Релігія як суспільно-функціонуючий феномен

Размещено на http://allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМ. Г.С. СКОВОРОДИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Спеціальність 09.00.11 - релігієзнавство

РЕЛІГІЯ ЯК СУСПІЛЬНО-ФУНКЦІОНУЮЧИЙ ФЕНОМЕН

ВИКОНАВ ВИГОВСЬКИЙ ЛЕОНІД АНТОНОВИЧ

Київ - 2005

АНОТАЦІЯ

Виговський Л.А. Релігія як суспільно-функціонуючий феномен. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09. 00. 11 - релігієзнавство. - Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України. - Київ, 2004.

Дисертацію присвячено аналізу релігії як суспільно-функціонуючого феномена. Розкрито сутність суб'єктів і об'єктів суспільного функціонування релігійного комплексу. Доводиться, що релігія в умовах дуальності існування людини виступає світоглядною основою утвердження її суспільного буття.

Висновується система функціональності релігії, її основні структурні складові та рівні суспільного вияву, їх внутрішній взаємозв'язок та функціонування в житті соціуму як специфічної форми реалізації суспільної сутності релігії.

Виявлено взаємозв'язок та специфіку функціонування основних структурних елементів релігійного комплексу в житті суспільства та особистості, а також роль релігійних інституцій та організацій як основної форми реалізації суспільної функціональності релігії. Розкриваються причини “змирщення” функціонування релігійних інституцій та організацій в сучасних умовах.

Аналізуються причини та сутність процесу еволюції змісту і форм реалізації функціональності релігії в процесі соціогенезу. В історичному плані розкривається роль в цьому процесі сакралізації, секуляризації та соціального постмодерну, які постають чинниками трансформації форм та змісту функціонування релігійного комплексу.

релігія конфесійний сакралізація секуляризація

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. В історії людства релігія постає суттєвим засобом прилучення індивіда до різних сфер суспільного життя. Тому усвідомлення сутності її функціональності та механізмів реалізації в житті суспільства й особистості становить окрему і досить перспективну філософсько-соціологічну та філософсько-антропологічну проблему. Це пояснюється, з одного боку, тією важливою суспільною роллю, яку відіграє релігія в соціумі, а з іншого - тими трансформаціями, які відбуваються в ній під впливом змін у самому суспільстві. В результаті радикальних соціально-економічних перетворень, спричинених процесом глобалізації світу, в релігійному комплексі об'єктивно відбувається переорієнтація з притаманних для нього вертикальних відносин “Бог - людина” на горизонтальні - “Людина - людина”, що зумовлює його поглиблене “входження у світ”. За сучасних умов це зможливлює його функціонування і за релігійними межами. Це, у свою чергу, слугує розвитку процесу раціоналізації самих релігійних положень та уявлень. Тому дослідження в цьому напрямі покликані дати відповідь на комплекс питань, пов'язаних з функціональністю релігійного комплексу в соціумі та основними формами її реалізації, а також основних віх їх еволюції. Очевидно, що такий підхід здатний істотною мірою поглибити осягнення самого феномена релігії, суті його соціальних функцій та форм їх реалізації у суспільстві.

Дослідження системи функціональності релігії та основних рівней її суспільного вияву дають можливість розглянути механізм утвердження суспільного буття людини в процесі релігійної діяльності, реалізації суспільної сутності самого релігійного комплексу, а також еволюцію змісту і форм реалізації його функціональності в процесі соціогенезу.

Водночас актуалізація проблеми вивчення еволюції змісту і форм функціональності релігії в процесі розвитку соціуму роблять теоретичний аналіз їх гостро актуальним питанням, оскільки її вирішення має очевидний прикладний вимір у справі досягнення міжконфесійного та громадянського спокою, утвердження міжнародних правових стандартів у сфері свободи совісті й релігійних прав людини, дозволяє з'ясувати основні напрямки її еволюції і, відповідно, синхронізувати з процесами соціальної диференціації в суспільстві, його прогресивним розвитком.

Важливість означених проблем, які мають вагоме науково-теоретичне та науково-практичне значення і водночас не знайшли достатнього розв'язання у працях як українських, так і закордонних дослідників релігійного феномену, також зумовило наш вибір даної теми.

Мета дослідження обумовлена актуальністю обраної теми, необхідністю, з урахуванням сучасного розвитку функціонування релігійного комплексу, розглянути його як системно-функціонуючий засіб включення людини до суспільного буття, а також еволюцію змісту і форм функціональності релігії в процесі соціогенезу. Відтак метою даного дослідження є встановлення дискурсу системи функціональності релігії та рівней її суспільного вияву.

Дисертант поставив перед собою наступні завдання:

1. дослідити теоретико-методологічні проблеми визначення релігії як суспільно-функціонуючого феномена;

2. визначити суб'єкти і об'єкти суспільного функціонування релігії;

3. обґрунтувати значення релігії як світоглядної основи подолання “розірваності” індивідуального буття людини в умовах суперечливої дуальності її існування;

4. провести аналіз загальної системи та основних структурних елементів функціональності релігійного комплексу і рівней її суспільного вияву;

5. охарактеризувати сутність, специфіку реалізації світоглядно-сенсотвірної, ціннісно-регулятивної, соціально-організаційної й комунікативно-трансляційної підсистем загальної системи функціональності релігійного комплексу;

6. з'ясувати закономірності еволюції змісту та форм функціонування релігії в процесі соціогенезу;

7. розкрити синкретичність форм функціонування релігії в умовах первісного суспільства;

8. проаналізувати механізм впливу процесів сакралізації та секуляризації на зміну сфер реалізації функціональності релігії в соціумі;

9. дослідити вплив постмодерну на процес трансформації змісту та форм функціонування релігійного комплексу в сучасних умовах.

Головна проблема, яка вирішується в дисертації, - це релігія як суспільно-функціонуючий феномен, система її функціональності та рівні суспільного вияву, еволюція змісту та форм функціонування релігії в процесі соціогенезу. Відтак, ці сфери постають об'єктом дослідження, а трансформації, які визначають суспільну реалізацію функціональності релігії та етапи її розвитку, - предметом дослідження.

