Актуальність дослідження. В умовах сучасного культурно-національного відродження України постало питання включення релігії, як невід'ємного складника культурного комплексу в цей процес. Без відродження релігії неможливе всестороннє відродження культури, національної свідомості, які, в свою чергу, є важливими передумовами подальшого утвердження української держави. Це підтверджує сучасне релігійне життя в Україні, в якому домінує Московське Православ'я, яке не сприяє (швидше перешкоджає) розвитку самобутньої української культури, національної свідомості. У зв'язку з тим актуалізується проблема відродження Українського Православ'я, котре повинно відбуватися не лише на організаційній основі, але й у формі відродження давніх українських традицій, витіснення тим самим привнесеного чужого московського. В історії українського народу православна церква відігравала і продовжує відігравати донині досить важливу роль, збагнути яку намагалося не одне покоління дослідників. Природа цього духовного феномену, його значення в духовному житті українського народу по-різному оцінювалися в різні періоди. Розвиток відродженої української держави ставить перед історичною наукою завдання об'єктивного, позбавленого ідеологічних нашарувань, та всебічного вивчення ролі християнства, зокрема Української Православної Церкви в духовному житті українського народу.

Саме тому актуальним завданням постає переосмислення та творче застосування в практиці сучасного церковного життя, етнодержавного будівництва, процесі творення української культури теоретичних релігієзнавчих розробок діячів і теоретиків вітчизняної культури, діяльність і творчість яких раніше перекручувалась, фальсифікувалась чи взагалі була вилучена з наукового та суспільного обігу в Україні.

Одним із виявів інтересу до історичного минулого України стала низка досліджень, присвячених постаті І.Огієнка (митрополита Іларіона), його громадсько-політичній, науковій, релігійній діяльності. І тим не менш, у царині “огієнкознавства”, як вже означили цю сферу досліджень науковці, залишається ще цілий ряд наукових проблем, які потребують вивчення й аналізу.

Зокрема, поза увагою дослідників залишилась одна з ключових для цього визначного мислителя тем, яка посідає помітне місце у його науковій творчості, Ї значення релігії в історії української духовної культури. У своїх числених дослідженнях І.Огієнко відтворив роль християнства на різних етапах української історії Ї в системі його взаємовпливів з культурним, політичним, національним життям українців. Він став першим церковним ієрархом, який з позицій наукової об'єктивності проаналізував язичницькі вірування давніх слов'ян, дослідивши їх вплив на християнство, комплексно з'ясував особливості Українського Православ'я, роль Української Церкви в історії української духовної культури.

Зв'язок роботи з науковими програмами: Дисертаційне дослідження виконувалось у відповідності до плану роботи кафедри теорії та історії культури Львівського національного університету імені Івана Франка по науковій темі “Релігієзнавство в контексті формування духовного світу та національної свідомості сучасного педагога” та по науково-дослідній програмі 3Ф-413Б “Українська духовна культура: особливості становлення та розвитку”. Матеріали дисертації використовувались при підготовці наукових звітів із вказаних тем.

Мета дисертаційної роботи Ї здійснити комплексне історико-релігієзнавче дослідження поглядів І. Огієнка на закономірності й особливості вияву релігійного чинника в духовному житті українського народу.

Відповідно до визначеної мети автор вирішує такі завдання:

*на основі аналізу наукових праць І.Огієнка реконструювати його концепцію історії духовної культури і дослідити, яке місце у цій концепції відводиться релігійному чиннику;

*показати оригінальність Огієнкової концепції дохристиянських вірувань українців як закономірного й необхідного етапу формування вітчизняної духовної культури та розкрити вплив цих вірувань на її подальшу історію;

*проаналізувати позицію І.Огієнка як дослідника історії християнізації Київської Русі, розглянути його міркування щодо прийняття християнства як нового етапу в духовній еволюції українського народу;

*з'ясувати розуміння І.Огієнком історії християнської Церкви в період польсько-литовської держави за умов полонізації та окатоличення Православ'я, а також поширення ідей західноєвропейського протестантизму;

*дослідити погляди мислителя щодо історичного значення Української Православної Церкви в роки Національно-визвольної війни 1648-1654 рр., а згодом входження України до складу Московської держави;

*розкрити основні положення огієнківської концепції Православ'я як вияву та історичної детермінанти української духовної культури;

*розглянути погляди митрополита Іларіона на проблеми та перспективи розвитку християнської Церкви в Україні, пов'язані з українським національно-визвольним рухом початку ХХ ст., а також рядом кризових явищ сучасної доби, та дослідити, яку роль відводить І.Огієнко християнській релігії та Церкві у їх подоланні.

