Релігійність в українському соціумі: детермінанти і характеристика сучасного стану

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук

Релігійність в українському соціумі: детермінанти і характеристика сучасного стану

Київ 2002

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Розвиток українського суспільства як демократичної, відкритої системи, що долає ідеологічні штампи минулого, значною мірою залежить від глибини теоретичного осмислення явищ і процесів його багатогранної, різновекторної, суперечливої реальності, в тому числі й духовної. Одним із виразників останньої є релігія як суспільно-історичне явище і релігійність як опредмечення, об'єктивізація цього надіндивідуального феномена в свідомості, поведінці, способі життя окремих індивідів, які входять до певних релігійних спільнот.

Релігійність, на відміну від самої релігії в її певному конфесійному визначенні, будучи складним, багатосистемним, поліфункціональним і динамічним феноменом, зазнає постійних трансформацій як на суспільному, так і на індивідуальному рівнях. Тому і потребуються виявлення, аналіз і систематизація детермінант, що зумовлюють і впливають на зазначені процеси.

Науково обґрунтований аналіз сучасного стану релігійності в Україні можливий лише за умов наявності емпіричного матеріалу, який розкриває реальні релігійні переконання і вияви її суб'єкта. Для адекватних оцінок релігійності в сучасному суспільстві мають враховуватися індивідуальні мотивації релігійних виявів, «відправні пункти» релігійних потреб і моделі способів їх задоволення, смислові витлумачення сучасним віруючим основ і вимог релігійних вчень та його ставлення до них, ціннісні орієнтації й пріоритети в повсякденному індивідуальному й суспільному бутті. Саме тому надзвичайно важливо проводити соціологічні дослідження релігійності всіма доступними методами збору інформації: моніторинги громадської думки, інтерв'ю з віруючими, керівниками релігійних організацій, священнослужителями, богословами, вченими, які працюють у галузі з релігійної проблематики, експертні опитування, фокусовані інтерв'ю, соціологічні й психологічні тестування, контент-аналіз релігійних, наукових, публіцистичних творів і публікацій тощо. Сьогодні вітчизняна соціологія релігії не володіє достатньою, всебічною і різноплановою, ґрунтовною емпірією щодо релігійної ситуації в Україні. Проте, перманентне накопичення бази емпіричних даних щодо детермінант і сучасного стану релігійності, її рис та виявів дасть можливість не лише фіксувати, осмислювати, але й прогнозувати духовні процеси, що відбуваються в українському суспільстві, отримані ж результати сприятимуть виявленню ефективних шляхів подолання чи мінімізації тих протистоянь і упередженостей, які притаманні міжконфесійним та міжцерковним відносинам в Україні.

Плідний взаємозв'язок теорії й практики забезпечуватиме поступальну стабільність у розвитку сучасного соціуму, який має збагачуватися, долаючи наслідки довготривалої духовної кризи. За таких умов актуалізується необхідність імплементації в свідомість наших сучасників загальнолюдських цінностей, які становлять морально-етичну основу як історичних, так і новітніх релігій. Вивчення рівня засвоєння цих цінностей, характеру і особливостей життєвих позицій віруючих, ролі релігійних переконань у формуванні і регулюванні міжлюдських стосунків дозволить конкретизувати проблему духовного розвитку, переведення її із сфери теоретизування в практичну площину. Результатом цього має стати гармонізація внутрішнього світу людини, зв'язків між людиною і природою, між людьми - представниками різних культур, держав, національностей, політичних партій, релігій і конфесій тощо.

Відтак загальна актуальність заявленої теми зумовлена сукупністю зазначених проблем, потребою їх теоретичного і аксіологічного осмислення та успішного практичного вирішення.

Зв'язок роботи з науковим програмами, планами, темами. Дисертація відображає один з напрямів науково-дослідної діяльності Українського інституту соціальних досліджень (УІСД), зокрема «Світоглядно-релігійні пошуки молоді в Україні» (0198U008119), «Релігійні орієнтації молоді України» (2001 р.), де дисертантка була координатором проектів, упорядником і одним з авторів остаточних варіантів наукового-аналітичних звітів.

Тема дисертації тісно пов'язана з такими науковими плановими темами Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, як «Трансформація релігійної духовності за умов модерну і постмодерну» (0101U002660), «Тенденції розвитку релігії і релігійності в українському суспільстві» (0101U002661).

Мета і задачі дослідження. Дисертація має на меті дослідити стан і особливості вияву релігійності в постсоціалістичній Україні, охарактеризувати її як духовний феномен, якому притаманні специфічні ознаки.

Досягнення цієї мети передбачало вирішення низку задач:

§ проаналізувати основні наукові підходи щодо розуміння релігійності і визначити дослідницькі проблеми, пов'язані з її вивченням на теоретичному і практичному рівнях;

§ розробити інструментарій і провести соціологічні дослідження стану релігійності українського суспільства;

§ визначити детермінанти трансформації традиційної і виникнення новітньої релігійності на загальносвітовому, специфічно українському та індивідуально-психологічному рівнях;

§ з'ясувати взаємозв'язок між вірувальним самовизначенням людини та її: 1) соціально-демографічним портретом; 2) ступенем сімейного релігійного виховання; 3) конфесійною належністю і рівнем релігійної активності;

§ на основі вивчення нинішнього стану релігійності виявити її риси та тенденції еволюції, визначивши ступінь, рівень та характер, з'ясувавши наявні кореляції, дослідивши мотивації релігійних практик та ціннісні орієнтації і життєві пріоритети носіїв сучасної релігійності.

Об'єкт дослідження: релігійність в сучасному українському соціумі.

