Дохристиянські вірування українців

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДОХРИСТИЯНСЬКІ ВІРУВАННЯ УКРАЇНЦІВ

український релігійний язичництво вірування

Про початки української державності до половини IX ст. певних відомостей у нас дуже мало. Відомо, що українські землі здавна заселяли племена уличів (або ж угличів), тиверців та полян, які жили південніше від інших племен. Зокрема, уличі - між Дніпром та Бугом, тиверці - на захід від них; по Дніпру - північніше, жили поляни та сіверяни. Саме ці племена, що найдавніше заселяли простору територію, яка простяглася від Балтики до Чорного моря І від Закарпаття до Волго-Окського межиріччя, сформували державне об'єднання, яке спочатку дістало назву "Руської землі", а вже в IX ст. це була давньоруська держава - Київська Русь. За князювання Аскольда і Діра Київська Русь стала однією з провідних країн раннього середньовіччя. Вже на початок VIII ст. у східних слов'ян, розселених у Середньому Подніпров'ї, склалися великі союзи племен, серед яких особливо виділялося полянське міжплемінне об'єднання. За переказами його князь Кий і був засновником Києва. Саме тут проходив, головним чином Дніпром, великий і важливий "шлях із варягу греки" (або ж навпаки) - велика торгівельна дорога.

Безумовно, поляни, що мешкали по середньому Дніпру, вели жваву торгівлю з греками, насамперед з тими, що жили по берегах Чорного моря та в гирлі Дніпра, часто самі їздили до греків, а грецькі купці, відповідно, бували у них. І ті й інші пливли Дніпром аж до його порогів, десь до теперішнього Запоріжжя, ^цна 14 днів дороги". Від жвавих зносин поляни багато перейняли собі з грецької культури. Про поширення християнства в той час говорити немає підстав. Адже поляни тоді ще не знали міцної державної організації, а їх родовий устрій давав повну змогу міцно берегти стару віру своїх батьків. І все ж Л аврентіївський літопис відзначає плем'я полян як найбільш культурне серед усіх українських племен. І якщо інші племена "живяху зверинським образом, живуще скотьски", то поляни дотримувалися батьківських звичаїв, "своих отець обычай ймуть кроток и тих, и стыденье к снохам своим и к сестрам, к матерям и к родителям своим, к свекровем и к деверем велико стыденье имеху". З цього видно, що у полян уже тоді існував культурний спосіб одруження, родинної субординації, чого не знали інші племена.

Звичайно, первісно Київська Русь - це всього кілька племінних союзів та кілька сотень різних племен. Особливістю історичного розвитку східних слов'ян був безпосередній перехід від первіснообщинного ладу до феодального. За цих умов виразною ставала тенденція і до об'єднання релігійних культів за принципом монотеїзму, хоча остаточно цей процес, аж до самої християнізації" Русі, так ніколи і не був завершений. У давньому слов'янстві ми маємо справу не з пантеоном, а з пантеонами племінних богів.

В науковій практиці спроби встановити точну кількість та відповідну ієрархію язичницького пантеону невідомі. Дослідники, як правило, виходили з мовчазного ante factum - тобто просто визнавали як факт існування, проте чіткої ієрархії між родоплемінними богами не встановлювалось. А якщо вона й виникала, то це була досить-таки нетривка, миттєва ієрархія релігійної потреби.

Релігійні вірування українців періоду родового ладу відзначались надзвичайно великою строкатістю. В обмежених рамках племен вони відображали специфічний для тієї чи тієї спільноти людей умови проживання, характер соціальних зв'язків, особливості матеріальної і духовної культури. Низький рівень матеріального виробництва та обмеженість суспільних відносин у цій сфері зумовлювали переважання у племінних релігіях архаїчних форм вірувань. Праісторією давньоукраїнської релігії є так зване поганське язичництво. Поняття язичництво охоплює широкий спектр вірувань народу з найдавніших часів і означає сучасну наукову назву релігії, що існувала до прийняття християнства. Зауважимо, що термін "поганство" (від лат. pagus - село), яким користувалися християнські проповідники, нині вважається застарілим і не відповідає нормативним вимогам до термінології, оскільки має негативно-емоційне забарвлення. Отож, язичництво виводить свої витоки з глибини східно-слов'янської та ранньоукраїнської міфології і представлене образами добрих і злих духів - упирів, берегинь, русалок, домовиків, водяників, лісовиків, уособлює собою культ природи, культ предків, чаклунство, знахарство тощо.

До ранніх форм релігії дохристиянського періоду русичів відносяться, насамперед, магія, фетишизм, анімізм, тотемізм, котрі виникли саме в період формування і розвитку родового ладу. Цебто - від ЗО до 100 тис. років тому.

Магія - (від грец. mageia - чаклунство) - віра у можливість впливу на навколишній світ через надприродне - фетишів, духів і тлт. шляхом чаклунського дійства. Вона поділялася на лікувальну, метеорологічну, мисливську, військову, рибальську, скотарську, гончарну, ковальську навчальну, любовну, лиходійську тощо. Зрештою, на білу (добру) і чорну (шкідливу). Особливим різновидом вважалась застережна магія у вигляді заборони робити що-небудь. аби не накликати на себе біди. Це різні табу, які дійшли до нас як складовий елемент сучасної релігії, зокрема - віра в надприродну силу обрядів, а також таких побутових явищ, як ворожіння, заклинання і т.п.

Фетишизм - (від португал. fetico - зачарована річ) - форма вірувань, що полягали у мисленно-фантазійному наділенні деяких предметів неживої природи "чуттєво-надчуттєвими" якостями, здатністю бути помічниками, заступниками і оберегами для віруючих. Фетишизм зберігся, як складова частина, і в християнстві та інших релігіях. У православ'ї, наприклад, це - ікони, лампадки, хрести, корогви тощо. Марновірні люди вірять у чудодійну силу талісманів, амулетів, які, на їх думку, здатні оберігати від лиха: кулони, ладанки, слоники, підкови топдо.

Анімізм - (від лат. anima - душа) - віра, пов'язана з уявленнями про існування в тілі людини її двійника - душі, від якої, нібито, залежить саме життя особи, її фізіологічний і психологічний стани. У слов'ян для визначення ілюзійних двійників застосовувались два терміни: менш могутніх називали "душами", більш могутніх -духами. Отже - це віра в існування душ і духів.