Об'єктом дисертаційного дослідження є історія духовного життя українського народу, як відображення діалектичного взаємозв'язку між загальними закономірностями генези світової культурі в цілому і національними особливостями, зумовленими специфікою української ментальності, драматизмом вітчизняної історії, і, зокрема, складними перипетіями історії релігії в Україні; предметом Ї система поглядів І.Огієнка на роль християнства в українській духовній культурі та закономірності його історичної еволюції.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційної роботи став теоретико-методологічний арсенал школи „Анналів” Ї це, зокрема, виявляється у спробі розглянути історію духовного життя українського народу у зв'язку з соціально-політичною історією нашої країни, з історією української культури в цілому; показати, як відобразились в ній загальноєвропейські тенденції релігійного і культурного буття. Принцип наукової об'єктивності в судженнях про минуле виявився у намаганні уникнути некритичного переказу тих ідей, спостережень, висновків, які висловлює І.Огієнко. Наукова об'єктивність авторки дисертаційного дослідження виявляється і в позиції позаконфесійності, якої вона дотримується у своєму аналізі історії української духовної культури, в якій релігійне протистояння, релігійна нетерпимість нерідко відігравали драматичну роль. У даному дослідженні широко застосовуються методи індукції і дедукції, аналізу та синтезу, системно-структурний аналіз, конкретно-історичний аналіз, метод порівняльного аналізу, опису та реконструкції. Характер та завдання дисертаційного дослідження зумовили використання методів історичного пізнання, серед яких Ї хронологічний, типологічний, порівняльний, метод актуалізації. Аналіз життя та діяльності І.Огієнка здійснювався із залученням методів біографістики.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що на основі грунтовного вивчення архівних джерел та релігієзнавчих праць І.Огієнка, проаналізовано та реконструювано його концепцію ролі християнства в історії української духовної культури. Основними положеннями цієї концепції слід вважати: релігія є визначальним чинником становлення та розвитку культури; усі етапи історичної еволюції української культури позначені, насамперед, впливами і змінами у релігійному житті; головним творцем української культури в її історії виступає Українська Православна Церква; релігія, як важлива складова культури в історичному процесі, є тісно взаємопов'язана з іншими складниками культурного комплексу Ї насамперед мовою, народними традиціями, котрі за посередництвом релігійного культу впливали на релігійну свідомість, визначаючи специфіку історичного життя Церкви в Україні.

Проведене дослідження дало можливість обгрунтувати низку положень, які визначаються науковою новизною і виносяться на захист:

*З'ясовано, що витоки української духовної культури І.Огієнко пов'язує з дохристиянською добою. Язичницька культура наших предків характеризувалася високим рівнем етичної свідомості, що було зумовлене відповідним рівнем розвитку старої української віри. Це, в свою чергу, сприяло пізнішому утвердженню християнства, що підтверджують відмінності у процесі християнізації етнічних українських та російських земель.

*Новим етапом духовного життя східних слов'ян згідно, з Огієнком, стало запровадження християнства у Київській державі. Праці І.Огієнка доводять, що специфіку складного та тривалого процесу християнізації в українській духовній культурі визначали явища, які він окреслює поняттями „візантинізм” та „двовір'я”. Виключно велике значення в історії Української Церкви та культури мали ідеї візантійської культури, що поширювалися в Україні з прийняттям християнства східного обряду. Другим важливим фактором у розвитку української духовної культури було збереження в церковній практиці елементів язичницької культурної спадщини, що сприяло процесу християнізації, наступності духовної традиції З іншого боку, негативним моментом духовного життя є збереження та відродження в новітню епоху елементів язичницького світогляду, що, стверджував І.Огієнко, перешкоджали подальшій християнізації, нормальному розвитку духовної культури.

*Аргументовано, що релігійний чинник відігравав визначальну роль у розвитку української духовної культури. Це, зокрема, стосується періоду XIV - XVII ст., коли в умовах польсько-католицької експансії українцям довелось відстоювати своє право не лише на політичну незалежність, а й на культурну самобутність, на власну віру, мову. Важливу роль у духовному житті цієї епохи, на думку І.Огієнка, відіграли, з одного боку, впливи західноєвропейського християнства і, зокрема, реформаційної ідеології, з другого Ї протидія політиці полонізації та окатоличення, яку проводила на загарбаних українських землях феодальна Польща.

*Встановлено, що обмосковлення, оросійщення Української Церкви, з одного боку негативно позначилось на стані духовної культури XVII - XVIII ст., а, з іншого боку, дало змогу засвідчити титульність і універсальний характер української нації, її вплив на московську культуру та стало поштовхом до пошуків нових варіантів духовно-культурного розвитку у ХІХ ст. Тому цей період є важливою ланкою в історії українського державотворення, що обумовлює духовно-культурний поступ українського народу.

*З'ясовано, що християнська релігія у своєму православному різновиді увібрала в себе все те, що становить архетипічні риси українства, і разом з тим вона стала тією духовною основою, на якій розвинулось почуття національної ідентичності українців, сформувалась українська національна ідея, українська культура в цілому. Таким чином, в Українській Православній Церкві, на думку Огієнка, виражений дух української національної культури, визначена специфіка її історичного розвитку.

