Релігія та мистецтво

Размещено на http://www.allbest.ru/

Релігія та мистецтво

Релігія - феномен духовного життя людства. Вона - світоглядна основа людини, що регламентує її повсякденну поведінку, надає їй можливості спілкування з надприродними силами шляхом відправлення певних обрядів. Це зумовило вивчення релігії багатьма науками: філософією, теологією, релігієзнавством, культурологією, соціологією, психологією, історією та іншими. Водночас, релігія є сферою ідеологічної діяльності. Вона включає в себе відправлення різних культів (молитви, обряди, свята), що відбуваються на базі відповідних об'єктів (церкви. монастирі, релігійні громади, мечеті, пагоди тощо), які, пройшовши певні етапи становлення формування і розвитку, є локалізованими і функціонують у просторі, і маже всі зумовлені часом.

Проблема співвідношення культури і релігії завжди викликала велику зацікавленість серед вчених різних наукових шкіл і світоглядних орієнтацій. Цю проблему висвітлювали: П. Флоренський, М. Бердяєв, Б. Рибаков, Е. Тайлор, Д. Фрезер та ін.

Єдиної думки щодо співвідношення культури і релігії у вчених не існує. Одна з культурологічних концепцій - богословська, або релігійна; майже всі її представники виходять з того, що релігія є основою культури.

Релігія і мистецтво мають спільні витоки і корені. Джерела мистецтва містяться в людській праці, особливо в тій її частині, де найбільше проявляється людська ініціатива. Внаслідок свободи творчості людина створює знаряддя праці, розвиває спілкування з подібними собі, естетично освоює світ.

Джерела релігії лежать у людській практиці, яка виражає залежність людини від оточуючого світу; саме тоді у неї виникає бажання звернутися по допомогу до інших, могутніших, ніж вона сама, сил. Однією з ранніх форм релігії був фетишизм (від фр. - ідол, талісман), який виявлявся в пошануванні матеріальних предметів, наділених, на думку давніх людей, таємничими властивостями. Серед інших ранніх форм релігії існували анімізм (від лат. - душа), тобто віра в існування душі, і тотемізм (від слова «ототем», що означає «його рід») - фатальна віра в надприродний зв'язок між людськими родами і тваринами. Вони були типовими для первіснообщинного ладу і входили до складу тієї культури, яка відповідала даній стадії розвитку.

З подальшим розвитком суспільства виникли політеїзм, народно-національні релігії. Класичним прикладом політеїзму (від грец. полі - багато, віра в багатьох богів) можуть бути давньогрецька і давньоримська релігії з їх величезною кількістю різних богів. До народно-національних належать іудаїзм, індуїзм, конфуціанство та ін. Сповідниками таких релігій є, як правило, представники одного етносу, хоча можуть бути і особи іншої національності.

Народно-національні релігії являють собою специфічні системи релігійної культури, яким властива детальна ритуалізація повсякденної людської поведінки (споживання їжі, дотримання гігієнічних правил), специфічна обрядовість, сувора система релігійних правил і заборон, моральних норм і ціннісних орієнтацій, вироблених суспільством.

Таким чином, у міру ускладнення суспільного організму, його матеріальної і духовної культури більш вагомими стають і самі релігійні системи, утворюючи своєрідну підсистему цінностей.

У всесвітньо-історичному процесі різноманітні релігії відіграють неоднакову роль. Найбільш помітну виконують ті релігії, які прийнято називати світовими за кількістю віруючих: буддизм, християнство, іслам. Саме ці релігії виявили здатність максимально пристосовуватись до зміни суспільних відносин і вийшли далеко за межі територій, на яких спочатку виникли. Світові релігії ніколи не залишалися незмінними, вони весь час трансформувалися відповідно до ходу історії.

Вивчення історії релігії базується, значною мірою, на вивченні релігійних пам'яток, які є переконливими прикладами зв'язку між релігією і культурою. Під релігійними пам'ятками ми розуміємо передусім культові споруди, пам'ятки релігійного мистецтва (живопису, музики), релігійної літератури, релігійної архітектури.

Історія культури зберегла чимало релігійно-писемних пам'яток, серед яких - Веди, Біблія, Коран.

