Размещено на http://www.allbest.ru/

1

Державний вищий навчальний заклад

«Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

Кафедра релігієзнавства, теології і культурології

КУРСОВА РОБОТА

на тему: Українська Православна Церква Київського Патріархату як реалізація принципу автокефальності в українському православ'ї

Студента 2 курсу, групи _ФЛ-21__

напряму підготовки: Філософія

Старовецького С.М.

Керівник: к. філос. н., викл.

Скринник Н.М.

м. Івано-Франківськ

2015 рік

Зміст

Вступ

Розділ І. Інституційно-еклезіологічне становлення УПЦ КП

1.1 Головні етапи інституціалізації УПЦ КП в період незалежності

1.2 Канонічні засади діяльності УПЦ КП

Розділ ІІ. Суспільно-національна складова діяльності УПЦ КП

2.1 Національне наповнення культової практики УПЦ КП

2.2 Культ святих в УПЦ КП

2.3 Соціальне душпастирство УПЦ КП під час Революції Гідності

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки

Вступ

Актуальність теми. На сучасному етапі розвитку націє- та державотворення України, постає питання утворення Помісної Української Церкви. Як свідчить досвід Автокефальна Церква виступає пріоритетом незалежної держави, переважаюча кількість громадян якої дотримуються ортодоксального віросповідування.

У вітчизняному релігійному полі серед традиційних українських церков активну позицію в контексті створення власного соціально та просвітницького руху з метою активізації співпраці із суспільством виявляє Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ КП) як інституція та церковно-громадський рух. В українських умовах становлення національної держави із соціальними пріоритетами, формування громадянського суспільства є одним з визначальних чинників в зміцненні його соціально-етичної основи, що безумовно сприятиме покращенню морального здоров'я нації та гуманізації усіх сфер суспільних відносини.

Актуалізація питання про те, яким чином УПЦ КП реалізує автокефальні законоположення беручи свій початок ще з часу хрещення Руси-України і спрямовує увагу на формування й утвердження духовної, політичної, й економічноної незалежності України постає із новою затребуваністю.

Українська Православна Церква Київського патріархату - це репрезентація помісності ортодоксальної церковної інституції: самобутності києвоцентризму та парадигми Київського Православ'я. Обов'язковими для Помісних Церков є основи канонічного устрою, які спираються на догматичне вчення. Єдність Церкви є аксіома вчення про Церкву. Метою Ортодоксальної Церкви є єднання людини із Богом. Єдність Церкви, як її якісна характеристика, відрізняє церкву від усіх інших видів об'єднання людей. Церковна єдність передбачає зміну самого образу буття людської природи.

Реалізація принципу помісності Київського Патріархату здійснюється на основі апостольських канонів, церковної влади, національної складової та суспільного служіння Церкви. Актуальність дослідження полягає в потребі вироблення об'єктивної оцінки основного адміністративного імперативу Української Православної Церкви Київського Патріархату -- автокефального статусу.

Об'єктом даного дослідження є офіційні звітні документи Київського Патріархату ключові позиції якої представляються на численних всеукраїнських конгресах і соборах.

Предметом дослідження є душпастирська та соціально-просвітницька діяльність Українська Православна Церква Київського патріархату у формуванні громадянського українського суспільства.

Метою роботи є об'єктивний, всебічний та системний розгляд церковно-еклезіологічних наслідків реалізації принципу автокефальності у діяльності Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Для реалізації поставленої мети необхідно розв'язати наступні завдання:

- простежити головні етапи інституціалізації УПЦ КП в період незалежності;

- проаналізувати канонічні засади церковної інституції Київського Патріархату;

- дослідити національне наповнення культової практики УПЦ КП;

- висвітлити історію виникнення і становлення культу святих в УПЦ КП;

- з'ясувати форми соціального душ пастирства УПЦ КП в час Революції Гідності.

Методологія дослідження грунтується на таких методах наукового пізнання: об'єктивності, історизму, системності, а також компаративному, герменевтичному. З метою наукового осмислення подій та явищ релігійно-культурного життя керуючись проблемно-аналітичним,системно-хронологічним та структурно-функціональним підходами, застосовується метод аналізу, сходження від абстрактного до конкретного, єдності історичного та логічного. Метод систематизації та узагальнення дозволив визначити конкретні результати даного дослідження. В роботі використовуються принципи: об'єктивності, системності.

У релігієзнавстві тема помісності Церкви Київського Патріархату та реалізація її автокефальних засад висвітлювалися в працях Степовика Д, Сагана О., Колодного А., Голіченко М., Поліщук І., Мицик Ю., Онищенко О., Яроцький П., Лукашевич М., Лубський В., Недюха М., Филипович Л., Димитрія (Рудюка), Євстратія (Зорі), Епіфанія (Думенка), та інших дослідників, наукові висновки котрих і становлять теоретико-методологічну основу роботи

Структура та обсяг роботи. Структурно робота складається з двох розділів, що у своє чергу поділяються на підпункти, вступу, висновків, та списку використаної літератури, що налічує 43 найменуваня та додатків. Кожний із розділів складається із тематичних підпунктів. Які спрощують можливість відстеження матеріалу. Загальний обсяг роботи 43 сторінки.

Розділ І. Інституційно-еклезіологічне становлення УПЦ КП

православний церква київський патріархат

1.1 Головні етапи інституціалізації УПЦ КП в період незалежності

Внаслідок історично сформованої моделі співіснування Помісних Православних Церков зі світською владою та іншими світськими елементами буття тієї чи іншої нації, Ортодоксальна Церква, надто щільно пов'язана із системою національних цінностей. Не буде перебільшенням сказати, що поява православ'я, а згодом оформлення церков, які дотримувалися східної християнської традиції, і їхнє подальше існування було не чим іншим, як одним із варіантів історичного розвитку християнства у межах суперечностей між його космополітичною, транснаціональною та суто національною орієнтаціями.

