Релігія Давнього Світу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Релігія Давнього Світу

1. Релігія Давнього Єгипту

Як і всі давні народи, єгиптяни своїх богів поєднували з силами природи.

Жителі Давнього Єгипту надавали особливого значення тому, що буде з душею після смерті людини. Життя, вважали єгиптяни, - лише тимчасове перебування на цьому світі, мить у порівнянні з вічним існуванням душі у потойбічному світі. Для потойбічного життя не тільки готували тіло померлого, перетворюючи його на мумію, а й споруджували «будинки вічності» - піраміди й гробниці. Спочатку фараонів і знатних людей ховали у пірамідах, які вражали сучасників і нащадків своїми розмірами та величчю. З часом, побоюючись грабіжників, приховували від стороннього ока гробниці багатіїв і правителів у видовбаних у скелях поховальних комплексах. Оскільки для єгиптян загробне життя було таким же реальним, як і земне, вивчення вмісту гробниць дало можливість ученим відтворити багато сторін життя Давнього Єгипту.

2. Уявлення про виникнення світу

Погляди на виникнення світу та богів у єгиптян, що жили в різних частинах країни, були різними. Жителі Геліополя вірили, що перед виникненням світу був лише хаос - Нун. Згодом з його глибин з'явився творець Атум. Він створив Землю та перших богів - Шу (Повітря) й Тефнут(Вологу). Потім з'явилися Геб (Земля) та Нут (Небо). Нащадками Геб і Нут були дев'ять богів. Серед них - Сет, Озіріс, Ісіда, Нефтида. І лише потім з'явилися люди. За однією версією, вони народилися із сліз бога Сонця. За іншою - їх створив за наказом Ра бог-гончар Хнум, виліпивши із глини. Атум вважався першим царем Єгипту. Ось чому фараонів вважали нащадками богів.

За уявленнями жителів Мемфіса, спочатку існував бог Пта (Птах). Він створив вісім богів. Одним з цих богів був Атум, який і будував Всесвіт.

Жителі Гермополя вірили, що з океану вийшли чотири боги, які мали голови жаб, - Нун,Хух, Кук, Амон, за ними - чотири змієголових богині. Плаваючи в океані, вони створили яйце. З яйця у вигляді птаха (сокола або ібіса) з'явився Атум (Ра). Атум (Ра) створив Всесвіт і все в ньому.

Як вірили жителі Фів, з океану (хаосу) народився змій, який мав ім'я Кематеф. Коли він помирав, то заповів своєму синові Ірта створити вісім богів. Народжені боги пішли у пониззя Нілу до Гермополя, де створили бога Сонця - Ра, а потім пішли до Мемфіса й Геліополя і створили Пта й Атума. Після цього вісім богів пішли до Фів, де й померли

3. Єгипетські боги

Кожне явище природи, небесне світило єгиптяни пов'язували з окремим богом. Тому вищих істот, за їхніми уявленнями, було багато. Вищі створіння повсякчас були поряд з людиною, допомагаючи або караючи. Боги об'єднувалися у велику родину - пантеон. До давньоєгипетського пантеону входили: Амон - бог сонця, Атон - втілення сонця. Єгиптяни вважали, що частка цього бога Є у кожній живій істоті. Ісіда - богиня родючості, води, вітру, мореплавства. Саме вона навчила жінок ткати, прясти, лікувати. Апіс - бог родючості. Єгиптяни уявляли його у вигляді бика. Бог Анубіс - покровитель померлих. Вважалося, що він створив першу мумію і навчив людей цього ремесла. Анубіса зображали у вигляді людини з головою шакала. Апоп - велетенський змій, що уособлював собою зло, ворог бога Ра. Він мешкав у надрах землі. Щоночі Апоп чатував на Ра, який плив у сонячному човні підземним Нілом. Щодня між ними відбувалася битва, у якій Ра завжди виходив переможцем (так єгиптяни уявляли зміну дня і ночі). Баст - богиня радості. її зображали у вигляді жінки з головою кішки. Гор - бог неба.Зображався у вигляді людини з головою сокола. Маат - богиня правосуддя та гармонії. Вона брала участь у творенні Всесвіту та в суді Озіріса - бога підземного царства.

4. Духовне життя та міфологія єгиптян

Kemet - так називали свою країну древні єгиптяни. Історія Єгипту невіддільна від його міфології і релігії, віра в богів займала основне місце в житті єгиптянина. Залишки релігійних представлень, символіки, магії лягли в основу таких світових релігій як християнство, іслам,іудаїзм, а так само різних сект.

Релігія Єгипту - явище дуже різноманітне, у ній сполучиться фетишизм і тотемізм, політеїзм і монотеїзм, теологія і космогонія, культ, надзвичайно різноманітні і суперечливі міфи, не менш різноманітні і суперечливі представлення про загробне життя.

За більш ніж три тисячолітні історії Єгипту, його релігія перетерплювала різні зміни, боги окремих номов ставали головними богами держави, змінювали імена або зливалися з іншими богами, але основна концепція залишалася незмінної. Віра в загробне життя, суд над діяннями зробленими при житті, необхідність піклується про схоронність тіла померлої людини, обожнювання фараона і т.п. зберігалася до появи християнства.

Амулети

Єгипетська магія виникнувши в додинастичні часи стала основою релігії.

Вона існувала в двох різновидах: з одного боку, нею користувалися в благо живим і мертвих, з іншого боку - вона була знаряддям таємних змов і покликана була наносити шкоду тим проти кого вона застосовувалася.

Важливе значення додавали древні єгиптяни амулетам, вони були покликані захищати тіло живої або померлої людини від згубних впливів і нападів видимих або невидимих ворогів. Існувало два типи амулетів: ті, на яких написані магічні формули, і без написів.

У найдавніші часи при надяганні амулета на людину або при приміщенні його на тіло померлих вимовлялися особливі заклинання. Тому що користуватися силою молитов або магічних слів міг тільки спеціально навчений жрець, те незабаром слова стали вирізувати на амулеті, додаючи тим самим подвійну силу. «Слова влади» так само могли бути написаними і на папірусі який клався разом з амулетом на померлого, і мав своєю метою підпорядкування богів влади померлого, щоб він міг змусити них виконати його волю.

Існувала безліч різноманітних амулетів, частина з них була строго регламентована як і по зображенню і формі, так і по матеріалі з якого зроблена. До того ж, будь-яке кільце, кулон, прикраса або інший подібний предмет, на якому було написане ім'я бога, його емблема або зображення, ставав захисним амулетом, і сила його зберігалася поки не руйнувався матеріал або не стиралося зображення або напис.

