Особливості та тенденції поширення і розвитку новітніх християнських течій в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Послаблення дії державних регуляторів на різні сторони суспільного життя та входження України у світовий релігійний простір у 90-х рр. ХХ ст. відкрили шлях до поширення в нашій державі нових та нетрадиційних для країни релігійних течій і напрямків, які значно урізноманітнили українську конфесійну карту. До них відносяться і неорелігійні течії, які кваліфікуються як “неохристиянські” і за кількістю своїх послідовників становлять в Україні найчисельніший неорелігійний напрям. Вони є симптомом суспільних змін, соціально-культурних трансформацій епохи, формою модернізації традиційного християнства у постмодерну добу. Відтак, актуальним є дослідження стану суспільства та історичних передумов, що викликали появу подібних явищ в українському релігійному полі.

Необхідність дослідження розвитку неохристиянських течій та напрямків посилюється й тим, що намагання цих церков знайти своє місце у суспільному житті України породило безліч проблем, пов'язаних із суперечливим, а подекуди й різко негативним ставленням до них значної частини громадськості, засобів масової інформації, традиційних конфесій та державних структур. Нормалізація релігійного життя, впорядкування державно-церковних та міжконфесійних відносин, подолання гострих і болючих міжцерковних конфліктів можливе лише за умови зняття певних пануючих у суспільстві стереотипів шляхом об'єктивного дослідження особливостей і тенденцій розвитку неорелігійних рухів взагалі, і неохристиянських зокрема.

В умовах, коли об'єктивно зростає роль релігії і церкви, їх вплив на соціальне середовище та формування світогляду населення, відчутною є потреба у ґрунтовних наукових дослідженнях з історії вітчизняної релігійності і, особливо, сучасних форм релігійної модернізації. Сьогодні практично відсутні наукові праці, у яких комплексно піднімалося б питання розвитку неохристиянських течій в Україні. Поодинокі узагальнюючі дослідження, які присвячені феномену новітньої релігійності, носять релігієзнавчий характер, в силу чого не приділяють необхідної уваги історичному аспекту. Поряд із недостатньою науковою розробкою зазначеної проблеми, варто вказати також на необхідність подолання оціночних суджень та термінології, які нерідко зустрічаються у науковій літературі в стосунку до новітніх релігійних течій. Відтак, спроба об'єктивно розглянути процеси і особливості зародження і поширення неохристиянських течій в Україні є актуальною і своєчасною.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є історичний аналіз особливостей та тенденцій зародження і розвитку новітніх християнських течій в Україні. Мета конкретизується у таких дослідницьких завданнях:

· дослідити особливості релігієзнавчих та історичних інтерпретацій явища неохристиянства;

· проаналізувати існуючий теоретико-методологічний інструментарій дослідження новітніх релігійних явищ та обґрунтувати доцільність використання певної термінології і методології;

· з'ясувати причини появи та поширення неохристиянських релігій в Україні;

· простежити процес і масштаби зростання релігійної мережі неохристиянських церков та особливості їх регіональної локації;

· відтворити особливості розвитку найчисельніших неохристиянських течій на території України, зокрема різних харизматичних церков, Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів (мормонів), Церкви Христа, Новоапостольської церкви та новітніх християнських місій;

· простежити процес створення законодавчої бази щодо забезпечення свободи совісті й релігій у незалежній Україні та розкрити питання розвитку взаємовідносин між державою і новітніми християнськими течіями;

· охарактеризувати неохристиянські церкви як суб'єкт міжконфесійних конфліктів, розглянути та дати оцінку протистояння по лінії “традиційних” - “нетрадиційних” церков.

1. Стан наукової розробки, джерела та теоретико-методологічні засади дослідження

Проаналізовано сучасний стан дослідження феномену неохристиянства в Україні в історичній та релігієзнавчій науках. При ідентифікації ступеня вивчення окреслених в дисертації питань автор вдався до розмежування історіографічної бази за принципом проблемного підходу.

Важливими для розуміння основних тенденцій розвитку релігійної сфери України після здобуття незалежності, того стану суспільства, в межах якого виникли неохристиянські релігійні рухи, є загальні праці з історії релігій в Україні кінця 80-х рр. ХХ - початку ХХІ ст. Більшість із них носять релігієзнавчий характер і містять узагальнену інформацію про розвиток різноманітних релігійних конфесій в Україні, в тому числі подекуди й неохристиянських. Йдеться насамперед про роботи П. Косухи, В.Д. Бондаренка, В.Є. Єленського, В.С. Журавського, В.Є. Єленського, В.П. Перебенесюка, В. Єленського, А. Колодного, Л. Рязанової, Л. Филипович, М. Бабія та ін, О. Шуби, в яких проаналізовано стан і тенденції змін релігійної мережі в Україні в різні періоди незалежності, відмічено зростання релігійності населення, появу нових релігійних течій і рухів, посилення конфліктності релігійної сфери тощо.З-поміж власне історичних досліджень релігійної ситуації в незалежній Україні варто відзначити працю П. Панченка, яка однак охоплює досить широкий хронологічний проміжок, що не дало змоги автору детально висвітлити історію сучасних українських конфесій, а також дисертаційне дослідження та ряд статей Н.Ю. Бєлікової, які присвячені релігійним конфесіям України кінця 80-х-90-х років ХХ ст.