Крім літературно-писемних, світові релігії мають також і інші культурні пам'ятки: культові будівлі (храми, церкви, костели, монастирі, мечеті, синагоги), живопис (ікони, фрески, мініатюри), музику, обряди.

Маючи функціональний характер, багато релігійних пам'яток одночасно є видатними досягненнями світової культури. В їх створенні брали участь геніальні архітектори, художники, майстри фрескового живопису, іконописці, композитори. Тим самим релігія здійснила великий вплив на розвиток усіх видів мистецтва, а відповідно - культури взагалі.

Стародавній Єгипет став, вірогідно, батьківщиною світової релігії та естетики. Обожнена сонячна куля постійно вважалась стародавніми єгиптянами вищим благом та вищою силою. Сонце і життєва сила, світло й краса з прадавніх часів ототожнювалися в єгипетській культурі, були життєдайними печатками земного життя.

Основними підвалинами єгипетської культури є віра у вічне життя, особисте безсмертя. Стародавні єгиптяни дуже цінували щастя, а також насолоди й утіхи, вважаючи їх найвищою земною метою. Життя і його цінності настільки поважалися, що переходили в «загробний світ», у якому люди, за власною уявою, мали вести таке ж життя, як і на землі.

Проте єгипетська культура розвивалася дуже повільно, являючи типовий зразок застійної давньосхідної культури.

Мистецтво Стародавнього Єгипту розвивалося понад 6 тис. років. Дивовижні пам'ятки архітектури, скульптури, живопису, декоративно-прикладного мистецтва зберегли до наших днів історію цивілізації у долині Нілу. Вони і сьогодні вражають досконалістю форм і конструкцій, реалістичною достовірністю, високим рівнем художньої майстерності.

Єгипетський народ створив багату літературу, яка мала в подальшому вплив на античну та арабську літератури. Авторитет єгипетської науки, зокрема математики, астрономії, медицини, географії, історії, у стародавньому світі був досить питомим.

Художня культура Стародавнього Єгипту відбила розвиток класових взаємин рабовласницького суспільства. У ній знайшли відображення разючі контрасти між соціальним становищем могутнього володаря, намісника Бога на землі - фараона, землевласницької верхівки, служителів релігії - жерців та простих трудівників - землеробів, мисливців, будівельників, гончарів.

Мистецтво Стародавнього Єгипту було надзвичайно залежним від релігії, і це значною мірою уповільнювало його розвиток. Культові догмати вимагали канонізації художніх образів, суворого наслідування усталеним зразкам. Та попри все протягом тривалого періоду єгипетська художня культура розвивалась, відбиваючи і нові вимоги часу, і боротьбу різних соціальних верств.

Провідним видом мистецтва Стародавнього Єгипту була архітектура, а всі інші види певним чином залежали від неї.

Монументальність форм - ось що перш за все впадає у вічі при знайомстві із самобутньою єгипетською культурою. Грандіозність архітектури царських поховань визначала стиль скульптури, стінопису, які складають єдиний ансамбль з архітектурним комплексом.

Видатними пам'ятками цієї доби стають Карнакський і Луксорський храми бога Амона поблизу Фів. Протягом кількох віків кожний наступний фараон добудовував ці храми, оздоблював їх гігантськими скульптурними зображеннями богів і царів, сфінксами, високими стелами, настінним живописом, рельєфами.

На всіх етапах розвитку літератури та мистецтва митці слова та художники постійно зверталися до Книги Книг. До XIX ст. біблійна фразеологія була обов'язковим елементом розвитку художнього образу, сама ж Біблія - джерелом істини, авторитетним суддею, духовним Всесвітом.

