Християнство: від витоків до наших днів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Християнство: від витоків до наших днів

Введення

християнство релігійний церква

Про походження християнства написана величезна кількість книг, статей та інших публікацій. На цьому терені трудилися і християнські автори, і філософи-просвітителі, і представники біблійної критики, і автори-атеїсти. Це й зрозуміло, оскільки мова йде про історичний феномен - християнстві, створив численні церкви, що має мільйони послідовників, займав і до цих пір займає велике місце в світі, в ідейному, економічному і політичному житті народів і держав. Дана тема була обрана мною тому, що виявилася найбільш близькою серед інших запропонованих на вибір тим екзаменаційної роботи моїм особистим інтересам. Над питаннями релігії я став замислюватися вже давно. Мені цікаво спостерігати і аналізувати ті процеси, які відбуваються у світі і в нашій країні і пов'язані з релігією. Адже не для кого не секрет, що ще кілька років тому релігія в нашій країні перебувала практично під забороною: засуджували ходили до церкви, хрестити дітей і т.п. «Релігія - опіум для народу», - проголосив всім відомий історичний діяч - Карл Маркс, а В.І. Ленін пізніше заявив: «Будь-яка релігійна ідея, всяка ідея про всякому Боженьке ... є невимовна мерзота ». Цього було достатньо, щоб багато років віруючі люди зазнавали гоніння, як моральні, так і фізичні. «У період правління Йосифа Сталіна, в кінці 20-х - 30-і роки, - йдеться в Британській енциклопедії, - церква терпіла жорстокі переслідування, які забрали тисячі життів. До 1939 року в країні залишалося всього три або чотири офіційно призначених єпископа і близько ста діючих церков ». Проте, Росія - любителька крайнощів. Коли несподівано розпався СРСР, люди стали замислюватися над питанням, чому Радянська влада так посилено боролася з релігією. Багато хто з тих, кого десятиліттями виховували в дусі атеїзму, почали цікавитися релігією. Стало не тільки почесно хрестити дітей і ходити до церкви, але ще й модно дотримуватися постів, освячувати будівлі, автомобілі і т.п. Релігія в нашій країні перетворилася на своєрідну комерцію і стала дуже дружна з політикою, що в принципі суперечить християнським канонам. У даний момент християнська церква розвивається форсованими темпами. З цього приводу в суспільстві витають суперечливі чутки. Чути думки про те, що церква навіть прагне до поширення впливу на державну владу.

Щоб розібратися, необхідно зрозуміти питання і вивчити історію християнства з самого початку. Крім того, я вважаю себе християнином. Але в це поняття я вкладаю не ритуали відвідування церкви і носіння хреста, а прагнення жити за християнськими канонами, дотримуватися християнські заповіді, тобто, які прописані в Біблії. І для цього також необхідно знати і вивчати питання, пов'язані з релігією, християнством, Біблією. У зв'язку з цим я і зупинився саме на цій темі, вибравши її для написання даної дослідницької роботи. У даній науково-дослідній роботі будуть вивчені наступні питання: витоки та суспільно-історичні умови виникнення і поширення християнства, розвиток і поширення християнства по світу, розбіжність між західною і східною церквами в VI столітті, різновиду християнства і соціологічне дослідження сучасного становища релігії в російському суспільстві , яке надано Левада-Центром. Отже, приступимо до вивчення вищезазначених питань.

1.Витоки і суспільно-історичні умови виникнення і поширення християнства

Аж до вісімнадцятого століття дослідження почав християнства було заборонено. Зайву цікавість, бажання дізнатися більше, ніж розповідає Новий заповіт і церковна традиція, здавалися правовірним християнам у вищій мірі негожим, що межує з єрессю. Багато вчених не наважувалися оприлюднити результати своїх досліджень. Ці роботи публікувалися лише після їх смерті. Тільки завдяки просвітителям вісімнадцятого століття стало можливим наукове дослідження походження християнства. Вивчалися найрізноманітніші джерела: твори античних письменників, які згадували про християн, твори християнських богословів і їх супротивників, а також, звичайно, ті книги, які самі християни шанують священними і богонатхненним, де викладені основні догми християнської релігії, легенди про життя її засновника - Ісуса Христа, наведені його слова і повчання. Як і будь-яка нова релігія, християнство виникло не на порожньому місці. Саме тому необхідно розглянути явища, які вплинули на походження, розвиток, становлення християнської релігії і, отже, основних її ідей. Такі явища прийнято розділяти на соціальні та ідейні. Коротко розглянемо кожен з цих джерел. Під соціальними витоками християнства (а поняття це досить багатозначно), ми розуміємо соціальні явища (духовні та матеріальні), які сприяли широкому і досить швидкому поширенню даної релігії. До соціальних джерел слід віднести так само соціально-політичну ситуацію того історичного періоду, в який зароджувалося християнство. Як відомо, християнство виникло в Палестині в I ст. н.е., яка, як, втім, і все Середземномор'я, входила до складу Римської імперії. У той час цю величезну імперію роздирали найглибші соціально - політичні антагонізми, і християнство виступало спочатку як релігія рабів і вільновідпущеників, бідняків і безправних, підкорених і розсіяних Римом народів - як рух пригноблених. Ф. Енгельс дав наступну характеристику духовного і матеріального стану суспільства того часу: «Справжнє нестерпно, майбутнє, мабуть, ще грізніше. Ніякого виходу ». У ситуації такого роду бідняки готові були вірити будь-якому заклику, аби той обіцяв звільнення. Проте, «в усіх класах повинно бути відоме кількість людей, які, зневірившись у матеріальному звільнення, шукали б звільнення духовного, розради у свідомості, яке врятувало б їх від повного відчаю». У міру посилення стану відчаю посилювалося буквально втеча зі світу зовнішнього у світ внутрішній. І з цієї ситуації загального економічного, політичного, інтелектуального і морального розкладання вихід знайшовся. У тому становищі цей вихід міг бути лише в галузі релігії. Цією релігією виявилося християнство. Виникнувши, християнство вступило в різку суперечність з усіма існуючими до тих пір релігіями. Воно стає першою можливою світовою релігією. Чому? По-перше, християнська релігія заперечувала притаманну всім іншим обрядовість. По-друге, вона стає наднаціональної релігією. Колишні релігії, що існували на території імперії, носили вузькоетнічного характер (яскравий приклад-іудаїзм), і були нездатні об'єднати рабів і пригноблених різного етнічного походження, більше того, вони роз'єднували їх. Християнство ж народилося як релігія, звернена до всіх народів. Вона відповідала умовам того часу, коли відбулося змішання різних етнічних груп, природні кордони між якими були зруйновані римськими завоюваннями. Тобто об'єднаної народів під покровом римської влади сприяла успіхам такої універсальної релігії, який було християнство - особливо з тих пір, як ця влада знайшла собі конкретного представника в особі римського імператора. Раннє християнство свої соціальні уявлення зв'язувало з ідеями рівності всіх перед богом, справедливості та милосердя, з уявленнями про право всіх на свободу і щастя. Це - основні ідеї християнства. Цілком природно, що вони були співзвучні з мріями рабів і незаможних вільних громадян. Дійсно, християнство торкнулося струну, яка повинна була знайти відгук у незліченних серцях. Общепризнанному почуттю, що люди самі гріховні в загальній зіпсованості, християнство дало ясне поняття про гріховність кожної окремої людини; в той же час у жертовній смерті свого засновника християнство створило легко зрозумілу форму внутрішнього порятунку від зіпсованості світу, дало розраду у свідомості, до чого все так пристрасно прагнули. Християнство вчило любити і цінувати в людині не його зовнішні атрибути, не його гідності, а його душу. Це була воістину нова, якщо не революційна в тій історичній ситуації ідея: у тому світі особистість мала значення тільки як частину роду, держави. Християнство очистило душу від усього випадкового і показало її безкінечну красу і цінність. Це - одна з причин популярності християнства. Зневірившись у матеріальному світі, будь-яка людина (!), Він був раб або вільний, міг розраховувати на отримання свободи духовної, на особливий духовний стан. Таким чином, «християнство створювалося людьми, які прагнули знайти ілюзорний вихід з тієї соціально-психологічного тупика, в який зайшло античне суспільство і антична ідеологія». Ідейними витоками християнства стали ідеї і представлення низки інших релігій, в першу чергу іудаїзму. Взагалі, можна вказати на важливу спадкоємність, незмінно існуючу між ранніми формами релігії - міфами, з їх політеїзмом і обрядовістю, і самою релігією, яка виникає на їх основі.