Амулет у виді ока Хору мав особу силою. Він не тільки оберігав від злих парфумів, але і виліковував рані на тілі. Крім ока Хору найчастіше із собою носили такі амулети, що охороняють, як фігурку бога Беса-покровителя родини, пластинку зі слонової кісти або металу з магічними символами, амулет на щастя у виді риби або скарабея, сховище для письмових заклинань у виді трубочки з вкладеними туди папірусами.

Поряд з амулетами, єгиптяни так само вірили, що можливо передати фігурці будь-якої живої істоти душу того кого вона зображує. До них ь-якої живої істоти душу того кого вона зображує. До них відносяться так називані «ушебти», що клалися разом з померлої, для того, щоб у загробному світі він виконував всі обов'язки які накажуть померлі боги. Фігурки тур або тварин з відповідними магічними словами так само використовувалися для захисту людей від злих сил. Але ці фігурки зроблені з воску можна було використовувати і для нанесення шкоди зображеному на них людині. Згодом воскові фігурки стали основним інструментом чорної магії, але і не тільки магії, так мало широке поширення приношення воскових зображень хворих частин тіла в християнські храми, і приношення їх до зображень святих.

Велике значення надавалася так само і магічним малюнкам, заклинанням.

Єгиптяни вірили, що без їжі душі померлого КА може почати заподіювати шкода живим. Спочатку поруч з мумією залишали їжу і через визначені проміжки часу приносили нову їжу. Але поступово це стало замінятися зображенням їжі, разом з необхідними «словами влади», при цьому вужі будь-яка людина який прочитає написане на гробниці поруч з малюнком заклинання, надасть КА померлого все необхідне для його загробного життя. У зв'язку з ці великого значення набуває віра в те, що зображення ворожого міста з відповідним написом, розбитий з відповідними магічними обрядами приводило до його знищення.

5. Релігія у Стародавній Греції

Стародавня Греція (Еллада) -- загальна назва території давніх державних утворень на півдні Бал папського півострова, островах Егейського моря та на західній береговій смузі півострова Мала Азія. Перші подібні утворення виникли тут на початку II тис. до п. е., в епоху бронзи, а у VIII--VI ст. до н. е. на цих землях сформувались поліси (міста-держави). Найбільш впливовими з них були демократичні Афіни і аристократична (олігархічна) Спарта. Зі 146 р. н. е. Стародавня Греція перебувала під владою Риму, а з IV ст. була основною частиною Східної Римської імперії -- Візантії. Ця імперія існувала до 1453 р., коли її столицю Константинополь захопило турецьке військо.

Давньогрецька релігія -- ідеологічний комплекс міфологічних і культових вірувань, філософських ідей, моральних і правових принципів і норм. Релігієзнавство вивчає цей комплекс, спираючись на археологічні пам'ятки (залишки античних храмів, статуй, прикрас, посуду, ваз із розписами) і філософські праці Фа-леса, Геракліта, Демокріта, Платона, Арістотеля та інших мислителів грецької давнини. Важливим у цьому плані пізнавальним джерелом є також поема Гесіода "Теогонія" (родовід богів).

Гесіод (Vni або VII ст. до н. е.) -- перший відомий на ім'я давньогрецький поет. У поемі "Труди і дні" він уславив працю землеробів і пригрозив їхнім гнобителям гнівом богів, а в поемі "Теогонія" раціоналістично систематизував міфи про богів через протиставлення своєї поезії як тверезої "правди", героїчному епосові як красивій "брехні". Ця твереза "правда" у Гесіода прив'язана до землі, на якій все відбувається і яка все породжує. Земля у нього -- богиня-праматір, джерело усього сущого, в тому числі богів і людей.

Гея (Земля-мати) сама від себе породила Небо, а потім, запліднена Еросом, народила Урана (бога Неба), й у шлюбі з ним -- ще шістьох титанів (богів) і шістьох титанід (богинь), серед яких були бог Кронос і богиня Рея, які стали батьками Зевса, головного бога всіх давньогрецьких вірувань і культів.

Видатною пам'яткою давньогрецької культури і релігії, одним із головних джерел для досліджень релігієзнавців, є поеми "Іліада" і "Одіссея", авторство яких приписується легендарному поетові Стародавньої Греції Гомеру (бл. VIII ст. до н. е.). Згідно з легендою, Гомер був сліпим співаком-мандрівником (одним із аедів). Його авторитет був настільки великим, що за право називатись батьківщиною Гомера сперечались, за переказами, сім давньогрецьких міст. У культурології і релігієзнавстві напівфантастичний образ Гомера породив так зване гомерівське питання -- питання про авторство названих поем, а потім -- і про походження та розвиток давньогрецького епосу і співвідношення у ньому фольклору і власне літературної творчості.

Вважається, що Гомер був першим аедом, який, використовуючи короткі народні пісні і висловлювання про богів і героїв, створював великі героїчні поеми-епопеї. Так, поема "Іліада" розповідає про Троянську війну (XIII ст. до н. е.) між давньогрецьким племенем ахейців і малоазійським містом Іліоном (Троєю). Вона написана гекзаметром (близько 15 700 віршів). Головний герой поеми -- Ахілл. Він хоробрий воїн, майже непереможний. Його мати богиня Фетіда, щоб забезпечити своєму синові безсмертя, занурила його у священні води Стіксу. Лише п'ята, за яку Фетіда тримала Ахілла-немовля, не змочилася водою і тому залишилась вразливою. Ахілл загинув у Троянській війні, коли йому в незахищену п'яту влучила стріла, що її випустив герой Трої Паріс (звідси вираз "ахіллесова п'ята", тобто уразливе місце). "Гнів Ахілл а" з приводу образи, заподіяної йому верховним вождем Трої Агамемноном, -- головна сюжетна лінія поеми. Сцени героїчних поєдинків чергуються у ній з картинами життя громадян Трої під час облоги, зі сценами суперечки богів на Олімпі (Олімп -- найвищий гірський масив у Греції, в давньогрецькій міфології -- священна гора, місцезнаходження богів на чолі з Зевсом).

Поема "Одіссея" розповідає про пригоди царя Одіссея під час Його повернення з Троянської війни на рідний острів Ітаку. Повернення тривало 10 років. У поемі Одіссей зображений не тільки героєм війни, а й розумним, хитрим, винахідливим правителем, розважливою та обачною людиною.

Обидві ці поеми -- справжні енциклопедії життя і діяльності давніх греків. У них зображені не лише жахи війни, а й суспільне життя, праця землероба і коваля, змагання атлетів і дитячі ігри, звичайно, і боги, їхній пантеон, суперечності і боротьба між ними.

За загальним визнанням дослідників, давньогрецьку історію доцільно поділити на два основних періоди: догомерівський і післягомерівський. Вони відрізняються один від одного як в історичному і релігійному, так і культурологічному аспектах.

