Релігієзнавство як наука

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема 1: РЕЛІГІЄЗНАВСТВО ЯК НАУКА

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу

1. Релігієзнавство як наука

1.1 Релігія як соціально-історичний феномен.

1.2 Значення терміну “релігія” та особливості релігійного сприйняття світу. Релігієзнавство як наукова дисципліна.

1.3 Структура та вихідні елементи релігії.

1.4 Функції релігії в житті сучасного суспільства.

Висновки

Список літератури

1. Релігієзнавство як наука

Не зважаючи на численні пророцтва відносно того, що розвиток науки неодмінно приведе до зникнення релігії, остання продовжує жити в сучасному суспільстві і відігравати в ньому важливу роль. В чому полягає причина історичної витривалості релігії? Що є релігія? Чи можна сьогодні, з висоти сучасного цивілізованого досвіду людства вважати релігію проявами нерозвиненої свідомості, неправильним (спотвореним) відтворенням дійсності в людській свідомості? - Ось ті питання, які сучасне суспільне життя ставить перед соціальними та гуманітарними науками в їх спробах осягнути релігію як суспільно-історичне явище. Релігія - це надзвичайно складне явище тому, що вона тою чи іншою мірою залучає у сферу своїх інтересів питання світобудови, природи та долі людини, людської історії, пізнання, людської поведінки. Внаслідок такого стану речей її розглядають численні науки та напрями наукового пізнання. Водночас виникає потреба зібрати, синтезувати данні цих численних наук. Сучасне релігієзнавство постає такою інтегральною сферою пізнання, яка збирає, систематизує та осмислює релігію в її різноманітних проявах. При тому природною є тісна взаємодія релігієзнавства із різними науками та напрямами наукового пізнання - із історією, культурологією, соціологією, теологією, філософією, природознавством та ін. А її найпершим завданням постає окреслити релігією як складне, багатоманітне, проте цілісне явище, що виконує в історії низку особливих функцій.

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні

Знати:

в чому полягають найперші особливості релігійного сприйняття дійсності;

що є предметом релігієзнавства;

які аспекти релігії як суспільно-історичного явища розглядають інші напрями науки та сфери пізнання;

структуру релігії та її складові елементи.

Вміти:

критично аналізувати позитивні та негативні підходи до релігії, виявляти їх позитивні та негативні сторони;

відрізняти особливі ракурси окреслення релігії різними сферами пізнання;

розглядати релігію як цілісне явище через єдність її складових.

Розуміти:

історичну, соціальну та особистісну необхідність (виправданість) релігійного бачення світу;

сутність та зміст релігійного досвіду;

функції релігії в суспільному житті.

Надприродне - те, що виходить за межі стихійних процесів природи, поєднаних між собою причинно-наслідковим зв'язком; часто до такого значення й додається вказівка на ціннісне співвідношення, і тоді надприродне постає тим, що перевершує природу, що має вищу від неї цінність та значущість.

Сакральне - священне, те, що володіє особливим статусом буття і протистоїть звичайному, повсякденному, вимагаючи певного типу вшанування, особливого до себе ставлення.

Релігія - у початковому значенні - зв'язок або між єдиновірцями або людини із вищим, священним, врешті - із Богом.

Ієрархія - дослівно - свщенноначаліє; тип зв'язку, що передбачає єдність впорядкування та підпорядкування при домінуванні останнього.

Конфесія - релігійна інституція (сукупність віруючих та організацій), що відрізняється від інших собі подібних особливостями віросповідувальних положень та відправ релігійних обрядів.

Культ - шанування чогось як вищого, особливо цінного, священного (1), а також сукупність церемоній, обрядів, свят та дій, що спрямовані до такого шанування.

Церква - вищий тип релігійної організації, що має автономне існування, самовладність, централізоване ієрархічне управління та сукупність підпорядкованих їй релігійних організацій (конфесій, громад).

1.1 Релігія як соціально-історичний феномен

Із висоти історичного досвіду, здобутого цивілізованим людством на початок ХХІ століття, можна впевнено стверджувати, що релігія врешті постала в якості органічного компоненту суспільної історії, людського усвідомлення світу та самоусвідомлення. З XVIII століття, коли почалися серйозні дослідження релігії, вона, особливо на тлі швидко прогресуючої науки та раціонального мислення, часто подавалась як характерна риса нерозвиненої, примітивної свідомості, як свого роду забобони, фантастичне перекручення реального стану справ. В руслі такого її розуміння виникло переконання, що разом із прогресивним розвитком знання та науки релігія рано чи пізно буде усунена із історії, поступившись місцем правильному, добре опрацьованому та розумно організованому знанню про людину і світ. Проте згодом з'ясувалось, що спроби подавати релігію як результат фантастичного відтворення дійсності людиною, як образи людської уяви, що навіяні страхом перед незрозумілими природними або соціальними явищами, не враховували всієї її складності. Так само виявились невиправданими намагання подавати релігійну людину пригніченою, людиною із рабською свідомістю, пасивну та сповнену страхами очікування помсти чи покарання з боку богів. Адже навряд чи хтось зможе подати саме такими людьми творців Венери Мілоської, Парфенону, Софії Київської та ін. Так само навряд чи хтось насмілиться стверджувати, що християнські месіонери, які йщли в дикі землі, несучи нецивілізованим народам медичну допомогу, прилучаючи їх до культури та писемності, були покірними, заляканими, рабами в душі.

З іншої сторони, було би невиправданим окреслювати релігію, релігійних людей та релігійні організації виключно у позитивних тонах. Сучасній молоді, напевне, добре відомі ті публічні скандали, які спалахнули з приводу звинувачення цілої групи американських католицький священників у сексуальних домаганнях, спрямованих до дітей, що відвідували їх приходи. Так само і в суспільній історії можна знайти приклади релігійного фанатизму, невігластва, антигуманізму, спроб перетворити людину на безсловесне, покірливе єство. До негативних проявів релігії можна віднести також і те, що вона, об'єднуючи людей, водночас їх роз'єднує, розводить і навіть протиставляє різноманітні релігійні об'єднання одне одному. Такі протистояння груп віруючих інколи досягають гостроти силових конфліктів, ворожнечі, насильства.