Предмет дослідження: детермінанти релігійності в сучасній соціокультурній реальності та риси й вияви релігійності нинішнього віруючого в Україні.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертації становлять загальні принципи наукового аналізу об'єктивності, історизму, системності, світоглядного плюралізму), а специфічно релігієзнавчого - позаконфесійність і толерантність.

Дисертантка, вивчаючи соціологічні, соціально-філософські, психологічні, релігієзнавчі праці західних, радянських та вітчизняних дослідників, на основі компаративістського, структурно-функціоналістського та аналітичного методів дослідження висвітлює різноманітні наукові погляди і підходи щодо з'ясування детермінант і сучасного стану релігійності.

Соціологічними методами даного дослідження є масове анкетне опитування, фокусовані і напівструктуровані інтерв'ю, вторинний аналіз результатів досліджень за темою дисертації. Додатково використовувалися аналіз статистичної інформації, контент-аналіз релігієзнавчої літератури, періодичної преси, а також метод спостереження: відвідування релігійних організацій, спілкування з членами і симпатиками релігійних організацій традиційного й новітнього нетрадиційного спрямування та позацерковними або позаконфесійними віруючими. Для обробки, первинної структуризації та формалізації кількісних даних під час роботи активно використовувався апарат математичної статистики, зокрема кореляційний, типологічний та факторний аналізи. Програмним засобом аналізу є статистичний пакет SPSS.

Емпіричною базою дисертації стали результати конкретних соціологічних досліджень, проведених під керівництвом і за методикою дисертантки Українським центром економічних і політичних досліджень (2000 р.), Українським інститутом соціальних досліджень (2001 р.). Як фактологічна база для вивчення взаємозв'язку наявності релігійних переконань у сучасної людини з її ціннісними орієнтаціями й життєвими пріоритетами використовувалися дані соціологічних досліджень УІСД. Крім того, для дослідження динаміки змін релігійних процесів, стану сучасної релігійності, визначення її детермінант та специфіки використані дані соціологічних досліджень різних років Інституту соціології та Інституту філософії НАН України.

Наукова новизна одержаних результатів. Релігійність постсоціалістичного періоду як духовний феномен характеризується неоднорідністю, незавершеністю, неоднозначністю, поліфункціональністю, багатоконфесійністю (при домінуванні християнської традиції) та дисгармонійністю між кількісним піднесенням і невідповідним якісним наповненням. Релігійне світорозуміння, світовідчуття і світоставлення сучасного віруючого еволюціонує в бік абстрактизації і розмитості ідеї надприродного, етизації й етикетизації релігії, імморталізації релігійного світорозуміння, активного розвитку позаконфесійної і позацерковної релігійності, детрадиціоналізації релігійних постулатів, релігійного пристосовництва тощо.

Для розробки концепції «сучасної релігійності» проведено два цільових і комплексне всеукраїнські репрезентативні соціологічні дослідження стану релігійності в Україні за інструментарієм дисертантки, який розроблений із застосуванням не лише широко вживаних у вітчизняній соціології кількісних методів збору емпіричної інформації стосовно релігійності, а й якісних, зокрема фокусованих та напівструкторованих інтерв'ю.

У межах концепції «сучасної релігійності» обґрунтовано низку положень, які вирізняються науково-теоретичною новизною:

§ на основі аналізу існуючих наукових підходів в рамках класичної соціології релігії, структурного функціоналізму, психоаналізу, біхевіоризму, сучасних теорій раціонального вибору, приватизації та глобалізації релігії та інших визначено, що на даний момент у релігієзнавстві відсутній цілісний погляд на релігійність як багатовимірний духовний феномен, як елемент загальної соціально-культурної системи, не розроблено загальноприйнятої системи критеріїв релігійності, недостатньо операціоналізовані окремі з них, що можливо зробити узгоджуючи та взаємодоповнюючи наявні наукові підходи і напрями до вивчення релігійності, здобутки теоретичної та практичної релігієзнавчої науки;

§ визначено, що сучасна релігійність детермінована явищами трьох типів: мега-, макро - та мікрорівневими. Мегарівневі (загальносвітові - перехід до нової соціокультурної реальності, процеси світової глобалізації, наслідки науково-технічного прогресу, глобальна екологічна криза, криза європейської цивілізації, тенденція загальної секуляризації) й макрорівневі детермінанти (українські - криза радянської системи цінностей, трансформація механізмів традиційного відтворення релігійності, перехід до ринкової економіки та демократичного устрою, наявність правової забезпеченості свободи совісті, міжконфесійні конфлікти, етнопсихологічні характеристики українців тощо) в своїй сукупності створюють умови для виникнення та існування сучасної релігійності de jure і лише через поєднання з мікрорівневими детермінантами (особистісними - самотність людини; криза самоідентифікації; пошук сенсу і мети існування; прагнення до самореалізації, до зміни і вдосконалення свого онтологічного статусу і сакрально-морального рівня; потреба в реалізації свого творчого потенціалу тощо) спричинюють появу нової твореної (вірувальне ставлення до ідей новітніх релігійних течій) і відтвореної (незалежно від глибини віри, вірувальне ставлення до ідей, сутнісних основ традиційних Україні православ'я, римо - та греко-католицизму, протестантизму) релігійності de facto;

§ виходячи з емпіричних даних, встановлено кореляційний зв'язок між вірувальною ідентифікацією та: 1) соціально-демографічним портретом сучасних громадян України: віруючими найчастіше себе вважають жінки, особи літнього віку 50 років і старші, ті, хто має неповну середню освіту, мешканці сіл і невеликих містечок та Заходу України; 2) ступенем сімейного релігійного виховання: відтак міцнішими є релігійні ідентитети серед тих віруючих, які інтегрували релігійні цінності та норми на етапі первинної соціалізації, і в соціорелігійному просторі України ця тенденція має більш глибоке коріння на Заході, дещо слабша вона на Півночі та в Центрі. Тоді як механізм набуття релігійності, засвоєння норм і цінностей на Сході та Півдні, як правило, діє у процесі вторинної соціалізації і має ритуальний характер у поєднанні з легально-раціональною мотивацією, відтак тут і кількість віруючих людей згідно з їхньою самоідентифікацією є найменшою; 3) конфесійною належністю: релігійно найактивнішими і найсвідомішими є особи, які ідентифікують себе з протестантами, католиками, новітніми релігіями;