У релігії догомерівського періоду центральною була віра в Землю (Гею) як верховне божество. Вона була зумовлена впливом матріархату і землеробства -- основного виду діяльності у ті часи. Поширені також були анімізм, тотемізм, фетишизм і деякі інші ранні вірування. Крім культу землі шанувалися також культи предків і героїв.

Культи предків виникли: з поховального культу, пов'язаного з уявленнями про духів і душі померлих людей; тотемізму, коли в результаті антропоморфізації предка-тотема сформувалося уявлення про міфічних пращурів; культу особистих духів-покровителів і фетишизму; культу сімейно-родового генія-покровителя. Особливого значення у цьому культі набуло уявлення про те, що духи предків залишаються членами роду, що вони могутніші за людей, що від них залежить добробут роду. Це уявлення стало потім підставою для перетворення образу шанованого родоначальника на культ племінного бога. З розшаруванням давньогрецького суспільства за соціальною ознакою відбулася й диференціація предків відповідно до соціальної ієрархії людей. У результаті на першому місці опинився культ вождів племен, родоначальників, на засадах якого у давньогрецькій релігії сформувався культ героїв, а значно пізніше, у християнстві й ісламі, -- культ святих.

Культи героїв -- поклоніння міфічним персонажам і реальним особистостям за їхні героїчні подвиги або видатні дії. Спочатку героями вважалися діти або нащадки божества і смертної людини, своєрідні напівбоги. Вони сприймалися як посередники між богами і людьми. На їхню честь споруджували храми. На могилах героїв відбувались різноманітні змагання. Героїв поважали і поклонялись їм не тільки прості люди, а й такі відомі особи, як філософи Платон і Піфагор, поет Гомер, драматурги Есхіл і Софокл, легендарний засновник Спарти Лікург. Найбільшою повагою у давньогрецькому суспільстві користувався міфічний герой Геракл.

Напівбог Геракл, син верховного бога Зевса і смертної жінки Алкмени, здійснив багато подвигів на захист людей, за що був звеличений до рангу сонячного бога. Він без промаху знищував своїми стрілами все темне і зле, вважався богом, який зцілює, а також надсилає хвороби.

6. Віровчення і культ індуїзму

Індуїзм -- релігійна система народів Південної Азії. Його сповідують понад мільярд жителів нашої планети (майже кожен шостий). Проживають вони, головним чином, в Індії (близько 83 % її населення -- індуїсти), у королівстві Непал, державах Шрі-Ланка, Бангладеш, Гайяна та ін.

Індуїзм сформувався у середині І тис. н. е. (з VIII ст. індуїстами в Індії називають усіх, хто не прийняв іслам). Він зберіг багато елементів первісних вірувань: поклоніння “священним” тваринам і явищам природи, культ предків, поховальний культ і т. ін. Індуїзму не притаманна єдина релігійна організація, він не заперечує існування сект, різноманітних тлумачень свого віровчення, визнає за людиною всі її права й обов'язки від народження й до смерті. Виникнення індуїзму не пов'язується з конкретною особистістю.

Індуїзм -- це сукупність релігійних форм, від найпростіших обрядових, політеїстичних, до філософсько-містичних, монотеїстичних; більше того, це індійський спосіб життя з кастовим поділом суспільства і включенням до сфери духовного життя всієї суми життєвих принципів, норм, цінностей, вірувань і уявлень, обрядів і культів, міфів і легенд, буднів і свят; це своєрідний підсумок довгої і складної історії релігійного життя і релігійних пошуків народів Індостану.

Індуїзм -- продовжувач і наступник ведичної релігії (від “Веди”, з санскр. -- священні знання), що її в середині П тис. до н. е. принесли в Індію племена аріїв і брахманізму.

Ведична релігія (ведизм) -- релігійні вірування й обрядовість значної частини населення Індії у І тис до н. е. її письмово закріплено у Ведах -- чотирьох збірках (самхітах) давніх гімнів, молитов, жертовних формул і заклинань: Рігведі -- найдавнішій збірці гімнів; Самаведі і Яджурведі -- збірках молитовних заклинань і обрядів; Атхарваведі -- збірці пісень і магічних заклинань. Боги ранньої ведичної релігії були антропоморфними уособленнями сил і явищ природи: Агні -- бог вогню; Індра -- бог атмосфери, дощу і грози; Сур'я -- Сонця; Варуна -- неба; Сома -- Місяця і п'янкого напою; Врітра -- засухи і т. ін. У Ведах ідеться про десятки і сотні богів. Пізніше богів стали наділяти соціальними функціями: військовими, юридичними, управлінськими. Основу культу в цій релігії становили жертвоприношення.

Однак у Ведах та у ведичній релігії навіть не згадувалося про святилища і храми, зображення богів, професійних жерців. Ведична релігія -- одна з “примітивних” родоплемінних релігій. Разом із тим на підставі Вед сформувалась не тільки ведична релігійна традиція, а й різноманітні образи і філософські концепції, що потім увійшли до складу таких релігійно-філософських систем, як брахманізм, джайнізм і буддизм.

Наступний етап в історії індійської релігії -- брахманський. Він прийшов на заміну ведичному етапові в І тис. до н. е., коли поблизу рік Інд і Ганг виникли деспотичні держави, в яких сформувались основи кастового ладу.

Касти -- результат розвитку міжетнічних процесів, поглиблення суспільного поділу праці та становлення класового суспільства. Це були замкнуті, ізольовані одна від одної соціальні групи із суворо визначеним родом занять, власним способом життя, своїми звичаями, традиціями, нормами поведінки. Належність до касти визначалася за походженням. Укладання шлюбів дозволялося лише у межах певної групи людей. Професії, права, обов'язки передавались у спадок. Кастова система, пережитки якої характерні для багатьох держав і в наш час, будувалася за ієрархічним принципом: у ній визнавалась нерівність каст, існував поділ на вищі і нижчі касти. Нижчі касти вважались “нечистими” і “недоторканими”. Касти мали свої символи певного кольору і тому називались також варнами (від санскр. -- якість, колір).

Найдавнішими кастами в Індії були: брахмани (спадкове жрецтво), кшатрії (воїни, вожді племен, управлінці), вайш'ї (землероби, скотарі, торгівці), шудри (буквально -- слуги, безправна каста рабів). Перші три касти вважались благородними (чоловіки цих каст мали право на освіту, проходили обряд посвячення і тому називались двічі народженими).