Досить часто в обговореннях проблем релігії люди формулюють неприємні для її прихильників питання: чому релігійні люди все одно часто акцентовані на питаннях матеріальних, соціальних, фінансових? Чому вони порушують не просто моральні норми, але божественні заповіді? Чому релігія не лише поєднує людей, а й конфліктно протиставляє їх одне одному? Чому, врешті, існує багато релігій? При обговоренні і осмисленні таких питань ми звертаємось до того, як виявляє себе релігія в суспільній історії. Ми знаємо, що в багатьох релігіях вважається, що релігія, як надана людям богом істина, стоїть над історією, що історична незмінність їх провідних положень свідчить про їх істинність та непохитну силу, про те, що вони є вищими за будь-яку людську думку. Але численні дослідження, в тому числі - вивчення сучасних етносів, що перебувають на архаїчній стадії розвитку, свідчать, що в ході історії відбуваються певні зміни і в наборі провідних тверджень певних релігій, і в їх тлумаченні, і в релігійних ритуалах та обрядах. Наприклад, так званий християнський “Символ віри” був сформульований та прийнятий лише на Нікейському християнському соборі у 325 році, тобто майже через 300 років по смерті Христа.

При спробах зрозуміти явище релігії перш за все кидається у вічі те, що вона існує в суспільстві, виконуючи певні соборні (збирає, об'єднує людей) функції. Людина не виживає і не може вижити та життєво утвердитись віч-на-віч із природним світом. Суспільство виробляє цілу низку таких потреб, які сягають далеко за межі індивідуальних інтересів та суто біологічного пристосування до умов виживання. Соціалізована людина входить в особливий тип стосунків із собі подібними: на місце її природного індивідуалізму та егоїзму приходить усвідомлення (а то й інтуїтивне відчуття) людської єдності. Релігія постає однією із форм інтеграції людей на засадах їх спільного прилучення до певним чином уявлених фундаментальних основ буття. Соціально-історичну обумовленість мають не лише конкретні складові релігії, а й її реальні види та типи. Різні релігії виникали в різні часи, в різних регіонах земної кулі та за різних соціальних обставин. До того ж тут давались взнаки не лише історичні, а й психологічні чинники, навіть індивідуальні відмінності релігійного досвіду. Так, західно-європейська культура в цілому є демонстративною, оберненою назовні. Християнство в західній Європі набуло багатьох форм та проявів, а богослов'я (теологія) - надзвичайної розгалуженості. Православ'я (східна гілка християнства) у порівнянні із католицизмом постає значно консервативнішим, набагато чуттєвішим, внутрішньо заглибленим. У мусульманстві однозначно вважається, що Бог (Аллах) не має і не може мати ніякого конкретно-чуттєвого окреслення та виявлення. Через це тут були виключені будь-які зображення Бога, а наголос у богопізнанні падав на літеру, на слово. Звідси випливає надзвичайно витончена каліграфія, а також наполягання на тотожності знання та віри: лише через знання (а не споглядання) можна наблизитись до перших істин світу. Храмове будівництво також має певні етнічні, регіональні, географічні особливості, що, врешті, надають культовим спорудам рис своєрідності та неповторності (при деяких спільних для них в межах певної церкви канонах).

Численні сучасні данні археології (пошуки матеріальних пам'яток давнини), наук про прадавні культури (палеології), етнографії (науки про історію різних етнічних груп та людських спільнот), історії, психології засвідчують, що релігійні уявлення супроводжують усю відому нам більш-менш сформовану як людську історію. Проте деякі дослідники ХХ ст. на конкретному матеріалі доводили, що найвіддаленіші від нас за рівнем розвитку та способом відношення до світу людські спільності не мають релігійних явлень (американська дослідниця М.Мід). Проте навряд чи зазначені свідчення можуть ставити під сумнів нерозривний зв'язок релігії та людської історії. Для прояснення даного питання можна звернутись до відомої аналогії (паралелі) між індивідуальним розвитком людини та розвитком історичних епох; наприклад, епохи давніх цивілізацій порівнюються із дитинством людини. В індивідуальному розвитку людини чітко виділяється початковий період, коли взагалі відсутні стабільність свідомості, досить хаотичним постає її зміст. З огляду на це можна стверджувати, що розвинені міфологічні уявлення передбачають вже високий рівень свідомості. Сучасні дослідники історії та культури вважають, що власне людська культура та історія з'являються лише тоді, коли усвідомлюється відмінність між явищами фізичними та психічними. Цей момент, власне, й засвідчується появою таких образів у змісті свідомості, які не копіюють дійсність, а виражають деякі внутрішні запити свідомості. Тобто, проблему, загострену фактами відсутності релігійних уявлень на найбільш ранніх рівнях проявів людини, можна перевернути і сказати: наявність релігійних уявлень можна розглядати як ознаку відносної сформованості власне людських засад історії.

Релігія в попередньому окресленні постає перед нами як складне, суперечливе соціально-історичне явище, що торкається важливих, заповітних людських питань. В релігійних уявленнях та натхненнях містяться водночас і творчі імпульси, і деяка відчудженість, відстороненість від звичної життєвої реальності. Сьогоднішню людину із її високою технічною озброєністю не можуть не вражати предмети давніх культур і цивілізацій: численні, часто - величезні кам'яні скульптури, виконані із високим ступенем досконалості, храмові та культові споруди, що мають грандіозні масштаби, цілі території, впорядковані численними архітектурними ансамблями. Таких пам'яток дуже багато, хоча, як ми розуміємо, було набагато більше. Що змусило людей, які, як нам видається, були досить примітивними, приреченими до того ж боротись за елементарне виживання, - що змусило їх віддавати шалені зусилля такого роду діяльності? - На це питання сьогодні є лише одна прийнятна відповідь: люди робили це не заради скороминущих повсякденних потреб, не заради самих себе, а заради встановлення зв'язків із тими силами та енергіями, які вони вважали наймогутнішими, найпершими засадами буття себе і світу. Якщо така відповідь виправдана хоча б частково (а у науковців немає сумніву в тому, що грандіозні споруди сивої давнини у своїй більшості є культовими, релігійними), то було би безглуздо заперечувати життєву енергетику релігії. Проте, як вже було зазначено, її виявлення в реальній історії людства постають досить суперечливими.