Розпочатий перебудовою в СРСР релігійний ренесанс отримав новий імпульс зі здобуттям Україною державної незалежності. Зростання релігійності населення, кількості діючих храмів, монастирів, релігійних громад, масових публічних церковних обрядів і церемоній, присутність та участь представників церков майже в усіх важливих державних заходах, висвітлення засобами масової інформації значущих подій релігійного життя -- усе це стало звичайними атрибутами сучасності. Входження України у світовий релігійний простір, до того ж, відкрило шлях до поширення нових та нетрадиційних для нашої країни релігійних течій та напрямків, що суттєво змінило українську конфесійну карту. З кінця 80-х рр. ХХ ст. у країні, по суті, розпочався новий етап розвитку релігійних конфесій. Взаємозалежність між процесами національного відродження та релігійного життя не викликає сумніву. Православна Церква може виступати одним із чинників національного відродження, не будучи його ініціатором [1 с.258-259].

В 1990 році (7-10 червня) на Помісному Соборі Російської [Руської ] Православної Церкви, який обрав Патріархом Російської Православної Церкви (РПЦ) Олексія (Рідігера), митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко), який був тоді місцебюстителем патріаршого Московського престолу та головуючим на Помісному Соборі, добився для Української Православної Церкви (Український екзархат у лютому 1990 року був перейменований на УПЦ ) права «незалежності та самостійності в управлінні». [2 с.407-408].

Паралельно із цим тривав процес третього відродження Української Автокефальної Православної Церкви. На той час УАПЦ адміністративно була переважно зорієнтована в Західних областях України.

Важливою історичною подією, котра сприяла формування інституційного становлення церкви було проведення Всеукраїнського Помісного Православного Собору у Києві 5-6 червня 1990 р. Основною метою Собору було розгляд стану Українського Православ'я, за участю понад 700 делегатів з усієї України, серед яких було 7 єпископів і понад 200 священників з мирянами. Собор затвердив факт утворення УАПЦ і обрав Патріархом Київським і всієї України митрополита Мстислава (Скрипника) [3 с.433-434].

Уставленою в Православній Церкві є канонічна традиція, коли Патріархат проголошується там, де велась євангельська проповідь, хоча б одного із апостолів Ісуса Христа. Як зазначає митрополит Іларіон (Огієнко), що у Скіфії, тобто сучасній Україні проповідував апостол Андрій Первозванний. Цей переказ зберігся у древньому Лаврентійському (Діонісієвому) літописі [4 с.249].

Безперечним є факт, що апостол на півдні України був точно. Про це свідчить постанова Київського собору 1621 року, що святий Андрій --це перший архиєпископ Константинопольський, патріарх Вселенський і апостол Український. «…Воістину Україна нічим не менша від інших східних народів, бо і в ній проповідував апостол» (Див.:Камінь Києвоцентризму /Міжконфесійні відносини / Без догмату: релігійні магістралі/ Юрій Дорошенко. Вид. Ярославів Вал. Київ. -2012).

2 жовтня 1990 року органи влади Української Радянської Соціалістичної Республіки офіційно зареєстрували УАПЦ як релігійну організацію.

18 листопада 1990 р. в соборі Святої Софії в Києві відбулася інтронізація митрополита Мстислава на Патріарха Київського і всієї України, саме з того часу, Патріарх Мстислав (Скрипник) став не лише першим українським Патріархом, але й об'єднав У А П Ц в Україні з У П Ц в США і діаспорі. Потім, Патріарх Мстислав разом з єпископом Вашингтонським Антонієм (Щербою) хіротонізували на єпископа Хмельницького Антонія (Фіалку) і на єпископа Дніпропетровського Пантелеймона (Романовського) [3 с. 434-435 ].

Згідно 1 апостольського правила єпископа може поставити лиш собор єпископів (не менше двох) (Див.: Правила Святих Апостолів, Вселенських і помісних Соборів, і святих отців / Перек.: Чокалюк С.М. УПЦ Київський Патріархат. --Вид. «Преса України». -- Київ. --2008 ).

На підставі рішень Помісного Собору Російської Православної Церкви 7-8 червня 1990 року та Архиєрейського Собору Російської Православної Церкви 25-27 жовтня 1990 року Українська Православна Церква (УПЦ) отримала право незалежності та самостійності в управлінні. Найвищим її керівним органом став Помісний Собор УПЦ. Відповідно до канонів та статуту Церкви 9 липня 1990р.Архиєрейським Собором УПЦ Митрополит Київський і Галицький Філарет одноголосно був обраний Митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем УПЦ , а Патріарх Олексій ІІ підтвердив його обрання Грамотою від 27 жовтня 1990 року. Постанова про «самостійність та незалежність» і Патріарша Грамота збереглись [5 с.52-53].

Обрання митрополита Філарета Предстоятелем УПЦ було підтверджено і Помісним Собором УПЦ 1-3 листопада 1991 р. [6 с.231 ].

Значущим у даному контексті є думка митрополита УПЦ КП Димитрія (Рудюка) доктора церковно-історичних наук за спеціальністю «Історія Української Православної Церкви» про те, що «Собор 1991 року став не просто важливою датою, що засвідчила об'єктивну присутність у православному середовищі потужного та очевидного самостійницького потенціалу -- бажання влаштувати канонічне буття Української Православної Церкви на засадах автокефалії у самозрозумілій та логічній співдії з іншими помісними Православними Церквами…» [7 с.4].

24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР проголосила незалежність України. Становище УПЦ, хоч і незалежної та самостійної в управлінні, але все ж таки у складі Московського Патріархату протирічило статуту України як суверенної, соборної держави. Тобто, український народ, почав самостійне буття не лише в економічній, правовій, політичній, а й духовній сферах. Архиєрейський Собор УПЦ, який проходив 6-7 вересня 1991 року в Києві, ухвалив рішення про скликання Помісного Собору УПЦ для вирішення канонічного питання про автокефалію Української Православної Церкви. На підставі попереднього рішення Архиєрейського Собору в Києві 1-3 листопада 1991 року у Трапезному храмі Печерської лаври пройшов Помісний Собор УПЦ, в роботі якого взяли участь усі правлячі та вікарні архиєреї, делегати від монастирів, духовних навчальних закладів, представники кліру та мирян УПЦ усіх єпархій. За своїм складом цей Собор представляв усю повноту Української Православної Церкви та був правомочний приймати будь-які рішення щодо питання про автокефалію УПЦ як її найвищий керівний орган [8 с.89].

