Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему:

Християнізація Русі - України, заснування київської митрополії

Зміст

Вступ

Розділ 1. Християнізація Русі - України

Розділ 2. Заснування київської митрополії. Перші київські митрополити

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

християнство русь хрещення митрополія

Християнство почало ширитися в українській Руси ще за Ігоря й Ольги через зносини з греками. Від греків перейняли християнство вряги, а за ними й русини. В дружинах Ігоря було вже багато християн, і сама Ольга, як ми вже казали, прийняла християнство. Болгарія була вже християнською країною, і зносини з нею за часи Святослава ще дужче поширили християнські впливи, а надто, що болгари вже переклали на своюь мову Святе письмо і багато інших духовних книжок і навіть світських.

Наші давні літописці, люди духовного стану - ченці надавали найбільшої ваги справі охрещення Руси. Вони ставили цей факт над усе і Володимира вихваляли як наймудрішого й святого князя. Через це й оповідання в літописі про охрещення Володимира прикрашено цілим рядом легенд. Літопис оповідає, що до Володимира приходили місіонери з різних країв і намовляли кожен прийняти його віру. Щоб переконатись, чия віра краща, Володимир вирядив своїх людей обїздити чужі сторони, познайомитися на місці з різними вірами, щоб уже потім самому скласти впевну думку. Послам Володимира найбільше вподобалася віра греків, на них зробила величезне враження урочиста Служба Божа в Царгороді в храмі св. Софії. Тоді Володимир вирішив охреститися. 1.Дм. Дорошенко, Історія України, Київ “Освіта”, 1993, ст. 33.

Розділ 1. Християнізація Русі - України

Ні одна розповідь про охрещення Русі не обходиться без того, щоб мова в ній не йшла про те, як захопив Володимир грецьке місто Корсунь - Херсонес. Історія релігії в Україні : Навчальний посібник/ А. М. Колодний, П. Л. Яроцький, Б. О. Лобовик та ін., Т-ва “Знання”, КОО, 1999 р. ст. 88. Володимир надумає взяти собі в жінки візантійську царівну, щоб породичатися з грецькими імператорами. А що царівну - християнську не віддадуть за язичника - поганина, то Володимир сам вирішує прийняти християнство.

Це одна путь, якого прийшов Володимир до християнства, а друга - просто настав уже час зміни старої релігії на нову. Стара оприралася на фізичну сторону, була проста; нова вже опиралася на дух людський. . Гнат Хоткевіч, Історія України, Київ “Веселка”,1993 р. ст.28-29. Володимир змусив гордих візантійців хрестити й просвітити язичницьку Русь. Історія релігії в Україні : Навчальний посібник/ А. М. Колодний, П. Л. Яроцький, Б. О. Лобовик та ін., Т-ва “Знання”, КОО, 1999 р. ст. 88. Літописець оповідає, що, повернувшися до Києва з молодою жінкою, Володимир звелів поперекидати усіх богів у Києві, а народ загнав у Дніпро й там охрестив усіх гамузов. Але навряд чи так могло бути. Хоч і терпеливий був наш народ до всякої віри, хоч і багато вже тоді було християн у Києві, але навряд чи міг Володимир зразу так круто повернути, бо то ж було б вже крайнє насильство. Гнат Хоткевіч, Історія України, Київ “Веселка”,1993 р. ст.28-29.

Насильства, мабуть були, не без того, але якісь м'якші і не так зразу.

Але як би там не було, а від Володимира Русь уже виступає християнською. Хоч і не всюди певно християнство прийнялося зразу; спочатку, мабуть, тільки по великих містах.

Невипадково візантійські джерела мовчать про таку важливу подію, як хрещення народу, з котрим у Візантії були давні й тісні контакти. Жоден візантійський історик не відзначив такої важливої перемоги: залучення до своєї віри давнього й неспокійного сусіда. Чи випадково це? Історія релігії в Україні : Навчальний посібник/ А. М. Колодний, П. Л. Яроцький, Б. О. Лобовик та ін., Т-ва “Знання”, КОО, 1999 р. ст. 88.

