Основи релігієзнавства

До середньої ланки чорного духовенства належать архімандрит, ігумен та ієромонах, білого -- протопресвітер, протоієрей (благочинний), ієрей.

До нижчої, або допоміжної, ланки духовенства належать диякони. У ченців -- це архідиякон та ієродиякон, у білого духовенства -- протодиякон і диякон. В інших церквах ієрархічна структура відрізняється від православної.

§.3 Соціальні функції релігії

Релігія, як і будь-яка форма суспільної свідомості, задовольняє певні потреби особи та суспільства, виконує певну соціальну функцію, що визначає її спосіб діяння у суспільстві та багатоманітність соціальних функцій. Зазначимо основні з них.

Компенсаційна. Це найважливіша з функцій релігії. Вона ілюзорно, тобто в уяві самого віруючого, надає йому того, чого йому бракує в реальному житті: щастя, життєвих благ, здоров'я, захисту від життєвих негараздів. Релігія втішає людину в її стражданнях, обіцяє вічне життя і райське блаженство, закликає покладати всі надії на наймилостивішого Бога. Важливе значення має психологічний аспект компенсації -- зняття стресу, катарсис, духовна насолода, надія на милосердя Боже.

Світоглядна. Людина не може жити без світогляду, який є духовною основою її особистості. Релігія формує релігійний світогляд людини, замінюючи реальні знання ілюзорними уявленнями, істинність яких не піддається сумнівам.

Релігійний світогляд сприймається без доказів, перевірки досвідом і практикою, береться на віру. Релігійний світогляд задає певні критерії або параметри, здебільшого догматичні, з точки зору яких згідно з ним мають осмислюватися природа, суспільство і людина, забезпечуватись відповідне цілепокладання і поведінка людей.

Інтегративна. Релігія є засобом об'єднання єдиновірців своїм віровченням. Масштаби цього об'єднання поширюються в межах релігійної громади і навіть усього суспільства.

У ранніх суспільних формаціях релігія освячувала початок і завершення трудових процесів, брала участь у соціалізації особистості через хрещення, вінчання, похорон, супроводжувала людину від колиски до домовини. Вона ж як світогляд зводила до основного знаменника всі інші елементи духовного життя суспільства. Водночас нерідко вкорінювала незгоди між людьми різних релігійних орієнтацій.

Регулятивна. Релігія через систему своїх духовних цінностей, норм і правил впливає на приватне і громадське життя людини, багато в чому визначаючи її поведінку, життєву позицію, весь Уклад існування.

Апологетична. Ця функція спрямовується на обгрунтування істинності та захист від критики того чи іншого віровчення, основних догматів і принципів релігії.

У класовому суспільстві офіційна релігія є ідеологічним підмурком, духовною опорою влади панівних класів. Останні, наприклад, активно використовували християнські принципи: «Віддайте кесарю кесареве, Богу -- Боже», «Усяка душа нехай буде покірна вищій владі, бо немає влади не від Бога, існуюча ж влада від Бога встановлена. Тому той, хто чинить опір владі, чинить опір Божому встановленню»; «Кожен залишається у тому званні, в якому покликаний»...

Згодом функції релігії зазнали змін, але вона завжди залишалась важливим суспільним інститутом. Апологетична та інші соціальні функції релігії здійснюються у різному обсязі та з неоднаковим ступенем інтенсивності. Це залежить від конкретно-історичних умов, у яких задіяні численні чинники суспільного життя. Відмінності полягають у динаміці й акцентах, але наявність соціальних функцій релігії, принаймні у тенденції, не має винятків.

§4 Походження релігії

Релігія як форма суспільної свідомості могла з'явитися лише за наявності суспільства і свідомості. Те й інше виникло на землі близько 40 тис. років тому з появою homo sapiens -- людини розумної.

Але час появи людини розумної і релігії не збігається. Достовірні джерела свідчать, що зародження релігії відбувалося протягом 20--15 тис. років до н.е. Саме у цей проміжок часу відбулися становлення релігії та її еволюція. Майже стільки ж тисячоліть передувала цьому епоха безрелігійного розвитку суспільства і людини. її існування викликане вкрай жорстокими умовами боротьби людини за виживання.

Справді, коли б після виходу з тваринного світу людина одразу стала релігійною, вона поставила б себе у нездоланні, згубні умови: адже ще вчора вона (будучи твариною) за допомогою органів чуття мала реалізувати уявлення про навколишню дійсність, могла адекватно орієнтуватися в ній, а сьогодні вона людина розумна враз дістала релігію. Разом з релігією вона дістала б не ЛЙІІІЄ своєрідний орієнтир в навколишньому світі, а й потребу витрачати духовні й фізичні сили на служіння надприродному, догоджання духам.

Якби таке сталося, людина розумна потрапила б у значно гірші умови життєдіяльності, ніж її найближчий посередник -- людина-«тварина».Вона б була приречена і за законами еволюції просто б не вижила. Те, що становлення homo sapiens відбулося, засвідчує: він на самому початку історичного шляху не був занурений у стихію релігійності, не одразу став віруючим, тривалий час у його суспільстві не було релігії.

Походження релігії зумовлене складним комплексом гносеологічних і соціально-економічних причин.

Гносеологічні (від грец. «гнос» -- знання, пізнання, свідомість) причини походження релігії вкорінені в особливостях людського пізнання. Як уже зазначалося, релігія -- це, зокрема, сукупність вірувань, уявлень, ідей, отже, вона продукт свідомості. Якщо немає свідомості, нема й віри у надприродне. Свідомість була у homo sapiens, і лише в нього, і тому він міг повірити в Богів. Свідомість має деякі особливості, які є гносеологічною причиною релігії:

I. Свідомість «ПОДВОЮЄ» дійсність, породжуючи дух, духовну дійсність. Реальна дійсність у свідомості людини набуває свого другого, подвоєного існування. У дійсності є тварини, ліс, люди, у свідомості вони набувають свого другого буття у вигляді понять і уявлень. Останні починають жити своїм особливим життям, продовжують існувати, коли самі об'єкти зникають з реальної дійсності (ліс згорів, тварина з'їдена, людина вмерла). /

II. Свідомість, відображуючи дійсність, може «відлітати» від неї, фантазувати, спроможна помилитися. У свідомості людини можливі такі ідеї та уявлення, яким нічого не відповідає у реальному світі. Уявлення про надприродне і є одним із таких фантастичних уявлень.

