Феномен духовної музики в українській православній традиції

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

ФЕНОМЕН ДУХОВНОЇ МУЗИКИ В УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВОСЛАВНІЙ ТРАДИЦІЇ

Спеціальність: Релігієзнавство

ХАРИТОН ІГОР МИКОЛАЙОВИЧ

Київ, 2006 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Наприкінці ХХ століття в Україні процес соціальних і духовних трансформацій закономірно розв'язує кризу “великих ідеологій” утопічного оптимізму, властивого не тільки національному, а й пострадянському та європейському просторові. Епоха новітнього часу перейнята прагненням до одухотворення усіх сфер суспільного життя, зміни становища людини в світі та її поглядів на саму себе, реалізації у глобальному масштабі парадигми: мораль, діяльна душа, сім'я, культура, природа, право, соціальні і політичні чинники, економіка, відтак кінцева мета - справедливість, соціальне милосердя, повнота буття, творчість і любов.

У цьому контексті дієвим і ефективним засобом, спроможним дати можливість сучасним поколінням доторкнутися до багатовікової історії духовної культури, відчути її витоки, виховувати почуття гордості за свою країну, народ, культуру є храмове мистецтво, зокрема церковна музика. Це явище - неординарне хоча б через те, що втілює давню, але замовчувану досі грань української духовності.

Тому вивчення, популяризація і відродження шедеврів музики українського православ'я має сьогодні величезне пізнавальне і виховне значення, є однією із суттєвих проблем розвитку сучасного музичного мистецтва в Україні.

Із здобуттям незалежності, проголошенням й утвердженням у країні гарантій політичних, правових і філософсько-світоглядних свобод відбувається процес реанімації релігії як соціально-історичного й духовного феномену, а також привернення уваги наукової й взагалі громадянської спільноти до мистецьких багатств, створених упродовж тривалого функціонування на українських землях християнства. Передусім ці реалії й зумовлюють актуальність теми нашого дослідження. Вона посилюється й аналізом проблеми, яка охоплює розвиток української духовної музики від найдавнішого його періоду й до сьогодення. У цій площині з'ясовуються парадигма, сутність, природа явища. Досліджуються призначення і роль української православної музики в системі храмового дійства, її соціально-психологічні основи, механізми впливу на віруючих, а також її трансформаційні процеси з огляду на сучасний стан та перспективи їх вирішення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Представлене дослідження є складовою комплексних науково-дослідних програм кафедри філософії Національного університету водного господарства та природокористування (м. Рівне) -“Культура і світогляд: методологічні, історичні та практичні проблеми” (№ 0198V02485) та кафедри філософії Житомирського державного університету імені Івана Франка - “Творче, практичне і критичне мислення”, узгоджене також із перспективними і поточними планами Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України.

Мета дослідження - реконструкція і теоретично-філософський аналіз моделі української духовної музики, виявлення її загальних, специфічних та унікальних особливостей як складової культу Схіного християнства і його української традиції, збагачення останньою духовно-художніх надбань людства. Мета роботи обумовлює розв'язання таких завдань:

- охарактеризувати ступінь наукової розробки, визначити параметри бачення і розуміння проблеми в її цілісності й функціональній повноті, а також розкрити ключовий понятійно-категоріальний апарат означеного феномену;

- виявити константу духовної музики як базову сутність у логіці концептуального розв'язання проблеми, розкрити її парадигматичні особливості у вітчизняній православній традиції;

- з'ясувати форми вияву соціально-історичної природи українського церковного співу, його духовно-художніх особливостей та ролі в синкретизмі храмових дійств;

- розкрити структуру, детермінанти та прояви психологічно-сугестивного впливу духовної музики на почуття й свідомість віруючих;

- визначити основні трансформаційні тенденції в українському церковному співі, шляхи їх реалізації на сучасному етапі та в доступному для огляду майбутньому.

Об'єктом дослідження є духовна музика української православної традиції як невід'ємна складова її культу й водночас специфічний вид сакрального мистецтва в їх цілісності й функціональному призначенні, які у своїй сукупності і повноті становлять неординарне надбання культури українського народу в контексті світової християнської духовності.

Предмет дослідження - природа, художньо-психологічні особливості, світоглядні та життєвосмислові цінності музики Українського православ'я, механізми її впливу на свідомість і переконання віруючих.

Методи дослідження. Українську сакральну музику автор дисертації досліджує з позицій філософії релігії, трактуючи феномен релігії, з одного боку, як автономний щодо реалій земного буття, з іншого ж, визначаючи його духовний зміст через сенси соціально-моральних проблем життя. Таких, як співвідношення добра і зла, справедливості і совісті; наявності або відсутності моральних цінностей; смертності й безсмертя людини тощо. Для вирішення завдань, поставлених у дисертаційній роботі, використовується ряд основних методів, зокрема: системний аналіз (при концептуалізації української духовної музики як цілісного феномена вітчизняної православної традиції), історично-генетичний аналіз (при дослідженні різних етапів становлення явища як складової українського православ'я), порівняльний аналіз (при співставленні існуючих дослідницьких підходів, які розгорталися у певному історичному часі й виявлялися у творчій спадщині відповідних репрезентантів), структурно-функціональний (при розкритті багаторівневого сутнісного характеру духовної музики української православної Церкви). В цілому ж для позиції автора характерні концептуальні засади наукової об'єктивності, історизму, поваги до світоглядного плюралізму та загальнолюдських цінностей, притаманних певною мірою усім релігіям.

