Ідея гідності людини в європейському ренесансному гуманізмі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ідея гідності людини в європейському ренесансному гуманізмі

Дойчик М.В.

У складних умовах буття сучасного суспільства ідея гідності постає важливим і, часом, єдино можливим ключем до порозуміння, консолідації, спонукою до спільних дій по вдосконаленню існуючої системи суспільних відносин. Сила гідності, порівняно з політико-правовими інструментами, у її всезагальності. Кожен індивід, як одиниця роду людського, володіє гідністю, як цінністю, що може бути підставою як для індивідуальної так і колективної дії, можливістю порозуміння і формування конструктивних взаємин. Гідність позначає вищу межу людського буття, той духовний простір гідного, в якому тільки і можливе складно-структуроване, коопероване, розумне і відповідальне життя. Вона, по призначенню, є найбільш загальною умовою згоди, співробітництва між людьми.

В цілому, дана тема постає як морально-етична, і тут відомі роботи Р.Г Апресяна, Г.Д. Бандзеладзе, А.А. Гусейнова, Е.В. Золотухиной-Аболиной, В.А. Малахова та ін. Разом із тим, актуальною залишається потреба цілісного та синтетичного історико-філософського аналізу феномену гідності.

Ідея гідності в європейському ренесансному гуманізмі має багато спільного з поглядами на дане питання в античній філософії, проте, як зауважує українська дослідниця Марія Кашуба, у ренесансному підході наявна і своя специфіка, визначена впливом християнства: людина в ренесансному гуманізмі постає як особистість, яка може сотворювати разом із Богом, оскільки в ній присутня його часточка - Дух [5, с.156].

На відміну від середньовічної людини, погляди якої були звернені до надкосмічного Творця, пошуки якого здійснювались у глибинах власної самосвідомості, людина доби Відродження шукала шляхів уподібнення до Бога не тільки через самозаглиблення, смиренність, а й через спрямовану назовні активність, через любов, усвідомлення значимості свого буття.

Доба Відродження, духовною основою якої був гуманізм, стала переламним періодом у розвитку ідеї гідності. Відродження, прагнучи подолати церковні і станові обмеження людини, робить тему гідності центральною в гуманістичній думці того часу. Могутність людини, її сила, свобода, здатність до творчості оспівуються утворах філософів, поетів, драматургів.

Людина - найвище творіння Бога. Людиною завершується процес творіння, тому вона здатна осягнути його й творити, наслідуючи Творця, вона здатна навіть змагатися з Богом у творчому генії. Звідси випливає титанізм Відродження - піднесення людини до рівня Бога в деяких її можливостях і діях. Піднесення людини до рівня титанічного змагання з Богом мало своїм зворотним боком наближення Бога до людини.

Людина - співтворець Бога. Так розглядають мислителі Відродження образ людини. Вони пов'язують людську гідність із універсальністю її здібностей, із тим, що кожна особистість - мікрокосм, в якому знаходить відображення і вираження макрокосм (універсум). Людина не повинна почувати себе приниженою і грішною, відмолюючи свою ницість і недосконалість, вбиваючи плоть заради потойбічного життя, вона може пишатися своїми мистецтвами, завоюваннями і відкриттями, вона повинна утверджувати свою гідність не тільки в аскетичних подвигах і смиренному служінні, але й у доброчесній практиці, любові, повноцінному переживанні життя.

Важливий внесок у формування гуманістичного антропоцентризму зробив видатний поет і мислитель Італії Данте Аліг'єрі (1265-1321). Міркування Данте Аліг'єрі спрямовані на обґрунтування цінності і значущості життя людини. Хоч поет і визнає подвійну природу людини - тілесну і духовну - він прагне довести, що корінь людського буття полягає у свободі волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння. Відповідно до подвійної природи перед людиною постає і два види життєвого блаженства: блаженство в цьому житті і блаженство вічності. Є й два шляхи, що ведуть до названих блаженств: шлях філософських надбань, на якому людина спирається на свої розумові можливості, і духовний шлях, на якому людину наставляє Святий Дух. Для людини найціннішим є те, що вона здобула сама. Врешті-решт, людські зусилля можуть привести до гармонії її якостей і до наближення людини до Бога, оскільки Бог і є уособленням довершеності й абсолютної гармонії [3, с.248].