Методи дослідження включали в себе фундаментальні принципи релігієзнавчого аналізу, системного аналізу, поєднання системно-функціонального й феноменологічного підходів, принципи об'єктивності й історизму, а також концепти класичних і посткласичних теорій релігії. Хоча основні методи, що їх було застосовано в праці, належать до філософії релігії (насамперед це стосується осмислення релігії як суспільно-функціонуючого феномена, осягнення зв'язків між структурними складовими його загальної системи функціональності та інтерпретації емпіричних знань про релігійні суб'єкти і об'єкти й сукупність релігійних реальностей), але при дослідженні застосовувалися також методи інших релігієзнавчих дисциплін. Зокрема, з'ясування функціонально-структурних аспектів релігійних трансформацій потребувало використання методів соціології релігії, а аналіз еволюції форм функціонування релігійного комплексу - методів історії релігії. При виявленні загального і особливого у функціонуванні конфесій дисертант послуговувався компаративістикою, яка дозволила виокремити закономірності казуальних виявів та інновації від періодично повторюваних процесів і тим самим наблизитися до осмислення суспільних функцій релігії в соціумі. Для цього також застосовувалися ідеї, які містять теорії сакралізації та секуляризації, глобалізації, приватизації та реприватизації релігії. Також використовувалися такі загальнологічні методи наукового пізнання як формалізація, аксіоматичний метод, гіпотетико-дедуктивний, аналізу і синтезу, аналогії, індивідуалізації й узагальнень. При цьому дисертант у своєму дослідженні опирався на загальнонаукові та специфічні принципи позаконфесійності, світоглядного плюралізму.

Наукова новизна дослідження. В результаті комплексного і цілісного дослідження релігії як суспільно-функціонуючого феномена встановлено, що функціональність релігії є системним явищем, в якому її функції структуровані в координаційну та ієрархічну систему, що має конфесійну визначеність і направленість, оскільки реалізується через діяльність конкретних релігійних інституцій та організацій, через окремих віруючих. Основними структурними складовими означеної системи є світоглядно-сенсотвірна, ціннісно-регулятивна, соціально-організаційна та комунікативно-транслююча підсистеми функцій. Ядром, системоутворюючим чинником системи виступає світоглядно-сенсотвірна підсистема, оскільки вона зумовлює релігійне розуміння сенсу життя особистості та соціуму і тим самим задає відповідний ідейний зміст всім іншим підсистемам, що вимагає конфесійних форм їх реалізації.

Форми та зміст системи функціональності релігії мають історичний характер і еволюціонують відповідно наявності у соціальному просторі в першу чергу сакральних й секуляризаційних компонентів. Еволюція змісту функціональності релігійного комплексу та форм її вияву в процесі соціогенезу об'єктивно веде до істотного звуження суспільних сфер її реалізації, що виявляється у переході з інституційного рівня на особистісний і ментальний, зумовлює процес її приватизації. Цей висновок обґрунтовано й розвинено низкою теоретичних положень, які відзначаються науковою новизною, а саме:

- Функціонування релігії зводиться до сукупності суспільних ролей, які вона виконує щодо спільноти людей. Воно визначає або корегує майже всі форми поведінки віруючої людини.

- Релігія історично виступає світоглядно-змістовною основою подолання “розірваності” індивідуального буття людини (природного і соціального, раціонального і ірраціонального, смертного і безсмертного), оскільки, пропонуючи пріоритет потойбічного вічного життя, виводить існування особистості за межі форм земної життєдіяльності, які є спільними як для тварин, так і людей. В цьому контексті релігійний феномен виступає засобом подолання смертності індивідуального людського життя і утверджує самоусвідомлення особистості як безпосереднього учасника вселенського буття.

10. Суб'єктами функціонування релігії виступають активно діючі особи - віруючий індивід, релігійні спільноти людей та релігійні інституції й організації, а об'єктами цього функціонування є Бог (в більшості конфесій), надприродні сили, святе, священне, а також ті суспільні явища та процеси, на які спрямована діяльність релігійних суб'єктів. Функціональність релігійного комплексу на практиці реалізується саме в процесі взаємодії релігійних суб'єктів і об'єктів;

11. Функціональність релігії, постаючи способом її буття, виявляється у сукупності суспільних функцій, які релігійний комплекс виконує щодо конкретної спільноти віруючих людей. Систему такої функціональності, виходячи з його соціальної ролі в соціумі, можна звести до координаційної та ієрархічної системи, головними структурними елементами якої є світоглядно-сенсотвірна, ціннісно-регулятивна, соціально-організаційно та комунікативно-трансляційна підсистеми функцій.

12. Системоутворюючим елементом всієї системи функціональності релігії виступає світоглядно-сенсотвірна підсистема, оскільки вона, даючи людині відповідь на питання про сенс життя в цьому і потойбічному житті, цим самим зумовлює зміст її діяльності, надає цілісності й єдності всім структурним елементам означеної системи, виступає її інтегративним началом. Займаючи в ієрархії елементів даної системи провідне місце і, відповідно, знаходячись у корелятивному зв'язку з іншими функціями системи, вона надає їм відповідної світоглядно-конфесійної орієнтації.

13. Ціннісно-регулятивна підсистема, маючи певне світоглядно-конфесійне наповнення, пронизує всі інші елементи системи функціональності релігії (соціально-організаційну, комунікативно-транслюючу підсистеми), надає їм організаційної цілісності, формує відповідне релігійне ціннісне ставлення до предметів і явищ життя і тим самим зумовлює конкретну систему координат життєдіяльності віруючих людей.

14. Соціально-організаційна підсистема функціональності релігії постає історично необхідною у процесі досягнення єдності світу і зміцнення солідарності людей на засадах, визначених релігією кінцевих сенсів існування природи, суспільства і, відповідно, людини. Її суспільна реалізація відбувається через сукупність функцій (інтегративна, стабілізаційна, легітимна, регулятивна та ін.), які забезпечують певну стабільність і стійкість в першу чергу релігійних спільнот.

15. Комунікативно-трансляційна функціональність релігії у своїх конкретних виявах (нормативна, виховна, пізнавальна, інформативна та ін.) відіграє важливу роль у процесі соціалізації індивіда, включення його в соціальну діяльність, оскільки специфічними методами адаптує його до конкретно-історичного, соціокультурного середовища.

