Грецька міфологія та релігія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського

Навчально-науковий інститут історії та права

Кафедра філософської думки та культурології

Реферат

На тему: Грецька міфологія та релігія

Виконала:

студентка 230 групи

Куцина Юлія

Перевірив:

кандидат історичних наук, старший викладач

Нефьодов Д. В.

Миколаїв 2013

Зміст

Вступ

Розділ 1. Еволюція давньогрецької міфології

Розділ 2. Релігія та міфологія Стародавньої Греції

2.1 Становлення давньогрецької релігії

2.2 Головні риси релігії древніх греків

2.3 Форми шанування богів у Древній Греції

Розділ 3. Еволюція релігійного світосприйняття стародавніх греків

3.1 Релігія Еллади в XІІ столітті

3.2 Релігія і філософія архаїчного періоду (VІІІ-VІ ст.)

3.3 Релігія в V столітті до нашої ери

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. Міфологія та релігія Стародавньої Греції справили величезний вплив на розвиток культури і мистецтва всього світу і поклали початок безлічі побутових уявлень про людину, богів і героїв.

Людина, яка володіє знаннями з грецької міфології, може вільно почуватися в театрі, кіно, бібліотеці, на літературному диспуті, в концертному залі, музеї, художній галереї. Дослідження грецьких міфів підводить сучасну людину до розгадки таємниць не лише буття, але й самої себе. Читання міфів єднає її зі світовою культурою та мистецтвом, дає можливість зрозуміти суть людського життя. Як пише Юрій Лапін: “Глобальна розповсюдженість сюжетів та образів давньогрецької міфології єднає, здружує народи, мистецтва і навіть мови, виконуючи ще й інтернаціоналістські функції”.

Мета реферативної роботи полягає в дослідженні розвитку релігії та міфології Стародавньої Греції, характеристиці основних рис та особливостей релігійного світогляду стародавніх греків.

Завдання реферативної роботи:

Ш охарактеризувати еволюцію давньогрецької міфології;

Ш дослідити процес становлення міфології та релігії Стародавньої Греції, причини та передумови якісних змін у їх розвитку;

Ш виявити еволюцію релігійного світосприйняття стародавніх греків;

Ш встановити роль та значення давньогрецької міфології та релігії в загальному розвитку людської цивілізації та культури.

Об'єкт дослідження - міфологія та релігія Стародавньої Греції.

Предмет дослідження - розвиток та еволюція давньогрецької міфології та релігії.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з VIII по IV ст. до н.е., тобто період становлення, розквіту та занепаду давньогрецької цивілізації.

Практичне та теоретичне значення реферативної роботи полягає у можливості використання її фактичного матеріалу та висновків у процесі підготовки узагальнюючих праць з історії світової культури та релігії, з античної історії, у процесі розроблення нормативних та спеціальних курсів в вищій школі.

Структура реферативної роботи зумовлена поставленою метою, завданнями і характером дослідження. Реферативна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел.

Розділ 1. Еволюція давньогрецької міфології

Міфологія стародавніх греків була одним із самих чудових явищ у культурі средиземноморских народів. Міфологія досить сильно впливала на становлення релігійної думки в Древній Греції. Дослідники виділяють три основних періоди в розвитку давньогрецької міфології: хтонічний, чи доолімпійський, класичний олімпійський і пізній героїчний. Погляди, характерні для хтонического періоду, склалися в грецькому суспільстві задовго до дорійського завоювання XII ст. до н.е. і навіть до виникнення перших ахейських держав. Не збереглося джерел, у яких би ці погляди були представлені повно і послідовно. Тому приходиться використовувати окремі архаїчні образи чи міфологічні епізоди, що випадково відбилися в текстах, що відносяться до значно більш пізнього часу [2, с. 89].

Перший період. Термін «хтонічний» походить від грецького слова «хтон» - «земля». Земля сприймалася древніми греками як жива і всемогутня істота, що усе породжує й усіх живить. Сутність землі була втілена в усьому, що оточувало людину й у ній самій, пояснює те поклоніння, яким греки оточували символи божеств: незвичайні камені, дерева і навіть просто дошки. Але звичний первісний фетишизм змішувався в греків з анімізмом, приводячи до складної і незвичайної системи вірувань. Крім богів існували ще і демони. Це невизначені і страшні сили, що не мають ніякого вигляду, але володіють жахливою могутністю. Демони з'являються невідомо відкіля, втручаються в життя людей, причому звичайно самим катастрофічним і жорстоким образом, і зникають. З образами демонів були пов'язані і представлення про чудовиськ, яких на цьому етапі розвитку грецької релігії, імовірно, теж сприймали як істот, що володіють божественною силою.

У подібних уявленнях про богів і в особливому шануванні Землі як Великої Матері помітні відгомони ідей різних етапів розвитку грецького суспільства - і зовсім раннього часу, коли людина ще не відокремлювала себе від природи створювалися образи людинотварин, і періоду матріархату, коли панування жінок у суспільстві підкріплювалося розповідями про всесилля Землі-Прародительки. Але одне поєднувало всі ці погляди - уяву про байдужість богів, про їхню глибоку відчуженість. Вони сприймалися як істоти могутні, але більш небезпечні, чим благодійні, від яких потрібно скоріше відкуповуватися, чим намагатися здобути їхню прихильність. Таким з'являється, наприклад, бог Пан, що, на відміну від Тифона чи гектанохейрів, у більш пізній міфології не перетворився в остаточного монстра, а залишився богом, заступником лісів і полів. Він зв'язаний з дикою природою, а не з людським суспільством, і, незважаючи на свою схильність до веселощів, може наводити на людей безпричинний страх. Козлоногий, бородатий і рогатий, він з'являється людям у полуденну годину, коли усе завмирає від жари, у годину, що вважалася не менш небезпечною, ніж північ. Він може бути і добрим, і справедливим, але все-таки краще не зустрічатися з богом Паном, що зберіг напівзвіриний вигляд і вдачу первісних породжень Матері-Землі [5, с. 45].

Другий період. Розпад матріархату, перехід до патріархату, виникнення перших держав ахейців - усе це дало поштовх до повної зміни всієї системи релігійного сприйняття, до відмовлення від старих богів і появі нових. Як і в інших народів, богів-уособлень бездушних сил природи заміняють боги-заступники окремих груп у людському суспільстві, груп, що поєднувалися по самих різних ознаках: класовим, становим, професійним, але в них усіх загальним було одне - це люди минулого, як не намагалися ужитися з природою, а прагнувші підкорити її, перетворити в щось нове, змусити служити людині.

