності.

Дослідженням встановлено, що віруючі Римо-Католицької церкви (підрозділ 4.1. «Римо-Католицька церква та її польський етноконфесійний вимір»), репрезентована в етноконфесійному відношенні головним чином поляками (у 1980-х рр. поляки складали понад 5 % населення області) демонстрували згуртованість, релігійність, намагались проводити місіонерську діяльність. Внутрішньоконфесійний потенціал, релігійна лібералізація 1989 - 1991 рр., підтримка Ватикану та католицького духовенства Польщі, зумовили швидке інституційне відродження Римо-Католицької церкви на Житомирщині (впродовж 1988 - 1991 рр. кількість католицьких громад в області збільшилася від 7 до 46).

Серед протестантських громад найбільшим було об'єднання євангельських християн-баптистів. За офіційною статистикою, напередодні «перебудови» у Житомирській області діяло 66 громад ЄХБ - 45 зареєстрованих (належали до Всесоюзної ради ЄХБ) і 11 незареєстрованих, 7 із яких входило до опозиційної Ради церков - всьго понад 2600 віруючих (підрозділ 4.2. «Діяльність євангельських християн-баптистів»). Особливу активність проявляла громада ЄХБ в Житомирі, яка мала великий молитовний будинок і нараховувала 425 членів, 25 % із яких складала молодь (переважно дівчата). Хоча в останні роки «перебудови» (1989 - 1991 рр.) не відбулось значного кількісного зростання громад і віруючих ЄХБ, проте діяльність міських громад зазначеного періоду набула виразно місіонерського характеру, передусім у формі соціального служіння.

Навідміну від громад ЄХБ, переважна більшість птидесятників (29 громад із 34) діяла в області нелегально (підрозділ 4.3. «Нонкорформізм християн віри євангельської»). Впродовж 1980-х рр. загалом малочисленні сільські громади із незначним відсотком молоді не виявляли перспектив розвитку. Значна частина їх зберігала рудименти організації сектанського типу й вела доволі замкнений спосіб життя. великі міські громади зосереджувались в Житомирі, Бердичеві, Коростені, Новоград-Волинському. У 1989 - 1990-х рр. п'ятидесятники області легалізували свою діяльність, але внутрішньоконфесійні суперечності (віровчення та культова практика різних течій, позиції лідерів тощо) на всеукраїнському і обласному рівнях стали на заваді їхнього єднання. Наприкінці 1991 р. в межах Житомирської області діяло 11 громад Союзу ХВЄ України, 2 громади Союзу вільних ХВЄ, 13 громад (прихильники колишнього київського єпископату) залишались поза союзом.

Станом на 1 січня 1992 р. на Житомирщині діяло 6 громад (понад 500 віруючих) адвентистів сьомого дня (підрозділ 4.4. «Адвентисти сьомого дня у процесі вирішення проблеми церковної організації»). Наприкінці 1980-х - початку 1990-х рр. церкві АСД в Україні загалом вдалося подолати внутрішньоконфесійні суперечності й вирішити проблему церковного організації відповідно до всесвітньої системи адміністративно-територіального устрою. Між тим, місцеві лідери не змогли утворити нові громади в різних районах області; тому сфери впливу адвентистів наприкінці «перебудови» традиційно обмежувались Андрушівським, Бердичівським і Житомирським районами, а активну діяльність проявили тільки міські громади Бердичева і Житомира.

За часів радянського режиму найскладнішим було становище свідків Єгови, які діяли в умовах конспірації і глибокого підпілля. У підрозділі 4.5. «специфіка функціонування релігійного підпілля свідків Єгови» з'ясовано, що на Житомирщинні свідки Єгови через незначну кількість віруючих до 1990 р. не мали жодної повноцінної громади (збору). Окремі групи віруючих Бердичева, Новоград-Волинського і Житомира підпорядковувались рівненському підпільномуцентру, а віруючі міста Коростень, Малинського і Радомишльського районів належали до київського збору. Найбільш численною (близько 20 осіб) була житомирська група. Незважаючи на жорстоку політику репресій і переслідувань з боку влади і партійної номенкладтури, Свідки Єгови не обмежували своє функціонування в області здійсненням таємних зібрань, а проводиои місіонерську діяльність серед населення, у тому числі й в середовищі інших протестантських течій. Проте в соціально-демографічному відношені навіть після легалізації на початку 1990-х рр. вони ще не виявляли перспектив розвитку.

Здійснене дослідження дозволяє зробити ряд висновків, які відображають одержані результати роботи. Розв'язання даної наукової проблеми заповнює одну із лакун у царині історичного релігієзнавства на локальному рівні та сприяє осмисленню регіональних особливостей суспільно-релігійних змін, що відбулись в Україні наприкінці «перебудови».

ВИСНОВКИ

Наукові та практичні результати дисертації полягають у наступному:

1. Радянське законодавство містило низку положень, які відкривали широкі можливості для посилення утисків та обмежень у релігійній сфері. Боротьба влади з релігією мала системний характер і забезпечувалась комплексом як ідейно-пропагандистських, так і карально-репресивних заходів, головне завдання яких визначалося стратегічною лінією подолання релігійності населення.