Як зауважив В.С. Нерсесянца, ця спадкоємність має велике значення в області політико-правових поглядів і прямо проявляється, наприклад, у вигляді навчань про божественний характер влади і порядку, про божественне право та т.п. Зв'язок нової релігії з іудаїзмом проявилася зокрема в тому, що святе письмо християн - Біблія включала як власне християнські твори, які утворили новий заповіт, так і священні книги послідовників іудаїзму - Старий Заповіт.

З іудаїзму християнство запозичило кілька основних ідей: по-перше, ідею монотеїзму, тобто визнання одного бога, що створив світ і керуючого їм, по-друге, ідею месіанізму, і, по-третє, есхатологію, тобто ідею загибелі існуючого світу в результаті божественного втручання.

При цьому необхідно відзначити, що в християнстві всі вони істотно трансформувалися: монотеїзм був згодом ослаблений вченням про божественну трійцю, месіанізм з вузькоетнічного перетворився на вчення про спасіння всіх людей через спокутну жертву Ісуса Христа. Ранньохристиянські громади не знали догматики і культу пізнішого християнства. Громади не мали спеціальних місць для проведення богослужінь, не знали таїнств, ікон. Єдине, що було загальним для всіх громад і угруповань, - це віра у добровільну спокутну жертву, принесену раз і назавжди за гріхи всіх людей посередником між Богом і людиною. Крім того, на виникнення християнства також вплинули три філософські школи - стоїчна, епікурейська і скептична, в комплексі орієнтовані на створення блаженства особистому житті.

2.Розвиток і поширення християнства

Римська імперія в цей період простягалася від Євфрату до Атлантичного океану і від Північної Африки до Рейну. Після смерті Ірода, незадоволені усобицями між його синами, в 6 р. н.е. римляни передали управління Іудеєю імператорського прокуратору. Християнство спочатку розповсюдилося в єврейському середовищі в Палестині і країнах середземноморського басейну, але вже в перші десятиліття існування отримало велику кількість послідовників з інших народів.

У другій половині I століття і в першій половині II століття християнство являло собою ряд громад, що складаються з рабів, вільновідпущеників, ремісників. У другій половині II століття християнськими письменниками вже відзначається наявність у складі громад благородних і заможних людей. Одним з важливих елементів переходу християнства на принципово новий рівень був його розрив з іудаїзмом в II столітті. Після цього відсоток євреїв в християнських громадах став неухильно зменшуватися. У цей же час відбувається відмова християн від старозавітних законів: дотримання суботи, обрізання, суворих харчових обмежень.

Розширення християнства і залучення в християнські громади великої кількості людей самого різного віросповідання призвело до того, що християнство цього періоду являло собою не єдину церкву, а величезна кількість напрямів, угруповань, богословських шкіл. Положення ускладнювалося великою кількістю єресей, кількість яких до кінця II століття церковний історик кінця IV століття Філастрій визначає числом 156. У другій половині III століття йшов процес подальшої централізації церкви, і до початку IV століття з існуючих єпархій виділилося кілька митрополій, кожна з яких об'єднувала групу єпархій.