Загалом праці з історії релігії та церкви в Україні періоду кінця 80-х рр. ХХ - початку ХХІ ст. відтворюють узагальнену картину змін релігійної ситуації в країні, але переважно не містять конкретних відомостей про динаміку поширення і мережу неорелігійних і, зокрема, неохристиянських громад.

Більш інформативними під даним кутом зору природньо є спеціальні роботи, присвячені новітнім та нетрадиційним проявам релігійності. Водночас варто відзначити, що на відміну від західного світу, який давно і плідно вивчає новітню релігійність, у вітчизняній науці таких праць небагато, а історичний контекст розвитку неорелігій практично не вивчався. Самі поняття “новітні релігійні течії”, “новітні релігійні рухи” увійшли в суспільну і наукову свідомість завдяки працям таких зарубіжних і українських вчених як А. Баркер, Н. Дудар, Л. Филипович, В. Єленський, О. Карагодіна, А. Колодний та ін. Необхідно підкреслити наявні відмінності у науковому та богословському підходах до трактування досліджуваного явища. Перший базується на принципах об'єктивності та неупередженості, а його представники намагаються притримуватися нейтральності у своїх судженнях (А. Баркер, В. Єленський, Л. Филипович, М. Бабій, Ю. Решетніков). Представники ж другого підходу виходять з позицій слідування певній конфесійній традиції, як правило проправославній (російські дослідники - А. Кураєв, О. Дворкін, Н.В. Кривельська, українські - В.М. Петрик, А. М. Кузьменко, Д. Степовик та ін.).

Наукової літератури, спеціально присвяченої історії розвитку неохристиянських релігійних течій в Україні, немає, за винятком невеликої розвідки В.В. Титаренко “Неохристиянські церкви в релігійному житті України” та поодиноких спроб дослідників аналізу окремих неохристиянських напрямків. Так, дослідженню філософсько-релігієзнавчих аспектів поширення харизматичного руху присвячена кандидатська дисертація та ряд статей вище згадуваної В.В. Титаренко. Спробу аналізу місця харизматичних спільнот у сучасному українському суспільстві зробив В. Єленський. Досить детально проаналізував віровчення, культову практику та структуру харизматичних церков України Ю. Наріжний. Натомість різко негативну характеристику діяльності харизматичних організацій в Україні подала К. Щоткіна, яка обґрунтовує необхідність державного втручання у діяльність такого роду церков, посилаючись на досвід європейських країн. Поки що єдине спеціальне дослідження присвячене діяльності Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів в Україні. Йдеться про брошуру А.М. Колодного, в якій автор розглянув історію, віровчення, обряди, організаційну структуру церкви, а також її становлення і місце у релігійному полі України. Окреме дослідження основ віровчення і діяльності Церкви Христа провели В.М. Петрик та С.М. Левченко. На сторінках журналу “Волинь Християнська” вийшла невелика публікація про Новоапостольську церкву, автором якої є А. Назаревич.

Аналіз стану наукової розробки досліджуваного питання дає підстави констатувати, що на сьогодні не існує спеціальних історичних праць за темою дослідження, а певні відомості про його предмет переважно лише фрагментарно представлені, з огляду на інші мету та завдання, в ряді релігієзнавчих наукових досліджень.

Джерельну базу дослідження складають різноманітні джерела, які доцільно класифікувати відповідно до принципу їх генезису та функціональної спрямованості.

До першої групи належать Закони України та підзаконні акти (укази та розпорядження Президента України, урядові укази та постанови), правові документи міжнародних структур (рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи тощо), які складають законодавчу базу діяльності релігійних організацій, а також міжконфесійних і державно-церковних відносин в Україні.

Другу групу джерел складають матеріали Державного комітету України у справах релігій, Державного департаменту України у справах релігій, Державного комітету України у справах національностей та релігій, обласних управлінь (відділів) у справах релігій, які відображають переважно інформаційно-статистичну складову діяльності неохристиянських течій. Матеріали державних органів у справах релігій представлені кількома різновидами документів. Найперше, це щорічні статистичні звіти центрального органу у справах релігій (загальна та регіональна статистика), які зберігаються в поточному архіві установи (вибірково поміщені на сайті Релігійно-інформаційної служби України). В загальнодержавних статистичних звітах наведені дані про основні релігії та конфесії, зареєстровані в Україні, в тому числі й неохристиянські, а саме: число громад, священослужителів, місій, монастирів, навчальних закладів, студентів, недільних шкіл, періодичних видань тощо. Регіональна статистика містить інформацію про діяльність окремих конфесій в областях України, Автономній республіці Крим, містах Києві та Севастополі. В дисертаційному дослідженні використано також довідки про релігійну мережу окремих областей, які зберігаються в поточних архівах обласних державних адміністрацій, зокрема залучено документи Вінницької, Луганської, Харківської, Донецької, Львівської та Рівненської обласних державних адміністрацій. Дисертантом опрацьовано також статути окремих релігійних громад, які містять інформацію про їх віровчення, культову, просвітницьку, добродійну діяльність, мету і завдання утворення, мотивацію їх виникнення, характер трудової діяльності в релігійних організаціях тощо.

