Релігія середньовіччя

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Правові ідеї раннього християнства і їх загальна характеристика. Старий і новий завіт. Патристика

Християнство -- світова релігія, якій належить важливе місце в історії людства, у тому числі в історії політико-правової думки. Християнство виникло в середині І ст. н.е. За п'ять століть (I-V ст.) воно зі вчення невеликої іудейської секти виросло у космополітичну релігію Середземномор'я. На протязі цього періоду в християнстві проходили суттєві зміни з ряду питань, включаючи і то стосувалися держави та права. Головним рубежем цих змін є перетворення християнства з опозиційної і гнаної релігії в релігію офіційну і панівну. християнство завіт патристика схоластика

Основні твори раннього християнства з'явилися в другій половині І ст. -- в середині ІІ ст. З них 27 було канонізовано, тобто офіційно визнано церквою, і вони склали "Новий завіт Господа нашого Ісуса Христа". Це -- чотири євангелія (від Матвея, від Марка, від Луки і від Іоанна), Діяння святих апостолів, 21 послання апостолів та Об'явлення Іоанна Богослова ("Апокаліпсис"). Є також ряд неканонізованих пам'яток.

Важливими є також твори пізніших християнських авторів. Так, в другій половині ІІ -- в ІІІ ст. з'являються твори Тертуліана, Кепріана, в IV ст. -- Євсевія та Іоанна Златоуста, у першій треті V ст. -- Августина Блаженного.

Головні правові ідеї раннього християнства. На противагу нерівності, як основі рабовласницької політико-правової системи, християнство проголосило принцип рівності людей, незалежно від їхніх національності, статі, майнового та політичного становища. "Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої -- бо всі ви один у Христі Ісусі". Таким чином, ідея рівності возводиться до трансцедентної сутності, тобто бога, і означає, перш за все, рівність людей перед богом.

Конкретизуючи поняття свободи і рівності, в християнстві присутній ще один надзвичайно важливий для юридичної сфери принцип еквіваленту ("рівним за рівне"). "Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви".

Кардинальний переворот, який зробило християнство, полягає у тому, що праця почала розглядатися, як неодмінна якість нової людини, що випливає з божественної правди і закону свободи. Це була своєрідна революція в розумінні людини взагалі; те, що греко-римська цивілізація вважала недостойним вільної людини, піднімалося на божественну висоту. Трудитися повинні всі, ніхто не повинен жити чужою працею: "Як хто працювати не хоче, нехай той не їсть".

Послідовним продовженням попереднього принципу стає засудження багатства, розподілу людей на багатих і бідних. "Блаженні убогі -- Царство Боже бо ваше".

Старий і Новий Завіт

Біблія - це древній збірка різних за формою та змістом релігійних та світських творів, які були написані з XII століття до нашої ери по II століття нашої ери, тобто майже півтори тисячі років тому. Біблія - це свята книга християн. Вона складається з багатьох книг. Біблія розповідає про історію і долю людей, починаючи від створення світу.

Окремі частини Біблії називаються Книгами. Кожна Книга має свою мету. Історичні Книги розповідають про історію та долю якогось певного народу. Пророчі Книги говорять про майбутнє, вчать мудрості, вірі. Книги Псалмів - збірники святих пісень, які співали під час богослужіння й у давні часи, і зараз.

Перша частина Біблії - Старий Заповіт - написано в дохристиянські часи давньоєврейською мовою, а Новий Завіт - ідеологами християнства давньогрецькою мовою.

Текст Старого завіту складається з чотирьох частин: створення світу і патріархи, вихід з Єгипту, зміцнення Ізраїлю і період пророків. Старий Заповіт складається з системи кількох творів. Це П'ятикнижжя (Буття, Вихід, Левіт, Числа, Повторення Закону), де викладена давня історія єврейського народу; Книги історичні: Ісуса Навина (так звана Книга Єгошуа), Суддів, Книги Рут, дві Самуїлова Книги, дві Книги царів, дві Книги хроніки , Книги Ездри, Неемії та Естер. Це друга частина Старого завіту, яка продовжує розповідь про історичну долю єврейського народу. Потім йде третя частина, яка складається з Книг навчально-поетичних: Іова, Псалмів (Псалтиря), притчею Соломона, Еккле-зіастовой, або проповідницької, Пісні над Піснями. Четверта частина Старого завіту - це Книги Пророчі, в яких два розділи: Книги великих пророків (Ісая, Єремії, плачу Єремії та Езекііла) і малих пророків (Даниїла, Осії, Іоіла, Амоса. Овідія, Іони, Михея, Наума, Авакума, Софонії , Огія, Захарія, Малахії). Це і є той комплекс книжок, які складають Старий Заповіт.

Найулюбленішою книгою Старого завіту був Псалтир. Його читали, співали, з нього навчалися грамоти, по ньому ворожили (найдавніші списки Псалтиря на нашій Землі датуються XI століттям). Псалтир - це зібрання релігійних гімнів, написаних царем Давидом і доповнених потім творами інших авторів.

