Основи релігієзнавства

Єпископів УАПЦ Павла Погорілка і Теофіла Булдовського не влаштувала пресвітерська хіротонія. Вони вирішили отримати єпископський сан традиційним шляхом. Погорілко у Москві отримав хіротонію з рук обновленського митрополита, а Булдовський -- з рук патріарших єпископів. Згодом вони об'єднались і разом з патріаршим Катеринославським єпископом Іоаникієм утворили Благодатну українську автокефальну православну церкву ъ синодом у Харкові. Наприкінці 1925 р. вона налічувала близько 200 парафій.

На початку 20-х років, незважаючи на те, що керівництво УАПЦ заявило про своє лояльне ставлення до радянської влади, схвалило Декрет про відокремлення церкви від держави, починаються переслідування. Затримується реєстрація статуту УАПЦ. Внаслідок цього виникають суперечності між єпархіями і ВПЦР. Деякі з них припиняють визнавати ВПЦР. Наприклад, група автокефалістів на чолі з Білоцерківським єпископом УАПЦ В. Броневським, протоієреєм К. Янушівським та єпископом П. Тарнавським повідомила про розрив з керівництвом УАПЦ і створення самостійної Діяльно-Христової церкви (ДХЦ). До цієї групи був близьким деякий час один із фундаторів «Живої церкви», а згодом голова ВПЦР М. Мороз. У статуті ДХЦ була визначена мета «утворення нової правдивої Христової церкви працюючих відповідно до культурного розвитку людності», а також «знищення духовних кайданів». Соціалістична революція розглядалась «як історично необхідний етап у культурному розвитку людства», а відродження церкви як «напрям загальновизвольного руху в сфері релігійного життя працюючих». Визнавалася собор-ноправність і автокефальність реформи церкви в усіх сферах її життя та відокремлення церкви від держави. Ця церква, так само автокефальна, видавала свій часопис «Церковне життя». ДХЦ проіснувала до 1927 p., коли возз'єдналася з УАПЦ.

У жовтні 1927 р. відбувся другий Всеукраїнський православний собор УАПЦ. На ньому розглядалися питання: «сучасний стан релігії взагалі і християнства зокрема у світовому житті» (доповідач В. Чехівський); всесвітня конференція в Лозанні; старокатолицька церква і можливість налагодження зв'язків з нею тощо. Були розглянуті звинувачення з боку державних органів на адресу ВПЦР і особливо митрополита Василя Липківського. Незважаючи на те що на соборі була доведена безпідставність звинувачень у контрреволюційності, представники адмінорганів наполягали на усуненні митрополита від керівництва церквою. Внаслідок адміністративного тиску собор був змушений усунути Василя Липківського та обрати митрополитом Миколу Борецького.

Численна українська інтелігенція підтримувала автокефалію, брала участь у діяльності соборів УАПЦ. Членами першого собору УАПЦ були академіки С. Єфремов і А. Кримський, композитори П. Козицький і К. Стеценко, письменники Г. Косинка і Л. Старицька-Черняхівська. На другий собор були запрошені академіки М. Грушевський і А. Кримський та інші діячі культури.

У 1929 р. почались арешти у справі «Спілки визволення України» (СВУ), за якою проходили і деякі діячі УАПЦ. У січні 1930 p., ймовірно, на вимогу органів ДПУ, скликається третій Всеукраїнський православний церковний собор, який приймає рішення про саморозпуск УАПЦ. У лютому 1930 р. ВПЦР повідомляє про припинення своєї діяльності. Почалися масові закриття парафій УАПЦ з ярликами «контрреволюційних націоналістичних релігійних об'єднань». Наприкінці 1930 р. залишилося близько 300, а до 1936 р. не було вже практично жодного об'єднання УАПЦ. Вона стала однією з перших жертв адміністративно-командної системи.

На західноукраїнських землях, які відійшли до Польщі після Ризького мирного договору 1921 p., з 1924 р. діяла так само автокефальна церква -- Польська автокефальна православна церква (ПАПЦ). Коли константинопольський патріарх у 1924 р. визнав ПАПЦ, це викликало протест УАПЦ. Митрополит В. Липківський назвав керівника ПАПЦ, митрополита Варшавського Діонісія і його брата «покірними пахолками польської влади», які виконують усе, що вона накаже.

Отже, після 1917 р. православна церква в Україні перебувала в глибокій кризі. Поряд з традиційною -- тоді так званою тихонівською -- існувало п'ять автокефальних церков. Нині парафії АПЦ існують також за кордоном у місцях поселення українців, де вони об'єднані в митрополії. Серед них найбільшою є Українська православна церква в США, яка налічує близько 130 тисяч віруючих. Понад 120 тисяч віруючих налічує й Українська православна церква в Канаді. Є ще митрополія в Західній Європі. УАПЦ за кордоном має свої видання: «Українське православне слово» (США), «Православне слово» (Велика Британія) тощо. Кадри автокефального духовенства готує духовна академія, колегія Св. Андрія (Канада), Богословсько-педагогічна академія (ФРН).

§3. Особливості віровчення та культу, організаційна структура УАПЦ

Віровчення УАПЦ було визначене на першому Соборі 1921 р. Фактично воно не відрізняється від канонів Руської православної церкви, сформульованих першими вселенськими соборами. Це, зокрема, вчення про триєдиного Бога, віра в сходження святого духу лише від Бога-отця, віра і Спасителя -- сина Божого Ісуса Христа, в його друге пришестя і воскресіння всіх у день страшного суду для життя вічного. Прибічник УАПЦ зобов'язаний визнавати святість єдиної апостольської церкви. Важливе місце у віровченні посідає так само догмат про гріховну природу людини. Автокефальне православ'я вимагає від своїх прибічників смирення та терпіння задля «небесного» блаженства.

В культі УАПЦ головну роль, як і у руському православ'ї, відіграють сім християнських таїнств (хрещення, миропомазання, причастя, сповідь, священство, шлюб, соборування), яким приписують чудодійний вплив на віруючих. Визначена ціла низка свят. Найважливіші з них так звані двунадесяті свята: Великдень, Різдво Христове, Хрещення, Стрітення, Благовіщення, Вхід Господній в Єрусалим (Вербна неділя), Вознесіння Господнє, Трійця, Преображення Господнє, Успіння Богородиці, Різдво Богородиці, Введення Богородиці у Храм. Відзначаються і визнані престольні свята, серед яких головне -- Покрова Богородиці.

