Особливості синодального управління Російської православної церкви в останній чверті ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості синодального управління Російської православної церкви в останній чверті ХІХ ст.

Меша В.Г.

Управління церквою здійснювалося структурами, які відповідали територіально-адміністративній ланці або мали галузеву спеціалізацію, як у випадку з відомством протопресвітера військового духовенства армії та флоту. На чолі РПЦ стояв Святіший Правлячий Синод. Його діяльність була визначена Духовним регламентом 1721 року, укладеним відомим суспільним та церковним діячем Ф. Прокоповичем і додатково регулювалась окремими законодавчими актами, в тому числі імперськими указами. Згідно з Духовним регламентом, Синод запроваджувався як колегіальний орган управління та був «соборним урядом церкви». Його керівне значення в церковних справах було визначено рівним значенню Сенату в справах державних [1].

До складу Св. Синоду входили Присутствіє та інші синодальні установи. Присутствіє мали складати ієрархи єпископського та пресвітерського ступеня священства, але це правило не виконувалося. В останній чверті XIX ст. в Синодальному Присутствії засідали лише єпископи (єпархіальні або вікарні). Їхня кількість не відповідала встановленому регламентом числу [1]. Замість 12 осіб, кількість членів Присутствія не перевищувала семи восьми. Четверо з них мали звання членів Св. Синоду (звання довічне): митрополит Санкт-Петербурзький та Ладозький, Свято-Троїцької Александро-Невської Лаври священноархімандрит Такими були повні офіційні титули (він же був першоприсутнім членом Синоду); митрополит Київський та Галицький, Києво-Печерської Успенської Лаври священноархімандрит другий за рангом серед членів Св. Синоду своєрідна данина Києву, як колиски християнства східнослов'янського світу); митрополит Московський та Коломенський, Свято-Троїцької Сергієвої Лаври священноархімандрит; екзарх Грузії, архієпископ Карталінський та Кахетинський. Інші три члени присутствія Св. Синоду мали звання присутніх вони могли бути призначені з числа діючих або колишніх єпархіальних єпископів, архієпископів, вікарних будь-якої єпархії [2].

Синодальні члени призначалися іменними указами, присутні - імператорськими повеліннями. Призначена до складу Св. Синоду особа на першому ж засіданні складала присягу за особливою формою. І члени, і присутні мали однакове право голосу, а всі рішення Св. Синоду повинні були ухвалюватися одноголосно. Розбіжності, якщо їх не залагоджували після компромісних пропозицій обер-прокурора Св. Синоду, представляли монарху [3, 39].

Надзвичайна концентрація влади в руках Св. Синоду найбільш яскраво простежується на прикладі кадрової політики. Якщо до входження під зверхність Московського патріаршого престолу в Україні зберігалась традиція обрання парафіяльних священиків, ігуменів монастирів та, навіть, єпископів, то після того, з утвердженням влади Св. Синоду, утвердилась практика їх призначення. Зокрема, Св. Синод обирав та представляв монарху кандидатів на найбільш важливі посади архієреїв, протопресвітерів військового духовенства, членів синодальних контор, обер-секретарів Св. Синоду, які очолювали відділення його канцелярії тощо. Синод призначав також ректорів та інспекторів духовних академій і семінарій, настоятелів та настоятельниць монастирів, членів закордонних духовних місій, викладачів академічної освіти в духовні навчальні заклади, смотрителів духовних училищ, єпархіальних доглядачів церковно-парафіяльних шкіл, секретарів та членів духовних консисторій, інспекторів притулків. Якщо взяти до уваги, що крім цього Св. Синод був вищою судовою установою церкви та представляв РПЦ перед урядами закордонних православних церков та інославних віросповідних товариств, можна говорити про справді всеохоплюючу владу цієї інституції в межах духовного відомства.

Серед синодальних установ, які забезпечували діяльність «соборного уряду церкви» наприкінці XIX ст., функціонували канцелярія Св. Синоду, синодальні контори, господарське управління, контроль (у1867 р. він був виділений в окрему установу при Св. Синоді), духовно-навчальний комітет (з 1867 р.), духовно-училищна рада (заснована у 1884 р.) для вищого завідування церковно-приходськими школами в усій імперії, петербурзька та московська синодальні типографії та канцелярія синодального обер-прокурора [4, 241].