Розглянувши питання про автокефалію УПЦ , Собор прийняв «Постанову Собору УПЦ з питанням повної самостійності УПЦ», у якій зафіксовано: «Релігійна ситуація в умовах проголошення незалежності української держави, вимагає від УПЦ нового статусу. Собор вважає, що таким статусом має бути повна самостійність і незалежність, тобто автокефалія, як подальше утвердження самостійності Української Православної Церкви в дусі постанов вищезгаданих Соборів (Помісного та Архиєрейського Соборів РПЦ 1990 р.), заради уникнення розколів та ізоляції від Вселенського Православ'я, без порушення священних канонів…» [9 с.54-57 ].

В роботі Помісного Собору у Києві 1-3 листопада 1991 року взяли участь 23 архиєреї УПЦ, тобто, увесь єпископат. Собор засвідчив наявність усіх можливостей для буття Української Церкви: достатньої кількості єпископату, духовенства, вірних, духовних навчальних закладів і монастирів [9 с.58-59].

Помісний Собор одноголосно прийняв постанову про автокефалію Української Православної Церкви, тобто адміністративне відокремлення Української Православної Церкви від Російської Православної Церкви [Див.: http://kro-krim.narod.ru/PUBLIK/PRAVOSL/ filotlup.htm ].

У відповідь на рішення Собору УПЦ керівництво РПЦ вирішило зробити все можливе для того, щоб зберегти адміністративну єдність Московського Патріархату. Московською Патріархією, була розгорнута кампанія з дискредитації особи Предстоятеля УПЦ [10 с.153].

Напередодні призначеного на 1 грудня 1991 року референдуму про державну незалежність України, коли 92% населення проголосували за самостійність держави в Києві пройшов Міжрелігійний форум. У роботі форуму взяли участь представники УПЦ та УАПЦ, і вже тоді намітилася позитивна тенденція до зближення цих двох гілок Української Православної Церкви і з'єднання в одну Помісну Церкву.

У січні 1992 р. в середовищі єпископату УПЦ утворилася група з трьох єпископів, які оголосили про свою відмову від рішень Собору 1-3 листопада 1991 р., про автокефалію УПЦ та припинили поминати за богослужіннями Предстоятеля УПЦ і виконувати його розпорядження , чим де-факто учинили розкол. Про те, що такі дії означають розкол, говорить 14-те правило Константинопольського Двократного собору (Див.: Правила Святих Апостолів,Вселенських і помісних Соборів, і святих отців/Перек.:Чокалюк С.М.УПЦ Київський Патріархат.--Вид. «Преса України».--Київ.--2008) [9 с.50].

На 30 березня - 4 квітня 1992 р. було призначено Архієрейський Собор РПЦ для розгляду документів Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 року, однак замість розгляду питань порядку денного на Соборі було піднято питання про особу Предстоятеля УПЦ. Частина єпископів УПЦ, в тому числі і митрополит Харківський Никодим та інші пізніші учасники так званого «Харківського «собору, письмово протестували проти порушень порядку денного, але їхній протест залишився без розгляду. На митрополита Філарета (Денисенка) чинився тиск з єдиною вимогою - залишити Київську кафедру та посаду Предстоятеля. Через небезпеку вчинення Архієрейським Собором РПЦ дій, які погіршили б і так дуже напружену релігійну ситуацію в Україні, митрополит Філарет погодився на найближчому Архієрейському Соборі УПЦ подати у відставку з посади Предстоятеля УПЦ, про усно заявив на засідання Собору [11 с.9-10 ].

Потрібно зазначити, що добровільне залишення ієрархом своєї кафедри, особливо під тиском або через страх за своє життя є канонічним злочином. Про це говорять 8 правило ІІІ Вселенського Собору (Див.: Книга Правил святих апостолів, вселенськимх і помісних соборів,і святих отців. УПЦ Київський Патріархат. /Чокалюк С.М./Перек. з рос.мови.Київ.-2008 ), та 3 правило Кирила Олександрійського, де чітко зазначено, що єпископи, достойні служити, повинні звершувати своє служіння, а негідні повинні залишати кафедру не через відречення, а через суд. Помісний Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 року висловив довіру особі Предстоятеля УПЦ та відкинув усі звинувачення на його адресу, а Архиєрейський Собор РПЦ, не висунув проти митрополита Філарета (Денисенка) жодних офіційних звинувачень, навпаки, подякував йому за багаторічну архіпастирську діяльність і благословив продовжувати архієрейське служіння [9 с.78].

Усвідомлюючи небезпеку для Української Православної Церкви своєї відстав- ки з посади Предстоятеля, а також через неканічність самого вчинення такої дії, маючи підставою законні рішення Собору УПЦ від 1-3 листопада 1991р.,митрополит Філарет (Денисенко) вирішив залишатися Предстоятелем УПЦ. Священний Синод РПЦ усунув митрополита Філарета з посади Предстоятеля УПЦ, хоча згідно з церковним законам такі дії чиняться лише внаслідок суду над Предстоятелем того органу, який його обрав, тобто Архієрейського Собору УПЦ [3 с.456-457].

У заяві Ради у справах релігії при Кабінеті Міністрів України обрання Предстоятелем Української Православної Церкви митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана) суперечило церковним правилам. Українська Православна Церква із жовтня 1990 року--незалежна і самостійна в управлінні. Вона має Устав ,який встановлює відповідні правила вирішення важливих питань життєдіяльності церкви, в тім числі й порядок вибрання глави церкви--митрополита Київського і всієї України. Цей устав затверджений на Помісному соборі УПЦ, зареєстрований Радою у справах релігії в установленому законом порядку, отже, є обов'язковим до виконання для всіх членів церкви, в тім числі і для єпископату [12 с.89].

Але скликання собору в Харкові, так і прийняті на ньому рішення, що стосуються Предстоятеля Української Православної Церкви, суперечать церковним правилам. Рада у справах релігії при Кабінеті Міністрів України вважає необхідним заявити, що вона признає і подальшому буде визнавати ті церквовні рішенння, які приймаються у відповідності з діючим законодавством і Уставом церкви [13 с.210].