Не випадково самі древні міфи олімпійського циклу починаються з винищування істот, яким, імовірно, у попередній період поклонялися як богам. Бог Аполлон убиває піфійського дракона і велетнів, люди-напівбоги, сини богів знищують інших чудовиськ: Медузу, Химеру, лернійську Гідру. І остаточну перемогу над старими богами тріумфує Зевс, цар богів Космосу. Образ Зевса дуже складний і сформувався в міфології греків не відразу. Уявлення про Зевса склалися тільки після дорійського завоювання, коли прибульці з півночі додали йому риси абсолютного бога-владики.

У щасливому й упорядкованому світі Зевса його сини, породжені від смертних жінок, завершують справи свого батька, винищуючи останніх чудовиськ. Напівбоги, герої символізують єдність світів божественного і людського, нерозривний зв'язок між ними і доброчинна увагу, з якою боги спостерігають за людьми. Боги допомагають героям (наприклад, Гермес - Персею, а Афіна - Гераклові), а карають тільки нечестивців і лиходіїв. Представлення про жахливих демонів теж змінюються - вони тепер виглядають скоріше просто могутніми парфумами, мешканцями всіх чотирьох стихій: вогню, води, землі і повітря [16, с. 67].

Третій період. Становлення і розвиток держави, ускладнення суспільства і суспільних відносин, збагачення уявлень про оточуючий Грецію світ неминуче підсилювали почуття трагічності буття, переконаності, що у світі панують зло, жорстокість, безглуздість і абсурд. У пізній героїчний період розвитку грецької міфології відроджуються представлення про силу, якій підкоряється все існуюче - і люди, і боги. Доля, невблаганна доля панує над усім. Перед нею схиляється навіть сам Зевс, змушений то силою випитувати в титана Прометея пророкування власної долі, то упокорюватися з іспитами і мученнями, через які повинний пройти його улюблений син Геракл, щоб він зміг вступити в сонм богів. До людей доля ще більш нещадна, чим до богів, - її жорстокі і часто безглузді веління виповнюються з невідворотною точністю - Едіп виявляється проклятий, незважаючи на усі свої зусилля врятуватися від передвіщеної долі, гине; також ховається від волі долі Анхіз, дід Персея, навіть цілий рід Атридів не може піти від сліпого вироку доль, будучи втягнутим у нескінченну низку вбивств і братовбивств.

Та й боги тепер уже не настільки милостиво набудовані до людей. Покарання тих, хто порушив їхню волю, жахливі і невиправдано жорстокі: Тантал вічно мучається від голоду і спраги, Сізіф зобов'язаний постійно піднімати на пекельну гору важкий камінь, Іксіон прикутий до обертового вогненному колесу [16, с. 72].

У пізньому грецькому суспільстві релігія поступово занепадала, вироджуючись у просте виконання обрядів, а міфологія ставала просто скарбницею образів і сюжетів для авторів поем і трагедій. Деякі філософи навіть заперечували головну роль богів у створенні світу, представляючи цей космічний акт як злиття чи першоелементів стихій. У такому виді грецька релігія проіснувала до початку походів Олександра Македонського, коли в елліністичних імперіях вона вступила в багатогранне і взаємозбагачуюча взаємодія з віросповіданнями Древньої Азії.

Розділ 2. Релігія та міфологія Стародавньої Греції

2.1 Становлення давньогрецької релігії

Давньогрецька релігія представляє собою ідеологічний комплекс міфологічних і культових вірувань, філософських ідей, моральних і правових принципів і норм. Релігієзнавство вивчає цей комплекс, спираючись на археологічні пам'ятки (залишки античних храмів, статуй, прикрас, посуду, ваз із розписами) і філософські праці Фалеса, Геракліта, Демокрита, Платона, Аристотеля та інших мислителів грецької давнини. Важливим у цьому плані пізнавальним джерелом є також поема Гесіода "Теогонія" (родовід богів).

Гесіод (VІІІ або VII ст. до н. е.) - перший відомий на ім'я давньогрецький поет. У поемі "Труди і дні" він уславив працю землеробів і пригрозив їхнім гнобителям гнівом богів, а в поемі "Теогонія" раціоналістично систематизував міфи про богів через протиставлення своєї поезії як тверезої "правди", героїчному епосові як красивій "брехні". Ця твереза "правда" у Гесіода прив'язана до землі, на якій все відбувається і яка все породжує. Земля у нього - богиня-праматір, джерело усього сущого, в тому числі богів і людей [18, с. 89].

Гея (Земля-мати) сама від себе породила Небо, а потім, запліднена Еросом, народила Урана (бога Неба), й у шлюбі з ним - ще шістьох титанів (богів) і шістьох титанід (богинь), серед яких були бог Кронос і богиня Рея, які стали батьками Зевса, головного бога всіх давньогрецьких вірувань і культів.

Видатною пам'яткою давньогрецької культури і релігії, одним із головних джерел для досліджень релігієзнавців, є поеми "Іліада" і "Одіссея", авторство яких приписується легендарному поетові Стародавньої Греції Гомеру (бл. VIII ст. до н. е.). Згідно з легендою, Гомер був сліпим співаком-мандрівником (одним із аедів). Його авторитет був настільки великим, що за право називатись батьківщиною Гомера сперечались, за переказами, сім давньогрецьких міст. У культурології і релігієзнавстві напівфантастичний образ Гомера породив так зване гомерівське питання - питання про авторство названих поем, а потім - і про походження та розвиток давньогрецького епосу і співвідношення у ньому фольклору і власне літературної творчості.

Вважається, що Гомер був першим аедом, який, використовуючи короткі народні пісні і висловлювання про богів і героїв, створював великі героїчні поеми-епопеї. Так, поема "Іліада" розповідає про Троянську війну (XIII ст. до н. е.) між давньогрецьким племенем ахейців і малоазійським містом Іліоном (Троєю). Вона написана гекзаметром (близько 15 700 віршів). Головний герой поеми - Ахілл. Він хоробрий воїн, майже непереможний. Його мати богиня Фетіда, щоб забезпечити своєму синові безсмертя, занурила його у священні води Стіксу. Лише п'ята, за яку Фетіда тримала Ахілла-немовля, не змочилася водою і тому залишилась вразливою. Ахілл загинув у Троянській війні, коли йому в незахищену п'яту влучила стріла, що її випустив герой Трої Паріс (звідси вираз "ахіллесова п'ята", тобто уразливе місце). "Гнів Ахілла" з приводу образи, заподіяної йому верховним вождем Трої Агамемноном, - головна сюжетна лінія поеми. Сцени героїчних поєдинків чергуються у ній з картинами життя громадян Трої під час облоги, зі сценами суперечки богів на Олімпі (Олімп - найвищий гірський масив у Греції, в давньогрецькій міфології - священна гора, місцезнаходження богів на чолі з Зевсом) [5, с. 51].