16. Основною формою реалізації суспільної функціональності релігії в соціумі виступають релігійні інституції та організації, функції яких охоплюють тією чи іншою мірою всі сфери суспільного життя. Репрезентуючи релігію, яка постає як всезагальність, такі організації слугують утвердженню суспільного буття людини, оскільки формують в ній колективне начало через надання їй спільного трансцендентного ідеала, який охоплює весь універсум сутності й існування особистості.

17. Сфери та обсяги функціонального впливу релігійного феномену на суспільство та особистість зумовлюються історично, соціально і конфесійно. Процес виникнення нових релігій має об'єктивний характер, оскільки постає реакцією на те, що попередня релігія в умовах постійної трансформації суспільства вичерпала свою здатність задовольняти новий рівень духовних запитів соціуму і людей. Із-за цього попередня змістовна функціональність втрачає суспільну значимість. За сучасних умов релігійні інституції та організації у своїй діяльності все більше виходять за межі того, що характеризує їх як власне релігійні, оскільки у своїй діяльності вони все більшою мірою змушені переорієнтовуються з вертикального підпорядкування відносин “Бог - людина” на горизонтальне “Людина - людина”, що веде до зменшення в них сакральних моментів. В такий ситуації об'єктивно отримує розвиток процес “змирщення” функцій релігійних організацій, що відображає подальше поглиблення процесу “входження людини у світ”.

18. В умовах нерозчленованого первісного суспільства функціонування релігійних вірувань носило синкретичний характер, оскільки через об'єктивні причини ще не була вибудована вертикальна система відносин “Бог - людина”. Через це релігія не була виокремлена в окрему організаційну структуру з притаманними їй сакральними функціями. Тому вона виступала якісним станом первісної спільноти, а всі сфери діяльності роду чи племені були для неї “соціальним полем” реалізації власної функціональності.

19. Сакралізація, через надання священного характеру відносинам “Бог - людина”, постає суттєвим чинником розширення “соціального простору” та сфер функціонування релігії, оскільки релігійне санкціонування поширюється на соціальні інституції й організації, відносини, форми суспільної та індивідуальної свідомості, поведінку та діяльність віруючих людей.

20. Секуляризація має форму звільнення суспільства і особистості від впливу релігії через десакралізацію відносин. Тому вона певною мірою є специфічною реакцією на процес сакралізації. Сам секуляризаційний процес виступає актом внутрішнього якісного трансформування релігійного комплексу, в ході якого відбувається розмивання межі між релігією і тим, що нею, власне, не є. В підсумку це істотно звужує сфери реалізації її функціональності.

21. Постмодерн в методологічному плані негативно відноситься до релігії як такої, оскільки не визнає об'єктивного існування універсальної істини, що є основою діяльності більшості конфесій. Тим самим він поглиблює процес переорієнтації з притаманних для релігії вертикальних відносин “Бог - людина ” до горизонтальних “Людина - людина”, що слугує трансформації змісту та форм функціонування релігійного комплексу в сучасних умовах. Це, в свою чергу, зумовлює зникнення деяких соціальних функцій релігії, зокрема функції легітимізації політичних інституцій. Водночас відбувається перехід з неосновних функцій в основні (благодійницька, просвітницько-освітня). Більше того, з'являються нові функції, зокрема комерційна. Таким чином, за сучасних умов церква з метою виживання змушена йти у світ, а не уникати його, як це було раніше. В підсумку такий процес слугує урізноманітненню інституалізованих виявів релігійного життя.

Теоретичне значення дослідження. Дисертація являє собою перше фундаментальне дослідження системи функціональності релігії в соціумі, її основних структурних складових та взаємозв'язку між ними, механізму їх впливу на суспільство і особистість, роль релігійного комплексу та його основних структурних складових в процесі реалізації функціональності, а також трансформації виконання суспільних функцій в процесі соціогенезу. Робота прирощує релігієзнавче знання, створює передумови для більш глибокого і всебічного вивчення в подальшому механізму функціонування релігійного комплексу. Вона дозволяє виявити універсальні і специфічні тенденції цього функціонування та відокремити їх від випадкових виявів, а також оцінити релевантність посткласичних теорій релігії і окремих теоретичних концептів стосовно соціального простору та сфер функціонування релігії, еволюцію функціонування релігії за умов розповсюдження світогляду постмодерну.

Крім науково-теоретичної значущості, результати дослідження мають виразне практичне застосування. Вони зорієнтовані на конструювання моделей врегулювання міжконфесійних конфліктів, зняття суперечностей, що виникають внаслідок конкурентної діяльності релігійних організацій. Отримані результати здатні слугувати як методологічні засади подальших уточнень теорій релігії, сакралізації та секуляризації, глобалізації, приватизації релігії, прогнозування основних тенденцій у функціонуванні релігійного комплексу в сучасних умовах. Матеріали і висновки дисертації можуть бути корисними для підготовки навчальних курсів з релігієзнавства і культурології, а також при читанні спецкурсів з філософської, релігієзнавчої, соціологічної та культурологічної спеціалізацій.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовується актуальність досліджуваної проблеми, визначаються об'єкт, предмет, мета і завдання дисертації, методика дослідження, його наукова новизна, теоретичне та практичне значення, наводяться дані про характер апробації роботи і вмотивовано її структуру.

У першому розділі - “Релігія як системно-функціонуючий засіб утвердження суспільного буття людини” - аналізуються теоретико-методологічні проблеми визначення релігії як суспільно-функціонуючого феномена, а також суб'єкти і об'єкти суспільного функціонування релігії. Висновується, що функціональність релігійного комплексу на практиці реалізується в процесі взаємодії релігійних суб'єктів та об'єктів, а сама релігія виступає в якості світоглядної основи утвердження суспільного буття людини в умовах дуальності її існування, оскільки пропонує людині пріоритет потойбічного життя і таким чином виводить її за межі форм земної життєдіяльності.