В Біблії є багато сюжетів, що стали популярними у світовій літературі, образотворчому мистецтві. Пригадаймо знамениті твори діячів Відродження: Рафаеля, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Рембрандта, Веласкеса, Мурільйо, Боттічеллі, Тіціана, Тінторетто, Веронезе, Дюрера. Звернімось і до знаменитої серії малюнків Т. Шевченка «Притча про блудного сина», картини «Явлення Христа народу» С.Іванова. Послухаймо музику на церковні псалми Д. Бортнянського, П. Чайковського чи Д. Верді. Подумаймо, чому український Сократ, Григорій Сковорода назвав Біблію своєю «возлюбленою невъстою», підкресливши, що саме в духовному «шлюбі» з Книгою книг і народилися найкращі його твори. Можливо, розгадка притягальної сили Святого Письма криється й у словах Григорія Сковороди про те, що Біблія сильна не так історіями, в ній розказаними, як духовним змістом, що ті історії наповнює. Як тут не згадати даних Богом народові на горі Сінай заповідей: «Шануй батька свого і матір свою - довго житимеш на землі», «Не вбивай!», «Не кради!», «Не свідчи неправдиво проти ближнього свого!» та ін.

Пророк Іоанн Богослов передрікав майбутню долю світу, пришестя Христа, Страшний суд, зображував райське життя, яке чекало на праведних віруючих. У вступі до Апокаліпсиса Христос звертається до семи християнських церков. Пророк же говорить про книгу, яку він бачить за сімома печатями. Ангел знімає їх одну за одною, і після кожного зняття печаті на землю приходить нещастя. Потім з'являються сім ангелів з трубами. Після звуку кожної труби на землі коїться лихо. Відтак з'являються сім ангелів з чашами гніву і по черзі виливають їх на землю. І тільки після цього приходить Ісус Христос, який карає грішників, а віруючих забирає до раю. Про зірку Полин йшлося, коли затрубив третій ангел. Цей трагічний образ дав поштовх до створення десятків художніх як прозових, так і поетичних творів на чорнобильську тематику: «Марія з полином у кінці століття» В. Яворівського, «Чорнобильська мадонна» І. Драча, поетичний цикл Є. Гуцала з промовистою назвою «Крематорій нації», приурочений до 800-річчя міста Чорнобиля. Інший апокаліпсичний образ - образ дикого звіра, що «мав два роги», немов агнець, а говорив, як «дракон» - постає в романі В. Барки «Жовтий князь» образом-символом страхітливого лиха для українського народу - штучно створеного голодомору 1932-1933 рр. До слова, саме В. Барці належить один із останніх перекладів Апокаліпсису українською мовою: у 1988 р. письменник підготував «Одкровення св. Іоанна Богослова» для україномовного видання Біблії. У названих творах ми зустрічаємося з алегоричним, а не буквальним тлумаченням образів Біблії. У часи найдавніші, коли Біблія вперше прийшла на українську землю, сприйняття Її було іншим: авторитет її був незаперечним. Біблія стала відразу однією з найбільш шанованих в Україні книг і почала дійово впливати і на світогляд людей, і на культуру, мистецтво, літературу. Перший переклад повної Біблії власне українською мовою здійснили Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький та Іван Пулюй. Книга вийшла у 1903 р. у Відні. Український першодрукар Швайпольт Фіоль серед перших книг видав і Псалтир - у 1491 р. Багатою на українські елементи є копія від 1543 р. Псалтиря Ф. Скорини, поширеного не лише на білоруських землях, а й в Україні. Не можна не згадати і знаменитого заблудівського Псалтиря з Часословцем, які видав у Заблудові 1569 р. російський емігрант І. Федорович при сприянні Г. Хоткевича. А вже починаючи з XVII ст., Псалтир видається регулярно і аж до XIX ст. він залишається однією з найпотрібніших книг для школи та церкви. Сама назва Псалтир походить від слова псалма (або пісня) - Псалтир і складається із 150 (а в грецькій та слов'янській Біблії - із 151) пісень, або псалмів. Псалми співалися з музичним супроводом, і на це є вказівки в самому Псалтирі. Автором Псалтиря вважають біблійного царя Давида. До певних місць у Псалтирі є позначки, що це псалом Давидів. Переспіви псалмів знаходимо у М. Максимовича, С. Руданського, І. Франка, П. Куліша, Лесі Українки, П. Гулака-Артемовського, Т. Шевченка, Ліни Костенко. А перший віршований переспів 42 псалмів українською мовою зберігся ще від 1642 р. І знайдено його в книзі Житомирського міського суду, де він записаний латинськими літерами. А трохи згодом - 1680 р. - видав свою «Римотворну Псалтирю» Симеон Полоцький, праця якого стала дуже популярною і посіла особливе місце в історії української духовності. За наказом царів Івана та Петра «Римотворну Псалтирю» було покладено на ноти. А на церковнім співанні українців - і це визнано в світі - відбились народні українські пісні. «Прислухайтесь до Лаврського співу, - писав І. Огієнко, - і ви там розпізнаєте мотиви і наших народних пісень, і наших старих козачих дум.

