Феномен двовір’я у вітчизняній релігійній культурі

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Протягом останніх десятиліть Україна переживає бурхливий процес духовного відродження, в контексті якого відбувається її національно-релігійне самовизначення. Цей феномен складається з реабілітації українського православ'я після падіння радянського атеїстично-тоталітарного режиму, відновлення діяльності різноманітних християнських конфесій на теренах України, входу в релігійне поле країни нетрадиційних релігій (НРТ), а також з повернення в духовне життя давніх язичницьких вірувань.

На початку XXI ст. зростає зацікавленість українців релігією як важливою складовою людського буття. Але цей інтерес не обов'язково пов'язується лише із християнством. Виникнення багатьох неоязичницьких громад свідчить про бажання повернутися до “віри предків”, яка усвідомлюється як джерело самобутньої національної духовної культури. У цьому контексті язичництво і християнство являють собою два могутніх релігійно-духовних пласти, які при аналізі релігійності українства тяжко відокремити один від одного. Відтак постає потреба об'єктивного та всебічного осмислення напрямку духовних пошуків українців, що спричинили цей синкретизм вір.

Специфіка засвоєння русичами християнської віри втілюється в явищі двовір'я, в формі компромісного існування в вітчизняній історії протилежних релігійних світоглядів. Дане дослідження розглядає двовір'я часів Київської Русі як толерантне зіткнення дохристиянської та християнської культур, наслідком якого стала поява національного варіанту православ'я. В такому аспекті двовір'я постає як чинник ідейної консолідації, що впливає на весь наступний духовний розвиток України, визначає його специфіку і своєрідність.

Оскільки феномен двовір'я так міцно зафіксувався в глибинах національного менталітету, що постійно виявляється в житті сучасного українця, дисертаційне дослідження набуває наукової актуальності в контексті аналізу сучасних трансформацій релігійних поглядів українців. Глибоке вивчення складових релігійної свідомості Київської Русі дозволяє осягнути сутність сучасних національно-духовних проблем, провести аналогії релігійних уявлень давніх русичів і сучасних українців. Адекватна оцінка двовірного періоду вітчизняної культури дає можливість збагнути процеси помітної активізації неоязичницького руху, які останнім часом спостерігаються в певних прошарках українського суспільства на фоні домінування в країні християнського монотеїстичного світогляду.

Особливості функціонування релігійного феномену в Україні в цілому, історичне формування на двовірній основі релігійної свідомості українців, вплив наслідків цього процесу на сучасний стан духовного життя обумовлюють актуальність даної теми дослідження в теоретичному (філософсько-релігієзнавчому) та практичному аспектах.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в структурі досліджень кафедри українознавства і всесвітньої культури Севастопольського військово-морського інституту з вивчення релігійного феномена як чинника духовного життя України в контексті планової теми “Шляхи удосконалення педагогічної майстерності науково-педагогічних працівників і навчально-методичної роботи” (0104U010154). А також пов'язане з плановими науковими темами Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України “Трансформація релігійної духовності” (0101U00266); “Тенденції розвитку релігії і релігійності в українському суспільстві” (0101U002661).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є на основі здійснення комплексного філософсько-релігієзнавчого аналізу феномену давньоруського двовір'я, що сформувався в релігійній культурі Київської Русі в XI-XIII ст., з'ясувати і розкрити його суть та тенденції розвитку в духовно-релігійному житті сучасного українського суспільства.

Поставлена мета конкретизується шляхом вирішення наступних дослідницьких завдань:

простежити стан наукової розробки проблеми, проаналізувати особливості еволюції розуміння поняття “двовір'я” на різних етапах розвитку вітчизняної філософсько-релігійної думки; сформулювати власне бачення цього явища;

реконструювати язичницькі вірування давніх слов'ян як джерело давньоруської релігійної культури;

виявити особливості засвоєння християнського віровчення на рівні релігійної свідомості русичів-українців як бази для формування українського православ'я;

дослідити вияви двовір'я в літературних пам'ятках, православній обрядовості, встановити зв'язок двовір'я із давньоруськими єретичними вченнями;

розглянути тенденції подальшого розвитку і трансформації феномену двовір'я в контексті сучасного духовного життя українців.

Об'єктом дослідження є комплекс язичницьких і християнських вірувань як джерело філософського осмислення двовірної основи релігійної свідомості русичів-українців.

Предмет дослідження - двовір'я як феномен вітчизняної релігійної культури, його ґенеза, розвиток і трансформація в сучасному духовному житті.

Методи дослідження. Дослідження виконано в руслі принципів історизму, об'єктивності, світоглядного плюралізму, системності, толерантності, позаконфесійності, як базових методологічних принципів вітчизняного академічного релігієзнавства.