Поема "Одіссея" розповідає про пригоди царя Одіссея під час його повернення з Троянської війни на рідний острів Ітаку. Повернення тривало 10 років. У поемі Одіссей зображений не тільки героєм війни, а й розумним, хитрим, винахідливим правителем, розважливою та обачною людиною.

Обидві ці поеми - справжні енциклопедії життя і діяльності давніх греків. У них зображені не лише жахи війни, а й суспільне життя, праця землероба і коваля, змагання атлетів і дитячі ігри, звичайно, і боги, їхній пантеон, суперечності і боротьба між ними.

За загальним визнанням дослідників, давньогрецьку історію доцільно поділити на два основних періоди: догомерівський і післягомерівський. Вони відрізняються один від одного як в історичному і релігійному, так і культурологічному аспектах.

У релігії догомерівського періоду центральною була віра в Землю (Гею) як верховне божество. Вона була зумовлена впливом матріархату і землеробства - основного виду діяльності у ті часи. Поширені також були анімізм, тотемізм, фетишизм і деякі інші ранні вірування. Крім культу землі шанувалися також культи предків і героїв.

Культи предків виникли: з поховального культу, пов'язаного з уявленнями про духів і душі померлих людей; тотемізму, коли в результаті антропоморфізації предка-тотема сформувалося уявлення про міфічних пращурів; культу особистих духів-покровителів і фетишизму; культу сімейно-родового генія-покровителя. Особливого значення у цьому культі набуло уявлення про те, що духи предків залишаються членами роду, що вони могутніші за людей, що від них залежить добробут роду. Це уявлення стало потім підставою для перетворення образу шанованого родоначальника на культ племінного бога. З розшаруванням давньогрецького суспільства за соціальною ознакою відбулася й диференціація предків відповідно до соціальної ієрархії людей. У результаті на першому місці опинився культ вождів племен, родоначальників, на засадах якого у давньогрецькій релігії сформувався культ героїв, а значно пізніше, у християнстві й ісламі, - культ святих [5, с. 52].

Кул5ьти героїв - поклоніння міфічним персонажам і реальним особистостям за їхні героїчні подвиги або видатні дії. Спочатку героями вважалися діти або нащадки божества і смертної людини, своєрідні напівбоги. Вони сприймалися як посередники між богами і людьми. На їхню честь споруджували храми. На могилах героїв відбувались різноманітні змагання. Героїв поважали і поклонялись їм не тільки прості люди, а й такі відомі особи, як філософи Платон і Піфагор, поет Гомер, драматурги Есхіл і Софокл, легендарний засновник Спарти Лікург. Найбільшою повагою у давньогрецькому суспільстві користувався міфічний герой Геракл.

Напівбог Геракл, син верховного бога Зевса і смертної жінки Алкмени, здійснив багато подвигів на захист людей, за що був звеличений до рангу сонячного бога. Він без промаху знищував своїми стрілами все темне і зле, вважався богом, який зцілює, а також надсилає хвороби.

Згідно з міфами про Геракла, його перший подвиг полягав у вбивстві немейського лева. Цього лева породили Тифон (бог-чудовисько у вигляді змії) і Єхидна (богиня у вигляді напівжінки-напівзмії). Лев був величезних розмірів, жив біля міста Немеї і спустошував всі його околиці. Геракл задушив лева, і на честь цього подвигу заснував загальногрецьке свято - Немейські ігри. Вони відбувались раз на два роки, серед літа, у Немейській долині в Арголіді і присвячувались Зевсові. Ігри тривали кілька днів. Їхні учасники змагались у перегонах, боротьбі, кулачному бою, киданні диска, метанні списа, у забігах колісниць, а також у грі на музичних інструментах. Під час ігор припинялися війни по всій Греції. Завдяки таким міфам людство отримало відомості про реальні події тих часів. І хоч Геракл і всі його подвиги вигадані, проте Немейські ігри у Стародавній Греції справді проводились [5, с. 53].

Другим подвигом Геракла було знищення ним легендарної гідри. Це чудовисько з тілом змії і дев'ятьма головами теж було породженням Тифона і Єхидни. Гідра жила у болоті біля міста Перни і, коли виповзала зі свого лігва, знищувала тварин, спустошувала околиці. У жорстокій битві Геракл вбив гідру. Потім він здійснив третій подвиг - перебив стимфалійських птахів, які перетворили на пустелю всю землю поблизу міста Стимфала, нападали на тварин і людей, розривали їх на частини своїми мідними кігтями і дзьобами. Пір'я цих птахів були з твердої бронзи, і вони, навіть у польоті, під час нападу користувалися ними як стрілами. Довелося Гераклу здійснити і четвертий подвиг - впіймати керінейську лань, що була послана Артемідою (дочкою Зевса, богинею мисливства, Місяця і чаклунства) для покарання людей. Лань жила в Аркадії, була надзвичайно гарною, роги у неї були золоті, а копита - мідні. Подібно вітру, без перепочинку носилася вона по горах і долинах Аркадії і спустошувала їх. Геракл впіймав лань і привіз її, як і вимагалося від нього, царю Мікен (місто на півдні Греції).

П'ятим подвигом Геракла було те, що він впіймав, зв'язав і приніс живим у Мікени еріманфського вепра. Цей вепр мав надзвичайну силу, жив на горі Еріманф, спустошував околиці міста Теофіса і вбивав людей величезними іклами. Шостим подвигом Геракла вважається те, що він вичистив від гною стайні царя Авгія - сина променистого Геліоса. Бог сонця дав своєму синові безмежні багатства, у тому числі - величезне поголів'я худоби. Геракл запропонував Авгію вичистити за один день усю його величезну стайню, якщо той погодиться віддати йому десяту частину поголів'я. Авгій погодився, бо вважав, що таку роботу неможливо виконати за один день. Але Геракл зламав дві протилежні стіни двору, де утримувалася вся худоба, і спрямував туди воду з річок Алфея і Пенея. За один день вода змила весь гній з двору, а Геракл встиг відбудувати стіни (звідси вислів - "Авгієві стайні"). Авгій своєї обіцянки не дотримався, не нагородивши Геракла за подвиг десятиною поголів'я худоби. Помста Геракла була суворою. Він з великим військом напав на царство Авгія, переміг його у кровопролитній битві, а самого царя вбив стрілою. Всю величезну здобич Геракл приніс у жертву богам, а на честь своєї перемоги заснував Олімпійські ігри.