Природно, великі церковні центри створювалися у найбільш важливих політичних центрах імперії, перш за все в столицях. На початку IV століття християнство стає державною релігією Римської імперії. У цей час зміцнюється церковна організація і відбувається офіційне оформлення церковної ієрархії, вищої школи й привілейованої частиною якої стає єпископат. Складалася церковна організація, очолювана впливовими єпископами, постійно підтримували між собою зв'язок, які відбувають на свої з'їзди (збори), виростала у велику політичну силу в Римській імперії. Імператорська влада, відчувши у ній небезпечну суперницю, спробувала в умовах запеклої класової боротьби в період кризи в III столітті знищити її. Імператор Децій (249-251 рр..) Почав переслідування християн. Його правління відрізняється перший повсюдним гонінням на християн. Воно за своїми масштабами перевершило всі гоніння, які були раніше. Переслідування тривали при Валеріана (253 - 260 рр.).. Він видав указ, за яким всі без винятку служителі християнської церкви віддавалися смерті. Однак цей указ не передбачав жодних покарань для осіб нижчого стану, тобто для основної маси віруючих. Гоніння значно посилилися при Діоклетіані (284-305 рр..). Вони відрізнялися від інших гонінь тим, що їм було дано вказівку спалювати книги Святого Письма. Гоніння при ньому взяли широкий державний розмах. Переслідування не зломили християнську церковну організацію, а їх безрезультатність показала, що нова релігія має значну масову базу. У міру того як імператорська влада пізнавала сутність християнської ідеології, характер і значення церковної діяльності, вона все більше переконувалася у тому, що християнство є силою, яка, здатна освятити влада правителів, забезпечити покірність народних мас.

Тому імперія поступово переходить від спроб зламати здавалася їй небезпечної церковну організацію до політики, яка мала на меті поставити цю організацію собі на службу. На початку IV століття, коли розгорнулася запекла боротьба за імператорську владу, значення християнської церкви ще більше зросла. Це врахував імператор Костянтин I, який перейшов до політики опори на церкву. У 313 році він видав едикт, яким скасував усі декрети Діоклетіана, проти християн. Християнство було оголошено офіційно дозволеною релігією, а майно, раніше конфісковане на користь казни, було повернуто церкві. У цьому ж році було офіційно повідомлено про з'єднання християнської церкви з римським державою, церква стала державною організацією, керованою імператором. Без його відома не наважувався жоден церковне питання. Таким чином, було покладено початок перетворення християнства на державну релігію; у світовій імперії затверджувалася світова релігія. Імператором у 325 році був скликаний перший «Вселенський собор» (Нікейський), що складався з представників церковних верхів. Цей собор засудив як єресь вчення Арія про те, що Христос нижче бога-батька. На соборі був вироблений «Символ віри» - короткий виклад основних догм християнської релігії. На соборі ж був оформлений союз церкви з імператорською владою. Церква визнала імператора своїм головою, представником Христа на Землі. Незабаром після смерті Костянтина (в 337 році), відзначався крайньою жорстокістю, що заплямував себе безліччю вбивств, у т.ч. вбивством свого сина, дружини і багатьох родичів, церква оголосила його святим. Сам Костянтин за життя не поривав і з язичництвом. Спроба при одному з наступників Костянтина - імператорі Юліані (361 - 363 рр..), Що отримав у християн прізвисько «Відступника», повернутися до язичництва успіху не мала: час древніх релігій античного світу безповоротно минув.

Імператор Феодосій I (379-395 рр..) Наказав закрити язичницькі храми. Християнська церква озброїлася не тільки проти язичницької релігії, а й проти науки, яка теж була оголошена язичницької, проти наукового знання. Одним з перших мучеників науки, далекій попередницею вчених, які загинули на вогнищах інквізиції, була жінка-науковець Іпатія, розтерзана в 415 році на вулицях Олександрії (Єгипет). Безжально знищувалася «язичницькі» рукописи, загинули багато творів стародавнього мистецтва. Запекла боротьба велася з усіма інакодумцями і всередині християнської церкви. У II ст. єретиками були оголошені «докетів», які вчили, що Христос тільки здавався людиною, що він був не боголюдиною, а богом. Ця течія, відкрито виступили проти пануючого напрямку, незважаючи на те, що було засуджено, довго зберігалося в християнстві. Воно було особливо небезпечно церкви, тому що, підриваючи основи культу, який був зосереджений головним чином на подіях «земного життя» Христа, вело до заперечення церковної організації. Згодом вчення докетів стало основою монофізитських єресей, які набули поширення в коптської (Єгипет) і ефіопської церквах. Єретиками були визнані у II ст. і прихильники видного церковного діяча Маркіоне, який закликав нову релігію сміливіше рвати з біблійними традиціями. На рубежі II-III ст. були засуджені монтаністи, що виступили проти всевладдя єпископів; склалася до цього часу церковна ієрархія ужо міцно тримала у своїх руках владу в християнських громадах, монтаністской опозиції не вдалося змінити усталені порядки. Одночасно церква остаточно покінчила з проповідниками, пророками, апостолами. Єпископи висунули вчення, згідно з яким «апостолами» можуть називатися лише безпосередні учні Христа. У цей період були особливо в ході і старанно розроблялися міфи про те, що апостоли передали єпископам свою владу. Тим не менш, опозиція єпископату довго ще продовжує позначатися в різних течіях, покликаних єретичними (наприклад, у донатистів). Демократична опозиція церкви особливо виразно проявляється на рубежі II-III ст., В русі агонистики. Поширився на початку IV ст. маніхейство, увібравши багато елементи ранньохристиянських уявлень і визнавши Христа лише одним з посланників Бога на землі, фактично являло собою вже самостійну релігію. З цією релігією християнська церква вступила в запеклу боротьбу. Всі ці релігійні течії і громади прихильників «єретичних» віровчень ставали притулком тих, хто був незадоволений офіційною церквою, її політикою та ідеологією, а головне - освячувати їй соціальним і політичним ладом. У цьому й полягала значення таких єретичних течій. З відділенням «кліру» від «мирян» все більше ускладнюється і розвивається культ - обряди, богослужіння, що їх кліром і службовці для зміцнення його влади. Християнське богослужіння набуває вигляду сучасної православної служби. Приблизно з IV століття в християнстві починає поширитися віра в різного роду святих, більшість яких стало прямими спадкоємцями богів давніх релігій. Так, «святий Миколай» фактично зайняв місце давнього бога морів і мореплавства, з'явилися святі - покровителі худоби, землеробства і т.д. Християнський пантеон, вже налічував Бога-батька, богиню-матір, Бога-сина і духа святого, поповнився тепер численними напівбогами, святими, догідниками, мучениками, а також запозиченим з іудаїзму шануванням духів (ангелів, архангелів, серафимів, херувимів та ін) . У IV столітті різко змінився характер християнського аскетизму. Якщо і раніше деякі люди, прийнявши християнство, прагнули піти з визнаного ними гріховним світу і почати праведне життя на лоні природи, то тепер такі поселенні християн-аскетів все більше набувають господарське значення: вони мають у своєму розпорядженні земельними угіддями, члени церковної громади під керівництвом кліру виконують різні господарські роботи. Розоряється селянство, особливо в Єгипті, спрямовується в такі церковні громади. У IV столітті настоятелі єгипетських монастирів у дійшли до нас письмових повчаннях розробляють не тільки культові питання, але і наставляють своїх підлеглих у різних господарських справах. Так зароджуються монастирі чи скити. Незабаром монастирі з'являються і в західних церковних організаціях. У руках керівників церкви монастирі є важливим засобом посилення їх економічного і політичного, впливу в державі. У VI столітті християнська церква запропонувала ввести нову еру літочислення - від появи нової релігії. У 525 році римський монах Діонісій Малий обчислив дату народження Христа і запропонував встановити рахунок років «від різдва Христового». Ця ера, проте, довго не прищеплювалася.

