Дохристиянські вірування слов’ян

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Загальна характеристика давніх, дохристиянських вірувань

2. Пантеон богів

3. Дажбог

4. Велес

5. Перун

6. Род

7. Язичницькі вірування давніх слов'ян

Список джерел

1. Загальна характеристика давніх, дохристиянських вірувань

Вірування усіх давніх народів були тісно пов'язані з їх повсякденним життям, навколишнім світом, природою. Древні люди намагались пояснити зміни, явища і сили в природі і суспільстві (невидимий світ) використовуючи наявні у них на той час поняття про стосунки між людьми (видимий світ). Таким чином сили природи уподібнювались людям, набували певних людських рис і в такому вигляді попадали у казки. Таким чином з'явилися поняття богів, ангелів, демонів, чортів, водяників, мавок, русалок та ін. Люди відкрили невидимий світ, пов'язаний зі світом видимим. Поява цих вірувань мала велике значення для людства, зокрема вона підготувала людей до сприйняття поняття Всевишнього, єдиного Бога, Сущого, Сили, яка управляє всесвітом (світом видимим і невидимим). Поява цього поняття означало появу нової віри - єдинобожжя, монотеїзму, яка прийшла на зміну багатобожжю і поширилась по всьому світу у складі основних світових віросповідань- іудаїзму, християнства, ісламу, буддизму, а також посіла важливие місце у індуїзмі, японських і китайських віруваннях (культ Неба).

На європейських і слов'янських землях поняття єдиного Бога поширилося в першу чергу завдяки християнству. Тому досить часто політеїстичні вірування у європейській і слов'янській літературі називають дохристиянськими, поганськими або язичницькими. Народнi дохристиянські вірування чи язичництво - це величезний загальнолюдський комплекс світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть.

Походження слова "язичник" точно нез'ясоване. Найбільш ймовірно, що це слово пов'язане зі словом "язик" (мова), звідси його значення - плем'я, народ, люди, що говорять однією мовою. Саме як "народ" трактують це слово словники руської мови 17 ст. За етимологічним словником української мови слово „язичництво” - це „віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і походженням”. Слово "язик" відповідає біблійному "гой" (євр.) або "gens" (лат.). Тут доцільно згадати, що в стародавньому Римі всі боги підкорених народів (gens) включалися до складу богів Риму і їх статуї ставилися в Римському Храмі Всіх Богів (Пантеоні). Саме проти цього "язичництва" боролися як іудаїзм так і християнство, розділяючи людей на язичників, які поклоняються своїм язичницьким (місцевим, народним) богам і людей, які шанують лише Всевишнього. Саме віра у Всевишнього об'єднала людей з різних народів в єдину общину (церкву) і дала змогу вирішити велику кількість тих протиріч у питаннях вірувань, які існували у язичників. Тому саме ця віра була зроблена державною імператором Константином Великим в усій Римській імперії, після чого слово "язичник" стало синонімом слова "неримлянин", "варвар", "чужинець".

Тепер стає зрозуміло, чому Михайло Драгоманов вважав, що „язичницький” означає національний, крайовий, народний (тобто рідний для народу), а Митрополит Іларіон висловлював думку, що це слово означало саме „чужу віру”, тобто те, що у греків та римлян означало „варвар”.

В літописах дохристиянськi вірування звуться „поганством”, а люди, котрі сповідують інші віри (як рідні, так і чужі), звуться поганами. На думку деяких вчених, воно походить від лат. paganus, що первісно означало „селянин” (тобто людина з провінції Римської Імперії). "Поганська" віра розглядалась як погана, примітивна.

Для дохристиян - „язичників” немає нічого надприроднього, немає нічого, що було б поза Природою. Язичники-слов'яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там де вони перебували, навколо і в середині них. Суть стародавньої віри - це не особисте спасіння, як у світових релігіях, - а збереження і примноження роду, родючості землi, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комлекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навиків.

2. Пантеон богів

дохристиянський вірування слов'яни язичницький бог

Слов`яни вірили у багатьох богів. Сучасні вчені мають думку, що язичницькі боги, яких вважають виявом початкової міфології, насправді були уявленнями наших предків про Всесвіт. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість язичницьких богів слов`ян відомі з народної творчості: пісень, колядок.

Головні cxіднослов'янскі боги:

Сварог - за Іпатіївським літописом, навчив людей шлюбу, хліборобства і подарував їм плуг.