Адже ще в 1Х ст. патріарх Фотій хвалиться: “І не тільки цей народ перше нечестя змінив на віру Христову, але й так звані руси, що перевищують усіх жорстокістю та скверновбивством; вони поневолили всіх кругом себе, а через це впали в гордість і підняли руку навіть проти Римської держави; але тепер навіть ці руси перемінили еллінську й нечестиву науку, якої перше держалися, на чисту й непідроблену віру християнську і з любов'ю стали підданими та друзями нашими замість грабувати нас і замість мати проти нас зухвалість, що недавно було. І так розгорілося в них бажання та ревність до віри, що прийняли вони єпископа й пастиря і поважають християн з великою пильністю та усердям” (Огієнко І.І. Українська Церква. - К., 1993. - С. 19 - 20). Хоча Фотій відніс Русь до підданих і друзів, але “піддані”, в свою чергу, не відзначили цієї події. Наш літопис описує похід перших русьських князів Аскольда й Діра на Константинополь саме за часів патріарха Фотія, але нічого не говорить про хрещення, і лише зазначає, що на могилі Аскольда поставлено церкву, тобто опосередковано засвідчує, що Аскольд був християнином.

Літописець не відмітив ані будівництва християнських храмів, ані хрещення частини русичів за часів Аскольда та Діра, не оспівав належним чином діянь на честь Христа першої княгині - християнки Ольги, і весь тріумф перемоги християнства над язичництвом віддав Володимиру.

Чи випадкове це тенденційне тлумачення подій? Отже, перший давньорусьський історик був церковним діячем і, здавалося б , мусив оспівати шляхи проникання “світла істинного вчення” з найдавніших часів Та літописець навмисне ігнорує навіть відомі йому події і викладає не стільки факти, скільки певну, домінуючу в Х1 - Х11 стст., версію хрещення самого князя Володимира, а в подальшому й Русі. Це була версія київського двору, оскільки візантійські хроністи, які віддали данину навіть найдрібнішим деталям тогочасної історії, нічого не повідомляють про хрещення Русі князем Володимиром.

Лише на тлі соціально - економічного та політичного розвитку давньорусьської держави можна правильно оцінити наявну суперечність. Русь під час князювання Володимира - це могутня держава, що характеризується розвитком феодалізму. Русь часів Володимира - найбільша з ранньофеодальних держав того часу, а за своєю територією переважала навіть Візантійську імперію. Часи князя Володимира - це кульмінаційний момент розвитку Київської держави. Тому Русь приймає нову релігію не на засадах вірнопідданства, а на засадах самостійної, рівної всім іншим церкви.

З огляду на свій самостійний та незалежний соціально - економічний стан Русь приймає християнство, не підпадаючи початково ані під яку політичну або ідеологічну залежність. Це стало предметом гордості Русі і київського літописця, але це не влаштовувало ані Рим, ані Візантію.

Тільки такий підхід дає змогу усунути певні суперечності у викладі подій, пов'язаних з хрещенням Русі. Русь приймає не візантійський і не римський варіант християнства, а свій, власний. Академік В. Д. Греков зауважив, що “християнство на Русі… виявилося в кінцевому підсумку не візантійським і не римським, а русьським” (Греков Б. Д. Киевская Русь - М., 1953. - С. 392).

Деякі історики української церкви, як наприклад К. Панас, зазначають, що з самого початку “Українська церква стала частиною Вселенської церкви” (Панас К. Історія Української Церкви. - Львів, 1992. - С. 16). Розвиваючи цю теорію, М. Чубатий висунув припущення, що церковна життя Русі з самого початку може бути охарактеризоване як синтез. “схрещення” східного й західного християнства (Чубатий М. Історія християнства на Русі - Україні. - Рим; Нью- Йорк, 1965. - Т. І. - С. 134).