На думку, історика В. Короля, професора КНУ ім. Т. Шевченка, Патріарх Філарет (Денисенко) є розколоучителем в Україні, і саме наявність Київського Патріархату є причиною духовної та соціальної нестабільності, яка існує в Україні. У своїй книзі «Історія України» виданій 1995 року, він чітко розставляє акценти, пояснюючи причини «розколу» Православної Церкви в Україні. В. Король вказує, що єдина канонічна Церква -- УПЦ (МП) та наголошує на деструктивній ролі Патріарха Філарета (Денисенка) [14 с.17-18].

Рядовий єпархіальний архієрей митрополит Харківський Никодим 27 жовтня 1992 р. провів у Харкові Архієрейський Собор. На ньому ті єпископи, які в листопаді 1991 року не знайшли за Предстоятелем УПЦ жодної провини, з наказу Московської патріархії усунули митрополита Філарета з посади Предстоятеля, а на його місце обрали рекомендованого патріархією керуючого справами РПЦ митрополита Ростовського Володимира (Сабодана) [9 с.50-53].

Отже, як зазначають українські дослідники М. Голіченка і І. Поліщук, що українська автокефалія може постати у результаті об'єднання Української Православної Церкви (юриздикції Московського Патріархату) з Українською Православною Церквою Київського Патріархату. Об'єднана Українська Православна Церква маючи тисячолітню традицію, апостольське спадкування, чисельну багатомільйону паству та в союзі з державою, зможе вирішити питання про надання автокефалії Вселенським Патріархом [15 с.113-114].

В Києві 22 травня 1992 року відбувався Всеукраїнський форум на захист українського православ'я, в якому взяли участь єпископи, духовнство, миряни УПЦ та УАПЦ. Після Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 19991 р. почалися переговори про об'єднання двох українських Церков в одну. Тому спільна участь у Всеукраїнському форумі була результатом попередніх домовленостей.

25-26 червня 1992 року у Києві в резиденції митрополита Філарета відбувся Всеукраїнський Православний Собор, що об'єднав Українську Автокефальну Православну Церкву та частину Української Православної Церкви (Московського Патріархату) в єдину помісну православну Церкву --Українську Православну Церкву Київського Патріархату. Собор підтвердив обрання митрополита Мстислава Патріархом Київським і всієї України. Таким чином було утворено не нову релігійну організацію, а з'єднано розділені гілки Української Церкви в одну --Київський Патріархат. Статутом УПЦ Київського Патріархату став Статут УАПЦ із відповідними доповненнями [3 с.436-437].

З нашого погляду, для того, щоб віднайти та успішно реалізувати модель створення Української Помісної Православної Церкви, необхідно вирішити три головні канонічні, що мають місце в середовищі церковного руху за автокефалію УПЦ КП: канонічності єпископських хіротоній в УПЦ КП; статусу майбутньої Церкви та титуляції її глави; канонічної легітимності глави Церкви. Перша проблема полягає у тому, що хіротонія більшості архієреїв УПЦ КП неканонічна з погляду Московського Патріархату, а також деяких інших православних Церков. Особливого канонічного розгляду потребують випадки тих архієреїв, які були позбавлені священного сану або були екскомуніковані (відлучені від Церкви) Архиєрейським Собором Російської Православної Церкви (наприклад, митрополит Львівський Андрій Горак і Патріарх УПЦ КП Філарет) [15 с.113-114].

Друга проблема полягає в тому, що українська церковна ситуація не відповідає принциповим передумовам, що, необхідні для проголошення автокефалії. А саме: церковна єдність на території місцевої Церкви, яку планується проголосити автокефальною; соборні рішення, що регламентують одностайність думки єпископату щодо необхідності проголошення автокефалії на цій території; загальноправославний діалог, тобто згода на проголошення автокефалії усіх помісних Церков. Українська ситуація відповідає, таким важливим передумовам для проголошення автокефалії: повна політична незалежність країни, географічна віддаленість, етнічна та мовна відмінність регіону від території Матері-Церкви [16 с.256-257].

Ряд науковців наголошують на аксіомі про те, що «Національна церква», зазвичай, розглядається як фактично неодмінний атрибут «національної держави». Однак говорити про «національну церкву» в українському контексті в однині не випадає. Православ'я в Україні не є єдиним і представлене в есенціалістській перспективі трьома гілками: УПЦ КП ,УАПЦ і УПЦ (МП). УПЦ КП і УАПЦ пожертвували пріоритет визнання з боку Вселенського православ'я віддавши превагу у процесу націє- та державотворення. І УПЦ КП , і УАПЦ розраховували стати «єдиною національною церквою» за допомогою держави, і за її політичної підтримки набути канонічного статусу [релігійний чинник у процесах націє та державотворення [17 с.72,73,74] .

Автокефальна Церква існує і розвивається як окремий організм на адміністативно визначеній території, тобто Помісна Церква є національною. Засади національності служать основою,що забарвлює релігійне життя кожного православного народу своєрідним характером наповнення культової практики. Патріотизм стає морально-етичною категорією. У ортодоксальному християнстві усі члени Церкви визначаються рівними по вірі, бо ж сама Особа Іскупителя світу проголосила інтернаціональний характер єдиної, всесвітньої Церкви. Нехтування ж національно-культурною приналежністю, постановка національного індеферентизму переростає у спіритуалістичний космополітизм; матеріальне ж сприйняття людиною своєї національної належності породжує різні форми націоналізму (національне ідолопоклонство) і шовінізму. Найвищий ідеал Християнської Церкви - космополітичний. Церква єдина і незмінна в основах своєї науки, однак у формах свого історичного життя, вона, приймає й використовує ті форми людського життя, які походять із природної вдачі даного народу [18 с.108,109,110].

Український мистецтвознавець Д. Степовик, наголошує на тому, що третій етап відродження Українського Православ'я безпосередньо регламентований УПЦ Київського Патріархату, і ми приймаємо цей засновок (гіпотезу) [19 с.41].

10 липня 1992 року Статут Української Православної Церкви Київського Патріархату був зареєстрований органами державної влади України [3 с.437].

Отже, об'єднання УПЦ (МП) і УАПЦ було загальнозрозумілим актом з метою утвердження помісності Української Православної Церкви на міжнародному православному полі, засвідчило об'єктивну присутність у православному середовищі потужного та очевидного самостійницького потенціалу -- бажання влаштувати канонічне буття Української Православної Церкви на засадах автокефалії у самозрозумілій та логічній співдії з іншими помісними Православними Церквами.

