Гомілетика як християнська риторика

Размещено на http://www.allbest.ru/

Гомілетика як християнська риторика

Християнство як нове віровчення, що виникло на межі І ст. до н. е. і І ст. н. е., зазнало впливу еллінської культури, зокрема пізньої античної риторики. Тим паче, що Євангеліє (з гр. -- добра звістка) спочатку не мало письмового тексту, а існувало як жива проповідь Христового вчення та розповідь про його життя й благодіяння. Для Євангелія знадобилася вже сформована і розвинена класична греко-римська риторика, яка потім була значно трансформована відповідно до богослужбово-повчальної мети нової релігії і породила окрему гілку -- церковну риторику, або гомілетику.

Своєрідність її в тому, що у своїх початках гомілетика має більше рис близькосхідної риторичної традиції (іудейської та арамейської) і лише пізніше (десь після перекладу Біблії грецькою мовою у III ст. н. е.) набуває й рис греко-римської риторики.

Основним жанром церковного красномовства була і є проповідь. Це особливий вид усного монологічного мовлення, спрямований до мирян з метою навернути їх до християнського віровчення, викликати почуття вдячності Богу, виховати почуття єдності у вірі, терпіння в ім'я потойбічного життя.

Першим проповідником можна вважати самого Ісуса Христа. Його мова -- це невеликі вислови афористичного характеру -- логії, вони заучувалися і тривалий час передавалися усно, поки значно пізніше, вже після розп'яття і воскресіння Христа, були записані його учнями -- апостолами -- в Євангеліє. Ці тексти були несхожими на традиційні греко-римські промови.

Історія гомілетики починається з нагірної проповіді Христа, що ось уже 2 тис. років вражає всіх глибокою мудрістю і передбачуваністю. Основу її складають макаризми, заповіді блаженства, що стали афоризмами і дають простір для своїх тлумачень майбутнім поколінням проповідників:

Блаженні убогі -- Царство Боже бо ваше.

Блаженні голодні тепер, бо ви нагодовані будете.

Блаженні засмучені зараз, бо втішитесь ви.

Антитезою макаризмам звучать прокляття, відомі з іудейського фольклору: Горе ж вам, багатіям, бо втіху свою ви вже маєте. Горе вам, що тепер потішаєтеся, бо будете ви сумувати та плакати... Логії Христа складені так, що дають теологам, мирянам простір проникнути в глибини їх змісту і в цьому просторі вибудовувати свої асоціативні ряди розуміння. Церква Христова одержала такі основоположні начала, на яких уже третє тисячоліття росте й розвивається церковна риторика: усне й писемне проповідництво, канонічна й неканонічна християнська література.

Насиченість думки та афористичність притаманні й іншим проповідям Христа: ...чим серце наповнене, те говорять уста його!..; ...якою ви мірою міряєте, такою відмірюють вам; любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить вас; ...як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм і ви; кожне дерево з плоду свого пізнається...

Основою багатьох проповідей Христа є притчі як засіб непрямого повчання. Зразком може бути "Притча про сіяча":

Ось вийшов сіяч, щоб посіяти зерно своє. І, як сіяв, упало одне край дороги, -- ї було повитоптуване, а птахи небесні його повидзьобували. Друге ж упало на грунт кам'янистий -- і, зійшовши, усохло, немало бо вогкости. А інше упало між терен, --і вигнався терен, і його поглушив. Інше ж упало на добрую землю, -- і, зійшовши, уродило стократно. -- Це сказавши, закликав: Хто має вуха, щоб слухати, -- нехай слухає! Образна символічна форма робила логії і притчі Христа зовнішньо недосказаними, а внутрішньо -- змістово багатозначними.

До риторичного жанру церковної проповіді належать і послання учнів Христа -- апостолів -- до віруючих. Писана форма їх зберігає сліди живого звертання у проповіді, але це вже Євангеліє (блага вість про Христа).