У Старому завіті містяться десять заповідей, які, як каже Біблія, повинні строго дотримуватися всі люди. Десять біблійних заповідей стали основою староєврейського закону. Чотири перші відображають ставлення до Бога, шість інших - ставлення до ближніх. Ось вони: Не вклоняйся богам, не поминай ім'я Господа всує. Пам'ятай про день суботній, шануй батьків. Не убий, не чини перелюбу, не кради. Не свідчи неправдиво про свого ближнього, не бажай дому, дружини або чого-небудь іншого ближнього свого. За легендою, заповіді зберігалися в Ковчегу Заповіту. За Біблією, після десяти заповідей, Бог дав єврейському народу книгу Законів. Серед них були Закони про вбивство, крадіжку, чаклунство, хабарництві, справедливості, милосердя до вдовам, сиротам та інші. Чесна людина і зараз дотримується десяти заповідей, вони не втратили своєї актуальності і сьогодні, у XXI столітті.

Прийнято вважати, що Ісус Христос - душа Біблії. Бог сам став людиною, щоб дати людству конкретну, певну, справжню ідею про те, яку особистість потрібно представляти, думаючи про Бога. Бог подібний Ісусу Христу, а Христос був втіленням Бога в людській подобі. Біблія трактує появу Ісуса Христа на землі як головна подія всесвітньої історії. Старий (Ветхий) заповіт підготував місце для цієї події, а Новий завіт описав його. Християнська міфологія взяла від іудейської, заснованої на книгах Старого завіту, поняття Бога як єдиного носія могутності, щодо якого всі істоти і речі створені ним же. Бог триєдиний і здатний втілитися в людині.

Старий і Новий заповіти не можуть існувати окремо, це дві великі частини Біблії. Старий Заповіт - підготовка до Нового, а Новий завіт доповнює і не може існувати без Старого.

Новий Завіт

Ми вже знаємо, що християнство виникло в іудейських общинах. Від іудаїзму християнство запозичило його головний релігійний документ - Біблію, дещо переглянувши та доповнивши її. Християнство висунуло ряд нових принципів (без чого воно не стало б новою релігією), сформульованих у релігійному документі, що дістав назву Новий Завіт. Він становить другу частину християнської Біблії, а за іудейською, першою частиною Біблії, була закріплена назва Старий Завіт.

До Нового Завіту входять: чотири Євангелія, близька до них книга Діянь апостолів, двадцять одне Послання апостолів і Апокаліпсис, або Об'явлення Іоанна Богослова - усього 27 книг. Християнське богослов'я, виходячи зі змісту і спрямованості книг Нового Завіту, ділить їх на законоположні (Євангелія), історичні (Діяння), навчальні (Послання) та пророчі (Апокаліпсис) [44, 13]. Склад Нового Завіту, тобто усталений список творів, що його становлять ("канон"), формувався поступово. Офіційне остаточне визнання з 26 творів, які є тепер, було зроблено лише в 363 р. н.е. на Лаодикійському соборі (без Апокаліпсису). У 419 р. Карфагенський собор ввів у канон Апокаліпсис. Поза каноном залишилася велика кількість (кілька десятків!) творів, вони вважаються апокрифічними. Деякі апокрифічні твори були визнані церквою і увійшли до Священного переказу поряд із творами отців церкви, видатних богословів. Але все ж серед апокрифів переважають такі, що визнано єретичними, забороненими для церковного користування; їх ретельно знищувала церква. Причини, через які деякі твори не потрапили до канону (а деякі й знищувалися), мабуть, мають політичний характер: був не до вподоби автор (багато з авторів - це єпископи, що домагалися церковного впливу і влади) чи якісь ідеї були несприйнятливі або вони дуже вже суперечили визнаним творам тощо. Більшість апокрифів було написано у II ст.

У складі ранньохристиянської літератури перебувають і так звані Логії - вислови Ісуса Христа, що були знайдені в 1897-1904 рр. в Оксірінхі (Єгипет). Вони доповнюють і прояснюють віровчительні положення Нового Завіту, але до його канону, як бачимо, не потрапили.

Для висвітлення складу найстародавніших джерел новозавітного канону важливе значення мають нещодавно відкриті кумрайські рукописи.

Навесні 1947 р. двоє арабських пастухів із племені Тааміра М ухаммед і Ахмед сповістили про знахідку в одній із печер на західному узбережжі Мертвого моря семи сувоїв стародавніх рукописів, які після кількох перепродажів за дуже великі кошти були куплені Єрусалимським університетом. Почалася лихоманкова кампанія розшуків стародавніх рукописів у печерах узбережжя Мертвого моря, особливо в період 1951-1957 рр., продовжується вона і дотепер. Район розшуків розширився, розкопані не окремі печери, а цілі поселення. Виявилося, що там жила община, члени якої відокремилися від світу з релігійних міркувань (вони чекали "кінця світу") і створили спільність із особливим релігійним побутом. Місцевість, де знайдені ці пам'ятки культури, називалася Ваді-Кумран, а члени общини дістали назву кумранітів, а рукописи - кумранських рукописів. Ці рукописи є записами текстів Старого Завіту, коментарі на духовні книги, богослужбові тексти, гімни і молитви, плачі, гороскопи, есхатологічні сказання тощо. Серед них Статут общини, Статут війни, Сувій скарбів, Сувій псалмів тощо. У великій кількості були знайдені твори, які входять у Старий Завіт, в іудейські релігійні книги і навіть твори переліпиш. Усього було знайдено понад 800 манускриптів. Вони одержали назву "Рукописів Мертвого моря".