*Дієвим засобом протистояння духовній кризі, яка охопила світ у ХХ ст. і виявилася у поширенні побудованої на засадах прагматизму і утилітаризму ідеології, утвердженні тоталітарних політичних режимів, що нехтують духовними цінностями, зневірі і втраті смисложиттєвих орієнтирів є християнство. Особливе місце в процесі духовного відродження відводиться І.Огієнком свідомій, наполегливій діяльності Церкви, яка може здійснити своє високе покликання лише подолавши внутрішні протиріччя, утверджуючи дух толерантності й взаєморозуміння у власних рядах.

Теоретичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що у дисертації вперше здійснено аналіз поглядів І.Огієнка на роль християнської церкви в історії української духовної культури. Робота прирощує релігієзнавче знання про історичну долю тих християнських конфесій, які традиційно мали поширення в Україні, дає можливість більш повно та об'єктивно розкрити історію міжцерковних взаємин, що дозволяє уникнути однобічності і спрощеного розуміння цієї проблеми.

Дисертація дає можливість нового підходу до розуміння історії християнської церкви в Україні, її значення у формуванні та розвитку вітчизняної культури, національної свідомості, державотворчих процесах.

Практичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані при підготовці нормативних вузівських курсів з основ релігієзнавства, історії релігії, історії української культури, етнології, а також відповідних спецкурсів.

Матеріали дисертаційного дослідження можуть послужити основою при підготовці текстів науково-популярних лекцій, статей, теле- і радіопередач. Наведені в дисертації факти й міркування можуть також використовуватись в ході міжцерковного й міжконфесійного діалога, при розв'язанні представниками органів державної влади на місцях конкретних проблем релігійного життя.

Апробація дослідження. Матеріали дослідження апробовані на методологічних семінарах кафедри теорії та історії культури, на міжнародних наукових конференціях, зокрема: на міжнародній науковій конференції „Християнство і культура” (Тернопіль, 1998), на ІХ та Х міжнародних наукових конференціях „Історія релігій в Україні” (Львів, 1999, 2000), на звітній науковій конференції ЛНУ імені Івана Франка (Львів, 2001).

Апробацією дослідження стало й використання його матеріалів в ході педагогічної практики, яку проходила дисертантка на філософському та історичному факультетах ЛНУ, в ході круглих столів і студентських наукових конференцій з питань релігієзнавства та історії української культури, які проводились на вказаних факультетах. Матеріали дисертації використовувались при підготовці нормативного курсу “Історія релігії” та спецкурсу “Релігія і політика”, які читають викладачі кафедри теорії та історії культури ЛНУ.

Публікації по темі дисертації. Основний зміст дисертації викладено у статтях, надрукованих у наукових журналах та збірниках (6), а також в матеріалах конференцій (3).

Структура дисертації. відповідає меті і завданням дослідження і складається з вступу, чотирьох розділів та висновків. Керуючись логікою дослідження, автор у І розділі здійснює аналіз джерел та наукової літератури з даної проблеми, визначає досліджені та маловивчені аспекти питання, обгрунтовує методологічну базу роботи. У ІІ розділі розглядаються погляди І.Огієнка стосовно ролі язичницької доби у формуванні духовної культури українців, процесу християнізації Київської Русі, ІІІ розділ присвячений аналізу поглядів мислителя на історичну долю християнства в Україні, а також основним положенням концепції Українського Православ'я І.Огієнка. В ІV розділі досліджуються погляди вченого на значення християнської релігії та церкви в новітню добу світової історії, зокрема, в національно-духовному відродженні українства, перспективи міжконфесійного та міжцерковного діалогу в розумінні митрополита. Виклад дисертації завершується висновками. Загальний обсяг роботи Ї 178 стор., список використаних джерел та літератури містить 240 найменувань.

