Церковно-богословська риторика (гомілетика). Види проповідей

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Церковно-богословська риторика (гомілетика). Види проповідей

За традицією, що склалася у вивченні риторики, ми аналізуємо лише християнське релігійне красномовство, що виникає в річищі традиційної української культури і є найпоширенішим в Україні (у свою чергу, тут із зрозумілих причин акцентовано, насамперед, практику православної та греко-католицької Церков і лише почасти - протестантських конфесій).

Церковне красномовство - це проповіді, бесіди, напучення, коментування Біблії у практиці різноманітних християнських конфесій. Релігійне красномовство виникає не тільки у сфері християнської культури. Воно існувало в зародку, наприклад, у Давній Греції. Але про богів тут розповідали переважно поети, а серйозні релігійні мислителі, на зразок хоча б Піфагора, дуже з того приводу гнівалися («Багато небилиць про богів наскладали Гомер з Гесіодом!»). До того ж народна релігія поступово занепадала, а в епоху елінізму греки, у свою чергу, зазнали численних впливів інших релігій та культур, переважно азійських. Недарма ж видатного філософа Сократа вже в V ст. до н. е. стратили в Афінах за «неповагу до богів». Оборону стародавніх вірувань, так само як і міркування про можливість визнання деяких чужих богів, взяли у свої руки філософи, які вважали за доброчесність неухильне виконання обрядів традиційної релігії чи релігій (так, єгипетський Озіріс міг бути прирівняним до грецького Зевса).

В епоху еллінізму духовне життя навіть пожвавилося, але в бік зростання всілякого марновірства та магізму: вірили в магів і цілителів, чудеса та зцілення, запозичені зі Сходу. Виник навіть спеціальний літературний жанр ареалогія, що доводить справжність таких явищ і розповідає про появу богів і напівбогів у людському обличчі тощо. Але самі античні письменники до тих розповідей ставилися часом дуже скептично (наприклад, Лукіан із Само-сати, Тіт Лукрецій Кар). Нестачі у проповідях, що обстоювали нові синкретичні культи (спроби пов'язати греко-римських богів з азійський ми й африканськими) не було, як не було вдостачу й у всіляких дивних сектах та об'єднаннях містиків, учасників містерій для «посвячених». Але ці тексти були найчастіше «прихованою» літературою для «посвячених» (наприклад, виклад «релігії Піфагора», який намагався змалювати міфологічного співака Орфея як «втаємниченого» пророка божественних істин). Усе це тріщало по швах і досить легко розпалося з появою християнства.

Як ми знаємо, християнська свідомість базується на Біблії і тих догматах (непорушних істинах віри), які усталено протягом століть колективним досвідом Церкви. Щоправда, лише для ортодоксальних християн (православних і католиків) цей досвід не менш значний, ніж Біблія та Святі Передання; протестанти ж не визнають його рівноцінним з Біблією. Це визначає своєрідність церковного ораторства, основним жанром якого є проповідь - коментар до Біблії (хоча християнин мислиться як місіонер, що проповідує за будь-якої нагоди). Це не робить християнську риторику якоюсь «обмеженою», вузькою річчю. Більш того, саме завдяки апеляції до Святого Письма громадянські та інші інтереси людини стають «крупнішими», узагальненими. Політичний чи інший момент, якому потрібно надати місце в проповіді, мусить мати органічний зв'язок зі Святим Письмом. Проповідник не повинен відділяти Біблію від мирського, світського, а, навпаки, якомога інтенсивніше сполучати їх. Але треба, щоб події життя слугували ілюстрацією до Писання, а не, навпаки, коли Писання є «ілюстрацією» для зведення якихось політичних або життєвих рахунків. У церковній практиці давно усталено читання Нового Завіту відповідно до церковних свят і повсякденних богослужінь. Літургічні читання в церкві, починаючи з Пасхи, поділяються на щотижневі цикли, що в сумі своїй підпорядковано розкриттю змісту Нового Завіту як Божественного Об'явлення. У всьому цьому є продуманий план, символіка та розвиток ідеї. Саме тому священик завжди мусить чітко усвідомлювати, який з моментів цього плану він сьогодні висвітлює людям, яким чином він пов'язаний з тим, щодо чого йшлося минулого разу, як сьогоднішня проповідь торує розуміння проповіді наступної, що дотуватиметься потім. Водночас нагадаємо, що церковний рік, відповідно до старозавітної традиції, починається з вересня. З проповіді-прихожанин мусить засвоїти Священну Історію - творення світу й людини, відпадіння людини від Бога, історію праотців та патріархів, гніву Божого на давне людство, утворення народу Божого та основних подій упродовж його існування (обрання Авраама, поселення його нащадків в Єгипті, Вихід з Єгипту, втримання Закону, від воювання Палестини, історія Царів та Храму, руйнація Ізраїлю та Юдеї, пророцтва про Спасителя та ін., земне життя, проповідь, мучеництво, смерть і Воскресіння Христа, дії апостолів, об'явлення про Страшний Суд). Нагадуємо: в євангельських та апостольських читаннях за рік прочитується на Літургії Новий Завіт (крім Апокаліпсису), а Старий за нагоди, доречно якомога ширше згадувати, тлумачити й показувати як предтечу Нового.