Щоб уявити собі історичну цінність цих документів, досить сказати, що найстарішим із нині відомих єврейських документів є рукопис Старого Завіту Codex Petropolitanus, який відносять до 916 р. н.е. і який зберігається у Санкт-Петербурзі. З новозавітних пам'яток слід вказати на фрагмент Євангелія Матвія, який датується 65 р. н.е., він зберігається в Оксфорді. Найбільш стародавніми рукописами Нового Завіту є папірусні фрагменти, що мали застосування в безпосередній релігійній практиці звичайних віруючих. Найдавніший з них - папірус Райленда (у Манчестері) відноситься до першої чверті II ст. і містить уривок з Євангелія Івана.

Знайдений у Кумрані матеріал охоплює час від IV тис. до ні е. до VIII-IX ст. н.е., але найбільше його стосуються останні два століття до нової ери і І ст. н.е., тобто часи виникнення християнства. Це були залишки великої бібліотеки і книг, що існували окремо. До їх числа входили рукописи біблійних книг, що дуже багато значило для поглиблення історії Біблії, а також документи, що висвітлюють життя общини кумранітів, яка була певною мірою аналогом первісних християнських общин. Ці документи підтвердили революційно-демократичне спрямування первісного християнства.

Вважають, що всі новозавітні твори були написані арамейською (народним діалектом давньоєврейської мови) і грецькою мовами. Уся термінологія Нового Завіту (віронавчальна, культова, церковна) - грецька, такою вона залишилася її дотепер. Жодного оригіналу документів Нового Завіту не збереглося. Є лише переклади грецькою, якою й записано канон. Безумовно, при перекладі й перезаписах текст не міг не зазнати пошкоджень і втрат. Із "солідних" манускриптів найбільш давнім є Синайський і Ватіканській кодекси, які були написані в IV ст. У них поряд із текстом Старого Завіту є, хоч і неповні, тексти Нового Завіту і деякі апокрифи. Переклади Нового Завіту новими мовами, у тому числі й українською, здійснювалися разом із перекладом Старого Завіту, тобто Біблії в цілому.

Християнська традиція вважає, що всі документи Нового Завіту написані учнями Христа саме в тій послідовності, в якій вони розміщені у Новому-Завіті. Створені вони нібито майже водночас, у першій половині І ст. в Палестині, де проповідував Христос. Але і час, і місце написання Нового Завіту проблематичні. Початок складання документів Нового Завіту слід шукати в другій половині І ст. Перші варіанти цих документів науці невідомі. За найсміливішими розрахунками можна допускати, що їх почали писати в середині І ст. Більш вірогідним є час їх завершення. Остаточні варіанти склалися в період до початку III ст. (вони нам відомі теж не з оригіналів). Отже, історія складання Нового Завіту ще й дотепер має багато білих плям. Що ж до остаточного варіанту документів, то після їх канонізації тексти лишалися без змін, хоч іноді псувалися під час перекладів. Вони й зараз є предметом ретельних історичних пошуків.

2. Патристика - рання форма середньовічної філософії

Перший етап середньовічної християнської філософії (разом з хрис­тиянською, існувала арабська, тобто мусульманська, і єврейська середньовічна філософія) - це патристика (від лат.: “патер” - Батько, що закріпилася за Отцями християнської Церкви; ІІ-VIII ст.). Розрізняють також апологетичну і систематичну патристику. Період апологетики, що настає після апостольського, отримав таку назву через те, що його представники писали так звані апології (д.-грецьк. - захист), в яких намагались захистити християнство в очах правителів та громадськості того часу. При цьому вони ставили та вирішували цілу низку питань світоглядного характеру. Цей період рясніє низкою відомих християнських письменників і мислителів (Юстин Філософ, Татіан, Тертулліан, Арнобій, Афінагор та ін.). Апологети вели боротьбу з гностицизмом (Василід, Валентин, Маркіон), що процвітав у середині ІІ ст., і характеризувався Р. Гар­наком (німецьким дослідником раннього християнства) як “гостра еллінізація християнства”. Мається на увазі той факт, що християнські мислителі активно використовували здобутки античної філософії у розгортанні та доведенні своїх міркувань.