Загальнометодологічною основою дослідження стали праці мислителів минулого (Г.В.Ф. Гегель, І. Кант, Г. Сковорода, А. Шопенгауер та ін.), відомих сучасних вітчизняних філософів і релігієзнавців (В. Андрущенко, В. Бондаренко, Є. Дулуман, М. Закович, А. Колодний, Л. Конотоп, П. Копнін, Б. Лобовик, В. Лубський, М. Михальченко, П. Саух, В. Танчер, Є. Харьковщенко, В. Шинкарук та ін.), російських релігійних філософів (М. Бердяєв, О. Лосев, М. Лосський, В. Соловйов та ін.) і релігієзнавців (Д. Угринович, Г. Францев та ін.).

Наукова новизна дисертації. У дослідженні вперше здійснено філософський і структурно-функціональний аналіз музично-естетичного простору українського православ'я як сталої й водночас динамічної масштабно-цілісної системи. Комплексне релігієзнавче і художньо-естетичне дослідження феномену духовної музики українського православ'я дало можливість сформулювати теоретичні положення, що характеризуються науковою новизною:

- визначено філософську концепцію трактування об'єкту дослідження, за якою його осмислення здійснюється під зрізом узагальненого аналізу феномена як єдиного цілого, що характеризується чіткою духовною константою, власною природою, визначальною рисою й особливостями, обрядовим та соціокультурним призначенням, силою неабиякого психологічного впливу на віруючих й актуалізацією проблематики; визначено ключовий понятійно-категоріальний апарат об'єкту і предмету дослідження;

- з'ясовано, що сакральність, як визначальна особливість феномену, не лише підсилюється музикою, а й продукується музичною складовою явища, адаптуючи статику сакрального до постійно мінливого, динамічного світу;

- встановлено, що духовна константа феномена духовної музики через уніфіковану логіку концептуального розв'язання проблеми формує найширше й найзагальніше його тлумачення, чим досягається самодостатність;

- віднайдено форми прояву соціально-історичної природи української духовної музики, зумовленої суспільними, історичними і світоглядно-духовними чинниками та художньо-естетичними і стильовими особливостями розвитку мистецтва;

- показано церковний спів у синкретизмі храмового дійства, завдяки якому богослужіння в усьому розмаїтті його жанрів і смислового призначення правомірно кваліфікуємо співаним, що забезпечується органічною єдністю виконавчих версій:

а) кантиляційною формою виголошення богослужбових текстів кліром;

б) урочисто-антифонним інтонуванням фрагментів богослужіння, особливо псалмів, церковними півчими або всіма віруючими;

в) розмаїттям мелодійно багатих літургійних жанрів - гімнами, тропарями, кондаками, стихирами тощо.

- доведено, що духовна музика як носій сакральних смислів у спів дії з іншими видами храмового мистецтва перетворює статику богослужбового дійства у живий образно-динамічний процес і трансформується у площину смислове-життєву, чим сягає якісно вищого, соціокультурного рівня побутування;

- з'ясовано, що сугестивний вплив духовної музики зумовлений психологічними особливостями людини, її естетичними здібностями, переживаннями та емоціями у процесі творення, відтворення і сприймання музики. У суб'єктивному художньому началі індивідуума панують не догми чи обряди, а самовідчуття його співпричетності до Абсолюту. Сила й живучість цих переживань трансцендентуються не сакральними смислами, а генералізуються в єдине ціле і самоусвідомлюються відокремленими від безпосередніх своїх сакральних джерел;

- виявлено детермінанти і перспективи трансформації духовної музики в сучасному українському суспільстві та нові грані її осмислення.

Теоретичне і практичне значення дослідження. Теоретична значущість проведеного дослідження полягає у філософсько-релігієзнавчому з'ясуванні сутності української православної музики. Інкорпорація елементів музикологічного рівня осмислення у релігієзнавчий контекст дозволяє аналізувати явище як цілісну систему через узагальнення найрізноманітніших відомостей про нього, а саме: філософських, музикологічних, психологічних, історичних, історіографічних, джерелознавчих тощо.

У практичному сенсі матеріали і висновки дисертації можуть бути корисними для реконструкції спадщини досліджуваного нами явища та при аналітичному розгляді численних можливостей взаємозв'язку музики й слова, релігії та задіяної в ній музики, а також художньо-естетичної антитези релігійного і світського мистецтва. Окремі узагальнення можуть використовуватись при викладанні навчальних курсів та спецкурсів із філософії, релігієзнавства, культурології, естетики, історії світової і вітчизняної релігієзнавчої думки на гуманітарних факультетах та в спеціальних (педагогічних, культурологічних, музичних, мистецтвознавчих тощо) навчальних закладах.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою автора. Висновки, положення наукової новизни зроблені автором на основі власних результатів, отриманих у процесі дослідження.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження доповідалися і обговорювалися упродовж 2000-2005 рр., на засіданнях та науково-методичних і теоретичних семінарах кафедри філософії Національного університету водного господарства та природокористування (м. Рівне), а також кафедри філософії Житомирського державного університету імені Івана Франка. Окремі положення і висновки, які відзначаються новизною, автор висвітлив у доповідях на наукових конференціях різних рівнів, зокрема:

- “Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України” (Острог, червень 1999);

- “Роль християнства в утвердженні освіти, науки, мистецтва: історія, уроки, перспективи” (Рівне, травень 2000);

- “Майбутнє України: проблеми і перспективи” (Рівне, грудень 2002) та інші.