§ визначено, що в сучасному українському суспільстві виокремлюється принаймні два, принципово відмінних між собою типи релігійності (і відповідно типи носіїв цієї релігійності) - масова і воцерковлена. Перша з них характеризується низьким ступенем і поверховістю релігійних переконань, недостатньою силою релігійної віри, слабкою інтенсивністю релігійних почуттів та переживань, неактивною та неусвідомленою релігійною діяльністю, повільним засвоєнням релігійних ідей, норм і цінностей, яскраво вираженою ритуалістичністю, конформізмом, декларативністю. Друга вирізняється цілісністю, виваженістю, ґрунтовністю релігійних переконань та їх максимальною відповідністю конкретним релігійним віруванням, вимогливістю до виконання релігійних практик з усвідомленням їх самоцінності, залученістю до релігійних організацій, участю в соціальній, просвітницькій, благодійницькій та іншій діяльності релігійних громад;

§ основними рисами сучасної релігійності є суперечливий дуалізм, що проявляється, з одного боку, в її відкритості, адогматичності, демократичності, синкретизмі, толерантності, лояльності, приватизації тощо, а з іншого - у духовній ентропії, еклектиці, невизначеності, фрагментарності, популізмі, конформізмі, обрядовірстві, прагматизації тощо;

§ виявлено парадоксальну ознаку постсоціалістичної масової релігійності, яка полягає в тому, що: 1) кількість віруючих (за самоідентифікацією) менша, ніж кількість тих, хто вірить у Бога (відповідно 58 і 78% - серед усього населення України; 53 і 76% - серед 14-28-річної молоді); 2) кількість православних (за самоідентифікацією) більша, ніж віруючих (відповідно 66 і 58% - серед усього населення; 59 і 53% - серед молоді).

Теоретичне і практичне значення дисертації. Розкриті в дисертації положення і сформульовані висновки щодо сучасного стану релігійності та детермінант, які її зумовлюють, є внеском у теоретичне вивчення релігійності в Україні. Значення одержаних результатів полягає й у тому, що вони збільшують недостатньо повну на даний час емпіричну базу стосовно релігійного феномена постсоціалістичного періоду. Матеріали дослідження створюють передумови для міждисциплінарного дослідження релігійності, сприяють подальшому розвитку теоретико-практичного осягнення стану і тенденцій еволюції релігійності, що дозволить прогнозувати й очікувати відкриття нових, ще неописаних властивостей сучасної релігійності. Методологія проведених соціологічних досліджень може бути корисною для майбутніх дослідницьких проектів в галузі соціології релігії.

Оскільки дані дисертації (особливо емпірія) розкривають реальний рівень, характер, стан, тенденції релігійності в сучасному українському соціумі, вони можуть бути корисним для богословів і священнослужителів, керівників і лідерів релігійних організацій для пожвавлення релігійної діяльності, підвищення її адекватності відповідно до конкретних можливостей, потреб, запитів, прагнень людини, яка ідентифікує себе з віруючими.

Разом з цим, результати дисертації можуть використовуватися в педагогічній практиці, виховній та просвітницькій роботі, при підготовці навчальних програм та спеціальних курсів з релігієзнавства, соціології, філософії, психології, культурології тощо.

Особистий внесок здобувача. З проблематики дисертації видані праці, співавтором яких виступав здобувач, зокрема Н. Дудар, Л. Филипович «Нові релігійні течії: український контекст» (Київ, 2000) - розділи І-ІІ, частково розліл ІІІ, вступ і висновки; Н. Дудар, О. Балакірєва «Ціннісні орієнтації молодого покоління» («Молодь у дзеркалі соціології», Київ, 2001); Н. Дудар, О. Балакірєва, С. Свистунов, Л. Филипович «Світоглядно-релігійні пошуки молоді в Україні» (Київ, 1998, 0198U008119) - вступ, розділ ІІІ, висновки та упорядкування матеріалу; Н. Дудар, Л. Шангіна «Віра й релігія в житті українців» (журнал «Національна безпека», 2000, №10) - автором тексту є здобувач, інший співавтор виступав редактором, коректором та упорядником матеріалу.

Апробація дослідження. Ідеї дисертації висвітлені дисертанткою у виступах на Всеукраїнській міжнародній християнській асамблеї (Київ, 1998), науково-практичній конференції та засіданнях круглих столів «Новітні релігії в сучасній Україні» (Київ, 2000), «Релігія і влада в Україні: проблеми взаємовідносин» (2000 р., 2001 р.), «Історія релігій в Україні» (Львів, 1999). Вони оприлюднювалися під час наукових конференцій за підсумками дослідницьких проектів Українського інституту соціальних досліджень (1998-2001 рр.). Певні аспекти дисертації були викладені у матеріалі, представленому на конкурс наукових робіт студентів і молодих вчених м. Києва з соціології (2002 р.; здобувач зайняв друге місце).

Результати дослідження відображені у 2-х розділах колективної монографії, 2-х наукових статтях (одна у співавторстві в колективній монографії), депонованій монографії (у співавторстві), 4-х статтях у науково-практичних та науково-популярному релігієзнавчому журналах, 2-х розділах в щорічної доповіді Президентові України про становище молоді, 6-х тезах виступів на науково-практичних конференціях та засіданнях круглих столів, 3-х статтях на сайтах в мережі Internet.