Для патристики був характерним поділ на східну (грецькомовну) та західну (латиномовну). Рубіж ІІ-ІІІ ст. - це момент зародження систематичної патристики, в становленні якої відчувались впливи східної патристики. На початку цього періоду стояла відома Олександрійська катехічна школа (Климент Олександрійській, Ориген), яка поєднувала Біблію та еллінізм. З діяль­ністю цієї школи пов'язаний перехід до поглиблених філософсько-теоло­гічних побудов. Розробляється концепція Христа-Логосу, котрий опосе­редковує зв'язок між Богом і світом; розширяються і поглиблюються екзе­гетичні (тлумачні) дослідження Священного Писання. Вперше відбувається чітке визначення місця філософії у новому християнському світобаченні: Климент Олександрійський вводить формулу “Філософія є прислужницею теології”, тобто філософія розглядається як підготовче навчання, що “про­кладає і вирівнює шлях по Христу”. Отже, вимальовується таке співвідношення найперших світоглядних цінностей епохи: релігія - теологія (як ідейна складова релігії) - філософія - інші знання та науки. Звісно, філософія тепер є виключно релігійною, а її предмет окреслюється так: філософія є любов до мудрості, оскільки ж істинною мудрістю є Бог, то філософія є любов до Бога.

ІІІ-ІV ст. - епоха жорстоких тринітарних (про співвідношення осіб - іпостасей Святої Трійці) і христологічних (про поєднання в Христі божественного та людського начал) сперечань, боротьби з аріанством (яке визнавало Христа не Богом, а лише надзвичайно праведною людиною). Цей період знаменується виступами Афанасія Великого та діяльністю “Великих каппадокійців”: Василія Великого, Григорія Назіанзіна (Богослова) і Григорія Ніського. Вони зробили істотний внесок в обґрунтування догмату Святої Трійці, зміст якого можна передати формулою: “спільна сутність (усія), природа і воля, але три різні божественні постаті (іпостасі)”. Їхню позицію називали “гомоусією” - “єдиносутністю”, оскільки за їхнім переконанням Христос мав ту саму сутність, що й інші іпостасі Трійці. Велика заслуга належить їм у виробленні “халкідонської формули”, смисл якої можна пере­дати словами: “Христос, єдинородний Син Божий, який має дві природи - людську і божественну, незлиті і нероздільні, так що жодна не порушується і не перешкоджає їх абсолютній єдності”. Загалом каппадокійці схилялися до визнання згоди між одкровенням і філософією.

Одним із представників східної патристики, котрий надзвичайно сильно вплинув на західну думку, був Псевдо-Діонісій Ареопагіт (до цього часу тривають суперечки щодо того, хто насправді є автором впливових творів, тому перед його іменем ставлять префікс “Псевдо” - “ніби”). Здійснюючи глибинний синтез християнства і неоплатонізму, він в своїх працях (“Про Божественні імена”, “Про містичну теологію”, “Про небесну ієрархію”) подав два способи пізнання Абсолюту - катафатичний (позитивний) та апофатичний (негативний): спочатку ми повинні приписати Божеству усі гідності існуючого, а потім піддати їх усі запереченню, оскільки усі вони і весь світ загалом є ніщо порівняно з Абсолютом. Багато уваги в його творах приділяється розробленню вчення про небесну ієрархію та її земне відображення, яким насамперед поставала Церква.

Найвидатнішим представником західної патристики варто визнати Ав­релія Августина (або Августина Блаженного, єпископа Гіппонійського). У своїх численних творах, що загалом окреслили систему філософсько-бого­словського вчення, він висуває багато ідей, що надовго визначили шляхи розвитку західного богослов'я і філософії. “Бог і моя власна душа” - ось дві теми, які беззаперечно його цікавили. Людина, за Августином, являє собою душу, що розпоряджається тілом, тому в людині потрібно відрізняти “зовнішню” та “внутрішню” людину. Душа складається із єдності пам'яті, волі та розуму. Основою духовного життя він вважає радше волю, ніж розум, оскільки без внутрішнього зосередження не може відбутись жодний духовний акт. Вважається, що цими ідеями Августин започаткував психологію людської суб'єктивності.

Злободенне звучання надає він і темі теодицеї - темі виправдання Бога за існуюче в світі зло, вважаючи, однак, що зло - це є не сутність, а недолік добра; зрештою зло просто необхідне для гармонії у світі. Дуже гостро Августин виступав проти єретичних учень. Його суперечка з Пелагієм про спів­відношення Божественної Благодаті і свободи волі людини схилила його до вчення про предистинацію (напередвизначеність), згідно з яким кожна людина від самого початку визначена Богом бути гріховною або праведною, хоча початкове входження гріха у світ зумовлене людською волею. Людина сама вже не здатна врятуватись від гріха, а її рятує божественна благодать. Однак його теза про те, що спасає божественна Благодать (оскільки первородний гріх затягує людську волю в рабство) піднімає, як не дивно, проблему релігійної цінності гріха і філософську проблему співвідношення свободи і зла. З теологічної точки зору важливо те, що гріх не може бути переборений суто моральним шляхом.

Величезного впливу на подальшу думку мало і його вчення про два Гради: небесний і земний. По суті це була перша розвинута християнська історіософія. Поступове посилення Града Божого (а на землі його репрезентує Церква) і послаблення града земного (Держави) вибудовувалось як внутрішнє спря­мування історичного процесу до свого завершення (християнська есхатологія). До надбань видатного патристика належать і підходи до історії філософії, оскільки він першим почав доводити, що філософія рухалася шляхом не простого накопичення думок, а сходження від фізичних концепцій до духовних, тобто до християнської мудрості.