Протягом перших п'яти століть християнська церква демонструвала вражаючий ріст. Чисельно вона зросла з 4.000 послідовників після воскресіння Ісуса до 43.4 мільйонів формальних прихильників, що на початку VI століття становило 22.4 відсотка населення земної кулі. Географічно вона поширилася від своєї початкової точки в Палестині в усі кінці Римської імперії та за її межі. Хоча в тих, конкретних умовах були чинники, які сприяли зростанню, тим не менш, спостерігалося і величезний опір. Релігійне, культурне і політичне протидію досягали піку в періоди ніщивній гонінь. Богословські розбіжності й юридичні протиріччя були руйнівні всередині християнської громади і збивали з пантелику людей за її межами.

Наступали і періоди розслаблюючій апатії і поглиненості земними справами. Тим не менш, зростання тривало. Незважаючи на опір і невдачі, християни продовжували вести місіонерську діяльність і сприяли поширенню впливу церкви. Різними шляхами і з різних причин їм вдавалося приводити людей до Ісуса Христа. Поширення християнства в Європі повсюдно тягло за собою розвиток писемності, а з нею разом були сприйняті деякі елементи античної культури. Християнізація знаменувала становлення феодальної державності, посилення боротьби з родовими пережитками.

До V століття поширення християнства відбувалося в основному в географічних межах Римської імперії, а також у сфері її впливу - Вірменії, Ефіопії, Сирії. У другій половині I тисячоліття християнство поширилося серед німецьких і слов'янських народів, пізніше - в XIII - XIV століттях - серед прибалтійських народів. До XIV століття християнство практично повністю завоювало Європу, і, починаючи з цього часу, стало поширюватися за межами Європи, головним чином за рахунок колоніальної експансії та діяльності місіонерів. Отже, християнство зародилося на Близькому Сході і на самих ранніх етапах з'явилося також у Північній Африці. У Х1Х та початку ХХ століття відбулося помітне пожвавлення місіонерського руху, в результаті християнська церква вкоренилася на всіх континентах і існує практично у всіх країнах. До кінця XX століття кількість прихильників християнства в усьому світі перевищує один мільярд, з них близько половини проживає в Європі. Більше половини християн - католики, близько третини - протестанти, решта - православні і прихильники інших східних церков. Християнська віра продовжує поширюватися, однак центр тяжіння швидко зміщується: з Європи і (меншою мірою) США в Африку, Азію та Латинську Америку. У зв'язку з демографічними тенденціями в цих країнах деякі дослідники припускають, що церква ХХI століття буде представлена все більш молодими, енергійними і бідними людьми, що не належать до білої раси. Розбіжність між західною і східною церквами в VI столітті. У шостому столітті намітилося розходження між західною і східною християнськими церквами. Можна сказати, що, починаючи з шостого століття, східна церква (тобто чотири східних патріархату) законсервувалися у своєму відступі від першохристиянства. Пройшовши шлях віддалення від першохристиянства протягом другого-п'ятого століть, східна церква на цьому в основному зупинилася. Але західна церква пішла далі по шляху віддалення від першохристиянства. Поступовий перехід усього західного духовенства до целібату (безшлюбності) з'явився першим серйозним кроком до розбіжності між західною і східною церквами, з'явився подальшим кроком до видалення західної церкви від першохристиянства. Слідом за першим кроком пішли й інші кроки. У західній церкві все більше і більше стало практикуватися насильницьке спонукання до прийняття християнства. Факти насильницького зарахування до християнства мали місце і в східної церкви, але особливо великого розмаху вони взяли в західній церкві. Саме тут більш непримиренно стали ставитися до інакомислячих. Ще наприкінці четвертого століття римський імператор Феодосій вперше вимовив фатальне слово «інквізиція». Це слово латинського походження в перекладі на російську мову означає «розслідування». «Інквізитори віри», засновані Феодосієм, в той час займалися розслідуванням справ, так званої, маніхейській секти. У шостому столітті слово «інквізиція» в західній церкві стало часто фігурувати при розборі різних внутрішньоцерковних справ. До 13 століття інквізиційними повноваження мали всі єпископи західної церкви. У 13 столітті інквізиція виділилося в особливе установа при папі римському Інокентія III, і потім вона стала фігурувати як особлива установа при наступних папах. Багато видатні вчені і мислителі, а також багато вірні служителі Христа в подальшому стали жертвами інквізиції. Говорячи про християнство в шостому столітті, слід відзначити і таку істотну деталь. У перші століття всі послідовники Христа іменувалися тільки християнами, це було їхнє єдине назву. «Християнські громади», «християнська церква», та інших назв не існувало. У четвертому столітті вже в деяких офіційних церковних паперах до найменування «християнська церква» стали додавати слова «католицька», тобто всесвітня, і «ортодоксальна», тобто православна (правильно дякує Бога). У шостому столітті, коли західний патріархат християнської церкви розширив свої кордони по всій Європі, західні єпископи стали робити особливий наголос на найменування «католицька», підкреслюючи цим всесвітній характер очолюваної ними церкви. Хоча в шостому столітті ще не було офіційного розділення церкви, але, говорячи про західний патріархаті християнської церкви, ми можемо його цілком виразно називати католицькою церквою, тому що в подальшому це найменування стало офіційним найменуванням цієї церкви до цього дня. Шостий століття характерне тим, що в цей вік християнські храми стали прикрашатися картинами й скульптурними зображеннями. Причому в західній частині християнської церкви (в католицтві) перевага виявлялося скульптурним зображенням (статуям), а на сході перевага віддавалася картин (ікон). Єпископ Неапольський Леонтій у шостому столітті особливо посилено ратував за поклоніння іконам і скульптурним зображенням на знак глибокої поваги до тих, кого вони зображають. Єпископ же Папій Філоксен наказав викинути ікони і статуї з церкви, щоб вони не стали приводом до ідолопоклонства. Але більшість єпископів схилилося до прикраси храмів зображеннями, вважаючи, що ці зображення додадуть пишність храмам і, таким чином, буде залучено більше народу на богослужіння. Крім того, духовенство починало дивитися на зображення, як на допомогу, що нагадують простому, неграмотному народу священні події. Але краще було б, замість цих «допомоги», говорити більше глибоких проповідей. Однак з проповідями справа стала складуться зовсім погано: богослужіння складалося з довгого церемоніалу, і для проповідей часу майже не залишалось. Вчителі церкви стали говорити, що коли молиться людина дивиться на зображення, то йому легше молитися: зображення, нібито, полегшує молитву. Вже в четвертому столітті в християнських храмах були вівтарі, в яких відбувалися богослужіння. Тільки служителі мали право на вхід у вівтар, парафіяни ж слухали і дивилися на богослужіння, стоячи за межами вівтаря. Надалі пристрій вівтаря у західній (католицької) та східної церквах вийшло кілька різним. У католицькому храмі вівтар відділяється від решти частини храму бар'єром, у східній церкві він відділяється іконостасом, тобто перегородкою, обвішаної іконами, в середині якої є, так звані, «царські врата». У шостому столітті вівтарі виглядали простіше, але вже з'явився звичай прикрашати обов'язково їх хрестом. До шостого століття були складені життєписи багатьох подвижників Христових, але, на превеликий жаль, у ці життєписи або житія святих вводилися риси, розраховані на пристосування до смаків часу. Подвижники Христові наділялися такими рисами, які були особливо по серцю авторам цих життєписів. Одним словом, свої невірні поняття з цілої низки питань автори цих життєписів нерідко вкладав в уста і вчинки тих подвижників, життя яких вони описували. Різновиду християнства. Як ми з'ясували, християнська релігія не є єдиною. Вона, як і інші релігії, розподіляється на ряд самостійних напрямів.