На першому Всеукраїнському православному церковному соборі в канонах УАПЦ було ухвалено «непохитно тримати православну християнську віру, стверджену на семи Вселенських соборах, що її прийняли наші предки за Св. Володимира». Єпископсько-самодержавний устрій церкви, який склався за монархічної системи, змінився соборноправним устроєм; на зміну собору єпископів запроваджувався собор представників усіх віруючих. Була порушена ідея утворення Всесвітньої єдиної соборної апостольської православної християнської церкви, в якій «ніякої залежності церкви бути не повинно». Собор визнав акт 1686 р. про передання Київської митрополії під юрисдикцію московського патріарха недійсним. Визнані так само недійсними постанови московського (1917 р.) і київського (1918 р.) соборів, що утверджували панування єпископату над церквою. Було вирішено щорічно, починаючи з 14 жовтня 1921 p., святкувати урочистим молебнем по всіх парафіях відродження УАПЦ. Собор закликав відновлювати канони церковного життя перших століть християнства. В церковній службі УАПЦ мала звучати жива українська мова, для чого слід було розпочати переклад богослужбових книг.

Собор висловив своє ставлення до монастирів, зауваживши, що вони «повинні бути перетворені в первісні релігійно-трудові громади», які будуть входити як окремі братства до складу тих парафій, у межах яких перебувають. Було запропоновано змінити старий статут, пристосувавши його ближче до реалій життя. Собор визнав за необхідне грунтовно переглянути церковні служби та обряди, так само осучаснити церковні відправи. На першому Соборі було зазначено, що походження і шлюбний стан не мають бути перешкодою для набуття духовного сану, ченці не повинні мати у цьому жодних привілеїв. Священикам УАПЦ дозволялося носити цивільний одяг у позаслужбовий час і стригти волосся. Організаційну структуру УАПЦ складали: український православний церковний собор з представників віруючих і духовенства; Всеукраїнська православна церковна рада з єпископів і духовенства; Всеукраїнська православна церковна рада з єпископів та представників парафій; повітові (окружні) церковні ради; волосні (районні) зібрання й волосні (районні) церковні ради; парафіяльні церковні зібрання і парафіяльні церковні ради.

У червні 1922 р. було прийнято рішення про внесення суттєвих змін у віровчення: вилучити із богослужбових книг і молитов слово «раб», яке принижує гідність людини; внести зміни в молитви хрещення та вінчання, вилучити слова «зречення сатани».

§4. Діяльність УАПЦ у сучасних умовах

Початок сучасного етапу УАПЦ в Україні пов'язаний з відновленням українських визвольних змагань, боротьбою за незалежність України, одним із складників якої вважалася боротьба за незалежну Українську державу. В лютому 1989 р. у Києві було створено Ініціативний комітет за відновлення Української автокефальної православної церкви. До його складу ввійшли п'ять осіб, учасників різних громадсько-політичних формувань, які ставили за мету відродження національної церкви українців.

Уже в липні 1989 р. до органів влади надійшла заява про реєстрацію релігійної громади УАПЦ у Києві. Отримавши відмову, Ініціативний комітет переніс центр діяльності до Львова. Восени того самого року в районах Львівщини було утворено перші парафії УАПЦ. Духовенство цих парафій звернулося за підтримкою та визнанням до Константинопольського патріарха. Згодом почав виходити друкований орган УАПЦ «Православ'я -- наша віра». Було відновлено видання часопису «Церква й життя», який УАПЦ видавала з 20-х років.

У вересні 1989 р. у Львові відбувся собор священників, які вийшли з РПЦ. Собор запропонував єпископу Иоану очолити УАПЦ, на що він погодився, оскільки був усунутий від керівництва єпархією РПЦ. Рішенням синоду РПЦ Иоан був позбавлений духовного сану. Митрополит Мстислав затвердив його в сані архієпископа з титулами Галицький і Волинський.

У західних областях України відбулося кілька нарад православного духовенства, що підтримали ідею автокефалії православ'я в Україні. Було започатковано створення ієрархії УАПЦ. Це підготувало умови для скликання першого Всеукраїнського собору, який відбувся у Києві 5--6 червня 1990 р. Серед 703 делегатів собору були представники релігійних громад з усіх областей України: 7 єпископів, понад 200 священиків і миряни. З гостей були присутніми народні депутати України, представники творчої інтелігенції, іноземні гості, представники засобів масової інформації.

Собор обрав митрополита Мстислава (Степана Скрипника 1898--1993 pp.) патріархом Київським і всієї України, а патріаршим місцеблюстителем -- архієпископа Іоанна, якому присвоєно сан митрополита Львівського і Галицького. На соборі було обговорено становище УАПЦ у сучасних умовах, прийнято Статут церкви, програму відновлення діяльності монастирів, духовних навчальних закладів, розширення видавничої справи, визначено ставлення УАПЦ до Руської православної церкви.

Патріарх С. Скрипник народився в м. Полтаві, був племінником Симона Петлюри, колишній хорунжий його штабу. З 1921 р. перебував в еміграції. У 1930--1939 pp. був Депутатом польського сейму. З початком гітлерівської окупації С. Скрипник повернувся до України. В травні 1942 р. у Києві він серед шести інших церковних діячів, які дотримувались автокефалістської орієнтації, був висвячений на єпископа Переяславського. Згодом він зазнає утисків окупаційної влади, потрапляє до в'язниці.

Утворення УАПЦ на тимчасово окупованій території України було засуджене Архієрейським собором Руської православної церкви. Глава УАПЦ Сікорський та інші єпископи були позбавлені священного сану. З визволенням України всі православні парафії підпадають під юрисдикцію руського православ'я. Мстислав разом з іншими ієрархами та духовенством УАПЦ залишив Україну і виїхав до Німеччини, де було дозволено утворити для українців нові громади УАПЦ.

Наприкінці 40-х років Мстислав -- правлячий єпископ Української греко-православної церкви в Канаді. Після об єднання єпархій Канади та США головою собору єпископів було обрано митрополита І. Теодоровича, а його заступником -- архієпископа Мстислава. По смерті Теодоровича він очолив УАПЦ в США, Західній Європі, Австралії, мав титул архієпископа Київського і Переяславського. Резиденція митрополита як глави церкви перебувала у штаті Нью-Джерсі (США). Тут створено український музей, бібліотеку, видавництво з власною друкарнею, українську православну семінарію.