При цьому потрібно пам'ятати, що Священна історія мусить тлумачитися в трьох аспектах: а) богословському; б) історичному; в) літературному. Богословський аспект - тлумачення духовного змісту Біблії, що буває виражений відкрито або езотеричне (у вигляді символів тощо). Історичний аспект передбачає історико-археологічний коментар подій Біблії. Літературний (філологічний) аспект означає, що слухачам слід вказувати й на красу біблійного слова, яка є виразом духовного ідеалу християнства.

Протягом століть склалася загальноприйнята система чотирьох видів проповіді: проповідь-розповідь, проповідь-слово (урочиста), проповідь-повчання, бесіда-тлумачення Святого Письма (гомілія). Звичайна структура проповіді: епіграф (з Писання); вступ (зацікавлення, опис, оповідь); основна частина - виклад матеріалу (міркування); повчальна частина; закінчення-підсумки; заклик. За загальноприйнятою практикою, пастир долучає також до матеріалу Святого Письма ті проблеми, що, як це свідчить сповідь, особливо хвилюють його паству: політичні, філософські, побутові тощо. Слід сказати кілька слів відносно специфіки протестантської проповіді. Зберігаючи основні риси церковного красномовства, про які йшлося вище, протестантський проповідник, по-перше, більш вільно та суб'єктивно тлумачить Святе Письмо (не визнаючи ортодоксальний досвід рівним Біблії). По-друге, протестантській проповіді властиво ширше спиратися на досягнення сучасної науки, приклади із суспільного життя тощо. По-третє, протестантський проповідник, що, як правило, одягнений так само, як його паства, і позбавлений пишного церковного інтер'єра, більше уваги приділяє міміці, жестикуляції та власне ораторським прийомам, аби утримати увагу аудиторії.

2. Дипломатична риторика та її жанри

1. Дипломатичне красномовство досягає належного розвитку тільки у вільних державах, що проводять активну міжнародну політику. Воно потребує від оратора бездоганного володіння рідною літературною та іноземними мовами, гарної вимови, розвиненого чуття мови, вміння підключатися до потрібних тем, ідей, думок, зацікавлено вести бесіду, потребує такту і коректності. Для оратора-дипломата потрібні воля, сила, інтелект і разом з тим обережність та обачність.

В Україні дипломатичне красномовство започаткувалося у часи Київської Русі, продовжувалося в періоди державного будівництва за часів Богдана Хмельницького, козаччини і гетьманщини, в період Української Народної Республіки (1917-1920 рр.) і нині активно розвивається, набирає сили в Українській державі з 1991 р.