Див - був ще стародавнішим богом ніж Сварог, він втілював яскраве блакитне небесне склепіння. Див - чоловічий початок Всесвіту, світло.

Лада - одна з найстародавніших язичницьких богинь, богиня гармонії в природі, людові в шлюбі, мати-годувальниця Миру. Лада - мати близнят Лелі (Дани) - втіленої води, і Полеля - втіленого світла.

Перун - згадується у текстах договорів з Візантією, де йде мова про клятву воїнів Русі іменами Перуна і Волоса. В перекладі означає блискавка, був богом князівської дружини, всі міфи про Перуна, що збереглися на Україні, змалювують його стрільцем.

Дажбог - назва бога Сонця на Русі.

Волос (Велес) - один з найстародавніших богів, покровитель скотарства, що був грізним владикою інших богів і на Русі поступався лише Перунові.

Мокошь - богиня річок і родючості.

Тут важливо також згадати про існування "Велесової книги" - літературної пам'ятки нібито дохристиянських часів, вік якої точно не встановлено. Вона стала відома суспільству при досить дивних обставинах, що дають підстави стверджувати що це підробка XVIII-XIX ст. Якщо ж це дійсно історична пам'ятка, то її значення неможливо переоцінити. Вона проливає світло на певні сторони вірувань і життя східних слов'ян. В ній приводяться назви багатьох богів, а також повідомляється як велика таємниця, що насправді всі ці боги - це одне, стверджуючи таким чином ідею єдинобожжя в досить незвичному вигляді.

3. Дажбог

Дажбог, або Даждьбог -- син Сварога, бог Сонця. Податель добра і багатства, божество достатку. Опікун громади й народу.

Дажбог вважався родоначальником руського народу, у Слові о Полку Ігоревім русичі звуться його внуками: "Погибашеть жизнь Даждьбожного внука". В Іпатіївському списку зазначено: "Сонце цар, син Сварога, він же Даждьбог".

Дажбог вважався подателем благ, насамперед достатку та врожаю. Деяку дослідники навіть вважали його на цій підставі божеством дощу, проте сонячна символіка Дажбога є незаперечною.

У весняних обрядових піснях Дажбог причетний до відмикання весни:

Ой, соловейку, ти ранній пташку,

Ой чого так рано із вир'їчка вийшов?

Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав --

З правої ручейки -- літо відмикати,

З лівої ручейки -- зиму замикати...Daїbуg

4. Велес

Велес -- бог торгівлі, музики, мистецтва, поезії та підземного світу. Він є опікуном худоби, та асоціюється із багатством та магічними силами світу духів. На думку академіка Б.Рибакова, культ походить з палеолітичних часів, коли це божество ототожнювали з ведмедем, якому поклонялися "хоробрі мисливці, одягнуті в шкури тих звірів, на яких полювали". Лише в бронзовому віці, як довів Б. Рибаков, Волос-Ведмідь стає богом худоби.

Про Велеса казали, що він є "скотій бог". Слово "скот" в давнину означало багатство і гроші, навіть скарбниця називалась "скотниця", а худоба була деколи грошовою одиницею. Княжі представники клялись Велесом і Перуном у торгівельних договорах із греками.

Там, де ідол Велеса стояв у Києві на Подолі нині пролягає старовинна вулиця Волоська.

Зображався Велес з сопілкою в руках (сопілка миру). За легендою, коли між полянами і древлянами зчинилася кривава січа "за межу" (побоїще не міг зупинити навіть Перун зі своїми блискавками), з'явився В. і заграв на сопілці. Гра була такою чарівною, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися. Про те, що Велес опікувався мистецтвом, свідчить також і те, що у "Слові о полку Ігоревім" співець Боян названий "Велесовим внуком".

Із культом Велеса пов'язаний ритуал, коли на останні колоски залишали на полі, та звивали їх у "велесову" бороду.

5. Перун

Перун -- в старослов'янській міфології бог грому і блискавки, повелитель дощу, творець земних урожаїв та покровитель хліборобства. Також він бог-воїн, справедливий і суворий месник, покровитель війська та коваль багатства. Імовірно син Сварога.