Собор 1990 р. вирішив створити Львівсько-Галицьку митрополію при соборі апостолів Петра і Павла у Львові, а також дві архиєпископії -- Тернопільську та Івано-Франківську. Рішення третього собору УАПЦ (1930 р.) про самоліквідацію церкви було визнано недійсним. Внаслідок визнання неканонічності рішення про приєднання Київської митрополії до Московського патріархату вирішено направити делегацію до константинопольського патріарха. Висунуто вимогу про повернення УАПЦ церков, які були відібрані у неї в ЗО--40-х роках. Вирішено відновити діяльність монастирів. Собор ухвалив відкрити духовні семінарії в Києві, Львові, Івано-Франківську, регентсько-дяківську школу, порушив питання про відкриття духовної академії УАПЦ в Києві, ухвалив рішення утворити при кожному храмі релігійні школи для дітей і юнацтва. При патріархії УАПЦ затверджено відділи: закордонний, видавничий, господарський, пенсійного забезпечення. Вирішено так само сприяти розвитку братств.

Собор прийняв звернення до українського народу. У телеграмі на адресу Помісного собору РПЦ висловлюється впевненість, що автокефалія -- це не відчуження від братерської РПЦ, а шлях до поглибленої християнізації народу. Собор проголосив толерантність щодо інших християнських церков.

Собор констатував пробудження релігійно-національного життя в Україні. Водночас було визнано наявність міжконфесійної боротьби між РПЦ і УГКЦ, в яку втягнута й УАПЦ. Однак собор наголосив, що «значення цього конфлікту сильно перебільшується і штучно розпалюється як деякими засобами масової інформації, так і представниками влади». На думку собору, ситуація ця скороминуща і не переважує того факту, що в «Україні відбувається процес духовного церковного відродження».

Перший Всеукраїнський собор УАПЦ, який відбувся в червні 1990 p., прийняв статут церкви. В його основу покладено організаційні принципи, прийняті на першому Всеукраїнському православному соборі УАПЦ у 1921 р. Вищими органами церковного управління визнано архієрейський собор і синод єпископів при патріархові.

Поучений собор скликається патріархом чи намісником престолу, синодом єпископів не рідше одного разу на три роки.

Архієрейський собор скликається не менше одного разу на рік і є підзвітним Помісному соборові. Він здійснює нагляд за впровадженням у життя постанов Помісного собору, узгоджує церковні відправи, звітує про переклади Біблії українською мовою, канонізує святих і затверджує нові богослужби, створює чи анулює єпархії.

Синод єпископів, очолюваний патріархом, керує церквою в період між соборами. До складу синоду входять: патріарх -- голова, два постійних і два тимчасових члени. Синод має чотири сесії на рік. Обов'язками синоду єпископів є: тлумачення святого письма, норм християнської моралі та набожності; забезпечення єдності з християнськими церквами; організація внутрішньої й зовнішньої діяльності церкви; піклування про нормальні відносини між УАПЦ і державою згідно з чинним законодавством тощо. Синод обирає та пропонує кандидатів на єпископів УАПЦ, розглядає звіти єпархій, контролює діяльність архієреїв.

За статутом УАПЦ поділяється на єпархії, що складаються з парафій, об'єднаних Деканатами (Благочиннями), а також з монастирів, які знаходяться на даній території. Межі єпархій визначаються синодом єпископів з урахуванням адміністративно-територіального поділу. Єпископ очолює єпархію. На день виборів він має досягти ЗО років, мати богословську освіту і прийняти чернечий постриг. У цьому суттєва відмінність від рішень собору 1921 р. про шлюбний єпископат.

Архієрей керує єпархією спільно з єпархіальними зборами, які складаються з однакової кількості представників духовенства і мирян. Збори скликаються не рідше одного разу на півроку. Збори обирають членів єпархіальної ради, делегатів на Помісний собор, стежать за єпархіальним життям. Єпархіальна рада, до якої входять декани єпархії та члени ради з мирян, займається підготовкою засідань єпархіальних зборів, розглядає звіти благочинних, провадить описи церковного майна.

Консисторія, головою якої є єпископ даної єпархії, керує буденним життям церкви. -Єпархія, в свою чергу, поділяється на деканати, на чолі яких стоять декани, обрані духовенством. Деканати утворюються з парафій, що складаються зі священнослужителів і мирян. Парафією управляють парафіяльні збори на чолі з настоятелем, парафіяльна рада та ревізійна комісія. УАПЦ діє на засадах самофінансування.

Процес становлення УАПЦ є складним і суперечливим, супроводжується розколами. Він полягає у пошуках взаєморозуміння з іншими конфесіями, органами влади, шляхів консолідації суспільного життя в Україні.

РОЗДІЛ VI. КАТОЛИЦИЗМ

§1. Католицька церква, її походження, особливості віровчення і культу

Католицизм -- це західний напрям у християнстві. Чисельність його прихильників перевищує один мільярд чоловік. Найбільше католиків у країнах Латинської Америки, Європи, Африки, Азії. У країнах Східної Європи католицизм поширений у Чехії, Словаччині, Польщі, Білорусії, Литві, Україні. В органах державної влади України зареєстровано близько 700 громад римо-католицької церкви. Католицька церква виникла в 1054 р. внаслідок розколу в християнстві. Процес її формування тривав до 1204 р. і відбувався в умовах гострої боротьби між феодальними державами за сфери впливу. Пізніше римська церква дістала змогу стати ідеологічним центром з об'єднання роздрібнених держав і князівств феодальної Європи в єдину політичну систему. Це посилило вплив церкви на політичне життя, зміцнило її позиції, сприяло утвердженню зверхності влади папи римського над державною.

Характерними особливостями католицької церкви є:

а) високий рівень централізації управління й організації духовного життя. Такий централізм застерігає католицьку церкву від сепаратизму, забезпечує конфесійну монолітність;

б) концентрація вищої церковної влади в руках римського первосвященика, якому присвоєно титул папи, тобто батька християнської церкви. Це абсолютизм католицької церкви;

в) претензія на зверхність влади папи римського над державною владою (владою королів, імператорів, князів, президентів).