Дипломатичне красномовство належить до особливо вишуканого виду. Це елітарний, вищий рівень мовлення. Навчитися цьому самому неможливо. Його треба спеціально вивчати як засіб професійної дипломатичної майстерності. Дипломатичне красномовство започаткувалося в античній риториці. Для того щоб досягти успіху в переговорах з представниками інших країн, треба було бути гарним контактним оратором, володіти майстерністю спілкування. Бувало так, що часто великі оратори ставали послами своїх країн і домагалися значних успіхів (Горгій, Демосфен). Упродовж віків міжнародне співробітництво виробило певні правила і норми дипломатичного спілкування, порушення яких не допускається й нині. їх треба суворо дотримуватися в дипломатичних промовах та інших жанрах цього спілкування, як усних, так і писемних, бо вони закріпилися традицією і стали тими умовностями, що допомагають підтримувати процеси міждержавного спілкування.

Сукупність таких загальноприйнятих правил, традицій, умовностей називають дипломатичним протоколом. До змісту цього поняття входять нині практично всі сфери дипломатичної діяльності: визнання нових держав, встановлення дипломатичних відносин, відкриття місій і представництв, призначення глав дипломатичних представництв, вручення вірчих грамот, здійснення дипломатичних візитів, бесід, переговорів, скликання міжнародних нарад і конференцій, підписання конвенцій, комюніке, заяв, угод, договорів, зустрічі і проводи офіційних делегацій, реагування на святкові і трагічні події, на державну символіку країни-представника і країни перебування, дипломатичні прийоми і листування.

Основою дипломатичного протоколу є правила міжнародної ввічливості, закріплені Віденською конвенцією про дипломатичні відносини 1961 р.

Дипломатичний протокол передбачає правила реакцій, дій, учинків, поведінки, проте основну і найбільшу частину його складають морально-етичні правила поводження і мовний етикет в різних ситуаціях дипломатичного спілкування.

Дипломатичне красномовство має кілька видів промов, серед яких поширені:

а) промови на міжнародних та міждержавних конференціях, зборах, засіданнях, зустрічах;

б) промови під час дипломатичних актів (угод, контактів, комюніке);

в) промови під час візитів, прийомів, прощань, нагород тощо;

г) дипломатичне листування.

Етичність дипломатичного красномовства виявляється через такі мовні знання й уміння промовця:

- знання, крім предмета викладу, дипломатичної термінології, яка здебільшого має іншомовне походження;

- знання мовних формул усіх типів (номінативних, атрибутивних, предикативних, адвербіальних) та умов використання їх відповідно до дипломатичних рангів промовців;

- володіння дипломатичним мовним етикетом відповідно до умов спілкування, рангів співрозмовників і жанрів дипломатичного дискурсу;

- володіння мовними засобами ідентичності, тотожності (різними видами синонімії) та опозиційності, контрастивності, альтернативності (різними видами антонімії), яке дає промовцеві можливість уникати прямолінійності суджень, категоричності відповідей (вміння не сказати ні «так», ні «ні»);

- володіння такими комунікативними якостями мовлення, як логічна послідовність, точність, ясність, стислість, доречність, виразність, образність і національна традиційність.

Оскільки традиції і правила дипломатичного спілкування виформувалися як результат довготривалого досвіду міждержавної співпраці, то до сфери сучасної української дипломатичної термінології успадкувалося багато слів іншомовного походження. І хоча майже кожному з них є український відповідник у вигляді окремого слова або мовної формули чи описової конструкції, мовний етикет і правила дипломатичного мовлення потребують обов'язкового вживання слів і виразів саме іншомовного походження.

Суттєвою ознакою дипломатичного мовлення є й високочастотне використання стійких словосполучень, які усталились як мовні формули обов'язкового використання. Ці мовні формули - складні назви держав, міжнародних організацій, назви представництв і офіційних осіб за посадами, рангами: Співдружність незалежних держав, Сполучені Штати Америки, Велика Британія, Організація Об'єднаних Націй, дипломатичне представництво, країна перебування; генеральний консул, радник першого класу, перший секретар першого класу, Надзвичайний і Повноважний Посол першого класу і т. ін. В публічних промовах, дипломатичному листуванні ці назви-формули не можна скорочувати чи заміняти абревіатурами.

