Міжнародна підтримка релігійного дисиденства у 50-70-ті роки XX ст. (на матеріалах Криму)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжнародна підтримка релігійного дисиденства у 50-70-ті роки XX ст. (на матеріалах Криму)

Катуніна Н.Ю.

На початку 60-х років XX століття у Радянському Союзі в середовищі деяких релігійних плинів, насамперед, у Російському православ'ї, а також у адвентистів сьомого дня та євангельських християн-баптистів пройшли розколи та з'явились течії, що протистояли не тільки офіційним церквам, але й органам радянської влади. Вивчення цього суспільного явища є сьогодні досить актуальною темою. релігійний баптист дисидентський церква

Останнім часом з'явились публікації, автори яких називають ці утворення «релігійним дисидентством». Одним із найбільш відомих релігійних дисидентських напрямків, діючих у CPCP у 60--90-і роки XX століття, була Рада Церков євангельських християн-баптистів, яка була змушена діяти в умовах підпілля. Вивченню діяльності релігійних організацій, значна частина з яких находилась на позиціях релігійної опозиції, присвячено роботи Л. Алексеєвої, М. Бурдо, Ю. Вільхового, М. Грант, Т. Грушової, О.П. Лахно. Однак основу статті складають матеріали державного архіву Автономної республіки Крим.

Мета статті проаналізувати основні напрямки міжнародної підтримки релігійного дисидентства у Криму у 50-80 роки XX століття. Для її реалізації потрібно вивчити форми та методи, що використовувались для пожвавлення релігійної опозиції в СРСР.

У другій половині XX століття систему релігійного дисидентства, що стала формуватись у Радянському Союзі, почали активно підтримувати керівники деяких держав Заходу, насамперед США, різноманітних політичних кіл, а також лідери багатьох громадських об'єднань, діючих у різних регіонах світу. Про це свідчить інформація, яку в лютому 1972 року направив у ЦК КПРС перший заступник голови Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР О. Барменков[1].Сьогодні можна констатувати, що без підтримки із зовні релігійне дисидентство, яке було одним із напрямів боротьби з існуючою політичною системою, не мало б такого поширення серед значної кількості віруючих.

Незадоволення деякої частини віруючих політикою уряду у відношенні до релігії та церкви активно стали використовувати спецслужби Заходу, що організували масовану ідеологічну та матеріальну підтримку діяльності груп, ігноруючих радянські закони.

Віруючі релігійних громад, що знаходились у конфронтації з органами влади по різним каналам почали отримувати суттєву матеріальну допомогу. Прикладом тому є технічна база, яку використовували релігійні дисиденти у нелегальній видавничій діяльності. Якщо у перші роки «релігійний самвидав» використовував досить примітивну поліграфічну базу, на якій можна було видавати невелику кількість публікацій низької якості, то у 80-ті роки органами КДБ було викрито типографії, обладнані найсучаснішими технічними засобами, виготовленими на Заході. Портативні типографії, якими користувались представники Ради Церков, мали не тільки велику потужність, але й відрізнялись від вітчизняних аналогів значно кращою якістю продукції. Можна стверджувати, що без підтримки спеціальних служб Заходу, що займались розробкою портативної копіювальної техніки та її доставкою у СРСР, створити таку видавничу базу було практично неможливо. Деякі варіанти портативних типографій, якими користувались релігійні дисиденти, розміщувались у кількох чемоданах. Обладнання такої міні типографії перевозилось на легковому автомобілі та досить швидко збиралось та монтувалось на новому місці. Відсутність постійного місця дислокації суттєво ускладнювала діяльність органів КДБ у пошуках видавничої бази дисидентів.

Закордонні організації не тільки допомагали створювати матеріальну базу, але й підтримували рух релігійного дисидентства фінансово. До Радянського Союзу направлялись значні суми грошей, що йшли не тільки на фінансування видавничої діяльності, але й на підтримку релігійних сімей, представники яких знаходились у в'язниці. Значна кількість матеріальної допомоги переправлялась в СРСР завдяки туристам.