Пам'яткою релігії і законодавства цього періоду староіндійської історії є “Закони Ману” -- збірка настанов щодо поведінки людини в особистому і суспільному житті, догматика та ідеологія брахманізму. її автором вважається Ману -- міфічний напівбожественний предок людей. Написана санскритом, збірка містить 2650 законів (двовіршів) у 12 главах (розділах). У Законах Ману відображено найдавніші уявлення про походження Всесвіту, людства, варн, а також правила буденного життя і культових дій, настанови щодо державного управління, судочинства, сімейних стосунків, обов'язків членів варн, приписи щодо покаяння, ритуали очищення.

Згідно із Законами Ману, суспільний устрій нерівності (нерівноправності) і пригнічення встановили боги, і тому він є вічним і незмінним; вищою кастою за ними вважаються брахмани, головний обов'язок яких полягає у вивченні Вед і поширенні своїх знань.

У брахманізмі верховним богом визнавався Брахма. За міфом, із частин його тіла походили всі касти: з вуст -- брахмани, з рук -- кшатрії, зі стегон -- вайш'ї, з ніг -- шудри. Основу цієї релігії становили обряди: кожного дня слід було здійснювати обряд їжі -- обряд живим істотам; подавати милостиню -- обряд людям; проводити заупокійні церемонії -- обряд предкам; приносити жертви богам -- обряд богам; осягати сутність священного вчення -- обряд брахманам. За відсутності громадських храмів і жертвоприношень ці культи були аристократичними, а боги -- кастовими. Виняток становила каста шудрів, яка була відсторонена від офіційних культів.

На початку І тис. до н. е. у брахманізмі виникло вчення про карму. Карма (від санскр. -- дії, справи, обов'язки) -- це уявлення про особливу містичну силу, обов'язковий “закон відплати” за сукупність вчинків, намірів, прагнень людей, який діє автоматично і визначає долю живої істоти у наступних її перевтіленнях. У брахманізмі, як і в усіх інших індійських релігіях, жива істота після смерті не зникає безслідно, її душа втілюється у щось інше: людину, тварину або рослину. “Якість” перероджень залежить від карми як суми доброчинносте і гріхів усіх попередніх перероджень. Низка перероджень, наступність народжень і смертей, уявлення про плинність і непостійність всього живого становлять сансару (від санскр. -- мандрівка, мандрування). Душа в сансарі -- стражденна. Спасіння від страждань полягає у звільненні від перевтілень, досягненні мокші (усвідомлення душею того, що вона -- частина божественної душі) і нірвани (від санскр. -- згасання), тобто злиття з богом Брахмою.

Вченню про карму в усіх індійських релігіях надається пріоритетне значення. У брахманізмі його поширення означає також перехід від суто обрядової практики до знання, до створення Упанішад (від санскр. -- таємні, заповітні знання) -- релігійно-філософської літератури. Спочатку це були тексти брахманів, самітників-аскетів, воєначальників з поясненнями значення і змісту ведичних жертвоприношень. Система Упанішад увібрала у себе думки і висловлювання представників різних епох і шкіл. Вона укладалась у період з VII--III ст. до н. е. до XIV--XV ст. н. е. її основним призначенням було обґрунтування брахманізму і деяких ідей буддизму, а центральною проблемою -- проблема життя і смерті, питання про те, що є носієм життя: вода, подих, вітер чи вогонь. В Упанішадах обґрунтовувалась також віра у перевтілення і містилось учення про відплату за скоєне.

Таким чином, брахманізм можна охарактеризувати як релігію жертвоприношень і знання. Поступово він еволюціонував в індуїзм -- релігію любові, поваги та шанування. Крім того, на становлення індуїзму значний вплив справили буддизм і джайнізм. Ці релігії виникли в Індії у VI--V ст. до н. е. Вони заперечували кастовий поділ суспільства, а позбавлення кожної людини від страждань ставили у залежність від її власних зусиль; визнавали карму і догмати щодо перевтілення, але на перше місце висували етичне вчення про праведний спосіб життя. Брахманізм змушений був змінюватися, вбирати в себе елементи буддизму і джайнізму, ставати більш зрозумілим для людей, зокрема тому, що давав їм можливість брати участь у відправленні культу, у громадських публічних церемоніях і обрядах. Тоді ж почали будувати індуїстські храми, а богів втілювати у скульптурні і живописні форми, хоч і в антропоморфному вигляді (декілька голів, багато рук, третє око тощо).

Індуїзм -- політеїстична релігія. У літературі йдеться про З 333 333 богів у ній. Ось деякі з них:

Прана -- бог енергії;

Ганеша -- бог мудрості;

Індра -- бог грому і блискавки;

Брахма -- бог творення;

Вішну -- бог збереження;

Шива -- бог руйнування;

Майя -- велика богиня;

Мудеві -- богиня війни;

Субраманья -- бог перемоги;

Парваті -- одна з дружин Шиви;

Саті -- перша дружина Шиви;

Шак'ямуні - останній земний будда та ін.

З усіх численних богів віруючі індуси головними вважають трьох: Брахму, Шиву і Вішну. Віруючі сприймають їх, з одного боку, як три іпостасі (особи) однієї божественної трійці -- тримурті, а з іншого -- як окремих богів, кожний з яких має власне обличчя, характер, сферу діяльності і функції: Брахма -- творення, Шива -- руйнування, Вішну -- збереження.

Брахма -- бог -- творець світу. Міф розповідає, що у первісних водах з'явилося золоте яйце, всередині якого був Бог Брахма. Силою свого духу Брахма розділив яйце на дві половини, одну з яких перетворив на небо, а другу -- на Землю. Потім він сформував атмосферу, богів, час, планети, гори і ріки, людей з їхніми почуттями, тварин і рослин. Процес творення світу Брахмою тривав один день. Це “День Брахми”, що у людському вимірі часу триває мільйон календарних років. Згідно із вченням індуїзму, “День Брахми” через багато мільйонів років має змінитися “Ніччю Брахми”. Це означає зникнення світу. Потім Брахма знову створить його. Отже, він є першопричиною виникнення світу. Проте у культовій практиці індуїзму його роль незначна, і, крім створення світу, жодні позитивні якості Брахмі не приписуються. Кількість присвячених йому храмів незначна, і в повсякденних обрядах і ритуалах його ім'я, як правило, не згадується.

Переважна більшість індуїстів вважають себе або шиваїтами, або вішнуїтами -- послідовниками богів Шиви і Вішну. Шива для шиваїтів -- бог смерті, змін, руйнування і створення; у Всесвіті немає нічого постійного, крім Шиви. Він знищує і відроджує все існуюче. Проте у культі Шиви на першому плані -- функція творення, культ життєвої сили і чоловічого начала. Кам'яні скульптури - лінгами у храмах і домашніх вівтарях символізують животворний потенціал Шиви. Храми шиваїтів часто відвідують бездітні жінки, сподіваючись відновити за допомогою бога здатність до дітонародження. До того ж бог Шива в уяві віруючих постає особливо прекрасним і діяльним тоді, коли виконує свою животворну функцію.