Цим зумовлені намагання втручатися у внутрішні справи тих держав, де панує католицизм;

г) право папи доповнювати основи християнського віровчення новими догматами, обрядами та іншими культовими елементами.

Це зумовлює динамічність релігійного життя католицької церкви, дає можливість пристосовувати її віровчення до конкретно історичних умов, істотно відрізняє від православ'я.

Католицизм формувався як ідеологія феодального суспільства. Вище католицьке духовенство мало привілеї нарівні з дворянами у феодальному суспільстві. Церква та монастирі були великими феодальними власниками. Лише після утвердження капіталізму в європейських країнах католицизм став різновидом ідеології буржуазного суспільства. Тепер католицька церква володіє величезною власністю, вартість якої становить десятки мільярдів доларів. Вона -- великий підприємець, банкір-лихвар, монополіст засобів масової інформації тощо.

Основою віровчення католицької церкви є Біблія і свята спадщина, яку становлять рішення 21 собору, повчання римських пап і так званих отців церкви (провідних богословів).

Стрижнем віровчення є християнський Символ віри, тобто визнання і поклоніння Святій трійці, Богоматері, святим, Ісусу Христу, дотримання семи християнських таїнств, здійснення літургії.

Католицькі богослови, на відміну від православних, вважають за необхідне до основ віровчення вводити нові догмати. Першим відступом від загальноприйнятих у християнстві догматів було рішення Толедського собору у 589 p., який доповнив Символ віри тим, що благодать Господня надходить не лише від Бога-отця, а й від Бога-сина (філіокве). Це було зроблено для того, щоб посилити релігійну значущість Ісуса Христа й укріпити авторитет папи римського у християнстві. На третьому Вселенському соборів 431 р. був прийнятий догмат, що діва Марія є Богородиця. Його визнають усі християнські течії. Потім Папа Пій IX у 1854 р. проголосив догмат про непорочне зачаття Богородиці. У 1950 р. Папа Пій XII ввів догмат про вознесіння діви Марії після смерті на небо. У 1964 р. Папа Павло VI проголосив Богородицю «матір'ю церкви». Всі ці доповнення були введені папськими енцикліками. Нововведення римських пап до християнських догматів не поділяють православні і протестанти.

Одним із основних є догмат про главенство папи римського в християнстві. Цей католицький догмат обґрунтовується тим, що папа є спадкоємцем апостола Петра, а останній був призначений заступником Ісуса Христа на землі і названий засновником церкви.

Важливе місце в католицизмі посідає догмат про право церкви забирати у святих «надлишок добрих справ», нагромаджувати їх у себе (скарбничка добрих справ) і продавати тим людям, у яких не вистачає для спасіння власних добродійних вчинків. Квитанції про факт продажу як гарантія законності вчиненої операції видавались як папські грамоти, що називались індульгенціями (від лат. indulgentia -- милість, прощення). Торгівля індульгенціями була поширена в епоху середньовіччя і нерідко набувала скандальних форм, що підривало авторитет церкви. Проте ця торгівля приносила їй казкові прибутки. Гостра критика з боку прогресивних діячів науки та культури змусила католицьку церкву відмовитися від продажу індульгенцій.

Догмат про чистилище був введений Флорентійським собором у 1439 р. і підтверджений Тридентським собором у 1562 р. Це місце, де перебувають душі грішників перед тим, як потрапити у потойбічний світ. Цей догмат повинен стимулювати пожертвування на користь церкви з боку рідних і близьких померлого католика, вселяти надію, що часті пожертвування, наймання служб за упокій душі небіжчика прискорюють очищення від гріхів і допомагають їй швидше потрапити до царства Божого. Православні не визнають цього догмату.

Католики зобов'язані вірити в непорочне зачаття Ісуса Христа і його матері діви Марії, так само в те, що Божа матір тілесно вознеслася на небо, царствує там зі своїм сином і Богом.

Особливе значення в католицизмі відіграє догмат про непогрішимість папи римського, коли він виступає з питань релігійної віри і моралі. Цей догмат був прийнятий першим Ватиканським собором у 1870 р. Православні віруючі, протестанти цих католицьких догматів не визнають.

Багато специфічних особливостей має культ католицької церкви. Богослужінню притаманна пишна театралізованість. Вона відправляється переважно латиною і в супроводі музики. В інтер'єрах храму домінують скульптури. Під час богослужіння католики в храмі сидять, коли стають на коліна, то підкладають подушечки. Вони хрестяться п'ятьма пальцями з лівого плеча на праве.

Певні відмінності є і в обрядах католицької церкви. Обряд хрещення дітей проводять -у два етапи. Спочатку дають ім'я новонародженому і кроплять його водою. Миропомазання, або конфірмація (прийняття релігійної віри), здійснюється у 10--14 років, обов'язково єпископом. Віруючих після сповіді причащають, в основному прісним хлібом, а служителі культу причащаються хлібом і вином.

У католицизмі більше, ніж в інших релігіях, поширений культ діви Марії. Богородиці присвячено цикл релігійних свят, вона розглядається як заступниця жінок і зразкова мати, яку треба наслідувати. Екзальтоване поклоніння Богородиці задовольняє певні соціально-психологічні потреби віруючих католичок. Зазначимо, що образ діви Марії як заступниці жінок і як втілення любові до них історично витіснив попередні образи богинь у дохристиянських релігіях. Католицизм асимілював багато елементів християнських релігій, переосмисливши їх. Досить поширеними є культ святих реліквій, поклоніння «святим місцям», віра в чудеса тощо. Все це є виявом зв'язку католицизму з дохристиянськими релігіями. У святах католицької церкви використовуються різні елементи традиційних народних свят і карнавалів.

§2. Соціальна доктрина католицької церкви, ставлення до науки і культури

Соціальне вчення католицької церкви -- це сукупність ідейно-політичних, соціально-економічних та етичних концепцій, розроблених богословами і схвалених папою римським. Воно включає погляди на суспільство, державу, історію суспільства, революційні та національно-визвольні рухи, ставлення до науки і культури. В поглядах на суспільство та його історію католицька церква спирається на позиції провіденціалізму.