Починаючи з другої половини 50-х років Радянський Союз почав відкривати «залізну завісу» та приймати у себе невеликі групи туристів, які приїздили в СРСР не тільки з держав соцтабору, але й з багатьох держав Заходу. Для прийому гостей почали будувати готелі підвищеного комфорту та розроблятись спеціальні маршрути та екскурсійні програми. Враховуючи те, що значна частина туристів була релігійною й цікавилась діяльністю релігійних громад, до маршруту слідування таких груп, як правило, включали діючі храми та молитовні дома різних конфесій, що мали пристойний вигляд зовні та усередині. Керівників та віруючих релігійних громад, що повинні були приймати іноземних туристів, постійно інструктували уповноважені у справах релігійних культів та православної церкви. З деякими керівниками громад бесіди проводили і представники державних органів влади та КДБ.

На честь закордонних гостей завжди проводилась релігійна служба та відводився невеликий час для спілкування з віруючими. Представники релігійних громад завжди давали досить аргументовані відповіді на самі незручні питання, які задавали гості, пов'язані з діяльністю церкви у СРСР, спростовуючи ствердження про переслідування віруючих, що існували у Радянському Союзі.

У 60-70-ті роки поряд з групами туристів до СРСР стали активно приїздити поодинокі туристи та сім'ї, що подорожували самостійно або у супроводі екскурсоводів. Серед туристів досить велику частину складали віруючі, що емігрували з Російської імперії, а потім і з СРСР до різних держав Заходу. Деяка частина туристів приїздила до Радянського Союзу не тільки для знайомства з культурною спадщиною, але й для виконання завдань з боку закордонних структур, що почали активно підтримувати релігійні громади, які почали відмовлятись виконувати радянське законодавство про релігійні культи. Завданням емісарів був збір інформації, передача коштів та релігійної літератури, участь в організації богослужінь, тощо.

Наприкінці 50-х років деякі закордонні гості стали залучатись до проведення релігійної служби у громадах, які не визнавали законодавство про релігійні культи . Найбільш активно такі випадки стали траплятись на території У країни. Так у 1957 році деякі релігійні громади адвентистів сьомого дня і євангельських християн-баптистів, у порушення діючого законодавства, почали допускати до проповідей з кафедри на молитовних зборах туристів і осіб, тимчасово прибулих із-за кордону до своїх родичів. У ряді районів Чернівецької області піддані іноземних держав з метою проведення релігійної пропаганди і активізації релігійних настроїв почали проводити збори по квартирах віруючих, із залученням до них жителів, що не входили до складу релігійних громад.

Керівництво ради СДР при PM України рекомендувало уповноваженим строго попередити пресвітерів громад про неприпустимість подібної діяльності. При порушенні подібної вказівки общину рекомендувалося знімати з реєстрації[2,арк.10].

У травні 1958 року протокольний відділ МЗС СРСР розробив «Пам'ятку» для міністерств і відомств по питанням організації роботи з іноземними делегаціями, у якій було розроблено гранично чіткі і навіть детальні рекомендації по організації прийому іноземців.

У преамбулі «Пам'ятки» наголошувалося, що організації, які запросили іноземну делегацію, не пізніше чим в десятиденний термін складали попередню програму її перебування в СРСР. У розділі «Порядок зустрічі делегації на кордоні» висловлювалися рекомендації по прийому делегацій при перетині ними кордону, та вказувався повний перелік членів делегації.

У інших розділах йшла мова про порядок зустрічі делегації в Москві і порядку її обслуговування, були відображені протокольні заходи, ділова частина програми, умови ознайомлення делегації з країною і порядок та маршрути їх пересування[3,арк.23].

Улітку 1959 року, у зв'язку із збільшенням випадків відвідин релігійних громад іноземними туристами, Рада у справах релігійних культів, що діяла при PM СРСР, надіслала уповноваженим лист в якому вони були зобов'язані роз'яснювати керівникам громад та віруючим, що прийом подарунків від іноземців є «неприпустимим для радянських громадян». Керівництво релігійної громади, яка приймала гостей, повинна була зробити все, щоб література, призначена для роздачі віруючим, в решті решт, опинилась у уповноваженого. Про отриману від іноземців літературу керівництво громади повинно було сповіщати уповноваженого, не допускаючи її розповсюдження серед віруючих[4,арк.58].