Основний зміст дисертації

У вступі обгрунтовано актуальність теми дослідження, формулюється мета та завдання, визначені об'єкт і предмет дослідження, обгрунтовується наукова новизна та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі Ї „Джерела, історіографія та теоретико-методологічні засади дисертаційної роботи” здійснюється розгляд джерел та літератури з даної проблеми. Джерельну основу дисертаційного дослідження становлять, насамперед, праці І.Огієнка. З надзвичайно багатої творчої спадщини І.Огієнка, котра охоплює більше двох тисяч праць з різноманітних галузей знань та свідчить про глибоку ерудицію митрополита Іларіона, найбільший інтерес для даної роботи становлять релігієзнавчі твори вченого, які можна розділити на декілька груп: праці з історії Української Церкви, історичні канонічно-догматичні монографії, богословські студії, підручники, проповіді. Найбільш вагомим (з точки зору даного дослідження) видаються дослідження з історії Української Церкви. Серед них найвідомішими є „Українська Церква”, „Українська Церква за Богдана Хмельницького”, „Українська Церква за час Руїни”, “Фортеця Православія на Волині. Свята Почаївська Лавра”. У них автор доводить важливу роль Української Православної Церкви в духовному житті українців, формулює основні положеня своєї концепції Українського Православ'я. До цього кола джерел можна віднести і працю „Дохристиянські вірування українського народу”, у котрій митрополит з'ясовує витоки української релігійності. До історичних канонічно-догматичних праць І.Огієнка насамперед слід віднести „Поділ єдиної Христової церкви і перші спроби поєднання її”, „Іконоборство”. Серед богословських праць вченого, використаних у роботі, найважливішими є „Служити народові Ї то служити Богові”, „Канонізація Святих в Українській Церкві”, у котрих, поряд з аналізом важливих аспектів християнського вчення, висвітлюється багато моментів українського церковного життя. Важливим колом джерел, використаних у дисертації, є практичні поради священикам та віруючим, зокрема, “Як поводитися в Божому храмі”, “Хвалімо Бога українською мовою!”, численні проповіді, у котрих митрополит Іларіон з'ясовує багато актуальних питань християнського життя новітньої доби. У дисертації широко використано культурологічні праці вченого, зокрема „Українська культура”, „Українська Церква і наша культура”, у котрих він аналізує значення Української Православної Церкви в формуванні української культури.

Різноманітні аспекти історії християнської Церкви в Україні досліджувалися І.Огієнком на сторінках редагованих ним видань Ї „Наша культура”, „Слово Істини”, „Віра й Культура”.

Друге важливе джерело дисертаційної роботи складають архівні матеріали. Найбільш повно життя та діяльність І.Огієнка відображають матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). В контексті досліджуваної теми інтерес становлять документи фонду Міністерства ісповідань (ф.1072), які дають цілісне уявлення про діяльність І.Огієнка на посаді міністра ісповідань. Тут висвітлюються здійснювані ним заходи щодо визнання Константинопольським Патріархом автокефалії Української Православної Церкви, котра була проголошена урядом УНР 1 січня 1919 р. Матеріали фонду дозволяють повніше зрозуміти роботу І.Огієнка в справі українізації церкви, виданні української богослужбової літератури, відображають діяльність міністерства ісповідань стосовно представників інших християнських конфесій, зокрема греко-католиків.

Значний науковий інтерес становлять матеріали фонду Канцелярії Директорії УНР (ф.1429), де знаходяться документи, що розкривають діяльність І.Огієнка щодо здобуття Українською Церквою автокефалії, створення церковних братств. Тут, зокрема, міститься листування міністра ісповідань з С.Петлюрою стосовно різних питань українського церковного життя.

В особовому фонді І.Огієнка (ф.1871) знаходяться документи, що відображають початки його наукової і громадської діяльності, матеріали, що відтворюють працю архиєпископа, а згодом митрополита Іларіона в Холмсько-Підляській єпархії. Серед них можна виділити його відоме “Звернення до духовенства та православних українців, католиків-поляків Холмщини і Підлящини про бажання служити православній вірі, про руйнування поляками православної церкви й нищення провідників її та українського населення на території Холмщини і Підлящини”. Також у цьому фонді знаходиться листуваня архієпископа Іларіона та митрополита А.Шептицького в роки ІІ-ї світової війни, що розкриває їхні погляди стосовно умов зближення та майбутнього поєднання Православної та Греко-Католицької Українських Церков.

Документи фонду Колекції окремих документальних матеріалів українських емігрантських установ, організацій, осіб (ф.4465) містять рукописи релігійних поем І.Огієнка, таких як “Голгофа”, “Прометей” та ін. У цьому ж фонді виявлено невідомі для широкого загалу рукописи проповідей митрополита Іларіона, виголошених ним у грудні 1944 року.

У дисертації використані документи Державного архіву Київської області (ДАКО України). Матеріали фонду Архів-музей переходової доби (ф.Р-4212) містять матеріали, що висвітлюють релігійну діяльність митрополита Іларіона в роки другої світової війни. Зокрема, тут зберігається його звернення до українського громадянства “Церква не будується наклепами”, в котрому він відкидав звинувачення у прийнятті унії, водночас декларуючи основні положення своєї концепції Українського православ'я.