Розпочату Данте Аліг'єрі лінію на звеличення людини продовжив інший поетичний геній Італії - Франческо Петрарка (1304-1374). Франческо Петрарка рішуче повстає проти схоластичної, значною мірою, на той час, формалізованої освіченості. Він гордовито називає себе невігласом у справах титулованих докторів і виставляє на перший план так звану «Studia humanitatis», тобто комплекс учень і роздумів про людину. І хоча для духу першим предметом міркувань є Бог, головне для людини - уславити себе земними вчинками. Звідси і протест проти дотримання якоїсь однієї лінії життя, або традиції, а також захоплення античністю, яка, на думку Франческо Петрарки, надавала людині можливість бути щирою у різних своїх виявленнях [2, с.29].

Красі та величі людини як центру світобудови і вищому результату божественного творіння, був присвячений трактат італійського гуманіста Джаноццо Манетті (1396-1459) «Про гідність та велич людини». Скерований проти аскетичного твору папи Інокентія ІІІ, в якому постулювалася ницість та мерзенність людини, і, разом з тим, супроти усієї середньовічної традиції, трактат Джаноццо Манетті є логічним підсумком розвитку гуманістичної думки XW - XV ст. Підкреслюючи вищість людини не тільки над тваринами, але й над усім світом одухотворених та неодухотворених істот, Джаноццо Манетті на перше місце висуває красу людини як вищого творіння Бога. Будова людського тіла свідчить про його красу і доцільність, воно найкращим чином пристосоване до втілення діянь та пізнання, в яких і полягає головне призначення людини. Досконалість людського тіла віддзеркалює красу Всесвіту. Людина, наголошує Джаноццо Манетті, була названа греками мікрокосмом, «малим світом» [11, с.59]. Значення людини виявляється в силі її розуму: «наскільки є великою та сонцесяйною є його сила, свідчать численні величні діяння людини, її знаряддя, дивовижним чином винайдені та застосовані» [11, с.60]. Доказом гідності та величі людини є науки ремесла, мореплавство, відкриття нових земель, і, звичайно, мистецтва.

Автором цілісної ренесансно-гуманістичної доктрини гідності людини був відомий італійський гуманіст - Джовані Піка делла Мірандола (1463-1494), флорентійський аристократ і меценат. «Велике диво - людина» - захоплено підкреслює філософ. Людина «є сім'ям будь-якого життя і як майстер може сформувати себе в будь-якому образі»: велич, гідність людини полягає в її здатності, мистецтві бути творцем самої себе [4, с.507-508]. Піка делла Мірандола визначає складові гідності людини, це: блискавичний розум, світло любові, твердість судді, підкреслене значення освіти й вивчення філософії, важливість праці над собою, можливості людського вибору, спираючись на які людина сама може обирати й власне обличчя, й обов'язки, й образ за власним бажанням, згідно власної волі і свого рішення.

«Могутність людини майже подібна божественній природі» - пише у своїй головній праці «Платонівське богослов'я про безсмертя душі» ректор Флорентійської платонівської Академії Марсіліо Фічіно (1433-1499). Важливим доказом вищої природи людини є її гідність як творчої особистості, здатної у своїй творчості уподібнитись самому Богу. Ознакою ж гідності людини є, за Марсіліо Фічіно, прагнення до свободи: «народжена царювати, вона не може стерпіти рабства» [2, с.89].

Людина і світ у ренесансному гуманізмі вивищуються до Бога, проте світ гуманістичної філософії не співпадає із божественним первоначалом. Епітет «божественний» насамперед позначає у мові ренесансного гуманізму оцінку досягнутої людиною найвищої досконалості: «божественною» називають «Комедію» Данте Аліг'єрі, «божественним» і самого її автора, так само як і Мікеланджело; термін цей замінює традиційну «святість» християнської аксіології і має на увазі саме земну, своїми силами досягнуту досконалість, поряд із епітетами «героїчний», «шляхетний», що віддзеркалювали саме земну велич. Не випадково вони застосовувалися як до коронованих, так і до некоронованих видатних постатей.

У Середні віки людина пишалась передусім своїм походженням, давністю роду чи титулами, за що, власне, і цінувалась, і прославлялась іншими. Людина без шляхетного родоводу не могла розраховувати на шану і повагу до свого життя. Шляхетність уважалась невіддільною ознакою високого походження: лише аристократ визнавався здатним до справжньої величі душі, героїчних вчинків. Натомість ренесансні гуманісти ставили значимість людини в залежність від її особистих якостей, особистої доброчесності, таланту та вміння їх реалізувати. Представник аристократичного роду, на думку гуманістів, повинен заслужити шану шляхетними справами, своїми героїчними вчинками чи гідною пам'яті нащадків громадською або благодійною діяльністю тощо. Утверджувалась думка, що той, хто не одержав дару у вигляді «шляхетності крові», може набути «шляхетності духу» завдяки своїй наполегливості, доброчесності, самовдосконаленню.