Тотемізм - (від індіан. om-отем - його рід) -- віра людей у споріднений кровний зв'язок з певними видами тварин, яких первісні люди вважали своїми надприродними родичами. В них вони вбачали покровителів роду і племені, заступників і захисників, помічників у всіх своїх щоденних справах. Спочатку поклонялися лише тотЈму-тварині, на яку полювали, пізніше це поширилось і на решту стадних тварин, і в першу чергу на ті об'єкти, що привертали увагу якимись важливими рисами. Наприклад, орли -гостротою зору, ведмеді - силою, олені - спритністю. Тотемів шанували, на них заборонялося полювати. Але в певну пору року, дотримуючись ритуалу, тотемну тварину забивали, щоб колективно спожити м'ясо, розраховуючи в такий спосіб прилучитися до бажаних рис своїх "співродичів" - сили, плодючості, спритності тощо.

Згодом тотемізм увійшов складовою частиною до всіх сучасних релігій і особливо його вплив є відчутним в індуїзмі, де най-шановнішими тваринами є корова, слон та ін. У християнстві, зокрема в православ'ї, Святий Дух зображується у вигляді голуба, а Христос називається агнцем, тобто ягням. Від обряду ритуального з'їдання тотема бере свій початок і християнське таїнство -причастя, коли, поїдаючи хліб і вино, віруючі вважають, що "поїдають тіло і п'ють кров Христову".

Поряд з родинно-родовими формами культу у східних слов'ян існували ще й общинні культи, пов'язані із землеробством. Наприклад, землеробські культи - головним чином відносились до поклоніння двійникам тих об'єктів чи явищ природи, котрі впливали на урожай. Землеробський культ виник близько 8 тис, років тому, в період матріархату, коли жінки керували чоловіками. Тому керівна роль жінки і залежність землеробства від сил природи -головні фактори, які спонукали появу таких релігійних вірувань.

У слов'ян-русичів збереглися численні і надто стійкі пережитки аграрного культу у вигляді релігійно-магічних обрядів і свят сільськогосподарського календаря, які злилися пізніше з церковними християнськими святами.

Головними рисами у землеробських культах були: шанування духів у вигляді жіночого роду і виконання релігійних обрядів жінками. Не розуміючи суті землеробських процесів, люди вважали, що врожай є зворотною вдячністю духів за жертвоприношення. А відтак вважалось: чим дорожчі та цінніші дари, тим більше задовольнялись землеробські духи і людське жертвоприношення склалось у відповідну систему. Тоді ж зародилася ідея смерті і воскресіння деяких духів. Люди помітили - посіяне (поховане) зерно воскресає знову та з'явилося уявлення про переселення до "країни мертвих" - із землі на небо, звідки посилається людині світло, тепло, дощ, сніг, вітер, мороз. Тому за аналогією у "країну мертвих" люди "переселили" із землі на небо своїх небіжчиків, зародивши цим самим ідею про "життя" душ мертвих у царстві небеснім.

В племінних релігіях відображалась не лише виробнича діяльність, але й соціальна організація людей. Перехід від мисливства і збиральництва до тваринництва і землеробства знаменувався зростанням ролі чоловіка у суспільстві. Зміна матріархату патріархатом і поява на цьому ґрунті нових соціальних відносин специфічно відбились і в релігійній свідомості. Жіночні духи, яким поклонялись на стадії раннього мотижного землеробства, поступово витіснялись чоловічими- Відправа культу також стала справою чоловічою.

Із зростанням ролі окремого керівника в житті племені, в релігійній міфології русів на перший план висувався образ пращура, захисника і покровителя племені. Пізніше націй основі сформувалась ідея племінного бога. Культ предків набув повсемісного розповсюдження в релігіях родового ладу. В ньому у фантастичній формі відбилось реальне значення в житті племені кровного зв'язку з предками, як носіями практичного досвіду і виробничих знань. Уява про посмертне існування душі, що виникла в цей час, породила віру в те, що померлі члени роду продовжували впливати на життя племені і після смерті.

Характерною рисою для епохи ранньородового роду релігійні вірування і культ наших предків відображали реальну рівність всіх членів племені. В культовій діяльності переважали магічні обряди та інсценізації, в яких брали участь усі члени племені. Вони почали більш гостро відчувати свою залежність не лише від сил природи, але й від незалежних від них суспільних відносин.

Виділення вождів і зростання їх ролі в житті племені породило сакралізацію цієї категорії. Вожді, які уособлювали силу влади в колективі, стали об'єктом вшанування. їм приписувалась не лише реальна, але й надприродна могутність.

Соціальне розшарування всередині племені чітко відбилось і на змісті релігійних уявлень. Раніше аморфні, безликі духи починають наділятися іменами, за ними закріплялися специфічні функції та відповідні сфери господарської діяльності. З'явилася ієрархія духів. Полідемонізм (вшанування багатьох духів) перейшов у свою завершальну стадію.

В ході кровопролитних міжплемінних війн, що спонукало переростання родоплемінних відносин в ранньокласові, сформувалась ідея племінного бога-воїна, яка увібрала в себе колишні уявлення про духів предків та надприродного засновника племені. Далі, в міру об'єднання племен, сформувався політеїзм (багато-божність) як ідеологічне відображення утворення родоплемінних союзів. На чолі такого політеїстичного пантеону ставав бог племені-переможця.

Майнова нерівність накладала відбиток і на уявлення людей про загробне життя. Посмертне існування стало розглядатися як продовження земного життя. Звідси і обряди та звичаї гучних похоронів вождів та багатих общинників, що нерідко супроводжувались і людськими жертвоприношеннями.

Змінилось і становище служителів культу. Вони все більше відособлювались від маси віруючих. Нерідко жрецтво ставало спадковою професією. Виникає культ умилостивлений, в якому особливої ролі набувало жертвоприношення. З'явилися постійні святилища.

Отже, родоплемінний (або родовий) лад, що склався приблизно 40 тис. років тому, пройшов три основних ступеня: ранній матріархат, пізній (розвинутий) матріархат і патріархат. Кожному ступеню відповідала форма релігії, яка відображала особливості безсилля людей у даних конкретних умовах: ранньому матріархату - тотемізм, анімізм і магія; пізньому - землеробський культ: патріархату - шаманізм, поява жрецтва тощо.