III. У свідомості людини може бути порушене уявлення про дійсне співвідношення буття (первинного) / свідомості (вторинного). Вторинне може в уявленні людини посісти місце первинного, існуюче в голові може здаватися існуючим у дійсності. Бог, наприклад, і є таким уявленням, яке виступає в очах віруючого реальною, дійсною істотою. Тут уявлення про Бога (як результат діяльності свідомості) уособлюється, проголошується реальною істотою, творцем буття.

IV. Свідомість людини має здатність уособлювати, тобто надавати людських рис, оживляти, одушевляти предмети свого пізнання -- ліс, воду, грім і блискавку, а також власні поняття, уявлення -- добро і зло, справедливе і несправедливе. Прагнення до уособлення особливо характерне для відсталих

народів, воно активно проявляє себе за відсутності реальних знань. Через етап уособлення проходить -- у період дитинства -- і духовний розвиток сучасної людини. Коли людина уособлювала невідоме, те, що викликало у неї страх, вона створювала уявлення про надприродне. Останнє, як відомо, не що інше, як уособлення предмета релігійного відображення.

Гносеологічні причини створили можливість виникнення релігії, яка може здійснитися випадково чи в міру необхідності, а може і взагалі не реалізуватися. Щодо релігії, то вона виникла у людському суспільстві не випадково, а в міру потреби. Перетворення релігії із можливості на дійсність зумовили не гносеологічні, а соціальні причини.

Соціально-економічні причини походження релігії полягали у специфіці соціального буття людини. Вони не суб'єктивні, не ідеологічного порядку, а об'єктивні. Головні з них:

І. Низький економічний розвиток первісного суспільства. Первісні люди не мали нагромадженого досвіду праці; знаряддям їхньої праці були палиця, камінь, власні руки; засобом праці була неолюднена природа. Це зумовило вкрай низький рівень продуктивності праці, життя. У боротьбі за виживання людина змушена була мобілізувати свої фізичні й ще незрілі духовні сили -- фантазію, кмітливість, здогадки. Тому вона не завжди діяла правильно. У результаті людина могла бачити окремі успіхи застосування своїх духовних зусиль (одягання в шкіри тварин під час полювання, проколювання зображень тварин перед полюванням тощо), проте не знала причин цих успіхів. Ось на ці непізнані сили, що таємничо проявлялися, людина й намагалася вплинути в боротьбі за своє існування. Ці таємничі сили уособлювались, усвідомлювались у вигляді духів, на яких вироблялися прийоми впливу. В цьому тривалому процесі поступово складалась, створювалась релігія;

II. Безсилля людини перед стихіями природи. Епідемії, повені, посухи та інші несприятливі для людини природні явища пригнічували, примножували її безсилля. Вона не лише відчувала, а й реально залежала від грізних сил природи, могутність яких була безмежною. Безмежним був і предмет (об'єкт) релігійного відображення. Стихії природи, що грізно й нещадно тяжіли над людиною, не лише породили, а й у подальшому продовжували підтримувати, насичувати релігійну форму суспільної свідомості. Стихійні лиха, хвороби й донині служать для багатьох сильним імпульсом, поштовхом до релігії, молитов, знахарства. Загалом же з поглибленням процесу пізнання природи, оволодінням її законами посилюється влада людини над стихіями, що звужує об'єкт релігійного відображення, можливості самої релігії;

Ш. Безсилля перед стихіями суспільного життя. Первісна людина перебувала у такій самій фатальній залежності від умов суспільного буття, як і від чужих їй, згубних і небезпечних стихій природи. Ці умови, стихії суспільного функціонування і розвитку були важливим об'єктом релігійного відображення, об'єктивною причиною виникнення релігії, існування релігійної форми суспільної свідомості. З появою класового суспільства безправ'я і безсилля пригноблених мас стають домінуючою причиною існування і відтворення релігії. Нерідко й сучасна людина, яка зазнала несприятливого впливу обставин суспільного життя (не поталанило, вибилась із колії, залишилася самотньою, втратила громадську підтримку, не дістала визнання тощо), набуває певної схильності до релігії (починає вірити у примхливу долю, звертається до ворожки, чаклуна);

IV. Використання релігії панівними класами для зміцнення свого панування. Пануючий у суспільстві клас прагне до того, щоб вигідні йому ідеї утвердити в суспільстві, виставити їх загальними ідеями. Використання релігії з цією метою й понині є важливою соціальною причиною самого існування релігії;

V. Традиція як механізм передачі й закріплення релігійності. Релігія, як і життя, раз виникнувши, більше не мала потреби у виникненні, вона продовжувала існувати внаслідок дії законів відтворення. Відтворюючись, релігія змінювалась під впливом соціальних умов і потреб, які самі змінювалися, розгалужувалась, диференціювалась і, зрештою, стала такою, якою вона проявилася в історії, існує й донині. Механізмом такого відтворення релігії стала традиція.

Традиція -- це форма спадкоємності в різних видах людської діяльності, зокрема духовної. Внаслідок мільярдного повторення і відтворення традиційною стає й сама релігія даного народу. Релігія перетворюється на невід'ємну ознаку національної культури того чи іншого народу. Звідси усталені уявлення про те, що росіянин -- православний, поляк -- католик, єврей -- іудей, араб -- мусульманин, бірманець -- буддист, японець -- синтоїст.

§5. Еволюція релігійних вірувань

Становлення й еволюція релігії взаємопов'язані з розвитком суспільства і людської свідомості, рівнем пізнання людиною навколишньої дійсності. Оскільки специфічною ознакою релігії є віра в існування надприродної сили, критерієм еволюції, рівня розвиненості релігії є уявлення віруючих про ці сили.

За цією ознакою в історії розвитку релігії виділяють три основні ступені.

І. Первісні (ранні) форми релігії. До ранніх форм релігії належать: фетишизм -- поклоніння неживим предметам; магія -- дії та обряди, що здійснюються з метою надприродно впливати на явища природи, тварин чи людину; тотемізм -- віра в надприродну спорідненість людини з тваринним і рослинним світом; анімізм -- віра в душі й духів; культ предків.

Первісні релігії були такими самими примітивними, як і суспільство, що породило їх. Надприродним для людини могло бути незвичайної форми дерево чи камінь, зображення тварини; дим, що відганяє комах, приємний запах чебрецю; зручна й удачлива на полюванні палиця, стріла; шкіра тварини, маска, що приносить успіх у тяжкому добуванні їжі, тощо. Довкола цих предметів здійснювалися ритуальні дії, їх наділяли таємничою, надприродною силою.