У дисертації використано матеріали Центрального державного історичного архіву м.Львова (ЦДІАЛ України), що висвітлюють наукову, видавничу діяльність І.Огієнка, охоплюючи період його еміграції на території Польщі. Тут знаходиться листування вченого з багатьма відомими діячами української культури, зокрема, О.Маковеєм (ф.386), О.Назаруком (ф.359), Й.Скрутнем (ф.376), К.Студинським (ф.362), А.Шептицьким (ф.358). В останньому, зокрема, містяться листи вченого до греко-католицького митрополита з питань наукового співробітництва, його погляди на роль Церкви в розвитку національної культури. Документи фонду Греко-католицької митрополичої консисторії (ф.201) висвітлюють листування між архиєпископом Іларіоном та митрополитом А.Шептицьким з різноманітних проблем церковного життя, зокрема, його листування стосовно майбутнього поєднання двох Українських Церков, що дублюється у ф.1871 ЦДАВО України. У фонді “Редакція журналу “Стара Україна” (ф.402) містятся рукописи окремих праць вченого, зокрема, “Молитовник князя Володимира”.

У своєму дослідженні дисертант звернувся також до матеріалів відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника. Тут знаходиться листування І.Огієнка з такими відомими діячами української культури, як Б.Антонич(ф.10), О.Барвінський(ф.11), В.Гнатюк(ф.34). Це листування відображає наукову та видавничу діяльність І.Огієнка. Воно висвітлює погляди вченого на важливість об'єднання української інтелігенції у збереженні та розбудові національної культури, значення церкви в творенні рідної культури.

Незважаючи на таку велику наукову спадщину, в умовах тоталітарної системи постать І.Огієнка або замовчувалась, або висвітлювалась необ'єктивно. Набагато прихильніша оцінка життя та діяльності вченого існувала в українській діаспорі, де були видані ювілейні збірники з нагоди 20-ти, 30-ти річчя наукової діяльності вченого, вшанування 60-ти, 75-ти від річчя дня народження. Характерною рисою опублікованих українською діаспорою праць є те, що вони містять багато маловідомої інформації про митрополита Іларіона, разом з тим їм властива певна ідеалізація його постаті та вчинків.

З відновленням української державності вивчення Огієнкової спадщини набуло широкого розмаху, утворивши цілу галузь українознавчої науки Ї огієнкознавство. Так, українознавчі проблеми у державотворчій, науковій, редакторській та видавничій діяльності І.Огієнка проаналізував М.Тимошик. В.Ляхоцький охарактеризував діяльність І.Огієнка як видавця, бібліографа, організатора бібліотечної та редакційно-видавничої справи, дослідив внесок вченого в архівну справу та археографію. У дисертаційних дослідженнях А.Марушкевич, О.Гривнак, Г.Опанасюк, Т.Роняк вивчені різноманітні аспекти науково-педагогічних поглядів вченого у зв'язку з сучасною системою шкільної освіти.

Однак для даного дисертаційного дослідження найбільший інтерес становлять праці релігієзнавців, які вивчають наукову творчість І.Огієнка. Його наукова і богословська спадщина стала об'єктом досліджень Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України. У наукових розвідках А.Колодного, М.Кирюшко, Л.Филипович, О.Сагана розглядаються основні віхи життєвого шляху вченого, його концепція Української Православної Церкви, погляди на міжконфесійні взаємини Української Православної та Греко-Католицької Церков.

Важливу роль у розробленні питання щодо діяльності І.Огієнка по відродженню українського православ'я та утвердженню української автокефалії відіграли дослідження Б.Андрусишина, І.Власовського, А.Зінченка, Т.Міненка, Ю.Мулик-Луцика і В.Савчука, Н.Стоколос, І.Тюрменко, В.Ульяновського. Ряд глибоких теоретичних положень, які стосуються історії та сучасного стану української духовної культури, міститься в працях В.Бодак, Б.Гудзяка, В.Єленського, О.Крижанівського, Н.Кочан, Г.Надтоки, О.Недавньої, П.Панченка, В.Пащенка, О.Уткіна, О. Шуби, П.Яроцького.

Науковий інтерес для дисертаційної роботи становлять наукові статті, які поглиблюють огієнківську проблематику. Серед них слід виділити дослідження, у котрих аналізуються культурологічні аспекти спадщини І.Огієнка, зокрема, статті В.Качкана, Є.Сохацької, Д.Степовика та інші.

Разом з тим, необхідно відзначити, що в сучасному огієнкознавстві недостатньо уваги приділено вивченню спадщини І.Огієнка з історії християнської Церкви в Україні. Існуючі дослідження лише фрагментарно висвітлюють цей аспект наукового доробку митрополита Іларіона. Серед них необхідно відзначити здійснене З.Тімеником дисертаційне дослідження історіософії православної автокефальності у творчій спадщині Івана Огієнка (митрополита Іларіона), де проаналізовано погляди вченого на проблеми помісності Української Церкви. І.Тюрменко розглянула підхід І.Огієнка до оцінки державницької програми Б.Хмельницького, трактування ним значення релігійного чинника в подіях Національно-визвольної війни 1648-1654 рр. та періоду Руїни.

Як свідчить наведена історіографія, в сучасній історичній науці немає комплексного дослідження поглядів І.Огієнка на роль і значення християнської релігії в історії духовної культури України. Саме тому дане дослідження має на меті посприяти глибшому відтворенню його особистості не тільки як релігійного діяча, історика церкви, а й як видатного історика культури.