1.2 Канонічні засади діяльності УПЦ КП

Православна Церква є очолене Самим Сином Божим Ісусом Христом зібрання покликаних до спільноти Господньої осіб, які почули Благу вість як заклик Господа до спасіння, увірували в Ісуса Христа і пішли за Ним. Єдність Церкви є аксіома вчення про Церкву, тобто єднання людини з Богом. Внутрішня єдність Церкви має і своє зовнішнє вираження: єдність православної віри, сповідання одного й того ж самого Символу віри; єдність таїнств і богослужіння; церковна ієрархія з апостольським приємством; єдність ієрархії, церковного устрою, єдність церковних канонів. Канони є не догмами, а нормами ,які чітко регламентують питання самостійності Помісних Церков. Вимагаючи повної єдності у питаннях віри закони надають повну свободу в галузі адміністративній [9 с. 10-11].

Основу православного віровчення складає Святе Письмо, Святий переказ, Символ віри. Затверджений на перших соборах 325 і 381 рр. Особливої уваги церква надає наверненню неофітів, внутрішньому пишному оформленню храмів, проведенню богослужіння, де важлива роль визначена священикові. Православне духовенство поділяється на чорне (ченці), що складає вищі церковні чини, і біле - одружені парафіяльні священики.

За приписами Апостольського правила, як найважливішого адміністративного канону, зазначається, що кожному народові слід знати свого першого архієрея, тобто Митрополита або Патріарха, а єпархіальним архієреям нічого не робити без погодження з ним, крім випадків ,що стосуються власне юриздикії самої місцевої єпархії (Див.: Правила Святих Апостолів, Вселенських і помісних Соборів, і святих отців / Перек. : Чокалюк С.М. УПЦ Київський Патріархат.--Вид. «Преса України».--Київ.--2008).

Помісна Церква встановлюється і утверджується за узгодженням держави і церковної влади. До відмінних особливостей православної церкви належить те, що кожна помісна церква існує в межах держави, в якій вона знаходиться і одержує визнання від інших помісних церков і іноземних держав. В своєму устрою пристосовується до державного життя того народу до якого належать її віряни. У помісній церкві є головні три види статусу: патріарша, митрополитська, синодальна [20 с.177].

Українська Православна Церква Київського Патріархату бере свій початок від проповіді святого апостола Андрія Первозваного (І ст.), Аскольдового хрещення (862 р.) та хрещення Руси-України за рівноапостольного князя Володимира (988 р.). Українська Православна Церква Київського Патріархату є спадкоємницею Київської Митрополії у складі Константинопольського Патріархату, історичних Галицької митрополії, Буковинської митрополії з центром у Чернівцях та інших структур Православної Церкви, які раніше діяли в межах України та в українській діаспорі [18 с.57-59].

Главою Української Православної Церкви (КП) носить титул «Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України». Патріарх Київський і всієї Руси-України є єпархіальним архиєреєм Київської єпархії, що складається з міста Києва та Київської області. Святійший Патріарх має першість честі серед єпископату Української Православної Церкви Київського Патріархату і підзвітний Помісному та Архиєрейському Соборам. Основними умовами до кандидата для обрання глави Цекрви є повинен бути єпископом Української Православної Церкви Київського Патріархату; мати вищу богословську освіту, відповідний досвід церковного керівництва і відзначатися прихильністю до канонічного правопорядку, мати вік не молодше 40 років, бути громадянином України. З метою збереження церковної єдності та неперервності управління у випадку смерті Патріарха Київського і всієї Руси-України, його відходу на спокій, церковного засудження Помісним Собором або за наявності іншої причини, яка на постійно робить неможливим виконання ним патріарших обов'язків, Патріарший намісник митрополит Переяслав-Хмельницький і Білоцерківський за посадою стає Місцеблюстителем Патріаршого Престолу [12 с.11].

Обрання Патріарха Київського і всієї Руси-України відбувається за наступною процедурою: на Архиєрейському Соборі таємним голосуванням висуваються три кандидатури, які подаються на розгляд Помісному Собору, таємне голосування за висунутих на Патріарха кандидатів відбувається під час засідання Помісного Собору, для чого оголошується перерва на час голосування, місце та форма проведення голосування визначаються Помісним Собором, обраним Патріархом Київським і всієї Руси-України є той з висунутих кандидатів, який за підсумками таємного голосування набрав більше половини голосів членів Помісного Собору. Патріарх опікується життям Української Православної Церкви Київського Патріархату і керує нею разом зі Священним Синодом, будучи його Головою. Взаємини між Святійшим Патріархом і Священним Синодом, регламентуються, відповідно до православної традиції, визначаються 34-м правилом Святих Апостолів і 9-м правилом Антиохійського Собору. Після оголошення підсумків голосування архиєрей, обраний Помісним Собором Патріархом Київським і всієї Руси-України, засвідчує свою згоду на обрання і стає Предстоятелем Української Православної Церкви Київського Патріархату, виконуючи з цього моменту обов'язки Патріарха Київського і всієї Руси-України. Патріарх Представляє Українську Православну Церкву Київського Патріархату у зв'язках з органами державної влади, затверджує статути єпархій, синодальних установ, монастирів, духовних навчальних закладів, братств, церковних місій, представництв, подвір'їв тощо [21 с.267,269,270].

Священний Синод, який очолює Патріарх Київський і всієї Руси-України (Місцеблюститель), є органом управління Українською Православною Церквою Київського Патріархату в час між Помісними та Архиєрейськими Соборами. Священний Синод підзвітний Архиєрейському Собору і через Патріарха Київського і всієї Руси-України представляє йому звіт за діяльність у міжсоборний період. Священний Синод складається із голови - Патріарха Київського і всієї Руси-України (Місцеблюстителя), семи постійних і трьох тимчасових членів - єпархіальних архієреїв. На засіданнях Священного Синоду його члени знаходяться у наступному порядку: першим постійним членом Священного Синоду є Патріарший намісник митрополит Переяслав-Хмельницький і Білоцерківський, другим є митрополит Львівський і Сокальський, далі йдуть постійні члени Священного Синоду за старшинством сану і хіротонії, далі йдуть тимчасові члени Священного Синоду за старшинством сану і хіротонії. Постійні члени обираються Архиєрейським Собором. Священний Синод має одну сесію на один календарний рік. Він піклується про єднання Української Церкви із вселенським Православ'ям, стежить за православною чистотою сповідуваного в церкві вчення, за правильним виконанням таїнств і богослужіння. Синод володіє правом канонізації святих [12 с.3].