Провіденціалізм -- це релігійна концепція, згідно з якою будь-яке соціальне явище, вся суспільна історія відбуваються з волі Бога, згідно з наперед визначеними Богом планами і накресленою метою. Ідеї провіденціалізму розроблялися багатьма богословами. Але найбільш систематизованого викладу вони набули в працях релігійного філософа Августина, зокрема в його трактаті «Про град Господній». Історію світової цивілізації Августин змальовує як реалізацію божественного плану, спрямованого на Досягнення людьми «царства Божого». Ці ідеї набули значного поширення в епоху середньовіччя, а тепер вони відроджуються у «християнській філософії історії» і досить поширені серед західних богословів.

У поглядах на державу католицька церква віддає перевагу теократії (від грец. «теос» -- Бог, кратос -- влада).

Теократія -- форма правління, за якої влада належить главі церкви і духовенству. Це по суті монархія. Така форма правління була властивою для рабовласницького і феодального суспільства. За сучасних умов найпоширенішою формою правління є демократія, з цим католицька церква змушена рахуватися. Проте Ватикан фактично є теократичною державою, де політична, економічна і духовна влада належить папі римському. Католицька церква і донині дотримується погляду, що церковна влада є найвищою формою державного правління, усі керівники держав повинні коритися папі римському, оскільки його влада, як зазначав Фома Аквінський, Богом дана, а церква є досконалішою формою державного устрою.

В оцінці революційних і національно-визвольних рухів католицька церква керується принципами класового миру і дотримується реформістського методу у вирішенні соціальних проблем сучасного світу. Про це йдеться, наприклад, в енцикліці Папи Іоанна-Павла II «Редемптор гомініс» («Спаситель людини»). У ній соціальний прогрес розглядається як моральний розвиток людства, усвідомлення кожною людиною своєї солідарності з ближнім, як розумний «діалог» і спільна відповідальність робітників і підприємців заради спільного блага та справедливості. Право приватної власності церква захищає, проте не оголошує її тепер священною і недоторканою. Припускається навіть усуспільнення приватної власності на основі релігійного корпоратизму в інтересах «суспільного блага». Класові суперечності, на думку католицьких богословів, можна вирішити на основі «гармонійного співробітництва між багатими та бідними», шляхом поступових реформ. Усі проблеми соціально-економічних, національних і класових суперечностей соціальна доктрина Ватикану розглядає крізь призму моральних норм. Соціальна доктрина католицької церкви -- це релігійно забарвлений реформізм, покликаний захистити та зміцнити існуючу систему суспільних відносин. Підтвердженням цього є поява у 80-х роках таких концепцій у католицизмі, як «Теологія праці», «Теологія культури», «Теологія політики», «Теологія й етика господарського життя», «Теологія визволення» тощо.

Ставлення римської курії до зазначених концепцій неоднозначне. Такі концепції, як «Теологія праці», «Теологія миру», підтримуються Ватиканом і дістають розвиток у папських енцикліках. Інші теорії, зокрема «Теологія визволення», «Теологія революції», засуджуються і відкидаються Ватиканом. Як з'ясувалося, ті соціально-політичні процеси, що відбуваються у країнах Латинської Америки, завдають Ватикану багато клопоту. У 80-х роках у цих країнах, як відомо, посилилася національно-визвольна боротьба, до якої залучилися широкі кола віруючих і католицьке духовенство. В зв'язку з цим у середовищі католицького духовенства склалася спеціальна концепція «Теологія визволення», яка обґрунтовувала право католиків брати участь у національно-визвольній боротьбі. Термін «визволення», на думку авторів концепції, означає ліквідацію засилля в економіці іноземних монополій, звільнення від колоніального гніту, експлуатації, а також від гріха як причини несправедливості та зубожіння. Провина за соціальну несправедливість, за гріх покладається на багатих, на імперіалізм у цілому. Винагороду бідні можуть здобути на шляху соціальної революції, збройної боротьби. В цій справі, за авторами «Теології визволення», слід керуватися вченням К. Маркса, оскільки він найкраще зрозумів заповіді Ісуса Христа, вказав шлях втілення їх у життя, піклуючись про бідних і знедолених. З цих позицій класова боротьба виступає як необхідний засіб втілення у життя заповіді «любові до ближнього».

Ватикан різко засудив цю теорію, а її авторів назвав бунтівними священиками, віруючим країн Латинської Америки категорично заборонив брати участь у будь-яких формах політичної боротьби. Папа Іоанн-Павло II видав спеціальну інструкцію «Про деякі аспекти теології визволення», де піддав різкій критиці так званих лівих католиків, які виступають на боці національно-визвольного руху, засудив «Теологію визволення», що суперечить святому вченню і підриває устої католицької церкви. Він наказав єпископам бути гідними пастирями, а віруючих закликав бути слухняними мирянами, не вдаватися до революцій, оскільки це страшна руйнівна сила. Лише реформа соціальних структур, на думку папи римського, зможе найповніше задовольнити законні вимоги трудящих.

Отже, соціально-економічні та політичні проблеми сучасного суспільства католицькі богослови переводять у русло релігійно-етичних проблем.

Позиція релігійного реформізму дає можливість заявити верхівці католицької церкви, що церква не пов'язує себе з жодною соціально-політичною системою і тепер вона не займається політикою. У пастирській конституції «Радість і надія», прийнятій другим Ватиканським вселенським собором, зазначено, що церква не втручається в соціально-політичні та економічні справи, вона прагне євангелізувати сучасний світ і лікувати соціальні рани за Допомогою віри. Водночас як знавець людської душі і поборник релігійної моралі церква має право втручатися у всі сфери суспільного життя і виступати як «безпристрасний арбітр», який викриває недоліки будь-якої соціально-політичної системи. Складається враження, що соціальна доктрина католицької церкви «деполітизована». Насправді проблема значно складніша.

Більшість католиків у різних країнах світу мають власну думку з багатьох важливих питань, різні сторони суспільного життя оцінюють по-своєму. За всім цим Ватикан простежити не має змоги. Крім того, віруючі беруть участь у діяльності різних політичних партій і профспілкових рухів, національно-визвольній боротьбі, боротьбі за мир, чистоту навколишнього середовища тощо. Такими є внутрішній стан католицької церкви, особливості її політичного життя. Цей стан католицької церкви спричинив внутрішню кризу. В її середовищі виникли різні релігійно-політичні течії. Серед них найвпливовішими є реформатори (обновленці) і традиціоналісти. Розкол охопив не лише національні церкви, а й релігійні громади.