«Добродетельное благородство приобретается, а не дается родством» [1, арк.35 зв.]. Таке розуміння цінності людини є визначальним кредо для українських ренесансних гуманістів: Юрія Дрогобича, Станіслава Оріховського, Павла Русина, Григорія Сяноцького, Симона Пекаліда, Кирила-Транквіліона Ставровецького, Касіяна Саковча, Лаврентія Зизанія, Юрія Рогатинця, Віталія з Дубна, Ісайї Копинський, Івана Вишенського та ін. Серед них можна виділити Станіслава Оріховського, який виступав за рівність усіх станів у Польщі. Єдиним доказом і законним підтвердженням шляхетності, вважав мислитель, є особисті якості представників цього стану й узгоджені з ними доброчесні вчинки.

Шляхетність за духом, а не за походженням, поцінування людини за її особисті заслуги, а не за аристократичні титули - лягли в основу міркувань про людину і в українського гуманіста кінця XVI - поч. XVII ст. Віталія з Дубна. У главі «Про благородство» він писав: «Будь доброчесним і з тебе почнеться шляхетність... Краще бути шляхетним, ніж народитися шляхетним» [1, арк.35 зв.]. Шляхетністю духа є здатність людини прощати образи, долати в собі бажання помсти, сатисфакції, «сердцем безбоязненно терпеть скорбь и помышления великие иметь» - у цьому і полягає справжня шляхетність. гідність людина цінність

На переконання видатного українського вченого, професора багатьох європейських університетів Юрія Дрогобича (1450-1494), завдяки доброчесним думкам, що знаходять свою актуалізацію у вчинках, людина може не лише наблизитися до Бога, а й уподібнитися до нього. Про це читаємо у вірші-присвяті римському папі: «Ти досягнув завдяки своїй зірці найбільшої цноти. З тої причини усі мають за Бога тебе» [6, с.175].

Віра в те, що своїм розумом, волею і керуючись моральними принципами людина здатна створити себе як неповторну індивідуальність ріднить український ренесансний гуманізм з італійським, програмовою настановою якого була думка Джовані Піко дела Мірандоли, згідно з якою людина є творцем самої себе, «різьбярем, не окресленим жодними обмеженнями».

Європейські гуманісти наголошували на важливості пізнавальної діяльності людини для створення умов її творчого самовираження й самовдосконалення. За твердженням славнозвісного голландського гуманіста Еразма Ротердамського (1469-1536), людиною можуть називатися лише ті, хто зможе досягти домінування морального начала і розуму над афектами і природними пристрастями. Доброчесність розумілася ним не тільки як дар природи, а й як наслідок виховання, самовдосконалення, праці людини над собою впродовж усього життя. Виховання доброчесності поєднувалося із набуттям мудрості. Мудра людина - то, передусім мислитель, філософ, людина гідна, високоморальна, обдарована великим розумом, досвідом і глибокими знаннями. У житті вона чинить завжди розумно і розважливо [14, с.632-633].

Для українського ренесансного гуманіста Станіслава Оріховського (1513-1566), що своїми ідеями набув слави по всій Європі ще за життя, доброчесність і мудрість є взаємопов'язаними особистісними якостями. Бути гідним - те саме, що керуватися мудрістю: «Серед усіх чеснот мудрість вважається захисницею» [13, с.41]. Мислитель постійно підкреслював значення розуму як важливого чинника в утвердженні доброчесності, як передумови цнотливого поводження. Станіслав Оріховський порівнював розум із каганцем, що освітлює людині дорогу до щастя лише тоді, коли вона обрала правильні етичні орієнтири [6, с.176].

Окрім Станіслава Оріховського, мудрості надавали великого значення у вихованні людини Софроній Почаський, Касіян Сакович, Григорій Сяноцький, Кирило-Транквіліон Ставровецький, анонімний автор «Похвали мудрості». Вони твердили, що справи моральності належать не лише до релігії, але й до розуму, що суть моральної досконалості полягає не в запереченні бажань, не у сковуванні їх релігійними приписами, а в ошляхетненні розумом, бо «і скарб, і клейноди можуть украсти, а ремесла, науки і доброчесності - ні». Отож знову можемо спостерігати те саме поєднання, що і в Станіслава Оріховського, доброчесності й мудрості, які «користь і душевну, і тілесну приносять» (Анонім). Мудра і доброчесна людина здатна оцінити і гідно сприйняти себе, усвідомити важливість і потрібність свого буття. У мудрості, на думку українського гуманіста, братського діяча, просвітника Кирила-Транквіліона Ставровецького (?-1646), багатство перебуває «у правиці, а слава, честь і держава - у лівиці» [9, с.248]. За Кирилом-Транквіліоном Ставровецьким, гідність виявляє себе як інтегральний результат морально витриманого доброчесного життя. Мислитель вводить принцип користі, як основи людської моральності, одночасно засуджуючи паразитизм, «леность и праздность преклятую» [12, арк.12].