До третьої групи джерел віднесено конфесійні видання неохристиянських церков (періодичні видання та праці їх адептів), які варто розглядати як спроби їх рефлексії “зсередини”. Конфесійні періодичні видання (всеукраїнська щомісячна газета Об'єднання незалежних християнських харизматичних церков України (Повного Євангелія) “Камень Краеугольный”, журнал Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів “Ліягона”, який є перекладом не в Україні форматованого часопису, хоча подекуди вміщує матеріали про різні події в житті українських громад церкви, газета “Сходи”, яку видає Об'єднана Християнська Євангельська Церква Живого Бога, журнал Новоапостольської церкви “Наша сім'я” та ін.) відображають головні події, що мають місце в житті українських неохристиянських громад, висвітлюють структурні зміни їх інституційної мережі, ставлення конфесійних лідерів до різних подій суспільно-політичного життя в Україні тощо. Подібну роль відіграють віроповчальні та публіцистичні праці представників неохристиянських конфесій, переважно лідерів українських та зарубіжних церков, які в україномовному чи російськомовному варіанті поширюються в Україні. Водночас, не дивлячись на їх пізнавальну цінність, джерела такого роду не можуть вважатися основою для наукових узагальнень, оскільки вони характеризуються значною долею суб'єктивності та однобокості у висвітленні тих чи інших питань.

Враховуючи те, що неохристиянські церкви все активніше залучають засоби масової інформації до популяризації своїх вчень, важливим джерелом вивчення проблематики дисертаційного дослідження є ресурси мережі Інтернет, які представляють наступну групу джерел. Практично всі неохристиянські конфесії мають свої сайти. Вони використовують їх для пропаганди власних ідей і світоглядних позицій. В основному інформаційний потік таких засобів комунікації стосується сфери євангелізації, однак значна частина веб-сторінок неохристиянських конфесій велику увагу приділяє також висвітленню роботи їх структурних одиниць, історії церкви, основним подіям церковного життя тощо.

Важливим комплексом джерел є також дані різноманітних соціологічних досліджень, які дозволяють виявити специфічний соціально-демографічний портрет носіїв новітньої християнської релігійності, ставлення українських громадян до поширення різних неорелігійних течій, і зокрема низки неохристиянських конфесій в Україні, оцінку громадською думкою масових богослужінь, діяльності на території України закордонних проповідників неохристиянських течій, релігійної пропаганди на радіо та телебаченні тощо.

Таким чином, проблематика розвитку новітніх християнських течій в Україні представлена різноманітною за видами, інформативною насиченістю та соціальними функціями джерельною базою, яку можна вважати репрезентативною і достатньою для виконання дослідницьких завдань.

Проаналізувавши теоретичні аспекти досліджуваної теми, дисертант прийшов до висновку, що не зважаючи на те, що в ряді монографій та статей науковці обґрунтовують термінологічний інструментарій для визначення сучасних новітніх релігійних явищ та процесів, ще й до сьогодні немає усталених та загальновизнаних їх тлумачень. За таких обставин варто віддавати перевагу термінам, які несуть мінімум емоційного навантаження і не викликають ненаукових аналогій - “нові релігійні течії”, “новітні релігійні рухи”, “неохристиянські релігії” тощо. У науковій літературі відсутня одностайність і в питанні, які саме течії відносити до неохристиянських релігійних утворень в Україні. Причиною є, переважно, те, що деякі течії з'явилися в Україні порівняно недавно, але в країні своєї появи вони мають кількасот літню історію. Наприклад, мормонська релігія у США існує десь 170 років, в Україні ж Церква Ісуса Христа святих останніх днів є новою течією. Харизматизм як риса здавна характеризує християнство, але як інституалізована течія в ньому він з'явився лише в середині ХХ ст. Вважаємо, що до неохристиянських релігійних течій в Україні варто відносити як історичні, але нетрадиційні для України християнські церкви, які з'явились в нашій державі лише в кінці 80-х-на початку 90-х рр. ХХ ст., так і нові, недавно створені організації християнського походження.

Головною методологічною та світоглядною засадою дослідження явища неохристиянства автор вважає принцип пріоритету загальнолюдських цінностей, насамперед гуманістичних, моральних, духовних норм та ідеалів. Автор дотримується погляду, що принципи гуманізму притаманні тією чи іншою мірою всім релігіям та оцінює історичний процес з точки зору цивілізаційних основ розвитку людства, принципів історизму, позаконфесійності, об'єктивності тощо.