В розділі другому Ї “Релігійні витоки української духовності в науковій спадщині І.Огієнка” досліджуються погляди вченого на формування української духовної культури.

В параграфі першому Ї “Дохристиянська доба в історії становлення духовних традицій української культури” проаналізовано розуміння І.Огієнком феномену язичництва. Дисертантка зауважує, що дохристиянський період був предметом постійного й грунтовного наукового зацікавлення митрополита Іларіона, без належного вивчення котрого, наголошував він, неможливо правильно зрозуміти еволюцію християнської Церкви, сучасну духовну культуру.

Авторка робить висновок, що Огієнкова концепція дохристиянських вірувань українців склалась на основі вивчення широкого кола найрізноманітніших джерел Ї богословської літератури, фольклору, даних етнографії, археології, лінгвістики. В дисертації визначено, що українське язичництво не було ізольованим явищем, а знаходилося у взаємодії з іншими релігійними системами. Дисертантка відзначає, що у своїй праці “Дохристиянські вірування українського народу” вчений з позицій наукової об'єктивності висвітлює характер цього явища, дає його системний аналіз. Зокрема, він висвітлює такі риси архаїчної культури, як космоцентризм, політеїзм, антропоморфізм, підкреслює тенденцію до монотеїзації, що намітилася в українському язичництві. Також дослідник звертає увагу на те, що вже у ті часи з'являються перші спроби осмислення моральних проблем буття. Порівняно високий рівень етичної культури давніх слов'ян, який підтверджують числені писемні свідчення іноземців, на думку І.Огієнка, був зумовлений тогочасним станом старої української віри, котра, як зауважував вчений, “не була вже такою “язичеською”, як її звичайно малюють”. Авторка доходить висновку, що така позитивна характеристика етичної культури наших предків сприяла утвердженню ідеалів християнства на українських теренах і переходу до нового історичного етапу розвитку духовної культури.

У другому параграфі Ї “Процес християнізації Київської Русі як перехід до нового рівня духовно-культурного життя” досліджуються погляди І.Огієнка на запровадження християнства у Київській Русі. Аналіз його праць засвідчує, що цю подію митрополит характеризував як таку, що, з одного боку, була підготовлена розвитком релігійної свідомості русичів, а з іншого Ї мала об'єктивні історичні, соціально-політичні та культурні передумови. У параграфі розглядаються важливі аспекти християнізації Київської Русі, які, на думку І.Огієнка, суттєво вплинули на її хід. Зокрема, це запровадження християнства східного обряду, що принесло з собою високорозвинену візантійську культуру. Прийнявши християнство східного, грецького зразка, Україна разом з ним прийняла і візантинізм, Ї відповідну культурну парадигму. Значне поширення в Україні ідей візантійської культури, на думку митрополита Іларіона, було зумовлене тим, що наші предки були представниками східної ментальності. Порівнюючи східні та західні духовні впливи в історії України, Іларіон підкреслював, що впливи Заходу були відчутними пізніше в українській духовній культурі, однак засвоювались вони, в основному, елітою, мало поширюючись серед народу, оскільки вони були не відповідні національному духові. Дисертантка зазначає, що іншим важливим фактором, який позитивно вплинув на процес християнізації, було здебільшого толерантне ставлення Церкви до національних традицій народу. Завдяки цьому християнство порівняно легко засвоювалось місцевим населенням.

У ІІІ розділі Ї “Історична місія християнства в розвитку духовної культури українського народу” здійснено аналіз поглядів І.Огієнка на роль християнської релігії в духовному житті українського народу.

В І параграфі Ї “Історична доля християнства в Україні та його вплив на духовне життя українського народу” з'ясовується розуміння І.Огієнком різноманітних аспектів історії християнства в Україні. Дисертантка відзначає, що ця проблема була однією з домінуючих у його науковій спадщині, хоча й не всім історичним періодам митрополит приділяв однакову увагу. Порівняно небагато уваги віддаючи у своїх працях християнському життю часів Київської Русі та наслідкам татаро-монгольського нашестя, вчений набагато більшого значення надавав дослідженню церковної історії XVI-XVII століть, грунтовно аналізуючи такі важливі аспекти українського духовного життя, як вплив західноєвропейської Реформації та укладення Берестейської церковної унії.

В дисертації відзначається, що вплив західних реформаційних рухів на українських землях вчений розглядав у двох напрямках: прямому Ї поширенні протестантизму серед певних верств населення та опосередкованому Ї пов'язаними з Реформацією рухах всередині Православної Церкви.