В дисертації застосовано історіографічний метод (розгляд ступеня дослідженості обраної теми), методи систематизації та узагальнення (висвітлення різноманітних богословських та наукових підходів щодо з'ясування сутності феномена двовір'я), порівняльний метод (при аналізі співвідношення світоглядних основ язичництва і християнства), методи аналізу й синтезу (при розгляді формування двовірної релігійної свідомості Київської Русі). При вивченні давньоруських літературних текстів XI-XIII ст. з метою відображення багатоманіття виявів двовір'я в релігійному житті давніх русичів використовується джерелознавчий та герменевтичний методи аналізу. Метод аналогії дав можливість розглядати проблему двовір'я в рамках розвитку релігійної свідомості сучасних українців.

Теоретико-методологічною основою дослідження є праці сучасних вітчизняних та російських вчених: В. Бондаренко, О. Бучми, В. Горського, А. Глушака, Т. Горбаченко, А. Гуревича, Є.Дулумана, В. Єленського, М. Заковича, Л. Конотоп, А Колодного, Б. Лобовика, В. Лубського, В. Мількова, І. Мозгового, Ю. Павленка, М. Поповича, О. Сагана, Л. Филипович, Є. Харьковщенко, П. Яроцького та інших.

Наукова новизна одержаних результатів. З'ясовано, що феномен двовір'я постає як складне, суперечливе, неоднозначне явище релігійного життя українського народу. Давньоруське двовір'я втілює, з одного боку, “роздвоєність” релігійно-культурного простору Київської Русі, яскраво виражену полярність і непримиренність протилежних світоглядних позицій, а з іншого - “двоєдність”, як гармонічне співвіснування двох різноманітних релігійних систем. Двовір'я дозволило русичам ввійти в родину християнських народів з національним, породженим у процесі релігійної творчості, варіантом православ'я, закласти основи духовної і художньої культури світового рівня. Але період двовір'я не завершується в XII - XIII ст. Феномен двовір'я в процесі розвитку української релігійної культури зазнає трансформацій і в сучасному вигляді постає як багатоаспектна проблема, яка відображає реалії духовного стану українського суспільства, актуалізуючи під час кризи українського православ'я язичницькі архетипи національної свідомості.

Цей висновок обгрунтовано и розвинено в наступних теоретичних положеннях, які мають наукову новизну й виносяться на захист:

- поняття “двовір'я” в процесі розвитку вітчизняної філософсько-релігійної думки неодноразово змінювало смислові орієнтації, що призвело до його термінологічної невизначеності, наявної в релігійній та дослідницькій літературі. Вперше термін “двовір'я” використовувався не в дихотомії “християнин - язичник”, а в зв'язку із хитаннями християн Київської Русі між східним і західним напрямками християнського віросповідання;

- розуміння поняття “двовір'я” як відкритої системи дозволяє розглядати його у вузькому сенсі, коли двовір'я постає як прояв синкретизму православ'я і традиційних вірувань в індивідуальній і масовій свідомості віруючих, фактично зближаючи поняття “двовір'я” і “православно-язичницький синкретизм”. В широкому сенсі термін “двовір'я” використовується для характеристики дво- або багатополюсності релігійної свідомості, поєднання різних релігійних систем в свідомості віруючих в певні історичні періоди;

- доведено, що саме специфічні двовірні риси засвоєння християнського віровчення русичами-українцями сприяли формуванню оригінального релігійно-світоглядного утворення - Українського Православ'я. Завдяки змістовній спорідненості релігійно-світоглядних принципів старозавітньої системи і слов'янського язичництва на рівні масової свідомості християнське вчення давньоруськими неофітами сприймалось крізь призму старозавітніх заповідей;

- в проаналізованих давньоруських пам'ятках взаємодія християнських і язичницьких світоглядів розгортається як процес поступового трансформування язичницьких світоглядних елементів із змістовної сфери (де їх суворо знищувало християнство) в сферу художньо-естетичної форми, де вони функціонували як засоби національної художньої виразності. У сфері релігійної обрядовості, навпаки, русичі прагнули в християнську обрядову форму привнести язичницький зміст, що призвело до формування специфічної національної обрядовості, яку характеризують синтетичні християнсько-язичницькі риси;

- якщо двовір'я в релігійних культах і обрядах русичів сприяло збереженню відносної рівноваги між язичницьким і християнським світоглядами, то давньоруські єресі, які посягали на внутрішню, догматичну складову православного вчення, слід розглядати як відхилення від рівноваги в напрямку роз'єднання двовірної духовності. Єресі провокували гоніння на всі прояви дохристиянських вірувань з боку офіційної церковної культури;