Взагалі, принципи діяльності Св. Синоду, які безпосередньо впливали на канонічне та адміністративне буття єпархій України, вміщувалися у концептуально важливих моментах: дотриманні принципу залежності церкви від світської влади та функціонуванні управлінської системи, заснованої на чіткій ієрархії й централізованому керівництві.

Зважимо на те, що право інвеститури затвердження на посаді єпископів та всіх ключових осіб у церковній ієрархії, стало виключною прерогативою російських монархів. Російські самодержці керували церквою (це було скоріше зовнішнє вище керівництво) навіть не через першоприсутнього члена Св. Синоду. Синодом керувала цілком світська людина, обіймаючи посаду обер-прокурора. Сам факт зверхності з боку світського чиновника не тільки символізував порушення канонічних принципів, а й принижував та значною мірою деморалізовував церковну інституцію. Жоден із вищих ієрархів РПЦ не міг навіть отримати права доповіді імператору з церковних питань. Був лише один посередник між «соборним церковним урядом» та вищою владою в Російській імперії обер-прокурор Синоду.

Від часу запровадження цієї посади в 1722 році обер-прокурори поступово розширювали свої повноваження і на другу половину XIX ст. мали вже низку надзвичайних прав, виконуючи функції «ока государевого и стряпчего дел державных». Обер-прокурор займав серед посадовців положення рівне міністрам, призначався та звільнявся іменними указами Сенату, за справами служби підлягав відповідальності лише перед верховною владою та представляв імператору звіти духовного відомства.

Широкі повноваження обер-прокурорів у рамках духовного відомства відкривали можливості дієвого впливу цих урядовців на внутрішнє життя і подальший розвиток цієї суспільної інституції. Аналізуючи ініціативи вищих чиновників духовного відомства, які стосувалися різних сфер церковного життя та урядування, можемо виділити два етапи розвитку управління та реформування православної церкви останньої чверті ХК ст. Вони заслуговують на окремий розгляд.

Особливий концептуальний зміст мав період імператорського правління Олександра ІІ та обер-прокурорського урядування графа Д.Толстого (1865-1880 рр.). То була доба ліберальних реформ не лише в світських сферах суспільного життя, а й у межах духовного відомства. Час, коли було запроваджено традицію обрання благочинних та благочинницьких рад Благочинія були середньою ланкою єпархіального управління, проміжною між єпархіальним, преосвященним, та парафіяльним, духовенством., керівників духовних навчальних закладів, почали скликатися єпархіальні з'їзди духовенства та розроблявся проект реформування системи церковного суду.

При цьому ліберальні заходи не завжди призводили до внутрішнього зміцнення церковної інституції та посилення її суспільних функцій. Так виборність благочинних, які здійснювали управлінські функції в своїх округах, мала неоднозначні наслідки. З одного боку, це нововведення, яке першочергово втілювалося в життя Київським митрополитом Арсенієм, пробуджувало внутрішній потенціал духовенства та його можливості до самоврядування, а з іншого, нерідко призводило до небажаної залежності благочинних від своїх виборців-ієреїв. Це створювало ґрунт для послаблення дисципліни і приховування благочинними огріхів своїх підлеглих-виборців. На цій проблемі почали наголошувати у світській та церковній пресі вже після вбивства імператора Олександра ІІ, коли надзвичайно гостро були відчуті ціна реформ, доцільність розширення суспільних свобод і готовність до них суспільних станів. Зокрема, Київські єпархіальні відомості в травні 1881 року наголошували на тому, що виборність благочинних не в усьому виправдала себе, а відтак закономірним є близьке скасування щойно встановленої традиції. При цьому висловлювалось сподівання, що виборність членів благочинницьких рад буде збережено [5, 4-5], в чому простежувалась прихильність частини духовної еліти (газета редагувалася професорсько-викладацьким складом та вихователями Київської духовної академії) до ідеї відновлення начал церковного, але відновлення поступового й обережного.