Дисертантка доходить висновку, що в цілому негативно ставлячись до поширення європейських протестантських течій в Україні, І.Огієнко позитивним явищем духовного життя вважав використання багатьох прогресивних реформаційних ідей у православному середовищі. Особливо високо він оцінював переклад Св. Письма народними мовами, а також вживання народної мови у богослужінні. Позитивним наслідком реформаційних впливів І.Огієнко вважав зростання релігійної свідомості, активізацію громадянської позиції багатьох українців, що виявилося, зокрема, в діяльності братств, Острозького культурно-освітнього центру.

Підкреслено, що предметом особливого дослідницького зацікавлення для І.Огієнка була Берестейська унія, в оцінці котрої він часто висловлював категоричні думки, демонструючи конфесійну заангажованість і суб'єктивність. Зокрема, це видно з його поглядів на роль церковної унії 1596 року у політичній історії України, котра, на його думку, призвела до братовбивчих війн та міжконфесійної ворожнечі, які руйнували націю, чим унеможливила здобуття державної незалежності.

Необ'єктивність, конфесійна упередженість І.Огієнка чітко проявилася в оцінці ним культурно-просвітницької діяльності Української Греко-Католицької Церкви, запереченні ним будь-яких здобутків УГКЦ в творенні української культури. Зокрема вчений різко негативно трактував видавничу діяльність уніатської Церкви, вказуючи, що єдиним результатом греко-католицької богослужбової літератури було нищення української церковної та культурно-освітньої традиції.

Разом з тим в дисертації підкреслюється, що ставлення митрополита Іларіона до зазначеної проблеми було суперечливим і часто демонструвало виважені погляди. Таку суперечливість авторка пояснює складними політичними, суспільними обставинами, у котрих жив і творив мислитель, а також, у першу чергу Ї його становищем Ї громадського діяча, церковного ієрарха.

У ІІ параграфі Ї „Українська Православна Церква Ї унікальне явище в історії вітчизняної духовної культури” досліджується головне питання релігієзнавчої спадщини І.Огієнка Ї його концепція Українського Православ'я. Наголошено, що Українську Православну Церкву вчений вважав визначним явищем духовного життя українців, історичне значення якого важко переоцінити. Ця Церква, вказував він, протягом століть виконувала головну свою місію Ї християнізацію народу. Але не це є головним в контексті історичного становлення духовної культури. Дисертантка наголошує на Огієнковій тезі, що УПЦ відіграла важливу роль у збереженні та розвитку української мови, національних звичаїв, традицій, культури в цілому, етноконсолідуючих та націотворчих процесах. Така особлива роль УПЦ в духовному житті українського народу була зумовлена сукупністю характерних для неї рис, що утворилися в Церкві в часи її автономного існування в складі Константинопольського патріархату. Серед них І.Огієнко найголовнішими вважав соборноправність, апостольськість, незалежність від світської влади, учительність, толерантність, національність. З підпорядкуванням Київської митрополії Московському патріархату внаслідок політики русифікації, нівеляції національних особливостей Українська Церква поступово втратила ці свої характерні ознаки та перестала бути національною Церквою українського народу.

Водночас, аналіз концепції І.Огієнка щодо ролі УПЦ у вітчизняній духовній культурі свідчить, що він дає їй інтерпретацію, яка не завжди узгоджується з вимогами наукової об'єктивності. Певну ідеалізацію УПЦ авторка пояснює бажанням Огієнка (вже не як науковця, а як церковного і релігійного діяча) показати величний образ Церкви, котра протягом століть була охоронцем духовності, проводирем та наставником нації.

У IV розділі Ї „І.Огієнко про перспективи розвитку української духовної культури в новітню добу світової історії” розглядаються погляди І.Огієнка на роль християнської Церкви в духовному розвитку українського народу у ХХ ст.

У І параграфі Ї „Християнська релігія і Церква в національно-духовному відродженні українства” на прикладі поглядів, висновків і узагальнень І.Огієнка стосовно історичних трансформацій у духовному житті людства ХХ ст., проаналізовано тенденції, що становлять небезпеку духовної деградації суспільства взагалі і людини зокрема. Насамперед, це відродження “язичництва”, що виявилося у поширенні комуністичної ідеології, яку він вважав матеріалістичною поганською релігією, в утвердженні тоталітаризму, популяризації культу грошей, антицінностей як основи споживацького суспільства. Вихід з цієї духовної кризи митрополит вбачав у відродженні християнства Ї лише оновлена християнська Церква, був переконаний Іларіон, здатна подолати духовну кризу. Для цього вона повинна здійснити процеси демократизації та українцізації, повернутись до національних традицій церковного життя, що впродовж віків служили основою духовного життя українського народу.

У ІІ параграфі Ї „Міжконфесійний та міжцерковний діалог: історична перспектива духовного єднання українського народу” розкриваються погляди І.Огієнка стосовно зближення Українських Православної та Греко-Католицької Церков. На його думку, воно повинно відбуватися, в першу чергу, на основі українізації Ї повернення до національних традицій церковного життя, очищення від чужоземних впливів у догматичній та обрядових сферах. У параграфі з'ясовуються погляди І.Огієнка щодо досягнення єдності у середовищі Православ'я, шлях відродження якого він вбачав в балансі мудрого консерватизму і поміркованого новаторства, національної традиції і відповіді на ті питання, які ставить перед кожним народом новітня доба людської історії.