У наших далеких предків - східних слов'ян були також культові об'єкти - святилища, які мали назви: капища, требища, мольбища, що являли собою спеціальні культові майданчики. На них встановлювалися племінні боги - персоніфіковані ідоли, яким приносили жертви, іноді, навіть, людські. На честь ідолів влаштовували церемонії зі співами, хороводами, ритуальними танцями. Були й криті храми, але рідко. Волхви виконували шаманські магічні та лікарські функції. Однак церкви, як організації загальнодержавного значення, ще не було, оскільки не було і єдиного віровчення та одного культу.

Пантеїзм язичницької ідеології становив першу, ще дуже наївну натурфілософію древніх слов'ян. Спочатку кожний міфологічний персонаж уособлював певну силу природи. Древньо-слов'янська космогонія (походження світу) прагнула пояснити основні сили природи, добре відомі нашим предкам, завдячуючи їх трудовій діяльності. Міфологічні персонажі так чи інакше мали відношення до виробництва, оскільки уособлювали природні сили, з якими людина взаємодіяла в процесі праці, від яких більшою чи меншою мірою залежав добробут суспільства. До так званої неолітичної революції, поки існували лише привласнюючі форми господарювання, такі як мисливство, рибальство, збиральництво, людина розселяла своїх богів переважно в лісах, горах, скелях, водоймищах. З переходом до відтворюваних форм господарювання, зокрема землеробства, докорінно помінялася і ситуація, оскільки результати людської діяльності залежали від метеорологічних явищ: небо надсилало живильну вологу та запліднюючий вітер, проте могло вибити посіви градом, вразити їх засухою, знищити передчасним або запізнілим морозом. Тому і боги землеробських племен переселилися на небо.

Однак язичництво було неспроможним піднятися до моно-ністичного погляду на світ. Воно пропонувало хаос і дезорганізацію самого пантеону, в якому численні персонажі, наділені людським норовом та індивідуальним характером, демонстрували безмежне свавілля і примхи. Така невизначеність системи рішуче протистояла с груктурності державної організації. Не випадково кожен язичницький бог виконував цілу низку обов'язків, які часто перепліталися з обов'язками інших богів, а коло цих обов'язків іноді було досить широким. В першу чергу це стосується так званих "сонячних богів" - Сварога, Даждьбога, Хорса. Існували також і культи землі, води та вогню, які у наших пращурів були особливо шанованими. Окреме місце в древньослов'янському пантеоні посідав Перун, який з часом на Русі став княжим богом і уособлював родючість, блискавку і грім, війну і воїнство взагалі. Мав загальнослов'янське значення, але культ його виявлявся найсильні-шим на Придніпров'ї і був дуже схожим до індійського бога Інді, фессалійського - Зевса, римського - Юпітера, германського - Тора. За уявою антів Перун вважався "володарем над усім". Він перебрав на себе Сварогове опікунство над вогнем і залізом, а на небі - вів боротьбу проти Дива та Чорнобога і, розбиваючи молотом зледенілі хмари, подавав на землю дощ. Первісні люди здавна обожнювали небо, бо бачили, що воно дає їм тепло, світло, посилає дощ. За їх уявленнями, небо - це місце, де взагалі живуть боги, це покої божі, а зорі -- то вікна, через які вони дивляться на світ. Усе найкраще -- на небі, бо то боже.

Перун був особливо шанованим і звеличеним князівсько-дружинними верствами в дохристиянську добу. До прийняття християнства іменем Перуна (а також Велеса) скріплювали воїни київського князя присягу на вірність угоди з Візантією.

У Володимировому пантеоні Перун обіймав чільне місце, зображувався зі срібною головою, золотими вусами, стояв на залізних ногах, був майстерно тесаний з дерева. Замість очей сяяли коштовні камені - яхонти. Під час акту хрещення України-Русі ідол Перуна скинули в Дніпро. Поєднання християнських уявлень з уявленнями про язичницького Перуна як бога родючості і військової справи привело до виникнення православних образів - святого Іллі-Громовержця та Григорія-Побідоносця.

До головних дохристиянських богів відносять також Сварога (назва, ймовірно, походить від санскр. з\<аг%а, що передається як небо, сонце, сонячне світло) - бог небесного вогню. У давньоукраїнській міфології в його образі присутні риси "культурних героїв": він вважався винахідником плуга й жорен, навчатилем людей молоти зерно й пекти хліб, був покровителем ковальської справи і ковалів. Сварога вважали також опікуном шлюбу та родинного щастя, з його іменем пов'язували турботу про моногамну сім'ю. Його уявляли умираючим і воскресаючим богом: у людському образі Сварог гине у вогні, запаленому Змієм і воскресає як триєдиний бог - Неба, Сонця, Першобог Вирію.

Від Сварога пішли також інші боги - Сварожичі, які правили світом тоді, коли він спочивав. Лише у X ст. Сварог поступився місцем Перуну. З прийняттям християнства Сварогове опікунство вогнем і залізом перейшло на православних святих Кузьми і Дем'яна.

Даждьбог (Дажбог) - теж сонячний бог, якому поклонявся весь слов'янський світ, має прозору назву - даждь - "дай" і бог - близьке до "багатства", тобто дослівно ~ Даждьбог - податель добра, багатства, достатку. У філософському розумінні він - ще й податель буття, тобто духа і матерії, які є близнюками. Даждьбог вважався сином Сварога і теж пов'язувався з небом, сонцем, а також опікувався врожаєм злакових культур - жита і пшениці. Статуя Даждь-бога була в пантеоні, що збудував князь Володимир, серед шести найголовніших язичницьких богів, які стояли на Старокиївській горі.