Реформатори прагнуть домогтися того, щоб церква відігравала більш активну роль у суспільно-політичному житті, вміла перехоплювати ініціативу в державних або політичних діячів і очолювала б суспільний розвиток. Головна увага при цьому зосереджується на оновленні віровчення та культу католицької церкви, посиленні її зв'язків із секулярним світом. Програму такого оновлення порушив швейцарський теолог Г. Кюнг. У ній центральне місце посідає нове розуміння ролі церкви у сучасному світі і церковного управління. Церква, зазначає він, -- це не установа, а об'єднання народу божого, громада братів і сестер, які живуть в істинній вірі. Ніяка церква не може придушувати свободу віруючих, підмінювати благодать Господню пануванням людини над людиною. Церковне управління -- це служіння божому народові, і тому, на думку Кюнга, християнська церква не потребує священиків як посередників між Богом і людьми. Священство властиве для язичництва та іудаїзму. Г. Кюнг пропонує нове розуміння Бога, яке було б тотожне з сучасним природничим і філософським світосприйняттям. Нова модель богопізнання покликана позбавити теологію від догматизму, сприятиме зближенню істин релігійної віри і науки. Ідеї Кюнга не були прийняті Ватиканом, їх автор позбавлений права викладати теологію у Тюбінгенському університеті.

Традиціоналісти намагаються виключити католицьку церкву із суспільно-політичної гри, поставити її над політикою, сконцентрувавши увагу на зміцненні внутріцерковного життя, збереженні релігійних традицій. Вони чинять опір будь-якому оновленню віровчення і політики церкви, засуджують демократизацію релігійного культу. Таке віровчення активно підтримує французький архієпископ М. Лефевр. У своїх проповідях він розцінює будь-які відступи від католицькії традиції як святотатство, загибель церкви і божого народу. Його прихильники вимагають відміни рішень другого Ватиканського вселенського собору про богослужіння національними мовами і включення в культову практику церкви національної музики. Вони категорично відкидають декрет про екуменізм, засуджують діалог католицької церкви з іншими релігіями. Все це, зауважують вони, принижує авторитет католицизму і свідчить про капітулянтство католиків перед єретиками і язичниками.

У цій ситуації папа римський і курія кардиналів намагаються зайняти центристську позицію, щоправда, вони іноді роблять реверанси то в один, то в інший бік. Папа Іоанн-Павло II більш схильний до традиціоналістів, він веде лінію на відмову церкви від втручання у суспільно-політичне життя країн світу, хоча сам активно займається політикою. Він взяв курс на зміцнення духовних основ життя суспільства на грунті релігії. Це завдання є суспільним, отже, й політичним. Такі парадокси суспільно-політичного життя католицької церкви свідчать про суперечливий характер сучасної соціальної доктрини Ватикану, більш витончену її політизацію.

Сучасне ставлення католицької церкви до науки полягає в намаганні поєднати наукові знання з релігійною вірою. Яскравим підтвердженням зазначеного є визнання Ватиканом факту, коли католицька церква припустилася прикрої помилки, притягнувши до суду інквізиції видатного вченого Галілео Галілея і його офіційна реабілітація. Щоправда, Ватикану знадобилося понад 400 років для такого визнання, однак цей крок, на думку богословів, у політичному плані був необхідним. Він мав підтвердити, що Ватикан тепер не зазіхає на автономію науки і свободу наукових досліджень. Водночас усі розмови про авторитет науки та наукових досліджень ведуться богословами з позицій визнання пріоритету божественного промислу і релігійної віри.

Розвиток культури, відродження національних культур католицька церква тлумачить, виходячи з концепції, що культура -- це результат «божественного одкровення». У пастирській конституції, прийнятій другим Ватиканським вселенським собором, наголошується, що християнське віровчення оновлює духовну культуру, пронизує її яскравими променями зсередини, і все це пробуджує животворні паростки у серці людини. Далі робиться висновок, що відродження і розвиток культури можливі лише на ґрунті релігії. Папа Іоанн-Павло II у своїй програмній енцикліці зазначив, що необхідно євангелізувати народи «від краю до краю землі та їх культури», що «кордонів для вчення Христа не існує» («Редемптор гомініс», 1978 p.).

Щодо культурної політики Ватикан закликає вести відкритий діалог у сучасних умовах з різними світоглядними системами, культурами народів, посилити пропаганду та поширювати католицизм у світі.

Релігієзнавство:§3. Другий Ватиканський вселенський собор. Модернізм сучасного католицизму.

Важливе значення для католицької церкви має другий Ватиканський вселенський собор (1962--1965 pp.)- Головним питанням, порушеним на ньому, було уточнення соціальної доктрини католицької церкви з метою пристосування її ідеології та діяльності до сучасних умов. Упродовж роботи собору суто теологічні й доктринальні питання поступилися місцем соціальним завданням пастирської діяльності. Висловлений новий погляд щодо ролі церковної ієрархії та духовенства в суспільстві. їхня діяльність визначена не як форма церковної влади, а як служіння людям, суспільству. Собор взяв курс на подолання релігійної нетерпимості. Ватикан тепер налагодив відносини з нехристиянськими церквами, зробив акцент на розвиток екуменізму. Дещо змінилося ставлення Ватикану до православних і протестантів, почастішали зустрічі їх ієрархів, практикуються конференції з актуальних питань, спільні богослужіння.

У наш час посилився процес модернізації католицького віровчення та культу. Переглядаються деякі догмати Біблії, богослужіння замість латини почали відправляти національними мовами; замість органної музики використовують національні мелодії (в Африці -- бубни); спрощуються деякі обряди, дозволено причащати віруючих хлібом і вином; до місіонерської діяльності активно залучаються миряни, посилена їхня роль у житті релігійних громад; перебудовується спосіб життя в монастирях. Вирішено періодично скликати у Ватикані синод єпископів і кардиналів для обговорення актуальних питань сучасності. Консервативні кола Ватикану виступають проти модернізму, за збереження віросповідних традицій. Вони остерігаються дискредитації ідеї боговстановленості й абсолютної істинності догм католицької церкви.