Отже, релігії належить чинне місце в системі людської соціальної історії. Вона супроводжує людство на всіх основних етапах його цивілізованого існування, яскраво засвідчуючи при цьому свою соціально-історичну природу. Тобто вона має різноманітні культурні та регіональні форми виявлення, а також постає історично змінною.

1.2 Значення терміну “релігія” та особливості релігійного сприйняття світу. Релігієзнавство як наукова дисципліна

Намагання зрозуміти, дослідити релігію досить часто починаються із звернення до терміну “релігія” та намагання його прояснити. Але виявляється, що саме слово “Релігія” по-різному тлумачиться та перекладається. В латинській мові воно сходить до терміну “Re-ligare”, що перекладається як зв'язування, пов'язування. Люди атеїстичного (нерелігійного, протирелігійного) спрямування розуму подають релігію як об'єднання, зв'язок однодумців або одновірців. Релігійні люди схильні тлумачити це слово так, що в ньому йдеться про зв'язок людини із вищими, священними чи надприродними силами; кажучи простіше - це є зв'язок людини із Богом. Окрім того оскільки в прислівнику “Rе” присутній момент відновлення, то деякі богослови і дослідники (наприклад, Б.Паскаль) вважають, що йдеться про відновлення втраченого колись прямого зв'язку людини із Богом та божественним.

Сучасний польський дослідник релігії Хенрик Свенко подає такі основні значення терміну “релігія”: “Нам відомі чотири спроби пояснення етимології слова “релігія”.

1. Термін “religio” виводили із слова “religare”, що означає зв'язувати (маємо на увазі зв'язувати з Богом, із силами надприродними). Таку спробу вивести слово “релігія” зустрічаємо у Лактанція (ІІІ - IV ст.) в праці “Божественне встановлення”: “Тому через побожність ми зв'язані (religati) із Богом; звідси сама релігія отримала назву…”

2. Також “religio” виводять із слова “relеgere”, що означає “перечитувати, обрати через міркування”. Відповідно до цієї версії релігія має тлумачитися як “повторне прочитування” (того, що стосується Бога). Ця версія зусрічається у Цицерона (106 - 44 рр. До н.е.) в праці “Про сутність богів”: “Ті, котрі все, що має відношення до богів, уважно вивчають, перечитують кілька разів (relegerent), називаються релігійними тому, що кілька разів перечитують з увагою (ex relegerendo)”.

3. Слово “religio” виводили від “religere”, що означало “обирати собі щось величне за предмет шанування” - домислимо: Бога. Таку інтерпретацію знаходимо у Св.Августина (354-430) в його основній праці “Про град Божий”.

4. Остання версія етимологічного з'ясування слова релігія висунута М.Сабіном і полягає в тому, що слово “religio” походить від слова “relinguere”, що повинно означати “відкидання, залишення, відкладання убік” (того, що святе, від того, що не є святим”.

Прояснення значення слова “релігія” дає можливість прояснити її важливі особливості, проте не дає відповіді на більш суттєві питання. Що ж таке релігія? Чому її образи навіяні деякими надприродними прагненнями, силами, енергіями? В чому полягає глибинна людська потреба в релігійному відношенні до дійсності? В чому можна побачити причини її внутрішньої суперечливості? До чого вона закликає людину, яким чином впливає на її життя та самоусвідомлення?

Сучасна соціальна наука та гуманітарна думка виробили кілька підходів до пояснення сутності релігії. Всі ці підходи мають одну спільну рису: вони стверджують, що в основі релігії лежать не розмірковування, не логічні доведення чи аргументи, а чуття, почуття, глибинні душевні поривання, емоції. На першому плані тут стоїть віра, тому інколи релігію визначають просто - це є віра у надприродне. Деякі дослідники слушно зауважують, що в певних очевидно релігійних культах та навіть релігіях може не спостерігатись прямо чогось надприродного, а особливо - якогось вищого єства, що могло би набувати визначення Бога. Такими є деякі язичницькі культи (наприклад, культи тварин). В надзвичайно поширених та авторитетних сучасних східних релігіях - в буддизмі та даосизмі - не існує уявлення про Бога як чого наперед заданого світові та людині. Внаслідок того висувається твердження: релігія є концентрованим виразом певного релігійного досвіду. Що це за досвід? За Ф.Шлейєрмахером, німецьким дослідником релігії, це є досвід почуття залежності нашого буття від вищого. Цей досвід не може бути переданий жодним міркуванням, проте саме він і спричиняє появу релігії. М.О.Бердяєв вважав первинним досвід абсолютної свободи: коли людина відчуває безмежність своїх можливостей та домагань, вона вперше прилучається до Абсолюту. Одне з найбільш широких та вдалих окреслень релігійного досвіду дав німецький філософ Г.Гегель: релігія постає розвиненою формою виразу відчуття людиною її вихідної спорідненості із найпершими початками буття. Таке окреслення тою чи іншою мірою передбачає і позицію Ф.Шлейєрмахера, і М.О.Бердяєва.

Якщо прийняти гегелівське розуміння сутності релігії, то слід буде визнати те, що:

релігія постає явищем духовного плану, тобто притаманним лише людині;

релігія виражає та позначає певні фундаментальні особливості людини в її відношенні до дійсності;

релігія передбачає те, що дійсність для людини розпадається на першу, видиму, , проте - не найважливішу, та на другу, приховану, невидиму, але найпершу за суттю, основну, фундаментальну; видима дійсність позначається як звичайна, фізична, повсякденна, а невидима - як священна, надзвичайна;

в релігії природа людини, її сутність виражаються цілісно, концентровано, тому часто стверджується, що осереддям релігійного почуття в людині, як і її сутнісним осереддям, постає серце.

Все перераховане окреслює найважливіші особливості релігійного світосприйняття.