Микола Костомаров, досліджуючи слов'янську міфологію, зазначав, що Даждьбог, Сварожич, Свентовит і Радегаст - одне й те ж божество під різними назвами. Воно означало світлоносну силу в моральному і фізичному розумінні і шанувалось як головне божество у багатьох слов'янських племен. Подається також опис одного з храмів прибалтійських слов'ян-язичників, де було встановлено ідола Даждьбога. Град, де знаходився храм, мав дев'ять воріт і оточений був озером, через яке проходили ті, кому належало туди йти для жертвоприношень та ворожіння. Ці два обряди відправлялись одночасно. Оскільки божество вважалось верховним, то й відправи відзначались різноманітністю. Перед початком богослужіння жерці ворожили на жеребках, визначаючи: сподобається чи не сподобається жертва Даждьбогу в даний час; і коли вона йому була бажаною, то забивали биків і овець, жрець виливав на ідола кров жертви, аби зробити його податливішим, після чого оголошувались поради і прорікання. У час боротьби з християнством тут приносились в жертву і прихильники Христа. Подається також і зовнішній вигляд Радегаста-Даждьбога. Ідол був золотим, а ложе у нього - пурпурове. "Звичайно,- відзначає М. Костомаров,- це, напевне, перебільшення, імовірно, він був лише позолоченим". На голові у нього сидів орел, а на грудях висів щит, на якому була зображена бичача голова. Щит ідол підтримував правою рукою, а в лівій була двобічна сокира. При ідолі зберігались у скринях скарби в особливих коморах. Кожен чоловік і кожна жінка своїм обов'язком вважали, ідучи до храму, принести в дар божеству монету. Йому також належала третя частина здобичі, здобутої на війні. За ідолом наглядали жерці нижчого рангу. Для охорони храму призначалась озброєна гвардія з числа кінних воїнів та піхотинців-стрілків. Охорона називалась Даждьбожим військом.

Крім скарбів, при храмі неодмінно знаходився білий кінь, гриву і хвГст якого категорично заборонялось завивати. Лише жрець мав право сісти верхи на цього коня і годувати його. Тварина присвячувалась виключно божеству і її не можна було принижувати звичайною їздою. Вважалось, що на цьому білому коні їздить сам Даждьбог, воюючи проти своїх ворогів. Слов'яни-язичники доводили це тим, що, нібито, бачили, як кінь, поставлений у стайню увечері, вранці був весь у піні, ніби після тривалої їзди на ньому. Цей кінь служив також для пророкування. Збираючись на війну, вої ставили перед храмом потрійний ряд списів, увіткнутих вістрям у землю, по два в кожному ряду. Списи стояли навхрест один до одного. їх було шість, стояли вони на однаковій відстані. Після урочистих молитов, жрець за повід проводив коня через три ряди списів. Якщо кінь, переплигуючи спис, підіймав спочатку праву ногу, то це вважалось щасливою прикметою, а коли лівою - то нещасливою і задуманий захід відмінявся. Ворожіння проводилось і на дощечках: брали три дощечки, у яких один бік був білим, а другий - чорний і підкидали вгору. Якщо дві падали білою стороною догори - це означало щастя, а коли чорною - нещастя. При храмі зберігались також священні знамена, з якими ходили на війну. Особливо шанованим було одно знамено, яке мало назву станиція. Вважалось, що воно здатне було пробуджувати у воїнів хоробрість, мужність.

Дуже подібний опис язичницького святилища знаходимо також у полабських слов'ян. Щоправда, в їх пантеоні серед інших божеств Сварожич стояв у центрі і вважався головним. За Костомаровим, Сварог означав теж світло, сонце і був батьком Даждь-бога. В Іпатієвському літописі згадується, що у слов'ян існувало вірування, згідно якого світлосяйна істота являлась на землю і перевтілювалась у людську подобу. Царював, нібито, колись на Землі Сварог - батько світла, найвища істота. Це він навчив людину кувати залізо і спонукав до шлюбного життя; потім царював його син Даждьбог, "еже нарицается солнце". В слові Сварог вчувається санскритське слово "свар", тобто світло, небо. Через це серед багатьох слов'янських ідолів знаходимо так само поклоніння світлу і сонцю. У згаданому вище полабському храмі, де найбільш шанованим божеством вважався Сварожич, теж зберігались знамена і теж священною твариною був білий кінь, якого проводили через списи, коли ворожили на удачу. Храм оберігали особи, вибрані віруючими. Пагорб, на якому стояв храм, з усіх боків був оточений священною дібровою, мав троє воріт. Побудований з дерева, підтримувався він в основі тваринними рогами, стіни були змальовані різними зображеннями богів і богинь, а ідоли - розписані таємничими письменами, мали грізний вигляд, прибрані в шишаки з щитами.

Одним з найстаріших язичницьких богів був Велес (Волос). За початковим літописом - "скотій бог". В давнину слово "скот" означало достаток, гроші при міновій торгівлі, а відтак він вважався і богом торгівлі, і опікуном купецтва, покровителем домашньої худоби та небесної "отари хмар", яка дає цілющу вологу на поля. У договорах з греками Велес постає як бог золота (багатства). Згідно архаїчних уявлень про Велеса як бога-покровителя музики і поезії в "Слові о полку Ігоревім" Бояна названо "Велесовим внуком": "Віщий Бояне, Велесів внуче".

Значущість Велеса підтверджується тим, що князь і його військо клянуться Перуном і Велесом у договорах з греками. У літописах домінує форма Волос, а в інших пам'ятках - Велес. За своїми функціями він схожий до римського Меркурія. Як бог таємничих знань, Велес чимось нагадує грецького Гермеса. Культ Велеса надовго зберігся в українських обрядах, зокрема, в обжинках, завиванні "Велесової бороди", у присязі землею (Велес - бог-охоронець меж). Він також був посередником між світом Яви (земне життя) і світом Нави (потойбічне царство духів, предків)¹.

Між іншим, у переліку богів, яких на Старокиївській горі поставив князь Володимир, Велеса нема. Однак відомо, що він стояв у Києві на Подолі окремо, а на початку XI ст. - у Ростові. У місті Новгороді теж стояв ідол Велеса і цю вулицю довго називали Велесовою.

Слово "Велес" відоме багатьом народам Східної Європи. Припускають, що Велес був раніше духом предків, що дбав про свійську худобу, а тому й став "скотнім богом".

З прийняттям християнства Велеса заступив Власій. У Греції, наприклад, святого Власія здавна вважають охоронцем худоби, таким його вшановували і в Європі. На іконах зображували його з кіньми, худобою, йому молилися, коли хворіла худоба У Новгородському літописі (1187 р.) Волос уже виступав як Власій.