2. Причини появи та масштаби поширення неохристиянських релігій в Україні

Розглянуто як причини появи неохристиянства взагалі, так і передумови його поширення в Україні. Автор прийшов до висновку, що в основі виникнення і поширення неохристиянських релігій в Україні лежать три групи факторів: 1) загальноцивілізаційні чи загальносвітові тенденції і процеси, що набули поширення з другої половини ХХ ст.; 2) українські суспільні реалії, які склалися після здобуття Україною незалежності; 3) чинники, які детермінували найбільше розповсюдження саме неохристиянських громад. До першої групи можна віднести процеси глобалізації та демократизації світової спільноти, які роблять вільним доступ до нових релігій, зростання ролі окремої особи у всіх сферах суспільного життя, що зумовлює індивідуалізацію релігійності, формування міжнародної системи контролю за додержанням релігійної свободи та прав релігійних менших тощо. До другої групи відносимо девальвацію системи цінностей радянського режиму в кінці 80-х - на початку 90-х рр. ХХ ст. і духовний вакуум, що утворився в результаті, який відразу почали заповнювати західні місіонери; кризу традиційних церков і відсутність активності з боку їхніх проповідників, ліберальне українське законодавство, яке не стояло на заваді напливу представників зарубіжних релігійних організацій. Серед чинників, які зумовили найбільше поширення саме неохристиянських громад, варто назвати наступні: їх ефективну організацію, стимулюванн членів спільноти на особистісний життєвий успіх, прагматичний підхід до християнських ідей, матеріальне заохочення, індивідуальний підхід до кожного члена громади, спрощеність культу, порівняно з традиційними християнськими конфесіями тощо.

Стверджується, що з початку 90-х рр. ХХ ст. поширення християнських новоутворень в Україні набуло динамічного характеру. Аналіз статистичних звітів державних органів у справах релігій свідчить, що кількість громад неохристиянських церков в Україні з 1992 р. до 2007 р. зросла приблизно у 44 рази, хоча загалом їх питома вага в українському поліконфесійному середовищі була і поки що залишається невеликою. Так, у 1992 р. релігійні громади неохристиянських напрямків становили лише 0,3 % із загальної кількості релігійних громад в України, до 1995 р. їх число зросло до 1 %, у 2001 р. ця цифра складала 4 %, у 2003 р. - 5 %, у 2007 р. - 6 %. Як свідчить релігійна статистика, останніми роками (2005 - 2007 рр.), на відміну від усього періоду 90-х рр. ХХ ст. - початку ХХІ ст., з неохристиянських релігій динамічно поширюються лише харизматичні церкви, а по інших рухах кількісні показники перважно стабілізувалися. Нинішній етап їх розвитку характеризується входженням багатьох громад у русло звичайного функціонування, а також процесом їх соціалізації, що виявляється в їхній більшій відкритості для суспільства, благодійній діяльності, активній соціальній роботі тощо.

Яскраво проявляється специфіка у географічному поширенні неохристиянських релігій в Україні. Можна твердити про регіоналізацію тих чи інших релігій, їх локалізацію у відповідних регіонах України. Захід, найрелігійніший район України, де діє більше половини всіх релігійних громад, найменше відчуває вплив неохристиянських рухів. Південні ж та східні області України, місто Київ нині є регіонами найінтенсивнішого поширення нових течій. Основна мережа неохристиянських рухів припадає на схід і південь України й продовжує зростати тут переважно за рахунок цих, в минулому заатеїзованих, регіонів. Додамо також, що новітня релігійність до сьогодні характеризується переважно як міський та молодіжний феномен.

3. Особливості розвитку окремих неохристиянських церков та місій в Україні

Досліджуються найпоширеніші в Україні за кількістю громад і послідовників новітні християнські течії.

Найбільшим за числом адептів в Україні є харизматичний рух, який як у світі загалом, так і в Україні зокрема, не складає якоїсь однієї певної церкви, а представлений великою кількістю різних релігійних груп, як повністю незалежних, так і об'єднаних в різні союзи. Перші церкви даного напряму з'явились в Україні в 1990 р. Якщо на 1 січня 1992 р. в Україні було зареєстровано 27 харизматичних громад, то на 2007 рік їх нараховується 1583. Кількість служителів харизматичних громад зросла з 40 у 1993 р. до 1650 на 2007 рік.

Регіонально харизматичні громади більш поширені у Центрі, а також на Сході та Півдні України. Для порівняння, у п'яти західних областях - Волинській, Івано-Франківській, Львівській, Рівненській та Тернопільській - станом на 1 січня 2007 р. всього нараховувалось 53 харизматичних громади, тоді як у Дніпропетровській, Донецькій, Київській, Запорізькій та Луганській областях - 615 громад. Найбільше їх (316) у Донецькій області.

Переважна частина харизматичних церков об'єднана у кілька об'єднань, а саме: Об'єднання незалежних харизматичних християнських церков України (Повного Євангелія); Об'єднана Християнська Євангельська Церква Живого Бога; Українська Християнська Євангельська Церква; Духовне управління церков Євангельських християн України; Українська християнська церква “Нове покоління”, решта громад харизматів діють автономно. В дисертаційному дослідженні наведено дані про динаміку росту чисельності громад різних об'єднань харизматичних церков, їх конфесійну структуру, функціонування духовних центрів, християнських благодійних місій, кількість священослужителів, недільних шкіл, начальних закладів, періодичних видань, телеканалів тощо.

Для всіх українських харизматичних церков властива активна проповідницька і благодійна діяльність, які здійснюються у різних напрямках. Це і проповідь серед різних соціальних прошарків населення, робота з наркоманами і алкоголіками, зокрема через заснування реабілітаційних центрів, благодійна допомога різним потребуючим категоріям населення, активна місіонерська діяльність в Україні, а також країнах ближнього та далекого зарубіжжя тощо. Для більшості церков притаманне прагнення до тотальної євангелізації. Майже при всіх церквах діють духовні навчальні заклади для підготовки священослужителів і місіонерів. Існують харизматичні телеканали або телепередачі на інших каналах. Останнім часом лідери ряду харизматичних церков намагаються грати активну роль у суспільних, зокрема політичних, процесах.