Публікації. Результати досліджень опубліковані у п'яти статтях різних збірників наукових праць.

Структура дисертації зумовлена специфікою об'єкта аналізу та логікою його дослідження, що випливає із поставленої мети і розв'язання визначених для цього головних завдань. Дисертація складається із вступу, трьох розділів (у ІІ-му й ІІІ-му розділах по три параграфи), висновків і списку використаних джерел з 294 найменувань. Загальний обсяг дисертації (без списку використаних джерел) - 170 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, окреслено його об'єкт і предмет, сформульовано мету та основні завдання, визначено методологічну основу, наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, форми та рівні її апробації.

У першому розділі - “Музика українського православ'я: генеалогія наукової рефлексії” - простежується процес наукового дослідження теми. Зазначається, що інтерес до української духовної музики сьогодні не лише не зменшується, але й зростає. Про це, зосібна, свідчить адаптація феномену в сучасних умовах на всіх рівнях його осмислення (побутовообрядовому, мистецькому та теоретичному). Попри неабиякі зусилля численних дослідників унікального явища, останнє піддавалося аналізу дещо однобічно - з теологічною або суто секулярно-мистецтвознавчою домінантою чи еклектикою. І як наслідок, проблема досліджень досі не вичерпана, залишаються можливості подальшої її наукової рефлексії. У силу певних особливостей розвитку досліджуваного нами явища (усна передача за умов повної відсутності будь-якої графічної фіксації у найдавніший період її розвитку, чинники суспільно-історичного характеру, специфіка мови тощо), його науково-теоретичне осмислення носить, як правило, розрізнений, фрагментарний, отже, безсистемний характер. З метою систематизації цього різно-векторного дослідницького матеріалу пропонуємо диференціювати його за ознаками теологічного, джерелознавчого, мистецтвознавчого та функціонального характерів.

Так, теологічно-дослідницький напрямок (І. Вознесенський, А. Нікольський, А. Пенчук, В. Лук'янов, І. Гарднер, Н. Тальберг, В. Мартинов, О. Орлова, Ю. Дергун й ін.) дотримується концепції, згідно якої досліджуваний об'єкт має божественне походження і природу, отже, розглядається як визначене Богом явище, сповнене не естетично-мистецького, а натхненного Богом характеру.

Аналіз джерелознавчої бази підводить до виявлення кількох підходів у поглядах щодо впровадження церковного співу в Україні. Зокрема, А. Нікольський, А. Пенчук, Т. Ліванова, А. Преображенський та ін. обгрунтовують проникнення цього явища із Візантії. Інші ж (Г. Прохоров, С. Аверінцев, Х. Кушнарьов, Ю. Ясиновський та ін.) поширення в Україні-Русі сакрального співу (наприклад, гімнів) та богослужбової літератури в перекладах на давньоболгарську вбачають у посередництві болгар та інших південнослов'янських народів. Треті (Є. Котенко та ін.) розвивають версію проникнення церковного співу на землі Київської Русі - опосередковано через Візантію і Болгарію - із Близького Сходу.

Мистецтвознавче осмислення феномену започатковується В.Ф. Одоєвським й представлене широкою когортою науковців, котрі займалися дослідженням давньоруського (українського) співаного мистецтва. Це, передусім, Д. Разумовський, В. Металлов, С. Смоленський, І. Вознесенський, А. Преображенський та ін. У наш час питання дослідження найдавнішого етапу розвитку церковної музичної спадщини продовжені В. Біляєвим та М. Бражніковим. Давній український церковний спів досліджують й українські науковці - П. Бажанський, М. Грінченко, Б. Кудрик, Ф. Стешко, правда, їх набуток ґрунтується на обмеженому колі джерел, тому і не має серйозного наукового значення. Натомість авторами вагомих розробок з проблем давньоукраїнської монодії є О. Цалай-Якименко, О. Шевчук, Ю. Ясиновський, Л. Корній та ін. Дослідженням болгарського та грецького монодичних наспівів у богослужбовій практиці України займаються учені Л. Корній та Г. Васильченко-Міхно. Канти стали об'єктом наукових інтересів Н. Герасимової-Персидської, О. Шреєр-Ткаченко, Л. Івченко, Я. Ісаєвича, ( літ. тексти). Місце і роль “Богогласника” в українській духовно-пісенній традиції XVII - XVIII cт., студіював Ю. Медведик, а в контексті світової культури - Л. М. П'ятинко.