У першому підрозділі - “ Функціонування релігійного феномену як об'єкт релігієзнавчого дослідження” - аналізується ступінь розробки проблеми в працях зарубіжних та українських філософів, соціологів і релігієзнавців. Підкреслюється, що складність визначення самого поняття “релігія”, насамперед, об'єктивно зумовлене тим, що вона існує в статусі ідеального буття нашої свідомості. А сама ідеальність свідомості постає як процес відтворення в ній не наочного образу предмета чи явища, а сукупності їх суттєвих ознак, функцій внутрішніх зв'язків, створення ідеальних духовних конструкцій через доведення параметрів чи явищ до еталонних гранично можливих вимірів. І в цьому плані релігія розглядається як її ідеальність, оскільки вона не підлягає прямому конкретно-чуттєвому сприйняттю суб'єктом. Він на чуттєво-конкретному рівні здатний сприйняти тільки її конкретні вияві у формі релігійних інституцій і організацій, кліру та мирян, храмових споруд тощо. Тому загальне тлумачення релігійного феномена значною мірою залежить від того. як трактується ідеальне, оскільки саме в ньому проявляється його буттєвий (онтологічний) статус.

Визначається, що за такого підходу всі наявні погляди у контексті визначення релігії в принципі можна звести до двох основних напрямів - змістовного або субстанційного та функціонального. Характерною рисою субстанційного напряму є те, що він намагається виявити ту головну властивість, яка, власне, робить релігію релігією і відрізняє її від інших суспільних явищ. Такий підхід характерний для праць А. Тайлора, У. Джеймса, Ф. Енгельса, Б. Малиновського, К. Тілє, Дж. Фрезера.

Зазначається, що багато релігійних елементів за своєю суттю є досить стійкими, існували й існують протягом багатьох поколінь людей. В той же час, чимало з них є характерними лише до тієї чи іншої спільноти людей (племені, етносу, нації), тієї чи іншої території (континенту, кліматичної зони), того чи іншого історичного процесу. Саме наявність таких елементів дозволяє дослідникам систематизувати, локалізувати їх у зв'язку з факторами їх стабільності. Це дає достатню підставу говорити не тільки про існування релігії взагалі, а й про наявність багатьох її різновидів.

Робиться висновок, що релігія у соціумі виступила системно-функціональним чинником соціальної поведінки людини, засобом утвердження суспільного буття індивіда.

Аргументується висновок про те, що релігія у житті соціуму постає суспільно-функціонуючим феноменом, який через віру в реальне існування надприродного Начала, яке визнається джерелом буття всього існуючого, зумовлює специфічний тип духовно-практичного освоєння світу і, відповідно, специфічну діяльність, метою якої є досягнення трансцендентного буття.

Здійснений у цьому підрозділі аналіз дозволяє виснувати, що релігія виступає світоглядною основою процесу подолання суперечливого індивідуального буття людини, яке зумовлюється дуальністю її природного і соціального існування. Вона об'єктивно постає специфічним засобом зняття “розірваності” буття особистості, яке зумовлене наявністю в людині тіла і душі, раціонального і ірраціонального, смертного і безсмертного, засобом звернення до потойбічного вічного життя, що виводить таке існування за межі форм тільки земної життєдіяльності і утверджує самоусвідомлення індивіда як вічної істоти. Такий надприродний світ за своєю суттю не є раціональним.

У другому підрозділі - “Суб'єкти і об'єкти суспільного функціонування релігії” - розглядаються проблеми визначення поняття “суб'єкт” і “об'єкт”. Підкреслюється, що при їх очевидному методологічному значенні для філософії і релігієзнавства вони є недостатньо дослідженими. В результаті частина філософів вважає можливим відносити поняття “суб'єкт” до людини, в той же час у тварин знаходять тільки “початки” суб'єктивності. Інші (К. Абульканова, А. Понамарьов, В. Сержантов) принципово поширюють дію цього поняття на біологічну активність.

Констатується, що суб'єктами функціонування релігії виступає активно діюча особа - віруючий індивід, а також релігійні групи людей та релігійні інституції та організації. Вони, керуючись релігійними інтересами і використовуючи специфічні засоби, виявляють себе, в першу чергу, у сфері релігії, а також у суспільному житті у формі специфічної діяльності. А об'єктами функціонування релігії є Бог (в більшості конфесій), надприродні сили, святе, священне, а також суспільні явища та процеси, на які спрямована діяльність релігійних суб'єктів. Формами, способами впливу на ці об'єкти є певні дії: молитва, ритуал, обряд, богослужіння, каяття, жертвоприношення і т.д.

Доводиться, що в системі функціонування релігії віруюча людина в першу чергу виступає як первісний суб'єкт. Релігійні лідери теж є таким суб'єктом, оскільки виступають персоніфікованими релігійними суб'єктами, які здатні справляти суттєвий вплив на релігійні процеси і, разом з тим, змушені враховувати вплив того середовища, в якому діють. Основним суб'єктом такого функціонування виступає певна релігійна спільнота - релігійна громада, церква. Остання є офіційно визнаним суб'єктом, що забезпечує релігійну діяльність віруючих у певному правовому полі. Включення в релігійне життя, а тим паче, активна релігійна діяльність таких суб'єктів відбувається не само собою, а завдяки конкретним передумовам, до яких, насамперед, належать соціально-культурні, політико-правові, матеріальні.

Зазначається, що в реальному житті суб'єкти і об'єкти функціонування релігії знаходяться у діалектичній єдності. При цьому остання зовсім не означає, що одна і та ж категорія (віруючий, релігійна організація та ін.) виявляє себе як суб'єкт і об'єкт однаковою мірою. На практиці все залежить від тих конкретних обставин, у яких розгортається релігійна діяльність. Для послідовної релігійної діяльності важливе органічне поєднання обох моментів: суб'єкт лише тоді зможе повністю себе реалізувати, коли буде враховувати інтереси, потреби інших суб'єктів, тобто буде виступати водночас і як об'єкт релігії.

Висновується, що реалізація віруючої людини як суб'єкта релігії відбувається на трьох рівнях, що зумовлюються ступенем їх включення в релігійну діяльність. Перший рівень - функціональний - притаманний чернецтву, духовенству, членам церковних рад, а також релігійним об'єднанням та релігійним організаціям, котрі організовують проведення релігійної діяльності. Другий рівень характерний для віруючих, котрі беруть безпосередню активну участь у такій діяльності. Третій рівень характерний для опосередкованої участі особистості в релігійних заходах.