Структура дисертації зумовлена логікою дослідження згідно з його метою та завданнями. Робота складається зі вступу, трьох розділів (3-й містить чотири підрозділи), висновків, додатків, списку використаних джерел. У першому аналізуються наукові підходи і дослідницькі проблеми, пов'язані з вивченням релігійності як суспільного й особистісного феномена у вітчизняних і західних, класичних і сучасних, теоретичних і практичних науково-дослідних патернах. Другий розділ присвячений виокремленню і обґрунтуванню детермінант сучасної релігійності. У третьому наводиться аналіз результатів соціологічних досліджень релігійності в Україні із висвітленням: 1) характеристик носіїв сучасної релігійності; 2) розуміння сучасним віруючим віри й релігії; 3) релігійних практик як ознаки релігійної ідентичності людини; 4) ціннісних орієнтацій і життєвих пріоритетів людини віповідно до її релігійної ідентифікації.

Повний обсяг дисертації - 180 сторінок основного тексту, 29 сторінок списку використаних джерел (378 найменувань) та 57 сторінок додатків.

Структура і послідовність викладення результатів дослідження відповідають внутрішній логіці опрацювання теми.

Основний зміст роботи

релігійність український суспільство соціологічний

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються об'єкт, предмет, мета і задачі дисертаційного дослідження, його теоретико-методологічна основа та методи дослідження, розкривається наукова новизна, теоретичне та практичне значення результатів дисертаційної роботи, наводяться дані про форми їхньої апробації.

Перший розділ «Релігійність як суспільний і особистісний феномен: огляд наукових підходів, дослідницькі проблеми» присвячений аналізу теоретико-методологічних підходів до вивчення релігійності: термінологічного її витлумачення, співвідношення понять «релігія» та «релігійність», визначення структурних компонентів, показників і критеріїв останньої, а також наявних дослідницьких проблем щодо названого як на теоретичному, так і на емпіричному рівнях.

На підставі вивчення доробку класиків, посткласиків та сучасників західної і вітчизняної науки виявлено, що релігійність є динамічною, багатоструктурною і багаторівневою системою, основними складовими або компонентами якої виступає віроповчальна (релігійне світорозуміння), соціально-психологічна (релігійне світовідчуття) та обрядово-побутова (релігійне світоставлення) релігійність, що тісно взаємопов'язані і взаємодіють. Під релігійністю розуміється: ознака віруючої людини та громади, суспільства; головна характеристика епохи чи людини; певний стан індивідуальної та суспільної свідомості тощо. За своєю суттю релігійність є проявом суб'єкта, в ролі якого постає людина (індивід, група, колектив, нація, певне суспільство, людство), в ній (релігійності) втілюється і через неї об'єктивується релігія.

Підкреслюється, що дефініція «релігійність» наповнюється тим змістом, який має цей феномен в конкретний історичний проміжок часу. Обґрунтовується поняття сучасної релігійності, вживане в дисертації, під яким розуміється наявність і прояви вірувального ставлення сучасної людини до надприродного: Бога, Вищої сили, Космічного розуму, Всесвітньої енергії тощо. В сучасній релігійності виділено два її види: відтворена - традиційна і творена - модерна або новітня. Такий розподіл не є абсолютним, оскільки традиційним релігіям властиві певні риси модернізації, так само як і новітні релігії досить часто синкретично поєднують у собі ідеї однієї чи кількох світових релігій. Під відтвореною релігійністю розуміється, абстрагуючись від глибини віри, вірувальне ставлення до ідей, сутнісних основ традиційних для України релігій - християнства, іудаїзму та ісламу, але в першу чергу православ'я, римо - та греко-католицизму, протестантизму, які сьогодні переживають своє відродження й зміцнення позицій. В межах цього виду сучасної релігійності в дисертації розглядається масова релігійність. Носіями твореної релігійності є прихильники новітніх релігійних течій, що сформувалися переважно у другій половині ХХ ст. або на основі певної релігійної традиції, але в її модерновій інтерпретації, або на синкретичному поєднанні елементів віровчень різних релігійних традицій, або на еклектиці ідей традиційних релігій з науковими чи фізично-терапевтичними (крім неоязичництва) концептами. Своєрідним різновидом новітньої релігійності є поєднання у свідомості людини різних смислотворчих парадигм: філософської, релігійної (як традиційної, так і новітньої), наукової та інших без залученості до будь-якої релігійної організації чи, навпаки, належності відразу до декількох, з основною метою - додати сенсу власному існуванню в сучасному бутті.

Аналіз наукових джерел показав, що домінуючими серед емпіричних підходів до вивчення релігійності є два: психологічний (вивчає релігійність на особистісному рівні, розкриваючи вплив релігії в контексті людської психіки) і соціологічний (релігійність вивчається як вплив релігійних переконань на свідомість і поведінку індивіда, спільнот, соціально-демографічних груп, виявляючи функціональність релігії на індивідуальному й соціальному рівнях).

Зазначається, що як на емпіричному, так і теоретичному рівнях проблема критеріїв релігійності недостатньо розроблена і єдиного підходу до її вирішення немає. «Багатовимірна модель релігійності» американських соціологів Ч. Глока і Р. Старка є одним із найвживаніших системних підходів до визначення критеріїв релігійності, яка і по цей час в своїй цілісності та у різних її варіаціях (додаванням чи вилучанням певних вимірів) лягає в основу багатьох соціологічних проектів з вивчення релігійності у світі і в Україні.

Визнається, що нині у вітчизняному релігієзнавстві емпіричне вивчення релігійності психологічними й соціологічними методами з подальшим порівнянням отриманих результатів та теоретичними узагальненнями є не дуже досконалим. Вказується, що на теоретичному рівні серед останніх доробок українських вчених-релігієзнавців у дослідженні релігійного феномена найбільш ґрунтовним є підручник «Академічне релігієзнавство».