У соборі брали участь 2500 ієрархів католицької церкви, були спостерігачі від 28 церков і політичних організацій. Собор прийняв 16 важливих документів: 4 конституції («Про св. літургію», «Про церкву в сучасному світі» тощо), 9 декретів («Про засоби соціального спілкування», «Про екуменізм», «Про апостолат мирян», «Про східні католицькі церкви» тощо), 3 декларації («Про взаємини з нехристиянськими церквами», «Про релігійну свободу», «Про християнську освіту»).

Собор відобразив суперечливий характер ідеології і політики Ватикану в сучасному світі. Він не міг вирішити всіх проблем, які порушила сучасна епоха перед католицькою церквою. Боротьба різних течій усередині церкви не зменшилась, а навіть посилилася. Вона ведеться переважно навколо питань внутрішнього і зовнішнього життя церкви. Зростає опозиція у лавах тих католиків, які вимагають модернізації віровчення, скасування догмату про целібат, визнання за жінками права бути священиками тощо. Відбувається процес політичної диференціації серед католиків. Зростає рух за активну участь церкви в соціально-політичних процесах, участь віруючих у боротьбі за мир, соціальну справедливість і демократію

§4. Організаційна структура та система управління католицької церкви

Католицька церква як релігійна організація має свою організаційну структуру. її низова ланка -- церковні парафії. За територіальною ознакою вони об'єднуються в єпархії. На основі їх утворюються архієпископства та митрополії. Зазначені організаційні структури очолюються єпископами. Сукупність єпархій чи архієпархій у межах однієї держави утворює національну католицьку церкву, яку очолює кардинал. Ніякої самостійності національні церкви не мають. Вони є складовими частинами єдиної католицької церкви і повністю підлягають папі римському.

У католицизмі існує чітке розмежування духовенства та мирян. Функція духовенства -- піклуватися про спасіння мирян, пропагувати католицизм, зміцнювати основи релігійної віри. Серед духовенства існує чіткий ієрархічний поділ: диякон, священик, єпископ. Кожний ступінь має свою внутрішню градацію. Наприклад, ранг єпископа містить такі ступені, як архієпископ, митрополит, патріарх і папа. Особливістю католицького духовенства є те, що всі священики та ченці повинні дотримуватися целібату, тобто не одружуватися. Загальна кількість католицьких священиків і ченців у світі нині досягає понад 2 млн. чоловік.

Папа римський -- глава католицької церкви, якого обирають довічно з числа кардиналів. У руках папи сконцентрована вся церковна і світська влада в межах католицьких конфесій і Ватикану.

Ватикан -- релігійний та адміністративний центр католицизму, місто-мікродержава, що розташоване на території Рима і примикає до головного католицького храму -- Собору святого Петра. Площа Ватикану -- 44 га, населення -- майже тисяча чоловік, а державних службовців утричі більше. Він має усі атрибути державної влади: герб, прапор, гімн, гроші, пошту, поштові марки, жандармерію, в'язницю, трибунал, залізницю з вокзалом, армію у тисячу чоловік, радіостанцію, телеграф, щоденну газету та іншу пресу, дипломатичний корпус.

Собор -- вищий законодавчий орган римо-католицької церкви. Скликається в міру потреби. Для вирішення поточних справ при папі як дорадчий орган діє синод, або кардинальська колегія, до складу якої входять 140 кардиналів, серед них переважають європейці та представники США.

Римська курія -- орган, який виконує функцію уряду і через який папа здійснює безпосереднє керівництво католицькою церквою. До її складу входять конгрегації. трибунали, секретаріати, комісії, бюро, управління і громадянське губернаторство. Керівників цих структур призначає папа. Головним управлінням курії є стат-секретаріат. Його очолює призначена папою особа, падроне (кардинал-господар), тобто стат-секретар. Він виконує функції прем'єр-міністра і міністра закордонних справ. Ватикан підтримує дипломатичні відносини з численними країнами світу через власні посольства. Нунцій -- це вищий дипломатичний представник папи, що відповідає рангу надзвичайного та повноважного посла.

Конклав (кардинальська колегія) обирає папу з числа кардиналів таємним голосуванням. У засіданні конклаву беруть участь 120 кардиналів. Для обрання папи необхідно дві третини голосів плюс один голос. Конклав збирається через 18 днів після смерті папи. Він відбувається у Сікстинській капелі, вхідні двері якої замикаються і відкриваються лише тоді, коли над дахом з'явиться білий дим. Це означає, що новий папа обраний. Такий порядок виборів був запроваджений ще у XIII ст. Папою Григорієм X і дещо коригувався іншими папами. За всю історію католицької церкви на вищий пост обиралось 264 папи. В 1978 р. було обрано колишнього польського кардинала Кароля Войтилу, який прибрав ім'я Іоанн-Павло II.

Енцикліка, тобто послання папи римського до всіх національних церков і віруючих -- основний документ римських пап, що має директивне значення. У них викладається позиція католицької церкви із соціально-економічних, суспільно-політичних, моральних, релігійних питань. Ця позиція не підлягає обговоренню, є обов'язковою до виконання. Енцикліки можуть бути адресовані не лише католицькій церкві, а й іншим церквам, так само і невіруючим. їх пишуть в основному латиною і вони прибирають назву перших двох слів тексту. Наприклад, опублікована 1981 р. енцикліка Папи Іоанна-Павла II називається «Лаборем екзер-ценс» («Про людську працю»). Вона присвячена теологічному аналізу різних аспектів трудової діяльності в сучасних умовах. У 1985 р. папою була обнародувана енцикліка «Славорум апостоли» («Апостоли слов'ян»), в якій зазначається, що в 988 р. була хрещена Русь-Україна, вона прийняла християнство в католицькому варіанті, і важливу роль у цьому нібито відіграли болгарські ченці Кирило та Мефодій. У 1991 р. обнародувана енцикліка «Центезімус аннус» («Сотий рік»), присвячена сторіччю енцикліки Папи Льва XIII «Рерум новарум» («Шлях до нового»). Папа Іоанн-Павло II дав оцінку енцикліці свого попередника, соціально-політичному і культурному життю сучасного світу, сформулював соціально-політичну позицію католицької церкви в сучасних умовах.