Помісний собор. В Українській Православній Церкві Київського Патріархату вища влада в галузях віровчення, церковного управління і церковного суду - законодавча, виконавча і судова - належить Помісному Собору Собор скликається Патріархом Київським і всієї Руси-України, а в разі його смерті - Місцеблюстителем разом зі Священним Синодом за необхідності, але не рідше як один раз на п'ять років. Помісний Собор складається з єпархіальних та вікарних архиєреїв (за своїм положенням), представників кліру, чернецтва, духовних навчальних закладів і мирян, а також Вищої Церковної Ради. Помісний Собор: тлумачить вчення Православної Церкви на підставі Священного Писання і Священного Передання, на підставі постанов і правил семи Вселенських Соборів, зберігаючи єдність з Помісними Православними Церквами; вирішує канонічні, богослужбові, пастирські та інші питання, які стосуються внутрішньої чи зовнішньої діяльності, зберігаючи єдність православної віри; канонізує святих та встановлює відповідні богослужбові чинопослідування; приймає Статут про управління Української Православної Церкви Київського Патріархату та затверджує зміни і доповнення до нього, прийняті Архиєрейським Собором; затверджує постанови Архиєрейських Соборів [22 с.45].

Органом вищої церковної влади між Помісними Соборами є Архиєрейський Собор, який слідкує за недоторканістю православного віровчення;вирішує принципові богословські, канонічні, богослужбові і пастирські питання, які стосуються як внутрішньої, так і зовнішньої діяльності Церкви;піклується про українські переклади Священного Писання й богослужбових книг та їх затвердження;канонізація святих;затверджує рішення Священного Синоду про створення, реорганізацію чи ліквідацію єпархій, синодальних установ, духовних шкіл загальноцерковного призначення [9 с.134].

Священний Синод є органом управління Українською Православною Церквою Київського Патріархату в період між Помісними та Архиєрейськими Соборами. До обов'язків Священного Синоду належить: підтримування єдності з іншими Православними Помісними Церквами;турбота про внутрішню єдність Української Православної Церкви Київського Патріархату;організація внутрішньої і зовнішньої діяльності Церкви та вирішення питань загальноцерковного значення, які в зв'язку з цим виникають;тлумачення канонічних постанов і вирішення практичних питань їхнього застосування; підготовка матеріалів до канонізації святих [22 с.49].

Вища Церковна Рада є дорадчим органом в управлінні Української Православної Церкви Київського Патріархату. Вища Церковна Рада обговорює: питання церковно-державних відносин згідно з українським законодавством; участь мирян у церковному житті;зв'язок Церкви з громадським організаціями; участь Церкви у духовно-патріотичному вихованні в Збройних Силах України та інших силових структурах;будівництво та реставрацію храмів і монастирів; участь Церкви у суспільному житті України;співпрацю Церкви із засобами масової інформації [23 с.6].

На сьогодні главою УПЦ КП є Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (в миру Михайло Антонович Денисенко) народився 23 січня 1929 р. в селі Благодатному Амвросіївського району Донецької області в родині робітника. 1946 р., після закінчення середньої школи, вступив до 3-го класу Одеської духовної семінарії, яку закінчив з відзнакою і того ж року вступив до Московської духовної академії. Навчаючись на II курсі, 1 січня 1950 р. прийняв чернечий постриг з ім'ям Філарета. У жовтні 1995 року на Всеукраїнському Помісному Соборі був обраний главою Церкви [3 с.421].

На сучасному етапі Українська Православна Церква Київського Патріархату має доволі широку мережу інституцій, так, зокрема, поділяється на 29 єпархій - місцевих Церков, які очолюються єпархіальними архієреями - керуючими єпархіями і складаються з парафій, об'єднаних у благочиння (деканати), а також з монастирів і духовних навчальних закладів, братств, сестринств і місій, які знаходяться на території даної єпархії (Див.:Додаток 1,). Єпархії очолюються єпископами або адміністраторами та керуються Єпархіяльним Собором, який збирається раз на рік. Єпархіяльна консисторія є адміністративним центром кожної єпархії. Відповідно до цивільного законодавства України єпархія одержує юридичні права шляхом реєстрації статуту Консисторії в Державному комітеті України в справах релігій. Київський Патріархат налічує 40 правлячих та 6 вікарних архієреїв [2 с.408].

Духовними навчальними закладами УПЦ КП є вищі і середні спеціальні навчальні заклади, які готують священнослужителів, богословів і церковних працівників. Духовні навчальні заклади перебувають під загальною опікою Патріарха Київського і всієї Русі-України, яка здійснюється через Управління духовної освіти. Канонічно духовні навчальні заклади входять в юрисдикцію того єпархіального архієрея, на території єпархії якого вони знаходяться. Нині в Українській Православній Церкві Київського Патріархату діють наступні духовні навчальні заклади:Київська православна богословська академія; Львівська православна богословська академія; Волинська православна богословська академія; Богословське відділення КПБА при Філософсько-теологічному факультеті Чернівецького Національного університету ім. Юрія Федьковича; Івано-Франківський богословський інститут; Рівненська духовна семінарія [24].

У Київському Патріархаті, зокрема, є центральні органи: видавничий відділ УПЦ КП; синодальне управління духовно-патріотичного виховання УПЦ КП у зв'язках із Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України; синодальне управління УПЦ КП у справах молоді;синодальне управління у справах освіти;сайт Управління Зовнішніх Церковних Зв'язків УПЦ КП (див. Додаток 2). Має свой офіційний веб-сайт «Цеква.іnfo», офіційну газету “Голос Православ'я”, журнал “Православний вісник Київського Патріархату” та медіа ресурси (див. додаток 3).