Іншим видатним представником західної патристики був С. Боецій, який добре знаючи грецьку мову, переклав на латину твори Платона і Арістотеля, а також почав майстерно використовувати логіку для вирішення теологічних проблем. Тому С. Боецій належить до “зачинателів” схоластики.

Подальші століття патристики (V-VIII ст.) вже не дали таких значних і оригінальних умів, але породили багату коментаторську і компіляторську літературу (Кассіодор, Ісидор Севільський, Беда Досточтимий та ін., аж до Алкуїна). Загалом заслуга патристики, яка синтезувала неоплатонізм з християнством, полягає не тільки в створенні самої моделі теологічного знання, але й пізніше в культивуванні коментаторсько-енциклопедичної традиції. Загалом патристика розробила ідейні засади християнського світобачення. Патристика брала також участь в закладанні самих основ символічного менталітету середньовіччя. Ймовірно, дух цієї епохи можна виразити і так: здивуйся усьому і відчуй страх і благоговіння. Здивуйся кожному окремо, але насамперед тому, що є над усім взагалі. Унікальне є разом з тим і загально значуще, але лише в повноті божественного творіння з нічого.

3. Святий Августин

Святий Августин Аврелій (Augustinus Sanctus), 354-430 рр., -- один з видатних ідеологів християнської церкви та західної патристики. Його політичні та правові погляди викладені в роботі "Про град божий" ("Про боже місто") (413-426) та ряді інших творів.

В розвинутій Августином християнській концепції історії людства, опертій на біблійні положення, всі соціальні, державні і правові установи і положення визнаються наслідком гріховності людини. Ця гріховність обумовлена тим, що бог наділив людину вільною волею, тобто здатністю жити по-своєму, по-людськи, а не по-божому. А коли людина живе по-людськи, а не по-божому, вона подібна до диявола. Власне, на думку Августина, все людство у всі часи поділялося на два розряди: тих, хто живе по-людині, і тих, хто живе по-богові; "ці два розряди ми символічно назвали двома градами, тобто двома суспільствами людей, з яких одному призначено вічно царствувати з богом, а другому -- підлягати вічному покаранню з дияволом". Перший -- це "град божий" -- духовна спільність, яка базується "на любові до бога, доведеній до презирства до себе", другий -- це "град земний" -- тобто держава, яка базується "на любові до себе, доведеній до презирства до бога". "Громадян земного граду, -- продовжує далі Августин, -- породжує зіпсута гріхом природа, а громадян граду небесного породжує благодать, яка звільняє природу від гріха".

Гріховність земного державно-правового життя (відносин і положень в "земному граді") проявляється, згідно з Августином, у пануванні "людини над людиною", в існуючих відносинах управління і підпорядкування, панування і рабства. Такий стан справ, який склався внаслідок первородного гріха і гріховності людської природи, Августин називає "природним порядком" людського життя. Цей порядок, який склався природним шляхом, Августин критикує з релігійно-ідеальних позицій божого порядку і його земного праобразу, репрезентованого у житті "вибраних" та їхніх общин (християнської церкви). Цей гріховний порядок світу носить тимчасовий характер і буде тривати до другого пришестя Христа і судного дня, коли буде встановлене "царство небесне" і благочестиві отримають "ангельське життя". Разом з тим, доки не наступив вказаний час, Августин підкреслює важливість земних державно-правових порядків і, навіть, бере їх під захист з єдиною умовою, що вони не повинні чинити перешкод розповсюдженню християнської релігії. Важливим у концепції Августина є трактування зла. "Злом називається і те, що людина робить, і те, що вона терпить. Перше -- це гріх, друге -- покарання... Людина вчиняє зло, яке хоче, і терпить зло, якого не хоче". Сама поява зла, його сутність обумовлена вільною волею, вільним вибором людини та їхньою деформацією. Суть цієї ідеї зводиться до того, що бог не відповідає за зло, зло обумовлене діями самих людей, їхніми деформованими свободою вибору та здатністю приймати рішення.

У питанні про різні форми людських спільностей Августин з певною християнською модифікацією поділяє органічну концепцію Ціцерона про наявність таких спільностей, як сім'я, держава, мовна спільність і, врешті, універсальна спільність, яка об'єднує все живе з богом. Цікавим в цьому аспекті є твердження Августина про те, що було б краще, якби, замість світової римської держави, яка охоплює різні народи, виникло багато малих за розмірами "правлінь народів" (національних держав), які б жили поруч один з одним в мирному сусідстві, як різні сім'ї.

