Демократизація релігійно-церковної сфери - важлива риса громадянського суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Демократизація релігійно-церковної сфери важлива риса громадянського суспільства

Коваль І.В.

Процеси становлення та розвитку громадянського суспільства в Україні сприяли демократизації майже всіх сфер суспільного життя. Не стала винятком і церковно-релігійна сфера суспільних відносин.

Так, сучасна політика Української держави щодо релігії і церкви є вагомим чинником демократизації церковно-релігійного життя, оскільки вона сприяє як сталому динамічному розвитку мережі релігійних організацій, так і конфесійній різноманітності релігійного середовища відповідно до етноконфесійних та культурних потреб українського народу.

Ще після проголошення незалежності та започаткування демократичних перетворень роль церкви та релігії набула принципово нових рис за всю історію існування християнства на території України. Найбільш істотними кроками влади незалежної України було визнання на законодавчому рівні церкви як вагомого інституту суспільства.

Серед цих кроків, перш за все, хотілося б відзначити прийняття Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», який забезпечив соціальну справедливість, захист прав і законних інтересів громадян незалежно від їх ставлення де релігії; визначив обов'язки держави стосовно релігійних організацій, а також обов'язки релігійних організацій перед державою і суспільством. Саме за допомогою цього Закону держава поставила перед собою мету подолати негативні наслідки державної політики минулих років стосовно релігії і церкви.

Прийняття Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» це не лише юридичне оформлення нових державно-церковних відносин. Цей закон відповідав духу і змісту «Декларації про державний суверенітет України», а також нормам міжнародного права. Він повністю ввібрав у себе 11 принципових положень Заключною документа Віденської зустрічі держав-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі, які гарантують свободу особи сповідувати будь-яку релігійну віру. Ось деякі з цих принципів:

здійснювати ефективні заходи з попередження і ліквідації дискримінації осіб або об'єднань на грунті релігії або переконань відносно визнання, здійснення і користування правами людини і основними свободами у всіх сферах суспільного, політичного, економічного і культурного життя і з забезпечення справжньої рівності між віруючими і невіруючими;

сприяти встановленню клімату взаємної терпимості і поваги між віруючими різних об'єднань, а також між віруючими і невіруючими;

надавати на їх прохання об'єднанням віруючих, які сповідують або готові сповідувати свою віру в конституційних рамках своїх держав, визнання статусу, передбаченого для них в їхніх країнах.

Іншими положеннями Заключного документа Віденської зустрічі держав-учасниць НБСЄ надано гарантії прав релігійних організацій на ієрархічні й інституційні структури; релігійну освіту дітей і молоді; прерогативу батьків на релігійне виховання дітей згідно зі своїми переконаннями; право релігійних організацій на виготовлення, імпортування і розповсюдження релігійної літератури; участь релігійних організацій у суспільному діалозі і право на використання засобів масової інформації. Відповідно до вказаних положень міжнародних правових актів Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» має широкий юридичний, демократичний, гуманістичний діапазон дій. Він забезпечує соціальну справедливість, захист прав і законних інтересів громадян незалежно від їх ставлення до релігії; визначає обов'язки держави стосовно релігійних організацій, а також обов'язки релігійних організацій перед державою і суспільством. Він ставить перед собою мету подолати негативні наслідки державної політики минулих років стосовно релігії і церкви. І, зрештою, цей закон гарантує встановлення сприятливих умов для розвитку суспільної моралі, громадянської злагоди і співробітництва людей незалежно від їх світогляду або віросповідання.

Лібералізація державної політики щодо церкви та релігії сприяла підвищенню рівня релігійності українського суспільства. Так, соціологічні дослідження, проведені в роки незалежності України, виявляють чітку тенденцію зростання числа осіб, які прихильно ставляться до релігії. У 1991 році, за даними опитування, здійсненого Інститутом філософії НАН України, тих, хто декларував себе віруючими, було 43%[3,146], за даними Київського міжнародного інституту соціології 48% опитаних[2,3]. У 2000 році, згідно з результатами Українського центру економічних і політичних досліджень, віруючими вважали себе вже 57,8%[1,87], а у жовтні 2002 року їх чисельність зросла до 60,2%.

Релігійність сучасного українського суспільства стає все більш помітним фактором не лише приватного, але і публічного життя. Появу такої тенденції можна пояснити залученням Церкви до суспільного життя і водночас -- зростанням її уваги до найгостріших соціально-політичних проблем, що зумовлює започаткування діалогу між церквою і суспільством. З огляду на це, спостерігається певна активність Церкви у відстоюванні прав людини та інтересів суспільства. Церква все частіше висловлює своє ставлення до соціально-політичних подій, які супроводжуються суттєвими трансформаціями суспільного життя. Соціально значуща діяльність церкви знаходить все більшу підтримку з боку громадськості. Це стосується, зокрема, вивчення в загальноосвітніх школах курсу християнської етики на підтримку цієї ініціативи висловилися 65,7% респондентів. Аналогічна ситуація склалася з ініціативою церкви щодо впровадження в армії капеланства.

Міжцерковні відносини в Україні на сьогодні ще характеризуються помітним рівнем конфліктності. Існують суперечності між традиційними церквами та новітніми релігійними рухами, між традиційними церквами різних віросповідань, а також між церквами одного й того ж віросповідання. Напруженість не завжди виявляється на рівні протистояння церков як інститутів, частіше вона має характер локальних суперечностей на рівні громад, єпархій тощо. З іншого боку, глобальні протистояння не завжди сягають рівня низових ланок церковних структур.