В дисертації наголошено, що поруч з усвідомленням необхідності міжконфесійного діалогу в Україні, І.Огієнко визнавав і його необхідність в більш широкому масштабі за її межами, підтримуючи заклики до зближення християнських Церков. Разом з тим, авторка доводить, що він виступав з критикою тих концепцій, що можуть призвести до уніфікації духовного життя християнських народів, нівелювання їхніх національних особливостей.

Висновки

У висновках авторка підводить підсумки й узагальнює головні отримані результати.

Закономірним етапом у розвитку релігії і сформованої на її основі духовної культури І.Огієнко вважає період язичництва. Для цього періоду характерне уявлення про сакральність простору і часу, космоцентризм, культ природних стихій. Аналізуючи язичницькі вірування давніх слов'ян, мислитель доводить, що вони визначали всі сторони духовного життя людини: її ставлення до світу в цілому, до природи, до себе самої, під їхнім впливом скоадались уявлення про добро і зло, справедливість, сенс людського життя.

Внутрішня логіка духовного розвитку людини і історичний поступ суспільства детермінували становлення християнства. І.Огієнком детально проаналізована християнізація Київської Русі, яка тривала кілька століть і відображала складну взаємодію язичництва і християнства, де він відзначає дві важливі особливості. Перша полягає в тому, що специфіка ментальності, емоційно-психічного складу слов'ян та історичні умови їх буття забезпечили сприйняття візантійського варіанту християнства, що збагатило палітру української духовної культури. Друга особливість пов'язана з складною взаємодією християнства з язичництвом, яка знайшла свій вияв у специфічному феномені української духовної культури, який І.Огієнко окреслює поняттям „двовір'я”. Завдяки цьому національна духовна культура „охристиянилась”, а християнство „українізувалось”, що сприяло укоріненню християнства в свідомості і почутті українського народу.

Однією з провідних тем творчості І.Огієнка стало дослідження історії християнської Церкви періоду XIV- XVII століть, котрий він розглядає як час вияву різноспрямованих тенденцій у вітчизняній духовній культурі. Одна з цих тендендій, на його думку, виявилась як зацікавлення західноєвропейським культурним набутком та його творче засвоєння. Важливу роль у прилученні України до західноєвропейської культури, на його думку, відіграв вплив реформаційної ідеології. Інша тенденція в тогочасному духовному житті, яку І.Огієнко оцінює негативно, пов'язана з політикою національно-релігійної асиміляції, яку проводила Річ Посполита по відношенню до загарбаних українських земель і виявом якої, на його думку, стало запровадження церковної унії 1596 року. Негативними наслідками Берестейської унії І.Огієнко вважає втрату українцями відчуття єдності, національної ідентичності, розбрат і братовбивче протистояння „України з Україною”, „насильницьку латинізацію” української духовної культури.

Специфіка історичного буття Української Православної Церкви зумовила утворення у ній сукупності властивих лише їй характерних рис, найважливішими серед яких були соборноправність, апостольськість, толерантність, незалежність від світської влади. Завдяки їм УПЦ змогла відігравати значну роль культурному, національному, політичному житті українського народу. Політика обмосковлення, уніфікації церковного життя, руйнування багатовікового зв'язку Українського Православ'я з давніми культурними традиціями, що проводилася в УПЦ, після її підпорядкування Московському патріархату у 1686 р. зумовила втрату нею вираженого національного характеру та авторитету серед народу.

Відстоюючи свою ідею Православ'я як вияву національного духу українців, І.Огієнко формулює й власну концепцію Української Православної Церкви як творця і виразника української духовної традиції, носія національної ідеї. У ній І.Огієнко подекуди відступає від засад наукової об'єктивності, припускається “вільно-творчої” інтерпретації української історії, демонструє певну конфесійну заангажованість. Він вважає, що цей ідеальний образ Української Православної Церкви повинен духовно об'єднати українців для того, щоб вони могли реалізувати себе, за гегелівською термінологією, як “історична”, державна нація.

З усіх суспільно-творчих чинників І.Огієнко віддає перевагу релігійному і вважає, що лише віра і Церква здатні допомогти людині подолати загрозу моральної і духовної деградації, ознаки якої виявилися у новітню добу світової історії. І як справжній історик, зазирнувши в минуле, щоб спроектувати майбутнє він віднаходить конкретний шлях: для того, щоб Церква могла виконати цю відповідальну місію, вона повинна подолати внутрішні протиріччя, стати на шлях діалогу і примирення як в масштабі національно-державному, так і всесвітньому.

українська духовна культура огієнко