В індуїзмі набув значного поширення також культ Шиви як бога-спасителя. Міф розповідає, що одного разу демони вирішили знищити все живе на землі і приготували для цього велику кількість отрути. Шива випив усю отруту, чим зберіг усім життя, але після цього подвигу його біла шия посиніла, і тому на всіх його зображеннях Шива завжди із синьою шиєю.

Шива -- покровитель ритмів і танцю. На скульптурних і живописних зображеннях та в уявленнях індуїстів він особливо величний і прекрасний саме під час танцю.

У Шиви три ока. Третє око між бровами -- око гнівного руйнівника. Згідно з міфом, індуїстський бог кохання Кама вирішив видати заміж за Шиву свою дочку Парваті. Шива цього шлюбу укладати не хотів. Тоді Кама вразив серце Шиви стрілою кохання. Шива розгнівався, відкрив своє третє око і перетворив Каму на попіл. Проте стріла кохання, що потрапила у серце Шиви, зробила свою справу, і він одружився з Парваті. У молодого подружжя народилися сини, а Кама був прощений і воскрес.

Якось, гніваючись, Шива відрубав голову своєму первістку. Коли ж він заспокоївся і побачив розпач на обличчі Парваті, то відрубав голову у слоника, що якраз проходив поблизу, і приставив її своєму синові. Тому він -- Ганеша (слоноголовий бог). Його голова в індуїзмі -- символ набуття значущості шляхом слухання і розмірковування. У Ганеші два бивні, один цілий, а другий зламаний; вони є символами досконалого і недосконалого у світі. Сам Ганеша -- символ сили і мудрості, він той, хто долає всі перешкоди. Загалом він -- суцільна досконалість.

У культі Шиви широко представлений аскетизм. За міфами, сам бог часто перебуває у стані аскетичних пошуків. Образ аскета-пустельника в Індії є прикладом людини з надприродною силою. Насправді цей образ -- явне відображення проблем у сфері матеріальних умов життя населення країни.

Бог Шива -- покровитель сім'ї. Згідно з міфами, сам він --- багатоженець. Всі його дружини є богинями родючості. Найбільш шанованими з них є Дурга і Калі.

Дурга -- грізна, десятирука богиня. Вона -- велика мати і жіноче начало у природі. її храми найчастіше відвідують жінки. Ще більш суворою і грізною є богиня Калі. Вона -- триоке чудовисько з постійно відкритим ротом, висунутим язиком і багатьма руками (не менш як чотирма) зі зброєю. На ній сережки у вигляді тіл немовлят, а намисто -- з черепів. Вона є покровителькою шахраїв, професіональних злочинців, грабіжників, убивць.

У культовій практиці шиваїзму популярний культ Ками - бога мистецтва кохання. Індуїзм вчить, що цим мистецтвом має володіти кожен з віруючих. Носіями цієї практики вважались храмові танцівниці-девадасі. їх називали ще “жрицями кохання”, їхня професія була спадкоємною. Вона не вважалась проявом інстинкту, а лише засобом упорядкування культури стосунків між чоловіками і жінками. У міфах шиваїтів переконливо доводилось, що чоловік має тішити серце будь-якої жінки, яка відчула до нього пристрасть.

Культ бога Шиви в індуїзмі не був і не є привілеєм лише шиваїтів. Всі інші течії у цій релігії так чи інакше відправляють його, проте кожна з них має свої особливості.

Своєрідним є також культ бога Вішну, Цей бог в індуїстській трійці -- охоронець світового порядку. Його послідовники називаютьсявішнуїтами. Вішну уявляється простим, близьким до людей, миролюбним богом. Він може перевтілюватися у черепаху, рибу, вепра, лева, карлика, велетня. Згідно з міфом, одного разу Вішну перетворився на карлика і попросив у ватажка демонів Балі три кроки землі. Балі погодився” і тоді Вішну перетворився на велетня і першими двома кроками захопив увесь світ, а третім кроком вдавив Балі глибоко в землю, проте дозволив йому з'являтись на її поверхні один раз на рік.

Головних перевтілень у Вішну три: Рама, Кришна, Будда. Рама -- герой надзвичайно популярного в Індії стародавнього міфологічного епосу “Рамаяни”. Багато жителів країни знають його напам'ять, часто читають, цитують. Зміст Рамаяни міфологічний і реалістичний одночасно. У ньому йдеться про те, як царевич Рама у чесному поєдинку добився руки красуні Сіти. Однак мати Сіти була проти їхнього шлюбу. Тоді Рама і Сіта покинули рідну домівку і стали щасливо жити у лісі. Мати Сіти підіслала до них демонічну красуню, щоб спокусити Раму і зруйнувати їхній із Сітою шлюб. Рама відхилив домагання спокусниці, бо кохав лише Сіту. Але спокусниця, за наказом тещі, не заспокоїлась. Вона вкрала і сховала Сіту. Рама довго шукав свою кохану, доки за допомогою ватажка мавп не знайшов її на острові Шрі-Ланка. З військом, що складалося з ведмедів і мавп, Рама переміг викрадачів і звільнив Сіту. Однак на цьому нещастя Рами і Сіти не скінчились. Почали поширюватися чутки, що в них Сіту звинувачували у невірності своєму чоловікові під час її перебування у полоні. Аби довести, що вона чиста перед своїм чоловіком, Сіта змушена була зійти на вогнище, але полум'я не завдало їй ніякої шкоди. Проте чутки поширювались, вимагались нові докази щодо невинуватості Сіти. Тоді вона дала клятву вірності своєму чоловікові. Клятву підтвердила Земля і прийняла Сіту у своє лоно. Рама пішов слідом за нею. Коментар до епосу може бути лише один: Рама -- герой і благородний муж, воїн, ідеал чоловіка, який самовіддано кохає свою дружину. Сіта -- символ жіночої краси, вірності, кохання і шляхетності, ідеал жінки і дружини. Вірність дружини є святою, лише смерть може відкинути всі підозри щодо її невірності, тільки після смерті можна стати у цьому житті по-справжньому щасливим.

Ще одна іпостась бога Вішну -- Кришна. Його вважають мудрецем і філософом. Згідно з міфами, його виховували пастухи. У дитинстві був грайливим пустуном: крав у названої матері масло, співав пісні, грав на флейті. Коли він підріс, то почав зачаровувати місцевих чередниць. Вони збігались до нього, щоб послухати його чарівну музику, і всіх їх він щедро обдаровував своєю любов'ю. В Індії Кришна є улюбленцем усіх, особливо жінок.