У західній науці за останні 80 років у вивченні релігії й релігійності виокремлюються чотири підходи або дослідницькі напрями: психоаналіз, біхевіористичний підхід, культурологічний напрям, синкретичний підхід. Серед теорій вивчення релігії й релігійності 90-х рр. ХХ ст. розглядаються теорії раціонального вибору, секуляризації і глобалізації релігії.

Здійснений у першому розділі аналіз наукових джерел з даної проблематики дав підстави вважати, що на даний момент в релігієзнавстві відсутній цілісний погляд на релігійність як багатовимірний духовний феномен, як елемент загальної соціально-культурної системи, відсутня загальноприйнята система критеріїв релігійності і недостатньо операціоналізовані окремі з них. Робиться висновок про необхідність зближення і взаємопроникнення теоретичної та практичної релігієзнавчої науки.

У другому розділі «Детермінанти сучасного стану релігійності» визначається, що у нестабільному сучасному суспільстві, яке зазнає постійних, ідеологічних, економічних, політичних, культурних, етичних та інших змін, де важко знайти своє місце й особисту значущість у соціумі, певна частина людства перебуває у перманентному стані депривації, а відтак посилюється увага до релігії, яка реалізується у двох взаємодоповнюючих тенденціях: 1) повернення до ортодоксального віровчення, відновлення усталених релігійних традицій; 2) пошук нових цінностей, духовних орієнтирів, нових ідеалів через потяг до таємничого, трансцендентного, нетрадиційного.

Основна увага в розділі сконцентрована на виокремленні й обґрунтуванні детермінант сучасної релігійності, оскільки детальний їх аналіз значною мірою полегшує розуміння сутності й основних характеристик цього феномена в українському контексті. Виходячи з ідеї А. Колодного щодо вирізнення детермінант нетрадиційних релігійних рухів та адаптувавши її до досліджуваного об'єкту дисертації, пропонується під детермінантами сучасної релігійності розуміти: а) явища, які виконують функцію підґрунтя, основного принципу, передумови як можливість для появи і творення сучасної релігійності de jure - умови; б) обов'язкові фактори, що при взаємодії з умовами створюють сучасну релігійність de facto як наслідок свого існування або виникнення - причини. Аналіз детермінант нового сучасного типу релігійності включав три взаємозалежних і взаємообумовлених підрівні: 1) об'єктивні детермінанти, тобто ті, що рівною мірою стосуються трансформації релігійності внаслідок соціокультурних змін на мегарівні - в усьому світі й в Україні зокрема; 2) специфічно українські, зумовлені соціально-культурними змінами на макрорівні - в українському соціумі (і частині постсоціалістичного простору); 3) індивідуальні або суб'єктивістські зміни на мікрорівні - в психології окремого індивіда.

Серед найсуттєвіших умов сучасних релігійних трансформацій виділені такі загальноцивілізаційні зрушення: перехід до нової соціокультурної реальності - постіндустріального або постмодерного суспільства; процеси світової глобалізації; гостра постановка глобальних проблем (у першу чергу, екологічної); наслідки науково-технічного прогресу; криза європейської цивілізації, принципу європоцентризму; процес секуляризації. Все вищеназване є детермінантами мегарівня, які у своїй сукупності призвели до загальної «антропологічної революції», котру переживає світова спільнота й Україна зокрема. Змінилося місце людини у світі, що посилило екзистенційні проблеми, з якими традиційно протягом віків «працювала» релігійна парадигма, а відтак, як в Україні, так у світі до світогляду сучасної людини додаються релігійні елементи як засіб сенсотворення.

До специфічно українських детермінант сучасного стану релігійності (детермінанти макрорівня) віднесені: криза радянської системи цінностей внаслідок розпаду Радянського Союзу (коли «домінантою масової свідомості усіх дев'яти років незалежності лишається негативізм, який характеризується трьома чіткими емоційно-оціночними «не»: недовіра, незадоволеність, невіра у майбутнє»); трансформація механізмів традиційного відтворення релігійності; новий тип економічної системи (ринкова економіка); новий тип політичної системи (демократія, зокрема наявність правової забезпеченості свободи совісті); міжконфесійні конфлікти; етнопсихологічні характеристики українців. Останню детермінанту можна розцінювати і як умову (оскільки існує як сталість, даність), і як причину (оскільки стосується особливостей людини) виникнення, творення й розвитку сучасної релігійності.

Два попередні підрівні детермінант сучасної релігійності обумовлюють останній - мікрорівень. Йдеться про зміни, що відбуваються в психології окремого індивіда, які є тими причинами-факторами, що при взаємодії з вищеназваними умовами сприяють творенню сучасного стану релігійності: самотність людини, криза самоідентифікації, пошук людиною сенсу й мети існування, прагнення до самореалізації до зміни й удосконалення свого онтологічного статусу і сакрально-морального рівня, потреба в реалізації свого творчого потенціалу, в надійній референтній групі як критерію її поведінки, в непохитних імперативах, що визначають спрямованість життєдіяльності.

Виходячи з емпіричних даних, зауважено на тому, що, намагаючись компенсувати названі вище психологічні стани, певна частина людей прагне набути релігійності. Виявлено, що на релігійне самовизначення людини (за даними опитування 14-28-річної молоді) передусім впливають: традиція сім'ї, народу; факт залучення до тієї чи іншої релігії через відповідний обряд (наприклад, хрещення у християнстві); символи приналежності, такі, як молитва, хрест, храм, Біблія тощо; соціальні стереотипи (стереотипи поведінки соціальної групи, держави, суспільства) та ефекти сприйняття людського оточення; незадоволення особи попередньою релігією та прагнення віднайти у новій, відсутні в старій, елементи істинності; конфлікт «батьки - діти»; найближче оточення - знайомі, друзі, родичі; місіонерство - збудження проповідником інтересу до цінностей своєї релігійної організації (соціальне зараження); засоби масової інформації, Інтернет; зовнішні ознаки ідентифікації: одяг, ритуальна діяльність; життєві негаразди тощо.