Внутрішня організація Вселенського православ`я залишається незмінною протягом багатьох століть. Будучи, завдяки єдності догматичної та канонічної систем, єдиним за своєю суттю, православ`я й досі не має єдиного адміністра- тивного центру і є децентралізованою асоціацією автокефальних, автономних чи незалежних в управлінні Церков. Така форма існування православ`я пояснюється тим, що, проводячи місіонерську роботу в різних країнах, апостоли та їх учні засновували помісні Церкви, які були частинами єдиного цілого - Християнської церкви. Автокефальні церкви називаються ще Помісними і співвідносяться одна з одною в певному порядку, відповідно до диптиху (списку православних Церков за авторитетом). Це місце називається рангом честі [25 с.742-743] .

Актуальною і слушною є думка українських релігієзнавців С. Здіорука та О.Сагана, щодо становлення автокефалії. Так, зокрема, науковці зазначають, що в церковних канонах немає чітких вказівок на спосіб встановлення автокефалій для нових Церков. На історичній церковній арені є два шляхи проголошення автокефалії. Перший виходить із давньої традиції, на основі якої й були проголошені більшість автокефалій. А саме - набуття певною державою політичної незалежності практично автоматично призводило до отримання незалежності церковної. Канонічне обґрунтування засад отримання автокефалії так способом базується на 34-му апостольському правилі, 9 правилі Антіохійського Собору (341 р.), 17 каноні ІV Вселенського Собору та 38 правилі П?ято-Шостого Собору [26 с.136-137].

Оцінюючи нинішній стан православ'я в Україні і загалом Вселенського православ'я, слід взяти до уваги його чітку прив'язаність до державної влади. Православ'я продовжує існувати в умовах відчутності, а то навіть і тісної залежності його інституційного (а подеколи - доґматично-канонічного чи обрядового) розвитку від позиції влади.

Створення Єдиної Помісної Православної Церкви в незалежній Україні, розглядається нами як один із найважливіших факторів самоозначення й становлення української нації, вираження її духовного потенціалу, утвердження її ідентичності й єдності, стабільного розвитку. У свідомості людей об'єднання православ'я тісно пов'язується з поняттям соборності нашої держави, її духовною цілісністю. Отже, можна наголосити, що першою умовою на шляху до об'єднання є налагодження діалогу різних православних конфесій, а також сприяння держави у становленню демократичної і толерантної духовної атмосфери в українському суспільстві [21 с.383].

УПЦ КП має можливість за допомогою своєї структурної ланки впливати на духовне і політичне життя України. Актуальними еклезіальними завданнями для УПЦ КП є домогтися визнання її Помісною Церквою з боку Повноти світового православ'я --питання часу, адже всі Автокефальні Церкви пройшли цей шлях, стверджуючись у ролі суб'єктів міжнародних релігійних відносин, подібно як і національні держави не всі відразу ствердилися як повноправні суб'єкти міжнародного права. Тому необхідно твердо засвідчити партнерські стосунки Української Держави і Української Церкви --це необхідна позиція патріотичної державної влади, керуючись інтересами народу [26 с.195-197].

Отже, УПЦ КП є Помісна Церква та існує в межах України. В своєму устрою пристосовується до державного життя українського народу. УПЦ КП - релігійна спільнота, яка будучи частиною Кафолічної Православної Церкви, проголошує, що існує з часу її заснування Ісусом Христом та його апостолами і у рамках якої передається Священне Передання, важливою складовою якого є Святе Писання.

Таким чином розпочатий перебудовою в СРСР релігійний ренесанс отримав новий імпульс зі здобуттям Україною державної незалежності. Зростання релігійності населення, кількості діючих храмів, монастирів, релігійних громад, масових публічних церковних обрядів і церемоній, присутність та участь представників церков майже в усіх важливих державних заходах, висвітлення засобами масової інформації значущих подій релігійного життя -- усе це стало звичайними атрибутами сучасності. Входження України у світовий релігійний простір, відкрило шлях для УПЦ КП до поширення емісійної діяльності та напрямків, що суттєво змінило українську конфесійну карту. Інституційно-еклезіологічне становлення УПЦ КП стало визначальним чинником у культурно-просвітницькій роботі. Маючи широку присутність на теренах України УПЦ КП активізовує свою соціально-просвітницьку, що здійснюється автономно даною конфесією і зведена до доброчинності.

Розділ ІІ. Суспільно-національна складова діяльності УПЦ КП

2.1 Національне наповнення культової практики УПЦ КП

Православна Церква завжди визнавала і визнає (як законодавчо так і на практиці) необхідність існування помісних Церков. Цей принцип закладено ще 34-му Апостольському правилі. Православна церковна інституція у світовому масштабі склалася як децентралізована. Так зване Вселенське православ'я є своєрідною співдружністю помісних церков, взаємно визнаних та поєднаних спільними догматами, культом, церковно-правовими, тобто, канонічними традиціями, та молитовним спілкуванням [20 с. 176].

Православ'я, як і більшість сучасних релігій виділяє дві частини світобудови: земну і божественну. Їх співвідношення і важливість однозначно вирішується на користь трансцедентного - об'єктивної єдиної істини, висловленої в догматах. Ця ідея і визначає зміст православного культу - встановлення зв'язку із Творцем. Саме обрядово-культова сфера православ'я дає можливість зробити «життєвими й актуальними» догмати й поступи віри, які відображені й постійно переживаються віруючими в культовій діяльності. Важливою особливістю релігійного культу є його етнокофесійність, апробування в релігійній практиці і зміни його при потребі, щоб задовольнити естетичні потреби людей [27 с.111].

Важливою рисою релігійного культу є його спрямованість не лише на задоволення релігійних потреб суб'єктів культової діяльності, але й на відтворення та стимулювання релігійних почуттів, закріплення релігійних уявлень віруючих. Національний чинник культу допомагає віруючій людині реалізувати бажання набуття особисто для себе обіцяних віровченням ідеальних цінностей. Кожна людина є членом певної етногрупи і здебільшого її формування як особистості проходить на основі певних етнічних особливостей, і їх врахування є необхідна умова закріплення і розвитку на даній території. В українському православ'ї збереглась краса Східного обряду, зокрема, мовою богослужінь є церковнослов'янська ( з українською вимовою), або українська , збереглось більшість усталених молитов, обрядів і традицій. Якими користувалися українці [28 с.143].

