Сучасні християнсько-мусульманські відносини в Європі: проблема співіснування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сучасні християнсько-мусульманські відносини в Європі: проблема співіснування

Серед 380 мільйонів населення Європейського союзу, за різними даними проживає від 10 до 25 мільйонів мусульман. Вони стали вагомим фактором розвитку у всіх без виключення європейських країнах. У містах Європи стали з'являтися арабо-мусульманські передмістя, мешканці яких живуть за власними моральними законами, дотримуються принципів Шаріату та відмовляються асимілюватися та прийняти цінності європейського суспільства. Мусульмани Європи об'єднуються з їхніми співвітчизниками, відповідно до місця проживання: алжирці у Франції, марокканці в Іспанії, турки в Німеччині, пакистанці у Великобританії.

В публікації мають бути вирішені такі завдання: дослідити особливості моральних християнсько-мусульманських відносин в Європі на зламі XX-XXI ст.; з'ясувати причини конфліктогенної ситуації між християнами і мусульманами в Європі.

Дослідження з цієї проблеми знайшли гідне відображення в працях таких сучасних англомовних авторів, як Кароліни Варнер та Манфреда Веннера, Ділвара Хусейна, Ханса Кочлера, Макса Халлера, які значно розширили проблемне поле з питань християнсько-мусульманських відносин у Європі. Саме вони звернули увагу на впливі арабо-мусульманських цінностей на сучасну Європу. Саме ці дослідники визначають діалог, як запоруку людського розвитку.

Спочатку, іммігрантів мусульман зустріли в Європі ліберальною ортодоксальністю, сприймаючи їх як жертв, що відчувають нестачу власних прав. У деяких країнах, таких як Нідерланди і Великобританія, було багато прибічників ідеї мультикультуралізму, згідно з якою вбачалось паралельне існування культур з метою їхнього взаємного проникнення, збагачення й розвитку в загальнолюдському руслі масової культури.

Мультикультуралізм постає як проблемна стратегія. По-перше, чисельні випадки так званої зворотної дискримінації та практика інституціалізації відмінностей призвели не до очікуваного мирного співіснування культур, а до загострення відносин між різними культурними групами. По-друге, теоретичне обґрунтування необхідності враховувати гетерогенні елементи в межах ліберально-демократичної держави, в чому насамперед зацікавлені ліберали, пов'язано з проблемою узгодження індивідуалізму, який є однією з провідних цінностей західного культурного ландшафту, із груповими відмінностями, що вимагають не тільки шанобливого ставлення до себе, але й можливості відтворюватися через природних членів своєї групи.

Критики мультикультуралізму Дж. Грей, С. Хантингтон, К. Хюбнер та ін. стверджували, що в підсумку виходить повне руйнування багатовікових культурних підвалин, розвинених культурних традицій, власне те, що ми можемо спостерігати в сучасній Європі. Одним із найвідоміших критиків мультикультуралізму є словенській філософ С. Жижек. Він розглядає мультикультуралізм як зворотний бік глобалізації та економічного панування Заходу, як ідеологію, що за своєю зовнішньою привабливою стороною приховує міцну силу експлуатації та уніфікації.

Пошуком шляхів розв'язання питань, пов'язаних з перебуванням значної кількості мусульман в Європі, займаються не тільки європейські вчені, а також і мусульманські. Найвідомішим у Франції став імам мечеті міста Бордо Тарек Убру. Він вважає, що на західних теренах, де мешкають мусульмани, має бути чинним «шаріат меншості», тобто положення шаріату для застосування в умовах, коли мусульмани перебувають у меншості. Він вбачає своє завдання в тому, щоб показати шлях новому і не порушити основ релігії, створивши легальний, унормований іслам. В той жечас це повинно стати противагами впливу представникам крайніх поглядів, які можуть завдати багато шкоди мусульманам у Європі. Він всіляко підкреслює не юридичні норми ісламської релігії, а етичні, які мусульманин може виконувати будь-де, навіть у секуляризованому середовищі: молитися, поститися, платити закят і тому подібне.