Визначено також, що вибір релігійної орієнтації постає як діяльність, що спрямована не лише на реалізацію людських потреб, тобто має практичну забарвленість, а й несе в собі творчий потенціал, оскільки пов'язана з релігієтворенням.

У третьому розділі «Особливості сучасної релігійності українського соціума» розкриваються характерні риси релігійності нинішніх віруючих, визначені внаслідок аналізу результатів соціологічних досліджень.

Відзначено, що переважна більшість членів українського соціуму, незалежно від їх ідентифікацій щодо віри, демонструє своє позитивне ставлення як до інституційної релігії, так і до позаінституційної чи позаконфесійної віри. Сучасна людина, як правило, прагне релігійно ідентифікувати себе з віруючими, або ж тими, хто вагається між вірою й невір'ям (відповідно 58 і 23% серед усього населення України та 53 і 26% серед 14-28-річної молоді), і значно менше з невіруючими і атеїстами (питома вага останніх не перевищує 3%).

Виходячи з аналізу емпіричних даних, виокремлено два принципово відмінних між собою типи релігійності і відповідно типи віруючих - масовий і воцерковлений. Тип масового віруючого в основному представляє відтворену релігійність, тоді як тип воцерковленого віруючого - і відтворену, і творену релігійність. Зауважується, що проаналізовані й наведені лише найбільш загальні характеристики носіїв сучасного українського релігійного поля, оскільки існують певні відмінності між воцерковленими носіями твореної і відтвореної релігійності. Так, православні релігійні організації відрізняються дещо більшою консервативністю і «замкненістю» тільки на своїй традиції, порівняно не лише з релігійними організаціями, які продукують творену релігійність, але й з католицькими та протестантськими. Тоді як організації новітніх релігій (творена релігійність), порівняно з останніми, є більш адаптованими до сучасних умов і спрямованими на задоволення потреб тієї частини людей, які потребують віри «тут і зараз», без наявності глибокого підґрунтя релігійних «знань» і переконань. Існують відмінності і в самій твореній релігійності. І певною мірою тип масового віруючого можна вважати як сучасну творену релігійність, тобто таку, що утворилася у значної частини представників українського соціуму, як наслідок сукупності детермінант, проаналізованих у другому розділі дисертації.

У підрозділі 3.1. «Характеристика носіїв релігійності» визначається рівень релігійності згідно з самоідентифікацією респондентів щодо релігії та віри, а також конфесійною самовизначеністю, соціально-демографічний портрет, зв'язок між позицією особи щодо релігійного самовизначення та характером виховання в сім'ї.

Виявлено, що за самоідентифікацією віруючими себе вважають 58% населення України (серед 14-28-річної молоді - 53%). При цьому віруючими найчастіше себе вважають жінки (віруючими визнали себе 68% жінок та 46% чоловіків, невіруючими - відповідно 8 і 17%), особи літнього віку 50 років і старші (18-28 рр. - 53%, 29-39 рр. - 56%, 40-49 рр. - 54%, 50 р. і старші - 63%), ті, хто має неповну середню освіту (н/середня - 67%, з/середня - 57%, с/спеціальна - 59%, вища та н/вища - 50%), мешканці сіл і невеликих містечок (села - 61%, смт - 62%, міста до 49 тис. чол. - 68%, міста 50-99 тис. чол. - 58%, міста 100 тис. чол. - до1 млн - 56%, 1 млн і більше - 49%), ті, хто проживає на Заході України (Захід - 84%, АР Крим - 59%, Центр - 58%, м. Київ - 50%, Схід - 47%, Південь - 44%).

Існує кореляційний зв'язок між визначенням людини щодо віри і умовами виховання особи в сім'ї: ті, хто виховувався в релігійному дусі здебільшого ідентифікують себе з віруючими або ж з тими, хто вагається між вірою та невір'ям, тоді як серед тих, в чиїх сім'ях до релігії ставилися негативно, більшість вважає себе невіруючими або атеїстами. Найусталеніші традиції релігійно-сімейного виховання зберігаються на Заході, найслабші - на Півдні та Сході України.

За конфесійною ознакою Україна є багатоконфесійною державою із сильною християнською, переважно православною, традицією.

Виявлено один із парадоксів постсоціалістичної релігійності - поняття «православний» розширюється, включаючи в себе поняття «віруючий», оскільки з православними себе ідентифікують не лише ті, хто вагається між вірою і невір'ям, але й невіруючі і навіть атеїсти.

Відзначена тенденція розвитку позаконфесійної, позацерковної релігійності: віруючі не завжди є прихильниками будь-якої конкретної релігії чи деномінації і вважають себе просто християнами.

Ззазачено, що релігійні твердження про існування Бога, а також душі і гріха у свідомості сучасної людини підлягають найменшому сумніву. Вони набули нині не тільки і не стільки релігійного, скільки, скоріше, морального змісту.