Згодом люди переконувалися, що камінь, дерево, стріла, тварина -- не боги, не надприродне. Починає формуватися вірування, що не самі по собі ці предмети, а щось приховане за ними є таємничою силою, яка й управляє цими предметами, явищами. Так складався пандемонізм (від грец. «пан» -- все і «демоні» -- дух) -- уявлення, в якому надприродне ставилось поряд з природним.

Кожен предмет, явище (так вважали) має духів: в лісі -- лісовик, у воді -- водяний, у хаті -- домовий. Духи не створюють предметів, а лише живуть у них: у сухому озері водяний не водиться, у зруйнованій оселі домовий не живе. Первісні форми релігії дійшли до нашого часу в світосприйнятті народів, які відстали в своєму історичному розвитку, а також у вигляді релігійних пережитків (ворожіння, забобони, чаклунство) серед віруючих більш високих форм релігії і навіть серед невіруючих.

II. Політеїзм (від грец. «полі» -- багато і «теос» -- Бог). Багатобожжя, віра в існування багатьох богів. У політеїстичних релігіях надприродне -- це Бог у загальноприйнятому розумінні цього слова. Боги не стільки приховуються за предметами і явищами, скільки створюють їх і управляють ними.

Політеїзм формується у період розкладу первісного й утвердження рабовласницького ладу. Він відбиває собою панування у суспільстві одного класу над іншим, але водночас і зростаючий рівень пізнання людиною навколишньої дійсності, нагромадження досвіду практичної взаємодії людини і природи, яке доведе неспроможність первісних релігійних вірувань. Класичною формою політеїзму є грецька і давньоримська релігії з їх сонмом богів, богинь, напівбогів і героїв.

На останніх щаблях розвитку політеїзм підноситься на рівень генотеїзму -- вирізнення серед багатьох богів одного головного, родоначальника усіх богів (Зевс у грецькій релігії, Юпітер -- у римській, Перун -- у релігії стародавніх слов'ян).

Різновидом політеїзму є катенотеізм (грец. «кат» -- по, «енос» -- один, «теос» -- Бог). У катенотеїзмі визнається існування багатьох богів, проте кожне плем'я, місцевість вшановують «по одному Богові», якого вважають захисником даного племені, місцевості.

Катенотеізм, ймовірно, існував у Київській Русі до запровадження християнства. Його класичною формою є стародавній (часів написання Біблії) іудаїзм. У біблійні часи (VII ст. до н. є. -- І ст. н. є.) євреї визнавали богів інших племен і народів, але вшановували лише свого Бога Яхве, визнаного покровителем тільки євреїв.

III. Монотеїзм (єдинобожжя). З початком утворення великих монархічних держав, які об'єднали під володарюванням одного правителя цілі країни і народи, політеїзм замінюється монотеїзмом -- релігією єдиного Бога.

Це природно: на землі панує над усім і править один деспот, а на небі багато богів. Один править на землі -- має один правити й на небі. Це соціальна передумова монотеїзму.

Однак він має і гносеологічну передумову. В період розквіту рабовласницького ладу починає розвиватися філософія як форма суспільної свідомості. Філософія вже в змозі охопити всю дійсність єдиним поглядом, шукати в багатоманітності її проявів якісь єдині начала. Єдине осягнення всього світу, єдине начало вимагає визнання і єдиного творця цього світу, єдиного Бога. Коли ці передумови склалися, почав формуватися монотеїзм.

Бог монотеїзму відрізнявся від попередніх богів і духів лише кількісно: він один. Як і його попередники, він зображувався у вигляді конкретно-чуттєвої істоти, як правило, людини -- мав тіло, голову, руки. Значно пізніше, практично з епохи розвитку капіталізму, з його культом абстрактних товару, людини і свобод, починає формуватися на основі початкового, конкретно-чуттєвого монотеїзму абстрактний монотеїзм. У ньому Бога зображають за допомогою абстрактних визначень і категорій: Бог невидимий, не має ні тіла, ні рук, ні ніг; він всюдисущий, всемогутній, вічний, незмінний; він -- дух. Такого Бога не можна побачити, відчути. Єдине, що залишається цьому Богові, -- це те, що він особистість: чує, пильнує, діє, карає, управляє, має розум, почуття і волю.

Абстрактний монотеїзм -- останній щабель розвитку релігії. Якщо уявити собі релігію, що могла б ще більше «витончити», вдосконалити уявлення про надприродне, то логічним виглядає Бог, образ якого звільнився б і від особистісних атрибутів. У такій послідовності Бог перетворюється у якесь Начало, Загальний закон, Логос Всесвіту. Це вже не Бог релігії, а Бог філософії, не релігійне, а філософське поняття. Такому Богові вже не можна молитися, немає потреби поклонятися. Він уособлює собою Всесвіт, безкінечність, мікро- і макрокосм.

Незважаючи на загальну еволюцію, до наших днів дійшли й ті форми релігії, через які вона пройшла в історії свого розвитку. Це підтверджує справедливість наукового висновку про релігію як консервативну форму суспільної свідомості. Загалом усі існуючі релігії еволюціонують у бік абстрактного монотеїзму. Далі, за його межами, вони в основному переходять в ідеалізм, розчиняються в міфології, мистецтві, а нерідко взагалі зникають.

III РОЗДІЛ. РЕЛІГІЯ В СУЧАСНОМУ СВІТІ

§1. Типи і класифікація сучасних релігій

Нині у світі існує кілька десятків оригінальних, самостійних великих релігій. Головними з них є християнство, іслам, іудаїзм, буддизм, даосизм, індуїзм. Кожна з цих релігій в різних формах і під різними найменуваннями присвячена служінню єдиному всемогутньому і всюдисущому Богу. Внутрішні розбіжності у межах тієї чи іншої релігії визначають їх напрями, або течії. Християнство має три основні течії: православ'я, католицизм та протестантизм. В ісламі, наприклад, існують два головних напрями -- сунізм і шиїзм; у буддизмі -- хінаяна і махаяна. Крім головних, існує багато внутрішніх течій. Так, християнами вважають себе і католики, і православні, і лютерани, і баптисти, і мормони, й інокентіївці та ін.