Інший мусульманський вчений, громадянин Швейцарії Т. Рамадан не підтримує «шаріат меншин», вважаючи, що він призводить до подальшого відчуження різних громад: західної і мусульманської, і послаблює позиції ісламу. Він закликає здобувати європейську освіту і брати активну участь у політичному житті Європи. Це, на його думку, сприятиме поширенню ісламу. При тлумаченні норм шаріату, він вважає, слід підходити дуже конкретно, лишаючи осторонь деякі моменти, якщо вони ускладнюють життя віруючого.

Однак всі пошуки спільного, взаємного співжиття не дають бажаного результат арабо-мусульманські меншини і далі продовжують об'єднуватися в окремі групи, замість активного вливання в соціум країни, в якій вони проживають, прилучення до етико-моральних норм європейської спільноти. Вони сповідують власний спосіб життя, з притаманною для них консервативністю моральних норм, що викладені в Корані.

Європейці наполягають на тому, щоб мусульмани практикували релігійну терпимість і пристосувалися до цінностей їхніх країн. Уряди більшості держав вимагають від іммігрантів засвоєння моральних норм країни, у якій вони проживають, прийняття традицій світського гуманізму, що панує на більшій частині континенту. Цей процес триває з епохи Просвітництва. На думку французького вченого Олів'є Роя мусульмани, що прибувають до Європи проводять політику, яку він називає об'єднаним ісламом: «войовниче ісламське обурення Західним пануванням, антиімперіалізм звеличений прагненням до відродження».

Європейські уряди шукають у мусульман єдину, всеосяжну представницьку організацію, щоб за її допомогою провести переговори й мати вплив на проживаючих у Європі мусульман. Але поки такої ісламської організації в Європі немає. Беручи до уваги ситуацію, що склалася, організація, яка б змогла навколо себе згуртувати арабо-мусульман, при цьому маючи підтримку західних урядів, суттєво б полегшила спільний діалог між націями, культурами і двома регіонами світу, які мають величезний вплив один на інший. Як вважає Кароліна Варнер, незважаючи на страх перед зіткненням цивілізацій на європейському ґрунті, релігія не в змозі бути фокусом об'єднання мусульман у Західній Європі.

Етнічна приналежність у мусульман виступає інструментом мобілізації. Це сприяє довірі (визнанню крові), це зменшує операційні витрати взаємодії кола осіб зі спільними інтересами, у такий спосіб полегшує колективну дію групи. Ця етнічна приналежність виступає ще одним бар'єром, через який не вдається пройти християнським моральним цінностям та створити активні та ефективні організації мусульман в Європі.

У Німеччині, навіть при тому, що держава демонструє свою готовність визнати й фінансувати ісламську організацію, співтовариство мусульман залишається розділеним приблизно на сто різних організацій. Асоціація мусульман Великобританії стверджує, що виступає за всі 1,2 мільйона британських мусульман, а Рада мусульман Великобританії називає понад 250 окремих ісламських організацій, які мають своїх прибічників. У Нідерландах мусульмани, вихідці з Туреччини і Марокко відмовляються посилати своїх дітей в одну ісламську школу. Це також пояснюється відсутністю національних політико-культурних організацій, які б, у свою чергу, об'єднували велику кількість мусульман у Європі.

Як і християнство, іслам потребує явної артикуляції в громадському житті. Європейський культурний простір протягом останніх п'яти століть розвивається під гаслом секуляризації. Саме вона стала однією із ключових сил, яка сформувала сучасний образ Європи. Секуляризація утвердила ту світську мораль, що притаманна сучасній людині. Це виявляється в тому, що значно зменшуються апеляція громадян до Бога, масштаби звернень до релігійної інтерпретації у з'ясуванні різних аспектів дійсності, участь релігійних інституцій у вирішенні життєвих проблем соціуму та особистості. Мова релігії, її поняття дедалі більше дистанціюються від повсякденного досвіду. Все менше залишається взаємного простору між життям сучасного світу і церковною проповіддю. Сама релігія перетворилась в одну із сфер життя соціуму. Людина має право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, обмежившись суто світською діяльністю. Вона спроможна заперечувати віру в Бога, вважати себе вільнодумцем або атеїстом.