Стрибог (Посвистач, Позвізд)-язичницький бог давніх русів, покровитель погоди, родоначальник усіх вітрів. У слов'янському пантеоні Стрибог був споріднений з Перуном, або являвся однією з його іпостасей - втіленням Перуна у повітрі. Його атрибути (як і в Перуна) - лук, стріли, символ - сузір'я Стрільця. Стрибог був також покровителем музикантів ("подих" вітру створював мелодії в духових інструментах).

Мокоша (Мокошь, Макоша) - стародавнє жіноче божество у східнослов'янській міфології, у русів вважалася покровителькою ткацтва, пряжі та рукоділля. До кого вона добре ставилася, то й пряла і ткала за нього. Поруч з Перуном входила до давньоруського пантеону, який князь Володимир влаштував у Києві. З поширенням православ'я образ Мокоші злився з образом Параскеви П'ятниці. До речі, це майже єдиний жіночий образ, засвідчений у древньо-слов'янському пантеоні, єдине божество, ім'я якого збереглося у народів Російської Півночі аж до наших днів.

Матір'ю-благодійницею, що оберігає посіви і дає лад у сім'ї, була Лада (Ладо). Пізніше вона стала шануватися ще й як мати сонця, богиня весни, кохання, подружньої злагоди, щастя і добробуту. А само слово "лада" почало означати "вірна дружина", "любка", "полюбовниця", а відповідно "лад" або "ладо" - "вірний чоловік", "полюбовник" - він вважався чоловіком богині весни, символом подружньої вірності. У обрядових піснях згадується "ладо", як синонім то нареченої, то нареченого.

Сином Лади, згідно з язичницькою міфологією, був Лель (Полель), якого руси уявляли юнаком-красенем, що закохував у себе дівчат. "З'являвся" він лише навесні і жив у лісі.

Богом весняної родючості, літнього розквіту з сивої давнини відомий був бог Ярило (від кореня "яр" - весняний), в українській міфології - бог розвою природи. "Яр", "ярий" означав ще й мужність, жагучість в любовній утісі (похіть), а тому уособлював і розквіт творчих сил, плодючість, а також завзяття, гнів. Народна традиція змальовує його як молодого хлопця у білому вбранні на білому коні, з вінком на голові, пучком житніх колосків у пра-вій руці. На честь Ярила на Русі справляли низку свят, особливо широко відомий "похорон Ярила" (ЗО червня). У білорусів, напри-клад, це свято називається "яриловиця". Подекуди у північних слов'ян Ярило ототожнювався з Ладом.

Купало (Купайло) - бог літнього сонця, плодючості, радості, згоди та любові; розрізняють чоловічу постать - Купало, і жіночу - Купала. Купало більше символізував достаток і часто пов'язувався з Ярилом. Купала - жіноче божество, яке було тотожним малоазійській Кібелі, що вважалася богинею кохання і матір'ю богів. Кумирів Купалі не ставили, вважаючи його (її) не стільки божеством, скільки персонажем, учасником святкового дійства-обряду, присвяченому літньому сонцестоянню. Купайлом також називали солом'яне опудало, яке молодь виготовляла спеціально для купальських розваг з метою його спалення. З приходом християнства свято Івана Купала злилося з різдвом Івана Предтечі. Між іншим, жодне з народних язичницьких свят не залишалось так довго у слов'ян, після введення християнства, як свято на честь Івана Купала. Християнська церква настирливо намагалася знищити його, але так і не змогла, залишивши нам цікаві описи цього свята. Зокрема, в Стоглаві записано, що в ніч напередодні різдва Івана Предтечі "во весь день и до ночи мужи и жены и дети в домах и по улице, и ходя по водам глумы творят со всякими играми и скоморошествы и песни сатанинскими, ночью в роще омываются водою и пожар запалив перескакаху по древнему некоему обычаю". В Синопсисі також відмічено: "В навечерии рождества св. Ивана Крестителя собравшиеся ввечеру юноши мужеска и женска и девическа пола, соплетают себе венцы от зелья некоего и возлагают на голову и опоясуются ими. Еще ж на том бесовском игралище кладут огонь и окрест его емщеся за руценечнсгнво ходят и скачут й песни поют, скверного Купала часто повторяюще и чрез огонь перескакуеще".

А між тим це свято було загальновідомим усьому слов'янському світу. В ньому поєднувались два начала-жіноче і чоловіче -цар Вогонь і цариця Водиця. Юнаки і дівчата, які добирали собі пари (парувались), як правило, на святі Купала єднались шлюбом. І пісні тут виконувались подібні до весільних з елементами еротики. А плигання через вогонь у воду у руських язичників, зазначає М. Костомаров, означає примірно те саме, що пізніше в християнстві означало і церковне вінчання. Скинутий з дівочої голови вінок у воду символізував завершення дівування. Іаків Чорноризець скаржився митрополиту Іоанну, що прості люди не вінчаються у церкві, а здійснюють шлюб шляхом плескання у воді та переплигуючи через вогонь.

Відомо якого значення надавали первісні люди вогню. З ним вони пов'язували все своє життя. Вогонь зогрівав, "годував", захищав. Згасав вогонь - згасало життя. Тому його зберігали в храмах, а жерці вдень і вночі підтримували його, постійно підкидаючи у вогнище поліна, спалюючи щоразу цілий стос дров. Згодом: люди навчилися підтримувати вогонь з допомогою скалки і смолоскипа. А у XVIII ст. вчений-фізик М. Фарадей винайшов лойову свічку, яку згодом замінила свічка воскова. Пізніше з'явилася ще й стеаринова. Отже, свічка, лампада і вогонь на могилі Невідомою солдата означають одне і теж-життя, вічність, невмирущість, безсмертя.

Не менш шанованим у древніх слов'ян був і культ води, яка не лише очищала людину від всякої скверни (як і вогонь), а й дарувала їй живильну волоіу, силу, здоров'я, життя. Тому наші предки-русичі особливо шанобливо ставились до джерел, криниць, колодязів, водоймищ і річок, поклоняючись воді. Думається, що весільне побажання молодим бути здоровим як вода і багатим як земля -має дуже давнє походження.

Див (Діва) - мало визначений демонічний персонаж, якого наші далекі предки уявляли у вигляді дракона, чудоаиська-велета. Існує думка, що Див - лиховісний птах, що віщував горе, пугач або лісовик.