Олімпійські ігри - найважливіше із загальногрецьких свят. Під час їх проведення по всій території Греції припинялися війни. Ігри проводились раз на чотири роки. За кілька місяців до їх початку по всій Греції і грецьких колоніях розходились посланці, які запрошували людей на спортивні змагання в Олімпію. З 776р. до н.е., коли відбулися перші Олімпійські ігри, греки вели літочислення саме за ними. Так було до 393 р. н. е., коли Олімпійські ігри як несумісні з християнством заборонив імператор Стародавнього Риму Феодосій І. Через 30 років, за правління імператора Феодосія ІІ, було спалено храм Зевса в Олімпії і всі будівлі, в яких відбувались Олімпійські ігри. Місто перетворилося на руїни і поступово було засипане піском річки Алфей. Тільки завдяки розкопкам на місці Олімпії, що проводилися з 1875 по 1881 p., вдалося отримати певні уявлення про колишні Олімпію і Олімпійські ігри [5, с. 55].

Сьомий подвиг Геракл здійснив, коли йому було доручено привезти у Мікени бика, що жив на острові Крит і все там знищував. Геракл приборкав критського бика, сів на його широку спину, примусив плисти морем до Пелопоннесу, а звідти доставив бика у Мікени. Свій наступний, восьмий подвиг Геракл здійснив, коли за розпорядженням царя Еврісфея відправився у Фракію (історична область на сході Балканського півострова між Егейським, Чорним і Мармуровим морями) до царя Діомеда. У цього царя були гарні і дуже сильні коні. Вони були прикуті до стійл ланцюгами, бо жодні вуздечки не могли їх утримати. Цар Діомед годував своїх коней людським м'ясом і кидав їм на корм усіх чужоземців, які зі своїми кораблями перечікували у місті бурю і шторм на морі. Геракл заволодів конями Діомеда і після кількох пригод доставив їх за призначенням.

Дев'ятим подвигом Геракла був його похід до країни амазонок за поясом цариці Іполити. Цей пояс Іполиті подарував бог війни Apec, і вона носила його на відзнаку своєї влади над усіма амазонками (амазонками у давньогрецькій міфології називали жінок-воїнів). Амазонки жили на півострові Мала Азія або на острові Лемнос, вступаючи у близькі стосунки з чоловіками лише для продовження роду. Якщо народжувались хлопчики, амазонки віддавали їх батькам, а дівчаток залишали собі. Адмета (дочка царя Еврісфея), жриця богині Гери, захотіла отримати пояс Іполити. Принести пояс було доручено Гераклу, який після численних пригод і битв виконав бажання Адмети.

Після повернення з країни амазонок Геракл здійснив десятий подвиг. Він пригнав до Мікен корів, захоплених ним у великого Геріона (сина Хріасора і океаніди Каллірої). Щоб здійснити одинадцятий подвиг, Геракл мав спуститися у похмуре, повне жахів підземне царство Аїда і привести до царя у Мікени охоронця підземного царства - жахливого пса Кербера. Три голови було у Кербера, на шиї у нього вилися змії, хвіст закінчувався головою дракона з величезною пащею. Довгим і важким був похід Геракла, але він привів страшне чудовисько до Мікен. Царя охопив жах вже після першого погляду на цього моторошного пса. Він попросив Геракла повернути пса Аїду, і той виконав це доручення [5, с. 57].

Найважкішим для Геракла виявився дванадцятий подвиг. Він мав відправитись до великого титана Атласа, який тримав на плечах небо, і взяти три золотих яблука з його садів. За садами доглядали гесперіди - дочки Атласа. Яблука росли на золотому дереві. Виростила це дерево богиня землі Гея у подарунок великій Гері на день її весілля з Зевсом. Довго блукав Геракл по Азії і Європі у пошуках золотого дерева. Багато перешкод довелось подолати йому, але завдання він виконав. У подальшому Геракл здійснив чимало нових подвигів і подолав великі труднощі.

Геракл (у римлян Геркулес) - бог і герой. Про схожих богів і героїв розповідається у міфах не лише Стародавньої Греції, а й багатьох інших країн світу. З них найцікавішими є вавилонський Гільгамеш і фінікійський Мелькарт. Вони також ходили за край світу, здійснювали великі подвиги і страждали подібно Гераклу. Поети всіх часів і народів постійно використовують у своїй творчості міфи про Геракла. Іменем героїв міфів названо деякі сузір'я. Так, у зоряну ніч можна побачити на небі сузір'я Геркулеса, а поруч із ним - сузір'я Гідри.

Геракл - це єдиний напівбог-герой, а потім і бог, якому поклонялися давні греки. Були також Прометей, Персей і багато інших. Всі вони загинули у жорстоких війнах і кровопролитних битвах. Після смерті Зевс поселив їх за край Землі, на островах серед бурхливих вод Океану, подалі від живих. Там, на родючій землі, яка тричі на рік родить солодкі як мед плоди, вони живуть щасливим і безпечним життям.

Суттєві зміни у давньогрецькій релігії відбулися у післягомерівський період її історії. Родоплемінні культи змінило поклоніння спільним богам, а анімістичні, тотемістичні, фетишистські та інші уявлення, притаманні раннім віруванням, набули конкретних носіїв у формі пантеону (від гр. - всі боги, храм усіх богів, сукупність богів будь-якої релігії) олімпійських богів. Їхнє число визначалось тепер не тільки кількістю непізнаних та некерованих природних і соціальних сил, а й освоєнням людьми нових видів діяльності. Так, у масовій свідомості давньогрецького суспільства виникли образи Деметри - богині землеробства і родючості, Посейдона - морського бога, Ареса - бога війни, Гермеса - бога торгівлі, Гефеста - бога ковалів та ін.

Всі боги - одна сім'я: батьки і діти, онуки і правнуки. Живуть вони на горі Олімп, харчуються амброзією (їжею богів) і запивають її нектаром (напоєм богів). На чолі сім'ї - Зевс. Поруч із ним - його дружина Гера і золотоголовий Аполлон із сестрою Артемідою, золотоволоса Афродіта, могутня Афіна та багато інших богів. Три прекрасні ори охороняють вхід на Олімп і піднімають густу хмару для того, щоб ніхто сторонній не побачив воріт, коли боги через них спускаються на землю або підіймаються до Зевса.

Зевс сидить на високому золотому троні. Поруч із троном - богиня миру Ейрена і постійна супутниця Зевса крилата богиня Ніка, а також охоронниця законів богиня Феміда. Дочка Зевса богиня Діке спостерігає за правосуддям. Сам Зевс надсилає людям свої дари й утверджує на землі порядок і закони, оберігає правду, посилає людям щастя і горе, жорстоко карає неправедних суддів і всіх непокірних.