Одним із місць, яке у 50-80-ті роки XX століття досить часто стали відвідувати туристи, був Крим. Починаючи з 60-х років на відпочинок до Криму почали приїздити групи, до складу яких входили лише представники різноманітних конфесій, православної церкви, протестантів, буддистів та мусульман.

Слід констатувати, що «релігійний туризм», пов'язаний із місіонерською діяльністю, у порівняні з іншими регіонами У країни, у Криму почав проявлятись лише у середині 60-х років. Так у 1960 році, не дивлячись на величезну кількість іноземців, що відвідали Ялту, жоден із них не побував в молитовних будинках. У 1960 році тільки Ялтинську общину відвідала одна сім'я із СІЛА, а з віруючими Сімферопольської синагоги спілкувався один із громадян Ізраїлю, який прибув в гості до родичів[5,арк.162].

Однак, починаючи з другої половини 60-х років, до Криму стали прибувати багаточисельні делегації віруючих та поодинокі туристи, які активно відвідували релігійні громади. Цей процес суттєво пожвавішав, коли у Криму почали діяти громади релігійних дисидентів Ради Церков СХБ, адвентистів сьомого дня та Свідків Сгови.

У 1966 році в містах і районах області були підібрані спеціальні особи з числа віруючих, які повинні були зустрічати гостей у разі їх прибуття в общину. Вони були проінструктовані уповноваженими про ті питання, на які необхідно було давати позитивні відповіді.

Незважаючи на конфесійну приналежність, релігійні делегації досить часто приймав у себе епіскоп Кримської єпархії. Після невеликої бесіди та обіду, який відбувався у його резиденції у Сімферополі, гості продовжували свій шлях до одного із пансіонатів, розташованого на Південному узбережжі Криму.

У період відпочинку гості, які знаходились в Ялті, обов'язково відвідували службу в місцевому православному соборі. Особлива роль у прийомі зарубіжних гостей відводилась священикові Олександро-Невського собору міста Ялти А. Кухарчуку.

Розвиток туристичної діяльності дозволив спеціальним службам та громадським організаціям Заходу активізувати свою діяльність на значній території Радянського Союзу. Для того, щоб не допускати туристів до різних регіонів СРСР, рішенням уряду вони були оголошені закритими зонами. У Криму одним із перших «зачинених» не тільки для іноземних туристів, але й для громадян Союзу, стало місто-герой Севастополь.

Після суттєвої активізації діяльності релігійного дисидентства до Радянського Союзу у вигляді туристів стали приїздити представники різноманітних громадських організацій та фондів, які не тільки збирали інформацію про порушення прав людини, але й передавали віруючим літературу та кошти.

Так, в серпні 1970 року у якості туриста в СРСР знаходився баптистмісіонер з Данії Ульф Ольденбург. Прибувши до Ташкента, він того ж дня опинився на нелегальних зборах у віруючих РЦ СХБ, де йому було передано матеріали про положення релігії і віруючих в СРСР. У свою чергу Ольденбург передав віруючим гроші та невелику партію релігійної літератури.

Органи КДБ звинуватили У. Ольденбурга у втручанні у внутрішні справи та депортували його за межі СРСР. Після повернення в Данію Ольденбург опублікував кілька матеріалів про переслідування віруючих у Радянському Союзі. Професор став одним із автором листів до віруючих-дисидентів, у яких висловлювалась підтримка їх діяльності. Ці послання публікувались у «Братському листі» та розповсюджувались серед віруючих[6].

У 1970 році по туристичній візі до СРСР приїздив керівник «Датської місії в Європі» Ньєрскоф. Завдяки його діяльності з Радянського Союзу було вивезено та передано Генеральному секретарю OOH У. Тану письмо від імені віруючих Ради Церков, яке потім було розповсюджено у засобах масової інформації.

На початку 1971 року у Радянському Союзі побував редактор швецької баптистської газети «Векопостен» С. Свенсон, який після повернення опублікував статтю, в якій він констатував, що представники Ради Церков знаходяться у становищі, в якому баптисти Швеції знаходились сто років тому, коли їх переслідувала влада.

Після повернення із Радянського Союзу С.Свенсон сумісно з керівником Ради баптистів Швеції Руденом виступив по національному телебаченню з підтримкою віруючих. Після їх виступу було показано документальний фільм «Про переслідувані церкви в СРСР».