- сьогодні в українському суспільстві на тлі зростання кризових явищ у православ'ї спостерігається тенденція до повернення забутих язичницьких традицій і вірувань і їх актуалізація в свідомості українців, а також створюються умови для нових інтерпретацій двовір'я. Феномен двовір'я на сучасному етапі духовного розвитку українців виступає як у традиційній формі поєднання різноманітних язичницьких і християнських уявлень та ідей на рівні побутової релігійності, так і у новому, “нетрадиційному” вигляді синкретизму елементів православ'я та НРТ, що свідчить про певні трансформаційні процеси у цій сфері.

Теоретичне значення дослідження Теоретичне значення проведеного дослідження полягає у тому, що воно розширює релігієзнавче знання через здійснений в дисертації комплексний філософсько-релігієзнавчий аналіз проблеми взаємодії язичницького і християнського світоглядів у релігійній культурі Київської Русі. Це створює передумови до глибшого вивчення сутності та напрямків трансформації релігійної свідомості сучасного українця, адже на основі вивчення фактичного матеріалу доведено, що феномен двовір'я є невід'ємною складовою релігійного життя українського народу. Двовір'я збагатило національну свідомість різноманітністю виявів релігійних почуттів і сприяло формуванню в Україні неповторного шляху по щаблях духовної досконалості.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його здобуті результати можна використовувати для подальшого аналізу впливу двовір'я на сучасні релігійні процеси в Україні. Матеріали і висновки дисертації можуть практично застосовуватися в лекційних курсах з релігієзнавства, філософії релігії, історії української і світової культури, історії України, для підготовки спецкурсів з проблем духовно-релігійної культури Київської Русі. Вони стануть в нагоді в практичній діяльності урядових і неурядових структур, релігійних організацій.

Апробація дослідження. Головні положення і висновки апробовані на міжнародних наукових конференціях "Проблеми духовності в кінці XX століття“, “Шляхи самопізнання людини в філософії, релігії, науці і культурі” (Севастополь, 1995); IV міжнародної науково-практичної конференції “Людина: дух, душа, тіло” (Суми, 2000 р.); XI, XIV,XV,XVI міжнародних наукових конференціях “Історія релігій в Україні” (Львів, 2001, 2004, 2005, 2006 р.), наукової конференції “Ломоносовські читання” (Севастополь, 2007р.). Основні ідеї дисертації викладено у 13 публікаціях (зокрема 5 наукових статтях) загальним обсягом 3,9 д.а.

Структура роботи зумовлена логікою дослідження, яку, в свою чергу, визначили її мета і завдання. У першому розділі проаналізовано рівень дослідженості теми у вітчизняній філософсько-релігійній думці. Простежено основні етапи еволюції поняття “двовір'я”. Визначено авторське розуміння цього явища. У другому розділі язичницькі вірування давніх слов'ян розглянуто як джерело давньоруської релігійної культури. Виявлено особливості засвоєння православного вчення давніми русичами. У третьому розділі аналізуються різноманітні вияви двовір'я, встановлюється зв'язок двовір'я з єретичними вченнями. У четвертому розділі феномен двовір'я осмислюється в контексті духовно-релігійного життя сучасних українців в умовах кризи православ'я. У висновках підводяться підсумки дослідження. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури (234 найменування). Повний обсяг дисертації -189 сторінок, з них основний текст складає 173 сторінки.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність досліджуваної проблеми, визначені мета, завдання, об'єкт, предмет та методи дослідження, розкрита наукова новизна дисертації, теоретична і практична значимість, наведено дані про апробацію дослідження та його структуру.

У першому розділі “Стан дослідження проблеми двовір'я у вітчизняній філософсько-релігійній думці” розглянуто особливості еволюції поняття “двовір'я” на різних етапах розвитку вітчизняної філософсько-релігійної думки. Простежується стан науково-теоретичної розробки проблеми, визначається сутність феномену двовір'я.

Двовір'я аналізується в дисертації як феномен вітчизняної релігійної культури. Через багатоманіття тлумачень сучасними дослідниками поняття “релігійна культура” наводиться її авторське розуміння як сукупності духовних надбань українців, що здійснювались під безпосереднім впливом релігійних поглядів. Релігійна культура - це духовна спадщина народу, яка проявляється в формі вірувань, норм моралі, традицій, звичаїв, обрядів тощо. Специфічністю релігійної форми культури є те, що вона грунтується на ірраціональних засадах, емоціях, вірі в надприродне, що дає можливість людині вийти за межі іманентного буття, осягнути метафізичний вимір свого існування.