Розглядаючи державу, Августин виділяє ряд форм правління, залежно від тих обов'язків, які покладаються на верховну владу. Головними серед них він вважає моральні і релігійні обов'язки, зокрема повагу до бога і повагу до людини. Власне, відмінність форми правління полягає у прояві, "спустошуючому душу смертних", -- "прагненні панування", супутниками якого є аморальність, несправедливість і жорстокість. З цих позицій він дещо інакше трактує терміни античних авторів. Несправедливого правителя, як і несправедливий народ він іменує тираном, несправедливу аристократію -- клікою. Держава, в якій ігнорується право, як втілення справедливості, є, на його думку, державою, що загинула. Якщо ж в державі зберігається справедливість і повага до релігії, то всі форми правління, так само як і авторитет, і повноваження влади, стають достойними того, щоб їм підпорядковуватися. Розглядаючи погляди Августина на право, необхідно підкреслити, що визначальне значення в цих поглядах має ідея непорушного вічного закону, який іде від бога і діє також і в регулюванні людських відносин. Вічний закон, який є, згідно з Августином, виразом божественного розуму і волі, визначає природний порядок, а отже і природне право. Цим самим, природне право походить від бога і має теономний характер. "Хто інший, як не бог вписав у серця людей природне право?" -- риторично запитував Августин.

Етико-моральний підхід, характерний для августинівського розгляду форм державного устрою, притаманний і його судженням про законне і злочинне, різницю між проступками і злочинами. Так, на його думку, "коли непоборна пристрасть псує душу і тіло -- це проступок; коли вона діє на шкоду іншому -- це злочин". Таким чином, і покарання ніколи не буває зовнішнім свавіллям, оскільки справедливе покарання, згідно з Августином, вже міститься в самій вині і неминуче випливає з неї; і далі він уточнює: "Справедливе покарання... полягає у тому, що людина втрачає те, чим вона не захотіла добре користуватися... той, хто не захотів поступати правильно, коли міг, втрачає цю можливість, коли захоче поступати правильно".

Для середньовіччя Августин був незаперечним авторитетом у питаннях релігії і філософії, аж до Томи Аквінського не маючи собі рівного. Його вплив на розвиток християнства і на розвиток політичної та правової думки проявлявся не тільки в епоху середньовіччя, але й пізніше, аж до наших часів. Так, представники екзистенціалізму вважають Августина своїм попередником, а ряд положень Августина використовується при трактуванні проблем сучасного світового співтовариства і міжнародних відносин. В цілому і сьогодні Августин продовжує залишатися одним зі стовпів християнського віровчення. Цим визначається і сучасне значення його політико-правових поглядів.

4. Тома Аквінський

Тома Аквінський (Thomas Aquinas), 1226-1274, -- найбільший представник середньовічного католицького богословія та схоластики, з його іменем пов'язана впливова по нинішній день ідейна течія -- томізм (в оновленому вигляді -- неотомізм). В 1323 р. Тому проголошено святим, а в 1879 р. його вчення оголошено "єдиною істинною" філософією католицизму. Його політико-правові погляди викладені у трактатах "Сума теологій", "Про правління государів" ("Про панування владик"), а також у коментарях до "Політики" та "Етики" Арістотеля.

Тома увібрав у свою теологію і у свою політичну доктрину все, що можна було увібрати без шкоди для християнських догм із вчень, які склалися до нього, зокрема із вчення Арістотеля. У політичному та правовому вченні Томи вплив Арістотеля, Ціцерона і стоїків поєднується з впливом традицій теологічної літератури, зокрема Августина, Альберта Великого та ін.

Держава, згідно з вченням Томи Аквінського, являє собою певну частину універсального порядку, творцем і правителем якого є бог. Мета і виправдання держави полягає у тому, щоб надати людині належні засоби існування, дати основу для інтелектуального і морального розвитку, який, у свою чергу, повинен надавати державі допомогу в духовному вихованні християнина. Той факт, що людина, на відміну від тварини, керується не інстинктом, а розумом, робить можливим організоване суспільне життя. Цей взаємозв'язок розуму і соціальної організованості Тома виводить з божественної визначеності. До цієї ж визначеності належить і боговстановлення необхідності буття людини, як "політичної" або "суспільної" істоти. Власне, у своєму трактуванні політики Тома не проводить ще розмежування між державою і суспільством. Здатність до розсудливості допомагає людині у її власних турботах, вона ж робить її придатною до співробітництва на розумній основі у політичній спільності. Це співробітництво охоплює не тільки представників одного покоління, одного народу, але й людей різних країн і епох. Саме ця здатність до розсудливості дає кожному поколінню можливість процвітати, спираючись на успадковані багатства і досягнення попередників, і залишати наступним поколінням те, що не вдається вдосконалити власними зусиллями. Саме розсудливість, розум є, на думку Томи Аквінського, основою прогресу інтелектуального, духовного, суспільного.

Згідно з Томою, держава, як форма закономірної людської спільності і співробітництва, виникає з потреб "природи" і "розуму". Такою ж природно-необхідною стає у політичній спільності і об'єднуюча її влада, яка відповідає закономірним потребам людської природи бути моральною, розумною, релігійною, соціальною і політичною істотою. Для того, щоб спільно жити і працювати, необхідний авторитет, який би скеровував кожного члена суспільства на досягнення спільного блага, тобто влада.