Партесна музика досліджена Н. Герасимовою-Персидською (“Хоровий концерт на Україні в XVII - XVIII cт.”). Псалтир у традиції партесного співу розглядала Т.І. Компанієць. Українська музична культура XVII ст. та її світоглядно-стильові особливості - об'єкт дослідження С.І. Уланової. Партесний спів та його впливи за межами України - предмет цікавості російських дослідників - К. Харламповича, Ю. Келдиша, Д. Разумовського, Т. Ліванової, В. Протопопова, М. Фіндейзен, С. Скребкова, Б. Успенського та ін.

Класицистичний період розвитку української духовної музики досліджений Г. Аскоченським, Д. Долговим, О. Львовим, Д. Разумовським, Я. Штеліним та ін. Грунтовні наукові розробки присвячені вивченню цього етапу, з'являються у В. Витвицького, М. Рицарєвої, Ю. Келдиша, О. Шреєр-Ткаченко, Н. Герасимової-Персидської, В. Кука, В. Іванова, М. Юрченка, Л. Корній, Й. Волинського, І. Соневицького, Т. Гусарчук та ін.

Систематизує музикологічний матеріал романтичного періоду розвитку української духовної музики М.Є. Юрченко в контексті творчої спадщини композиторів В. Чехівського, Г. Давидовського, Я. Калишевського, М. Телижанського, Г. Проценка П. Демуцького, М. Леонтовича, К. Стеценка, Я. Яциневича, П. Козицького, М. Вериківського, М. Гайдая, Ф. Попадича, О. Кошиця. Цей науковець аналізує проблеми церковного співу після проголошення УАПЦ. Сучасна когорта дослідників (Д. Болгарський, Й. Волинський, М. Велімірович, О. Козаренко, С. Котенко, Д. Матіяш, Л. Остапенко, І. Сікорська, С. Уланова, К. Цепенда, О. Чекан, С. Шевчук, Я. Якуб'як та ін.) аналізують шедеври української православної культової музики у розрізі історично-мистецтвознавчого та функціонального аспектів. Дещо іншого ракурсу доробок Л. Остапенко та С. Уланової. Перша досліджує проблему виховання творчих якостей у молоді засобом духовної музики. Об'єктом аналізу другої є культурно-світоглядні основи української церковної музики XVII cт.

Хоч названі вище різнобічні дослідницькі напрямки достатньо цінні й вагомі, проте вони не дають цілісного уявлення щодо об'єкту дослідження як явища унікального і самобутнього у масштабах світової культури. Оскільки для усіх сфер наукового знання на сучасному етапі характерними є пріоритети універсальності, цілісності й загальності, це спонукає нас вдатися до масштабного філософського осмислення феномену української православної музики. Такий підхід вимагає залучення до аналізу:

а) проблематики духовного (М. Каган, П. Копнін, В. Шинкарук, В. Андрущенко, М. Михальченко, О. Наконечна і ін.);

б) природи релігії (Ю. Левада, Є. Дулуман, А. Сухов, А. Колодний і ін.);

в) природи мистецтва (С. Гольдентріхт, М. Косвен, М. Марков, С. Безклубенко і ін.);

г) співвідношення релігії й мистецтва (Д. М. Угринович, Є. Г. Яковлєв і ін.);

д) проблематики теоретико-музикознавчого аспекту (І. Ляшенко, В. Медушевський, І. Котляревський, Л. Дис і ін.);

е) проблем психології мистецтва (Т. Рібо, К. Гросс, Ж. Фонсегрів, В. Вундт, К.С. Станіславський, І.П. Павлов, С.Л. Рубінштейн, М. Борн, П.П. Блонський і ін.);

є) музики як виду мистецтва (Є. Назайкінський, В. Максимів, А. Костюк, М. Салесонідзе, М. Смирнов, М. Старчеус і ін.) тощо.

В рамках української східно-християнської традиції автор вдається до експлікації таких ключових категорій і понять, як “музикування”, “музично-естетичний простір українського православ'я”, “духовна музика” тощо.

Осягнувши належним чином доступний теоретичний набуток проблеми, дисертант із урахуванням часу, завдань, визначеної мети формулює як найприйнятнішу й мотивовану, на його погляд, концепцію філософського аналізу об'єкту свого дослідження - духовної музики української православної традиції, яка здійснюється під кутом зору узагальненої інтерпретації феномена як єдиного цілого.

Другий розділ - “Філософсько-соціальні характеристики й особливості феномену української духовної музики”. У першому його параграфі - ”Духовна константа музично-естетичного простору Української православної Церкви” - з'ясовуються сутність і прояви духовного, адсорбованого об'єктом дослідження. На базі логіки осмислення духовного, представленої історично-філософською традицією, аналізуються його концепти в інтерпретації сучасної філософської думки (В. Андрущенко, П. Анохін, Н. Бернштейн, М. Каган, П. Копнін, М. Михальченко, О. Наконечна, В. Шинкарук). Цілісна активність людської психіки в її соціокультурній детермінованості і змістовності (М. Каган), випереджувальне відображення дійсності та створення моделей потреб майбутнього (П. Анохін, Н. Бернштейн, В. Давидович), сенси тріади віра, надія, любов (П. Копнін, В. Шинкарук, В. Андрущенко, М. Михальченко) та сфера естетичного (О. Наконечна) творять сутнісне тлумачення духовного. Феномен же дослідження у цьому контексті є не лише адсорбентом останнього, а й вмістилищем та носієм його сенсів, опосередковано спрямованих на об'єкт впливу.