Дипломатичним протоколом окремо передбачено, коли і які можна вживати синонімічні вирази на означення особи (Президент - глава держави - найвища посадова особа держави; Прем'єр-міністр - глава Кабінету Міністрів - глава уряду країни; глава управління закордонних справ держави - глава зовнішньополітичного відомства - особа, яка очолює відомство закордонних справ - міністр закордонних справ (в Україні). Є також офіційний реєстр складноскорочених слів (абревіатур), які можна вживати.

Для дипломатичних промов обов'язковим є етос «міжнародної ввічливості», поваги і шани всього, що представляє і символізує свою державу і державу партнера. Він виявляється через мовні формули міжнародної і національної ввічливості та компліментів, без яких немислиме дипломатичне спілкування ні в усній формі (промови, заяви, виступи, діалоги, інтерв'ю), ні в писемній (дипломатичне листування). Мовні етикетні формули в дипломатії складалися віками, поєднуючи в собі елементи міжнародної й національної етики. Традиції мовної ввічливості української дипломатії добре ілюструє лист гетьмана «Військ Запорозьких і всієї України обіруч Дніпра» Богдана Хмельницького до шведського короля Карла Густава, надісланий з козацької столиці Чигирина 1656 р., який уже тоді засвідчив ту «міжнародну ввічливість», що є характерною ознакою і сучасного дипломатичного спілкування. Ряд сталих виразів, запозичених з історії світової дипломатії, фігурують у практиці українських дипломатичних текстів у перекладеній формі: джентльменська угода (gentleman agreement) - усна дипломатична угода без будь-яких письмових доказів; блискуча ізоляція (splendid isolation) - термін виник на позначення англійської дипломатичної доктрини, що характеризувалася утриманням від усіляких попередніх і довготривалих союзів з іншими державами і збереженням повної свободи дії; озброєний нейтралітет - термін виник за назвою принципу ліги нейтральних держав, що була утворена 1780 p. у період війни північноамериканських колоній за незалежність (суч. Позиція озброєного нейтралітету у відносинах з…); політика доброго сусіда - термін виник від назви позиції США стосовно країн Латинської Америки, проголошеної Франкліном Рузвельтом (суч. політика добросусідства і співпраці); добрі послуги (фр. bonus offices, англ. good offices) - міжнародно-правова процедура, що стосується військового права, з часів Гаазької конференції 1899 р. входить у нормативну частину міжнародного права. Поняття «добрі послуги» передбачає, що коли переговори між двома державами не мають перспектив і здатні лише загострити становище, одна чи кілька третіх країн мають право запропонувати свої послуги з метою налагодження контакту і мирного врегулювання проблеми. Для дипломатичних промов обов'язковим є етос «міжнародної ввічливості», поваги і шани всього, що представляє і символізує свою державу і державу партнера. Він виявляється через мовні формули міжнародної і національної ввічливості та компліментів, без яких немислиме дипломатичне спілкування ні в усній формі (промови, заяви, виступи, діалоги, інтерв'ю), ні в писемній (дипломатичне листування). Мовні етикетні формули в дипломатії складалися віками, поєднуючи в собі елементи міжнародної й національної етики.

Традиції мовної ввічливості української дипломатії добре ілюструє лист гетьмана «Військ Запорозьких і всієї України обіруч Дніпра» Богдана Хмельницького до шведського короля Карла Густава, надісланий з козацької столиці Чигирина 1656 р., який уже тоді засвідчив ту «міжнародну ввічливість», що є характерною ознакою і сучасного дипломатичного спілкування:

3. Військове красномовство

красномовство ареалогія церковний риторика

Цей вид красномовства перегукується, з одного боку, з політичним, оскільки політика та дипломатія передують війні, з другого - з промовами юридичною, діловою, навіть канцелярською.

Остання використовується у формулюваннях наказів, статутів та іншої документації. Все це, звісно ж, впливає на мову військовослужбовців. Військова тематика і стиль героїчного епосу мають багату історію: це «Іліада» Гомера, «Оповідь про Сигурде», «Пісня про Роланда», «Слово о полку Ігоровім».