Біля Зевса постійно знаходяться також мойри - богині долі. Мойра Клото пряде життєву нитку людини і тим самим визначає тривалість її життя. Обірветься нитка - закінчиться життя. Мойра Лахесіс дістає жереб, що випадає людині. Ніхто не може змінити визначену мойрами долю людини, оскільки третя мойра, Атропос, усе, що визначили комусь її сестри, записує у довгий сувій, а що у ньому записане, те неминуче. Є на Олімпі й богиня щастя і благоденства Тюхе, яка з рога достатку насилає людям дари.

Всі боги Олімпу субординовані та підпорядковані. Будь-яка самостійність одного з них без санкції бога більш високого статусу не лише не заохочується, а й жорстоко карається. Міф розповідає про те, як могутній титан Прометей за розпорядженням Зевса був прикутий до скелі Гефестом і як орел клював кожного дня його печінку, що впродовж ночі знов виростала. Причиною такого покарання стало те, що Прометей не підкорився Зевсові. Він вкрав божественний вогонь з горна Гефеста і дав його нерозумним тоді ще людям. Тим самим Прометей залучив людей до мистецтва, дав їм знання, навчив читати і писати, відкрив для них силу ліків, навчив усьому, що полегшує страждання, робить життя щасливішим і радіснішим. За все це громовержець і покарав Прометея. Але Геракл позбавив титана мук. Він убив злодія-орла і зняв з мученика залізні ланцюги. З того часу Прометей носить на руці залізне кільце, в яке вставив камінчик від скелі, до якої був прикутий і де багато століть зазнавав страшних мук [5, с. 60].

Про покарання у вигляді даремної, нікому не потрібної праці розповідає міф про Сізіфа. Цар Коринфу (давньогрецький поліс, нині порт у Греції) Сізіф обманув Зевса. Коли громовержець направив до Сізіфа бога смерті Таната, щоб той відправив його у царство Аїда (підземне царство), Сізіф закував Таната у кайдани. Через це порушився порядок на землі, люди перестали вмирати і не стали приносити богам жертви. Тоді Зевс послав до Сізіфа могутнього бога війни Ареса, який зняв з Таната кайдани, а душу Сізіфа спровадив у царство тіней померлих. Зевс присудив Сізіфові викочувати на високу гору величезний камінь. Напружено, з усієї сили котить Сізіф камінь угору. Але неподалік вершини камінь виривається з рук Сізіфа і стрімко скочується вниз. Засуджений знову береться до роботи. Він вічно котить камінь і ніколи не досягає з ним вершини гори. Це назвали "сізіфовою працею".

Міф про сина Зевса Тантала розповідає про муки спраги, голоду і страху. Зевс покарав свого сина за неслухняність і неповагу. У царстві Аїда Тантал стоїть по горло у воді, а над ним на гілках рясніють стиглі плоди. Як тільки він хоче втамувати спрагу і нахиляється до води, її рівень негайно знижується, а як тільки простягне руку до плоду, щоб утамувати голод, гілки піднімаються. Над головою Тантала нависає скеля, загрожуючи будь-якої миті обвалитися. Це і є "танталові муки" [5, с. 62].

Не окремі міфи про богів як об'єктів релігійного культу, а їх сукупність, тобто міфологія, становили головний зміст релігії у Стародавній Греції. Це були народні фантастичні оповідання, що в них в уособленій, наочно-образній та несвідомо-художній формах віддзеркалювались явища природи і суспільного життя. В міфах по-чудернацькому поєднались елементи реалістичних знань про дійсність і фантастичні вигадки, художні образи і моральні настанови, релігійні уявлення. Найбільш поширеними були міфи про виникнення й еволюцію світу, Сонця, Місяця й зірок, про походження тварин, появу людей, про життя і смерть, добро і зло, про мандри, відкриття і подвиги героїв, про творчість і винахідливість і т. ін.

Давньогрецька міфологія створювалася поступово, впродовж тривалого часу передавалася з покоління у покоління в усній формі мандрівними співаками-аедами. Її гротескно-фантастичні образи стали основою для подальшого розвитку не тільки європейської, а й усієї світової культури.

Давньогрецька міфологія - надбання всієї земної цивілізації. Дотепер популярними є міфи про царя давніх Афін Тесея. У них він - найвизначніший герой Афін, герой афінської військово-родової аристократії, а потім і правлячої аристократії землевласників. Йому приписують створення всього державного укладу Афін, поділ їх населення на три класи: "евпатридів" або благородних, "геоморів", або землеробів, і "деміургів", або ремісників; надання виключного права на заміщення посади лише благородним патриціям. Характерним є такий факт: чимало афінян, які брали участь у Марафонській битві (490 р. до н. е.), в якій греки здобули перемогу над персами, розповідали, що нібито бачили у своїх лавах Тесея у шоломі, зі списом і щитом.

Коли Тесей дістався до Афін, то побачив, що Аттика охоплена глибоким смутком, бо вже втрете поспіль з Криту від царя Міноса прибули збирачі данини. Тяжкою і ганебною була ця данина, згідно з якою афіняни повинні були кожні дев'ять років відправляти на Крит семеро юнаків і семеро дівчат. Там молодих людей замикали у величезному палаці-лабіринті, де їх поїдав Мінотавр (жахливе чудовисько з тулубом людини і головою бика, народжене від священного морського бика дружиною царя Міноса Пасіфією). Лабіринт, що його побудував міфічний умілець Дедал, був настільки складний і заплутаний, що ніхто з тих, хто в ньому опинявся, не міг знайти зворотного шляху і неминуче ставав жертвою Мінотавра [8, с. 84].

Тоді Тесей, разом із приреченими афінськими юнаками і дівчатами, вирушив до Криту, щоб убити Мінотавра. Він сміливо зайшов у лабіринт, вступив у бій з чудовиськом, вбив його і вийшов з лабіринту. Перемозі та щасливому поверненню Тесея сприяло те, що дочка Мінотавра на ім'я Аріадна дала йому гострий меч і змотану в клубок нитку, за допомогою якої він зміг вийти з лабіринту. Тесей позбавив Афіни необхідності сплачувати ганебну данину, а вислів "нитка Аріадни" увійшов у всі мови світу для позначення засобу, що сприяє успіху на життєвому шляху.

Про те, як давні греки освоювали узбережжя Чорного моря, розповідають міфи про похід аргонавтів (моряків на кораблі "Арго") до кавказького містечка Колхіда за золотим руном (вовною чудесного золотого барана).