У другому параграфі - ”Соціальні аспекти духовної музики як елементи художньо-релігійної цілісності” - розкриваються форми вияву соціально-історичних детермінант явища, яке характеризує й визначає природу останнього. Вказуються два підходи щодо пояснення природи феномену. Сучасною наукою, сприймає музику як окремий вид мистецтва, що розвивається, головним чином, двома гілками свого побутування:

а) національними проявами музикування, втіленими у музичному фольклорі національних культур;

б) музикою, пов'язаною з релігією.

Другий, представлений теологами, відстоює позицію, ніби богослужбовий спів та музика - явища різної сутності. Богослужбовий спів трактується як такий, що виконується виключно в церкві і є виразником релігійних ідей. На думку теологів, він зумовлює функціонування специфічної системи, яка, на відміну від музично-теоретичних, будувалась на зовсім інших основах, не характерних висотно-часовим та ритмічним параметрам звуку. Натомість музика трактується виключно як виконавство світських пісень, що ототожнюється із анти божественною стихією і виступає антитезою святості.

Сучасна наука віднаходить соціально-історичні детермінанти духовної музики у витоках мистецтва та релігії. На певному суспільно-історичному етапі духовна музична творчість виділилася із єдності первісних діяльнісних людських проявів і мистецтва, які випливали із потреб людини задовольняти свої матеріальні й духовні потреби. Появу духовної музики логічно можна пов'язувати і з існуючими творчими потенціями людини, що розкриваються в обрядовому дійстві. Останнє певною мірою нагадує специфічну гру, забаву, радість у процесі відкриття людиною потойбічного, однак існуючого в художніх образах видимого світу. Таким чином, світську й духовну музику правомірно трактувати як сутності спільної кореневої основи.

Життєдіяльність християнської культової музики упродовж багатьох історичних періодів промовисто демонструє факт активного функціонування суспільно-історичних детермінант, які не тільки продукують певні характеристики феномену, а й формують його визначальні чинники. Будучи об'єктивно звернута до історії й народу, українська церковна музика - те середовище, у якому знаходимо соціальні аспекти саме в контексті національних характеристик різних історичних епох.

У третьому параграфі - “Сакральність як визначальна риса української духовної музики” - зосереджується увага на виявленні сутності ознак сакрального в досліджуваному явищі. Сакральна сутність визначається передусім літературно-поетичним рівнем біблійної образністі феномену. Ця сакральність продукується також і засобом музичного його прояву. Завдяки цьому культова музика й вирізняється з-поміж жанрового музичного розмаїття взагалі. Цю визначальну рису духовної музики дисертант розглядає через сенси її музичної організації. Оскільки специфіка художнього змісту мистецтва музики (Л. Дис) полягає у постійно існуючому комунікативному сплетінні того чи іншого виду відображення, трансформованого через об'єкт відображення - відношення - суб'єкт відображення, а музика - це художнє мислення у звукових образах, яке в кінцевому підсумку здатне створювати умови для формування художньо-музичної картини світу (І. Ляшенко), враховуючи й те, що естетика одного мистецтва є естетикою й іншого, різниться тільки їх матеріал (Р. Шуман), продукований мовними засобами (І. Котляревський), - закономірно вмотивовується висновок: предмет музики відрізняється від предмету мистецтва взагалі тільки чуттєвим матеріальним проявом. Останній же вважається не просто природним звуком (він лише “сировина”, субстрат), а звуком художньо осмисленим, трансформованим відповідним чином у чуттєво-образний матеріал музичного відображення. Акцентує автор увагу й на тому, що у визначенні специфіки музичного мистецтва неабияке значення має цілей покладання - свідоме формування ідеального образу, нових музичних цінностей (явищ і відношень), розробка програми музичних дій на шляху вільного вибору художніх можливостей і мотивів, використання існуючих і створення нових принципів відбору і організації звукового матеріалу. У процесі цілей покладання діяльності художнього мислення та його динаміки відбувається перетворення звукової реальності в художньо-образну через генетично визначену основу цієї діяльності та її культурного ґенезу. Враховуючи логіку цих міркувань та базове визначення релігії як явища, що має пряме відношення до об'єкту дослідження, класифікуємо останній як продукт специфічної діяльності художнього мислення у звуковій образності, що створює художньо-музичну картину світу, пояснювану через адсорбент надприродного. Це означає, що музичний матеріал даної музики не доповнює сакральну образність, створювану словом, а застосовуючи свої специфічні виражальні засоби, творить її сам. Вказується й аргументовано доводиться, що cакральна особливість духовної музики в комплементарному її вираженні найяскравіше проявляється у символіці художньо-релігійної образності та в жанровій багатоманітності явища. Принагідно зауважується, що сакральність літературно-поетичного шару церковного співу, як і його музичної складової, значною мірою проблема абстрактно-умовна, теоретизована. Їх вирізнення необхідне і зайвий раз доводить рівноправність обох складових феномену. Проте життєва сила сакрального тут “закодована” на комплементарному рівні, цебто природно-дієві параметри його (сакрального) реально взаємодоповнюються цими складовими, віднайдення сакродомінанти в яких - справа безперспективна, оскільки повноцінне функціонування цієї особливості можливе тільки за умови взаємопроникнення й взаємодоповнення обох сакральних сторін, відсоткове співвідношення яких ніхто й ніколи не з'ясує.