Суперечності між церквами різних віросповідань зумовлені переплетінням догматичних, канонічних і майнових чинників, але головною їх причиною є поєднання церковно-релігійного чинника з етнічним та політичним.

Активність Церкви помітно зміщується з суто релігійного поля до соціальної сфери: суспільство сьогодні потребує не лише душпастирського, але й соціального служіння церкви. Близько половини (46,2%) громадян підтримують соціально значущу діяльність церкви, в той час коли лише 1,4% (в межах похибки) з них вважають, що церква не відіграє помітної ролі в суспільстві. Отже, перспективи подальшого розвитку Церкви значною мірою залежать від її соціальної активності та участі у вирішенні проблем, які сьогодні найбільше хвилюють громадян України.

Активна розбудова церковно-релігійної мережі супроводжується просуванням церкви до всіх сфер суспільного життя, які раніше були для неї закритими. Сьогодні соціальна діяльність церкви здійснюється переважно за двома напрямами: доброчинна та освітньо-виховна.

Практично всі релігійні організації України створили структури (місії) для реалізації доброчинних проектів. Доброчинна діяльність здійснюється переважно в наступних формах: відпочинок та оздоровлення дітей; допомога бідним; заснування та утримання притулків, дитячих будинків, будинків для літніх людей, дитячих садків для дітей-сиріт, соціально-реабілітаційних центрів; доброчинна діяльність у місцях позбавлення волі; надання гуманітарної допомоги тим, хто постраждав від стихійного лиха та біженцям тощо.

Церква приділяє значну увагу роботі з молоддю. Практично в кожній релігійній організації діють спеціальні структурні підрозділи, що опікуються проблемами дітей, підлітків та юнацтва. В роботі з молоддю церква активно використовує ЗМІ. Близько третини релігійних періодичних видань спрямовані на дитячу та молодіжну аудиторію. Діяльність Церкви, спрямована на залучення молоді засобами впливу через біляцерковні структури, не є достатньо ефективною. Це спонукає Церкву до прагнення поширити свій вплив на державну мережу освітньо-виховних закладів.

Помітною є тенденція політизації релігійного середовища в Україні, Навколо церков згрупувалися політичні та громадські структури, які мають різні позиції щодо її геополітичних пріоритетів. Церкви залучаються до підтримки кандидатів на парламентських і президентських виборах. З огляду на досить тісні зв'язки Церков з певними політичними силами, вплив Церкви на політику й на політичні орієнтації громадян стає все помітнішим.

Протистояння церков із залученням політичних чинників не призводить до істотних політичних збурень, оскільки в цілому вплив Церкви на політичні переконання населення сьогодні незначний. Міжконфесійні протистояння маніфестує невелика частина активних парафіян. Конфесійна належність нерідко стає чинником політичного самовизначення громадян. Накладаючись на релігійно-відмінні історичні та культурні особливості, на протилежні політичні інтереси, релігійний чинник несе в собі значний конфліктний потенціал, що може суттєво впливати на стабільність українського суспільства.

Так, особливо актуальною проблемою, в умовах важливості релігійного чинника політичного самовизначення громадян, нині є тенденція зростання релігійності серед військовослужбовців. Нагальною проблемою залишається надання їм морально-психологічної допомоги і посилення виховної роботи війська. Але залучення до цієї діяльності Церкви шляхом запровадження інституту капеланства залишається дискусійною проблемою.

Немає єдиної думки щодо форм і міри присутності церкви в Збройних Силах у самому армійському середовищі. Не визначилась стосовно доцільності капеланства і громадська думка. Водночас, позиція церкви в питанні взаємовідносин з армією є досить активною: практично у всіх конфесіях створені структури, відповідальні за організацію діяльності у війську; в духовних навчальних закладах проводиться богословське навчання офіцерів Збройних Силах, відповідальних за виховну роботу. Угоди, що укладаються між окремими церквами та силовими структурами, мають практично закритий характер. Примітно, що церкви, які перебувають у конфліктних стосунках, підписують угоди про співпрацю з різними силовими структурами. Це може поширити напруженість міжцерковних відносин на військове середовище.

Підсумовуючи, можна зазначити, що за роки незалежності України значно підвищилася роль громадянського суспільства в демократизації церковно-релігійної сфери суспільного життя. Лібералізація державної політики щодо церкви та релігії сприяла підвищенню рівня релігійності українського суспільства. Так, прийняття відповідних нормативних актів заклало демократичні підвалини відносин між церквою та іншими інститутами громадянського суспільства, регламентувало відносини між різними релігійними конфесіями, а також певним чином сприяло демократизації внутрішньо церковних відносин.

демократизація політизація релігія церква

Література

Дудар Н.П., Шангіна Л.І. Віра і релігія в житті українців // Національна безпека. -- 2000. №10. -- С. 83-98.

Сєвєкіна О. Небачений птах // Людина і світ. -- 1998. №8. -- С. 3-5.

Сучасна релігійна ситуація в Україні: стан, тенденції, прогнози. К.: НАН України. Ін-т філософії, 1994. -- 175 с.

Размещено на Allbest.ru