Загалом, сучасні українські харизматичні церкви пройшли шлях від декількох громад сектантського типу до утворення потужних харизматичних церков та їх об'єднань. Їх питома значимість у суспільному житті України зростає не тільки за рахунок кількісного зростання харизматичних громад, а й за рахунок якісних змін у внутріцерковній та зовнішній політиці харизматичних церков, зокрема суспільній відкритості, соціальній активності, участі у міжконфесійному діалозі тощо.

Новою для нашої країни конфесією є Церква Ісуса Христа Святих останніх днів. Її поява і розвиток багато в чому нагадує вихідні етапи становлення на українських землях інших нових релігійних течій, хоч і має ряд своїх особливостей. В Україні перші члени Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів з'явилися у 1990 р. як результат діяльності американських місіонерів. Динаміку поширення мормонського руху в Україні засвідчує така офіційна статистика: 1992 р. - 2 громади, 1995 р. - 21, 1998 р. - 40, 1999 р. - 48, 2000 р. - 57, 2001 р. - 58, 2005 р. - 49, 2006 р. - 50, 2007 р. - 47 громад. До 2001 р. кількість членів церкви в середньому збільшувалась на 15 % щороку, на початок 2001 р. церква нараховувала в Україні біля 7 тисяч осіб. Опісля, за даними тоді ще Державного комітету України у справах релігій, кількість релігійних громад мормонів в Україні навіть зменшилась. На сайті Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів декларується, що в нашій державі діє 53 громади мормонів з близько 10 тисячами членів Церкви.

Зараз релігійні громади Церкви зареєстровані в більшості областей України і в Автономній республіці Крим, винятком є лише Житомирська, Тернопільська та Хмельницька області, у яких немає мормонських організацій. Найбільше громад мормонів у Донецькій (9) та Харківській (6) областях, а також місті Києві (8). У Київській, Львівській та Одеській областях діє по 2 громади мормонів, в решті - по одній. Можна стверджувати, що мережа релігійних організацій мормонів розміщена в Україні відносно рівномірно.

Аналіз складу священослужителів мормонської церкви на території України засвідчує, що значна частина з них - іноземці, що вирізняє цю релігійну течію з-поміж більшості українських релігійних організацій. Так, якщо серед офіційно зареєстрованих на 1 січня 2007 р. священослужителів усіх конфесій України іноземці становлять близько 9 % (782 з 29423), то у Церкві Ісуса Христа Святих останніх днів їх аж 36 % (136 із 377). Із усіх священиків-іноземців України до мормонів належать 17 % (136 із 782).

Загалом сьогодні Церква Ісуса Христа Святих останніх днів вже зайняла певну стабільну, хоч і порівняно незначну, нішу у релігійному полі України. Про соціальну адаптацію цієї релігійної течії в українському суспільстві свідчить переклад українською мовою ряду віроповчальних книг церкви, поява серед керівного складу церковної організації громадян української національності, формування церковного колу в Україні, наміри будівництва храму в Києві тощо.

Водночас навряд чи Церква Ісуса Христа Святих останніх днів стане з часом в Україні такою масовою конфесією як традиційні чи навіть харизматичні церкви. На заваді цьому стоїть думка значної частини українського суспільства про діяльність церкви, як іноземну ідеологічну інтервенцію, несприйняття і критика її догматів традиційними церквами, відсутність своїх храмів та молитовних будинків, закритість приміщень для богослужінь для відвідувачів, відсутність активних контактів з іншими конфесіями, незнання, а відтак і неврахування американськими місіонерами особливостей ментальності українців тощо.

Діяльність Церкви Христа в Україні започаткували американські місіонери в 1991 р. Динаміка поширення громад Церкви Христа в Україні є загалом досить високою. Водночас, останніми роками мережа організацій Церкви Христа в Україні розширюється дещо повільніше, ніж у попередні роки. До 1998 р. в статистиці Державного комітету України у справах релігій організації Церкви Христа окремо не фіксувались, а входили в рубрику “інші релігії”, тому точні дані щодо цієї течії є лише з 1999 р. За даними самої конфесії, у 1993 р. на території нашої держави існувало 10 громад церкви, в 1994 - 14. У 1999 р. в Україні нараховувалось 60 громад Церкви Христа, у 2000 р. - 70, у 2001 р. - 85, у 2005 р. - 104, у 2006 р. - 106 і на 1 січня 2007 р. - 112. Сьогодні в релігійних організація Церкви Христа працює 150 священослужителів, лише 1 з яких іноземець, функціонує 3 навчальних заклади, у яких навчається 38 слухачів на стаціонарній і 160 на заочній формах навчання, діє 59 недільних шкіл.

Географічно “Церкви Христа” набули поширення досить нерівномірно. На 1 січня 2007 р. найбільше громад (70) діє в Донецькій області, 11 громад в місті Києві, 10 - у Дніпропетровській області, 8 - у Полтавській, а також по 4 громади в Київській та Луганській областях, по 2 громади в Запорізькій, Сумській та Черкаській областях і по одній - в Кіровоградській, Одеській, Харківській та Хмельницькій областях.