Культ Кришни дуже поширений в Індії й у всіх країнах, де проживають вихідці з цієї держави. Жінки уявляють Кришну веселим і палким коханцем, подібним до якого кожна з них хотіла б бачити свого чоловіка. На честь Кришни складають пісні і драми. На свята Кришни віруючі розмальовують один одного світлими фарбами, бавляться на гойдалках, відправляють обряди і жертвоприношення.

Основні свої ідеї індуїзм запозичив зі староіндійського епосу “Махабхарата” (від санскр. -- “Легенда про велику битву бхаратів”), створеного у VI--П ст. до н. е. У ньому розповідається про боротьбу двох царських династій -- Кауравів і Пандавів. У цій боротьбі бог Кришна був на боці Пандавів, які за його допомогою перемогли і повернули собі царство. Тема епосу міфологічна, але він -- своєрідна енциклопедія релігійних і філософських вчень, міфології, діяльності соціальних і політичних інститутів Стародавньої Індії. Його складовою була “Бхагават-гіта” (від санскр. -- пісня бога) -- трактат про основи брахманізму й індуїзму. У ньому носіями релігійної культури, ритуальних обрядів, етики, естетики, соціального устрою і побуту в індуїзмі названо жерців-брахманів. їхній авторитет був незаперечним. З брахманів виходили найпопулярніші в Індії релігійні вчителі -- гуру (від санскр. -- духовний наставник, учитель). Вони навчали молоде покоління мудрості індуїзму.

Жерці-брахмани в індуїзмі виконували також особливу релігійну практику тантризму -- читання мантр, священних заклинань, що їм приписується чарівна сила. Це слова, наприклад, “ом”, і цілі словосполучення, часто безладні, але за допомогою їх, на думку віруючих, можна швидко позбавитися від хвороб, набути надприродної сили, досягти успіхів у справах тощо.

В індуїзмі функціонують численні секти. Керують ними гуру -- посередники між людиною і богом. Як правило, секти не ворогують і не протистоять одна одній. Всі вони визнають авторитет Вед, вчення про карму і переселення душ, вірять у боговстановлення каст. Особливого розвитку набула аскетична секта йога (від санскр. -- поєднання, роздуми, споглядання), а наприкінці XV ст. на засадах індуїзму в Індії сформувалась військово-релігійна секта сикхів.

Соціальною основою індуїзму була і залишається кастова система. Належність до касти є суворою необхідністю. Каста -- життєвий простір, в якому мешкає індивід; іншого для нього не існує. Чотири первісні касти з часом роздрібнились на підкасти, яких в Індії налічується сьогодні від двох до трьох тисяч. Виключена зі своєї касти людина опиняється поза законом. Каста визначає місце особи в суспільстві, її права, поведінку, зовнішній вигляд, одяг і навіть позначки на лобі і прикраси, що їх вона носить. За порушення встановлених у касті норм її члени піддаються суворим покаранням і мученицьким обрядам “очищення”. При цьому життя в касті вважається не кінцевою метою, а епізодом. Кінцева мета -- нірвана, коли зникають усі мирські розбіжності. Каста -- щабель до самореалізації.

За своїми характеристиками індуїзм близький до світових релігій, проте через кастовий поділ він не зміг вийти за межі Індії: щоб стати індуїстом, потрібно бути членом однієї з каст. Разом із тим індуїзм суттєво впливає на духовне життя інших народів своєю релігійною філософією і різними видами релігійної практики. Індуїзм постійно модернізується, переважно, під впливом християнства та ісламу, проте залишається основною релігією народів Індії.

7. Релігії Давнього Китаю

Одна з найдавніших у світі цивілізацій -- давньокитайська -- сформувалася у II тис. до н.е., осівши в долині р. Хуанхе, їй притаманні раціоналізм мислення, повага до норм етики, адміністративної практики.

З часом сформувалася політеїстична релігія з яскраво вираженими елементами тотемізму, культу предків, культу природи, особливо Землі (у кожному поселенні був вівтар для жертвопринесень духу Землі). Поширеними були криваві жертвопринесення.

Храмів у Давньому Китаї не було, функції жерців виконували державні чиновники, а найважливішими ритуалами верховодив сам правитель.

Поширеними були і місцеві культи. Відчутним був вплив шаманів, знахарів, ворожбитів.

Саме в такому середовищі сформувалися основні релігійні системи Китаю: конфуціанство, даосизм, буддизм.

Конфуціанство сформувалося на рубежі VI--V ст. до н.е. як філософське вчення, в якому домінував соціально-моральний аспект. З часом воно розвинулося в одну з найвпливовіших у Китаї (поряд із буддизмом і даосизмом) релігійно-філософських систем, серцевиною якої є ідеал досконалої людини, передумови і засади соціального порядку.

Особливості розвитку конфуціанства. Запропонував та обґрунтував його великий китайський мислитель Кон-фуцій.

Конфуцій, Кун-цзи, Кун-Фу-цзи, Кунг-Ксю, Кун Чжу-Ні («Учитель Кун»). Народився, за однією версією, взимку 550 р. до н.е., за іншою -- 551 р. до н.е. в знатній, але збіднілій родині, що мешкала в провінції Лу м. Цюйфу. Один із його предків був герцогом (першим міністром), який згодом був позбавлений цього титулу і, згідно з китайськими законами, його сім'я в п'ятому поколінні за своїм статусом належала до простолюду, називаючись Кунг. Це дало підстави стверджувати, що слово Конфуцій є латинізованою формою Кунг-Фут-це, тобто «філософ, учитель Кунг». Батько Конфуція був офіцером, служив комендантом містечка Тсов. Сам Конфуцій був сином у другому шлюбі батька, в який той вступив, маючи понад сімдесят літ.

Батьки називали його Кев («маленький пагорб»), бо мати молилась за нього на пагорбі. З часом це слово стало священним для китайців, і вони бояться проголошувати його, як євреї слово «Єгова».

Коли Конфуцію виповнилося три роки, помер батько. Сім'я опинилася у великій матеріальній скруті, що змусило хлопця з ранніх літ бути і пастухом, і сторожем, прилучатися до різних ремесел. У п'ятнадцятилітньому віці він виявив неабиякі пристрасть і здібності до навчання. У дев'ятнадцять років одружився, а невдовзі отримав посаду наглядача амбарів і державних земель, виявивши себе ревним служивцем.

На двадцять другому році Конфуцій розпочав свою діяльність учителя. З часом довкруг нього зібралось немало молодих і допитливих людей, зорієнтованих на пізнання принципів моральності й правильного державного управління. Він викладав історію, основи політики, учення про моральність, тлумачив смисл книг, народних пісень, музику. Для нього важливими були не розмір плати за навчання, а здібності й старання учня.