Осмислення феномена двовір'я починається в давньоруських Повчаннях XI ст. Вперше використовує це поняття ігумен Феодосій Печерський у зв'язку з хитаннями християн Київської Русі між східним і західним християнством. Згодом значення поняття “двовір'я” зазнає еволюції і на початку XII ст. вже сприймається в контексті дихотомії “християнство-язичництво ”.

Впродовж століть після християнізації Київської Русі поняття “двовір'я” вживалось православними авторами виключно в негативному сенсі. В проповідницькій літературі XII-XVст. двовір'я ототожнювалося з маловір'ям, марновірством, хибною вірою, одночасною вірою в Христа й Диявола. Однак в XIX-XXст. цікаві аспекти співвідношення язичництва, християнства й двовір'я в рамках богословського підходу зустрічаємо в працях С.Булгакова, Г.Флоровського, В.Лоського, О.Меня.

З другої половини XIX ст. розпочинаються дослідження двовір'я на науково-теоретичному рівні. Вивченню цього феномену, з'ясуванню його сутності і структури, механізму формування, виявленню наслідків взаємодії і взаємовпливів язичництва й православ'я присвячували свої твори дослідники Є. Анічков, М. Гальковський, А. Щапов. Значний вклад в аналіз складових релігійності русичів періоду християнізації України-Русі внесли представники міфологічної та порівняльно-історичної шкіл, а також українські і російські мовознавці, етнографи, етнологи та історики кінця XIX - початку XX ст. О. Афанасьєв, Ф. Буслаєв, А. Веселовський, Х. Вовк, О. Воропай, Є. Голубинський, М. Костомаров, М. Нікольский, О. Потебня, І. Срезневський, О. Фаміцин та інші.

В радянський період язичництву і двовір'ю приділялась увага відомих дослідників вітчизняної історії, зокрема Б. Грекова, А. Клібанова, Г. Курбатова, Д. Ліхачова, В. Мавродіна, О. Моці, Г. Носової, Б. Рибакова, В. Ричкі, Е. Фроянова. Погляди цих вчених на феномен двовір'я формувалися в залежності від того, як оцінювалося ними значення язичництва і православ'я у вітчизняній культурі. Важливе місце в розв'язанні цієї проблеми посідають праці з давньоукраїнської літератури О. Білецького, М. Возняка, М. Грушевського, М. Гудзія.

Своєрідний підхід щодо відродження язичництва та подолання двовір'я в українській релігійній свідомості знаходимо в творах представників української діаспори І. Огієнка, В. Шаяна, Л. Силенка, С. Ярмуся. Сприяли розробці теми дослідження погляди А. Річинського, В. Липинського, В. Антоновича.

Завдяки зусиллям вчених Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім.Г.С. Сковороди НАН України з'явилися серйозні дослідження, присвячені аналізу релігійного феномену, новому переосмисленню дохристиянських вірувань, розгляду процесів синкретизації і синтезу вірувань в релігійній свідомості українців. Наукові ідеї В. Бодак, В. Бондаренко, Т. Горбаченко, Є. Дулумана, А. Колодного, Г. Кулагіної, Б. Лобовика, І. Мозгового, О. Сагана, Л. Филипович, П. Яроцького стали значним внеском в осмислення проблеми православно-язичницького синкретизму і двовір'я, а також сприяли формуванню поглядів на процес трансформації цього явища в контексті сучасної релігійної ситуації.

Проведений аналіз наукової, богословської літератури та джерел свідчить, що проблема “двовір'я” як феномену релігійної культури русичів-українців є досить актуальною, але досконало не розробленою, і тому потребує комплексного філософсько-релігієзнавчого дослідження з метою з'ясування його генези, онтологічного статусу, особливостей розвитку і трансформації в сучасному духовно-релігійному житті.

В наслідок певної термінологічної невизначеності в дисертації запропоновано розглядати поняття “двовір'я” як відкриту систему , для якої характерна відсутність смислових меж, здатність вміщувати нові варіанти значень і структурні елементи. Це дозволяє тлумачити “двовір'я” у вузькому та широкому розумінні. У вузькому розумінні “двовір'я” сприймається як синонім поняття “православно-язичницький синкретизм”. “Синкретизм” у даному контексті акцентує увагу, в першу чергу, на глибинних механізмах утворення нової релігійної форми, а “двовір'я” виступає як прояв синкретизму православ'я і традиційних вірувань в індивідуальній і масовій свідомості віруючих. В широкому розумінні поняття “двовір'я” останнім часом починає використовуватися для характеристики багатополюсності релігійної свідомості віруючих, поєднання в ній різних релігійних систем, а також для ілюстрації протистояння народної віри і державної ідеології в різні історичні періоди.