З патріотичних мотиві один літописець з гордістю пише, що апостолів на Русі не було, оскільки в той час молода церква вважала допустимим стверджувати : “Вихваляє ж похвальними словами Римська земля Петра й Павла, від них же увіровали в Ісуса Христа, Сина Божого; Азія та Ефес та Патм - Іоанна Богослова; Індія - Фому; Єгипет - Марка. Усі країни і міста, і люди шанують і прославляють кожне своїх учителів, які навчили їх православної віри. Похвалимо ж і ми по силі нашій малими похвалами велике й дивне створившого - нашого учителя й наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, сина славного Святослава” (Іларіон. Слово про Закон і Благодать // Філософська думка. - 1988. - № 4. - С. 180).

З часом церква зміцнюється, прилучається до складних церковних стосунків, усвідомлює помилковість таких поглядів і шукає більш грунтовних своїх коренів. Виникають розповіді, що вчителем слов'ян був апостол Павло, а пізніше апостолом Русі проголошується Андрій Первозванний.

Літописець дуже старанно збирає все відоме йому з історії слов'ян. Йому було дуже важливо описати історію слов'янських племен. Від Сима й Хама розпочинає він, свідомо виділяючи серед інших народів “народ слов'янський”. Слов'янське братерство - це одна з перших великих ідей, яка спонукала літописця до праці. “Був-бо один народ словінський - Словіни ж сиділи по Дунаю, підкорені уграми, і морава, і чехи, і ляхове, і поляни, яких нині називають русь. З них мораві найперше було покладено книги, від того і грамота прозвалася словенською, від того грамота є в Русі, і в Болгарах Дунайських” (Повість врем'яних літ. - К., 1990/ - C/ 37 - 39). Літописець розповідає про просвітителів слов'ян Кирила-Костянтина і Мефодія, про переклад у Моравії Євангелія та інших церковних книг. “До Морави ж приходив апостол Павло і навчав там; там-бо є Ілурик , до нього приходив апостол Павло, там-бо були словіни найперші. От тому учителем словінського народу є Павло. Від того народу - і ми, русь; от тому і нам, русі, є учителем апостол Павло” (Там же. - С. 41). У контексті цієї розповіді є такі слова: “Словіни-бо жили охрещені” (Там же. - С. 39).

Літописець послідовний у своїй розповіді і не його вина, що ми бачимо лише те, що хочемо бачити в його викладі.

А хочемо ми бачити ми, що Русь прийняла християнство від Візантії, і не помічаємо того, що літописець торує інші шляхи. Йому є більш дорогим і цінним слов'янське братерство. І це не могло бути інакше, оскільки Болгарія приймає християнство більше ніж за сто років до Русі, не кажучи вже про те, що в Моравії Костянтин і Мефодій, а потім і їхні численні послідовники вже проробили грандіозну роботу з осмислення місця слов'янської спільності в сім'ї народів. Костянтин та Мефодій були не просто перекладачами церковних книжок на слов'янську мову: їм довелося боротися з думкою, що “Недостойно жодному народу мати азбуку свою, окрім євреїв, і греків, і латинян” (Повість врем'яних літ. - С. 39). Це була довга й вперта боротьба за право почути про “ велич Божу своєму мовою” (Там же.) Отже, учителі слов'ян виступили просвітителями не тому, що принесли заморську мудрість темним і не освіченим слов'янам, а тому, що прагнули відстояти місце слов'янських народів у християнському світі.

Розділ 2. Заснування київської митрополії. Перші київські митрополити

Вся земля Руська складала одну митрополію, причім митрополит київський підчинався царгородському патріарху і то стільки, що патріарх ставив митрополита на Русі, часом навіть не питаюгися ні епископів, ні правительства. Такий порядок,очевидно, був недопустимий, і князі наші пробують часом обійтися без патріарха; так, князі Ярослав висвятив митрополита Іларіона у Києві самими епископами, але патріархи постаралися, щоб це не увійшло у звичай, і присилали митрополітів і далі. Гнат Хоткевіч, Історія України, Київ “Веселка”,1993 р. ст. 75. Митрополити були спершу все греки. Дм. Дорошенко, Історія України, Київ “Освіта”, 1993, ст. 35.