Враховуючи сказане, можна впевнено стверджувати, що в релігійному досвіді людини на перший план виходить її тверде внутрішнє відчуття, навіть - передчуття та переконання в тому, що ні її саму, ні світ не можна звести до фізичного, наочно наданого, що світ має, умовно кажучи, не лише вимір горизонтальної просторовості, а вимір вертикальний, в глибинні свої основи. Безумовно, що перш за все таке переконання тримається на людському самосприйнятті, бо перш за все в самій собі людина віднаходить означені виміри. В вирі життя людям досить часто видається, що реальністю є те, що можна помацати, побачити, на що можна наштовхнутись. Проте, поставимо питання: чи була би людина людиною, якби всі її душевні прояви можна було би подати в якості зміненої фізичної реальності? В такому випадку людина була би частиною природного процесу, але тоді їй не потрібний був би розум, оскільки саме він дає можливість людині вибудовувати свою реальність, свій світ, а також знаходити непередбачені заздалегідь форми поведінки в різних ситуаціях життя. Тому людину з давніх часів мучить питання: що може лишиться ( і чи може лишитися) від всіх наших страждань, переживань, душевних мук? Усвідомлення того, що вся сфера душевного і є визначальною для людини, для її ставлення до себе і до світу постає важливою складовою релігійного світобачення та переживання дійсності. Скороминущість людського життя не заважає людям відчувати вищу значущість своїх простих життєвих вчинків, намірів, бажань. Чи це справді так? Чи не постає при тому людина, за висловом Ф.Ніцше, “пихатою комахою”? Якою є природа того відчуття значущості життя, його вищості над простими фізичними та біологічними процесами дійсності, яке є характерним для релігійного відношення до неї? Чому взагалі існує людська потреба у вищому, священному?

Всі ці питання постають найпершими для філософії релігії, яка на сьогодні є необхідною складовою філософії як цілісної системи знання. Філософія релігії, у відповідності із найпершими особливостями філософії, намагається: 1) досліджувати й осмислювати релігію як цілісне явище, що має свої суттєві засади; 2) розглядати релігію в органічній єдності із людиною, її найпершими життєвими запитами та можливостями; 3) окреслювати релігію як елемент людського відношення до дійсності, людського самовиявлення та самоствердження. Але сьогодні релігію вивчає не лише філософія. Отже, філософія релігії вивчає релігію всебічно та цілісно, тому вона працює у союзі із іншими науками про релігію, у тому числі - із релігієзнавством. Проте на відміну від релігієзнавства філософія релігії: 1) не просто збирає по поєднує численні сторони та прояви релігії, а намагається знайти їм спільний єдиний корінь, або ж виявити той наскрізний зв'язок, який численні елементи релігії поєднує в одне ціле; 2) всі аспекти релігії так чи інакше концентрує навколо людини, її становища в світі та її самоутвердження, самоосмислення, самоусвідомлення. Окрім філософії релігію досліджують також історія, соціологія, психологія, богослов'я, культурологія, етнографія, мистецтвознавство та деякі інші дисципліни. Історія (як світова, так і окремих країн та регіонів) розглядає релігію як чинник людського суспільного життя, його змін та подій. В полі зору історії перебувають також зв'язки релігії із різними сферами історичної людської діяльності. Соціологія дає конкретну панораму проявів релігії в житті суспільства: функції та роль релігії в суспільному житті, статистику розповсюдження певних релігій та релігійних вірувань, соціальний склад віруючих, наявність у релігійних організацій майна, фінансів, представників в органах влади та ін. Часто соціологи ставлять собі завдання дослідити душевний стан віруючих, мотивації їх соціальної поведінки, вплив їх релігійних переконань на участь в процесах соціальної життєдіяльності. В сфері відання соціології релігії також перебувають і певні практичні питання, наприклад, врегулювання соціальних процесів під час проведення масових релігійних заходів або свят. Досить важливу роль в осмисленні релігії відіграє психологія, яка, з однієї сторони, намагається виявити ті психологічні механізми, завдяки яким релігія впливає на людину (наприклад, на людей певного віку або статі), а з іншої сторони, виявити та описати вплив релігії на людську психіку, наприклад, на психічний стан людини, її емоції, міркування, життєвий настрій. В історії громадської думки існували численні намагання пояснити релігійні явища внутрішніми потребами людської психіки, наприклад, витлумачити релігію як свого роду результат дії механізмів психічної компенсації. Скажімо, за допомогою релігії людина долає відчуття своєї слабкості, незахищеності, життєвої непевності. Така впливова психологічна концепція як фрейдизм подавала релігію як результат дії глибинних шарів несвідомого в людській психіці. Культурологія намагається з'ясувати роль релігії, релігійних установок та цінностей у процесах культуротворення, прояснити, наприклад, таке питання: чи можна вважати релігію та релігійні уявлення вирішальним чинником відриву людини від суто тваринного існування та переходу до цінування дечого духовного, священного за суттю та за змістом. Дуже важливим для культурології постає питання про те, чи можна вважати певний тип релігії ядром якогось типу культури, чи тут діють якісь інші чинники, чи може існувата розвинена культура, що релігійно не акцентована. Етнографія цікавиться питаннями національно-етнічних відмінностей між різними релігіями, зв'язками останніх із народними звичаями, побутом, психічними особливостями представників певних націй та етносів. Для мистецтвознавства болючим постає питання про те, стимулювала чи стримувала релігія художньо-мистецький процес, надихала чи обмежувала митців різного роду заборонами? Свій внесок в розкриття певних аспектів явища релігії роблять і окремі конкретні науки. Наприклад, сучасна фізика дає більш-менш виправдані способи оцінки віку певних археологічних знахідок, хімія дозволяє виявити склад, наприклад, тих фарб, які використовувались іконописцями або розчинів, що застосовувались у храмовому будівництві. Археологія дозволяє ніби зазирнути у віддалене минуле. Наприклад, збереглися данні про те, що перші розкопки на Голгофі (горі в Ієрусалимі, на який був розiпнутий Ісус Христос) були організовані в ІV столітті Оленою, матір'ю візантійського імператора Костянтина; при тому біли знайдені гроб Ісуса Христа та рештки його хреста.