Серед інших богів літописні джерела згадують: Тура, Трояна, Долю, Персплута, Марену та Рода і Рожаниць. Зокрема, останні два персонажі східнослов'янської міфології, пов'язаної з вірою у "вищих" духів, особливого поширення набула в часи інтенсивного розвитку землеробства. Род і Рожаниці мають більш пізнє походження і знані як аграрно-астральні духи. Є також припущення, що Рожаниці вважалися саме небесними духами-заступницям и родючості, які піклувалися про долю хлібороба, плодовитість промислового звіра й худоби, дбали і про жінок-породіль. Вважалось, що надсилаючи зі своїх небесних грудей дощ, вони забезпечували гарний урожай. Образ Рода, певно, пройшов тривалу еволюцію від духа-господаря, заступника врожайності та плодючості худоби до розпорядника небесних сфер, що "вдмухує життя" до бога-духа, першобога. творця Вирію, батька Білобога та Чорно-бога.

З літописних джерел відомо, що розміщались ідоли-божества в давніх слов'ян у спеціальних святилищах. Стояли вони й окремо. Скажімо, Перун, Велес та інші - самі по собі були в Києві, Новгороді, Ростові та інших великих містах. Ось як змальовує мандрівник-мусульманин Амет Ібн Фадлан свої спостереження про таке побачене ним святилище і передає розмову з русичем-купцем, який саме приносив при ньому пожертву. Святилище - це високий стовп, вкопаний в землю, у верхній частині з вирізаним обличчям, яке Фадлан називає "схожим з людським". Навколо цього зображення стояли такі ж ідоли, але за розмірами - нижчі. За кожним з менших вкопаний був стовп дещо вищий за ідола. До ідола-фіїури приходили і приносили хліб, м'ясо, молоко, цибулю і який-небудь алкогольний напій.

Обряд полягав у тому, що купець, простягтись ниць перед зображенням, детально перераховував все, що привіз на продаж, потім залишав принесені ним продукти перед стовпом і просив, аби божество послало йому вигідних покупців. Якщо торгівля не ладилась, купець терпляче двічі й тричі повертався до ідола, а коли й це не допомагало, то приносив дарунок одному з менших зображень, називаючи його (зображення) "жінкою пана". А коли торгівля ішла добре, то приносилась велика жертва: забиваликількох тварин, наприклад, овець. М'ясо роздавали бідним, а часом його розкладали перед всіма ідолами. Голови жертовної худоби насаджувались на високі палі. Фадлан відмічав, що вночі все поїдали собаки та птахи, а той, хто приносив жертву, був впевнений, що "пан посприяв йому і з'їв принесений дарунок". Очевидно, й купець не гірше Фадлана знав про місцевих псів та птахів.

Ще приклад. Про трупоспалення, що було прийнято серед племен південної Русі. Той же Фадлан залишив детальний опис цього обряду. Фадлану переказали ще й зміст розмови "одного із русів" з членом його посольства. Рус намагався переконати співрозмовника в такий спосіб: "Ви, араби - дурний народ, адже в землі людину з'їдають черви, а ми небіжчика спалюємо і він відразу ж потрапляє до раю". Це ж саме могли б сказати і північні та східні слов'яни.

За дикі, язичницькі обряди наших далеких предків називали варварами, поганами. Чимало дослідників теми "Хрещення Русі" наводять ці "поганські" звичаї. Наприклад, принесення в жертву богам юнаків і дівчат, навіть дітей, вбивство жінок, слуг, коли помирала знатна людина Згідно язичницької традиції, після смерті людське життя не припинялось. Людина переходила від земного існування до існування в потойбічному світі, який уявлявся слов'янам-язичникам вічним. Язичницькі жерці вчили, що кожний увійде в потойбічний світ у тій якості, в якій він перебував на землі. Багата і знатна людина в "потойбічному світі" посяде гідне місце за умови, коли її тіло після смерті буде спалено на поховальному вогнищі, на котрий буде також покладено: його жінку чи наложницю, слуг, бойових коней, домашніх тварин і птицю, забитих на похоронах і спалених разом з небіжчиком, а також зброя та інші особисті речі, якими користувався покійник за життя. Вважалось, що і рядові виробники матеріальних благ після смерті також потраплять у вічний загробний світ разом із своїми жінками, а тому; мовляв, непристойно жінці продовжувати жити на "цьому світі", коли чоловік його залишав. І знаряддя праці та інші речі при здійсненні поховального обряду поміщались під курганні насипи. З допомогою цих знарядь виробництва рядові члени суспільства повинні були добувати прожиток собі і своїм панам на "тому світі".

Акад. П.П. Холочко спробував відтворити в уяві язичницьку тризну та принесення прадавнім богам жертви у вигляді християн-варягів, що мешкали в самому центрі Києва, причому за участю самого князя Володимира. "Довкола капища запалало сім жертовних багать, вогонь від яких висвітив зловісний лик вусатого Перуна, б жертву котрому вбивали биків, баранів, різали півнів. Поблизу чаклували старі як світ волхви. Недалеко вели свій танок юнаки і дівчата. Гуляла дружина Володимира. "Великий князю! - звернувся до нього тихо, але твердо старший волхв Яромир. - Боги допомогли тобі здобути перемогу над ворогами. Боги були милостивими до тебе і твоєї дружини. Тепер вони вимагають жертв. Вони хочуть отрока і дівицю. Дозволь кидати жереб. На кого впаде, того і віддамо богам." Жереб випав на Іоана- сина християнина Феодо-ра, двір якого знаходився недалеко від Боричевого узвозу. Жерці стали господарями становища. Вони відібрали з-поміж язичників кількох осіб і послали за отроком Іоаном. Загрюкали в паркан, ворота, закричали: "Жереб випав на твого сина. Така воля богів. Віддай його в жертву".