Від найдавніших часів мистецтво, живопис, скульптура, графіка, література черпають із Святого Письма теми, сюжети, мотиви, образи, переробляючи їх, переосмислюючи відповідно до животрепетних проблем свого часу. З давніх-давен біблійна міфологія зрослася з міфологією слов'янською: легенди та міфи про перших людей, про мудрого Соломона, про євангелічних героїв (у першу чергу про Ісуса Христа та Богородицю, про апостолів Петра та Павла) увійшли в народну свідомість. Щоб пересвідчитись у цьому, погортаймо уважно збірники «Легенди та перекази» (К., 1985), «Прислів'я та приказки» (К., 1989, 1990, 1991) або хоч ті, що увійшли до хрестоматії (с. 142-157). Переконаємося, що особи, які в Святому Письмі діяли цілком природно, у народній фантазії набули міфологічних рис. Так, творять чудеса апостоли Петро і Павло, перемагає змія святий Георгій. Образ Богородиці походить від міфологічних образів Богині-землі й Богині-матері.

Святе Письмо позначилося й на творах ораторсько-проповідницької прози. Українські письменники-полемісти спиралися на Біблію, відстоюючи переваги віри православної. Так, знайомлячись на наступних заняттях із посланнями Івана Вишенського - першого «публіциста у великім стилі», за словами Івана Франка, - ми знайдемо сотні цитувань Святого Письма, зокрема Нового Завіту і послань апостола Павла. Та й самі послання Вишенського за стилем нагадують послання апостола Павла. Біблія була для Вишенського непорушним, незаперечним авторитетом, він ставив Її вище за праці мислителів античності Аристотеля та Платона, в той час як сучасники Вишенського зверталися до їх філософських трактатів все частіше й частіше. Бо ж і тоді вже помічено було чимало логічних суперечностей у багатьох біблійних положеннях - сьогодні їх, наприклад, американський пастор Сендерленд нараховує близько 10 тисяч. Поступово образи Святого Письма починають трактуватися в літературі не буквально, а алегорично. Григорій Сковорода, в творчості якого Біблія посідає найповажніше місце, першим розмірковує про символічне, а не буквальне розуміння її образів, мотивів, тлумачень. Український мислитель вважав, що в Біблії є чимало суперечностей, тому недоцільно сприймати її догматично. Глибше знайомлячись із творчістю Сковороди, звернімо увагу на його неоднозначний погляд на Книгу Книг, яка для нього є плоттю і духом, божевіллям і мудрістю, морем і гаванню. Висміюючи «історіальний вздор» її, український Сократ разом з тим спонукає бачити у Біблії багатющий світ символів, за допомогою вдумливого осмислення яких людина спроможна глибше пізнати і навколишній світ, і саму себе в цьому світі. На біблійній символіці побудована переважна більшість прозових, драматичних і поетичних творів давнього письменства. В останніх традиція цитування біблійного тексту отримала назву «візерунки». Сьогодні завдяки ряду нових видань давньої української поезії маємо змогу простежити багатство і розмаїття переосмислення мотивів Святого Письма у віршах Г. Сковороди, І. Величковського, Л. Барановича, І. Максимовича, С. Климовського та багатьох інших. Звернімо увагу на те, що біблійною образністю багата не тільки духовна лірика, а й історичні вірші, світські, панегіричні.