Церква й далі сприймалася як своєрідний інструмент впливу світської влади. Єпископи навіть не мали права проводити зустрічі у широкому складі поза стінами Святійшого Синоду. Показовою у зв'язку з цим є подія, пов'язана із наданням спеціального імператорського дозволу на приїзд семи єпархіальних архієреїв для вшанування в Троїце-Сергієвій Лаврі 50-річного ювілею архієрейства Московського митрополита Філарета. Незважаючи на високий авторитет митрополита Філарета і його похилий вік (це відбулося в серпні 1867 року, коли Філарету було вже 84 роки), обер-прокурор окремо наголосив архієрею на небажаності обговорення присутніми преосвященними церковних питань та, за інформацією управляючого Канцелярією Московської синодальної контори О. Нейдгарта, залишив у Троїце-Сергієвій Лаврі своїх довірених для нагляду за преосвященними під час ювілейних днів [6].

Спроба реформування системи церковного судочинства ще більш виразно засвідчувала ігнорування світською владою старого устрою православної церкви та її канонічних традицій. Створений у січні 1870 року Особливий комітет з реформування судової частини під головуванням архієпископа Макарія був складений зі світських осіб та білого духовенства. Крім голови, в ньому не було жодного ченця та жодного єпископа. Розроблений до 1873 року проект реформи духовного суду був неприязно зустрінутий єпископатом РПЦ, і, зокрема в Україні, оскільки ставилося питання про запровадження нових, узгоджених зі світськими, судових статутів, ніби не існувало незалежного церковного права та правосвідомості [7]. Внаслідок опору єпархіальних преосвященних, коли архієпископ Агафангел Волинський у своєму відгуку на проект реформи наважився навіть говорити про незаконність та шкідливість обер-прокурорської влади, від реформи відмовились [8,343].

Незадоволення духовенства викликали також нововведення щодо скорочення кількості парафій в єпархіях, запроваджених законами 1869 року «Про реформу парафій, складу причтів та побуту православного духовенства» та «Про зрівняння сільських парафій та скорочення деяких з них». За задумом Д.Толстого, це мало посприяти поліпшенню матеріального забезпечення парафій, які не підлягали скороченню, але особливих успіхів у цій царині так і не було досягнуто. Матеріальне становище причтів парафіяльних церков залишалося посереднім, і наприкінці ХІХ ст., незважаючи на подальші зусилля у цій сфері наступника гр. Д. Толстого обер-прокурора К. Побєдоносцева. Посереднє або недостатнє фінансування духовенства з боку держави відзначали самі представники духовенства (наприклад, у клірових відомостях, які складалися благочинними), губернські світські функціонари, і дописувачі центральних та єпархіальних друкованих видань православної церкви [9].

Посприяти цьому звичайне скорочення кількості парафій та числа причтів без збільшення державного фінансування не могло, натомість сам факт закриття православних парафій у православній державі викликав очевидне незадоволення не тільки духовенства, а й парафіян тих церков, які були переведені в розряд приписних. В усій Російській імперії до початку 1880-х років було закрито більше 2 тисяч парафій. В Україні за період з 1875 року до 1880 року було скорочено 35 парафій (24 парафіяльних церкви в Київській та 11 парафій у Чернігівській єпархіях), а кількість священиків зменшилась на 162 чоловіки (Харківська єпархія на 59 ієреїв; Київська єпархія на 52; Подільська на 29; Чернігівська на 22). Кількість причетників скоротилась на 927 чол. (!) (Чернігівська єпархія на 236 причетників; Харківська на 216; Катеринославська на 206; Подільська на 109; Волинська на 107; Херсонська єпархія на 53) [10, 14-17].

До другого етапу розвитку системи управління в рамках духовного відомства можна віднести період обер-прокурорського правління К. Побєдоносцева (1880-1905). Це був 22-й обер-прокурор Святішого Синоду, який серед усіх посадовців на чолі цієї структури прослужив найдовший час 25 років [3,42]. Концептуальні підходи К. Побєдоносцева до шляхів розвитку Російської православної церкви значно різнилися від підходів графа Д. Толстого. Якщо останній постає як прихильник ліберальних реформ у духовному відомстві, але, як виявилося, реформ, не завжди продуманих та вивірених з канонічної точки зору (задум реформи духовного суду) [11], і не завжди відповідних інтересам духовенства та православної пастви (скорочення кількості парафій), то К. Побєдоносцев виступає в ролі реформатора консервативного спрямування. На нашу думку, традиційне визначення його політики як контрреформаторство недостатньо точне для характеристики внутрішньоцерковних заходів останніх десятиріч ХІХ ст. Ці заходи були не простим поборенням ліберальних нововведень та настроїв, утверджених за доби великих реформ. Вони мали більш широкий зміст та спрямування: збереження специфіки розвитку Російської імперії через утвердження консервативної ідеології в управлінні та внутрішньому житті суспільства. Церква стала для нього своєрідним полем випробування цих консервативних начал, випробування консервативно-традиціоналістської ідеології, яку він, врешті-решт, накинув на все суспільне життя за правління Олександра ІІІ.