Досить ретельно вивчає історію релігії, церкви, окремих елементів суспільного функціонування релігії богослов'я - теоретична складова розвинених релігій. Богослов'я не приймає наведених вище пояснень сутності релігії. З позиції богословської є лише одна - єдина причина як релігії, так і будь-чого іншого: це Бог. Не людина шукає та знаходить в собі дещо таке, що штовхає її до релігії, а Бог від самого початку закладає в людську душу певні свідчення про себе, про свою присутність в світі. Тому людина просто не може не бути тою чи іншою мірою релігійною. Вона може відпасти від Бога, що аж ніяк не принижує Бога та не применшує його сили і значущості. Богослов'я ніколи не буває анонімним; воно завжди є органічною складовою саме певної релігії. Тому воно не просто пояснює релігію, а намагається переконати в першості та істинності саме своєї релігії (або конфесії, вірування). При тому богослов'я може використовувати інструменти наукового доведення, обгрунтування, численні данні різних наук.

В наш час досить поширеною (в тому числі в навчальних закладах) дисципліною постає релігієзнавство. Її особливість полягає в тому, що вона збирає данні численних наук задля того, щоби подати релігію як складне, багатоелементне явище у її основних проявах: соціальному, історичному, культурологічному, психологічному, богословському, юридичному та ін. Релігієзнавство покликане підходити до проявів релігії неупереджено, тобто приймати до уваги все, що має до неї відношення. Не може бути виправданою така позиція релігієзнавства, коли воно, наприклад, подає релігію з позиції якоїсь окремої церкви або віросповідання, коли висвітлюються лише очевидні позитивні чи-то, навпаки, лише негативні її прояви. Отже, провідним завданням релігієзнавства постає збалансований, максимально об'єктивний підхід до релігії як предмету свого пізнання. Цей момент наближує релігієзнавство до науки, адже і наука прагне здобувати такі результати пізнавальної діяльності, які максимально вільні від суб'єктивних зацікавлень чи упереджень. Ясно, що в природничих науках витримати умови науковості легше, ніж в соціальних чи гуманітарних; із останніх людину вилучити принципово неможливо. Це тому, що в соціальних та гуманітарних науках пізнавальні зусилля спрямовані на саму людину або якісь її прояви. В цьому плані кажуть, що гуманітарне та соціальне пізнання постає різновидом людського самопізнання. Ясно, що зовсім уникнути в такому виді пізнання людських пристрастей та зацікавлень неможливо. Проте можливо свідомо використовувати такі пізнавальні принципи, які будуть сприяти, як вже зазначалось, проведенню збалансованої позиції. Перш за все до вихідних принципів релігієзнавства слід віднести принцип всебічного підходу до вивчення релігії. Проявом такого принципу є залучення у зміст релігієзнавчих студій даних різних наук та сфер знання (про що вже йшлося). Іншим принципом можна назвати принцип комплексного (інколи - системного) підходу до релігії як предмету пізнання. Це значить, що ми повинні свідомо уникати усіляких спрощень, спроб визначити релігію через якусь окрему площину її виявлення. Цей принцип також вимагає не обмежуватись у поясненні певних сторін релігії простими причинами, не зводити складні явища до простих. Наступним принципом можна вважати принцип відкритого герменевтичного діалогу. Герменевтика - це мистецтво тлумачення текстів (не лише тих, що написані літерами, а й текстуальних утворень культури, текстів мовного процесу та ін.). В процесі проведення геременевтичного діалогу навколо явища релігії варто було би сповідувати ту позицію, яку так вдало окреслив в свій час французький філософ і математик Б.Паскаль: “Якщо бажаєте сперечатись не навмання та переконати співбесідника, перш за все з'ясуйте для себе, із якої сторони він підходить до предмету сперечання, бо саму цю сторону він переважно бачить правильно. Визнайте його правоту і тут же покажіть, що, якщо підійти [до предмету] з іншої сторони, він буде неправим. Ваш співбесідник охоче погодиться із вами - адже він не припустив ніякої помилки, просто чогось не роздивився, а люди впадають в гнів не тоді, коли чогось не бачать, а коли припускаються помилки. Можливо це пояснюється тим, що людина за самою своєю природою не здатна бачити предмет відразу з усіх сторін і в той же час за самою своєю природою якщо вже бачить, то бачить правильно, бо ж свідчення наших чуттів є незаперечними” (Думки, фр. 9). Отже, виправдане ведення герменевтичного діалогу передбачає сповідування ще одного принципу - толерантності, поваги до іншої позиції та бажання її зрозуміти й сприйняти. В даному випадку прийняття передує розумінню. Нарешті, до провідних принципів релігієзнавства відносять принцип історизму, що передбачає розглядати явища людської життєдіяльності вписаними в історичний процес, тобто з'ясовувати, як, коли й чому певне явище виникло, як видозмінювалось в подальшій історії, які має тенденції свого розвитку, яким постає його внутрішній ритм та ін.

Згадані принципи вивчення релігії закономірно підводять до питання про методи релігієзнавчих досліджень. З одної сторони, не викликає сумніву те, що до релігієзнавства ми можемо застосовувати загальні методи соціально-гуманітарних наук. Тут фігурують такі методи:

історичний метод, що передбачає використання всього арсеналу інструментів історичного дослідження, починаючи від джерелознавства (дослідження давніх текстів з метою визначення часу їх написання, встановлення авторства, їх історичної значущості та ін.) і закінчуючи методами опрацювання археологічних знахідок;

структурний метод або метод структурного аналізу, що передбачає виділення найперших та суттєвих елементів релігії, дослідження особливостей їх сполучення та їх найважливіших функцій;

феноменологічний метод - це спроба проникнути в самі засади релігії як реального явища, дослідити її як дещо принципово цілісне, замкнене на свій вихідний зміст та сенс; тут також передбачається осмислення образу релігії в масовій свідомості, виділення в цьому образі його незмінних домінант;

метод категоріального аналізу, що передбачає виділення сукупності категорій, тобто найперших та незамінних понять, що окреслюють явище релігії, а також дослідження способів сполучення даних категорій задля того, щоби подати явище релігії у її структурному та функціональному проявах.