У своїй класифікації форм правління Тома знаходиться під помітним впливом Арістотеля, виділяючи три чисті форми: монархія, аристократія і політія, і три спотворені: тиранія, олігархія і демагогія (демократія). При цьому, розмежовуючою ознакою є моральний характер правління, відповідно до якого розрізняється правління справедливе (правильне, розумне, належне) і правління несправедливе -- з точки зору загального блага, як мети суспільства. За цією ж ознакою він проводить розмежування між владою "політичною" та "деспотичною".

Політична влада існує там, де (при правлінні одного або кількох осіб) виконуються закони і договори. Влада деспотична нічим не обмежена і подібна до влади власника над рабами. Тома Аквінський виділяє ще й третій різновид влади -- королівську владу -- це влада правителя, який опирається не на закони, а на мудрість, причому в цій мудрості правитель знаходить виправдання своїм діям, бачить в ній "свою свободу". Власне, такий володар виступає не тільки як правитель держави, але і як її творець.

В державній владі Тома виділяє три головні моменти: по-перше, відношення пануючих до підданих і можливість встановлювати закони; по-друге, набуття влади; по-третє, користування нею. Таке виділення різних моментів влади необхідне йому для того, щоб підкреслити людський аспект в набутті і користуванні державною владою. Згідно з Томою Аквінським, влада, за своєю суттю, має божественний характер, але це не стосується її набуття і користування, оскільки як набуття, так і користування владою може виявитися таким, що суперечить божій волі. Первинним джерелом людської влади, яка вручається одній або кільком особам, є політична спільність людей, народ.

Ідеальною формою правління Тома Аквінський, слідом за Арістотелем, Полібієм і Ціцероном, вважає змішану з трьох "чистих" форм, при якій монарх уособлює єдність, аристократія -- перевагу належних заслуг, а піддані (народ), також задіяні в державному управлінні, служать гарантією соціального миру і згоди.

Тома Аквінський розрізняє два види людських спільностей: спільність людей в державі і спільність віруючих у церкві. Держава регулюється правилами політичного правління, і влада обмежена законами, а також "волею народу", на яку правитель повинен необхідно зважати. Тому, наприклад, Тома виправдовує непокору тим монархам, які узурпували владу або примушують підданих до неправедних дій. При цьому, у випадку нестерпної тиранії правомірним є, за Томою, навіть тирановбивство, тобто народ в інтересах загальної користі і порядку має право повстати проти тирана і скинути його. В цій боротьбі проти тирана народу належить діяти за "загальним рішенням", яке спрямоване на обмеження влади тирана або його усунення.

Значне місце у вченні Томи Аквінського посідає проблема права і закону. У трактуванні Томи, бог -- першопричина всього, у тому числі і людського буття і людських дій. Разом з тим, людина -- істота розумна, наділена вільною волею, при цьому розум (інтелектуальні здібності) є основою всякої свободи. Неможливо, підкреслював Тома, бажати того, що до цього не було пізнане. Згідно з природним порядком, інтелект передує волі, він первинний. Розумна діяльність, згідно з концепцією Томи, потребує такої вільної волі, яка, спираючись на розум і пізнання, спрямована на здійснення визначених цілей добра і блага. Тома, власне, і розуміє закон, як правило слідування божественній цілі, належний порядок її реалізації.

Свобода людини, свобода її волі виявляється, у трактуванні Томи, проявом міри, ступеня розумності людини, міри пізнання нею вищих (божественних) цілей свого буття і діяльністю відповідно до необхідних правил, які диктуються цими цілями і випливають з них. З огляду на це, Тома принципово відрізняється від Августина, який визнавав вільну волю, як начало зла і прояв гріховності людини. Згідно з концепцією Томи, вільна воля -- це добра воля. Він вважає діяльність відповідно до вільної волі здійсненням розумності, справедливості і добра в земному житті, дотриманням божественного за своїми першоджерелами закону, який визначає необхідний порядок світобудови і людського співжиття. У світлі такої, розвинутої Томою, теологічної концепції взаємозв'язку свободи і необхідності, опосередкованої здатним до пізнання і визначальним для людської практичної поведінки розумом, свобода повстає, як діяльність відповідно до розумно пізнаної необхідності, що випливає з божественного статусу, характеру і цілей порядку світобудови і обумовлених цим законів. Власне, його розумінням вільної волі та свободи обумовлюється і розуміння закону та права.

Закон є, на думку Томи, певне правило і мірило дій, яким хто-небудь спонукається до дії або утримується від неї. Конкретизуючи свою характеристику закону, як спільного блага, мислитель підкреслював, що закон повинен виражати загальне благо всіх членів суспільства і повинен встановлюватися або суспільством безпосередньо, або тими, кому воно довірило турботу про себе. Крім того, до суттєвих характеристик закону Тома відносить і необхідність його обнародування, без чого неможлива сама його дія, як мірила людської поведінки. Загальну характеристику закону Тома підсумовує у такому визначенні: "Закон є певне встановлення розуму для спільного блага, обнародуване тими, хто має турботу про суспільство".

Тома обгрунтовує наступну класифікацію законів: 1) вічний закон; 2) природний закон; 3) людський закон і 4) божественний закон.