Церкви -- це течії, які більшою чи меншою мірою виокремились у самостійні релігії і спираються на певну історичну основу. У християнстві основними церквами є католицька, православна, лютеранська, англіканська, кальвіністська. В іноземній літературі їх називають ще деномінаціями (віросповіданнями). До них, крім церков, відносять і релігійні конфесії, що склались порівняно недавно: адвентизм, баптизм, п'ятидесятництво тощо.

Секти, або розколи -- це нові утворення всередині церкви, які виникли внаслідок відокремлення від основної церкви. До сект належать баптисти, єговісти, п'ятидесятники та ін.; до розколів -- старокатолики, старообрядницькі розколи, старопольська церква та ін.

Усередині кожної церкви і віросповідання можуть існувати ще відмінні одна від одної школи, які церковна ортодоксія визнає як припустимі. Наприклад, в ісламі існують чотири школи тлумачення його віровчення: ханбалістська, ханфітська, маликітська та мафіїтська.

У межах певної церкви можуть існувати спеціальні ордени для виконання окремих цільових завдань тієї чи іншої релігії. Такими орденами в католицькій церкві є єзуїти, августіанці, домінікани, василіани та ін., в ісламі -- ахмадія, синусія та ін.

В історії релігієзнавства відомо чимало спроб здійснити класифікацію релігійних вірувань, охопити єдиною схемою всі існуючі релігії. На наш погляд, доцільно класифікувати всі відомі в світі релігії за етнічною (від грец. «етнос» -- народ тієї чи іншої місцевості) ознакою та рівнем розвитку.

За етнічною ознакою релігії поділяються на:

I. Родоплемінні. Дійшли до нашого часу з епохи первісного ладу, існують серед народів, які донині зберігають елементи родового й племінного способу життя. Поширені переважно серед аборигенів Африки (анімізм, фетишизм, магія, культ предків -- звичайно в політичній літературі об'єднуються під загальною назвою анімізм (явище), анімісти (віруючі); аборигенів Америки і Австралії (тотемізм); серед народів Півночі (шаманство).

II. Національні. Це релігії, замкнені національною ознакою, існують лише серед певного народу. До національних релігій належать іудаїзм, індуїзм, синтоїзм, сикхізм, даосизм, парсизм.

III. Світові. Поширені серед різних народів і націй сучасності. В наш час їх існує три -- християнство, іслам, буддизм.

За рівнем розвитку релігії поділяють на такі види:

I. Ранні форми релігії. Релігії, породжені первісним ладом: анімізм, фетишизм, магія, тотемізм, культ предків.

II. Політеїстичні. До них належать майже всі національні релігії (за винятком іудаїзму та сикхізму) і світова релігія --буддизм.

III. Монотеїстичні. Таких релігій нині чотири. Дві з них --християнство, іслам -- світові релігії, дві -- іудаїзм і сикхізм --національні релігії.

До окремої групи належать синкретичні форми релігії, що утворилися внаслідок зрощення, злиття різних етнічних і світових релігій. Серед них: афрохристиянські релігії (церква херувімів і серафимів та ін.); ісламо-християнські секти (алавіти, деякі відгалуження ісмаїлітів); буд до -китайські секти (дзен-буддизм, хао-хао тощо); іудео-християнські релігії (мормони).

Сьогодні, в період глибокої кризи релігії у глобальному масштабі, на руїнах старих церков і сект виникають нові, нетрадиційні, форми релігії. їх дуже багато, серед них є одноденки і такі, що вже усталилися. До нетрадиційних форм релігії можна віднести церкву Муна (мунізм), церкву Антихриста, церкву Сатани, церкву свідомості Кришни, йогізм, синтоїзм з культом карате і дзюдо. Прихильники цих течій є і в нашому суспільстві серед певних груп і прошарків молоді, а також інтелігенції, переважно технічної.

§2. Християнство як світова релігія: загальна характеристика

Кожній світовій і національній релігії притаманні особливі, не характерні для інших релігій, ознаки та риси. Ці властивості, специфічні риси богослови видають за докази переваг, «бого-встановленості» тієї чи іншої, однак єдино істинної релігії.

Свої особливі риси має і християнство як світова релігія.

I. Християнство стало вперше в історії космополітичною (світовою) та монотеїстичною релігією. Ще до виникнення християнства робилися спроби створення релігії монотеїстичної (Єгипет) чи світової (Індія), проте вони виявилися невдалими. Лишехристиянству судилося стати і світовою, і монотеїстичною релігією.

II. Християнство піднялося на щабель розвиненої релігії, нині воно продовжує бути ідеологічно найобгрунтованішою релігією.

Деякі найважливіші ідеологічні засади християнства -- зокрема, догмат про існування Бога, потойбічне життя, наявність чудес, створення світу тощо -- розроблені такою мірою грунтовно, що інші релігії лише запозичують у християнства усталені положення, обгрунтування й аргументи на користь релігії.

III. Християнство є найпоширенішою релігією світу. Під його впливом перебуває близько п'ятої частини населення Землі. Воно є офіційною релігією в абсолютній більшості країн Європи, в Австралії та Новій Зеландії, в багатьох країнах Азії та Африки.

IV. Християнство і в минулі епохи, і в наш час затвердилось у найбільш економічно і культурно розвинених країнах. Завдяки цьому воно адаптувалося до науково-технічного прогресу і сучасної культури, своєю історією показує іншим релігіям їхнє майбутнє. Впродовж двадцяти століть кращі уми християнства працювали на його ниві, обґрунтовували його віровчення, створили йому стійкий фундамент богословських концепцій.

Релігієзнавство:§3. Походження християнства: соціально-економічні причини та ідейні джерела.

Перші християнські громади виникли в 60-х роках І ст. до н. є. на території Римської імперії, про що незаперечно свідчать історичні документи. Серед них -- визнавана за священну книга «Апокаліпсис» (68--69 pp.), яка ввійшла до складу біблійних книг під назвою «Одкровення св. Іоанна Богослова». Водночас християни ретельно вивчали Старий Завіт, вбачаючи неподільну єдність між Богом-батьком і Богом-сином, що розіп'яттям на хресті спокутував гріхи людські і тим самим дістав прощення людям від Бога-батька. Наукове релігієзнавство розрізняє соціально-економічні причини та ідейні джерела виникнення християнства.

Соціально-економічні причини поширення християнства. До них належать: криза політеїстичних релігій в Стародавньому у Римі; посилення експлуатації підлеглих і поневолених Римом на/ родів; поразки повстанців-рабів, соціальна потреба у новій релігії.