На сінях - відкритій галереї другого поверху, що покоїлась на товстих різьблених стовпах, з'явився Феодор. Спокійно заговорив у натовп: "Не боги то, а дерево. Сьогодні воно є, а завтра згниє. Вони не їдять, не п'ють, не говорять, а зроблені вашими руками з дерева. А Бог один є. Він створив небо і землю, зірки, місяць, сонце і людину. Йому вірую я і син мій. Він дарував життя і ніхто не має права посягнути на нього. Не дам свого сина ідолам." Слова Феодора справили враження на посланців і вони повернулись ні з чим до капища. Та це не стало фіналом святкування на Перуновому пагорбі. Волхви і старійшини кинули в натовп слова-іскри про відступництво, священний закон предків, великий гріх, і зайнялася пожежа народної люті. Взявши зброю, люди кинулись до двору Феодора. Затріщали ворота, паркан... Під ударом сокир повалилась галерея. Впали двері. Ось уже витягують із будинку Феодора і його сина. Зривають з них хрести... ТуТ-такй на подвір'ї натовп убиває нещасних. Потім підпалюють будинок... Безглуздість смерті двох невинних людей була очевидною.

Петро Толочко також змалював тризну по хороброму воїну Наславу, смертельно пораненому, який, відчуваючи наближення смерті, просить Володимира поховати за старим звичаєм, аби Велес забрав його душу. Помер Наслав при в'їзді до Києва. Володимир наказав виконати останню волю небіжчика: поховати його за звичаєм, так, як завжди ховали на Русі її звитяжних воїнів і охоронців. Хай високий курган над Дніпром лишиться надовго пам'яттю про відважного роса.

Місцем для поховання Наслава було обрано Хоревицю, яка стояла за Щековою горою. Тут з давніх-давен ховали дружинників. Свідком цього були сотні курганів, великих і малих, давніх і недавніх. А ще ідол Перуна на вершині гори, поблизу якого постійно горів жертовний вогонь.

Бойові побратими небіжчика зранку заходились готувати місце для поховання. На околиці курганного поля викопали два концентричних рови. По периметру більшого поставили дерев'яну огорожу з ворітьми. У центрі меншого, на земляній підсипці, звели невеликий зрубний будинок із сухих тонких колод. Верх покрили очеретом. Усередині вздовж усіх стін наклали купи сухої лози й очерету, посередині будинку розрівняли земляне ложе для покійника.

По обіді на Хоревиці зібралося багато киян. І не тільки тих, котрі щиро оплакували смерть Наслава, але й тих, кого похорони притягували своєю магічною силою, урочистістю ритуалу: поховальний вогонь, від якого несила було відірвати очей, забирав не лише тіло померлого, але водночас очищав душі живих.

Процесія повільно сходила крутим узвозом на гору. Вісім дужих дружинників несли покійника, дев'ятий вів його коня. Наслав був одягнений у святкове вбрання - розшитий золотом каптан, зелені вузькі ноговиці, м'які сап'янові чоботи, соболину шапку. Сім отроків несли за ним обладунки: меч, щит, шолом, кольчугу, лук і сагайдак зі стрілами, спис, сокиру. Далі йшов князь в оточенні бояр і жерців, а ще далі - дружинники, челядь. Перед ворітьми дерев'яної огорожі зробили останню прощальну зупинку. Після цього покійника внесли до його останньої оселі, поклали в самому центрі, головою на захід. Ліворуч розташували бойові обладунки, праворуч - жертовну їжу -- тушу барана, відра з напоями, хліб. Потім завели до будинку коня, вбили і поклали в ногах господаря.

Тим часом до воріт огорожі підійшла група жінок. Сива, з поораними глибокими зморшками лицем, жінка тримала за руку молоду дівчину у весільному вбранні. То була наречена Наслава-Дана. Вона - жертва. їй належало супроводжувати свого нареченого на потойбічний світ. Вона не пручалася, покірно виконувала свій передсмертний ритуал: зняла з рук браслети і віддала двом таким же молодим, як і сама, дівчатам. Взяла з рук чоловіка кубок із хмільним напоєм і випила. Потім затягла тужливу прощальну пісню. Як тільки скінчила співати, сива жінка почала підганяти її до будинку: "Іди швидше, господар чекає на тебе". І з цими словами вона підштовхнула дівчину до дверей. Дана обережно ступила до будинку. За нею увійшла стара з кинджалом і кілька дужих чоловіків. Як тільки зачинились за ними двері, дружинники, що стояли вздовж огорожі, почали бити мечами по щитах. Так тривало кілька хвилин, поки в дверях знову не з'явилась чаклунка. Биття в щити припинилося. Настав останній акт дійства. З чотирьох боків, задкуючи, підійшли до будинку молоді чоловіки із запаленими смолоскипами. Одночасно піднесли їх під стріху і через якусь мить будинок запалав.

Так, або приблизно так, проводився цей поховальний обряд в Київській Русі до приішяття християнства. Археологічні розкопки засвідчують, шо у наших співвітчизників у сиву давнину існувало кілька варіантів поховання померлих.

Насамперед - трупосналеііня і тру покладення. У деяких племен прийнято було спалювати мерців у човні на воді, а в деяких - померлого клали у човен і закопували (човен, очевидно, означав перевіз у потойбічний світ). Звертає на себе увагу те, що обов'язковою складовою частиною весняних свят під час так званих радуниць проводилося особливе поминання померлих,, відбувалась урочиста трапеза з жертвопринесенням на їхню честь.; Після веселих весняних співанок і хороводів наші далекі предки йшли на могили померлих родичів та до пам'ятних місць, де на спеціально споруджених стовпах у поховальних горщиках-урнах зберігався попіл спалених небіжчиків. Сюди приносили їжу і хмільні напої, проводили "узливання"на честь покійних. Жінки голосили, згадуючи достоїнства померлих. Потім відправлялася тризна або страва' - своєрідне поминальне бенкетування (учта), на якому пили-їли прошені і непрошені, а потім починались різноманітні поєдинки - бойові ігри, змагання, особливі обряди, покликані відганяти смерть від тих, хто залишився жиги і демонстрував свою життєдайність. Поминки-тризна у наших предків проводилась кілька разів на рік. Відгомін минувшини знаходимо у фінальній частині повісті М. Коцюбинського "Тіні забутих предків",-де односельці померлого Івана Палійчука влаштовують на його похороні похоронну забаву, так звану "грушку", з піснями, диким реготом, поцілунками, танцями, та так, що від веселих ігрищ аж поміст у хаті двигтів під вагою молодих ніг і підскакувало на лаві тіло мерця, трясучи жовтим обличчям та тихо бряжчали мідяні гроші на його грудях, скинуті добрими душами на перевіз.²

Літописець Нестор також повідомляв, що і княгиня Ольга під час урочистої тризни над могилою князя Ігоря запросила древлян для поєдинку з киянами.