Історично релігійний чинник у більшості арабських країн та побудовані на ньому морально-культурні й державно-правові відносини являє собою важливий компонент, що обумовлює внутрішнє і зовнішнє життя усіх мусульман. Основні положення Шаріату розроблені, щоб захистити життя, віру, власність нащадків. Він основа ісламського розуміння соціальної справедливості, у якому суспільна сфера обов'язково підпорядковується Творцеві й повинна бути втіленням його турботи про усіх, кого він створив. Людина вбирає в себе цю основу кожного дня через стовпи ісламу салят (молитва), закят (милостиня), саум (піст) і хадж (паломництво) духовні дії, не позбавлені й соціальних наслідків.

Ісламська самосвідомість активно культивується передусім в сімейному житті та освітніх закладах. Згідно з чинним законодавством, сім'я має будуватися виключно на засадах ісламської віри. У такому ж імперативному порядку визначається й мета освітньо-навчального процесу прищепити молодому поколінню принципи ісламу.

Порівнюючи суспільно-релігійні процеси в Європі та на мусульманському Сході зазначаємо між ними істотні відмінності. Релігійне середовище Заходу виступає частиною громадянського суспільства і є досить плюралістичним. Релігія дедалі більше перетворюється на справу приватного вибору, справу суб'єктивного вибору особистості. Інакше кажучи, свобода совісті у західноєвропейському контексті має дійсно широкі рамки, тим самим сприяючи демократизації релігійного життя.

Арабський же світ, навпаки, схиляється переважно до апробації цінностей однієї релігійної системи ісламської. Ця система отримує статус державної і, як нормативно-регламентуюча, охоплює всі ніші функціонування соціуму. Вплив неісламських релігій на суспільство в даних державах навряд чи можна назвати суттєвим. Дітей з самого малечку навчають основам мусульманської віри з її моральними цінностями та переконаннями. Через значну законсервованість перебування навіть після потрапляння до Європейських країн мусульмани шукають зв'язку зі своєю Батьківщиною, продовжують виконувати настанови імамів чи спеціально навчених людей з країни народження.

Деякі мусульмани, що народилися в Європі, пристосовуються досить добре, щоб здобути академічне визнання й матеріальне благополуччя, зазначає Марк Левін, професор історії в університеті Ірвінга (Каліфорнія). Деякі, стають «яппі мусульманами», приєднуються до корінної еліти. Однак, ця група лише маленький відсоток від мусульман у Європі. Велика кількість молодих людей живуть мирно в європейських країнах, дотримуючись культурних і релігійних традицій їхніх спадкоємних батьківщин. У їхніх батьків і сім'ях (часто іммігрантів першого покоління) сильний вплив на них. М. Левін говорить, що ця тиха, відносно анонімна група, зберігаючи значний відсоток від народжених європейцями мусульман, провокує громадськість аби потрапити в поле зору ЗМІ, намагаючись у такий спосіб звернути на себе увагу. Саме «європейські» мусульмани є значною частиною учасників терористичних акцій, які відбулися в країнах Європи і в СІЛА. Вже відомо, що серед них були громадяни західних держав, а не лише прибульці зі Сходу.

Багато організацій мусульман, які виникли і діють на території християнської Європи, проповідують мусульманські цінності та намагаються нав'язати їх якомога більшому числу європейців, таким чином приєднуючи до себе та проводячи політику ісламізації. Дуже часто вони оголошують джихад, священну війну проти невірних. Допускаючи війну, як знаряддя віри, вони знаходять для цього аргументи: чеснота віри вище за гріх вбивства, смерть за віру є прекрасною не тому, що перериває земне життя, а тому, що відкриває дорогу у вічність. Всі ці аргументи продовжують лунати серед мусульманського населення Європи, провокуючи до відповідних дій.