Раннє Євангеліє (від Матфея) містить більше рис близькосхідної риторики (сувора простота, короткі фрази, негрецькі вирази, відсутність вступу й пишноти грецької риторики). Більш літературну форму має Євангеліє від Луки, а отже, й більше ознак впливу класичної риторики.

Найбільшу вартість з погляду риторичної науки має Євангеліє від Іоанна, яке введене в церковний канон. Навіть у його зміст, а не тільки у форму включається еллінське вчення про логос. Земне життя Христа постало як розкриття світового смислу -- логосу: Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Бог був Слово, воно було спочатку у Бога. Все через нього почало бути, і без нього не почало бути ніщо, що почало бути. В ньому було життя, життя було світолюдське: і світло у пітьмі світить і пітьма не обійняла його...

Гомілетика (церковне красномовство) започаткувалася в давній Україні з прийняттям християнства і спиралася на богослужбову та житійну літературу, як перекладну, так і оригінальну, бо вже у 1056 р. з'явилося написане дияконом Григорієм у Києві "Остромирове євангеліє", а в 1092 р. -- Київське євангеліє.

Відомий історик української церкви і української мови Іван Огієнко (митрополит Іларіон) переконливо довів, що з часів прийняття християнства сформувалася Українська церква з виразними національними окремішностями (в догматах, виборах духовенства, богослужінь, чинопокладаннях, требах, місяцеслові, святах, ікономалярстві і храмовій архітектурі). Українська церква виробила свій "лаврський наспів" й уславилася особливими партесними хорами. З часу прийняття християнства Українська церква користувалася старослов'янською мовою, але виробила свою, українську вимову її, як і інші слов'янські церкви. Є такі вимови старослов'янської мови: болгарська, сербська, українська, російська. Українська вимова богослужбових текстів відрізнялася тим, що ? (ять) читали як і, е -- як е (а не є), и -- як и (а не і), г -- як г (а не як кг тощо).

Можливо, найвиразнішою національною ознакою Української православної церкви є низка видань перекладів Святого Письма живою українською мовою: Пересопницьке євангеліє 1556 р., Новий Заповіт В. Негалевського 1581 р., Крехівський апостол 1560 р., учительні євангелія та видання Острозької Біблії 1581 р. Це означало, що народжується нова українська літературна мова. Світ визнає літературними мовами тільки ті, якими є священні писання. Одночасно це давало грунт для розвитку українського церковного красномовства, вироблення церковної термінології в живій народній мові. І. Огієнко писав: "Уже з XVI ст. Українська Церква кохалася в церковній проповіді, і то в живій народній, чого зовсім не знала, наприклад, Церква Московська. За XVI--XVII віків, коли на Українську Церкву з усіх боків-нападали різні вороги, в нас особливо розвинулася церковна проповідь, пам'ятками чого зосталися десятки грубезних томів проповідей. У нашій Церкві була навіть окрема посада "казнодія", проповідника, так що проповідь стала важливою частиною богослужб. Деякі проповідники, наприклад, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Лазар Баранович та інші, стали відомими й далеко за межами України"2. Це ритори Києво-Могилянської академії.

Серед риторів Києво-Могилянської академії слід виділити проповідника (гомілета), педагога, письменника-полеміста Іоаникія Ґалятовського (1688). Його перу належать збірка проповідей "Ключ розуміння" (1659), збірка оповідань-легенд "Небо нове" (1665), трактат "Месія правдивий" (1669) і риторичний трактат "Наука, або Спосіб зложення казання", що входить до збірки проповідей "Ключ розуміння" та інші твори (більше 20).

Будучи ректором академії (1658--1668 рр.), І. Галятовський відкрив у колегії нові класи риторики і читав її не латинською мовою, як тоді було заведено у навчальних закладах, а українською мовою. Українська гомілетика виробила специфічний вид проповіді -- казання. Про нього і казнодію (творення проповіді) та казнодія (проповідника) розповідається у трактаті І. Ґалятовського "Наука, або Спосіб зложення казання"1. Як і складання всіх проповідей, починати казнодію І. Галятовський радить з вибору теми зі Святого Письма. Все казання має складатися з трьох частин.