Французький гуманіст Мішель Монтень (1533-1592) щодо цього у своїх «Дослідах» писав, що душа, натхненна філософією, неодмінно наповнить здоров'ям і тіло. Царюючий в ній спокій і задоволеність вона не може не випромінювати назовні; внутрішнє, духовне блаженство так само змінить її зовнішність на свій образ і подобу, надавши їй сповнену гідності гордість, веселість і жвавість, вираз задоволеності і добродушності. «Відмінна ознака мудрості - це незмінно радісне сприйняття життя ... воно заспокоює душевні бурі, навчає переносити з посмішкою хвороби і голод, ... спираючись на досить відчутні, природні доведення розуму. Її кінцева мета - доброчесність...» [7, с.205]. Прийняття життя у всіх його обставинах і складнощах, стоїчне перенесення страждань тіла і духу, мужнє виконання свого земного призначення - така позиція гідної людини, позиція справжнього філософа [7, с.393]. Життя людини, на думку Мішеля Монтеня, виявляє свій сенс, є виправданим, коли воно сповнене моральним змістом. Життя не є знаряддям спасіння, спокути первородного гріха, воно не знаряддя тих чи інших, вищих за людину цілей, - життя у собі самому повинне отримати гідний сенс і виправдання. У здійсненні цього сенсу людина повинна спиратися на себе саму, у собі знаходити основи моральної поведінки. Автономна, незалежна від пануючих думок і стереотипів, моральна позиція є вищим досягненням людини.

Як ми бачимо, гідність людини визначається виключно її душевними якостями. На це також конкретно вказує Віталій з Дубна: «Усе благо міститься в душевній доброчесності, котрій зашкодити ніхто не зможе, навіть якби він відняв вільність, шану й багатство.» [1, арк.77]. Гідність як внутрішнє благо, залежить лише від самої людини і тому - певна. Цінуючи доброчесність, свою гідність, людина стає незалежною від будь-яких несприятливих обставин, які могли б скластися, і завжди стійко, стоїчно витримує хвилі життєвого моря. Отже, гідною можна назвати людину шляхетного духу, тобто ту, що дотримується принципів дієвої моральності: щедру, добродійну, людинолюбну, душевно мужню і великодушну [1, арк.87]. Як влучно підмітив Віталій, ні в чому не може відчувати такої радості шляхетна людина, як у чистій совісті, основою якої є саме доброчесне життя [1, арк.81].

Славнозвісний стоїчний мислитель Епіктет, учення якого завжди імпонувало християнству і навіть широко використовувалося одним із отців церкви, Ієронімом, повчав: «Якщо люди роблять зло - вони роблять зло самі собі; тобі ж вони не можуть зробити зла. Ти ж народжений не для того, щоб творити зло і грішити разом з людьми, а для того, щоб допомагати їм у добрих справах і в цьому знаходити своє щастя» [10, с.179]. Він зауважував, що людина створена не для самотнього життя і пов'язаних із цим сум'ять душі і страждань, але для сумісного - для того щоб любити собі подібних, виявляти свою потрібність і корисність людям.

За доби Відродження основна увага була зосереджена на самоцінності людини та людської гідності. Розуміння самостійності з'єднувалося з ідеєю громадянськості як складової гідності людини, посилювало гуманістичні течії як в католицизмі, так і згодом в протестантизмі.

Ідеал діяльного творчого життя, подвижництва, геройства був притаманний європейській духовній культурі віддавна, а з часом був покладений і в основу ренесансного гуманізму. Серед його активних пропагандистів можна згадати Станіслава Оріховського, який звертаючись до польського короля, закликав його бути «сильним, мужнім», здобувати авторитет суспільно-корисною діяльністю «гідною короля», набутим досвідом, відвагою [13, с.27]. Ця думка Станіслава Оріховського була підтверджена його власним активним життям. Свій багатогранний талант оратора, публіциста, історика, політика, філософа-життєлюба він реалізував у багатьох своїх творах. «Рутенський Демосфен», «сучасний Цицерон» - так називали в Західній Європі цього найбільш визначного українського представника тогочасної гуманістичної культури.