Вічний закон являє собою загальний закон світового порядку, виражаючи божественний розум і якості верховного загальносвітового спрямовуючого начала, абсолютного правила і принципу, який керує загальним зв'язком явищ і світобудови (включаючи природні та суспільні процеси) і забезпечує їхній цілеспрямований розвиток. Вічний закон, як загальний закон, є джерелом для всіх інших, які мають більш конкретний характер. Безпосереднім проявом цього закону виступає природний закон, згідно з яким вся богостворена природа і природні істоти, включаючи людину, в силу притаманним їм від природи властивостей рухаються (прагнуть) до реалізації цілей визначеними і обумовленими правилами, тобто законами їхньої природи.

Сенс природного закону для людини полягає у тому, що людина за самою своєю природою наділена здатністю розрізняти добро і зло, причетна до добра і схильна до дій і вчинків вільної волі, спрямованої на здійснення добра, як мети. Відмінність у природних (фізичних, емоційних та інтелектуальних) властивостях і якостях різних людей, різноманітність життєвих обставин і т.п. призводить до неоднакового розуміння і застосування вимог природного закону і різного ставлення до нього. Обумовлена цим невизначеність, пов'язана з неконкретністю велінь природного закону, суперечить його загальнообов'язковому і єдиному для всіх людей характерові і значенню. Звідси, тобто з існування самого природного закону випливає необхідність людського закону, який, з врахуванням потреби у встановленні визначеності і дисципліни в людських відносинах, бере під захист правила і принципи природного закону і конкретизує їх відповідно до різноманітних обставин людського життя.

Людський закон, у трактуванні Томи Аквінського, -- це позитивний закон, наділений примусовою санкцією проти його порушень. Досконалі і доброчесні люди можуть обходитися і без людського закону, для них достатньо природного, але щоб знешкодити людей зіпсутих, таких, що не піддаються переконанням і настановам, необхідні страх покарання і примус. Згідно з Томою, людським (позитивним) законом є тільки ті людські встановлення, які відповідають природному законові (велінням фізичної і моральної природи людини), в іншому ж випадку ці встановлення -- не закон, а тільки перекручення закону та відхилення від нього. Власне, Тома розрізняє справедливий і несправедливий людський (позитивний) закон.

Мета людського закону -- спільне благо людей, тому законом є тільки ті встановлення, які, з одного боку, мають на увазі це спільне благо і виходять з нього, а з другого -- регламентують людську поведінку тільки в її зв'язку зі спільним благом. З відповідності людського закону природному випливає також необхідність встановлення у позитивному законі вимог, які можуть бути реально виконаними, яких можуть дотримуватися звичайні, недосконалі у своїй більшості, люди. Закон позитивний повинен брати людей такими, якими вони є, з їхніми недоліками і слабкостями, не ставлячи надмірних вимог. Цим обумовлюється і однаковість вимог, які ставить позитивний закон перед всіма людьми. Таким чином, всезагальність закону означає момент рівності, тобто застосування рівної міри і однакового масштабу до всіх. Крім того, позитивний закон повинен бути встановлений належною інстанцією в межах її компетенції, без перевищення влади, і обнародуваний. Тільки наявність всіх цих властивостей і ознак робить людські встановлення позитивним законом, обов'язковим для людей. В іншому ж випадку, йдеться про несправедливі закони, які, на думку Томи, не будучи власне законами, не є обов'язковими для людей.

Тома розрізняє два види несправедливих законів. Перші, які не відповідають вимогам, які ставляться перед законом, хоча і необов'язкові для підданих, але їхнє дотримання не забороняється з огляду на загальний спокій і небажаність культивувати звичку недотримуватися законів. До другого виду несправедливих законів належать ті з них, які суперечать божественним законам. Такі закони не тільки не обов'язкові, але й повинні не дотримуватися і не виконуватися.

Під божественним законом розуміється закон, даний людям в божественному одкровенні (у Старому і Новому Заповітах). При обгрунтуванні необхідності божественного закону мислитель вказував на ряд причин, які обумовлюють необхідність доповнення людського закону божественним.

По-перше, божественний закон необхідний для вказівки на кінцеву мету людського буття, розуміння якої перевищує власні обмежені можливості людини.

По-друге, божественний закон необхідний, як вищий і безумовний критерій, яким слід керуватися при неминучих спорах про належне і справедливе, при багаточисленних людських законах тощо. По-третє, божественний закон потрібний для того, щоб скеровувати внутрішні душевні прагнення, які повністю залишаються поза сферою людського закону, який регулює тільки зовнішні дії людини. На цьому Тома робить особливий акцент і відстоює у всьому вченні про закон і право.

По-четверте, божественний закон необхідний для викорінення всього злого і гріховного, включаючи і те, що не може бути заборонене людським законом.

Тома розмежовує поняття закону і права. Право, згідно з його вченням, -- це дія справедливості в божественному порядку людського співжиття. Справедливість -- це одна з етичних чеснот, яка має на увазі ставлення людини не до самої себе, а до інших людей, і полягає у віддані кожному свого, йому належного. Тома розрізняє людське право, яке встановлюється людським законом, природне право, яке є спільним для всього живого, та божественне право.

Размещено на Allbest.ru