Літом 1971 року у громадянина США М. Роджерса, прибулого до Ленінграду по туристичній візі, було виявлено 2700 екземплярів релігійної літератури та велику суму грошей, які він повинен був передати віруючим кількох громад СХБ[ 1].

На початку 70-х років органи КДБ щорічно фіксували кілька десятків контактів між лідерами РЦ СХБ та закордонними туристами, що відбулись більш ніж в 10 містах Радянського Союзу.

Туристи привозили до Союзу кошти, які збирали на підтримку релігійного дисидентства віруючі багатьох країн світу.

У ФРН було створено «Бюро допомоги церквам-мученикам», яке агітувало населення про добровільне пожертвування коштів для підтримки віруючих у комуністичних державах.

Благодійну допомогу для віруючих-дисидентів організувала газета шведських баптистів «Векопостен», яка призивала віруючих дати кошти не тільки для підтримки одновірців, але й для боротьби із світовим комунізмом.

Особливу роль у підтримці віруючих відігравала «Місія Вурмбранта», яка випускала на зібрані кошти велику кількість релігійної літератури, що по різним каналам завозилась до СРСР .

Враховуючи те, що майже вся релігійна література, яка провозилась легально, конфіскувалась на таможні, було розроблено кілько каналів по її нелегальному завезенню. Один із них працював наступним чином: з човнів, що пропливали в нейтральних водах неподалік від радянського кордону, викидали велику кількість літератури, запакованої у спеціальних контейнерах, а потім їх прибивало хвилями до берега. Це робилось як у смузі великого скупчення людей на пляжах, так і у відлюдних містах, де в умовному місці віруючі могли знайти ці пакунки. Так 7 та 8 липня 1971 року у морській воді неподалік від м. Таллінна прикордонниками було виловлено більш як 3 тисячі контейнерів із релігійною літературою, виданою за кордоном на мові різних народів CPCPfl].

Аналогічні акції постійно проводились спецслужбами Заходу на Чорному морі у період курортного сезону. Прикордонники постійно виловлювали недалеко від берега Криму невеликі партії пакунків із літературою, які скидали із пароплавів незадовго до їх заходу до територіальних вод СРСР.

Досить часто література надходила до Союзу із-за кордону у почтових посилках. На адресу віруючих, чиї родичі знаходились у в'язниці, із-за кордону надсилались грошові переводи та посилки із одягом.

Для організації допомоги віруючим використовувались і досить «нестандартні прийоми». У липні 1971 року органами КДБ було затримано громадянина Швеції С.Т. Чернійчука, який розповів, що відповідно із дорученням керівництва «Слов'янської місії», розташованої у Швеції, перебуваючи у родичів у Вінницькій області, він договорився з віруючим Ради Церков СХБ М. Яценюком про те, що тому в «подарунок» із Канади надійде легковий автомобіль, який він продасть, а виручені гроші передасть керівнику групи РЦ СХБ Н.Х. Магницькому.

Раніш, у 1967 році, така операція вже відбулась, за дорученням організацій українських націоналістів США та Канади, С.Т. Чернійчук прислав у подарок машину своєму родичу, який її продав, а гроші передав віруючим[1].

Зарубіжні організації розгорнули за кордоном активну агітаційну кампанію у підтримку діяльності релігійних дисидентів. Ця проблема постійно дискутувалась у засобах масової інформації на радіо, телебаченні та у пресі. Наведемо декілька прикладів. У 1970 році газета англіканської церкви «Черч Тайм», опублікувала лист керівника громади РЦ СХБ м. Йошкар-Ола В.І. Козлова про переслідування з боку влади та привела редакційний коментар, в якому підтримувалася вимога баптистів до Радянського уряду про припинення гонінь у відношенні до віруючих. травня 1971 року в англійській газеті «Баптист Тайме» була опублікована стаття під назвою: «Судять не тільки баптистів», у якій мова йшла про те що «радянські власті почали несправедливу дискримінацію баптистів, що стоять за реформу, поводяться з ними жорстоко. Таке відношення є порушенням людських прав і релігійної свободи».