Встановлено, що залежно від обсягу релігійного суб'єкта змінюється і релігійний об'єкт. Організовуючи релігійне життя, спрямовуючи його відповідно до певного напряму розвитку, суб'єкт функціонування релігії тим самим формує об'єкт “власної релігії” - певну релігійну систему, її структуру - відповідну церковну ієрархію, релігійні відносини, релігійну організацію Через те об'єктом релігії виступає не тільки Бог, надприродні сили, святе, священне, але й релігійні об'єднання, конфесії, інституалізовані форми релігії. Висновується, що зміни в обсязі об'єктів релігії зумовлюють відповідне зрушення й у функціонуванні суб'єктів релігії. Для віруючих і Церкви вони можуть набувати вигляду субординаційних, координаційних, управлінських тощо. Тому їх зміст, соціальний напрям, в кінцевому підсумку, визначається рівнем розвитку як суб'єкта, так і об'єкта релігії.

Аргументується, що функціональність релігії на практиці реалізується в процесі взаємодії релігійних суб'єктів і об'єктів. При цьому таке функціонування у реальному житті не завжди зводиться власне до релігійних дій, оскільки багато видів релігійної діяльності (індивідуальної, колективної) у прямій формі не завжди мають чітко виражений релігійний зміст (благодійництво, просвітництво тощо). Через те функціонування релігії у суспільстві постає як специфічна активність релігійного суб'єкта у процесі об'єктивізації релігійних ідей, поглядів через сукупність релігійних та позарелігійних дій.

У третьому підрозділі - “Релігія як світоглядна основа включення людини в суспільне буття в умовах дуальності її існування” - розкривається суперечлива дуальна природа людини, оскільки вона, з одного боку, частина природного світу і змушена підкорятися його закономірностям, а з іншого - соціальна. Тому з метою свого виживання людина змушена пристосовуватися як до природних умов, так і соціальних. За таких умов об'єктивно існує індивідуальна й соціальна потреба в подоланні, “знятті” такого стану. Однією із світоглядних форм вирішення цієї проблеми виступає саме релігія. Вона, розкриваючи особистості сенс життя в контексті існування трансцендентного буття, зумовлює її відповідне відношення до інших людей, до світу. Тому в історії людства виникнення релігії не є випадковістю або певною аномалією, як це намагаються довести її опоненти. Виникнення та розвиток релігії був сам по собі закономірним процесом і зумовлювався потребами духовного становлення самої людини, усвідомленням й утвердженням її суспільного буття. Адже об'єктивне постійне ускладнення предметно-перетворюючої діяльності відповідно вело до порушення взаємодії особистісних і надособистісних начал в усталеній системі зв'язків “Людина - соціум”, а, отже, і зумовлювали нагальну потребу пошуку шляхів їх гармонізації. В тих історичних умовах вирішити зазначену проблему можна було зверненням до ірраціонального боку буття людини. Тому релігія виступає світоглядно-змістовною основою утвердження суспільного буття індивіда, оскільки виражає те, що в людині є щось надлюдське, яке підносить її над насущними проблемами існування й формує світ вищої реальності, джерело якого в суспільній суті самої людини. Останній, на засадах пріоритету потойбічного вічного життя (в більшості конфесій), пропонується безкінечне життя, яке охоплює весь універсум існування і сутності. Воно виводить індивіда за межі форм земної життєдіяльності, які є загальними як для тварин, так і людей. Таким чином, релігії притаманний рух до всезагальності і єдності надбіологічного типу. Доводиться, що в цьому контексті вона постає специфічним засобом подолання конечності людського життя і самоусвідомлення особистості як безпосереднього учасника вселенського буття.

У другому розділі - “Система функціональності релігії та рівні її суспільного вияву” - аналізується система функціональності релігії, її основні структурні елементи та рівні і форми її суспільного вияву.

У першому підрозділі - “Світоглядно-сенсотвірна функція релігії як системоформуючий елемент структури її функціональності” - розглядається функціональність релігійного комплексу як єдиної цілісної системи, яка виявляється у суспільстві в процесі реалізації його соціальних функцій.

Зазначається, що питання про співвідношення у загальній системі функцій релігії має важливе значення, оскільки її структурним елементам теж притаманні свої функції, які мають певну специфіку. В релігійній системі та чи інша функція (чи їх сукупність) може більшою чи меншою мірою конкретизуватися функціями іншого рівня. Крім того, загальні функції релігії не охоплюють (і не можуть охопити) всієї багатоманітності конкретних форм і шляхів впливу на всю гамму суспільних відносин. Вони можуть “деталізуватись”, легалізуватися в дії інших груп функцій релігії.

Показано, що складність самої системи функцій релігії, багатоманітність їх виявів зумовила неоднозначний підхід до розуміння їх сутності. Загальновідомо, що марксизм головною соціальною функцією релігії вважав ілюзорно-компенсаторну функцію. Він стверджував, що в будь-якій соціальній системі релігія завжди виконувала і виконує роль ілюзорного компенсатора безсилля людства перед природними й суспільними силами. Певною мірою через це в релігієзнавстві по великому рахунку з цього питання склалося два підходи. Так, представники першого в системі функціонування релігії намагаються знайти, виявити “специфічно релігійну функцію”. Зокрема, Д. Угринович вважає, що такою є ілюзорно-компенсаторна функція. Представник іншого О. Сухов. стверджує, що всі функції релігії у своєму виконанні мають “специфічний характер”. З погляду М. Яблокова останній підхід є більш переконливим, оскільки шукає не специфічні для релігії функції, а специфіку виконання релігією тих чи інших соціальних функцій, які зумовлені потребами суспільства, соціальних груп та індивідів. Водночас, зокрема І. Тульпе стверджує, що якоїсь специфічної релігійної функції немає. Із-за цього будь-яка з названих функцій, яка виконується релігійним комплексом з різним ступенем наповнюваності і послідовності, може використовуватися іншими, окремими або разом взятими, формами духовно-практичного освоєння дійсності. З цього погляду такі функції лише набувають релігійного забарвлення, а тому релігія як особливий соціальний феномен в історії людства відсутня. Правда, в цьому випадку відсутність у неї специфічної функції залишає відкритим питання про дійсні причини її виникнення і функціонування в соціумі.