Культ Перуна дуже давній. Вважають, що за Володимира Перун був головним божеством Київської держави й символом державного єднання. Ідол Перуна стояв на одному із київських пагорбів, був він дерев'яний, мав залізні ноги, срібну голову та золоті вуса. Густинський літопис згадує, що в руках він тримав коштовний камінь: рубін або карбункул. Військо присягалося та божилось Перуном. В договорі 971 р. Святослав клявся іменами Перуна та Волоса. Також він згадується у договорах з Візантією та київськими князями Олегом (907 г.), Ігорем (945 г.)

Давні слов'яни вірили, що грім -- то його мова, а блискавка -- погляд, також вони сприймали грім і блискавку як небесне орання та сівбу. Вважалось, що перший грім і дощ володіють очисною силою та повертають землі життєдайність. Таким чином бог грому що дає родючість став такою і покровителем шлюбів.

Східні слов'яни вшановували Перуна щотижня у четвер (у Перунів день). Цього дня дівчата приходили до води, а взимку -- до місця, де поклонялися богам, і співали довкола багаття пісні про Перуна.

Щовесни Перуну обирали "наречену" -- Додолу.

Деревом, присвяченим Перунові, був дуб. Константин Порфірородний у своїх записках відмітив що руси в часі походу на Царгород приносили під великим дубом в жертву птахів, хліб і м'ясо. Густинський літопис також свідчить, що Перуну приносили жертви та підтримували невгасимий вогонь із дуба.

Його зіллям була папороть. За легендами, в ніч на Івана Купала на кущ папороті міг упасти вогонь Перуна й спалахнути яскравим сяйвом. Якщо сміли¬вець зуміє оволодіти жар-квіткою, то знатиме усі таємниці світу, володітиме чарами і буде вічно молодим.

Тварина Перуна -- вепр. Їх приносили йому в жертву. Археологи часами знаходять шматки закам'нілого дуба із втесаними в них кабанячими щелепами.

Із приходом християнства, функції Перуна перебрав на себе святий Ілля, а також частково архангели Гавриїл та Михаїл.

6. Род

Род, Рід, первісний бог давніх слов'ян. Деякі вчені вважають Рода одним з найважливіших верховних богів, приймавших участь у творенні Всесвіту: згідно віруванням древніх словян, саме він посилає з небес на Землю душі людей, коли народжуються діти. В одному російському рукописі XVI в. говориться: „те ти не Рід седя на повітрі метає на землю купи й у тім народжуються діти“. Таким чином, Рід виступає Творець. Язичники саме Рода вважали творцем нового життя на Землі. Для того щоб народилися діти, язичеський бог повинний скидати з неба якісь "купи", що сприяють народженню. Найбільш ймовірно, що це слово означало просто дощові краплі ("грудие" - краплі, "грудие росное" -- краплі роси, "градные купи" - дробинки граду). Рукопис спростовує думка язичників, що виникнення життя на землі виробляється Родом, що зрошує Землю небесними краплями, унаслідок чого народжуються діти. Тут Рід виглядає Зевсом, що зійшов до Данаї золотим дощем. Далі Рід представляється не тільки продовжувачем життя, але і творцем світу.

Проти культу Рода, як божества неба, володаря дощів і творця світу, що давав життя всьому живому, виступали автори церк. поученій 11 ст. Культ Роду був пов'язаний з культом рожаниць. Згідно дослідами Б. Рибакова культ Рода прийшов на зміну культові Богині-Матері доби матріархату й установився ще до виникнення дружинного культу Перуна.

Слов'янське поняття, позначене словом Рід, містило в собі ідею родючості, врожаю (на це вказують слова з коренем "рід"). Для слов'ян, що займаються землеробством, було повністю природньо сполучити в одному понятті долю і врожай, тому що їхня доля прямо залежала від врожаю. Тому Рода треба розцінювати як дуже значне божество родючості, що велить землею.

Багато найважливіших слів, зв'язаних з поняттям споріднення і народження: походить від кореня «рід», співзвучного імені цього Бога: РІД, наРОД, РОДня, РОДичи, РОДина, батьківщина (рос. «РОДина»), наРОДжувати, приРОДа, вРОЖай.

Крім названої групи слів, існують слова з цим коренем -- це позначення води, водяного джерела -- "РОДища", джеРЕЛа, а також і квітів, що ростуть біля води, -- лілій ("РОДій").