Існуюча неоднозначність поняття “двовір'я” спричинила необхідність розгляду його буттєвих основ. Розгляд двовір'я в онтологічному аспекті дозволив виявити його дуальність, тобто одночасне визнання субстанціальної рівнозначності природного і надприродного світів. Язичницький світогляд цьому не заперечує. Адже, християнство виключає існування онтологічного двовір'я в догматичній частині свого вчення, однак не заперечує його прояв в обрядовій сфері.

На цій підставі двовір'я в філософському аспекті можна охарактеризувати як визнання двох онтологічно несумісних начал (тілесного і духовного) в єдиному релігійному комплексі, а також ситуацію співіснування й взаємопроникнення двох різних релігійно-світоглядних установок при принциповій відмові християнства створювати з язичництвом загальну онтологічну структуру.

Існує два різних підходи до вивчення феномену давньоруського двовір'я. З одного боку, вважається, що двовір'я демонструє “роздвоєність” релігійної культури Київської Русі, протилежність християнських і язичницьких світоглядних позицій. Така “конфліктна” концепція двовір'я була єдиною офіційно дозволеною в радянський період. Друга позиція (до неї приєднується авторка) вбачає в цьому явищі не протистояння й роздвоєння, а об'єднання й мирне співіснування його складових. У такому аспекті двовір'я розуміється як “двоєдність”, гармонійне поєднання рівнозначних релігійних феноменів в єдиній системі. При такому підході язичництво постає початковим етапом в еволюції релігійної свідомості, для якого характерна підпорядкованість стихійному началу. Християнство вже знаменує прагнення людини звільнитися від залежності природного світу і акцентує увагу на духовному розвитку русичів-українців.

У другому розділі “Язичництво і християнство як складові феномену давньоруського двовір'я” виникнення двовір'я осмислюється в контексті загального процесу розвитку релігійної свідомості Київської Русі. Здійснена реконструкція найдавніших вірувань слов'ян, які згодом виявилися джерелом давньоруської релігійної культури. З'ясовані особливості засвоєння християнського віровчення русичами, що склало двовірну базу для подальшого формування українського православ'я.

У першому параграфі “Язичницькі вірування давніх слов'ян - джерело релігійної культури русичів-українців” зазначається, що початковому етапу розвитку релігійної свідомості давніх слов'ян - пращурів русичів-українців - відповідає загальний комплекс язичницьких первісних уявлень про навколишній світ, вірувань та обрядів. Звернення до цього періоду дає можливість виявити витоки релігійності українців; довести, що об'єктом філософсько-релігієзнавчого аналізу повинні бути всі надбання вітчизняної духовно-релігійної культури.

Найдавніші вірування формувалися за часів архаїчного існування наших предків, були безпосередньо пов'язані з родоплемінними відносинами в суспільстві (які є найбільш сталими). Тому вони зафіксувалися на рівні “колективного несвідомого” русичів-українців і не тільки не зникли з появою більш розвинених релігійних уявлень, а навпаки, активно їм протистояли, синкретизувалися з ними впродовж всієї історії розвитку релігійної культури русичів-українців. Язичницькі вірування були своєрідною філософією життя людини, слугували запорукою гармонійного співвіснування із навколишнім світом. Авторка наголошує, що обмеженість давньослов'янського язичництва полягала в тому, що людина, яка розуміла себе лише складовою навколишнього світу, повністю потрапляла в залежність від різноманітних природних сил, в системі релігійних поглядів було відсутнє поняття особистості людини, цінності її душі.

У другому параграфі “ Особливості засвоєння християнства в Київській Русі” на основі аналізу численних літературних джерел доводиться, яким чином здійснювалося засвоєння русичами християнського віровчення. Осмисленню нової релігії на раціональному рівні передувало її художньо-естетичне осягнення. Київська Русь сприйняла візантійську традицію виражати в чуттєво-емпіричних формах категорії високої духовності і реалізувала її у власній релігійній культурі. Найчастіше критерієм істинності православ'я для неофітів виступала можливість естетичної насолоди при сприйнятті візантійських культів і обрядів, а не усвідомлення його догматичного змісту.