Зазначається, що в системі функціонування релігії за ступенем впливу на людину і суспільство можна виокремити основні й неосновні функції. Основні функції - це найбільш загальні, найважливіші напрями впливу релігії на особистість, людські спільноти та структурні елементи суспільства. Серед релігієзнавців поки що немає єдиного підходу до розуміння суті та ієрархії функцій релігії. Загалом вказується на існування світоглядної, компенсаційної, комунікативної, регулятивної, інтегративної, культуротранслюючої, легітимної, інформаційної, виховної, дисциплінуючої, етичної, нормативної, знакової, естетичної, політико-ідеологічної, правової, екологічної, гедоністичної, ейфоричної та інших функцій. Це певною мірою відповідає істині, оскільки релігія в широкому її розумінні має безпосереднє чи опосередковане відношення практично до всіх сфер діяльності людини і суспільства. Правда, при цьому означені функції мають чітко виражений амбівалентний характер.

Висновується, що функціональність релігії, постаючи способом її буття, певною мірою виявляється у сукупності соціальних функцій, які релігія виконує щодо спільноти віруючих людей. Всю сукупність функцій релігії, виходячи з їх соціальної ролі, форм та засобів реалізації умовно можна звести до координаційної та ієрархічної структурованої системи. Її головними елементами є світоглядно-сенсотвірна, ціннісно-регулятивна, соціально-організаційна та комунікативно-трансляційна підсистеми, що постають певними структурними рівнями такої функціональності. Водночас системоутворюючим елементом всієї системи функціональності релігії виступає світоглядно-сенсотвірна підсистема. Це пояснюється тим, що при всьому розмаїтті завдань і функцій, які виконує релігія в соціумі, тим не менше вона має досить конкретне призначення, оскільки покликана дати індивіду розуміння сенсу життя. Через те світоглядно-сенсотвірна підсистема, даючи людині власну відповідь на питання про сенс життя тим самим зумовлює зміст її діяльності, надає цілісності та єдності всім структурним елементам системи функціональності релігії, виступає її інтегративним началом. Знаходячись у корелятивному зв'язку з іншими підсистемами означеної системи, вона надає їм відповідної світоглядно-ідейної орієнтації. Тому світоглядно-сенсотвірна підсистема зумовлює відповідний зміст інших структурних елементів функціональності релігії, задає їм відповідну соціальну направленість, яка відповідає інтересам тієї чи іншої конфесії. Обґрунтовується, що ступінь її впливу на складові елементи загальної системи функціональності релігійного комплексу носить діалектичний характер.

Зазначається, що такий вплив є неоднозначним, оскільки і інші підсистеми мають відносну самостійність у конкретних світоглядно-конфесійних межах. При цьому вони можуть знаходитися під безпосереднім або опосередкованим впливом світоглядно-сенсотвірної підсистеми. Тому світоглядна функція більш оперативно й активніше впливає на соціально-організаційну підсистему, ніж, скажімо, на комунікативно-трансляційну. Саме така відносна самостійність і певна “відокремленість” елементів в загальній системи функціональності релігії дає можливість існувати в ній функціям з різним світоглядним “відтінком”, звичайно, в певних межах. Тому поведінка віруючої людини на практиці не завжди відповідає конфесійним вимогам.

У другому підрозділі - “Сакральні цінності як основа ціннісно-регулятивної функціональності релігії” - аналізується система сакральних цінностей, яка має власну структуровану ієрархію. Цінності носять суспільний характер, оскільки зумовлені колективним способом життя людей, який формує їх соціальні потреби. Самі ж цінності об'єктивно формують образи потрібного, ще наявно не існуючого в практичному житті співвідношення речей і явищ. Іншими словами, вони формують особливий світ буття - буття духовного, в якому людина піднімається над буденністю, оскільки цінністю для неї постає не те, що безумовно потрібно (наприклад, насущні потреби), не те, що вигідно з кута зору отримання тих чи інших матеріальних благ, а те, що відповідає її уявленню про гідність і самовираз особистості.

В цьому плані ціннісні стимули набувають характеру пріоритетних і пронизують самосвідомість, індивідуальні потреби людини, тим самим сприяють розкриттю його родової сутності і дійсному самоутвердженню. З розвитком суспільства і його структуруванням, поглибленням духовного життя людини ускладнювалося й розуміння суті цінностей, поступово вибудовувалася їх ієрархія. Ціннісний підхід створив для людини умови для розгляду виявів життя у двох вимірах - ідеальному і реальному. Усвідомлюючи ідеальний світ як взірцевий щодо реального, людина намагалася подолати цю суперечність “підняттям”, “підтягненням” реального світу до рівня ідеального. Тому цінності у житті людства набули статусу соціально значимих орієнтирів для його діяльності. Таким чином, ціннісна свідомість людини творить власний світ, світ ціннісних уявлень і образів. У ціннісній формі особистість не об'єктивує, а суб'єктивує зовнішню дійсність, привласнює її, наділяє людським смислом, стверджує тотожність з собою. Через те цінністю може бути лише те, що усвідомлюється людиною, переживається нею як цінність.

Доводиться, що цінності, як певна система, мають свою структуровану ієрархію. В практичному житті кожній особистості притаманне своє розуміння такої ієрархії цінностей, які постають з'єднувальним елементом індивідуального і суспільного буття. В цій ієрархії найвищою постає цінність, яка визначає сенс життя особи, оскільки зумовлює всю мотивацію її існування. Потреба в сенсі життя - це потреба в інтегральному розумінні світу, в універсальному пояснювальному принципі. Без цього людина не може відчути, усвідомити власні цінності, не може займатися творенням себе як особистості. Така цінність є структуруючим елементом будь-яких систем цінностей, “пронизує” цінності нижчого порядку й надає їм відповідного світоглядного змісту.