Окреслення особливостей релігієзнавства підводить нас до питання про його предмет. В сучасних дослідженнях розрізняють об'єкт та предмет релігієзнавства (див.: Академічне релігієзнавство. Підручник. За науковою ред. проф. А.Колодного. - К.: Світ Знань, 2000): об'єктом при тому постає та частина реальності на яку перш за все спрямована дослідницька активність, а предметом - певний зріз, певна проекція об'єкту, що виділяється із суцільності об'єкта специфічними для даної науки інструментами пізнання. Не викликає сумніву те, що об'єктом релігієзнавства постають релігія та релігійність як певні реалії суспільної історії; в цьому сенсі релігієзнавство є наукою про релігійність як властивість соціалізованої людини, тобто людини, включеної в систему соціальних зв'язків та відношень. А предмет релігієзнавства окреслюється як та сукупність елементів, складових, що утворюють релігію в якості своєрідної дійсності, а також сукупність сталих зв'язків та відношень між такого роду елементами. Зрозуміло, що до тих часів, до яких буде існувати людство і релігія, об'єкт релігієзнавства буде залишатись тим самим, проте предмет буде історично змінюватись, оскільки історично релігія також змінюється, ускладнюється, зазначає певних оновлень або диференціацій. Згадане вище видання (Академічне релігієзнавство) трактує об'єкт релігієзнавства дуже широко: “Об'єктом релігієзнавства є відображення такого особистісного стану людини, який можна назвати станом самовизначення у світі, здобуття самої себе на основі віднайдення в собі того надлюдського, що єднає її із трансцендентним”. По-перше, навряд чи можна вважати об'єктом релігієзнавства “відображення” (в такому випадку релігієзнавство повинно носити суто описовий характер), а по-друге, в таке розуміння об'єкту релігієзнавства замість терміну “релігієзнавство” можна поставити філософію, теологію і певні розділи психології (наприклад, гуманістичну психологію). Коли ми ведемо розмову про предмет релігієзнавства, важливо звертати увагу на те, що релігієзнавство не має на меті прилучити до релігії тих, хто його вивчає, а підходить до явища релігії з метою його вивчення, дослідження, і намагається робити це виважено, неупереджено.

Отже, релігія постає свого роду підструктурою суспільства, вона являє собою досить складне утворення людської життєдіяльності, в якому йдеться про найперші, фундаментальні питання людського самоствердження у світі. Складність релігії зумовлює існування численних напрямів та підходів до її пізнання. Серед цих напрямів релігієзнавство займає своє особливе місце, оскільки має свій особливий предмет та принципи пізнавальної діяльності.

1.3 Структура та вихідні елементи релігії

Складність релігії, її органічна вписаність у суспільну історію зумовлює потребу в аналізі структури релігії, її найперших складових. Адже, як стає зрозумілим, релігія - це перш за все явище духовне, проте - не лише. Як правило, в структурі розвинених релігій виділяють такі її складові:

сукупність релігійних тверджень, знань, ідей та уявлень (це є так звана релігійна догматична складова релігії; слово “догмат” у перекладі із давньогрецької мови значить - незаперечне, безсумнівне положення); отже, перша складова релігії - це її ідейний (інколи кажуть - ідеологічний) зміст; сюди відносять і теологію - науку про Бога, тобто теоретичну складову релігії;

сукупність релігійних почуттів, станів та емоцій (емоційно-почуттєва складова); для релігії ця складова грає вирішальне значення, оскільки йдеться про такі фундаментальні та суто людські за природою почуття, як надію, віру, любов, про душевні переживання та заглиблення;

сукупність релігійних ритуалів, церемоній та обрядів (обрядова складова або релігійний культ, хоча останній має не єдине значення);

сукупність релігійних органів, організацій та інституцій (інституціональна складова); в даному випадку релігія постає через релігійні громади, об'єднання, клір (священики) і навіть певні підприємства; тут відкриваються юридичні, політичні, економічні, етнічні аспекти реального життя релігії;

нарешті, релігія - це певний спосіб життя, певна поведінка, певне унормування процесів життя; інколи релігійність людини можна визначити за тим, як вона поводиться, що вживає в якості їжі та ін.

Перелік вихідних складових релігії засвідчує: не можна думати, що релігія живе десь лише в наших думках, почуттях та мареннях. Вона живе в реальному суспільстві. В її функціонування включені реальні люди із їх перевагами та недоліками, доброчесностями та вадами. Як сукупність людей та певного типу організацій, вона має зв'язки із політикою, вихованням, економікою. В своїй догматичній складовій релігія плавно переходить у систему життєвих настанов, заборон, вимог; вона вимагає від своїх прихильників виконання певних ритуалів, обрядів, церемоній, а також певного спрямування життя, певного способу життя.

Як людину не можна уявити без або поза свідомістю, так само релігія не може існувати поза особливим станом чи спрямуванням свідомості. Тобто в релігії як явищі суспільної історії вирішальна роль належить релігійній свідомості. Цікаво зазначити, що в часи раннього християнства було поширене уявлення про те, що християни живуть в суспільстві так, як душа живе в тілі. В релігійній свідомості вирішальне значення належить її догматичній складовій: у більшості релігій вважається, що найперші догмати (незаперечні твердження віри) передані людям або самими богами, або тими людьми, яких вони обрали в якості посередників між собою та людською громадою. Російський богослов ХІХ - поч. ХХ ст. М.О.Новосьолов наводить наступне визначення догмату: “Догмати суть санкціоновані церквою та такі, що вказують віруючим шлях до спасіння, формули (знаки, словесні вирази) тайн царства божія, що відкриваються християнину [тут можна поставити - віруючому] через діяння та досвід у благодатному відчутті або ж у духовному спогляданні”. В розвинених релігіях догматика досить ретельно опрацьована, впорядкована, систематизована. Досить часто виділяють так звані “креденціальні” (від слова “кредо” - з латини - вірую) догматичні положення як такі, що складають ядро, сутність певної релігії. Інколи догмати класифікують таким чином, що частину їх визнають доступними для розумового осягнення, а частину - принципово позарозумними. Але в будь-якому випадку догматика постає концентрацією релігійних уявлень: навряд чи можна бути відданим віруючим без знання вихідних догматів своєї віри. Догматичною стороною релігії опікується богослов'я (лат. - теологія), основним завданням якого постає таке опрацювання догматики, що давало би її цілісно, несуперечливо, в провідних зв'язках із іншими елементами релігії. Розвинена теологія включає в свій зміст цілу низку напрямів або окремих дисциплін: догматичне богослов'я, еклезіологію (вчення про церкву), церковну історію, релігійну антропологію (певне тлумачення людини), пневматологію (вчення про дух), ноологію (вчення про розум та розумність). В деяких релігіях в зміст її ідейної складової включають також розроблену на грунті саме цієї релігії релігійну філософію; це стосується християнства, ісламу, буддизму, юдаїзму, індуїзму, даосизму та ін.