І остання група слів, об'єднана значеннєвим поняттям: вогненне, червоне полум'яніюче, блискавкоподібне: родиа -- блискавка; рдеть, рьяный - червоніти, червоний, родъ-ство -- геена вогненна ("родьство огньное" -- так переводили поняття пекла слов'янські перекладачі в різних містах і в різні століття), родиа -- плід граната. Слова-омоніми, що позначають блискавку і плід граната, дозволяють усвідомити, про яку саме блискавку мова йде, -- червоному круглому гранату подібна лише кульова блискавка. Зв'язок Роду з блискавкою і громом пояснює нам афоризм Данила Заточника: "Діти бігають роду, а господь п'яної людини".

Таким чином, Рід з'являється перед нами всеосяжним божеством Всесвіту з усіма його світами: верхнім, небесним, відкіля йде дощ і летять блискавки; середнім світом -- природи і народження; і нижнім -- з його "вогненним спорідненням". Тепер стає зрозумілим протиставлення Роду християнському богу, уседержителю Всесвіту. У ранніх перекладах біблійної книги Буття, у якій розповідаєтьсяся про створення світу, іменується "Родьство", а бог-творець -- "рододєлатєль".

Гельмольд повідомляв: "Серед різноманітних божеств, яким вони присвячують полючи, лісу, прикрості і радості вони (слов'яни) визнають і єдиного бога, що панує над ними в небесах, визнають, що він усемогутній, піклується лише про справи небесних, інші боги коряться йому, виконують покладені на них обов'язку, і що вони від крові його відбуваються і кожний з них тим важливіше, ніж ближче він коштує до цього бога богів" . Таким "Богом богів" у західних слов'ян іменують Свентовита, швидше за все, це одна з головних іпостасей Роду.

Вперше згадувється про Рід і Рожаниць у творі «Слово святого Григорія, винайдене в толцеях про тім, како перше Погани суще языци кланялися ідолом і треби їм клали; те і нині діють» (для стислості його називають "Слово про ідолів"). Епоха Роду поставлена в цьому творі між далекою первісністю й епохою Перуна. Вона продовжувалася досить тривалий проміжок часу переходу від полювання і рибальства до землеробства і скотарства. Автор "Слова про ідолів" вважав культ Роду однієї зі світових релігий, що деякий час панувала в Єгипеті, Вавилоні, Греції, Римі і слов'янському світі. Він зіставляє Рода з єгипетським богом Осірисом. В одному зі списків "Слова про ідолів" (Паісієвськом) є доповнення, де Рід і Рожаниці уподібнені еллінськими Артеміду й Артеміді. Однак, в античній міфології не існує бога Артеміда: єдиного чоловічого божества, близького Артеміді, -- це її брат Аполлон. Отже, у пошуках аналогій Роду, автор звертається не до дрібних божеств, а до божеств найвищого рангу.

Коштовним свідченням про значимість Роду і Рожаниць є «Слово Ісайї пророка, витлумачено святим Іоанном Златоустом об поставляющих другу трапезу Роду і Рожаницям". Це повчання присвячене винятково культу Рода і Рожаниць. Рід, щопрямує по небесах, розглядається як суперник біблійно-християнського Бога-Батька -- творця всього сущого на Землі. Примітне згадування невідомого автора про те, що, на думку язичників, Рід "сидить на повітрі", тобто знаходиться десь на небі, у божественній сфері. Цим раз Рід зрівнюється з Ваалом, "єздящим на хмарі".

7. Язичницькі вірування давніх слов'ян

Щедрівки -- величальні українські народні обрядові пісні. Виконуються під Новий Рік і під Йордан у Щедрий Вечір.

Відповідно до різдвяно-новорічних звичаїв, щедрівки так само, як і колядки, величають господаря і членів його родини.

У щедрівках висловлюється побажання багатого врожаю, добробуту, приплоду худоби, доброго роїння бджіл. Поетичне слово в щедрівках і колядках виконує магічну функцію. У давніх щедрівках і колядках відбилися часи Київської Русі й збереглися образи князівсько-дружинного побуту. У щедрівках і колядках християнського циклу знаходимо мотиви біблійних і євангельських та апокрифічних оп.: картини нар. Христа, поклоніння волхвів і пастухів. У багатьох щедрівках і колядках христ. мотиви і євангельські оп. сполучені з життям і побутом українського селянина («Господь волики гонить, Пречиста Діва їсточки носить, а святий Петро за плугом ходить»). Образи святих вводяться, щоб надати ще більшої магічної сили поетичній формулі.