Роберт JIейкен у своїй статті «Європа озлоблена на мусульман» пише, що терпимість до меншин в Нідерландах є легендарною. Ця країна дала притулок десяткам тисяч мусульман. Іммігранти користувалися щедрим добробутом і пільгами на житло, політикою вигідного найму на роботу і вільними мовними курсами. Голландські платники податків фінансували релігійні школи мусульман і мечеті, програми суспільного телебачення арабською мовою. 2 листопада 2004 року в Амстердамі було вбито кінорежисера Tео Ван Гога. Причиною вбивства називають висловлення (журналістські, кінематографічні) Ван Гога на адресу ісламу й ісламської імміграції в Європі. Суд присудив голландця марокканського походження Мохаммеда Буєрі до найсуворішого покарання, передбаченого законодавством країни за вбивство, довічному тюремному ув'язненню. Розбурхало громадськість не тільки те, що жертва був нащадком живописця Вінсента Ван Гога, але також і те, що Буєрі був пересічним іммігрантом другого покоління, що народився й виріс у Європі й мав би перейматися проблемами громадян Нідерландів та сприймати їх цінності. М. Буєрі був дитиною марокканських робітників іммігрантів. Він ріс у робітничому районі Амстердама. Його батьки іммігрували в 70-их роках минулого століття, але ніколи не вивчали нідерландської мови. М. Буєрі закінчив кращу середню школу району. Після закінчення місцевого коледжу та курсів з бухгалтерського обліку й інформаційних технологій, він був ув'язнений на сім місяців. Європейське життя начебто звичайного іммігранта було сповнене ідеями радикального ісламу, що призвело до трагічних наслідків.

Ця подія не тільки посилила страх перед близькосхідним привидом, а й розкрила нове джерело небезпеки для європейців. Осередок у Гамбурзі був причетний до подій 11 вересня 2001 року в Америці, Мадридські бомбування поїзда в березні 2004 року були проведені марокканськими іммігрантами першого покоління. Вбивця Teo Ван Гога і його партнери народилися й виросли в Європі.

Відомий вчений Макс Халлер з Австрії наголошує на тому, що західні страхи й критичні зауваження частково засновані на серйозному неуцтві людей у Європі відносно особливостей арабо-ісламської релігії й культури, вважаючи, що вони не мають на меті стати повноправними членами суспільства перебування, а насамперед прагнуть провадити свою віру та спосіб життя.

Один з тих стереотипів, що зачіпають ісламсько-християнські відносини із часів хрестових походів і війн із Османською імперією, був віднайдений у природі ісламу. Цей стереотип живиться християнською інтерпретацією терміну «джихад». Християнські теологи мали звичай вчити, що іслам повністю виправдує війну проти невіруючих, тобто християн безпосередньо. Певні пропозиції Корана були навмисно вийняті з контексту, щоб довести агресивну природу ісламу. Це особливо видно в сурах VIII, аят 39, де написано: «Бийтеся з ними, поки не зникне спокуса та поки релігія(поклоніння) не буде повністю посвячена Аллаху…» [1, с. 197] Також ігноруються дуже ясні умови в сурі XXII, аят 39, де сила оголошена припустимої тільки у випадку самооборони («Санкція дана для тих, хто бореться, тому що вони були скривджені…») [1, с. 362] і в сурі II, аят 190, де цей принцип ще більш суворо визначено: «Бийтеся на шляху Аллаха з тими, хто б'ється проти вас, але не переступайте межі дозволеного. Воістину, Аллах не любить злочинців» [1, с. 43].

Пов'язаний із цим упередженням ворожої природи ісламу інший стереотип іслам не сприймає релігійну волю й тому несумісний з ліберальним світоглядом секуляризованої Європи. Багато орієнталістів та експертів ісламу, здається, навмисно ігнорують дуже ясне формулювання в сурі II, аят 256: («У релігії немає ніякого примусу…»). Tому, джихад у жодному разі не може використовуватися, щоб довести ворожу або агресивну природу ісламу до християнства. Навмисне перекручування, недогляд роз'яснення додаткових пропозицій й відрив певних формулювань від їхнього належного контексту в Корані залишають актуальною потребу в новому інтерпретаційному підході до мусульмансько-християнського діалогу в Європі.

Такі стереотипи одна з головних перешкод розумінню й співробітництву між представниками ісламською та християнською культурою. Конкретна програма дії повинна бути розроблена для дослідження й поправки всіх шкільних підручників, аби християни й мусульмани з дитячого віку могли вчитися в щирому розумінні культури як ісламу, так і християнства. Дійсно в католицьких підручниках у Німеччині, як зазначає, Ділва Хусейн, іслам і мусульмани зустрічаються тільки в їхньому відношенні до християнства, як його сильні конкуренти; тому, поширення ісламу зображене, як обставина, що штовхає назад у розвитку їфистиянський світ. Все це є показовим щодо негативного Західного зображення ісламу; дуже рідко його позитивні досягнення взагалі згадані. Подібний опис ми зустрічаємо у протестантських шкільних підручниках, де іслам зображується тільки як релігія іноземних робітників у Європі, які оточені аурою примітивізму або соціальної слабкості.