Для будь-якої релігії суттєве значення мають почуття, переживання, певні емоційні та психічні стани. Докладніше про це мова буде йти у темі, присвяченій релігійній свідомості, проте зараз зазначимо, що почуттєва сторона релігії пов'язана із самою сутністю релігійного відношення людини до дійсності: оскільки в релігії йдеться про дещо надзвичайне, священне, таке, що набагато перевершує не тільки людське єство, людський інтелект та людські можливості, а й усю світобудову, то релігійне відношення до дійсності може базуватись лише на безпосередньому відчутті або у формі якоїсь особливої наданості. Такий стан можна передати виразом: релігійне почуття або є, або його немає; воно не дозується якимись величинами. Згаданий вище Б.Паскаль зазначав, що “від пізнання Бога далеко до любові до Нього” (Думки, фр. 377). Тому в більшості релігій робиться відчутний наголос на необхідності того, щоби чуттєво-емоційне прийняття її вихідних догматів передувало будь-яким іншим інтелектуальним діям (Св.Августин в свій час сповідував тезу: “Вірую, щоби розуміти”).

Зупинимо увагу на ритуальну сторону релігії. Як правило цю її сторону позначають словом “релігійний культ”. Поняття культу може вживатися в широкому та вузькому значенні. В широкому значенні культ - це шанування чогось в якості вищого, священного. У вузькому значенні культ - це сукупність релігійних обрядів, свят, церемоній та дій. Основне завдання релігійного культу полягає у введенні віруючих в контакти із священними силами чи істотами (1). При цьому відбувається і входження віруючих у певний психологічний та емоційний стан, збудження в них гострих переживань, відчуттів або певних релігійних станів (2). За великим рахунком релігійний культ повинен вивести релігійну людину за межі повсякденності, породити в ній відчуття перебування в особливому вимірі дійсності або у контактах із незвичайним, вищим (3). Проте релігійний культ виконує ще й інші функції: через спільні дії та переживання він з'єднує віруючих у єдину релігійну громаду (4), певним чином організовує їхнє життя (5), засвідчує приналежність певної людини до якоїсь релігії або вірування (6). Останній функції досить часто надається особливого значення, оскільки вважається, що серйозність своєї релігійної позиції людина засвідчує саме через ретельне виконання культових дій.

Дуже важливу роль в реальному житті релігій відіграють релігійні організації. На першому плані тут перебувають церкви, які охоплюють віруючих якогось віросповідування в межах певних культурних традицій, країн, регіонів та інших територіальних одиниць. В більшості випадків до ознак церкви відносять: 1) самоуправління; 2) об'єднання віруючих на засадах спільності догматів та обрядів; 3) централізація, ієрархічна єдність священнослужителів. Церкви, як правило, мають досить складну внутрішню структуру: сюди входить більш дрібні об'єднання віруючих, такі як громади, різного роду релігійні комітети, підприємства, навчальні заклади, різного типу об'єднання священнослужителів та ін. На другому місці серед релігійних організацій перебувають конфесії (від лат. confessio - сповідування віри). Як правило, конфесії передбачають відмінності у змісті вихідних понять якоїсь релігії (тобто у віровченні) та у культі . Отже, конфесії - це об'єднання віруючих, що запроваджують в життя та відтворюють певні релігійні догми, образи, уявлення, виконують релігійно значущі види діяльності. Дослідники відзначають, що не існує чіткого визначення поняття конфесії, оскільки у конфесійному поділі віруючих тою чи іншою мірою задіяний майже весь комплекс елементів, притаманних релігії. Внаслідок сказаного досить складно визначити, які саме відмінності можна вважати відмінностями церков, а які - конфесій; інколи кажуть, в між різними церквами існують конфесійні відмінності. На протязі всієї історії християнства певні групи людей відхилялись від узаконених церковною більшістю ортодоксальних (правильна думка) норм та принципів. Ті групи віруючих християн, що відокремлювались від церковної більшості, ще в ранньому християнстві отримали назву сект (від лат. - замкнена група людей). Поняття “секти” і “культи” досі не набуло однозначного розуміння, оскільки у різних науках воно по-різному тлумачиться. Богослов'я (теологія) сектантами і членів культів вважає тих, хто: 1) веде замкнутий спосіб духовного життя; 2) приховує фактичні наміри своєї діяльності; 3) прагне здобути більшу кількість своїх прихильників значною мірою через прозелітизм (перехід віруючих до іншої конфесії або релігії); 4) прагне докорінно спотворити, фальсифікувати усталене віровчення (під маскою позірної об'єктивності); 5) культивує погордливе, зневажливе ставлення до звичаєвого-обрядового укладу тих віруючих, серед яких ведеться відповідна пропагандистська діяльність; 6) прагне будь-якими засобами набути собі прихильників, в тому числі влаштовуючи заходи у людних місцях (стадіони, спортивні арени, тощо, вдаючись при тому до зовнішньої показовості, популізму). В діяльності частини із них проглядається неприйняття християнства (хоч дехто з них іменує себе християнами, наприклад, Свідки Єгови). Разом з тим ці поняття, зокрема термін “секта”, є історично змінне явище. Наприклад, на початку ХVІ століття римо-католицькому богословові Мартину Лютеру було оголошено анафему (прокляття) з боку папського Риму, а новоутворений напрям протестантизм було названо єретичним, тобто таким, що порушує церковні догми. Але згодом офіційний Рим не тільки змінив свій погляд (зняв анафему), а й почав підтримувати різноманітні контакти з протестантами, зокрема - у справах поглибленої євангелізації, а також в сфері соціальних доктрин Церкви.