Не зважаючи на активну діяльність проповідників “Церкви Христа” в Україні, навряд чи вона зможе набути в нашій державі такого поширення, як, до прикладу, церкви харизматичного напрямку. Причинами цього є певна закритість таких організацій, невисока благодійницька активність, в результаті чого молоді люди більше звертають увагу на відкритіші організації, які надають крім духовної ще й фінансову допомогу, сприяють успіхові в бізнесі тощо (харизматичні та мормонські громади); критика і протидія традиційних церков і, як наслідок, функціонування за межами поля міжконфесійного співробітництва тощо.

Новоапостольська Церква в Україні поки що не ставала предметом спеціального історико-релігієзнавчого аналізу, а з існуючих світових досліджень більша частина була проведена в німецькомовному регіоні Європи. Хоч церква діє в багатьох країнах, у тому числі й в Україні, світовій спільноті про неї відомо небагато. Можливо, це пояснюється тим, що Новоапостольська Церква не займається агресивним прозелітизмом і її віровчення не надто різко контрастує із загальноприйнятими християнськими поглядами.

В новітні часи в Україні Новоапостольська Церква діє з 1991 р., коли була зареєстрована перша община цієї церкви в Києві. На 1 січня 1993 р. нараховувалось 5 громад (всі дані подано станом на 1 січня відповідного року згідно зі статистикою Державного комітету у справах релігій), у 1994 р. - 8, в 1995 р. - вже 19 зареєстрованих і 5 незареєстрованих громад, у 1998 р. - 48 зареєстрованих і 3 незареєстрованих, у 1999 р. - 53 зареєстрованих і 3 незареєстрованих, починаючи з 2005 р. і до сьогодні в Україні незмінно функціонує 51 зареєстрована та 7 незареєстрованих громад.

Станом на 1 січня 2007 р. церква має 116 священослужителів, 26 з яких іноземці, діє 21 недільна школа, видається двомовний журнал “Наша сім'я” українською та російською мовами. Спеціальних навчальних закладів церква в Україні, як і загалом у світі, не має, так як в принципі заперечує богословську освіту, стверджуючи, що апостольські часи були часами простоти, а не богословських теоретизувань. Духовники в Новоапостольській Церкві не є професійними священослужителями; як і в ранньохристиянській церкві, вони не мають теологічної освіти. Поряд зі своїми обов'язками в сім'ї, на роботі, в суспільстві, вони на громадських засадах виконують покладену на них роботу у церкві.

В географічному плані громади Новоапостольської Церкви в нашій державі поширені більш-менш рівномірно - у всіх областях України, за винятком Рівненської. Найбільша кількість громад функціонує в Миколаївській (7), Запорізькій (6), Херсонській (5), а також у Кіровоградській, Хмельницькій та Черкаській областях (по 4 громади в кожній). Дещо менша їх кількість у Дніпропетровській та Київській областях (по 3 в кожній), Автономній Республіці Крим, Волинській, Полтавській та Сумській областях (по 2); в решті областей діє по одній громаді.

Новоапостольська Церква в Україні майже не проводить жодної благодійної діяльності. Традиційні церкви нашої держави не вважають Новоапостольську Церкву традиційною християнською конфесією, наводячи наступні аргументи: Новоапостольська Церква базується на “новому одкровенні”, нібито отриманому від Бога, що відрізняє її від традиційних церков; повне підкорення віруючих волі апостолів; відношення до Біблії не як до основного джерела одкровення; наявність “дивних” обрядів, як наприклад, причащання мертвих; напружене очікування кінця світу і переконання у своїй винятковості як царів і священиків у тисячолітньому царстві Христа; відмова від будь-яких контактів із традиційними церквами; неучасть у соціальному житті суспільства, повна самозамкнутість. У зв'язку з останніми двома тезами можна зробити висновок, що так само як і Церква Христа, Новоапостольська Церква навряд чи здатна до масштабного поширення на українських теренах.

До новітніх християнськиїх явищ належать і привнесені з-за кордону християнські благодійні місії та центри, які також з'явились в Україні на початку 90-х рр. як результат діяльності західних місіонерів. Йдеться насамперед про такі місії як “Армія Спасіння”, “Емануїл”, “Світло на Сході”, які поєднують у своїй діяльності власне релігійну, а також соціальну і благодійницьку складові. Основними напрямками їх діяльності є масова євангелізація, здійснювана різними методами, в тому числі й через теле- та радіо ефір, а також благодійницька діяльність, зокрема турбота про незахищені верстви населення: інвалідів, пенсіонерів, алкоголіків, наркоманів, безпритульних дітей та дорослих тощо. В дисертації детально розглянуто різні напрямки діяльності неохристиянських благодійних місій в Україні, виділено її позитивні та негативні моменти. Євангелізаційна діяльність закордонних місій на території України, з одного боку, може бути оцінена як позитивна, оскільки вона спрямована на релігійну просвіту населення, а також певним чином сприяє мобілізації традиційних церков, які в конкуренції з ними змушені шукати нових способів впливу на свою паству. З іншого боку, очевидно, що неохристиянські релігійні місії абсолютно не сприяють формуванню в населення України державницьких настроїв, національної ідеї та почуттів, оскільки переважна більшість літератури і богослужбова мова цих спільнот є російською. Діяльність християнських західних місіонерів повинна була б бути зорієнтованою не на утворення в Україні своїх організаційних структур, а на входження в контекст євангелізаційної роботи традиційних конфесій, допомогу їм у катехизаційній справі, підготовку кадрів для них тощо. Соціальне ж служіння новітніх християнських місій на території України є безперечно позитивним моментом, але лише за умови, якщо воно не стає просто засобом для примноження своїх послідовників.