Завершальний, третій розділ дисертаційного дослідження - ”Функціонально-психологічна парадигма музики українського православ'я”. У першому параграфі - ”Українська православна музика в системі храмового дійства” - через динаміку найрізноманітніших зв'язків й опо-середкувань, органічно вплетених у сакральне дійство, розглядаються найдієвіші параметри життєдіяльності культової музики. Акцентується при цьому, що важливим елементом релігійного комплексу виступає його культ, тобто реалізація релігійних ідей у повсякденній віртуально-практичній діяльності, що саме по собі вже має сакральний зміст. Для більшості християн, у тому числі й православних, оця релігійна практична діяльність - альфа й омега їхніх релігійних пізнань та релігійності взагалі. Отже, відношення віруючих до культу, обряду, богослужбового дійства співвідносно-адекватне їх ставленню до найвищого надбуттєвого начала - Бога. Власне через сенси культової характеристики розглядає дисертант складові храмових мистецтв, синтезованих цим же культом, але динамізованих саме засобами співу. Жанрово-видова багатоманітність української церковної музики, специфіка її як особливо-динамічного виду храмового мистецтва перетворюють статику інших мистецьких храмових виявів у живий динамізований культово-естетичний комплекс символів християнського богослужіння, сформованого з метою відтворення для віруючого ”горнього світу”. Так, спів дія храмового співу із дзвоном витворює цілісну музичну просторовість храмового дійства, у якій через відповідні звуково-просторові “коридори”, створювані дзвоном, музика властивими їй засобами сигналізації передає молитовні повідомлення і цим самим доносить сакральні смисли до Бога. Щодо її спів дії із храмовою просторовістю, цей тандем унаочнює й ”оживляє” через культову символіку як реальний, так і світи. Співвідношення ж слова і музики розглядається через сутність людського спілкування, де виділяються як мова, так і спосіб її вираження. І така послідовність очевидна: важливо не що сказати, а як висловитися. Музичній мові, мові співу храмове дійство завдячує своїй піднесеності, містичній потаємності, розкриттю сакральних символів. У практиці українського православ'я усе просторове поле Літургії слід трактувати не як словесну Службу Божу, а саме як Співану Літургію. У ній музика той естетичний феномен, котрий, несучи виключно сакральні смисли, - трансформується поступово у площину смисложиттєвих, і цим самим сягає якісно іншого рівня її побутування - соціокультурного. Вона не тільки співдіє з іншими видами храмового мистецтва, а в силу своєї специфічної особливості, проникаючи у кожен із них, перетворює їх статику - кожного зокрема та обрядової дії в цілому - у живий образно-динамічний процес. Саме тому при відомій консервативності релігії і Церкви вони все ж залишаються живим явищем людської історії.

Другий параграф - ”Соціально-психологічні особливості музики української православної традиції” - спрямований на з'ясування психологічних основ українського православного церковного співу. Досліджуючи даний аспект проблеми, аналізуються особливості психологічного стану людини та її естетичних здібностей, переживань та емоцій у творчому процесі, що становить суб'єктивний бік людського художнього начала. У цьому сенсі наголошується, що суб'єктивне в художньому началі одна з найсуттєвіших його ланок. Щоб простежити сутність психологічного в українській духовній музиці, потрібно проникнути в її ядро, причому не обмежуючись суто емпіричним рівнем проблеми, адже процес її творення і сприймання досліджуються як складові цілісної художньої системи.

Акцентується думка, що мистецтво - переживання навколишнього світу, а формою цього переживання є репродукція набутого досвіду. Завдяки цьому будь-який твір мистецтва включає у себе таку важливу категорію, як вимір часу, зокрема, єдність теперішнього і минулого процесів. Той чи інший образ, створюваний музикою, суб'єкт сприймання усвідомлює як відображення того, що вже було. Однак та чи інша подія минулого майже ніколи не пригадується людьми в ізольованому вигляді. Вона завжди становить частину певної групи психічних елементів і відтворюється у тих самих відношеннях, у яких ці елементи перебували первісно. Це - вияв закону утворення загальних уявлень: після певного числа відчуттів у свідомості утворюється одне загальне уявлення, в якому зберігаються усі наявні подібні елементи і зникають усі їхні відмінності. Завдячуючи тому, що почуття можуть відокремлюватися від безпосередніх власних джерел, синтезуватися й викликатися асоціативним шляхом - у процесі їх еволюції можна підсилити суттєве в почуттях за рахунок суміжних ефектів і опустити (згасити) другорядне, - у сфері уявлень подібності посилюються, а відмінності взаємно знищуються. Інакше, почуття здатні генералізуватися у єдине ціле переживання й самоусвідомлення, чим і зумовлюється їх живучість. Це і лежить в основі закону генералізації людської психіки. Крім того, митець наділений талантом переживає стани всіх без винятку своїх героїв, є тим чи іншим типом, втіленим у художньому творі. Дисертант задається питанням: чому твір мистецтва, продукований художньою фантазією митця, викликає відповідну реакцію у того, хто його сприймає? Закони психічної діяльності людини дають змогу пояснити даний факт тим, що в процесі відбору і своєрідного художнього упорядкування митець виважує кожну деталь на терезах властивостей генералізації переживання, він - дистилятор дійсності. Лише після органічного опрацювання життєвий матеріал перетворюється на художню енергію, яка збуджує і генералізує психіку.