Побєдоносцев волів зберігати непорушними принципи зверхності світської влади над церквою, усталені ще до початку ліберальних реформ принципи церковного устрою, але він прагнув і оживити церковний організм, наскільки це було можливо за умов збереження жорсткого контролю та суворої церковно-чиновницької ієрархії. Це був особливий вид пожвавлення суспільної інституції класично консервативний: через внутрішнє дисциплінування й упорядкування самого організму шляхом адміністративного тиску і переконання водночас. У своїх листах до відомого журналіста, редактора газети «Современные известия», М. Гілярова-Платонова Побєдоносцев відзначав, що «наших ієрархів потрібно... з великими труднощами будити від вікового сну» [12,арк.10]. Заходи обер-прокурора К. Побєдоносцева дозволяють осмислити приклад того, наскільки успішно освічена, енергійна та віддана інтересам держави і православної церкви світська особа може реалізувати проект внутрішнього зміцнення православної церкви та посилення її суспільної ролі за умов збереження її підлеглості державі.

Спираючись на діючу централізовану систему управління православною церквою, яка лише частково була зачеплена ліберальними заходами Д. Толстого, К. Побєдоносцев довів до досконалості наявні організаційні форми. У1881 році було припинено практику виборності благочинних та благочинницьких рад з мотивацією неготовності духовенства до цих нововведень. Відтоді благочинні призначалися централізовано на єпархіальному рівні місцевими єпископами, які, в свою чергу, були підвладними Св. Синоду [13]. Централізаторські зусилля відзначаємо і в системі духовної освіти. В 1884 році було запроваджено нові статути для семінарій та духовних училищ (це при тому, що за попередніми статутами 1867 р. реформування навчальних закладів було завершено лише в 1877 р.). Ними передбачалося скасування виборності керівного складу навчальних закладів і запровадження адміністративного порядку призначення посадових осіб, підпорядкування правлінь духовних навчальних закладів єпархіальним архієреям [14].

До контрліберальних заходів К. Побєдоносцева варто віднести й посилення цензури в духовних навчальних закладах. Під враженням неодноразових відвідань духовних академій, обер-прокурор у серпні 1883 року ініціює перевірки бібліотек та читальних кімнат у всіх вищих духовних закладах та семінаріях на предмет наявності літератури ліберального спрямування. В офіційному листі до митрополитів РПЦ (у т.ч. Київського) від 12 серпня 1883 року йшлося про заборону вільної виписки політичних журналів та газет для студентських читалень духовних академій. В Україні перевірки академічних та семінарських бібліотек тривали протягом другої половини 1883 та 1884 років. З бібліотек вилучили твори Е.Золя, Ж.-Ж. Руссо, Н. Некрасова, деякі книги Ф.Достоєвського, Марка Вовчка та всі наявні збірки журналу «Отечественные записки» [15].

Але цим діяльність К. Побєдоносцева не обмежувалась. То був лише початок нової політики в духовному відомстві. Основну увагу було приділено й іншим, ключовим напрямам діяльності церкви, які потребували значної активізації і виходу на новий рівень суспільного служіння. Це стосувалося, зокрема, організації протидії інославному прозелітизму, який значно посилився за доби великих реформ. З 1884 року почали скликатись зібрання або з'їзди єпархіальних преосвященних для розробки заходів з охорони православних від інославної пропаганди. Так у 1884 році було проведено форум (для зібрання преосвященних південно-західних єпархій РПЦ). Це була спроба посилити й оживити православну церкву зсередини, активізувати пастирське служіння духовенства. На думку К. Побєдоносцева, такі зібрання стали важливими церковно-історичними подіями, символізуючи виконання на практиці давньої канонічної традиції та права священнослужителів православної церкви соборно обговорювати питання віри та церковного життя (маємо при цьому розуміти, що соборний принцип управління РПЦ у всій своїй повноті не міг бути втілений у життя за умов зверхності світської влади над духовною).