3.Напрями християнства

У ході формування християнство розпалося на три основні гілки: католицизм, православ'я, протестантизм. У кожній з цих гілок почалося формування власної, практично не збігається з іншими гілками, ідеології. Розглянемо три найбільш значних напрямки.

Католицизм. Слово «католицизм» означає - загальний, вселенський. Його витоки йдуть від невеликої римської християнської общини, першим єпископом якої, за переказами, був Апостол Петро.

Процес відокремлення католицизму в християнстві почався ще в III - V століттях, коли наростали і поглиблювалися економічні, політичні, культурні відмінності між Західною і Східною частинами Римської імперії. Початок поділу Християнської Церкви на католицьку і православну було покладено суперництвом між римськими папами і Константинопольського патріарха за верховенство в християнському світі. Близько 867 року відбувся розрив між папою Миколою I і Константинопольським Патріархом Фотієм.

Католицизм, як один з напрямків християнської релігії, визнає її основні догми та обряди, але має ряд особливостей у віровченні, у культі, в організації. Протестанство. Протестантизм - один з трьох основних напрямів християнства, що виникло в Північній Європі на початку XVI століття в ході Реформації. У 1529 р. група голів невеликих державних утворень (переважно німецьких земель) і представників вільних міст, які брали участь у роботі імперського сейму в м. Шпейері, де більшість делегатів становили католики, виступила з офіційною протестації проти сейму, спрямованої на припинення рухів за реформу Римсько- католицької церкви.

Суть протестантства полягає в наступному: божественна благодать дарується без посередництва церкви. Спасіння людини відбувається лише через його особисту віру в спокутну жертву Ісуса Христа. Миряни не відокремлюються від духівництва - священство поширюється на всіх віруючих. З таїнств визнаються хрещення і причастя. Віруючі не підпорядковуються татові Римському. Богослужіння складається з проповідей, спільних молитов спів псалмів. Протестанти не визнають культ Богородиці, чистилище, відкидають чернецтво, хресне знамення, священні облачення та ікони. Ми не будемо детально зупинятися на цих двох різновидах християнства, так як у Росії вони не мають особливого поширення. Слід докладніше вивчити православ'я, як чільну релігію в нашій країні. Православ'я. Слово «православ'я» є перекладом, калькою грецького слова «ортодоксія». Православ'я, таким чином, в прямому сенсі слова є, на відміну від помилкового, правильне (праве) віровчення. Саме в цьому значенні це слово вживається з епохи Вселенських Соборів (IV-VIII ст.), Коли представники всіх церков, захищаючи християнське вчення від спотворюють його ідей і доктрин (релігійних і філософських), формулювали положення початкової віри. Ці формулювання висловлювали православне вчення, православними були і церкви, його містять. У XI ст. Римсько-католицька церква в односторонньому порядку включила в загальноцерковне сповідання віри («Символ віри») принципово нове твердження про Святу Трійцю (так зване «Філіокве»), що стало однією з причин «Великого розколу». Східні церкви з того часу стали називатися православними, а всі західні єпархії (області), підпорядковані Риму, опинилися в Римсько-католицької або просто католицької церкви. В даний час налічується п'ятнадцять Автокефальних (тобто самостійних) церков, включаючи і Російську, що містять православну віру, загальну для всіх них.