Перша частина -- це початок (ексордіум), "приступ" до речі, про яку хочеш повідати. Тут проповідник (казнодія) звертається до людей, сповіщає свою пропозицію, "поставлення умислу", показує, про що хоче казання мати і просить Бога або Пречистую діву "о поміч", а людей -- "о слухання".

Друга частина -- розповідь (нарація). В ній оповідається все про ту річ, що є темою казання, предметом мовлення, про що обіцяно в першій частині. Ця частина є найбільшою, бо на ній зосереджується все казання і до неї інші частини приєднуються ("замикаються").

Третя частина -- кінець казання (конклюзія). В цій частині проповідник знову вже коротко нагадує людям, про що йшлося в другій, основній, частині і просить людей, якщо річ була добра, щоб "вони в тій ся речі кохали", а якщо річ зла, щоб "ся такої речі хоронили", тобто береглися від такої речі.

Щоб "легше і прудкіше казання учинити і повідати", І. Галятовський подає чимало порад:

* Треба всі частини казання узгоджувати з метою, бо "як з малого джерела виходить велика ріка, так з малої теми велике походить казання".

* Потім слід стежити, щоб кожна з частин (ексордіум, нарація, конклюзія) узгоджувалися кожна окремо з темою і всі послідовно одна з одною. Щоб те, що пропонувалося в ексордіумі, виконувалося в нарації і нагадувалося та підсумовувалося в конк-люзії і казнодій від речі не відступав. "Бо коли би обіцяв будівничий якому королеві, цареві, монарху виставити коштовний палац, а потім би виставив браму або інший будинок, розгнівав би ся той монарх на будівничого і мав би його за простака". Так і казнодію, який обіцяв показати річ у казанні, а не зробив цього мило, "жодної мудрості йому не припишуть". Як зразки І. Галятовський пропонує свої казання, аналізуючи їх.

Докладні поради дає І. Галятовський, відповідаючи на питання, де "взяти матерію, з котрої би казання могли учинити". З його порад випливає, що треба вчитися і готуватися до казань усе життя.

Зокрема слід:

* читати Біблію, житія святих, великих проповідників Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Афанасія Феодо-рита, Іоанна Дамаскіна та інших церковних учителів, які тлумачать Святе Письмо;

* читати історії і хроніки про різні держави і краї, що в них відбувалося і що нині діється;

* читати книги "о звірях, птахах, гадах, рибах, деревах, зелах, каменях і розмаїтих водах, котрі в морі, в ріках...";

* "уважати їх натуру, властноти [властивості] і скутки [користь] і те собі нотовати і апліковати до своєї речі, котрую повідати хочеш".

Здобуваючи такі знання, "читай казання розмаїтих казнодіїв теперішнього віку і їх наслідуй", тобто вчись на зразках.

Є кілька порад .і щодо виголошення казань. Основна з них застерігає, щоб казнодій "людей не привів мовою своєю до десперації, до розпачу". Оповідаючи про гріхи, про зло, яке чинять люди, "можеш їх... засмутити і устрашити.., але потім потіш їх і учини їм надію на збавлення", якщо покаються і перестануть робити зло.

Закінчується праця також порадою: "Читай книги і, що хороше вичитаєш, нотуй собі і до свого казання аплікуй".

Такий мовний ренесанс в Україні в XVI--XVII ст. не тільки спричинювався внутрішніми потребами української нації і церковно-культурного життя, а й підтримувався західноєвропейським реформаційним рухом, що через Чехію і Польщу поширився в Україну і однією з основних ідей якого був розвиток національних літературних мов з живої народної основи. Іван Огієнко про це писав так: "Реформація реалізувала і в Україні вживання народної мови в церкві: залунала тут проповідь уже живою народною мовою. Та не тільки проповідь -- стали читати й Євангеліє та Апостола тією ж таки мовою. ...з часу Реформації прийнято в Україні мовою літературною живу народну мову, і стали вже нею писати книжки; до цієї доби не маємо ані одної книжки, писаної живою українською мовою. Українська жива мова, ставши з половини XVI ст. мовою Св. Письма й церкви, тим самим вже стала й мовою літературною.