Греки на нашій землі не зв'язувалися з нею душевно і не розуміли духу народного; тому все, що мало вирішуватися громадою, якось не йшло у них добре. Так, наприклад, по канонічному праву митрополит має всі важливі діла вирішувати разом з епископським собором, але владики наші так погано з'їджувалися на собор, що фактично справи вирішував митрополит сам. Те ж саме більш-менш було і з “крилосом” священиків при епископі. Гнат Хоткевіч, Історія України, Київ “Веселка”,1993 р. ст. 77. 1051 року митрополичу кафедру посідає русич Іларіон - видатний ідеолог новостворюваної церкви. Він пише працю, в якій викладає погляди нових християн на їхнє місце серед християнських церков. Історія релігії в Україні : Навчальний посібник/ А. М. Колодний, П. Л. Яроцький, Б. О. Лобовик та ін., Т-ва “Знання”, КОО, 1999 р. ст. 98.

Праця називається “Слово про Закон і Благодать”, оскільки від-нині й навіки всі ідейні й духовні суперечки стали вестися з використанням християнських термінів і категорій.

Отже, митрополит Іларіон написав богословський твір, в якому за допомогою християнських категорій виклав погляди нових християн на світову історію. Нові християни, як писав Іларіон, оцінюють своє місце в християнському світі. Вони засуджують тих, хто “з іудейською скупістю” заважає поширенню християнської благодаті. Нові християни - це нові учні Христа, “нові міхи”, здатні нести нове благодатне вчення. Іларіон вважає, що новий народ приймав християнську благодать лише дякуючи Богу і завдяки великому князю Володимиру. Сам Бог вів великого князя. Не бачив він Христа, не ходив за ним як апостоли, але звершилося дивне чудо і звернувся Володимир до Бога, і привів до нього весь свій народ. “Ти, уподібнення великого Костянтина: рівнорозумний, рівнохристолюбивий” (Іларіон. Слово про Закон і Благодать. - С. 100). Саме так визначає місце нової церкви ідеолог її початкового періоду. Вона є рівною іншим церквам, бо її творець є рівним самому великому Костянтину, котрий першим проголосив християнство державною релігією Римської імперії. У Х111 ст. в Київській Русі існувало близько 50 монастирів, із них 17 - у самому Києві. Церква справляла величезний вплив на культуру Київської Русі. Орест Субтельний, Україна - Історія, Київ “Либідь”, 1991 р., ст. 57.

Митрополитів призначав константинопольський патріарх, і київські князі добилися тільки того, що пропонували йому своїх кандидатів, а він затверджував і висвячував. Це завжди піддержувало зв'язок із Візантією. Церква принесла з собою й свої писані закони - як жит й управлятися духовенству й “людям церковним”, що жили коло неї - як от: званий по-грецькому “Номоканон” або книга “Кормча”, як звано її в нас у перекладі. Світське громадянство ще не знало писаних законів, і церква дала приклад і зразок писаного законодавства. Вона вводила свої власні, нові для поганського громадянства, погляди на державне життя, на обов'язки держави щодо громадян і навпаки, вчила, що влада князя - від Бога і через те дуже підіймала її авторитет. Вчила, що насильство над кимось - це не тільки кривда або шкода, заподіяна комусь, але гріх проти Бога і злочин проти всього громадянства. Отже. Держава повинна за це карати. Виступала проти невільництва, проти самоволі батька в сім'ї, проповідувала милосердя до вбогих, сиріт і калік. Це все мало великий вплив на зм'якшення звичаїв, на розвиток людяних відносин серед українського громадянства.

Хоч народна маса дуже помалу засвоювала собі дух і поняття нової віри, але серед громадянства знаходилися ляди, які з усім запалом душі переймали науку християнської віри і старалися здійснювати її в житті. Вони переймалися поглядом про марність життя, про гріховність цього світу і вважали. Що треба тікати від його спокус, віддаючись молитві й подвигам для спасіння душі. Через це в Україні дуже скоро прищепилося чернецтво, і почали поставити монастирі. Дм. Дорошенко, Історія України, Київ “Освіта”, 1993, ст. 35-36.