4. Неохристиянські течії у суспільному житті України

Проаналізовано стан законодавчої бази в Україні щодо забезпечення свободи совісті та релігій та розкрито питання розвитку взаємовідносин між державою та новітніми християнськими течіями. Неохристиянські конфесії, намагаючись віднайти і зайняти своє місце у суспільному полі України, попри загалом ліберальне законодавство стосовно новітніх релігійних утворень, часто не знаходять порозуміння із владою, особливо на місцях, традиційними церквами, місцевим населенням - іноді через об'єктивні обставини, іноді через пануючі в суспільстві стереотипи. Тому актуальним виглядає як вдосконалення українського законодавства у сфері свободи совісті та релігійних переконань, так і зняття певних стереотипів шляхом об'єктивного дослідження неорелігійних течій і поширення вірогідної інформації серед широких мас населення. Водночас очевидно, що в Україні до сьогодні не здайдено компромісу поміж процесами лібералізації церковно-релігійного життя в умовах глобалізації та необхідністю збереження традиційної національно-релігійної ідентичності. Дисертантом запропоновано ряд пропозицій щодо вдосконалення державної політики стосовно діяльності неорелігійних течій в Україні. Зокрема, необхідно відслідковувати дотримання неорелігійними течіями гарантованих чинним законодавством України прав громадян, традиційних морально-етичних цінностей, толерантних міжконфесійних відносин; проводити просвітницьку діяльність, зокрема інформування громадськості про неорелігійні течії та рухи, видання відповідної наукової та навчальної літератури, яка б об'єктивно висвітлювала історію, віровчення та культову практику новітніх релігійних об'єднань. Подібно до ряду європейських держав, варто було б увести часовий ценз для реєстрації релігійних об'єднань, а також впровадити в практику зустрічі з керівниками новітніх утворень та закордонними місіонерами, під час яких знайомити їх з чинним законодавством України про свободу совісті та релігійні організації, національно-культурними та релігійними традиціями українського народу тощо.

Розглянуто неохристиянські церкви як суб'єкт міжконфесійних конфліктів та проаналізовано основні аспекти протистояння по лінії “традиційних” - “нетрадиційних” церков. Наступальний характер місіонерської діяльності, політика прозелітизму, незвичний характер молитовних зібрань неохристиянских течій тощо викликають негативне ставлення з боку всіх без винятку традиційних церков України. Вони стали на позиції принципового несприйняття неохристиянських напрямків, про що свідчить конфесійна періодика та непоодинокі висловлювання перших осіб Української Православної Церкви, Української Православної Церкви Київського патріархату та інших християнських конфесій. Заклики ієрархів традиційних церков заборонити діяльність т. зв. “сект” не тільки не дадуть бажаного результату, а й сумнівні з точки зору міжнародного права та суперечать українським конституційним принципам свободи віросповідання. Водночас, враховуючи суспільну активність ряду неохристиянських церков, нарощування ними місіонерської діяльності, а також безкомпромісну позицію традиційних конфесій та нейтральне українське законодавство у цій сфері, можна прогнозувати, що в найближчому майбутньому конфлікт по лінії “традиційні” - “нетрадиційні” церкви не буде вичерпано. Тому актуальним виглядає як вдосконалення українського законодавства у сфері свободи совісті та релігійних переконань у напрямку впровадженння механізмів та важелів захисту традиційних цінностей національно-релігійної ідентичності, так і зняття певних пануючих у суспільстві стереотипів шляхом об'єктивного дослідження неорелігійних течій і поширення вірогідної інформації серед широких мас населення.

Висновки

релігієзнавчий неохристиянський міжконфесійний

Релігійна свобода й усунення бар'єрів на шляху поширення релігійних ідей і вірувань поставили Україну в 90-х рр. ХХ - на початку ХХІ ст. у ситуацію релігійного різноманіття. Переважно як результат діяльності західних місіонерів на конфесійній карті України з'явились різного роду новітні релігійні течії, найчисельнішими з яких стали неохристиянські. Причини поширення в Україні неорелігій взагалі і неохристиянських течій зокрема лежать у трьох різних площинах. По-перше, відіграли свою роль загальносвітові тенденції і процеси, що набули поширення з другої половини ХХ ст., зокрема процеси глобалізації та демократизації світової спільноти, які зробили вільним доступ до нових релігій. По-друге, це українські суспільні реалії, які склалися після здобуття Україною незалежності, зокрема девальвація системи цінностей радянського режиму і духовний вакуум, що утворився в результаті, який відразу почали заповнювати західні місіонери; криза традиційних церков і відсутність активності з боку їхніх проповідників; ліберальне українське законодавство, яке не стояло на заваді напливу представників зарубіжних релігійних організацій. І, по-третє, це привабливість постмодерних християнських форм для певних прошарків українського суспільства, яка пояснюється їх ефективною організацією, стимулюванням членів спільноти на особистісний життєвий успіх, прагматичний підхід до християнських ідей, матеріальне заохочення, спрощеність культу тощо.