На початку нашої ери Рим підкорив країни Середземноморського басейну та інші народи. Утворилася могутня, величезна імперія. Вона вимагала військової, господарської, політичної, а також ідеологічної єдності. За обставинами того часу ідеологічним інтегратором могла виступити лише релігія. У стародавній Римській імперії існували родоплемінні релігії, що мали політеїстичний характер.

Релігія «вічного міста» не могла привернути симпатії поневолених Римом народів. І Рим, і його релігія сприймалися підкореними народами як джерело їхніх бідувань і страждань. Не могла стати «рятівною» у Римській імперії і релігія поневолених народів, оскільки підкорених народів і релігій було багато, місцеві боги не мали змоги захистити ці народи від жорстокої влади Риму і тому розвінчали себе в їхніх очах. Отже, Римській імперії була потрібна нова релігія, що стала б у разі потреби релігією різних народів, усіх народів Римської імперії. На зміну існуючим національним релігіям повинна була прийти релігія космополітична.

На початку нашої ери в Римській імперії назріла криза політеїзму, яка була зумовлена двома причинами.

I. У Римській імперії сформувалася досить розвинена філософська думка. Вона була спроможною охопити єдиним поглядом весь Всесвіт, шукала і знаходила, за суб'єктивним переконанням, єдине начало всього сущого. Ним оголошувалися або одна з стихій природи (земля, вода, повітря, вогонь), або Матерія, чи Логос (закон, принцип, дух). Ця уявна єдність світу та його єдине начало теоретично (гносеологічно) не збігалися з вірою в існування багатьох богів. Єдиний світ і єдине начало могли гносеологічно вживатися лише з одним (єдиним) Богом.

II. Очолював Римську імперію, яка об'єднувала численні країни та народи, єдиний імператор. Він, реальний володар на землі, вимагав визнання того, що на небі існує, неподільно панує єдиний Бог.

Гносеологічні й соціальні передумови в своїй єдності і на досить значному для початку тривалого періоду першого століття рівні розвитку вимагали появи нової монотеїстичної релігії.

Більшість жителів Римської імперії становили знедолені люди: раби, вільновідпущеники, позбавлені волі окраїнні народи імперії. З початку І ст. до н.е. і до середини II ст. н.е. (протягом майже двох з половиною століть) в імперії одне за одним прокочуються могутні повстання рабів і поневолених народів. Однак усі повстання, навіть під проводом талановитого Спартака, зазнають поразки.

Тяжкий досвід безнадійної боротьби переконав принижених і знедолених, що звільнитися від рабства, врятуватись від нього власними силами вони не мають змоги. Не можуть, але бажання визволитися від цього не зникає. Слабкішою стає воля до боротьби, вичерпується віра в свої сили. Хто втрачає дорогу на землі, той шукає шляхи на небо.

Низи імперії почали шукати спасіння у релігійному забутті, в очікуванні спасіння від Бога. Проте існуючі боги не могли його дати. Римський пантеон поставав ворожим і ненависним, а боги національних релігій виявилися безсилими перед нещадною владою Риму. Тому низи покладали надію на появу нового Бога, нового спасителя. Захоплення релігією й очікування небесного Спасителя, пришестя у світ нового Бога в Римській імперії на початку нашої ери засвідчили численні історичні документи.

Попит породжує пропозицію. У специфічних умовах Римської імперії на початку нашої ери утворюються десятки нових, космополітичних, з богами-спасителями релігій, наприклад митраїзм, культ Осіріса, орфічні культи, культи східних воскресаючих і вмираючих богів. Серед таких релігій було християнство, яке згодом набуло статусу світової релігії.

Для перемоги християнства найважливіше значення мало те, що воно, як і будь-яка інша з нових релігій, увібрало в себе і спиралося на різноманітний та ефективний ідеологічний матеріал, який прислужився йому для формування власного віровчення і культу. Наукове релігієзнавство досить повно визначило основні ідеологічні джерела християнства.

Ідейні джерела виникнення християнства. До них належать: іудаїзм -- релігія стародавніх євреїв; релігії і міфологія народів Близького Сходу; філософія греко-римського світу.

Релігія стародавніх євреїв -- іудаїзм. З його вченням про Месію, у священних текстах іудейської релігії -- Біблії, в міфах про походження світу, перших людей, зла в світі тощо -- християнство знайшло собі відповідь на життєво важливі питання буття.

У Біблії міститься твердження, що бог Яхве є богом єврейського, богообраного народу і в годину гірких випробувань завжди надішле йому спасителя, Месію. Біблійне вчення про Месію було безпосереднім і найближчим джерелом християнського вчення про Бога-спасителя.

Релігії і міфологія народів Близького Сходу. З релігій і міфології народів Близького Сходу запозичена ідея про вмираючих і воскресаючих богів-спасителів -- Адоніса, Аттіса, Осіріса, Митри та ін.

Ці боги підкорених Римом східних народів (сирійців, персів, єгиптян, вавилонян) були в основному богами рослинного світу, який узимку «вмирав», а навесні «воскресав». Боги рослинного світу, за віруваннями народів Сходу, також вмирали і воскресали. Своєю смертю і воскресінням вони рятували не лише рослинний світ природи, а й все людство від загрози голодної смерті.

Філософія греко-римського світу. На ідеї раннього християнства передусім вплинули неоплатонізм Філона Александрійського і стоїцизм Сенеки.

Філон Александрійський -- іудейський богослов, який перейшов на службу до римського імператора, -- прагнув поєднати філософію Платона з ученням Біблії, підвівши цим філософське обгрунтування під біблійні сказання. Філонівське тлумачення біблійного месії як Логоса, водночас творця, управителя світу і рятівника знедолених, покладено проповідниками християнства в основу їх учення про Сина Божого, євангельського Ісуса Христа. Не випадково відомі дослідники історії первісного християнства Бруно Бауер і Фрідріх Енгельс називали Філона Александрій-ського «батьком» християнського віровчення.

Сенека -- римський філософ-стоїк і письменник -- мав такий вплив на ідеологію християнської релігії, що дослідники називають його «дядьком» християнства. Вчення стоїцизму закликає до терпіння, непротивлення злу насиллям, відмови від життєвих радощів і насолод, аскетизму. Прилучення первісного християнства до такої філософії дало змогу християнській церкві філософськи обгрунтувати свої постулати, а згодом перетворити саму філософію на «служницю богослов'я».