Про цей поховальний звичай нагадував і митрополит Кирило в XVII ст.: "творят некие позоры, с кличем и воплем бьющиеся дреколием до самой смерти". Завершувались урочисті поминки, як правило, радісними піснями і танцями, що називалось закликанням мертвих і розумілось закликом їх до життя в надії на воскресіння. Із "Стоглава" видно, що під час поминок-страв грали дудники і виступали скоморохи, всі переставали плакати і починали плигати, веселитися, плескати в долоні і танцювати.

Чимало з прадавнього поховального обряду дійшло і до нашого часу. Зокрема, голосіння, поминки з "узливаннями", проводи, під час яких на могилу померлого ставлять склянку з горілкою, а на Великдень кладуть ще й невеличкі пасочки, крашанки, печиво і цукерки. Коли вмирає молода дівчина, її наряджають у весільне вбрання, як наречену, виготовляють гільце і т.п. Старій людині кладуть у домовину речі, якими вона найчастіше користувалася за життя - окуляри, ціпок; чоловікам - головний убір і т.п. Досі існує чимало забобонів, пов'язаних з язичницькими уявленнями про так званих заставних мерців.

В житті давніх русів значну роль відігравали волхви - служителі язичницького культу. Це були люди, які розумілися на астрономії, народній медицині, уміли читати (а, можливо, й писати) священні письмена, розгадувати сни, передбачати майбутнє. Волхвами називали мудрих, наділених таємними знаннями людей. Інші назви: чудесники, жерці, чарівники, відуни, віщуни, знахарі тощо. Волхвами були й жінки і мали назву Волхва (жіночий рід однини від слова "волхв"), а часом - волхвиця. Відомо кілька зображень волхвів. Один з них - Миробог, що в Бушанському скельному храмі Ямігільського району на Вінниччині.

Волхви завзято боронили стару язичницьку віру перед загрозою християнства. Походили вони з простого народу, жили разом з ним, а тому їхня агітація проти нової релігії була досить впливовою. Волхви залякували народ різними карами зневажених язичницьких богів. Зазвичай державна влада вела гостру боротьбу з ними.

У літописі 1071 р. повідомлялося, що в Києві з'явився волхв, який почав активно проповідувати, що на п'ятий рік після хрещення Дніпро потече назад і що землі пересунуться: грецька на місце української, а українська - на місце грецької. Це обурило київську владу. "Невегласи послушаху его,- говорить літописець,- вернии же смеяхуся, глаголяще: бес тобою играет на пагубу тебе". І справді, за одну ніч його не стало - "в єдину нощь был без вести".

Вельми цікавий випадок наводить Іван Огієнко (митрополит Іларіон) про випадок з волхвом, що трапився в Новгороді за князя ГлібаСвятославовича(1077-1078 рр.). Тут з'явився волхв і ганьбив віру християнську. Новгородці були тоді ще номінально християнами, а тому народ відразу став за волхва і хотів убити свого єпископа. Становище склалось тривожне. Єпископ вирядився у ризи, взяв хреста і вийшов до народу, бажаючи його заспокоїти. Він сказав: "Хто хоче вірити волхву, йди за ним, а хто вірує в Христа, нехай той іде до хреста.. ."Весь народ одностайно пішов до волхва, а за єпископом пішов тільки сам князь з дружиною... Становище врятував сам князь Гліб. Він сміливо підійшов до волхва і запитав його: "Чи ти знаєш, що буде зранку та вдень до вечора?" - "Все знаю,-відповів волхв". "А чи знаєш ти, що буде сьогодні?"-знову запитав князь. "Вчиню дивні діла" - гостро відповів волхв. При цих словах князь вихопив сокиру, що була схована під полою, і розсік волхва надвоє. Народ налякався і розійшовся. 1091 р., повідомляє літопис, волхв появився і у Ростові, але зараз же був схоплений і скатований.

Відома також язичницька книга, яка мала назву "Волховик". Це збірка, яка складалася з дощечок, на яких записувалися священні тексти, молитви, заклинання, найдавніші знання волхвів. Певною мірою "Волховиком" може вважатися і "Велесова книга", у якій зміщені, крім легенд, переказів про боротьбу русичів, і язичницькі молитви, богознавчі концепції, обрядові традиції. Наукові дослідження передкириличної писемності слов'ян дають підстави стверджувати, що волхви були й першими літописцями.

В перші десятиліття після запровадження християнства волхви зазнали жорстоких переслідувань з боку православного християнства.

Знаменно, що більшість язичницьких традицій і звичаїв склалися у первісну епоху. Початок проникнення християнства в землі східних слов'ян якраз співпадав в часі з початком зародження феодальної держави русичів. Найбільшого розвитку вона досягла в епоху "воєнної демократії"". З виникненням класового суспільства окремі догмати цього древнього дохристиянського віровчення перестали влаштовувати клас феодалів, що поступово формувався в Київській Русі. З поглибленням процесу феодалізації язичницька релігія вже не могла в повній мірі відповідати запитам підпорядкованого феодалам населення.

Даремно Київський князь Володимир Святославович покладав великі надії на фундаментально збудований пантеон, в якому були представлені головні божества всіх східнослов'янських земель, що потім інтегрувалися в єдиній державній структурі. Проведена реформація язичницького пантеону не дала бажаних наслідків (хоч шість найголовніших богів-ідолів одержали назву "Володимирових"), не перетворили Київ на єдиний ідеологічний центр язичницької Русі.

Це був прорахунок. Язичництво з його багатобожністто дедалі заходило не у відповідність з феодальним ладом, що саме зароджувався на київських землях та ставало дедалі відчутнішим гальмом суспільно-політичного і культурного розвитку країни. До того ж воно не сприяло її зв'язкам із сусідніми європейськими народами, для більшості яких язичництво було пройденим етапом. І це змусило Володимира, його оточення поступово відійти від віри у всесильність язичництва та почати усвідомлювати його регіональну обмеженість і дедалі схилятися до думки про заміну віджиЛої релігії. Вибір був- зроблений давно і саме на користь православного християнства.

Размещено на Allbest.ru