Мрії людей про опанування повітряним простором відображені у міфі про Дедала. Він зробив собі і своєму синові Ікару крила з пір'я птахів та воску. На тих крилах вони полетіли з острова Крит, через море, на острів Сицилію. Під час польоту Ікар, забувши настанови батька, занадто близько підлетів до Сонця. Сонячний жар розтопив віск крил, Ікар впав у море і загинув. Це море між островами Крит і Сицилія стали називати Ікарійським (нині - Іонічне).

Міф про співака Орфея розповідає про любов давніх греків до мистецтв, особливо до музики. Спів Орфея зачаровував не лише живу природу, а й мешканців підземного царства. Дуже сумував Орфей за своєю померлою дружиною Еврідікою. Якось він спустився у похмуре царство Аїда і там перед богами заспівав сумну пісню про кохання. Аїд розчулився від цього співу і дозволив Орфеєві взяти свою дружину на землю. При цьому бог заборонив йому озиратись поки вони не вийдуть на поверхню. Орфей не витримав випробування, озирнувся, щоб подивитись, чи йде слідом за ним дружина, і в ту саму мить втратив Еврідіку назавжди. Її тінь знову сховалась у царстві мертвих: немає вороття з того царства, повернення у життя після смерті неможливе [8, с. 87].

грецький міфологія релігія

2.2 Головні риси релігії древніх греків

Для релігії Стародавньої Греції характерним є політеїзм, з широкорозвинутою міфологією і олімпійською ієрархією богів. Вони не були творцями світу, а захопили його у готовому вигляді, під час боротьби з титанами. Стародавня грецька міфологія вважала, що світ сам по собі вічний і не потребує творця. Відповідно до цього історія поділяється на доолімпійську і класичну олімпійську.

Пантеон давньогрецьких класичних богів очолює Зевс. В результаті боротьби з різного роду чудовиськами, перемоги над титанами, циклопами, гігантами і ув'язнення їх до Тартару, Зевс стає головним, верховним богом. Він народився на о. Кріт, де його мати, богиня Рея, врятувала від власного чоловіка Кроноса. Здобувши Олімп, Зевс формує власне оточення. До нього входять богиня перемоги Ніка, богиня права і справедливості Феміда, символ вічної юності - Геба, Ганімед, мойри тощо.

Родина Зевса складалася з його дружини Гери, покровительки шлюбів, сім'ї і дітей; Аполлона - бога сонця і музики; Артеміди - богині полювання; Афродіти - богині краси і кохання; Афіни - богині мудрості; Гермеса - бога торгівлі. Крім них, до родини Зевса входили його брати: Посейдон - бог моря і Аїд - бог підземного царства.

Ієрархія олімпійців доповнюється богами, які не перебувають на Олімпі. Це покровитель ковалів - Гефест, богиня землеробства Деметра, бог виноробства та рослинності Діоніс, бог пастухів Пан тощо. Важливе місце в стародавньогрецькому пантеоні богів займають боги-герої - Прометей і Геракл [7, с. 105].

Перший є двоюрідним братом Зевса, за волею якого він створив людей з землі і води. Оскільки під час творіння люди вийшли беззахисними і менш пристосованими до життя, ніж тварини, Прометей дав людям знання, навчив користуватися вогнем, використовувати ремесла, за що Зевс покарав його, прикувавши ланцюгом до скель Кавказу.

Подвиги Геракла відомі як перемоги смертної людини над природою. Син Зевса і земної жінки, переможець над різними чудовиськами (немейським левом, лернейською гідрою, керінейською ланню, еріманфським вепром, стимфалійськими птахами, марафонським биком, кіньми Діомеда і стадами Геріона).

Йому також притаманні надлюдські якості, завдяки яким він вичистив авгієві конюшні, здобув пояс амазонок, яблука, що дарують молодість, і вивів Кербера на поверхню.

Міфологічне тлумачення природи і людини, діяльність олімпійських богів у релігійних уявленнях стародавніх греків свідчили про практичний і тверезий характер обожнювання оточуючого світу. Давньогрецька релігія не приділяє особливої уваги моральним проблемам, потойбічної винагороди для неї не існує. Перебування у царстві Аїда жалюгідне.

Для давньогрецького релігійного культу є характерним полісний культ. Оскільки всі громадські акти супроводжувалися релігійними церемоніями, він був обов'язковим для усіх громадян. Виконавцями культу були як жерці, так і офіційні державні особи. Великого значення набули оракули. Храми вважалися житлом богів у буквальному розумінні і тому їх статуї визнавалися сповненими життя.

В елліністичну епоху полісна релігія спочатку витісняється різними релігійно-містичними течіями і філософськими вченнями, а з появою християнства релігія стародавніх греків остаточно відкидається.

2.3 Форми шанування богів у Древній Греції

Культ і обрядовість у греків зберігалися, ймовірно, у виді традицій від епохи героїв Гомера до значно більш пізніх періодів грецької історії, аж до римського завоювання і навіть після нього, майже до самого введення християнства як державної релігії у Візантійській імперії. У першу чергу, природно, варто вказати на здійснення жертвоприносин. Жертви могли відбуватися як у храмах, так і поза ними. Храми споруджувалися звичайно на височинах і відокремлювалися від інших будинків огорожею. Усередині храму встановлювали зображення визначеного бога і вівтар для жертв. Існували окремі приміщення для пожертвувань і священих реліквій. Криваві жертвоприносини відбувалися на особливій площадці перед храмовим будинком, але усередині огорожі.

Навіть у найдавніші часи в окремих грецьких племен жерці не грали значної ролі в суспільстві, і жрецькі обов'язки могла виконувати будь-яка вільна людина. Це положення збереглося і після виникнення окремих держав. Релігія в греків була справою державною, і жерці фактично залишалися на положенні державних службовців, що підкоряються законам, обов'язковим і для інших громадян. Жрецького ж обов'язку при необхідності могли виконувати царі або глави окремих родів. Жерці не навчали релігії, не створювали богословських праць, узагалі ніяк не розвивали релігійну думку, і коло їхніх обов'язків обмежувався виконанням обрядів, причому в конкретному храмі, до якого вони були приписані [7, с. 129].

Спілкування з богами під час богослужінь у греків обумовлювалося все тим же сприйняттям їх як могутніх, але зрозумілих і благодійних істот. Жертви були дарунками, в обмін на які боги повинні були виконувати прохання. Безкровні жертви складалися з овочів, фруктів, а також різних коржів і хлібців, присвячених окремим богам. Криваві жертвоприносини в основному зводилися до убивства тварин, але іноді, правда дуже рідко, у жертву приносилися і люди. Традиційними жертовними тваринами були вівці, свині і бики. Під час великих свят в особливі моменти державного життя (після перемоги над ворогом, перед народними зборами або початком землеробських робіт, під час епідемій) могли убивати більш 100 тварин. Такі жертвоприносини називалися гекатомбами.