Православ'я - одне з трьох основних напрямів християнства - історично склалося, сформувалося, як його східна гілка. Воно поширене головним чином в країнах Східної Європи, Близького Сходу, на Балканах. Назва «православ'я» вперше зустрічається у християнських письменників II століття. Богословські основи православ'я сформувалися у Візантії, де воно було панівною релігією в IV - XI століттях. Основою віровчення визнані священне писання (Біблія) і священний переказ (рішення семи Вселенських соборів IV-VIII століть, а також праці найбільших церковних авторитетів, таких, як Афанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій Богослов, Іоанн Дамаскін, Іоанн Златоуст). На частку цих отців церкви випало формування основних положень віровчення. У Символі віри, прийнятому на Нікейському та Константинопольському вселенських соборах, ці основи віровчення сформульовані в 12 частинах або членів: У першому члені говориться про Бога як творця світу - першої іпостасі Святої Трійці; У другому - про віру в Сина Божого єдинородного - Ісуса Христа; Третій - це догмат Боговтілення, згідно з яким Ісус Христос, залишаючись Богом, разом з тим став людиною, народившись від діви Марії; Четвертий член Символу віри - про страждання і смерть Ісуса Христа. Це є догмат спокути; П'ятий - про воскресіння Ісуса Христа; У шостому говориться про тілесне вознесіння Ісуса Христа на небо; У сьомому - про друге, прийдешнє пришестя Ісуса Христа на землю; Восьмий член Символу віри - про віру в Духа Святого; У дев'ятому - про ставлення до церкви; У десятому - про таїнство Хрещення; У одинадцятому - про майбутнє загальне воскресіння мертвих; У дванадцятому члені - про життя вічне. Надалі філософському і теоретичному розвитку християнства чималу роль зіграло вчення Блаженного Августина. На рубежі V століття він проповідував перевагу віри над знанням. Дійсність, за його вченням, незбагненна для людського розуму, оскільки за її подіями та явищами ховається воля всемогутнього Творця. У вченні Августина про приречення говорилося, що в сферу «обраних», зумовлених до порятунку, може увійти будь-який повірив у Бога. Бо віра і є критерій приречення. Важливе місце у православ'ї займають обряди-таїнства, під час яких, за вченням церкви, на віруючих сходить особлива благодать.

Православна церква визнає сім таїнств:

1. Хрещення - таїнство, в якому віруючий при триразовому зануренні тіла у воду з призиванням Бога-Отця і Сина, і Святого Духа знаходить духовне народження.

2. У таїнстві миропомазання віруючому подаються дари Святого Духа, повертають і зміцнюють в житті духовному.

3. У таїнстві причащання віруючий під виглядом хліба і вина куштує саме Тіло і Кров Христову для Вічного Життя.

4. Таїнство покаяння чи сповіді - це визнання гріхів своїх перед священиком, який відпускає їх від імені Ісуса Христа.

5. Таїнство священства здійснюється через єпископське свячення при зведенні тієї чи іншої особи в сан священнослужителя. Право здійснення цього таїнства належить тільки єпископові.

6. У таїнстві шлюбу, яке відбувається у храмі при вінчанні, благословляється подружній союз нареченого і нареченої.

7. У таїнстві Єлеопомазання (соборування) при помазанні тіла єлеєм призивається на хворого благодать Божа, що зціляє немочі душевні й тілесні.

Старообрядництво

У середині XVII століття назріла гостра потреба в реформі російської церкви, в підвищенні її авторитету, в посиленні впливу на народні маси, у зміцненні союзу з державою. У період феодальної роздробленості (XVII століття) порушилося єдність церковного обряду та змісту богослужбових книг. Встановлення релігійної єдності повинно було зміцнити єдність політичне. До церковної реформи змушували і зовнішньополітичні обставини. Патріарх Нікон став вводити в російську церкву нові обряди, нові богослужбові книги й інші нововведення без схвалення собору, самовільно. Це і стало причиною церковного розколу. Всі нововведення, запроваджені патріархом Никоном, здалися консервативно настроєної частини російського духовенства повним відступом від «старої віри», принципи якої були заповідані Стоглавий собором (1551 р.). Вона оголосила нові богослужбові книги і обряди єретичними і заперечувала проти їх прийняття. Протести виражалися місцями в дуже різкій формі. Так, наприклад, московський священик Іван Неронов дозволяв собі зупиняти службу в Успенському соборі, коли там співали потрійну Алілуя. А коли в Нілов пустелі стали служити на п'яти просфорах замість семи, парафіяни обурилися цим. Пономар вдарив священика кадилом з гарячим вугіллям по голові так, що вугілля розлетілися, після чого послідувала загальна сутичка в церкві. Протестувало проти нововведень Никона і духовенство Вятского краю. Глава єпархії єпископ Вятський і Великопермського Олександр в 1663 році послав на патріарха царю Олексію Михайловичу чолобитну, в якій засуджував виправлення богослужбових книг і символу віри. У результаті його викликали до Москви для відповіді на собор 1666 року, де він намагався відстоювати свою позицію по відношенню до реформ Никона, але, в кінцевому рахунку, покаявся, був прощений собором і в 1669 році повернувся до своєї єпархії. Помітним противником церковних реформ на Вятської землі виявився ігумен Феоктист, який свого часу приїхав до Хлинов разом з єпископом Олександром. Він був затятим прихильником протопопа Авакума, цього визнаного ватажка захисників «старої віри». Ігумен Феоктист підтримував письмовий зв'язок з Хлинова з бояринею Ф.П. Морозової, відомої покровителькою старообрядців. За гарячу і відкриту підтримку протопопа Авакума ігумена заарештували і відправили до Москви. Сам Феоктист пропав безвісти, але його проповіді про «старої віри» мали істотний вплив на віруючих. Таких незадоволених в Росії і Вятської губернії того часу було дуже багато. До них ставилися і провінційне духовенство та представники старовинних боярських прізвищ, і частина купецтва, пов'язана з внутрішньою торгівлею, і міські низи. Але більше за інших мали підстави для невдоволення селяни, бо основна тяжкість наслідків остаточного зміцнення феодально-кріпосницьких відносин в країні падала на них. Вони і стали тією силою, яка розколола російське православ'я на так звану «стару віру» і офіційне православ'я. За вказівкою Вятского преосвященного Іоанникія в першій третині 19 століття Вятская духовна консисторія спробувала визначити загальну чисельність старообрядців в єпархії. Виявилося, за зібраними нею даними, що в губернії на 1834 рік проживав 28689 прихильників «старої віри», в тому числі на території, що входить в сучасну Удмуртії 16519 осіб, або близько 58%. Надалі чисельність старообрядців у губернії зростала швидкими темпами. За відомостями губернського статистичного комітету, до початку 60-х років їх налічувалося вже 46020, зокрема на території повітів, з яких склалася нинішня Удмуртія, 28 231 осіб, або 61%. На подальшу долю вятського старообрядництва мали істотний вплив селянська реформа 1861 року і наступні буржуазні перетворення, які були здійснені царським урядом. Всі ці явища в Вятському старообрядництві супроводжувалися чисельним зростанням його прихильників, бо потреба в релігійному втіху в рамках «старої віри» у селян губернії зберігалася зважаючи грабіжницького характеру селянської реформи. За відомостями губернського статистичного комітету чисельність старообрядців до кінця століття зросла майже в три рази в порівнянні з початком 60-х років: на 1900 рік їх в губернії налічувалося 104523 людини, а разом з одновірцями - 113322, в тому числі на території повітів, з яких склалася нинішня Удмуртія, - відповідно 68422 чоловік і 74719. За останні роки стала спостерігатися тенденція до спаду релігійної активності старообрядництва. Цей спад знайшов своє вираження у зниженні відвідуваності віруючими молитовних зборів, зменшення кількості скоєних обрядів. Старообрядництво в цілому переживає в даний час стан глибокої кризи. В даний час вже з точністю можна сказати, що старообрядництво кількісно зменшилася. Хоча зараз старовірів в Росії за найоптимістичнішими підрахунками налічується всього від мільйона до чотирьох.