Засвоєння елементів національних традицій і культу релігій греко-римського світу. Втягуючи все нові й нові прошарки населення до своєї церкви, християнство водночас розширювало простір для залучення до свого вчення елементів їхніх попередніх релігійних вірувань та звичаїв. Все, що сприяло зміцненню християнства, було запозичене з інших релігій. Навіть через десять століть після свого виникнення християнство, прийшовши на Русь, включило до свого церковного культу релігійні вірування і атрибути обрядів східних слов'ян: крашанки, весняні моління (поминання) на могилах померлих, купальські обряди в середині літа тощо.

Релігієзнавство:§4. Еволюція християнства, виникнення церкви.

Становлення християнської церкви -- складний і тривалий процес. Малочисельні, сектантські за своєю сутністю громади перших християн (друга половина І ст.) складалися з рабів, плебейства римських окраїнних провінцій Палестини та Малої Азії. Це була релігія поневолених і гноблених.

Такі громади чекали першого пришестя Христа-Спасителя, який нещадно покарає верхи і власті Римської імперії, знищить місто-блудницю Рим, встановить на землі своє тисячолітнє царство. Потім спаситель прийде на землю вдруге і влаштує суд над усіма людьми. Громади перших християн складалися передусім з євреїв, отже, особливу роль у своїх віруваннях вони відводили іудейському народу: Христос врятує іудеїв, царювати з Христо-сом будуть іудеї, судити всі народи належить іудеям.

На початку II ст. гнані, «катакомбні» громади перших християн вгамовують свої бунтарські пристрасті щодо властей Римської імперії. Вони визнають, що спасіння потребують не лише іудеї, вони пускають у свої громади і неєвреїв, але й далі ставлять іудеїв вище за тих, хто не визнавав обряду обрізання. Армія проповідників християнства (скорого, грядущого для всіх спасіння) поволі створює цілу мережу християнських громад, яка поширилася на всю імперію.

З середини II ст. у християнські громади починають вливатися представники правлячої верхівки Римської імперії. Саме християнство докладає зусиль до того, щоб домогтися довір'я властей. Починається період євангелізму: царство Боже переноситься в потойбічний світ, пришестя Христа визнається здійсненним фактом, а страшний суд -- справою віддаленого майбутнього.

Християнські громади все ще переслідуються державою як політично неблагонадійні. Переслідування, зрештою, мали й відверту мету пограбування християн і збагачення можновладців. Однак поступово починає формуватися церква, консолідуючи розрізнені, різновірні й нерідко ворогуючі громади віруючих.

Поширивши свій вплив на значні території та на народи імперії, християнство вже на початку IV ст. (Міланський едикт 314 р.) домагається стану терпимої релігії. Тепер вже за допомогою державної влади християнство стрімко консолідується в єдину пануючу церкву, підпорядковуючи церковному апаратові основну частину віруючих. У 325 р. християнство указом імператора Константина Великого проголошується державною релігією Римської імперії. Конституюючись у державну церкву, християнство починає енергійно переслідувати як інші релігії, так і нецерковних християн.

У 1054 р. колись єдина християнська церква остаточно розкололася на: західну (католицьку, римо-католицьку, латинську) і східну (православну, ортодоксальну, візантійську, грецьку).

В XVI ст. у Європі в ході Реформації виникає протестантизм, який згодом поділився на кілька течій, основні з яких лютеранство, кальвінізм, англіканство.

Нині християнство поділяється на чотири головних церкви: давньосхідні (Антиохійська, Александрійська, Єрусалимська, Константинопольська); католицька; православна; протестантизм. Ці церкви та напрями, що виникли з них (деномінації, розколи та секти) охоплюють 95 % сучасних християн.

§ 5. Формування образу євангельського Ісуса Христа

Образ Ісуса Христа, чиє ім'я носить одна з найбільших релігій світу, завжди привертав увагу дослідників. Таємниця цієї постаті та її імені знаходить історичну розгадку у витоках християнської церкви.

Для віруючих перших християнських громад, що складалися з євреїв, які увірували в спасіння Богом знедолених. Месія -- Христос-Спаситель (він в Апокаліпсисі називається ще Агнцем, Сином Людським, Альфою й Омегою) ще не прийшов, але «скоро гряде». Сутність цих вірувань відображена у біблійній книзі «Апокаліпсис».

Образ Ісуса Христа для віруючих другої половини І ст. н. є. -- небесна істота. Його очі горять вогнем, ноги з розжареного заліза, голос, мов гуркіт водоспаду. Він появиться на небі, скине Сатану і встановить тисячолітнє царство християн на землі.

Минав час, а обіцяне пришестя Христа на небі не здійснювалося, спасіння віруючих не приходило. Частина християн відійшла від віри, а ті, що залишилися, змінили своє вірування. Вони почали говорити, що Христос з'явиться на Землю у вигляді людини. В першій половині II ст. розвиток християнства відбувається через етап так званого докетизму (грец. «докео» -- здаватись) -- віри в близьке пришестя Христа.

До середини II ст. серед християн укріплюється вірування, що Христос вже перебуває на землі у вигляді людини. Отже, пришестя вже звершилося, спасіння людей прийшло. Легенди про пришестя на землю Христа-Спасителя, що передавалися з вуст у вуста, у другій половині II ст. набули назви «Євангелія» («Радісні повідомлення», «Благі вісті», «Благовіст»).

На зміну докетизму приходить євангелізм. У вжитку з'явилися понад 40 євангелій. Основні етапи трансформації образу Христа в релігійних віруваннях первісних і ранніх християн простежуються за тими документами, що дійшли до нас, у тому числі й за священними книгами християн, які склали Новий Завіт: Апокаліпсис, Послання апостолів, Євангелія, Діяння святих апостолів. Вони дають змогу окремим вченим зробити висновок, що Христа як історичної особи не було. Не був він також історичним засновником нової релігії.

Біографія євангельського Ісуса Христа складалася запозиченням з «біографій» інших, більш давніх, відомих у Римській імперії і вшановуваних богів. Тому Ісус Христос народжується у день зимового рівнодення -- 25 грудня, як бог Сонця Митра, від діви Марії, на яку зійшов дух святий у вигляді голуба, як і бог Будда, на матір якого, Майю, зійшов дух святий у вигляді слона; вмирає й на третій день воскресає, як і боги Осіріс, Аттіс, Адоніс.