Усі жертовні тварини повинні були бути бездоганні, без найменших недоліків. Жерці перед початком священнодійства облачалися в білі одяги й омивали руки в солоній воді. Обряд проходив у повному мовчанні, при музичному супроводі флейтистів. Частина заколотої тварини спалювалася на вівтарі, частина діставалася жерцям, а інше з'їдалось на урочистому бенкеті, що відбувався після богослужінь. Після жертвопринесення жрець вимовляв молитву до богів, що за ним повторювали всі учасники церемонії. Релігійними обрядами були клятва і проклін, тому що вимовлялися вони по строго встановлених правилах і з призиванням богів.

Вдома в греків також зводилися жертовні вівтарі і встановлювалися статуї богів-заступників. Священним вважалося і домашнє вогнище, тому що його заступником була Гестія і, роблячи безкровні жертви у вогнища, грек прямо звертався до цієї богині. На п'ятий день після народження дитини обносили навколо вогнища, щоб відгородити від зла. Похорон також проходили згідно строго встановленої церемонії. Небіжчика умащали мазями і пахощами в білих одягах, із дрібною монетою (оболом) у роті, що призначався для Харона, перевізника душ мертвих, клали на похоронні носилки. Один день його оплакували, потім урочисто виносили з будинку. Спочатку в Греції труп спалювали, але цей звичай поступово витиснувся традицією поховання тіла в землі в спеціальних гробницях.

Однієї з найважливіших обов'язків жерців були пророкування майбутнього. Деякі жерці займалися тільки гаданнями, у першу чергу по нутрощам вбитих тварин і польотам птахів. Але жерці-ефори пророкували прийдешні події по змінах неба, жерці-піфайсти - по виду блискавок. Особливою пошаною в греків користалися святилища - оракули, у яких боги через жерців давали прямі відповіді на питання. Відомі оракули Зевса в Додоні, Геракла в Бурі, Аполлона в Мілеті. Але воістину всегрецькою славою користався оракул у Дельфах, що був присвячений спочатку Геї, потім Феміді й Аполлонові. У центрі будинку оракула знаходилася ущелина, з якої виривалися димні випари. Над ущелиною був укріплений триніжок, на який усідалася віщунка - піфія. Одурманена отруйними парами, вона впадала в транс, і в цей момент перед нею бог Аполлон відкривав таємниці майбутнього. Пророцтва Дельфійського оракула, щоправда, завжди були двозначні і мрячні. Так, Крез, цар Лідії, запитав жерців, чи може він напасти на перського царя Кира. Піфія відповіла, що якщо він нападе на Кира, то знищить велике царство. Коли ж розбитий наголову Крез став проклинати віщунів, ті резонно відповіли йому: «Тобі ж було передвіщено, що буде зруйноване велике царство. Ти і зруйнував його - тільки це було не царство Кира, а твоє власне».

Як особлива форма служіння богам сприймалися і спортивні змагання. Представлення греків про богів як про істот, подібних до людей, але більш досконалих, диктувало прагнення уподібнюватися їм і в досконалості тіл. Вважалося, що боги радуються, бачачи людей, блещущих здоров'ям і силою. Головним спортивним святом Древньої Греції були Олімпійські ігри, установлені, по переказі, самим Гераклом. Ці релігійні торжества були настільки важливі, що на час ігор встановлювався загальний мир і навіть літочислення в Греції йшло по Олімпіадах (починаючи з 776 р. до н.е.). Ці спортивні ігри присвячувалися всім богам, хоча заступником міста і був Зевс. Змагання чергувалися з жертвоприношеннями. Головним іспитом було «п'ятибор'є» - біг, стрибки, боротьба, метання списа і метання диска, також проводилися кулачні бої і змагання колісниць. Крім Олімпіад, найвідомішими були Немійські, Піфійські і Істмійські спортивні ігри.

Розділ 3. Еволюція релігійного світосприйняття стародавніх греків

3.1 Релігія Еллади в XІІ столітті

Релігія ранньої Греції відігравала велику роль у динаміці суспільної думки еллінів. Спочатку грецька релігія, як і всяка інша примітивна релігія, відбивала лише слабкість людини перед особою тих "сил", що у природі, пізніше в суспільстві й у власній свідомості, що заважають, як їй здається, її діям і являють загрозу для її існування. Первісну людину цікавить не природа в тій мірі, у якій вона вторгається в її життя і визначає її умови. Різнохарактерні сили природи уособлювалися у виді особливих божеств, з якими була зв'язана безліч сакральних переказів, міфів. Еллінська міфологія відрізняється багатством, причому вона зберігала й у пізніші епохи багато переказів часів родового ладу. Протягом XІІ ст. релігійні представлення населення Греції перетерпіли багато змін. Спочатку винятковим шануванням користувалися божества, що уособлювали сили природи. Особливо шанували Велику богиню (пізніше Деметра, що означає "Мати хлібів"), що відала родючістю рослинного і тваринного світу. Її супроводжувало чоловіче божество, за ним випливали другорядні боги. Культові обряди включали приношення жертв і дарунків, урочисті процесії і ритуальні танці. Божества мали визначені атрибути, зображення яких досить часті, причому вони служили символами цих небесних сил [11, с. 104].

Утворення ранньокласових держав внесло нові риси в духовне життя, у тому числі й у сакральні представлення. Співтовариство еллінських богів (пантеон) одержало більш визначену організаційну структуру. Світогляд народу малював тепер відносини між богами, досить подібні з тими, котрі ахеяни бачили в царських столицях. Тому на Олімпі, де жили головні божества, верховним був Зевс, батько богів і людей, що володарював над усім миром. Підлеглі йому інші члени ранньоеллінського пантеону мали спеціальні суспільні функції. Ахейський епос, що зберіг зведення про шанування багатьох ранньоеллінських божеств, передає властиве тільки грецькому мисленню трохи критичний погляд на небожителів: боги багато в чому подібні з людьми, їм властиві не тільки благі якості, але також недоліки і слабості.

Твори мистецтва і дані ахейського епосу про ворожість олімпійців до окремих людей або племен, очевидно відбивали думки ахеян про існування добрих і ворожих сил природи. Про останніх говорять злі особи теракотових богинь зі святилища на мікенському акрополі. Характерно що мистецтво ахеян надзвичайно виразно відтворювало життєстверджуючі символи релігії і доброзичливі образи богів-заступників [11, с. 107].

3.2 Релігія і філософія архаїчного періоду (VІІІ-VІ ст.)