Хоча психологічне дослідження художньої специфіки духовної музики і торкається суб'єкта художньої діяльності та його психологічної структури, однак не замикається у межах лише цієї структури. Воно стоїть біля джерел більш конкретного вивчення таких складних категорій, як знакова структура художнього образу, поняття типовості, розвиток естетичних потреб і соціальна функція цього виду мистецтва, внесення художнього начала цієї музики в найрізноманітніші сфери матеріального і духовного буття суспільства. Важливою проблемою у цьому зв'язку постає дослідження природи і творчих передумов художньої діяльності митця-композитора. І все ж аналіз навіть окремих моментів психологічної структури суб'єкта художньої діяльності, запропонований дисертантом, дає змогу уточнити і розширити наші уявлення про творчий характер мистецтва духовної музики в українській православній традиції, про психологічну цілісність художнього начала як єдиного процесу творення, сприймання й відтворення цього виду мистецтва.

У заключному параграфі - ”Трансформаційні процеси української православної музики в умовах суспільно-політичного оновлення й художнього постмодерну” - підкреслюється, що адаптація музики українського православ'я у новітньому українському соціокультурному просторі здійснюється на функціональному (обрядовому), мистецькому та теоретичному рівнях її осмислення. Цим рівням притаманна низка проблем, на шляхи вирішення яких вказується у дослідженні. Найважливішою мислиться проблема знаходження спільної засади, яка б могла об'єднати надскладний, багатоаспектний феномен вивчення. Такою засадою-інтегратором в українській духовній музиці є маси й особистості. Саме вони:

- по-перше, здатні забезпечувати та й забезпечують цілісність феномену попри його історичну не одноманітність й світоглядну неоднозначність;

- по-друге, цей тандем - необхідна умова появи, розвитку й функціонування явища як цілісного й самодостатнього.

Він забезпечує безперервний процес розвитку музики в українському православ'ї й гарантує її трансферт у прийдешнє.

У Висновках, підсумовуючи результати роботи, дисертант констатує: за концептуальною логікою дослідження українська духовна музика самодостатній об'єкт, який має свою природу, визначальні риси й особливості, обрядове та соціокультурне призначення, силу психологічного впливу на свідомість і переконання віруючих із окресленням проблематики і шляхів її вирішення на сучасному етапі та в доступній для огляду перспективі.

Соціально-історична природа духовної музики термінується її ґенезою і специфікою функціонування та розвитку упродовж найрізноманітніших історичних періодів, аргументується відповідністю характерним особливостям того чи іншого часу, зв'язком її життєвих параметрів з постійно мінливими соціальними домовленостями. Спів мірно із соціальним і духовним розвитком суспільства досліджуване явище постійно змінюється, перебуває у динаміці поступу.

Поняття “дух”, “душа”, а отже й “духовність” виходять за рамки гносеологічного принципу пізнання. Вони охоплюють проблеми об'єктивності та суб'єктивності, матеріальності й ідеальності, можливості і дійсності в найширших їх аспектах та проявах. Звідси - відмова від диктату загальних абстракцій - не тільки матерії, субстанції, а й відповідно витлумачених Абсолюта, Бога, духа та їх похідних. У зв'язку із переходом від “диктату філософії ідей та речей” (Е. Муньє) до нової онтології, “духовна музика” не лише творить відповідний класифікаційний стандарт щодо багатоманітності її прояву в культовому музичному просторі, але й спонукає до розуміння єдності, розмаїття зв'язків і опосередкувань цілісної системи, в якій інтелектуальне начало - тільки момент складної психологічної цілісності.

Як і мистецтво в цілому, духовна музика практично-духовне подвоєння реальності, а не її дематеріалізація. Вона підноситься над корисливими інтересами індивіда, прихованими в його матеріальній природі, відтворює життя у формі абстракцій, видимості, гри.

Тому і стає ніби “першістю духу”, яка виявляє себе в одухотворенні навіть тих матеріальних елементів, що необхідні музиці для опредмечування свого змісту засобами звуку.

Саме в цьому й простежується разюче, доступне лише самій людині у її реальному житті злиття і взаємопроникнення духу і тіла, духовного і матеріального.

Сакральність, як визначальна риса української православної музики, не заперечує її соціальної природи, навпаки, уособлює біблійну образність цієї музики й вирізняє її від іншої - світської. Сакральність об'єкту виступає як продукт специфічної діяльності художнього мислення в звуковій біблійній образності.