В Афінах прославився військовий оратор Перікл - стратег (головнокомандуючий). Своєрідна риторика склалася в Спарті; спартанці цінували лаконізм і знущалися з великих за обсягом промов афінян. Наприклад, мати проводжала сина на війну словами: «Повернися зі щитом або на щиті». Вислів Лікурга: «Надійніше, коли місто оточене не цеглою, а воїнами (захисниками)», Афористичною була мова Олександра Македонського - учня Аристотеля.

Прославленими оратором (і письменником) в різні часи був імператор Гай Юлій Цезар, Петро Великий, Олександр Суворов. Вислови Суворова позначені влучністю, афористичністю. Вони легко запам'ятовувалися солдатами. Жарт, знання солдатської мови творили чудеса. Суворов був улюбленцем армії.

Специфіка професії військового - це сувора дисципліна, висока організованість, чіткість у всьому, як правило, міцне здоров'я, вимогливість до себе і підлеглих, швидкість реакції. Усі ці якості військового знаходять своє відображення у військових оповіданнях, призивах і командах, які народжуються в екстремальних умовах, в процесі навчання солдатів, при складанні військової документації.

Військове красномовство - своєрідний жанр, що потребує, по суті, ясності, лаконічності, сили та чіткості в побудові висловлювань. Яскрава і сильна особа, стратег, оратор - ось ідеал полководця в уи часи. Справжніми ораторами були такі геніальні полководці, як Генріх IV, Густав-Адольф, Олександр Македонський, Юлій Цезар, Фрідріх Великий, Наполеон Бонапарт, Олександр Васильович Суворов, Михайло Ілларіоновіч Кутузов, адмірал Нельсон. Вони ввійшли в історію завдяки своєму таланту.

4. Академічне красномовство

Академічному красномовству притаманна висока майстерність спілкування. Цей вид красномовства писали Сократ, Платон, Аристотель, В. 3. Соловйов, В.О. Ключевській, Н.А. Бердяев, В.У. Винограду, Д.А. Тімірязєв, А.Ф. Лосев, С. Лихачев і багато інших. Як педагоги ці мислителі та їхні учені формували і відточували майстерність навчальних діалогів, дискусій, евристичних бесід на лекціях в університетах, на публічних виступах. Основні принципи, якими вони керувалися є: наукова глибина висловлюваного матеріалу, точність, логіка (обґрунтування, доведеність, пошук істини), знання та облік адресата, уміння встановлювати контакт з аудиторією, знаходити рівень допустимості, інтересу, мотивації, досягати зворотного розвиваючого ефекту. Його відмінні риси:

1) наукова термінологія;

2) аргументованість;

3) логічна культура;

4) повідомлення відомостей наукового характеру, нових для аудиторії;

5) доступність.

Університетський професор наводить зразки культури мислення, він веде за собою студентів. Адже саме професор показує своїм, учням всю глибину та красу вибраної ними науки. Суть університетської освіти не тільки в новизні висловлюваного, а і в реалізації методів дослідження. Професор «будить» думку студентів, стимулює їх здібності, обдарованість, запалює прагнення.

Різновидом академічної красномовства є педагогічне спілкування

- в навчальному закладі, в сім'ї.

Головне в такому спілкуванні - створення атмосфери близькості, довіри, сприятливого емоційного клімату, артистизм викладача, батьків, що знімає психологічні бар'єри. Викладач все ж таки планує спілкування, що складається з таких етапів: моделювання майбутнього спілкування; його організація і виконання наміченого - з можливими варіантами, «управління» спілкуванням; контрольно-оціночний етап.

- для себе, зрозуміло. Викладачеві необхідно бездоганно володіти собою і мовою, механізмами мови, оперативно орієнтуватися в умовах, не упускати основну мету, бачити перед собою не об'єкт дії, а живу, животрепетну особу. Безумовно, необхідне розуміння психології іншої людини, уміння знаходити підхід до кожного учня і, спілкуючись, запалювати інтерес у свідомості кожного, до кого спрямовані його уміння і талант.

Размещено на Allbest.ru