Така негативна позиція робить ще важчим зусилля поліпшити взаєморозуміння між цими двома світовими релігіями.

Піа Корнара, професор з Відня, проаналізувала п'ять підручників початкової школи в Саудівській Аравії, Йорданії, Сирії та Іраку. У деяких з них, особливо в сірійські й іракських, вона знайшла як очікувалось що арабо-ісламський світ стоїть перед загрозою західного імперіалізму та перед його агресивністю; тоді, як власний світ описується у боротьбі проти цих іноземних агресорів. Навіть далеко не всі європейські країни згадані по імені взагалі; неарабські країни зображуються в дивно тіньових й абстрактних поняттях та узагальненнях.

Провідні мислителі як Бассам Тібі з університету Геттінген (Німеччина), і Рамадан Тарік, народженого у швейцарській сім'ї інтелектуалів, стверджують, що мусульмани в Європі повинні створити певну форму ісламу, що може співіснувати з європейськими цінностями. Тібі вводить термін «євроіслам», щоб описати тип ісламу, що охоплює західні моральні цінності, такі як плюралізм, терпимість, і відділення церкви від держави. Проблема сьогодні полягає в тому, щоб змусити мусульман зрозуміти, що вони не повинні бути мусульманами, щоб бути європейськими громадянами. Мусульмани повинні здійснити основні поступки до соціальних вдач європейського суспільства, а суспільство повинне створити місце для них, зазначає Каролін Варнер з Арізонського університету в СІЛА.

В оцінці майбутніх перспектив розвитку відносин між Європою та мусульманським світом ми повинні вказати на певну культурну нерівність, що може скласти серйозну перешкоду діалогу й взаєморозумінню: у дійсності, секуляризована Європа втратила своє релігійне (християнське) розуміння деякі сказали б навіть її християнську ідентичність тоді як мусульманський світ тепер випробовує Ренесанс цього розуміння. Ці співтовариства сприймають одне одного на основі різної інтерпретаційної структури й різних систем цінностей й антропологічних припущень.

Треба погодитися з Максом Халлером, що головне завдання Європи полягає в тім, щоб зібрати й поширити більш детальну й надійну інформацію про арабсько-ісламський світ, зокрема про близькосхідний й північно-африканський регіон. Це головні завдання Європи, і не тільки через її старі й нові відносини із цими регіонами, але також і тому, що чутливість до інших культур традиційна сила Європи.

Цілком зрозуміло, що без діалогу між релігіями не може бути й миру між ними. Зрозуміло діалог не є гарантованим засобом подолання суперечностей і конфліктних ситуацій. Проте в будь-якому разі діалог завжди кращий за протистояння, оскільки він відкриває перспективу досягнення взаєморозуміння. Діалог забезпечує дух відкритості, стає своєрідною пересторогою на шляху нетерпимості, сприяє мінімізації напруги в християнсько-ісламських відносинах, сприяє формуванню відносин довіри між його суб'єктами. Саме діалог зумовлює можливість порозуміння між представниками різних релігійних традицій. Проте, повноцінний діалог можливий лише за умови дотримання певних положень. Так, він передбачає рівність його суб'єктів, визнання кожного з його учасників як рівноправного собі. По-друге, це визнання за кожним учасником права на власне розуміння істини, свою віроповчальну позицію, свої моральні цінності, а також оцінку причин та чинників конфліктогенності взаємин.

Метою діалогу має стати поступове поглиблення пізнання християнами і мусульманами один одного, подолання помилкових поглядів та упереджень. Адже такі негативні явища, як нетерпимість, ворожість, дискримінація за релігійною чи етнічною ознакою, досить часто є наслідком взаємного нерозуміння, відсутності неупередженого знання різних спільнот одна про одну. Тому взаємне пізнання є важливим інструментом зміцнення суспільного миру та злагоди.

моральний конфліктогенний християнин мусульманин

Размещено на Allbest.ru