Але ці монастирі стали не тільки місцем служіння Богові й аскетичних подвигів, але й культурними осередками, звідки широко розходилася освіта по всьому краю. В монастирях переховувались і переписувалися книжки, засновувалися школи, захисти для вбогих, шпиталі, тут же почалося в Х1 ст. і перше літописання. З монастирів най старший був Києво-Печерський монастир, заснований св. Антонієм і Теодосієм. До життя, строго згідного з християнською наукою, щиро прихилялись і члени княжої сім'ї, як наприклад сини Володимира, - князі Борис та Гліб, убиті пізніше братом Святополком і причислені церквою до святих.

Про причини запровадження християнства в Київській Русі пише і Мніх Яків, якого спонукало до творчості таку саме прагнення “похвалити” князя Володимира. У полемічному творі “Пам'ять і похвала князю Володимиру” київський книжник сперечається з невідомими опонентами з питання, здавалося б, власне богословського: чи заслуговує Володимир бути причисленим до луку святих. Крім прикладу княгині Ольги та особистою “прозріння” князя Володимира, Яків не бачив інших причин прийняття Володимиром святого хрещення. Тільки завдяки Богу прийняв хрещення Володимир, і лише дякуючи великому князю просвітився весь світ святим хрещенням - така основна думка монаха. Отже, не може бути мови про будь-яких посередників, навіть про таких, як Константинопольська церква, коли сам князь Володимир уподібнюється Костянтину Великому, і сам Бог допомагає йому в його благих справах?

Якщо й просить князь Володимир попів у корсунян, щоб “навчити людей закону християнського” (Яков Мних. Пам'ять и похвала князю Володимиру // “Крещение Руси” в трудах русских и советских историков. - М., 1988. - С.244), то сам Бог допомагає йому: князь захоплює місто Корсунь без особливого клопоту та одружується на візантійській принцесі Анні. Саме так викладає події Мніх Яків. Як ми бачимо, цей переказ відрізняється від інших оповідей про здобуття Володимиром Корсуня.

До тієї ж течії суспільної думки, яка характерна для творів Іларіона та Мніха Якова, належить також “Сказання про Бориса і Гліба” невідомого автора. Це сказання про перших русьських святих-князів було одним з найпопулярніших творів русьської житійної літератури, що засвідчує велика кількість списків, які дійшли до нас.

Цей твір, як і твори Іларіона та Якова Мніха, є красномовними своїм мовчанням. Вони вперто мовчать про грецьку церкву як матір православ'я на Русі. Але їхнє красномовство воістину розквітає, коли йдеться про “ велику Русьську землю”, про нову релігію та її перших святих. Так, автор “Сказання” підносить мощі Бориса і Гліба як величезне державне надбання, “скарб безцінний”. Місто, де зберігаються мощі Бориса і Гліба, він ставить вище всіх інших міст. “Воістину Вишгород наречеться - вищим і найвищим серед всіх міст; друга Селунь явилася в Руській землі, маючи в собі врачування безвідплатне, не тільки для нашого одного народу дано воно Богом, але й для всієї землі, спасіння” (Сказание О Борисе и Глебе // Памятники литературьі Древней Руси. Начало русской литературьі. Х1 - начало Х111 века. - С. 300). Отже “Нема йому рівного у всьому світі”, настільки велике місто Вишгород, яке зберігає мощі святих.

Спалах патріотизму й гордості за новостворену церкву змінюються потребою її ієрархічного оформлення. Давньорусьське організаційне влаштування ніколи не було точною подобою візантійського. На відміну від Візантії, де було безліч єпископій (більше 300), єпископські кафедри на Русі повторювали систему світської влади, функціонування давньорусьських князівств. Єпископські кафедри були в Чернігові, Новгороді, Переяславлі, Перемишлі, Володимирі-Волиньському, Полоцьку, Туровську, Смоленську, Галичі, Рязані, Луцьку, Суздалі тощо. Нові єпископії виникали на територіях, які підпадали під опіку князівської влади. Всього до монгольського нашестя на Русі налічувалося не більше ніж 16 єпископій, деякі з них охоплювали значну територію.