Богослужбові співи є колективними, урочистими, по-мистецьки виконуваними молитвами, їх різновид, визначається змістом і призначенням богослужінь, вирізняючись жанровою та тональною багатоманітністю. У загальному контексті храмового дійства духовна музика той естетичний феномен, котрий, несучи виключно сакральний зміст, трансформується у площину життєвих смислів, і цим сягає якісно вищого рівня свого побутування - соціокультурного.

Для з'ясувавання сутності психологічного начала в духовній музиці не можна розмежовувати акти її творення, сприймання і відтворення. Цілісності феномену властиві всі три елементи:

- процес - творче виробництво;

- результат - об'єктивація і опредмечення твору;

- дешифровка втіленого матеріалу - відтворення процесу творчості.

Але естетичні категорії уподобань, потреб, їх задоволення тощо розкриваються лише в активній сутності естетичного суб'єкта. Існування тих чи інших біологічно зумовлених моментів, тобто інстинктів естетичної діяльності суб'єкта припустиме, однак елементи цілеспрямованості і волі настільки органічні в цілісній структурі художнього суб'єкту, що не можна уявити собі жодної естетичної реакції, яка відбувалася б усупереч схильності чи бажанню суб'єкта.

Як репродукція набутого досвіду, твір мистецтва включає в себе категорію виміру часу - принаймні, єдність теперішнього й минулого процесів. Свідомо чи несвідомо людина сприймає образи, картини, події, явища, відтворених в мистецтві, як такі, що вже мали місце в дійсності. Таким же чином суб'єкт усвідомлює і музично-поетичний зміст біблійного твору як минуле, вже пережите його автором і масами. Явище це називається психологічним “законом збереження”. З ним же пов'язаний і закон утворення загальних уявлень, згідно з яким кожна нова група відчуттів залишає після себе уявлення у свідомості. Коли кілька таких уявлень накладаються одне на одного, їхні подібні риси збігаються, стаючи особливо виразними, відповідно різнорідні елементи взаємно послаблюються і зникають. Це - основа всього психічного життя: подібності посилюються, а відмінності взаємно знищуються. У процесі культових дій, де спостерігається багаторазове “накладання” уявлень одне на друге, переживання генералізуються, унаслідок чого утворюється нова, посилена синтетична якість. Отже те, що сприймаємо в даний момент і що здається єдино цінним й актуально однозначним, насправді синтезується із безліччю відтінків минулих сприймань. Саме цим зумовлюється живучість релігійних переживань.

Фактором узагальнюючого характеру з огляду осмислення феномену є творчий тандем його творців - мас й особистостей як необхідна умова появи й функціонування явища, через що воно й отримує статус людино-вимірності. Отже, цілісності, динамічності, цілеспрямованості й постійної життєвої вмотивованості.

Віднайдені шляхом об'єктивного аналізу формотворчі чинники явища на нинішньому етапі виступають інтегруючими сутностями його цілісності й самодостатності. Введення у логіку поступу, безперервності й значущості кожного сегменту дає можливість вибудувати на цій основі тло феномену й уможливити його розвиток буквально в усіх напрямках життєдіяльності. Усвідомлення, виділення й диференціація наявних проблем, дотичних української духовної музики на сучасному етапі, їх класифікація й уніфікація, а також бачення конкретних шляхів і засобів їх вирішення, свідчить про те, що музика в українській православній Церкві живе соціокультурне явище. Звідси логічно випливає, що його значущість - неперехідна і для сучасності, яка постійно актуалізує потребу дослідження його стану і перспектив розвитку. При цьому обмеженість розв'язанням лише вузькопрофільних та вузькогалузевих завдань для цього мислиться неприйнятною: тут потрібна узагальнююча інтерпретація сутності феномену філософського рівня осмислення, перша спроба якої і представлена у дисертаційній роботі.

ПУБЛІКАЦІЇ

1. Харитон І.М. Музично-поетична природа українського духовного канту // Роль християнства в утвердженні освіти, науки та мистецтва: Матеріали наукової конференції, - Рівне: Волинські обереги, 2000. - С. 99-103.

2. Харитон І.М. Музичне мислення як чинник еволюційного розвитку української духовної музики // Рівненська обласна молодіжна громадська організація “Форум інтелектуальної еліти”, Рівненський інститут слов'янознавства: Матеріали науково-практичної конференції, - Рівне, 2002. - С. 85-90. православ'я національний духовний

3. Харитон І.М. Просторово-часовий вимір української духовної музики // Людинознавчі студії: Збірник наукових праць ДДПУ. - Дрогобич: НВЦ “Каменяр”, 2002. - С. 86-95.

4. Харитон І.М. Суспільно-історичні детермінанти українського православного церковного співу // Мультиверсум. Філософський альманах. Український центр духовної культури. - К., 2004. - Вип. 41. - С. 156-166.

5. Харитон І.М. Соціально-психологічна сутність сакральної музики українського православ'я. Українське релігієзнавство // Бюлетень Української Асоціації релігієзнавців і Відділення релігієзнавства інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України. - 2004. - № 2. - С. 56-67.

Размещено на Allbest.ru