Численні дослідники, наприклад, Д. Ф. Штраус, Е. Ж. Ре-нан, А. Древс, Р. Ю. Віппер, М. А. Морозов та ін., встановили, що в євангельських розповідях про Ісуса Христа майже немає жодного оригінального факту, події або повчання, які не зустрічалися б в дохристиянських релігіях.

У євангеліях перед нами постає компілятивний образ, створюваний у міру вміння й фантазії євангелістів. Про те, що образ Ісуса Христа виводився не з реальної історичної особи, свідчить суперечливість євангельських розповідей про будь-який факт із життя Христа. Богословам так і не вдалося створити за євангельськими розповідями цілісну оповідь про Христа. Взаємновиключаючу суперечність розповідей про Христа діячі церкви подолали тим, що усунули 36 євангелій, залишивши лише чотири, найбільш узгоджені між собою.

Наприкінці II -- початку III ст. перед авторами оповідей про земне життя спасителя постала проблема співвіднести походження свого Бога з реальними історичними рамками.

Для цього відсунули земне життя Христа на 150 -- 200 років. Саме тоді, на початку нашої ери, в Палестині блукали десятки людей, які називали себе месіями -- спасителями народу від римського поневолення.

Серед таких месій був і один з проповідників християнства на ймення Ісус. Про нього відомо, що він був сучасником Іоанна Хрестителя, царя Ірода, прокуратора Понтія Пілата. В нього були брати і сестри, а його брата Іакова закидали камінням в Єрусалимі в 70-х роках І ст. Вірогідно припустити, що його скарав, можливо, розіпнув Пілат, як він карав і всіх інших проповідників християнства. Більше нічого з вірогідних джерел невідомо про життя Ісуса Христа. Історична випадковість виявилася в тому, що ординарний проповідник християнства на ймення Ісус Христос став прототипом євангельського Ісуса Христа.

У сучасному релігієзнавстві набули поширення дві концепції походження образу євангельського Ісуса Христа: міфологічна та історична. Міфологічна школа стверджує, що образ Ісуса Христа склався на основі легенд і міфів дохристиянських релігій. Історична концепція твердить, що це був один із реальних проповідників християнства.

ІV. РОЗДІЛ. ПРАВОСЛАВ'Я

§1. Розкол християнства, виникнення двох течій -- православ'я і католицизму

Православ'я -- один із трьох головних напрямів християнства. Процес формування християнства був тривалим, суперечливим і складним.

На шляху до становлення державної релігії Римської імперії християнство мусило здолати серйозний вплив і внутрішній опір традиційних релігій численних народів і держав, підкорених Римом. Консолідація розрізнених християнських громад у єдину церкву пролягала так само через боротьбу з різноманітними напрямами, течіями та відтінками у самому християнстві. Кожен крок на шляху до свого утвердження раннє християнство робило в запеклому протиборстві з родоплемінними релігіями та ідейними розбіжностями у своєму власному середовищі. Перемога нової релігії в умовах жорстокої соціально - економічної дійсності Римської імперії свідчила не лише про ідейний потенціал цієї релігії. Ця перемога довела, що в надрах давньоримського суспільства визріли соціально-економічні й гносеологічні передумови для появи космополітичної, світової релігії.

Вже у перші століття християнство залишило глибокі сліди свого впливу в реальному існуванні Римської імперії. Надалі в державній релігії Римської імперії усе виразніше виокремлювались два напрями -- західний і східний, що було зумовлено особливостями її розвитку.

Ця колись могутня імперія переживала глибоку кризу. її економічні основи, суспільний устрій, духовне життя захиталися від численних повстань рабів і пригноблених народів, підточувалися міжусобною боротьбою за владу в панівних верствах суспільства, а також безперервними загарбницькими війнами. Під загрозою опинилась і сама цілісність імперії: зі сходу їй загрожували Перська держава, з півночі -- германські племена.

Під тиском несприятливих обставин імператор Костянтин переносить у 330 р. столицю імперії з Риму до східної колонії -- Візантії, яка дістає назву Константинополь. Наприкінці IV ст. імперія поділяється на західну й східну частини. У 476 р. західна частина Римської імперії розпадається під ударами завойовників на численні великі й малі феодальні держави. Східна ж частина зберегла свою цілісність до XV ст.

У своєрідних умовах західної і східної частин колись єдиної імперії поступово склалися два центри християнства - Рим та

Константинополь.

Феодальна роздрібненість Західної Європи сприяла формуванню духовного центру, що підноситься над світською владою. Римський єпископ, найвпливовіша постать серед церковних ієрархів і найбагатший володар, намагався успадкувати навіть імператорський трон. З VII ст. лише за римськими єпископами утверджується титул nanu, який до цього мали майже всі єпископи.

Візантійський духовний центр формувався за умов монолітної, стабільної держави із сильною імператорською владою. За наявності централізованої світської влади тут спостерігається роздрібненість церков. Стародавні східні церкви -- Константинопольська, Антиохійська, Александрійська та Єрусалимська -- конституюються як рівноправні й автокефальні, тобто незалежні. Формальне верховенство як першого серед рівних визнається за константинопольським патріархом. Усі церкви беззастережно визнають верховну владу імператора і його статус світського глави церкви.

Рим і Константинополь втягуються у багатовікову виснажливу боротьбу за домінуючий вплив у християнському світі. Розпочалась і богословська полеміка з приводу догматики та культу. Спільні релігійні ідеї, культові дії, церковна організація зазнають в обох християнських центрах особливої інтерпретації і практичних змін. Гострі суперечки призвели до рішучого розмежування та до цілковитого поділу церков у 1054 р.

Обидва центри претендують на пануючу роль у християнстві. Західна церква привласнила титул всесвітньої, східна -- кефальної, що практично тотожне поняттю «всесвітня». Православні й католицькі богослови тлумачать розкол у християнстві, виникнення двох його напрямів догматичними та культовими відмінностями, відхиленнями від християнської ортодоксії. Насправді ж обидва напрями у християнстві виникли з якісно відмінних умов функціонування церкви у Візантії й Римі, на Сході й Заході. Православ'я та католицизм були покликані до життя всім перебігом подій, своєрідністю історичної ситуації, яка й сформувала догматичні й культові особливості, не тотожні, ідеологічні трактування.

§2. Віровчення і культ православ'я, церковна організація

Істотний і невід'ємний елемент православ'я -- специфічний комплекс релігійних ідей, що визначають концептуальну сторону цієї релігії, її віровчення. Основу православного віровчення становить спільний для всього християнства Символ віри.