Важливого значення в релігійному культі та обряді православ'я надається таїнствам. Церква визнає сім. Хрещення -- прилучення до християнської церкви через занурення у воду або скроплення водою. Слово «охрещений» рівнозначне слову «християнин». Причастя, або євхаристія, --прийняття хліба і вина, які перетворені містичним чином на Тіло і Кров Ісуса Христа. Миропомазання -- передавання хрещеному «благодаті Святого Духа», через змазування його ароматичною речовиною -- миром. Сповідь -- спокутування власних гріхів священикові, віруючі сподіваються одержати через ньогог прощення від Бога. Священство--посвята у сан диякона, священика або єпископа. Рукоположений служитель культу після цього стає посередником між Богом і людиною. Єлеєсвяття, або соборування, -- помазання хворого освяченою олією -- єлеєм. Шлюб -- це таїнство освячує союз «іменем Божим», передає подружжю «благодать одностайності» щодо народження і виховання дітей [29 с.96-100].

Незважаючи на космополітичний характер християнства, національна самобутність народів, які його сприймали, значною мірою і з наростаючою силою впливали на його культову систему. Саме врахування християнством в своїй культовій практиці етнічних особливостей регіонів свого поширення було необхідною умовою. а той запорукою його закріплення там. Серед факторів, які ефективно сприяли онаціональненню культу в Україні, виділяються зокрема такі: геопсихічний чинник, психологію народу, його етнопсихе; характер світосприйняття народів; своєрідність мистецтва; національні культурні традиції, обряди і звичаї.

Поруч з охристиянізованими обрядами в домашньому і громадському побуті українця ще й понині живуть окремо, а частіше поруч з християнськими їх язичницькі форми. Згадаймо принагідно масляну, систему замовлень з різного приводу ходіння з Козою, голосіння та інше При цьому типовим явищем в даних Церквах є як і в слов'ян є феномен інкультурації християнства в середовище характерне для кожного окремого етносу. Саме процес інкультурації християнства, тобто його пристосування до культури і традицій певного народу і лежить в основі етно - культурної самобутності східного обряду. Використовуючи елементи національного (традиції, обряди, мову тощо), конфесіоналізуючи їх при цьому, релігійний культ входить у свідомість народу як «свій», національний [30 с.164-166].

Аналізуючи національне забарвлення у обряді УПЦ КП слушно наголосити та одній з тенденцій , котра притаманна помісним православним церквам, зокрема, етнофілетизм. Тобто приносити загальноцерковні інтереси в жертву національно-політичним, народним, тобто, місцевим. Основною характеристикою етнофілетизму є використання національної мови в практиці церковного богослужіння. Розглядаючи етнофілетизм через призму еклезіологічного вчення Православної Церкви слід звернути увагу на те, що у древній Церкві кожне велике місто мало свого єпископа, котрий був предстоятелем євхаристійної общини та її пастирем, відповідальним за пастирське служіння у всіх проявах. Навіть малі міста і села були кафедрами єпископів, кожен з яких опікувався своєю юрисдикцією, незалежно від єпископа великого міста. Через гоніння, тяжкі умови та скрутний стан Церкви було складно визначити межі кожної з єпископських областей, над котрими єпископи здійснювали свою юрисдикцію [31 с.135-136].

У результаті цього часто траплялась плутанина і конфлікти в адміністративному устрої Церкви при посвяті духовенства чи підпорядкуванні священиків двом єпископам, оскільки нерідко два єпископи були на одному місці. Коли гоніння християнської Церкви в Римській імперії припинилися, законодавче керівництво Церкви змогло визначити межі, в яких єпископ мав здійснювати виключно свою владу. Так сформувалось канонічне територіальне управління. Межі патріархатів та митрополій були виключно географічними. Вони не були етнічними, культурними, літургійними чи якимись подібними і були визначені Вселенськими Соборами через канони та церковні постанови відповідно до християнського вчення, що заперечує расову дискримінацію, православної еклезіології, канонічного права та пастирських вимог [27 с.114].

Згідно зі статутом Церкви, літургічною мовою в єпархіях на території України є українська мова. Хоча, за побажанням національних меншин, у парафії може бути використана їхня національна мова поряд з українською. Українська мова у богослужіннях переважно використовується також у Німецькому деканаті, Вікаріаті УПЦ КП у США і Канаді, Православному вікаріаті Австралії, Патріарших парафіях по всьому світу, засновниками яких є україномовне населення. У Білгородсько-Обоянській та Богородській єпархіях (Російська Федерація) використовують, в основному церковнослов'янську мову. Зокрема й тому, що парафії розташовуються у регіонах, де абсолютна більшість людей не володіють українською мовою. У Грецькому екзархаті використовують переважно грецьку мову. У Вікаріаті УПЦ КП у США та Канаді поряд з українською мовою також використовують англійську і японську (лише у Православній місії святого Юди у Токіо) [9 с.123-125].

Таким чином, етноконфесійний синкретизм в Київському Патріархаті складає переважаюче використання за богослужіннями української мови, розвитку українських традицій у малярстві, співочій виконавчій майстерності національного колориту будівництва та оздоблення храмів тощо. Літургійний обряд УПЦ КП це своєрідно витлумачений містичний зміст Божого Об'явлення, який знаходить свій глибокий вияв у літургійному способі Боговшанування. Він є своєрідним християнським світоглядом, створеним протягом століть у відповідних формах прославлення Всевишнього.

2.2 Культ святих і свят в УПЦ КП

Канонізація (причислення до лику святих) відбувається на підставі церковних подвигів та заслуг. Світські заслуги перед народом і державою вшановуються у світський спосіб, що не є підставою для канонізації. За померлих визначних людей Церква підносить заупокійні молитви, особливо у дні їхньої пам'яті та всенародного вшанування, але не молиться до них, як до святих. Богослужбові тексти можуть складатися виключно для прославлення святих, які відповідним чином канонізовані, тобто визнані святими для загального чи місцевого церковного шанування. Право на прийняття рішення про канонізацію в Київському Патріархаті мають лише Священний Синод, Архієрейський та Помісний Собори. Також Священний Синод своїм рішенням може включати у місяцеслов (церковний календар) Київського Патріархату дні пам'яті святих, канонізованих іншими Помісними Церквами [32 с.5]