Духовенство, як то було й по інших країнах, стало пильнувати чистоти тієї мови, якою говорило в церкві й писало богословські книжки; на цьому дуже виграла українська мова: вона сильно зросла й літературно вигладилася за самий навіть XVI вік. Уже під кінець цього століття богословська література, писана доброю, живою українською мовою, набрала показних розмірів. З того часу (одночасно з мовою польською) вже на широку міру усталилася українська літературна мова, і в цьому була величезна заслуга передусім Реформації".

До оригінальних жанрів конфесійного стилю належать проповідь і молитва. Вони зародилися в цьому стилі і, навіть використовуючись значно пізніше в інших стилях, несуть на собі його печать. Головне призначення цих жанрів, комунікативна мета їх -- навернення мирян до віри в Бога, збудження почуттів вдячності Богу, виховання почуттів братолюбія серед людей, терпіння в ім'я духовного спасіння. Різняться вони простором і спрямуванням ілокутивних можливостей: проповідь звернена до мирян, групи людей, спільноти, молитва -- до Бога. Проповіді присвячуються певним темам життя духовного і земного, тому в них переважають репрезентативні (відповідальність за істинність висловлювання), директивні (змусити слухача виконати певну дію), комісивні (обов'язок дотримуватися певної лінії поведінки), ілокутивні (мовленнєві) акти. Молитва -- це звернення до Бога, тому в ній переважають експресиви (психічний стан мовця, щирість, відвертість) та декларативи (запевнення, прохання).

Проповіді (або казання) поділяються на літургійні, догматичні, морально-повчальні. Текст проповіді повинен мати канонічну будову: вступ, в якому викладається зміст (епіграф), витлумачується сам вступ і оголошується тема проповіді; виклад предмета (це короткий трактат) і закінчення (епілог).

Основне завдання проповідника -- так вплинути на слухачів, щоб підняти їхні душевні сили на добрі діяння для інших і облагородження себе самого. Досягти цього можна тільки за допомогою майстерного використання мовних засобів, тому такою важливою для проповідника є робота зі словом.

У проповідях мовні елементи конфесійності мають поєднуватися з елементами художності та публіцистичності: комунікативний намір, бажаний ефект, комунікативні імплікатури, інтра- і трансконцепти, просторово-локальний і часовий дейксис, емотивність і спонукальність, експресія, образність, переконання.

Це відповідно позначається й на стилістиці проповідей, де переважають лексичні (полісемія, синоніми, антоніми, старослов'янізми, перифрази) і синтаксичні стилістеми.

У стилістиці конфесійного стилю особливе місце займає антонімія (і у фігурах слова--тропах, і у фігурах думки--стилістичних фігурах). Річ у тім, що глибинним змістом топіків (предметів розмови) у конфесійних текстах є експл іцитне (виражене) чи імиліцит-не (невиражене) протистояння двох світів: Бога і диявола, світла і темряви, праведності і гріховності, добра і зла, тіла і душі. І відповідно всі теми проповідей висвітлюються через антонімічне зіставлення і протиставлення, контраст і антитезу, ампліфікацію і градацію. Наприклад: Він [Бог] вмирав не за друзів, а за ворогів; Вище благо життя люди бачать у тому, щоб усе було для тіла, тобто щоб тіло було здоровим, ситим, мало чуттєві задоволення, насолоджувалося зовнішніми вигодами. Про душу вони або зовсім не дбають, або задовольняють її потреби настільки, наскільки душа обслуговує тіло. Ці люди змінили встановлений Богом порядок, поставивши душу слугою тіла, а не тіло слугою душі; Свобода все більше обертається на насилля з метою зламати опір сорому, розуму і совісті, розбудити в людині найнегідніші інстинкти, перетворити її на тварину; Він знав, що не золото і не багатство, не блиск вченості та премудрості складають істинний скарб життя, але чистота серця і розуму, цнотливість помислів і тіла.

1. Размещено на www.allbest.ru