Символ віри властивий будь-якій релігії. Це стислий виклад основоположних догматів, на яких розбудовується вся розгалужена система віровчення. Християнський (апостольський) Символ віри прийнято на перших вселенських соборах церкви у Нікеї (325 р.) та Константинополі (381 р.) після тривалих богословських дискусій, гострих зіткнень поглядів і позицій отців церкви.

Символ віри догматизує, виводить у ранг абсолютних істин, які мають сприйматися беззастережно і без сумніву, тобто на віру, ряд положень, що стосуються образу Бога, церкви, потойбічного життя. Основні з цих догматів: про три іпостасі Бога (Бог-отець, Бог-син, Бог-дух святий); зішестя святого духа від Бога-отця; про боголюдину, спокуту жертовну смерть, воскресіння, вознесіння Ісуса Христа; про друге пришестя Спасителя, воскресіння в день Страшного суду всіх померлих для життя вічного; про гріховну природу людини, необхідність смирення й упокорення задля небесного блаженства; про святість єдиної апостольської церкви тощо.

Утвердженню Символу віри у свідомості віруючих, пропаганді його сутності православ'я надає особливого значення. Символ віри виконується як молитва на богослужіннях і в побуті, в традиціях православ'я та хорове його виконання у храмах. Змістовне тлумачення Символу віри подано в православному Катехізисі, що виконує функцію навчального посібника в системі початкової релігійної освіти парафіян.

Ідейним джерелом православного віровчення є Біблія і священний переказ, який охоплює рішення перших семи вселенських соборів (IV--IX ст.), а також теологічну й філософську спадщину, політико-соціальні доктрини «учителів церкви», християнських письменників II--VIII ст. -- Юстина, Тертулліана, Климента Александрійського, Орігена, Василя Великого, Григорія Ніського, Августина та ін. Християнська ортодоксія розглядає земне Життя як підготовку до вічного блаженства в потойбічному світі, вимагає від пастви невтомних молитов, сумлінного відвідування храмів, ретельного дотримання релігійних обрядів і відповідних християнській моралі вчинків. Головним складником православ'я як вчення є віра в

- надприродні сили та явища. Православ'я має в своєму пантеоні неосяжну кількість надприродних істот, яким поклоняються

- віруючі: всемогутній Бог, найвища нематеріальна сила, безплотний дух, творець і управитель світу та його протилежність-- не

- менш могутній Люцифер, диявол, Богом створений, проте занепалий ангел.

Бог і диявол -- стрижневі постаті у православній ієрархії надприродних істот. Вона доповнюється уявленнями про інші духовні сутності -- безліч ангелів і чортів, що становлять небесне воїнство вічно ворогуючих Бога та диявола. Завершують цей уявний світ надприродних істот образи святих, тобто людей, удостоєних раювання за виняткові заслуги перед Богом. Православний календар містить понад тисячу імен святих, серед яких -- царі, імператори, церковні діячі.

Православна церква дотримується рішення третього всеселенського собору в Ефесі (431 р.) про визнання діви Марії богородицею, матір'ю Ісуса Христа, народженого внаслідок непорочного зачаття. Вшанування діви Марії як богині, заступниці знедолених, має на меті піднести авторитет православної релігії серед віруючих жінок.

З православного віровчення постає діяльний бік релігії, її культ. У православ'ї він має свої особливості, видові відмінності, що формують віросповідне обличчя церкви. Серед культових особливостей православ'я слід зазначити поклоніння іконам, нетлінним мощам, культ хреста й очисної сили води. Культові дії православ'я формувалися у надрах християнства і сягають глибини століть, у давні вірування наших далеких пращурів.

Культ ікон -- живописних зображень Ісуса Христа, діви Марії, святих, різноманітних церковних подій -- є відгомоном первісних релігійних вірувань, зокрема фетишизму і магії. Залишки дохристиянських вірувань пережили століття і ввійшли до арсеналу навіть світових релігій. Ікона у православ'ї виступає як фетиш. Вшановуючи її, віруючі сприймають іконопис як молитовний образ, який може вплинути в бажаному напрямі на Бога та святих. Водночас ікона сприймається і як самостійне божество, наділене магічною силою. Через ікони церква впливає на почуття віруючих також могутньою силою мистецтва.

Культ мощей також поширений у православ'ї. Це останки померлих людей, які в певних умовах середовища, температурного режиму, характеру ґрунтів зберігаються, природно муміфікуються. Нетлінність останків церква оголошує чудом, видає за доказ святості земного життя певної людини. Через культ мощей православ'я прагне підтримати й зміцнити віру в святих, божих угодників. їхні мощі, повчає церква, сповнені чудодійної сили, а місця поховання святих мають цілющі властивості. Тому кожен монастир і деякою мірою церква володіють нетлінними мощами святих.

Хрест -- священний символ розіп'ятого Ісуса Христа, знаряддя його страти. Наука свідчить, що християнство запозичило цей символ з дохристиянських культів. У багатьох давніх народів хрест був символом вогню, який добувався тертям, символом сонця, самого життя. Вшанування хреста було узаконене в християнській церкві лише в IV ст. Умовність цього символу доводиться й тим, що в одних течіях християнства визнається різна конфігурація хреста (в православ'ї -- чотири-, шести- і восьмиконечний), в інших, наприклад в адвентистів, баптистів, п'ятидесятників, культ хреста взагалі відсутній.

Культ «святої води» так само визначився під впливом давніх вірувань, коли вода, її цілюща, очисна сила була фетишем первісних людей. Цю віру прагне закріпити сучасна церква, вживаючи «освячену» воду для різних магічних дій. Свіжа вода із зимової криниці, в яку занурюють срібний хрест, майже позбувається бактерій і довго зберігається. Просте дійство церква підносить як чудодійний акт, оточує його ореолом святості.

Православ'я, подібно до інших релігій, широко застосовує магічні дії, покликані вплинути на надприродні сили.

Молитва -- це традиційний магічний прийом, звернення до Бога, своєрідні заклинання у формі благань. У них служителі культу та віруючі прохають надприродні сили подарувати різні блага і відвернути зло. Молитвами супроводжуються майже всі релігійні церемонії. Місцем колективних молінь є православні храми. Тексти молитов створюються духовенством і вміщуються в молитовниках. Молитви є інтегруючим чинником, який згуртовує єдиновірців під склепінням храму; вони виробляють стійку емоційно-психологічну потребу в колективних магічних діях, формують переконання про рятівну місію церкви.