Показано, що релігія має безпосереднє відношення до цінностей, більше того, може сама виступати як специфічна ціннісна система. Подвоєння нею світу дозволяє сформувати новий світ буття - буття потойбічного, яке має трансцендентний характер. Через те в основі системи релігійних цінностей лежить поділ світу на сакральне (священне) і профанне (мирське). Сакральне постає універсальним явищем, оскільки виходить за межі трансцендентного і може проявлятися у різних сферах буденного життя. Але в релігії воно формує відчуття залежності людського буття від священного й орієнтує на діяльність щодо його досягнення. Тому в більшості конфесій найвищою цінністю проголошується Бог.

Зазначається, що у релігійній аксіології не існує однозначного підходу до визначення структурних елементів в самій системі релігійних цінностей. В першу чергу це пояснюється тим, що релігії як такої взагалі немає. Історично існували й існують лише конкретні її конфесійні різновиди, яких зараз у світі нараховується більше п'яти тисяч. Через те розуміння суті цінностей, їх ієрархії, скажімо, в буддизмі принципово відрізняється від їх тлумачення християнством, оскільки в них зовсім інший зміст закладається в розуміння головного поняття “Бог”.

Висновується, що релігійна система цінностей постає ієрархічною структурою, основу якої складає перехід від найбільш загальної цінності до порівняно часткових цінностей. Останні в свою чергу слугують забезпеченню функціонування цінностей більш вищого рівня. Найвищою цінністю системи, її системоутворюючим фактором у більшості конфесій є Бог (християнство, іслам), який постає для віруючих як абсолютна цінність. Більш нижчого рівня є цінності, які постають для них як цінності-цілі (безсмертя, рай, царство Боже та ін.). Наступним рівнем виступають цінності-засоби (Біблія, Коран, релігії, релігійні інституції та організації, релігійні обряди, ритуали). Останній рівень складають цінності самого земного життя (праця, шлюб, сім'я, складові здорового способу життя, держава та ін.). Зазначається, що під впливом реалій сучасного життя у середовищі віруючих відбувається перегляд, переосмислення змісту й значення релігійних цінностей, їх значущості для життя людини. Все більшу роль відіграють цінності нижчого рівня (цінності праці, шлюбу, сім'ї, держави тощо), які в загальній ієрархії релігійних цінностей починають заміщувати, відтісняти цінності більш високого рівня. Нинішня пересічна віруюча людина здебільшого орієнтується на особисту систему цінностей, виявляє активність й ініціативу у вирішенні житейських проблем.

В роботі доводиться, що в системі функціональності релігії ціннісно-регулятивна підсистема виконує надзвичайно важливу роль. По-перше, вона сприяє об'єднанню на певних світоглядних засадах всіх структурних елементів системи функціонування в одне ціле. По-друге, цінності, що зумовлюються релігійним баченням світу, формують відповідне релігійне ціннісне відношення до предметів чи явищ життя і тим самим зумовлюють релігійну діяльність щодо їх реалізації. Такий вплив можливий в результаті того, що ціннісно-регулятивна підсистема, маючи певне світоглядно-конфесійне наповнення, пронизує всі інші структурні елементи функціональності релігії (соціально-організаційну та комунікативно-транслюючу підсистеми. В підсумку вона надає їм цілісності, змушує їх реалізовуватися в конфесійній площині розуміння “добро - зло”, тобто надає моральності релігійного спрямування.

У третьому підрозділі - “Соціально-організаційна функціональність релігії як вияв та реалізація її суспільної природи” - розглядається релігійний феномен, який постаючи як всезагальність, створює людям можливість для їх сумісного проживання, оскільки на основі утвердження пріоритету цілого над його частинами упорядковує взаємовідносини між членами колективу. Цей пріоритет набуває сакрального характеру, а тому стає неперехідною цінністю для людської спільноти.

Доведено, що релігія є одним із специфічних засобів “винесення” буття особистості за межі природного буття, яке характерне для тварин. Цим самим вона виконує функцію світоглядно-духовного засобу об'єднання окремих людей у спільноту. На практиці це реалізується через те, що людям за їх природою притаманне обожнювання, сакралізація трансцендентного буття. Сакральні речі, маючи неперехідне значення для віруючих людей, набувають здатності виконувати функцію об'єднання окремих індивідів в єдину спільноту. А тому релігійний комплекс виконує свою найважливішу функцію у соціумі - функцію організації, упорядкування, нормалізації і гармонізації суспільних відносин.

З'ясовано, що механізм такого впливу полягає в тому, що релігія має чітко визначене ціннісне вираження, яке орієнтоване на те, щоб показати індивіду, що означають його ті чи інші надії й сподівання в контексті кінцевих цілей і прагнень людства. Цю функцію релігійний комплекс може реалізувати тільки тоді, коли виведе людину за межі індивідуально-психологічного рівня на рівень колективної ідентичності. Релігійна картина світу дає віруючим людям розуміння того, хто вони є, значення колективу, до якого вони належать.

Встановлено, що соціально-організаційна підсистема функціональності постає історично необхідною у процесі досягнення єдності світу і зміцнення солідарності людей на засадах, визначених кінцевих сенсів існування природи, суспільства, і, відповідно, людини. Її суспільна реалізація відбувається через сукупність інтегративної, стабілізаційної, легітимної, регулятивної та інших функцій, які забезпечують, в першу чергу, певну стабільність і стійкість системи релігійної діяльності, єдності волевиявлення й дій віруючих людей, що входять до різних релігійних груп, чітку структурну упорядкованість різних видів і рівней релігійної діяльності, їх регулювання.

Доводиться, що сама релігія за своєю природою може бути не тільки фактором суспільної інтеграції, а й, навпаки - дезинтеграції. Відтак, вона може бути в цьому контексті не тільки функціональною, але й дисфункціональною. Амбівалентний характер самої інтегративної функції полягає в тому, що будь-яка інтеграція в одне спільне обов'язково передбачає попередній процес дезінтеграції, тобто руйнування структур старої спільноти, яка до того була органічною цілісністю. Тільки на руїнах її складових частин можна утворити нове ціле. Підкреслюється, що нині ця релігійна функція втрачає для суспільства свою актуальність, оскільки в ньому відбувається переосмислення тематичних і концептуальних орієнтацій релігійних інституцій й організацій. Через те релігія часто розглядається як явище домашньої і почасти громадської сфери.