Проте лише після утвердження протестантизму, а особливо у ХVIII - ХХ ст. почали стрімко виникати та розростатися численні християнські секти, що запроваджували свої обряди та свої тлумачення певних церковних канонів. Дуже відомими є секти баптистів (вважають, що хреститися може лише доросла людина, яка вже може бути свідомою щодо вибору віри), євангелістів (що визнають першим завданням християнина вчитуватись в Євангелія та очікувати сходження на себе благодаті Святого Духу), “свідків Ієгови”, мармонів (святих християнської церкви останніх днів) та ін.

Нарешті, кінцевий сенс релігійної орієнтації людини спрямований до зміни її життя, до введення його в особливий життєвий ритм, режим. Релігійна людина, як правило, не може собі дозволити якісь вчинки, як не може вона нехтувати життєвими, моральними настановами своєї релігії. Хоча в реальному функціонуванні релігії на першому помітному плані перебувають церковні організації, обрядові дії, священнослужителі, будь-яка релігія виправдана лише тоді, коли вона здатна змінити життя людини, її відношення до світу й до себе самої. Найчастіше ця риса релігії проявляється в якихось діях віруючих (наприклад, хреститися на храм, молитися та ін.), в дотримування ними заборон або певних релігійних традицій (відвідування храму, участь в святах), в способах побудови взаємин із іншими людьми і т. ін.

Отже, в своєму дійсному функціонуванні релігія проявляє себе як досить складний організм, що передбачає існування цілої низки особливих елементів.

1.4 Функції релігії в житті сучасного суспільства

Будь-яке явище виникає та закріплюється в житті суспільства тільки тому, що воно задовольняє певні суспільні потреби, і, отже, виконує такі функції, які не надолужуються іншими сферами знання і пізнання. Звичайно, що спорідненість релігії із деякими іншими сферами духовного життя та духовної діяльності суспільства може привести до схожості деяких їх функцій, але повне співпадіння при цьому все ж виключається. Отже, які важливі функції виконує релігія в суспільному житті?

Першою функцією слід назвати світоглядну - релігія формує в людини певний, досить своєрідний світогляд. В цьому світогляді, як вже йшлося, провідне місце належить подвоєнню світу на відкритий, доступний людському природному сприйняттю, та прихований, таємний, проте найважливіший та священний. Релігійний світогляд передбачає й те, що людина не розглядає себе в якості повністю самовладної істоти; навпаки, людина усвідомлює себе як єство, підпорядковане найпершим та вищим силам буття. При тому життєва поведінка людини оцінюється з позиції того, наскільки вона відповідає прагненням цих вищих сил, їх природі, їх наставництву та ін. В більшості релігій також передбачається віра у безсмертя душі, в те, що потойбічне життя постає важливішим за поцейбічне, земне. В той же час відчуття прилучення людини до найперших світових сил породжує впевненість у значущості людини, у її захищеності від випадкових негараздів життя.

Другою функцією релігії у суспільному життя можна вважати регулятивну - релігія вводить людське життя в певні межі, надає йому внутрішнього впорядкування, доцільності і смислового наповнення. У простому вирі життя людина часто не має достатніх сил задля того, щоби прагнути чогось виключно заради себе самої; релігія вказує людині на те, заради чого варто переживати падіння, страждання, життєві невдачі. Людина в релігійному світосприйнятті постає лише часткою найперших буттєвих сил, тому саме заради цього світового цілого вона й повинна все переживати й долати. Окрім того, релігія вводить людське життя в певні моральні межі та спрямування, навіть в певний сезонний життєвий ритм, надаючи тим самим людському життю більшої стабільності та впорядкованості.

Досить часто на одне з перших місць у функціонуванні релігії виводять її інтегративну функцію - функцію збирання, поєднання людей в спільноту, що може виходити за межі окремих держав, регіонів і навіть континентів. Так звані світові релігії, про які буде йти мова в подальших темах, носять значною мірою так званий космополітичний характер, тобто вони не знають етнічних та національних границь. Єдина віра створює серед однодумців атмосферу особливої близькості; згадаймо, наприклад, що християни називають один одного “братами” або “сестрами” у Христі. В деяких міжнародних подіях виявляється, що поділ людей за державними ознаками має менше значення, ніж за релігійними.

Проте релігія водночас і роз'єднує людей, тобто, з'єднуючи однодумців, вона роз'єднує й протиставляє людей різної віри, які взаємно вважають одне одного невірними, безбожними, слугами Сатани. Цю суперечливу рису релігії позначають так, що до інтегративної функції додають ще й дезінтегративну - функцію роз'єднання. При тому ця остання функція приносить людям багато лиха: ім'ям Бога вони готові вступати у близькі, майже родинні стосунки, але тим самим ім'ям вони також готові запекло ворогувати між собою, застосовувати один проти одного насильство й тортури, не визнавати своєї рівності із людьми іншої віри. В тому факті розкривається один із історичних парадоксів релігії, який можна зрозуміти і пояснити, проте тяжко, а той неможливо виправдати. Кожна релігійна віра так чи інакше тяжіє до того, щоби лише себе вважати істинною, лише за собою визнавати право на божественне покровительство та благодать. Більше того, при такому баченні суті справи будь-які відхилення від своєї віри прихильники даної релігії розглядають як блюзнірство, як наругу над вірою й Богом. Саме ці останні моменти надають такої гостроти релігійним протистоянням. Тобто в двох таких різних за наслідками та таких споріднених за змістом функціях релігії - інтегративній та дезінтегративній - проявляється суперечливий характер релігії як безпосереднього відношення, як прямого прийняття: оскільки певний зміст приймається свідомістю як прямо наданий їй в якості найпершого, священного, незаперечного, то такий зміст виключає його поділ на якісь частки, сфери, галузі. Тут працює принцип “або-або”: або ми приймаємо дещо без міркувань й упереджень, або не приймаємо. Проте коли приймаємо, то автоматично не приймаємо ніякого іншого. Такий факт реального функціонування релігії породжує проблему про роль розумового (знаттєвого) елементу в релігії, бо саме розумність змушує нас визнавати, що інша віра або віра іншої людини, будучи відмінною від нашої (або звичної для нас), за суттю (а не за конкретним змістом) може нічим не відрізнятись від нашої. Для того, щоби релігійні відмінності не приводили до ворожнечі, слід сповідувати й використовувати у підході до релігії принцип герменевтичного дискурсу, розглянутий у попередньому питанні.