Пізні національні релігії

Здійснивши подорож до міста Лу, де знаходилася резиденція імператора, Конфуцій познайомився з найвідомі-шими тогочасними мислителями, багато працював у бібліотеці. Доводилося неодноразово спілкуватися з чиновним людом, правителями, що живило його розум роздумами про мудру і справедливу владу. Проте не завжди можновладці прислухалися до його слів.

На п'ятдесят другому році життя Конфуцій отримав службу намісника м. Хунг-то, яке роздирали соціально-політичні протиріччя. Він видав закони, що змінили ситуацію в місті, життя городян. Наприклад, для літніх людей передбачалися інші продукти, ніж для молодих, на слабких покладалися інші обов'язки, ніж на сильних. Ці нововведення швидко дали свої плоди, і Конфуція невдовзі призначають наглядачем державних земель провінції Лу. І на цій посаді він відзначився сміливими і розсудливими нововведеннями, що сприяло призначенню його міністром. Але незадовго внаслідок непорозумінь з герцогом Конфуцій покидає службу і починає своє мандрування різними провінціями Китаю. Йшов тоді йому 56 рік.

На цей період у нього було до трьохсот учнів і послідовників, серед яких сімдесят-вісімдесят, за словами Конфуція, володіли неабиякими здібностями. Найближчі з них рідко розлучалися з ним надовго. Здебільшого вони сиділи чи стояли довкруг учителя, вслухаючись у його думки, разом проникаючи вглиб історії, пізнаючи поетичні образи, релігійні обряди, етичні норми. Він був розкутий і відкритий у таких розмовах.

Тринадцять років тривало поневіряння Конфуція, який не переставав надіятись на те, що хтось із державних вельмож запросить його до себе в радники. Але вони охоче приймали його в себе, та до слів його не прислухалися. Шістдесятивосьмирічним він повернувся в провінцію Лу, присвятивши свої останні дні літературній праці. В цей час помирає його син (у Конфуція було ще дві дочки), улюблений учень, чию смерть він переніс із глибоким болем: «Небо знищує мене», -- у відчаї промовив він.

Один із його учнів стверджував, що про найближення своєї смерті Конфуцій дізнався у віщому сні. «Жоден мудрий правитель не приходить, щоб узяти мене за вчителя. Пора мені вмирати», -- так підсумував він своє життя. Невдовзі злігши, на сьомий день помер. При ньому не було тоді ні дружини, ні дітей. Сталося це в 479 р. до н.е.

Учні поховали його з великими почестями, багато з них, побудувавши довкола могили хатинки, протягом трьох років молилися там за свого вчителя. Тепер там пантеон Конфуція та його учнів.

Звістка про смерть Конфуція швидко облетіла давньокитайську державу. Відтоді багато його співвітчизників стали поклонятися йому, були серед них і ті, хто за життя Конфуція неприховане ігнорував його.

Приблизно через 225 років після смерті Конфуція відбулася зміна правлячої династії в Китаї. Нова влада, прагнучи насадити деспотичні порядки в державі, наштовхнулася на потужний спротив послідовників Конфуція, що, зрештою, спричинило крах тиранії. Сила і вплив Конфуція після смерті виявилися значно могутнішими і, що найголовніше, -- затребуваними, не як за його життя, хоч Конфуцій не залишив після себе жодних текстів, у яких була б викладена його філософсько-етична система. Можливо, це сталося тому, що свої думки він розцінював не як ориганільні творіння, що претендують на статус божественного Одкровення, а всього лише як коментування істин, сформульованих давньокитайськими мудрецями. Його цікавила тільки людина. Цілісне уявлення про нього та його погляди викладено в працях учнів Конфуція.

На тому місці, де був його будинок у Цюйфу, у XII ст. споруджено храм Конфуція. Формою він нагадує імператорський палац, оточений стіною з червоної цегли, з чотирма вежами на кутах. Симетрично розташовано кілька будинків. Головний із них -- Дачандянь -- Палац вищої досконалості, там стоїть статуя Конфуція і відбуваються жертвопринесення. Храм реконструйовано у 1724 р., він є справжнім центром китайської культури.

Із зростанням авторитету конфуціанства відбувався і процес канонізації особи Конфуція. З 555 р. обов'язковою стає наявність храму Конфуція в кожному місті, де спочатку поклонялися поминальним табличкам Конфуція, потім -- його скульптурам. Пізніше цього мислителя стали вважати «першим святим», а ще через деякий час розроблено церемонію поклоніння Конфуцію на його могилі, а йому присвоєно титул «наставника держави». Потім його стали називати «великим вчителем нації», у 1906 р. було замінено «середні жертвопринесення» Конфуцію «великими жертвопринесеннями». Культ Конфуція зберігся і після падіння династії Цін у 1912 р., хоча жертвопринесення Небу, Сонцю і Місяцю було скасовано. Лише в КНР культ Конфуція припинив своє існування на державному рівні, але в побуті зберігся дотепер.

Діяльність Конфуція припала на ті часи, коли давньокитайська релігія вже остаточно сформувалась. Це було вчення про Небо, духів і душі предків з відповідною системою релігійного культу. Розвиток вірувань, культової системи майже не відбувався, не було духовенства, священних писань і богослов'я. Головними були зумовлені звичаями зовнішні дії. Конфуцій усе це сприйняв як абсолютну істину. Він не вважав себе релігійним реформатором. В існуючу систему анімістичних і фетишистських уявлень з дуже бідною міфологією, але з розвинутою магією він вніс ідеї, яких потребувало суспільство, сповнене соціального напруження і протиріч. Його вчення -- не стільки релігійне, скільки етико-політичне, оскільки в релігійно-філософському вченні Конфуцій зробив наголос на етико-полі-тичних проблемах.

Філософсько-етичні, релігійні засади конфуціанства. Конфуціанство є складним комплексом філософських, етичних, релігійних поглядів, особливим способом життя, основу якого становить солідарність. Серцевину його утворює своєрідне розуміння моральної природи людини, її взаємозв'язків у родині, суспільстві, державі.

Спершу конфуціанство заявило про себе як етико-філософське вчення, а його творець бачив себе навчите-лем мудрості, завдання якого полягало в коментуванні висловлювань давніх мудреців. Загалом конфуціанство було спрямоване на стабілізацію китайського суспільства, якому дошкуляли різноманітні міжусобиці та смути. Це спонукало Конфуція, звернувшись до давніх національних вірувань, традицій, культів, переосмислити їх відповідно до тогочасних суспільно-політичних, духовних обставин.