На початковому етапі засвоєння християнства на рівні масової свідомості в Київській Русі переважно йшло через осягнення текстів Старого Завіту, зміст якого більш відповідав ментальності русичів. Старий Завіт давав настанови, як правильно прожити на землі, щоб заслужити допомогу Бога в отриманні реальних благ. Схоплене русичами в такому аспекті християнство інтуїтивно зближувалося із язичницькими світоглядними установками. В свою чергу, Новий Завіт привніс в давньоруську релігійну культуру нову систему духовних цінностей і орієнтацій, яка націлювала людину на те, щоб земним існуванням заслужити спасіння на “небесах” і досягти життя вічного.

У третьому розділі “Вияви двовір'я в релігійній культурі Київської Русі” через аналіз літературних творів простежуються закономірності розвитку двовірної релігійної свідомості русичів в період кардинальних змін світоглядних парадигм, розглядається вплив двовір'я на православну обрядовість, встановлюється зв'язок двовір'я з єретичними вченнями.

У першому параграфі “Відображення боротьби та взаємодії язичницького і християнського світоглядів у давньоруській літературі” розкриваються складні взаємовідносини між православним і язичницьким світоглядом після прийняття християнства. Дисертантка візначає, що дух протиборства особливо відчувається у Повчаннях, Словах, Житіях, спрямованих на подолання традиційної дохристиянської культури. Своїм головним завданням автори вважали виховання у мирян нового, християнського світовідчуття, закріплення головних норм життя християнина. Прояви язичницького світогляду києворуські книжники пояснювали втручанням диявольських сил у життя людини. Такий богословський підхід до язичництва простежується в “Слові про преподобного Ісакія Печерника”, “Повчанні Григорія, єпископа Білгородського” та багатьох інших творах.

Відзначено, що на тлі протистояння двох світоглядних установок розгортається процес їх взаємодії, взаємовпливу та синкретизації. В “Слові про закон і благодать” XI ст. митрополит Іларіон виступає носієм нового світогляду. Але крізь християнську свідомість автора у творі проглядає язичницьке минуле. Так, на відміну від офіційної церковної традиції, Іларіон не заперечує релігійну наступність на Русі (від язичництва до християнства). У “Слові” не розвинута тема зречення від світу тілесного заради спасіння людської души; образ Христа позбавлений містичного змісту і максимально наближений до земного буття. Головна увага акцентується на реальних справах Ісуса в цьому світі, а не на трансцендентному вимірі етапів його життя. Певна дуальність, коли християнство накладається на традиційні погляди, присутня в авторських характеристиках Бога-Творця. Таким чином, у надрах давньоруського християнства існувало досить толерантне ставлення щодо дохристиянської спадщини. Завдяки чому певна частина язичницьких уявлень не відкидалася з релігійної культури як щось несумісне з новою вірою, а, навпаки, приєднувалось до християнства і активно ним перероблялось.

Дисертантка проаналізувала давньоруський твір XII ст. “Слово о полку Ігоревім”, розглянула різноманітні точки зору дослідників щодо релігійної позиції автора цього твору й дійшла висновку, що незважаючи на насиченість зовнішньої форми язичницькими елементами, внутрішній зміст виявляє виражену християнську спрямованість, що дає можливість вважати “Слово” утворенням “двовірної” свідомості.

Під час монголо-татарської навали, з одного боку, спостерігається відродження проязичницьких настроїв, яке мало реакційний зміст. З іншого боку, ця трагічна подія сприяла зміцненню християнської релігії у давньоруському суспільстві. Християнство сприймається в цей період як “рідна віра” і постає духовною основою, на базі якої формуються героїко-патріотичні настрої (“Житіє Михайла Чернігівського”).

Підкреслено, що у наступні століття основні складові язичницького світогляду вже не існували самостійно в релігійній культурі. Частково вони органічно влилися в християнське віровчення, створивши особливий феномен давньоруського православ'я, і певною мірою відобразилися в народному фольклорі і різноманітних сферах повсякденного життя, відступивши на періферію давньоруської релігійної свідомості.

У другому параграфі “Двовір'я” в православних культах і обрядах” на багатьох прикладах православної культово-обрядової практики усвідомлюється, що русичі-українці інтуїтивно намагалися висловити священні християнські образи і символи в натуральних формах (проязичницьке переосмислення культу Христа, Богородиці, Трійці, православних святих).

З метою заборони виконання двовірних обрядів в Київській Русі використовувалися різні методи - від загрози суворого покарання до мирного переконання. Але крім активної боротьби проти язичництва священики свідомо використовували прийом прямого накладання християнських елементів на язичницькі обряди, що згодом призвело до формування специфічної національної православної обрядовості.