Централізація системи синодального управління простежувалась і в діях, спрямованих на посилення суспільних функцій церкви. Йдеться, зокрема, про пожвавлення ролі духовенства в системі народної освіти.

Було висловлено переконання, що духовний і моральний розвиток народу не може бути досягнутий без повернення духовенству домінуючої ролі в системі початкової освіти [16,3]. Цьому сприяло затвердження за поданням Синоду правил «Про церковно-парафіяльні школи» (1884 р.) та «Про школи грамоти» (1891 р.).

В ряду інших консервативних заходів Синоду виділялось реформування системи управління військовим духовенством через запровадження того ж принципу єдиноначалія над усіма священнослужителями армії та флоту. До 1883 року управління церквами та духовенством воєнного та морського відомств поділялось між головними священиками гвардії, армії та духівниками флотів з особливими канцеляріями при кожному з них. Після смерті головного священика гвардії та гренадерів протопресвітера Бажанова (1883 р.), управління всім військовим духовенством було тимчасово доручено одній особі. Затверджене імператором 12 червня 1890 року «Положення про управління церквами та духовенством воєнного та морського відомств» легітимізувало нову схему управління. Завідування всіма церквами та духовенством воєнного та морського відомств доручалося одній духовній особі зі званням протопресвітера воєнного та морського духовенства [17].

Загалом, централізація системи управління охопила з 1880-х років усі сфери церковного життя. Таким чином, у досліджуваний період Св. Синод залишався повновладною управлінською структурою православної церкви, яка підлягала контролю лише з боку вищої світської влади. Посилення ролі обер-прокурорів Св. Синоду протягом другої половини ХІХ ст. зумовило їхній визначальний вплив на розвиток системи управління православної церкви, визначення пріоритетних напрямів внутрішньої і зовнішньої політики церкви.

Ліберальні нововведення та спроби реформування внутрішньоцерковного життя за обер-прокурорського урядування графа Д. Толстого можна оцінити як несистемні, а отже такі, що не могли призвести до кардинальних змін у системі управління.

Період, що охоплював останні два десятиліття ХГХ ст., проходив під знаком контрліберальних заходів та реформ консервативного спрямування. Рішення щодо скасування виборності благочинних, благочинницьких рад, керівництва духовно-навчальних закладів, обмеження доступу духовенства до літератури ліберального спрямування тощо були проявами реалізації нової управлінської концепції вищого духовного відомства, яка безпосередньо відбивалася на розвиткові православної церкви в Україні.

Розвиток її внутрішнього потенціалу, закладеного в національно-церковній традиції соборноправства, був цілковито унеможливлений.

Джерела та література

канонічний єпархія світський влада синод

1. Состав Св. Пр. Всерос. Синода и российской церковной иерархии на 1885 г. Б.М., Б.Г. С. 1; Состав Св. Пр. Всерос. Синода и российской церковной иерархии на 1901 г. Б.М., Б.Г. С. 1, 3.

2. Архимандрит. Порфирий Сенявину Л.Г, управляющему МИД. Письмо из Александро-Невской Лавры // Інститут рукописів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського (далі ІР НБУ). Ф. XIII. Спр. 564.

3. Арк. 1; Амвросий, архиепископ Харьковский Победоносцеву К.П. Письмо // ІР НБУ. Ф. XIII. Спр. 5087. Арк. 12; Амвросий, архиепископ Харьковский Победоносцеву К.П. Письмо // ІР НБУ. Ф^Ш. Спр. 5083.

4. Арк. 12; Горчаков М. Синод // Энциклопедический словарь / Под. Ред. К.К. Арсеньева и Ф.Ф. Петрушевского. Т. ХХХ (Кн. 59). М., 1908. С. 40.

5. Горчаков М. Синод // Энциклопедический словарь / Под. Ред. К.К. Арсеньева и Ф.Ф. Петрушевского. Т. хХх (Кн. 59). М.,1908.