Іларіон посідав митрополичу кафедру, мабуть, до смерті Ярослава Мудрого 1054 р. Після смерті батька його нащадки повели боротьбу не лише за політичні й територіальні впливи, а й за митрополичий престол. Кожний князь мріяв бачити митрополитом свого ставленика. Історія релігії в Україні : Навчальний посібник/ А. М. Колодний, П. Л. Яроцький, Б. О. Лобовик та ін., Т-ва “Знання”, КОО, 1999 р. ст.100-101. Нестор описує так: печерський ігумен Теодосий, чоловік незвичайного авторитету в духовних сферах, виразно виступив проти насильства Сьвятослава і Всеволода, що вони вигнали Ізяслава.

Він не хотів прибути на обід до нового князя, називаючи се трапезою Єзавели, і після того неустанно нападав на Сьвятослава то письменно то усно. Роздражнений одною з сих “Єпістолій” Сьвятослав хотів був навіть заслати Теодосия, але се не настрашило його. Одначе монахи і бояре умовили Теодосия залишити сі докори: Теодосий, “бачучи, що нічого не міг ними осягнути”, перемінив тон і почав уже “молити Сьвятослава” - вернути князівство Ізяславу. Сьвятослав пускав сі мольби поуз ухо, але постарався ласкою вплинути на Теодосия: він часто бував в його монастирі, показував всяку честь самому Теодосию. Вмираючи, Теодосий навіть поручив свій монастир опіці Сьвятослава, а біограф Теодосия - Нестор зве Сьвятослава “благим” і “благовірним”.

Взагалі зверхня побожність, інтерес до книжности, до церков мусіли помирити духовенство з Сьвятославом. Він обдарував нову печерську церкву і засновав у Київі монастир свого імени - св. Симеона. Ярослав збудовав монастир св. Георгія, Ізяслав св. Дмитра, Всеволод св. Михайла, Сьвятополк другий св. Михайла, і т.и. Духовенство поділялося на дві категорії: “біле”, тобто парафіяльні священики, що не давали обітниці целібату (безшлюбності) й звичайно одружувалися в своєму ж середовищі, та “чорне”, тобто ченці, з яких обиралися високі духовні ієрархи. Намагаючись уникнути мирських грігів і спокус, ченці жили у відлюдненні, й тому їх вважали віруючого люду, а їхні монастирі були осередками християнської освіти й науки. Михайло Грушевський, Історія України- Руси, Т.2 , Київ, “Наукова думка”, 1992, ст. 66-67.

Проведений аналіз літературних творів Х1 ст. показує, як пишалися своєю новою вірою, своїми святами наші давні книжники. Вони, мабуть, не зрозуміли б сучасних розмов про виключну освітню роль візантійської церкви в справі освічення Русі християнською вірою. Саме жар патріотичних почуттів відрізняє ставлення письменників Х1 ст. до нової релігії. Орест Субтельний, Україна - Історія, Київ “Либідь”, 1991 р., ст. 57.

Прийняття християнства - одна з найважливіших подій історії Київської Русі. Воно не було випадковим, мало передумови і причини, а також велике історичне значення. Передумовами були тісні зносини з християнськими державами. Знайомство слов'ян з християнством у V-VII ст. прийняття християнства сприяло зміцненню держави. Сприяло розвитку писемності, зодчества, іконопису. Підвищило міжнародний авторитет Київської Русі.

Список використаної літератури

1. Дм. Дорошенко: Історія України, Київ “Освіта”, 1993 р.

2. Михайло Грушевський: Історія України - Руси, 11. Т., Київ “Наукова Думка”, 1992 р.

3. Історія релігії в Україні : Навчальний посібник/ А. М. Колодний, П. Л. Яроцький, Б. О. Лобовик та ін., Т-ва “Знання”, КОО, 1999 р.

4. Гнат Хоткевіч, Історія України, Київ “Веселка”,1993 р.

Размещено на Allbest.ru