Для сучасного українського суспільства характерне взаємопроникнення різних культурних світів та типів мислення, отже і розширення релігійно-світоглядних парадигм та еклектичне поєднання різних їх елементів

У підрозділі 3.2. «Розуміння сучасним віруючим віри і релігії» визначається, що уявлення сучасної людини про віру й релігію корелюється ступенем і рівнем її релігійності:

- якщо масовим віруючим властива певна розмитість розуміння означених понять; припущення можливості існування віри поза конкретною релігією і не обов'язково пов'язаною саме з вірою в Бога, або ж можливість віри в «свого» Бога; визначення взаємозв'язку віри й релігії з позицій умоглядності, раціонального міркування, загальноприйнятих колективних суджень, певного синкретизму (що всотував в себе як релігійну традицію, так і ознаки зовсім різних типів свідомості, в тому числі й нерелігійних);

- то воцерковленим віруючим характерне сутнісне розуміння віри як способу життя і його керівного принципу, як переконаності в істинності конкретного релігійного вчення, в нерозривності віри і релігії; переконаність у неможливості існування віри поза релігією; для тих, хто не мав попереднього релігійного досвіду і вперше потрапив до релігійної організації (як традиційної, так і новітньої), притаманне сприйняття віри як рушійної сили змін їхнього життя на краще, впевненості й визначеності їхнього існування.

Визначено, що незалежно від вірувальної ідентифікації, домінуючими функціями віри визначаються регулююча, компенсаторна, традиційно-транслююча, при цьому практично відсутні різко негативні оціночні судження про роль віри в житті людини.

У підрозділі 3.3. «Релігійні практики як ознака релігійної ідентичності людини» аналізується залучення і ставлення сучасних людей до різних релігійних практик.

Визначається, що масового або «осучасненого» віруючого характеризують конформістські позиції стосовно: власної вірувальної і конфесійної ідентифікації; здійснення релігійних практик. Значна частина масових віруючих є прихильниками твердження про сутність віруючої людини як такої, що може не знати основ релігійного вчення, відвідувати релігійні служби і виконувати релігійні обряди час від часу або взагалі ніколи цього не робити. Спілкування ж із Богом здійснювати «сам на сам» без духовників-посередників, поза культовою спорудою, у формі довільної розмови чи звертання, а не обов'язково молитви (для християн). Шукати підтримки Бога переважно у кризових ситуаціях - фізичного або морального недомагання власного або когось із близьких людей. Їхні уявлення про те, якою може бути віруюча людина, і вимоги до її поведінки - це саме ті умови і характеристики, яким відповідає сам типовий представник масових віруючих. Масовий віруючий вірить і в Бога, і у Вищий Розум, Логос, і в життя після смерті, і в реінкарнацію.

Відмічається, що значну частину сучасних українців, які ідентифікують себе як віруючих, навряд чи можна назвати віруючими згідно з традиційною релігійною догматикою. Їхня релігійність є нестійкою, розмитою, фрагментарною, синкретичною (з поєднанням елементів різних релігійних традицій і моди, магічності та релігійних цінностей), конформістською. Проте, зважаючи на загальну орієнтацію на релігійне, і прагнення ідентифікації віруючого, незалежно від «глибини релігійних знань», а також з визнанням за вірою ролі морально-етичного регулятора в суспільстві і власному житті, їх можна вважати віруючими у «широкому» значенні.

Релігійність воцерковлених віруючих характеризується цілісністю, виваженістю, ґрунтовністю. Вони є вимогливими до безпосереднього виконання релігійних практик: вважають за необхідне відвідувати релігійні служби, зібрання чи богослужіння щотижня або навіть частіше, і прагнуть самі відповідати таким умовам; вважають обов'язковим знання ідей і сутнісних основ релігії, з якою ідентифікує себе віруюча людина. Ці віруючі здебільшого не обмежуються пасивним відвідуванням релігійних служб і здійснення релігійних практик є усвідомленим і цінним саме завдяки їх внутрішньому змісту.

Узагальнюючи відповіді респондентів (як стандартизованих, так і якісних даних), виокремлені деякі стереотипні моделі поведінки сучасної української людини залежно від її ставлення до релігії та віри. Зауважимо, що ці моделі, так само, як і попередній типологічний поділ віруючих на масових і воцерковлених, є лише теоретичними конструктами, які виокремлюються за допомогою типів та видів релігійних ідентичностей і відповідних до них релігійних практик:

· глибоко віруючий - поштовхом до дії є внутрішня віра, що «матеріалізується» у виконання релігійних догматів, соціальна поведінка збігається із стереотипною поведінкою релігійної ідентичності; ядро воцерковлених віруючих - носії внутрішньої релігійності;

· віруючий - намагання дотримуватися ціннісних зразків своєї релігійної спільноти, виконувати всі релігійні приписи, але віра є лише одним з ідентитетів, який змагається з іншими за управління поведінкою особи, поєднання внутрішньої та зовнішньої релігійності;

· віруючий відповідно до родинних цінностей - релігійна ідентифікація відбувається на етапі первинної соціалізації, релігійні цінності засвоюються в родинному колі, це модель наслідування вчинків;

· церковно-віруючий або ритуаліст - важливо дотримуватися обрядової частини обов'язків релігійної спільноти; більше ідентифікують себе з церквою, аніж з вірою; є носіями зовнішньої релігійності; їхня віра нестійка: коливається в залежності від визнання церковних цінностей іншими верствами населення та соціальними інституціями, наприклад державою;

· віруючий, тому що вірять всі, або конформіст - віддавання данини стереотипній поведінці даного часу, характерне не прагнення усвідомити релігійні цінності та норми, осягнути сутнісні релігійні ідеї, а відповідати «прийнятій або популярній релігійній поведінці»; релігійні цінності та моделі поведінки є мозаїчними та уривчастими;

· той, хто вагається між вірою і невір'ям - беруть нерегулярну участь у найважливіших релігійних обрядах, час від часу відвідують релігійні служби у найважливіші релігійні свята; відсутня чітко визначена позиція стосовно власного ставлення як до віри, так і до невір'я, проте більше тяжіють до переконань і поведінки конформістів та ритуалістів; мають поверхове, фрагментарне уявлення про релігійні ідеї, цінності, піддаючи їх постійному сумніву; досить часто все ж ідентифікують себе з певною релігію;