У датському журналі «Баптист» була поміщена стаття, в якій повідомлялося про матеріальну підтримку «в'язнів, страждаючих за віру в СРСР». У статті вказувалось, що ця допомога важлива тому, що віруючі в СРСР дізнаються про їх підтримку за межами Радянського Союзу, «які думають про страждаючих за віру»[ 1].

Передачі, присвячені релігійному дисидентству, стали з'являтись на хвилях «Голосу Америки», «Вільної Європи», «Бі-Бі-Сі», «Свободи» та інших радіостанцій світу.

Деякі передачі віруючи записували на магнітну плівку та розповсюджували її серед одновірців та населення.

На початку 60-х років XX століття нові форми релігійної пропаганди, пов'язані з прослуховуванням релігійних передач закордонних радіостанцій та магнітоплівок, стали впроваджуватись віруючими Криму. Так у селі Зоркіно Джанкойського району у будинку А. Г. Петрицького стали збиратися колгоспники чисельністю до ЗО чоловік для прослуховування закордонних релігійних передач. Такі ж заходи проводила у своєму будинку М. Солодкова із села Комунари Червоногвардійського району.

У с. Роднікове Бахчисарайського району громада адвентистів свої богослужіння стала проводити по грамзаписах. У Севастополі віруючі почали не тільки прослуховувати закордонні передачі, але й записувати їх на магнітну стрічку, а потім транслювати для віруючих.

У м. Старий Крим у квітні 1964 року був заарештований О.С. Дзюба, який у 1960 році купив собі радіоприймач і став систематично прослуховувати передачі «БІ-БГСІ» та «Голосу Америки». На підставі цих передач він почав писати листи й поширювати їх серед віруючих[7,арк.199].

До кампанії підтримки релігійних дисидентів підключились видавництва. На початку 70-х років було видано кілько десятків книг та брошур, в яких мова йшла про переслідування віруючих у СРСР. До них слід віднести книгу «Релігійні меншини в Радянському Союзі», «Релігійні бродіння в Росії», «Суд над баптистами», тощо.

Особливу роль у підтримці лідерів релігійного дисидентства, яке діяло в СРСР, відіграв президент США Д. Картер. Так завдяки його зусиллям, взамін на кількох радянських розвідників, арештованих у СІЛА, у 1979 році із в'язниці було визволено одного із лідерів РЦ СХБ Г. Вінца, який разом із родиною перебрався до Америки. Після переїзду Г. Вінца до СІЛА, президент Картер зустрівся з вигнанцем.

Після переїзду до Америки, у штаті Індіана було створено закордонне представництво РЦ СХБ, яке сумісно з Г. Вінцом очолила його жінка Л.М. Вінц. Створення представництва дозволило більш оперативно вирішувати питання допомоги віруючим, які залишились в СРСР.

Син Г. Вінса Петро, який залишився у Союзі прийняв активну участь у правозахисній діяльності. У 1977 році він став членом Української Гельсінської групи. П. Вінц брав активну участь у дисидентському русі, який розгортався у Радянському Союзі. Так 5 грудня 1976 року він з групою молодих баптистів взяв участь у демонстрації правозахисників на чолі з О.Д. Сахаровим, що відбулась у Москві на площі Пушкіна [8,с.21-22].

Tаким чином, можна зробити висновок про те, що релігійне дисидентство, яке виникло на початку 60-х років, не тільки мало підтримку з боку «світських» дисидентів, але й було його різновидом. Активну підтримку релігійним дисидентам виказували іноземні громадські та релігійні організації, а також благодійні фонди, які оказували релігійному підпіллю активну ідейну та матеріальну допомогу.

релігійний євангельський дисидентський

Список використаних джерел

1. Барменков А. О связях вожаков т.н. «совета церквей ЕХБ» с зарубежными антикоммунистическими организациями [Электрон, ресурс]. / Барменков А. Режим доступа http://portal-credo.ru/site/?act=lib&id=1627

2. Державний архів Автономної республіки Крим (далі ДААРК). Ф.Р.3295. Оп.1. Спр.17.

3. Там само. Спр.20.

4. Там само. Спр.22.

5. Там само. Спр.25.

6. Братський листок. -1971. № 9-10.

7. ДААРК. Ф.Р.2647 Оп.5. Спр.2.

8. ХТС, Вып.43. С,21-22.

Размещено на Allbest.ru