4.Християнство сьогодні: соціологічне дослідження

Яке ж сьогодні становище православ'я, християнства і віри в цілому в Росії? Які процеси в цій галузі відбуваються? Давайте розберемося в цьому детальніше. Через багато століть, християнство залишається однією зі світових релігій. Зазнавши безліч змін, воно живе і продовжує виконувати свою головну функцію - зближення з Богом, з моральними цінностями і засадами. Криза комуністичної ідеології та демократизації суспільства викликали серед найрізноманітніших верств сплеск релігійних настроїв. За даними статистики, в 90-і роки в Росії православними себе вважали 54% громадян, прихильниками ісламу - 5%, інших релігій і культів - 4%. Решта відносили себе до числа невіруючих. Після падіння комунізму в 90-ті роки по всій країні розгорнулися відновлення і будівництво храмів, мечетей, синагог. У Москві за короткий час було відновлено підірваний на початку 30-х років храм Христа Спасителя, збудований у 19 столітті на гроші мільйонів простих людей в пам'ять про перемогу у Вітчизняній війні 1812 року. В даний час храм Христа Спасителя - одна з головних святинь Росії, тут проводить богослужіння сам патріарх всієї Русі Алексій II. Сьогодні Конституція Російської Федерації гарантує кожному громадянину «свободу віросповідання, включаючи право сповідати індивідуально або спільно з іншими будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, вільно вибирати, мати і поширювати релігійні й інші переконання і діяти відповідно до них». Однак не допускаються пропаганда «релігійної ненависті і ворожнечі», а також «релігійного переваги». У 1997 році був прийнятий Федеральний закон «Про свободу совісті та релігійні об'єднання», який суттєво обмежував діяльність проникли на територію Росії з-за кордону тоталітарних сект (сатаністів, саєнтологів, свідків Єгови та ін.) Але, незважаючи на це, проблема поширення різних сект по країні сьогодні досить і досить актуальна. Люди вступають в подібні організації, закладаючи все своє майно і повністю присвячуючи себе секті і служінню її керівникам. Одним найбільш важливих подій початку 21 століття можна назвати возз'єднання російської православної церкви, яке завершилося в 2007 році. Всі протиріччя, що стояли раніше, було розвінчано. Днями прийшла сумна новина, I ієрарх російської зарубіжної церкви митрополит Лавр, який був однією з головних фігур возз'єднання церков, помер 16 березня. Вибори нового глави російської зарубіжної церкви приблизно пройдуть після Великодня. Тепер давайте звернемося до соціологічного дослідження, яке на початку цього року було організовано Левада-Центром. 18-22 січня і 22-25 лютого 2008 Аналітичний Центр Юрія Левади (Левада-Центр) провів репрезентативні для дорослого населення країни опитування, присвячені проблемі релігії (вибірка 1600 росіян). Абсолютна більшість, троє з кожних чотирьох, вважають, що релігія допомагає людині. Комусь вона дає перш за все "забуття, розраду, полегшення душевних переживань і болю". Найчастіше середнього це відзначають ті, хто більше за інших потребує забутті: бідняки і представники нижчого соціального шару. Опитані нами атеїсти визнають таку роль релігії так само, як і віруючі. Кому-то релігія дає "очищення душі", але цього атеїсти вже не визнають. Частіше за інших релігійне очищення душі відзначають сільські жителі, рідше - москвичі і заможні люди. "Спасіння душі, шлях до вічного життя" - це, очевидно, центральна і головна роль релігії. Атеїсти її заперечують за визначенням. Найбільше визнання вона отримує з боку представників нижчого соціального прошарку і літніх людей, найменше - з боку молоді. "Сенс життя" - це для тих, у кого все життя пронизана релігією, зводиться на неї. Атеїсти визнають таку роль не рідше віруючих. Найбільше визнання вона отримує у мусульман і представників нечисленних конфесій. Нарешті, релігія може допомагати не тільки окремо взятої людини у його індивідуального життя, а й оточуючим людям, в спільному житті людей. Найпоширеніша думка (його розділяє третина всіх дорослих росіян), що люди знаходять в релігії "моральні та етичні норми повсякденного життя". Чим вище освітній рівень, чим краще матеріальне становище, тим частіше це визнається. Порівняно рідко, але визнають, що нормалізують роль релігії і атеїсти, а порівняно часто - православні та представники малочисельних конфесій. Людьми релігійними - «дуже» або «в якійсь мірі» - вважають себе 42% росіян, трохи менше половини. Визнання своєї релігійності мало пов'язане з матеріальним становищем, освітнім рівнем і соціальним статусом людини. (Підвищена релігійність помітна як у найбідніших, так і в осіб з високим соціальним статусом. Високоосвічені громадяни, частіше за інших не можуть відповісти на поставлене питання). Набагато важливіше в даному випадку гендерний та віковий фактори. У жінок релігійність істотно більше, ніж у чоловіків (51% проти 30%). З віком релігійність поступово зростає (18-24 роки - 29%, 25-39 років - 38%, 40-54 роки - 44%, 55 років і старше 49%). За родом занять, підвищеної релігійністю відрізняються пенсіонери, службовці без спеціальної освіти і керівники, управлінські працівники. Нижче середньої релігійність у робітників, значно нижче - в учнівської молоді, а найменше релігійних людей - серед працівників силових структур. Кожен другий з тих, хто вважає себе релігійною людиною, зазначив, що «релігія змушує мене замислюватися про сенс життя, про душу, вічності», трохи менше половини (40%) - що «релігія допомагає мені бути терпимим до людей, до їх недоліків », кожен третій - що« релігія просто необхідна мені як віруючій ». Релігійні почуття оточуючих людей і прояву даних почуттів релігійними людьми найчастіше сприймаються серйозно: «люди раніше таїли свої релігійні почуття, а зараз перестали їх приховувати» (35%), «відбувається прилучення до Віри все нових і нових людей» (32%). Лише деякі (14%) не довіряють їх проявах: «це все тільки зовнішня мода, яка не має під собою скільки-небудь глибоких релігійних почуттів». За результатами соціологічного опитування на запитання «Яку релігію ви сповідуєте?» 71% респондентів відповіли «православ'я», 15% опитаних громадян заявили, що не сповідують ніяку релігію. 1% громадян відповіли, що вони є католиками, протестантами. Менше 1% опитаних визнають себе іудеями і буддистами. 5% респондентів є мусульманами і атеїстами. Вагалися з відповіддю близько 2% громадян, 1% вибрали інший варіант відповіді.