Передусім він зосереджується на двох давньокитайських культах -- культі Неба і культі предків. Небо конфуціанство розглядає і як частину природи, і як вищу духовну силу. Даром Неба є етичні якості людини, з якими вона повинна жити в злагоді, що передбачає підкорення Небу. Визнання конфуціанством необхідності поклоніння Найвищій сутності, Вищому правителю, Небу є найважливішою підставою того, щоб вважати його релігією.

8. Основи віровчення і культу конфуціанства

Культ предків і норми сяо. Йдеться про куксу предків - як мертвих, так і живих. Значно змінивши зміст і форми цього культу, відомого в своїх основних рисах чи не всім народам («Шануй батька і матерь свою», - сказано в Біблії), конфуціанство додало йому глибокий сенс символу соціального порядку і перетворило його на щонайперший обов'язок кожного китайця, універсальну і загальну норму поведінки. Саме з цією метою Конфуцій розробив вчення про сяо, синову шанобливість.

Сяо, як вважав Конфуцій, - це основа гуманності. Бути шанобливим сином зобов'язаний кожен, а особливо - людина грамотна, утворена, гуманна, прагнуча до ідеалу цзюнь-цзи. Сенс сяо, як його тлумачить Ліцзі, - служити батькам чи за правилами, поховати їх чи за правилами і приносити їм жертви чи за правилами. Згідно цим правилам, детально і докладно розтлумаченим в Ліцзі, шанобливий син повинен все життя предайно піклуватися про батьків, прислужувати і догоджати їм, бути готовим на все в ім'я їх здоров'я і блага, шанувати їх за будь-яких обставин. Навіть якщо батько недобродійний, якщо він лиходій, злодій або вбивця, шанобливий син зобов'язаний лише покірливо перестерігати батька, принижено просити його повернутися на дорогу чесноти. У середньовічному Китаї вважалося нормальним і навіть заохочувалося законом, що син не сміє свідчити проти батька, що знову-таки сходить до Конфуція, який якось в полеміці заявив, що прямота і чесність не в тому, щоб зрадити батька, а в тому, щоб покрити його, навіть якщо він «вкрав барана».

Культ синової шанобливості з часом досяг в Китаї загального визнання, став нормою життя, а видатні приклади сяо, зібрані в збірці «24 зразка сяо», перетворилися на об'єкт захоплення і наслідування. Ось декілька зразків сяо з цієї збірки: бідняк, що продав сина, щоб нагодувати вмираючу з голоду матір, знаходить в городі судину із золотом і написом «за твоїм сяо»; восьмилітній хлопчик в літні ночі не відгонить від себе комарів - хай вони краще жалять його, а адже то стануть турбувати його батьків; шанобливий син в голодний рік відрізував від себе шматок тіла, щоб зварити бульйон для батька, що ослабів; добродійний ханьській імператор Вень-ді під час трирічної хвороби матері не відходив від її ложа, особисто готував їй їжу і пробував ліки, що все призначалися їй. Ці і багато інші аналогічні розповіді покликані були з дитинства виховувати в шанобливому сині готовність до самопожертвування в ім'я культу предків.

Культ сім'ї і клану. Конфуціанський культ предків і норми сяо сприяли розквіту культу сім'ї і клану. Сім'я вважалася серцевиною суспільства, інтересам сім'ї надавалося набагато більше значення, ніж інтересам окремо взятої особи, яка розглядалася лише в аспекті сім'ї, крізь призму її вічних - від далеких предків до віддалених нащадків - інтересів. Сина, що підріс, одружували, дочку видавали заміж по вибору і рішенню батьків, причому це вважалося настільки нормальним і природним, що проблема любові при цьому зовсім не вставала. Любов, тобто щось особисте і емоційне, завжди знаходилася в зовсім іншій площині, на невимірний нижчому рівні, ніж інтереси сім'ї, що вважалися категорією високого морального боргу (и). Любов могла прийти після браку, могла і не приходити зовсім (чоловіки із спроможних сімей могли компенсувати її відсутність вибором собі наложниці на смак - цьому дружина не мала права перешкоджати, хоча на практиці траплялося по-різному). Але це ніколи не заважало нормальному існуванню сім'ї і виконанню подружжям свого усвідомленого соціально-сімейного боргу, який виражався знову-таки в дотриманні інтересів сім'ї, тобто в народженні дітей, перш за все синів, покликаних продовжити рід, зміцнити позиції сім'ї в століттях.

Звідси - постійна тенденція до зростання сім'ї. Велика нерозчленована сім'я (та сім'я, яку мав на увазі Конфуцій, коли він порівнював її з державою) існувала і до Конфуція, але по перевазі серед знаті. Конфуціанство своїм культом предків і сяо створило додаткові стимули для її небувалого розквіту: за наявності хоч би хоч трохи сприятливих економічних можливостей прагнення до сумісного мешкання близьких родичів ставало вирішальним імпульсом і різко переважало над сепаратистськими тенденціями. В результаті великі сім'ї, що включали декілька дружин і наложниць голови сім'ї, чимале число одружених синів, безліч внуків і інших родичів і домочадців, стали вельми поширеним явищем впродовж всієї історії Китаю (спосіб життя одній з них добре описаний в класичному китайському романі «Сон в червоному теремі»). Такі сім'ї ділилися звичайно лише після смерті батька, а то і обох батьків. Старший син займав місце голови сім'ї і одержував велику частку спадку, у тому числі і будинок з храмом предків, тоді як решта частини загального майна ділилася порівну між всією рештою синів. Все нові сім'ї, засновані молодшими братами (а кожний з них ставав главою свого, бічного по відношенню до головного, культу предків), протягом тривалого часу продовжували знаходитися залежно від старшого брата, що був тепер главою основної лінії культу, загального для всього клану. Виникав могутній розгалужений клан родичів, що міцно трималися один за одного і населяли деколи ціле село, особливо на півдні країни, де клани бували найбільш сильні.

Зрозуміло, в рамках такого клану, у принципі, діяли всі ті ж соціально-економічні закономірності, що і в масштабах суспільства в цілому. Одні сім'ї за десятиліття ставали біднішими і приходили в занепад, інші, навпаки, могли розбагатіти, причому в цьому випадку до ним починали тяжіти збіднілі родичі і їх будинок ставав центром клану. Бідні родичі за дрібні подачки допомагали своєму розбагатілому родичу, а багатий господар клану вміло використовував сімейно-кланові традиції для безсоромної експлуатації їх праці. Виникала сімейно-кланова корпорація, в рамках якої верхи і низи були міцно спаяні як спорідненістю, так і традиціями, нормами кланової взаємодопомоги, заснованими все на тому ж культі предків і сяо.