В епоху Великої колонізації традиційна грецька релігія не відповідала духовним запитам сучасників ще і тому, що в ній важко було знайти відповідь на питання про те, що чекає людину в його майбутньому житті і чи існує воно взагалі. На свій лад це болісне питання намагалися вирішити представники двох тісно зв'язаних між собою релігійно-філософських навчань - орфиків і піфагорійців. Як ті, так і інші оцінювали земне життя людини як суцільний ланцюг страждань, які послані людям богами за їхні гріхи. Разом з тим і орфіки і піфагорійці вірили в безсмертя душі, що, пройшовши довгий ряд перевтілень, вселяючись в тіла інших людей і навіть тварин, здатна очиститися від усієї земної скверни і досягти вічного блаженства. Думка про те, що тіло є усього лише тимчасова "темниця" або навіть "могила" безсмертної душі, що зробила величезний вплив на багатьох більш пізніх прихильників філософського ідеалізму і містицизму, починаючи від Платона і кінчаючи основоположниками християнського віровчення, уперше виникла саме в лоні орфіко-піфагорейської доктрини. На відміну від орфіків, більш близьких до широких народних мас, що поклали в основу свого повчання лише трохи переосмислений і обновлений міф про божество живої природи, піфагорійці являли собою замкнуту аристократичну секту, ворожу демократії. Їхнє містичне навчання носило набагато більш рафінований характер, претендуючи на піднесену інтелектуальність. Не випадково, і сам Піфагор (автор знаменитої теореми, що дотепер має його ім'я), і його найближчі учні і послідовники були захоплені математичними обчисленнями, віддаючи при цьому щедру данину містичному тлумаченню чисел і їхніх сполучень.

І орфіки, і піфагорійці намагалися виправити й очистити традиційні вірування греків, замінивши їх більш витонченою, духовно наповненою формою релігії. Зовсім інший погляд на світ розвивали і відстоювали представники так званої іонійської натурфілософії: Фалес, Анаксимандр і Анаксимен. Усі троє є уродженцями Мілету - найбільшого й економічно розвинутого з грецьких полісів Малої Азії [20, с. 99].

Що ж відбулося в Іонії в VІІ і VІ століттях до н.е., що сприяло появі таких видатних особистостей? Населення змішаної крові (карійської, грецької і фінікійської) було втягнено в тривалу і важку класову боротьбу.

Ця класова боротьба, що залила кров'ю іонічні міста, така ж, що як відбувалася в Аттиці в часи Солона, стала надовго рушійною силою усіх винаходів у цій країні.

Вперше в історії людства мілетські мислителі спробували представити весь навколишній всесвіт у виді гармонічно улаштованої системи, що саморозвивається і саморегулюється. Цей космос, як схильні були вважати іонійські філософи, не створений ніким з богів і ніким з людей і в принципі повинний існувати вічно. Його закони цілком доступні людському розумінню. У них немає нічого містичного, незбагненного. У такий спосіб був зроблений великий крок на шляху від релігійно-міфологічного сприйняття існуючого світогляду до його збагнення засобами людського розуму. Перші філософи неминуче повинні були зштовхнутися з питанням про те, що варто вважати першоосновою, першопричиною всіх існуючих речей. Фалес (самий старший з мілетських натурфілософів) і Анаксимен думали, що первинною субстанцією, з якої усе виникає й у яку зрештою усе перетворюється, повинна бути одна з чотирьох основних стихій. Фалес при цьому віддавав перевагу воді, а Анаксимен - повітрю. Однак далі всіх інших по шляху абстрактно-теоретичного осмислення природних явищ просунувся Анаксимандр, безумовно найглибший з найдавніших грецьких філософів. Першопричиною й основою всього сущого він оголосив так називаний "апейрон" - вічну і нескінченну субстанцію, що якісно зводиться до однієї з чотирьох стихій і разом з тим яка знаходилась в безперервному русі, у процесі якого з апейрона виділяються протилежні початки: тепло і холод і т.п. Вступаючи у взаємодію, ці пари протилежностей породжують усі доступні спостереженню явища природи, як живої, так і мертвої. Намальована Анаксимандром картина світу була зовсім новою і незвичайною для тієї епохи, коли вона виникла. Вона укладала в собі ряд яскраво виражених елементів матеріалістичного і діалектичного характеру, у тому числі представлення про всеосяжну, що постійно змінює свою форму первинну субстанцію, досить близьке сучасним представленням про матерію, думку про боротьбу протилежностей і їхньому переході друг у друга як головне джерело всього різноманіття світових процесів [13, с. 187].

Грецькі натурфілософи добре розуміли, що найбільш надійною основою всякого знання служить саме досвід, емпіричні вишукування і спостереження. Власне кажучи, вони були не тільки першими філософами, але і першими вченими, основоположниками грецької і всієї європейської науки. Старшого з них, Фалеса, уже древні називали "першим математиком", "першим астрономом", "першим фізиком".

3.3 Релігія в V столітті до нашої ери

У першій половині V ст. до н.е. відбуваються важливі зміни в релігійній ідеології греків. На жаль, вони відомі нам мало і відбиваються найчастіше в літературних творах, через що буває важко зрозуміти, чи виникло дане явище в результаті індивідуальної або групової творчості або відбиває широко розповсюджене представлення. Підйом класичного поліса, перемога над персами мали важливі наслідки для народного світогляду. Сучасними дослідниками відзначається ріст релігійності серед греків.

Розвиток наприкінці Архаїчного періоду на базі древнього селянського культу надії на безсмертя, що раніше вважалося приналежністю не окремого індивіда, але ряду наступних поколінь, в Афінах у V столітті до н.е., коли людина відчула себе вільною від уз родини і традиції, доходить до культу особистого безсмертя [13, с. 190].

З погляду традиційних представлень у війні з персами на стороні греків боролися і їхні божества, про що, зокрема, згадує Геродот. Перемога греків над персами відповідно сприймалася як свідчення могутності грецьких богів. Другою важливою обставиною, зв'язаною з підйомом класичного поліса, є почуття історичного оптимізму, що відбилося й у релігійній свідомості. Зевс, усе більше займав домінуюче місце в пантеоні, здобував у думках і почуттях греків риси гаранта справедливості. Ці ідеї дуже чітко виражені в Піндара і Есхіла. У трилогії про Прометея Зевс спочатку виступає як тиран, але в останній трагедії примиряється з Прометеєм, готовим умерти за людей. У "Орестеї" Есхіла тріумфує ідея можливості вирішити всі, навіть самі складні і болісні проблеми, шляхом примирення: страшні богині Іринії перетворюються в благодійних Евменід. Переконаність у тім, що боги допоможуть людині, якщо він позбавлений гордині і приймає свою долю, була властива грекам тієї пори.