Щедрівки і колядки християнського циклу відзначаються своїм глибоким етичним змістом і великою мистецькою красою. Основні мотиви їх -- християнська любов, милосердя, глибока пошана до матері.

Щедрівки відрізняються від колядок своїм неодмінним приспівом «Щедрий вечір, добрий вечір, добрим людям на весь вечір».

письменники і композитори, зокрема Микола Лисенко, Микола Леонтович (відомий «Щедрик»), Кирило Стеценко, Михайло Вериківський, Костянтин Данькевич та ін.

Веснямнки (гаївки) -- назва старовинних слов'янських обрядових пісень, пов'язаних з початком весни і наближенням весняних польових робіт. Веснянки співаються майже завжди одночасно з танцями та іграми, які мають «закликати» весну та добрий урожай. У західних регіонах України веснянки називають гагілками, гаївками. Мелодії веснянок побудовані на багаторазовому повторенні однієї-двох поспівок у межах невеликого діапазону.

Колямдки -- величальні обрядові пісні зимового циклу, які походять з глибокої давнини. Колядки приурочені до найголовнішого свята -- зимового сонцевороту, перемоги світла і життя над зимовим мороком і змертвінням у природі. Коляди і весь обряд колядування у християнський час значною мірою перенесені на Різдвяні свята. З'явилися колядки, в яких архаїчні мотиви й образи перепліталися з біблійними (народження, життя, муки, смерть і воскресіння Христа). Окреме місце посідають церковні коляди авторського, книжного походження («Тиха ніч, свята ніч»; «Нова радість стала»; та інші).

Колядки з'явилися ще у язичницькі часи і пов'язані з днем зимового сонцестояння, яке називали святом Коляди, або Коротуна. Його святкували 25 грудня. Вважалося, що в цей день Сонце з'їдає змій Коротун. Всесильна богиня Коляда в Дніпровських водах народжувала нове сонце -- маленького Божича. Язичники намагалися захистити новонародженого. Вони проганяли Коротуна, який намагався з'їсти нове Сонце, а потім ходили від хати до хати, щоб сповістити людей про народження нового Сонця, і зображення цього сонця носили з собою. Ця традиція збереглася й до сьогодні. А тільки на небі сходила зоря, колядники заходили в двір, будили господаря і співали його родині величальних пісень про сонце, місяць, зорі. Ці пісні й стали називати колядами або колядками. Згодом, із появою християнської релігії обряд колядування був приурочений до Різдва Христового. Виникли нові релігійні колядки з біблійними образами, які також набули великої популярності в народі. За обробку та відновлення колядок бралися видатні композитори: Микола Лисенко, Станіслав Людкевич та ін. Колядки, за традицією вшановували всіх членів родини: господаря, господиню, хлопця, дівчину. Колядування поєднувалось із відповідними іграми, танцями, музикою. Колядували групами: «отаман», «звіздар», «міхоноша» та «ряжені».

Через тиждень після Коляди 31 грудня, або 13 січня (за новим стилем), відзначали Щедрий вечір (День преподобної Меланії). Цей день ще називали Меланки. За традицією, святкування супроводжувалося обходом хат із побажанням людям щастя, здоров'я і добробуту в Новому Році. Щедрували теж групами: «Меланка» і «Василь» та «Ряжені». Коли порівняти колядки та щедрівки («Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка»), то можна побачити ластівок, жито, посіви. Це свідчить, що Новий Рік зустрічається з весною.

На даний час під поняттям «язичництво» розуміють народні вірування та релігії, які поширені на планеті Земля. В Україні в останні десятиліття 20 століття було відновлено язичницьку релігію. В Україні та по світу загалом язичництво починає відроджуватися. Найбільш розвинені неоязичницькі рухи у Скандинавії, Прибалтиці, Росії, Польші, Білорусі, Україні.

Список джерел

1. http://forum.kiev-info.net/index.php?topic=1313.msg20432

2. www.ukrcenter.com/forum/message.asp?message_ id=12411&forum_name=Релігія&page=7

3. uk.wikipedia.org/wiki/Язичницькі_ вірування_давніх_слов'ян - 58k - Сохранено в кэше - Похожие страницы

4. Дмитро Антонович. Передхристиянська релігія українського народу

Размещено на Allbest.ru