Інквізиція -- особливий трибунал у структурі католицької церкви діяв з XIII ст. для переслідування єретиків: в основному прогресивних учених і мислителів, інакодумців і маронітів (вихрещених євреїв). Інквізиція заарештовувала непокірних або підозрілих, вимагала зречення від власних поглядів, накладала штрафи, піддавала людей тілесним покаранням, ув'язнювала та засуджувала до страти через публічне спалення. Зазначені методи застосовували і до жінок, дітей, людей похилого віку. Майно покараних конфісковували, покарання «винних» поширювали на їхніх родичів і нащадків аж до третього покоління. Загальна кількість жертв інквізиції -- сотні тисяч страчених, мільйони перебували під слідством. Серед жертв інквізиції були видатні вчені Джордано Бруно, Галілео Галілей та ін. Крім того, інквізиція широко практикувала відлучення від церкви й анафему (прокляття), включення «шкідливих», з погляду католицької церкви, творів до індексу заборонених книг. До індексу потрапили твори Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, Лесі Українки та ін. Інквізиція неодноразово зазнавала реформ. У 1965 р. вона була перетворена в Конгрегацію у справах релігійної віри, але її функції не змінилися. Нині вона широко використовує методи релігійного впливу, тобто анафему та відлучення від церкви католиків.

Ордени -- чернечі об'єднання із власним статутом відігравали значну роль у католицькій церкві. Нині існує близько 140 чернечих орденів, які об'єднують 150 тисяч ченців і понад 900 тисяч чорниць. Наймогутнішим та найвпливовішим є орден єзуїтів, заснований у 1540 р. Єзуїти мають великий вплив у Ватикані, вони керують засобами масової інформації, навчальними закладами, виступають консультантами папи, експертами й радниками з питань соціальної політики Ватикану. Досить впливовим є орден домініканців, францисканців, селезіанців тощо. Крім того, Ватикан має багато світських організацій, що перебувають під впливом церкви та об'єднані в систему так званої Католицької дії. Серед них велику роль відіграє нині релігійно-політична організація «Опус деї» («Божа справа»). Вона об'єднує інтелігенцію, творчу молодь, справляє істотний вплив на засоби масової інформації, вед активну пропаганду релігії серед бізнесменів, провідних учених, робітників і молоді. Українська греко-католицька церква має релігійні ордени василіан, Серця Ісусового, «Українська молодь -- Ісусові Христові» тощо.

Католицька церква має профспілки, різні молодіжні та жіночі організації. Наприклад, християнські профспілки діють в Італії, Франції, Австрії, Бельгії та Іспанії. Для молоді в деяких країнах створені різні спортивні й туристичні товариства. У своїй діяльності Ватикан спирається на християнсько-політичні партії, передусім ті, що перебувають при владі. Серед них -- Християнсько-демократична партія в Італії, Християнсько-демократична спілка і Християнсько-соціальна спілка в Німеччині тощо.

У багатьох країнах світу Ватикан має широку мережу католицьких навчальних закладів. Серед цих закладів -- загальноосвітні й спеціалізовані школи, коледжі, інститути, університети. У Ватикані існує Папська академія наук, до складу якої входить багато інститутів, у тому числі й Інститут атеїзму.

Католицька церква проводить велику пропагандистську діяльність. Вона видає багато газет, журналів, книг, величезну кількість періодичної літератури -- майже 4700 різних назв загальним тиражем 2 млрд. примірників. Випускаються та продаються для демонстрації кінофільми на релігійні сюжети. Крім радіо Ватикану, працюють спеціалізовані радіостанції, які розташовані в різних країнах світу. Все це розраховано на активну пропаганду релігії, утримання під впливом католицької церкви широкого кола населення.

Католицька церква володіє величезними фінансовими коштами. У Ватикані діє «Банк святого духу», що має свої філії у багатьох країнах світу. Він контролює 51 /о капіталу Римського банку, інвестує підприємства Франції, Швейцарії, Португалії, Іспанії, Аргентини, Бразилії та інших країн. Прибутки банку від капіталів, вкладених у промисловість США, становлять 1 млрд. доларів щорічно. Основна сума капіталів Ватикану зберігається у таємниці. Джерела доходів різні. Вони надходять за рахунок прибутків від вкладених капіталів, пожертвувань, плати за обрядові послуги, присвоєння різних звань, продажу релігійної літератури і предметів культу, квитків на екскурсії по Ватикану тощо. Близько ЗО млн.. доларів надходить з єпархій як щорічний внесок на потреби Ватикану. Ватикан вважається великою фінансовою державою, річний бюджет якого становить понад 200 млн. доларів. Отже, католицька церква є досить впливовою інституцією сучасного світу.

РОЗДІЛ VII. УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА (УНІАТСЬКА) ЦЕРКВА (УГКЦ)

§1. Причини виникнення УГКЦ. Берестейська церковна унія

Українська греко-католицька (уніатська) церква виникла внаслідок укладення Берестейської церковної унії, яка була підписана окремими православними ієрархами України та Білорусії з Ватиканом у 1596 р. Згідно з умовами унії православна церква України та Білорусії мали прийняти католицькі догмати, філософську доктрину, визнати главенство папи римського, проте зберегти православну обрядовість і мову богослужіння. Католицька церква завжди намагалася стати єдиною християнською церквою, яка об'єднувала б на основі католицького віровчення і керівництва папи римського усіх християн. Для цього використовувалися різні засоби: хрестові походи, політика, криза церков, укладання уній (союзів) з іншими християнськими церквами з метою їх об'єднання з Ватиканом. Нині існує незначна кількість церков, які називаються уніатськими. Серед них -- вірмено-католицька церква (відкололася від вірмено-григоріанської), сіро-католицька (відкололася від якобітської), халдо-католицька (відкололася від несторіанської), маронітська (колишні манофеліти), греко-католицька (відкололася від православної). Це відносно самостійні католицькі церкви, які існують під егідою Ватикану, однак зберегли свої традиційні обряди та свята.

Українська греко-католицька церква (УГКЦ) виникла на основі унійної ідеї католицизму і православ'я. Унійна ідея виникає на початку розколу єдиної Вселенської християнської церкви. Унійні імпульси знаходили сприятливий грунт на православнім Сході. Проте не завжди унійна ідея побуджувалася християнськими мотивами «щоб були всі одно», оскільки «один Бог, одна віра, одне хрещення». Вона затьмарювалась якщо не політичними намірами, то меркантильними розрахунками чи амбіційними стремліннями. Неодноразово спроби створити церковну унію православних католиків зазнавали краху, оскільки супроводжувалися грубим насильством, викликали незадоволення українського громадянства.