2. Впродовж 1980-х рр., конфесійне життя в області залишалося відносно стабільним, глибоких трансформаційних процесів не відбувалося в жодному історичних з існуючих релігійних організацій. Православним, католицьким і протестантським громадам (зареєстрованим і незареєстрованим) вдавалося забезпечувати власне функціонування в межах обрядово-культової практики. Попри загальну тенденцію демографічного спаду, кількість громад і практикуючих віруючих не зменшувалась.

3. В умовах переслідування віруючих для переважної більшості населення парафіяльний принцип православної чи католицької церков, який не передбачив офіційного прикріплення віруючого до певної парафії, був значно привабливішим, аніж принцип членства протестантських громад із обов'язковим занесенням кожного віруючого до загального списку громади. Ці списки мали і органи влади. За таких обставин протестантам важко було знайти для себе нових членів серед потенційного православного населення, тому поповнення протестантських громад відбувалось головним чином за рахунок внутрішньоконфесійного потенціалу: підростаючого покоління багатодітних сімей, а в окремих випадках - переходу віруючого від одного напрямку до іншого.

З огляду на становище протестантів в радянському суспільстві високий рівень їхньої богослужбової практики цілком логічно пояснюється свідомим вибором чи обумовлюючим чинником особисто-ціннісного характеру, коли бажання молитися переважало суспільні ризики.

4. Зовсім інші тенденції обумовлювали релігійність православного населення. На відміну від протестантів православні парафіяни не проявили активності у літургійній практиці, натомість масово дотримувались традиційних для них релігійних обрядів та урочисто відзначали великі православні свята, значною мірою ігноруючи при цьому запроваджену радянською владою соціалістичну обрядовість.

5. Релігійність римо-католиків характеризувалась однаково активною участю віруючих як у літургійній практиці, так і в дотриманні ними традиційних звичаїв та обрядів.

6. З'ясування проблеми співвідношення зареєстрованих громад православних, римо-католиків і протестантів до загальної кількості їх потенційних послідовників дало можливість виявити ще одну тенденцію. Так, на одну православну громаду припадало близько 80 тис. населення, на одну римо-католицьку - 11 тис. поляків, а на одну протестантську - 50 осіб віруючих. Відтак, у контексті зазначеного аспекту проблеми православні знаходились у найгіршому становищі.

7. Старіння сільських громад та переважання у їхньому складі жінок було характерною ознакою усіх християнських конфесій Житомирщини. Жінки та люди пенсійного і похилого віку переважали також у міських православних парафіях і дещо меншою мірою - у римо-католицьких. У цьому відношенні якісно вирізнялись міські протестантські громади, які мали багато молоді.

8. Перші роки «перебудови» не принесли позитивних змін у релігійному житті Житомирської області. Місцева номенклатура, виконуючи настанови вищого партійного керівництва, й надалі посилювала антирелігійну роботу. Релігійні зміни відбулись тільки наприкінці «перебудови», коли вони синхронізувались із суспільно-політичними процесами в Україні.

9. Суспільно-релігійні зміни 1989 - 1991 рр. зумовили появу і розвиток нових тенденцій у конфесійному житті Житомирщини. Глибокі трансформації відбулись у найбільш інституалізованих і легітимізованих релігійних об'єднаннях, представлених в області православного Житомирсько-Овруцького єпархією та Римо-Католицькою церквою. Православні швидко подвоїли кількість своїх парафій, розпочали відбудову переданих їм храмів і монастирів. Мережа римо-католицьких парафій, яка збільшилась у сім разів, задовольняла релігійні потреби поляків вже в якісно іншому співвідношенні - на одну громаду припадало близько 1400 віруючих. Ця тенденція розвивалась і в наступні роки.

10. Український автокефальний церковний рух, який у процесі суспільно-політичних змін виступав націєутворюючим чинником, через спротив духовенства Московського патріархату, слабкість національно-демократичних сил, індиферентність православного населення не зміг поширитися в області. Між тим, незважаючи на незначну кількість прихильників, в ідеологічному відношенні він мав велику суспільну значимість.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Паніна Л.А. Римо-Католицька церква на житомирщині в останні десятиріччя радянської влади // Збірник навчально-методичних матеріалів та наукових статей історичного факультету Волинського національного університету імені Лесі Українки. - Луцьк : Вежа, 2008. - Вип. 15. - С. 191 - 197.

2. Паніна Л.А. Особливості державно-церковних відносин на Житомирщині у контексті релігійно-суспільних змін наприкінці «перебудови» (1989 - 1991 рр.) // Історичні студії Волинського національного університету імені Лесі Українки. - Луцьк : Волинська обласна друкарня, 2009. - Вип. 2. - С. 79 - 85.

3. Паніна Л.А. Російська православна церква на Житомирщині у 50 - 80-х рр. ХХ ст. // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету: Збірник наукових праць. - Рівне : РДГУ, 2009. - Вип. 15. - С. 51 - 54.

4. Паніна Л.А. Свідки Єгови на Житомирщині у 1980-х рр. // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки: Історичні науки. - Луцьк : Волинський національний університет, 2010. - № 1. - С. 136 - 142.

5. Паніна Л.А. Становище громад ЄХБ уа Житомирській області наприкінці 1970-х рр. // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки: Історичні науки. - Луцьк : Волинський національний університет, 2009. - № 13. - С. 254 - 260.

Размещено на Allbest.ru