6. Состав Св. Пр. Всерос. Синода и российской церковной иерархии на 1901 г. Б.М., Б.Г. 241 с.

7. К слову о выборе благочинных // Киевские епархиальные ведомости. 1881 № 19.

8. Письмо А.Л. Нейдгарта // www.krotov.org/acts/19/19001225.html.

9. Флоровский Г. Пути русского богословия. М., 1990. С. 343; Барсов Т.В. Святейший Синод в его прошлом и настоящем. СПб.: Тов-во «Печатня С.П. Яковлева, 1896. С. 23, 26 29. (Остання праця особливо цікава тим, що професор Петербурзької духовної академії Т.В. Барсов брав участь у роботі Комітету з реформування судової частини в рамках духовного відомства).

10. Флоровский Г. Пути русского богословия. М., 1990.

11. Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі ЦДІАУ, м. Київ). Ф. 127. Оп.1011. Спр. 383. Арк.1, 11; ЦДІАУ, м. Київ. Ф. 127. Оп. 1011. Спр. 390. Арк. 1, 7, 11; Російський державний історичний архів (далі РГИА). Ф.1282. Оп.3. Спр.459. Л. 3 об., 4, 5; Церков русская, в 1880 г. // Киевские епархиальные ведомости. 1881. № 1. С.1 4; К вопросу об обеспечении духовенства // Вера и разум. Журнал для Харьковской епархии. № 21. 1884. С. 647 648.

12. Підраховано за: Ведомость о церквах и. белом, духовенстве за 1875 г. // Извлечение из Всеподданнейшего отчета обер-прокурора... за 1876 г. Приложение. С. 14-17; Ведомость о церквах и. белом, духовенстве за 1875г. // Извлечение из Всеподданнейшего отчета обер-прокурора... за 1881 г. СПб., 1883. Приложение. С. 14-17.

13. Флоровский Г. Пути русского богословия. М.,1990. С.343; Барсов Т.В. Святейший Синод в его прошлом и настоящем. СПб.: Тов-во «Печатня С.П. Яковлєва, 1896. С.23, 26-29.

14. Письмо Победоносцева Гилярову-Платонову от. 5 сентября. 1884 г. // Отдел рукописей Российской национальной библиотеки (СПб.). Ф.847. Шаховской Н.В. Д. 645.

15. Памятная книжка Киевской епархии, историко-статистические сведения об учреждениях духовного ведомства Киевской епархии... Составили А. Антонов и свящ. В. Антонов. К.: Типогр. Г.Т. Корчак Новицкого, 1882. С. 25; Слух о новом, применении, выборного начала // Церковно общественный вестник. 1882. № 44. С. 3.

16. Памятная книжка Киевской епархии, историко-статистические сведения, об учреждениях духовного ведомства Киевской епархии... Составили А. Антонов и свящ. В. Антонов. К.: Типогр. Г.Т. Корчак Новицкого, 1881 С. 110; Болдовский А., Кузнецов А. Комитет Учебный при Св. Синоде // Богословская энциклопедия. Т. XII. М.,1906. С. 457.

17. Отношение московскому митрополиту Иоанникию от 10 августа 1883 г. // РГИА. Ф. 797. Оп. 53. I отд., 2 стол. Д. 72. ЛЛ. 1 2 об.; Отношение Киевского митрополита обер-прокурору Св. Синода // Там само. Л. 3,3 зв; Отношение преосвященного Чернигивского г. Обер-прокурору Св. Синода К.П. Победоносцеву 29 мая. 1884 г. // Там само. Л.14 15; Отношение преосвященного Харьковского и. Ахтырского г. Обер-прокурору Св. Синода К.П. Победоносцеву 14 июня 1884 г. // Там само. Л. 17, 17 зв.

18. Отношение преосвященного Херсонского г. Обер-прокурору Св. Синода К.П. - Победоносцеву 29 мая 1884 г. // Там само. Л.56,56 зв.

19. Записка о церковных школах. Б.М., Б.Г.

20. Положение об управлении церквами и духовенством военного и морского ведомств. СПб.: Синодальна типография, 1890. 31 с.; Всеподданнейший отчет, обер-прокурора св. Синода К. Победоносцева... за 1892-1893 гг. СПб., 1895. С. 415-416.

Размещено на Allbest.ru