· байдужий або індиферентний - майже ніколи, за рідким винятком, не беруть участі в релігійних святах і обрядах; «живуть біля релігійних ідентичностей», але фактично не цікавляться релігійним життям; як правило, не порівнюють свою поведінку з релігійними умовами, вимогами і т. п.; в орієнтаціях привалюють професійні, соціальні чи інші ідентитети;

· невіруючий - як правило, не властиві релігійні ідентитети і практики; характеризує не індиферентна споглядальна позиція щодо релігійних ідей, переконань і практик, а позиція критики перших і заперечення доцільності останніх, проте не заперечуює існування деяких релігійних тверджень, зокрема душі, гріха, навіть певного трансцендентного начала;

· атеїст - ніколи не здійснюють релігійних практик, не вірить в існування Бога чи будь-якого іншого сакрального начала.

У даному підрозділі було виявлено ще одну специфічну ознаку постсоціалістичної релігійності: самоідентифікація себе як віруючої людини є чимось більш серйозним, ніж впевненість в існуванні Бога. Так тих, хто вважає себе «віруючим», значно менше, ніж тих, хто позитивно відповідає на запитання: «Чи вірите Ви в Бога?». За даними опитування 2000 р., серед дорослого населення країни 58% вважають себе віруючими, а тих, хто ствердно відповів про віру в Бога, 78%. За даними опитування 2001 р. 14-28-річної молоді, вважають себе віруючими 53%, а вірять в Бога 76%.

Основним висновком підрозділу 3.4. «Релігійність в системі цінностей і життєвих пріоритетів сучасного віруючого» є наступне: наявність релігійності як такої, незалежно від її глибини або типу - масова як більш загальна, фрагментарна, поверхова, конформістська чи більш ґрунтовна, цілісна, виважена, притаманна воцерковленим віруючим, впливає на життєдіяльність її носія, орієнтує його на позитивне у власному житті, житті своїх близьких, у суспільстві загалом.

В ієрархії життєвих пріоритетів, орієнтацій і цінностей переважної більшості сучасних членів українського соціуму незалежно від релігійних переконань на перших місцях локальний життєвий світ індивіда - мікросфера (власна особа, сім'я).

Наявність віри у людини є певним внутрішнім морально-етичним кодексом, який впливає на розуміння та ціннісну вагу для неї таких інституцій, як шлюб, сім'я, повна сім'я, подружня вірність. Віруючі є більш традиційними у ставленні до шлюбу як способу організації сім'ї (лише 15% вважають шлюб застарілим). Для благополуччя у шлюбі віруючі люди помітно більшого значення, порівняно з невіруючими, надають таким принципам, як: повага та підтримка між подружжям, діти, порозуміння та терпимість, подружня вірність, спільне обговорення проблем, час проведений разом.

Особи з певними релігійними переконаннями упередженіше і категоричніше сприймають хабарництво при використанні службового становища, наркоманію, проституцію, гомосексуалізм. Вони демонструють більшу вимогливість до цінності життя, до власної поведінки, до відповідальності за прийняття рішень, що стосуються не лише самого себе. Серед них найзначніша кількість тих, хто засуджує і абсолютно не виправдовує аборт і евтаназію.

Значна частина віруючої молоді вважає за корисне виховання у дітей релігійності, проте за рівнем важливості вона поступилася повазі до батьків, відповідальності, гарним манерам, чесності, порядності, відвертості, звичці до здорового способу життя, бережливості, терпимості та повазі до інших, вмінню здобувати авторитет в оточуючих, слухняності, безкорисності, повазі до традицій та обізнаності з національною культурою.

У висновках підводяться основні результати дослідження стану сучасної постсоціалістичної релігійності в Україні, визначаються найхарактерніші її риси та тенденції еволюції кожного з структурних компонентів: релігійного світорозуміння, світовідчуття і світоставлення:

- сучасна людина здебільшого прагне внутрішньо-індивідуальної ідентифікації віруючого або того, хто вагається між вірою і невір'ям, аніж невіруючого чи атеїста;

- існує два принципово відмінні типи релігійності масова і воцерковлена;

- самоідентифікація себе як віруючої людини є чимось більш серйозним, ніж впевненість в існуванні Бога;

- поняття «православний» розширюється, включаючи в себе поняття «віруючий»;

- «церковність» набула рис соціально легітимізованої і заохочуваної характеристики людини, що підсилило релігійну поведінку і храмову активність;

- існує кореляційний зв'язок між визначенням людини стосовно віри і умовами виховання особи в сім'ї;

- релігійні ідентитети міцніші серед тих віруючих, які зазнали релігійного виховання в своїх сім'ях, тобто інтегрували релігійні цінності та норми на етапі первинної соціалізації. Зазначена тенденція має більш глибоке коріння на Заході України;

- основними рисами сучасної релігійності є неоднорідність, незавершеність, неоднозначність, поліфункціональність, багатоконфесійність (при домінуванні християнської традиції) та дисгармонійність між кількісним піднесенням і невідповідним якісним наповненням;

- стан релігійності характеризується двозначністю: з одного боку, відкритістю, адогматичністю, демократичністю, гнучкістю, індивідуалістичністю і т. п., а з другого - духовною ентропією, еклектикою, невизначеністю, фрагментарністю, популізмом, конформізмом тощо (та чи інша позицію займається відповідно до власних поглядів і переконань);

- тенденції еволюції релігійності: абстрактизація і розмитість ідеї надприродного, етизація й етикетизація релігії, імморталізація релігійного світорозуміння, активний розвиток позаконфесійної і позацерковної релігійності, детрадиціоналізація релігійних постулатів, релігійне пристосовництво тощо.

Размещено на Allbest.ru