У літературі XIX-XX ст. розвивається традиція алегоричного переосмислення біблійних мотивів, образів, тем та прямої обробки біблійних текстів. Активніше переосмислено біблійну образність у творах поетичних, з якими ви ознайомитесь, вивчаючи творчий доробок І. Франка, Т. Шевченка, П. Куліша, Лесі Українки, П. Тичини, І. Драча. Рідкісним, але плідним є звернення до біблійних мотивів у творах прозових (наприклад, «Авірон» Г. Хоткевича), драматичних («Ціна крові» С. Черкасенка) чи художньо-публіцистичних («Перебудова Вавилонської вежі» Є. Сверстюка, «Молитва до мови» К. Мотрич або ж «Вавилонська вежа і змішання мов» М. Трубецького). За багато століть біблійні образи стали органічною ознакою художнього мислення.

Біблійний сюжет про блудного сина користувався величезною популярністю серед художників голландської школи живопису. Прикладом може бути репродукція картини Рембрандта «Повернення блудного сина».

А якщо уважніше придивитися і до робіт італійського художника Сальвадора Роза, і до праці Рембрандта, і до серії картин Т. Шевченка, помітимо відступ від первісного змісту притчі про блудного сина*. Ця притча потрапила на нашу землю ще в часи Київської Русі у складі Євангелія від Луки у рукописних списках. Протягом ряду століть відбувалася складна трансформація канонічного сюжету. Це простежив письменник Валерій Шевчук, виявивши у ряді творів чимало глибоко індивідуальних розробок теми життя людини, яка, вирвавшись із дому, живе безтурботно, весело, та згодом, зазнавши страждань та скрути, туги за рідним краєм, повертається до батька і старшого брата.

Поети та письменники XVI-XVII ст. не тільки по-новому тлумачать притчу про блудного сина, а й створюють на її основі нові твори. Наприклад, Іван Вишенський у своєму «Позорищі мисленному» зображує блудного сина позитивним героєм, а брата-домочадця - негативним. Письменник-полеміст, сам вигнанець, не приховує свого співчуття до блудного сина. Він наділяє його місією заступника рідної землі перед Богом - тут ми угадуємо автобіографічний мотив, який пов'язує долю героя з долею самого автора. Повернення блудного сина до рідної домівки Вишенський взагалі опускає. Тільки один мотив з притчі розробляє і письменник-проповідник Антоній Радивиловський у творі «Огородок Марії-Богородиці», створюючи історію, відмінну від канонічної. А Симеон Полоцький у п'єсі «Історія, чи Дія євангельської притчі про блудного сина, творена в літо від Р.Х. 1685» не тільки докладно розробляє біблійну тему, а й супроводжує свій твір циклом гравюр. Від імені блудного сина веде розповідь поет XVII ст. Ілля Бачинський у «Пісні світовій». На основі притчі про блудного сина в ній народжується сирітська тема, надзвичайно популярна у давній поезії, згодом - у творах Т. Шевченка.

Історією про блудного сина цікавився і Г. Сковорода, який сам провів своє життя в мандрах. Звернімося хоча б до його байки «Про безногого і сліпого» із «Розмови п'яти подорожніх про істинне щастя в житті», щоб переконатись, наскільки оригінальною є переробка первісного сюжету: в мандри вирушає не один, а два сини. Тяжко покалічені життєвими пригодами, вони рятують один одного: сліпий бере на плечі безногого і обидва сини повертаються в обійми свого батька. Найбільшу ж кількість розробок цього сюжету в українській літературі залишив Т. Шевченко, у якого тема відходу з рідного краю і повернення до нього, тема пригод на чужині блукальця, тема каяття й повернення - одна з наскрізних у поезії*. Мотиви життя людини, що силою різних обставин була викинута з рідного краю, з отчого дому, розробляються Шевченком у певній залежності від поворотів його власної долі. Так, вони стають домінуючими у ранній творчості поета, посідають значне місце і в час важкої для Шевченка осені 1845 р., і в час ув'язнення та роки заслання. З гіркотою і болем говорить поет про свою самотність у вірші «Вітре буйний, вітре буйний», у творі «На вічну пам'ять Котляревському», у відомій поезії, яку ви знаєте з дитинства як пісню «Думи мої, думи мої», у заспіві до «Мар'яни-черниці», що вражає образом перекотиполя, з яким асоціюється доля вигнанця.

релігія апокаліпсичний блудний суперечність

Размещено на Allbest.ru