У четвертому підрозділі - “Специфіка комунікативно-трансляційної функціональності релігії” - доводиться, що комунікативно-трансляційна функціональність релігії у своїх конкретних виявах відіграє важливу роль у процесі соціалізації індивіда, включення його в соціальну діяльність, оскільки специфічними методами адаптує його до конкретно-історичного, соціокультурного середовища, виступає засобом збереження і трансляції життєво-необхідної інформації від покоління до покоління, сприяє формуванню специфічного культурного середовища, забезпечує збереження й подальший розвиток цінностей релігійної культури.

З'ясовується, що зміст комунікативно-трансляційної підсистеми функціональності релігії як складової загальної системи значною мірою зумовлюється змістом світоглядно-сенсотвірної функції. Це пояснюється тим, що саме світобачення формує розуміння особистістю сенсу власного життя і тим самим в загальному підсумку зумовлює як сам зміст спілкування, так і форми його реалізації на всіх рівнях. Тому релігійне подвоєння світу кардинальним чином впливає на зміст і форми спілкування людини, оскільки створює нове предметне поле комунікації - трансцендентний світ, а також нові дійові особи - Бог та інші надприродні істоти. Цим самим задається спрямованість на вказаний світ як абсолютне начало, що може реально виповнювати буттєві стани особистості. В цьому контексті конфесійна комунікація, на відміну від світської, має свою специфіку, оскільки здійснюється у двох вимірах - “вертикальному” (з надприродним світом) та “горизонтальному”.

Показано, що релігія як суспільно-функціонуючий феномен тією чи іншою мірою причетна до всіх форм матеріальної й духовної культури. Цей його вплив на явища культури може мати безпосередній або опосередкований характер і виявлятися у сукупності таких соціальних функцій як культуроформуюча, культурозберігаюча, етноформуюча, просвітницько-освітня, благодійницька і т. д.

У третьому розділі - “Функціональність релігійного комплексу як форма реалізації суспільної сутності релігії” - розглядається механізм реалізації функціональності релігійного комплексу в контексті виявлення суспільної сутності самого релігійного феномена.

У першому підрозділі - “Взаємозв'язок та специфіка функціонування структурних елементів релігійного комплексу в житті соціуму” - розкривається внутрішня структура релігійного комплексу. Доводиться, що він, як специфічна підсистема суспільства, має свою визначену загальну функціональність. При цьому вона значною мірою постає як відображення функціональностей його основних структурних елементів. Тому за певних умов функціональність того чи іншого структурного елемента може бути домінуючою і характеризувати всю систему, або визначати чи обмежувати вияви функціональності інших структурних частин. Встановлено, що означені структурні елементи взаємопов'язані і взаємозумовлені як частини одного цілого, через це вони в процесі реалізації можуть доповнювати одна іншу, більше того, підсилювати, а то й підміняти. Так, ціннісно-регулятивна функціональність виконує певною мірою і функції соціально-організаційної та комунікативно-трансляційної функціональностей, оскільки сакральні цінності й норми “включають” індивіда в колектив, де він стає повноправним членом. Зазначається, що на конкретних ціннісних орієнтирах та засадах згуртовується сам людський колектив, забезпечується його функціональна цілісність і єдність, успадковуються й засвоюються як життєво-необхідні цінності традиції й звичаї. Показано, що вияви функціональності релігійного комплексу різноманітні. Це зумовлюється, по-перше, складною внутрішньою структурою і рівнями його складових компонентів, а по-друге, специфікою тих суспільних сфер суспільного життя, в яких релігія постає як мотиваційний фактор. Функціональність релігійного комплексу в більшості випадків має конфесійну визначеність і направленість. Тому домінування релігійного фактору у житті суспільства зумовлювало зміст і повноту реалізації всієї сукупності функціональності у світоглядно-сенсотвірній, особистісноформуючий, компенсаційній, інтегративній, легітимній, аксіологічній та інших функціях. Встановлено, що втрата релігією монопольного становища у суспільному житті зумовила істотне звуження реалізації всієї системи її функціональності взагалі, кожного з його складових елементів зокрема.

В роботі виокремлюються три рівні вияву функціональності релігійного комплексу, котрий зумовлюється його місцем в житті суспільства. Перший рівень характеризується тим, що через ряд об'єктивних причин релігійна свідомість посідає головне місце у суспільній свідомості у тих цивілізаціях, де релігія є домінуючою духовною силою (наприклад, середньовіччя). У цьому випадку провідною в системі суспільної діяльності постає саме релігійна. Тому релігійні структури та їх кадрове забезпечення (священнослужителі) займають особливе положення в суспільстві. Всі проблеми в державі і соціумі (політичні, соціальні, економічні тощо) вирішуються, як правило, в контексті конфесійних вчень. Тому релігійні відносини можуть підміняти загальні суспільні відносини. За таких умов соціальні інституції можуть поєднувати в собі релігійну і світську владу, а діяльність останньої може мати релігійний характер. В цій ситуації діяльність носить релігійний характер і прямо використовується для вирішення наявних релігійних проблем. Другий рівень - зумовлюється тим, що в процесі прогресивного розвитку суспільства релігійна свідомість позбавляється свого монопольного становища у сфері суспільної свідомості. Відповідно в системі суспільної діяльності втрачає своє сакральне значення і релігійна діяльність. Соціальні інституції більшою мірою стають виконавцями світських функцій. За таких умов функціональність як всього релігійного комплексу, так і його структурних елементів істотно звужується, втрачає своє як суспільне, так і індивідуальне значення. Третій рівень - зумовлюється процесом секуляризації у суспільстві, який слугує звільненню суспільної свідомості від релігійних елементів. За таких умов провідною виступає світська свідомість, яка має самодостатній характер, оскільки не потребує “освячення” або підтримки з боку релігійних структур. Через те світська й духовна влада чітко розмежовані і належать різним інституціям та організаціям, що має законодавче забезпечення. За умов секулярного суспільства реалізація функціональності всього релігійного комплексу різко звужується, поле вияву часто обмежене сферою побуту.