Як вияв двовір'я в обрядовій сфері внаслідок поєднання народної магії і церковного ритуалу, виникає специфічна синтетична форма - церковна магія. Дисертантка зауважує, що сьогодні досить важко однозначно визначити ступінь співвідношення і домінування її складових: або в християнські молитви була внесена язичницька символіка, або навпаки, традиційні дохристиянські заговори були трансформовані у форму православних молитов. У результаті релігійної творчості виник цілісний твір із яскраво вираженим прохально-заклинальним мотивом. Промовляючи текст молитви, русич одночасно подумки звертався за допомогою до Вищої Духовної Сили і до сил природи, не вбачаючи в цьому акті онтологічного протиріччя.

Проблема “Зв'язку “двовір'я” із єретичними вченнями” становить зміст третього параграфу цього розділу. Незважаючи на те, що християнство прийшло на Русь, маючи значну кількість різноманітних відхилень від ортодоксальних норм, а також багату історію боротьби з єресями, не вдалося уникнути продовження цього процесу і в надрах давньоруського суспільства. Доводиться, що давньоруські єретичні погляди посягали на внутрішню, догматичну складову православного вчення і поглиблювали ситуацію конфлікту і гоніння на всі прояви дохристиянських вірувань з боку офіційної церковної культури.

У четвертому розділі “Трансформація феномену двовір'я на теренах України” досліджується комплекс питань, пов'язаних з існуванням феномена двовір'я в сучасному релігійному житті України, а також розглядається можливість подолання цього явища, яка наполегливо пропонується українським неоязичницьким рухом.

У першому параграфі “Тенденції розвитку двовір'я в контексті сучасного духовного життя українців” доводиться, що за роки радянського режиму в релігійній культурі Україні була порушена наступність християнської (переважно православної) традиції. Кінець ХХ - початок ХХI ст. позначився відновленням усіх сфер духовно-релігійного життя. На цьому тлі з'ясовується, що двовір'я, яке протягом століть було невід'ємною складовою релігійної культури українців, сьогодні постає багатоаспектною проблемою, яка відображає складні реалії духовного життя в суспільстві. Двовір'я, чи православно-язичницький синкретизм, вкоренився як у церковній традиції, так і на рівні масової релігійності, породивши оригінальну і своєрідну форму національного варіанта православ'я. Двовірні релігійні погляди сучасних віруючих виявляються, зокрема, в зацікавленості різноманітними давніми прикметами і повір'ями, в збереженні язичницького підходу в трактуванні релігійних догматів та обрядів, особливому шануванні священства, культі ікон, святих та їх мощів, розповсюдженості церковної магії.

В епоху глобалізації культури та світоглядного плюралізму пересічному українцю пропонується багато шляхів духовного самовдосконалення, в тому числі за допомогою нетрадиційних релігійних систем, що сприяє привнесенню в релігійну свідомість вчень східних релігій, окультизму, теософії, астрології тощо. В цих умовах феномен двовір'я в трансформованому вигляді постає як синкретизм елементів православ'я та НРТ (наприклад, ототожнення теорії реїнкарнації і християнського догмата про воскресіння; поступова заміна ідеї особистого Бога законом карми тощо).

У другому параграфі цього розділу “Неоязичництво як релігійний феномен і шлях подолання двовір'я” зазначається, що однією з ознак сучасного духовно-релігійного життя є поява і розвиток неоязичництва. Неоязичницький рух, представлений численними течіями, які поєднує, в першу чергу, негативне сприйняття християнської релігії, а також прагнення повернутися до язичницьких вірувань давніх слов'ян як єдино можливої національної релігії українців.

В цілому неоязичники усвідомлюють факт збереження традиційних вірувань та обрядів завдяки існуванню в релігійній культурі двовір'я. Однак, цей феномен оцінюється ними негативно, як певний компроміс чи поступка християнській релігії, порушення цілісності відродженої національної духовності. Тому неоязичниками пропонуються різноманітні шляхи подолання двовірної складової в релігійній свідомості сучасних українців.

У висновках підсумовуються результати дослідження.