Таким чином, можна відзначити, що в Росії як і раніше домінує православ'я. На запитання «Наскільки великий вплив на державну політику роблять в нашій країні церква і релігійні організації?" 4% відсотка опитаних стверджують, що «занадто багато», 14% «трохи більше, ніж необхідно», 45% респондентів «рівно стільки, скільки має бути »,« трохи менше, ніж необхідно »- 11%, 7% -« дуже мало », 19%« вагалися з відповіддю ». Також було задано питання «Чи слід приділяти певне місце релігійним знанням у програмі загальноосвітньої школи?».

Результати такі: «у школі не повинно бути місця релігії» - 20%, «за бажанням учнів та їх батьків у школі можна вивчати історію релігії, основи релігійної моральності» - 60%, «потрібно відновити викладання Закону Божого в середній школі для всіх бажаючих »- 12%, інший варіант відповіді - 1% і не змогли відповісти 8% опитаних. Таким чином, ми отримуємо загальну картину сучасної дійсності. Православ'я головує в російському суспільстві, відсоток невіруючих досить високий. На одній території співіснують різні конфесії. На сьогоднішній день вірять в Бога як багаті, так і бідні. Тому віра в Бога не пов'язана з соціальним становищем. У церковному середовищі як і раніше киплять релігійні процеси, церква сьогодні пов'язана із суспільством і державою в цілому.

Висновок

Наукове дослідження християнства почалося ще в 18 столітті і продовжується до цих пір. Увага до релігії як до наймогутнішого ідеологічному засобу держави навряд чи вичерпається, до тих пір, поки будуть тривати міждержавні, міжнаціональні конфлікти, розв'язані на релігійному грунті, поки існує сама релігія. Якщо поглянути на результат впливу християнських ідей на суспільство і держава, то, мабуть, ніхто не засумнівається в тому, що сила їх дії на людство виявилася безприкладної. Це говорить нам про те, що вся історія після Христа стала якісно інший під впливом християнських ідей. Тобто політико-правовий характер цих ідей розкривається у тому вплив на людство. Спонукає чи релігія до добра або в ній кореняться багато проблем людства? Можливо, сам Бог глибоко кругом релігією, яка підбурює до ворожнечі, робить совість нечутливою, викликає фантазії, далекі від дійсності і сіє в людях забобони, забобони, ненависть і страх! Вихід може бути тільки один - шукати істинну релігію, ту, яка не суперечить його заповідям. Віра має право називатися істинною тільки в тому випадку, якщо вона спонукає проявляти співчуття на ділі. Вирішити для себе це питання кожен повинен сам - у роздумах, в дослідженнях, в пошуку. Нам же необхідно підсумувати. Церква сьогодні важлива. Вона необхідна, в першу чергу, для прищеплення моральних і моральних якостей людини, необхідна як притулку втомленим від вульгарності життя, необхідна для самого простого, для чого і була створена церква, для віри.

Список літератури

1. Біблія.

2. Б. Рассел. Чому я не християнин - М.: Політвидав, 1978.

3. Брошура «Молитва - це розмова з Богом» - Казань: Нова редакція, 2000.

4. Брошура «Твоє слово - то правда» - Казань: Нова редакція, 2000.

5. Брошура «Існування Бога» - Казань: Нова редакція, 2000.

6. Брошура «Сутність Бога» - Казань: Нова редакція, 2000.

7. Гончаров О.М. Старообрядці XXI століття / / Перемога. - 2006. - 21 лютого. - С. 3.

8. Івонін Ю.М. Християнство в Удмуртії: історія і сучасність. - К.: Удмуртія, 1987 .- с. 30, 40, 42.

9. І.С. Свєнціцька. Раннє християнство: сторінки історій - М.: Політвидав, 1987.

10.Історія політичних навчань під ред. Нерсесянца - М.: Инфра М-Кодекс, 1995.

11.Історія релігії - М.: центр «Руніком», 1991.

12.Історія Росії, 20 - початку 21 століття: підручник для 11 кл. / А.А. Левандовський. - М.: Просвещение, 2005.

13.К. Каутський. Походження християнства - М.: вид. політ. лит., 1990.

14.Константінова, Каптерев про патріарха Никона і царя Олексія Михайловича / / Календар древлеправославной Поморкой церкви. - 2004. - С. 72.

15.Ф. Енгельс. Про початковому християнстві - М.: вид. політ. лит., 1990.

Размещено на Allbest.ru