З огляду на вказані чинники 90-і рр. ХХ ст. - початок ХХІ ст. відзначились динамічним зростанням кількості неохристиянських релігійних громад в Україні. Проте загалом їх доля на українській конфесійній карті поки що залишається невеликою, хоча й зростає з року в рік: від 0,3 % із загальної кількості релігійних громад у 1992 р. до 6 % у 2007 р. Статистика останніх років (2005-2007 рр.) свідчить, що етап масштабного росту мережі неохристиянських релігійних громад 90-рр. ХХ ст. - початку ХХІ ст. змінився періодом відносної стабілізації, за винятком харизматичних церков, число яких продовжує динамічно зростати.

Неохристиянські релігійні організації вирізняються специфікою географічного поширення: ареал їх розповсюдження в Україні кардинально відрізняється від поширення традиційних конфесій. Найрелігійніший західний регіон України найменше відчуває на собі їх вплив, натомість ареалом найбільшого поширення неохристиянських течій є більш заатеїзовані в минулому південні та східні області України. Відчутно впливають на конфігурацію неохристиянських церков і течій в Україні розвинутість інфраструктури традиційних церков, а також регіональні відмінності у рівні національної свідомості.

Найбільшого розповсюдження в Україні з-поміж неохристиянських релігійних течій набули церкви харизматичного спрямування, що, скоріше всього, пояснюється найбільшою близькістю їх віровчення та культу до традиційних релігійних уявлень українців. Їх питома значимість у суспільному житті України зростає не тільки за рахунок кількісного росту громад, а й за рахунок якісних змін у церковній політиці, зокрема супільній відкритості, соціальній активності, участі у міжконфесійному діалозі, а також з огляду на залученість значної частини їх адептів до сфери підприємництва, великого і малого бізнесу та намагання лідерів окремих церков брати активну участь у політичному житті країни.

Відносно стабільну нішу в українському конфесійному полі зайняла вже і Церква Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони). Водночас навряд чи мормонська церква в Україні здатна розростися до таких масштабів як традиційні чи навіть харизматичні церкви. На перешкоді цьому стоїть думка значної частини українського суспільства про діяльність церкви як іноземної (американської) ідеологічної інтервенції, різке несприйняття і критика її догматів традиційними церквами, незвичне для українців витлумачення мормонами окремих положень християнського віровчення, незнання, а відтак і неврахування американськими місіонерами особливостей ментальності українців тощо. Те ж саме в значній мірі стосується і таких конфесій як Церква Христа та Новоапостольська Церква, майбутнє яких в Україні можна прогнозувати як майбутнє релігійних меншин. Так само як і мормони, вони вже увійшли в русло стабільного функціонування, але, на відміну від харизматичних церков, не відзначаються динамічним зростанням кількості адептів. Відіграє свою роль певна закритість їхнього керівництва, його переважно закордонне походження, відсутність активних контактів з іншими конфесіями, невисока благодійницька активність тощо.

Аналіз стану державно-церковних відносин через призму поширення неорелігійних явищ дозволяє стверджувати, що в Україні до сьогодні не вдалося вирішити проблему встановлення рівноваги між принципами демократії і прав людини стосовно свободи совісті і релігії, з одного боку, і збереження національної, культурної, етнічної і релігійної самобутності, з іншого. Саме це найбільшою мірою стоїть на заваді подолання конфліктів між традиційними та новітніми конфесіями. Засобами мирного співіснування різних конфесій на індивідуальному і суспільному рівнях в неоднорідній, поліетнічній, поліконфесійній державі повинні стати толерантність, діалог, спільна праця над розв'язанням різноманітних проблем, а не суперечності, протистояння та заборони. Умовою цього є дотримання принципу автономності, самодостатності і водночас взаємодоповнення різних духовних, інтелектуальних, культурних та релігійних традицій. Разом з тим рівень терпимості до новітніх та нетрадиційних релігійних проявів має бути визначений нормативно-правовими актами держави.

Література

1. Шмігельський М.В. Новітні релігійні рухи на Львівщині // Українське релігієзнавство. - 2001. - № 18. - С. 100-107.

2. Шмігельський М.В. Релігійні рухи на веб-сайтах // Українське релігієзнавство. - 2001. - № 19. - С. 85-92.

3. Шмігельський М.В. Молодь і релігійні течії // Українське релігієзнавство. - 2002. - № 21. - С. 119-125.

4. Шмігельський М.В. Новітні релігійні течії в суспільному житті України // Збірник матеріалів міжвузівської наукової конференції науково-педагогічних працівників. - Львів, 2006. - С. 132-133.

5. Шмігельський М.В. Історіографія вичення новітніх релігійних рухів в Україні // Українська історіографія на рубежі століть: Матеріали міжнародної наукової конференції, 25-26 жовтня 2001 р. - Кам'янець-Подільський, 2001. - Т.7. - С. 725-732.

6. Шмігельський М.В. Львів неорелігійний // Матеріали Х міжнародної наукової конференції “Історія релігій в Україні”. - Львів, 2001. - С. 120-129.

Размещено на Allbest.ru