В дисертації давньоруське двовір'я розглядається як консолідуючий ідейний чинник, що сприяв засвоєнню русичами православного вчення, не відриваючи їх при цьому від традиційних вірувань. Між язичництвом і християнством немає нездоланної прірви, завдяки язичницько-православному синтезу русич прийняв християнство як свою релігію. Внаслідок взаємодії двох світоглядних парадигм в давньоруській свідомості сформувалася двоярусна ієрархічна модель релігійного світогляду. Верхній прошарок цієї ієрархії відповідав за розвиток духовних начал людини, нижчий - за збереження цінностей її природного, тілесного буття. В цьому синтезі гармонійно поєдналися язичницьке обожнення природи, віра в її творчі сили, її одухотворення з християнським визнанням пріоритету надприродних цінностей божественного світу. Язичницько-православний синкретизм міцно вкоренився як в церковній, так і в народній традиції, породивши оригінальну форму Українського Православ'я. Духовно-релігійне відродження України створило умови для нових інтерпретацій феномена двовір'я. Актуалізацію проблеми двовір'я в сучасній українській релігійній культурі зумовлює низка чинників. Серед них: ослаблення багатовікової традиції православ'я, відсутність повноцінного релігійного виховання, світоглядний індиферентизм сучасних поколінь, недостатнє осмислення сутності християнського світогляду як наслідки довготривалого атеїстичного панування. Конфлікт християнських церков в Україні також сприяє активному відродженню архаїчних вірувань, робить можливим появу і розвиток нетрадиційних релігійних течій, привнесення в релігійну свідомість на індивідуальному рівні елементів теософських та східних філософсько-релігійних учень, формування на цьому грунті нових виявів двовір'я у вигляді синкретизму елементів православ'я та НРТ.

Незважаючи на те, що в факті збереження феномена двовір'я сучасні послідовники давньоруського язичництва розглядають живучість і невикориненість національних традицій, а православні віруючі - толерантність християнської релігії до витоків народної культури, сьогодні ситуація двовір'я в Україні містить в собі ідею не консолідації, а роз'єднання. Українські неоязичники намагаються через феномен двовір'я від чужого православ'я повернутися до рідного язичництва. Двовір'я використовується ними як засіб протистояння християнству. З боку неоязичницьких громад спостерігається прагнення подолати язичницько-християнський синкретизм, відродити традиційні релігійні звичаї та обряди шляхом “роздвовірнення”, “розхристиянення”, очищення язичництва від християнських нашарувань.

Основні положення і висновки дисертації подаються у наступних публікаціях автора

релігійний двовір'є український

1. Работкіна С. Феномен “багатовір'я” сучасної України // Вісник Національного Університету “Львівська політехніка”.- Львів, 2006.- Вип. 550: Філософські науки.- С. 108-113.

2. Работкіна С. Еволюція поняття „двовір'я” у вітчизняній релігійній культурі // Українське релігієзнавство.- 2004.- №1.- С.59-67.

3. Работкіна С. Библия в духовной культуре Киевской Руси// Українське релігієзнавство.- 1998.- №7.-С.46-52.

4. Работкіна С. О некоторых предпосылках формирования “двоеверного” сознания древних русичей // Вестник Сев ГТУ. Вып.9 - Севастополь, 1998.- С.121-127.

5. Работкіна С. Славянское язычество перед принятием христианства //Вестник Сев ГТУ. Вып.4: философия.- Севастополь,1996. - С.77-84.

6. Работкіна С.В. Двоеверие в религиозной культуре современных украинцев // Научная конференция “Ломоносовские чтения”2007г.- Севастополь: НПЦ “ЭКОСИ-Гидрофизика”, 2007.- С.429-432.

7. Глушак А., Работкіна С. Неоязичництво в сучасній Україні // Історія релігій в Україні. Праці XVI-ї міжнародної наукової конференції. Кн.II - Львів: Логос, 2006.- С.321-326.

8. Работкіна С.В. Трансформація давньоруського феномена “двовіря” у сучасній Україні // Історія релігій в Україні. Праці XV-ї міжнародної наукової конференції. Кн.1- Львів: Логос, 2005.- С. 503-507.

9. Работкіна С.В. Східнослов'янське язичництво як початковий етап становлення давньоруської релігійної свідомості // Історія релігій в Україні. Праці XIV-ї міжнародної наукової конференції. Кн.1- Львів: Логос, 2004.- С.61-66.

10. Работкіна С.В. Онтологічні основи українського язичництва // Історія релігій в Україні. Праці XI-ї міжнародної наукової конференції. Кн.1.- Львів, 16-18 травня 2001р.- С.65-68.

11. Работкіна С.В. „Двоеверие” и духовное наследие Киевской Руси // Людина: дух, душа, тіло. Матеріали IV-ї Міжнародної науково-практичної конференції: 21-22 грудня 200р.- Суми: „Собор”,2000.- С.110-112 .

12. Работкіна С.В. Двоеверие и возвращение традиций // Межкультурные коммуникации и проблема духовности в конце XX века. Тезисы научной конференции.- Киев-Севастополь,1995.- С.22-23.

13. Работкіна С.В. Человек эпохи Киевской Руси в поисках смысла жизни // Человек как объект интегративной антропологии: Вып.1. Международный сборник исследовательских работ Сев ГТУ.- Севастополь, 1995.- С.74 -75.

Размещено на Allbest.ru