Найбільш гідною діяльністю людини, за Мішелем Монтенем, є служіння суспільству і принесення користі: «Плоди нашого таланту, чеснот і усілякого нашого обдарування здаються нам найбільш солодкими, коли вони приносять користь комусь із близьких» [8, с.378]. Бути гідним - значить почувати себе таким, але почувати з достатньою для цього підставою. Коли людина емоційно позитивно оцінює себе, інших, світ в цілому, коли вона постійно переживає підйом, радість, задоволеність від реальних діянь і відносин, можна сказати, що вона щаслива.

Для представників європейського ренесансного гуманізму вище благо міститься у душі, що зневажає випадкові блага і вдоволена доброчесністю. Благом є непереможна сила душі, досвідчена у справах, спокійна в дії, «з великим людинолюбством і турботливістю про ближніх». Гідною є та людина, «... яка вправується в доброчесності, яка задовольняється доброчесністю, яку випадковість не піднесе і не знесилить», яка не знає іншого щастя, окрім того, яке вона сама собі може створити. «Блаженне життя створює вільний дух, високий, непохитний, дух без будь-якого страху і без пристрасного бажання, для якого єдине благо - честь, єдине зло - безчестя. Все інше - купа негідних речей, що не віднімають нічого від блаженного життя і нічого до нього не додають, що з'являються і зникають без користі і шкоди для вищого блага» [10, с.176].

У візіях Європейського Відродження людина постає спроможною зрозуміти, оцінити і повернути собі на благо все багатство і розмай навколишньої природи, здатною творити духовні цінності, що мають велику суспільну вагу. Людина. - співтворець Бога. Мета життя людини - активна діяльність на благо людини та суспільства. Вона може виявити власну цінність мистецтвами, завоюваннями і відкриттями, вона повинна утверджувати свою гідність у доброчесній практиці, любові, повноцінному переживанні життя. Людина має вести такий спосіб життя, щоб бути «задоволеною сама собою, цінованою іншими і корисною багатьом». Таке розуміння гідності зберігає свою силу, значущість і в наш час, а отже, може слугувати дороговказом до вирішення як особистісних, так і соціальних проблем.

Список використаних джерел

1. Віталій з Дубна. Діоптра, албо Зерцало, и выражене живота людского на том свътъ... - Ев'ю: тип. Виленского братства, 1612. - 182 л.

2. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. - М.: Высшая школа, 1980. - 368 с.

3. Данте Алигьери. Божественная комедия. - М.: Наука, 1967 - 628с. 15.

4. Джованни Пико делла Мирандола. Речь о достоинстве человека. /История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли. В 5 т. / Академия художеств СССР. НИИ теории и истории изобразительных искусств; Редкол.: М.Ф. Овсянников (гл. ред.) и др. Т. 1: Античность. Средние века. Возрождение. - М.: Изд-во Академии художеств СССР, 1962. - С. 506-514.

5. Кашуба М.В. Утвердження українського ренесансу [Рецензія на:] Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. Філософська думка. - 2001. - №4. - С. 153-157.

6. Литвинов В.Д. Ренесансний гуманізм в Україні. - К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2000. - 472 с.

7. Монтень Мишель. Опыты. Избранные главы: Пер. с фр. / Сост., вступит. Ст. Г. Косикова; примеч. Н. Мавлевич. - М.: Правда, 1991. - 656 с.

8. Образ человека в зеркале гуманизма: мыслители и педагоги эпохи Возрождения о формировании личности (XIV - XVII вв.) / Сост., вступ. статья и коммент. Н.В. Ревякиной, О.Ф. Кудрявцева. - М.: Изд-во УРАО, 1999. - 400 с.

9. Пам'ятки братських шкіл на Україні. Кінець XVI - початок XVII ст. Тексти і дослідження. - К.: Наукова думка, 1988. - 566 с.

10. Перевезенцев С.В. Практикум по истории западноевропейской философии: Античность. Средневековье. Эпоха Возрождения. - М.: Учебная литература, 1997. - 480 с.

11. Ревякина Н.В. Итальянское Возрождение. Гуманизм второй половины XIV - первой половины XV в. - Новосибирск: Изд-во НГУ, 1975. - 173 с.

12. Ставровецький К.-Т. Зерцало богословіи избрана от многих книг... - Почаїв: [б.в.]1618. - 114 л.

13. Станіслав Оріховський // Українські гуманісти епохи Відродження (Антологія): У 2 ч. - К.: Основи, 1995. - Ч. 1. - С. 23-421.

14. Эразм Роттердамский. Разговоры запросто / Пер. с лат., вступ. ст. и примеч. С.Маркиша. - М.: Худож. лит., 1964. - 703 с.

Размещено на Allbest.ru