Взаємодія науки та релігії. Вільнодумство

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Наука та релігія

У процесі історії взаємозв'язки науки і релігії характеризувалися як гострими, нерідко трагічними конфліктами, так і спробами примирити науку й релігію. Конфлікти вибухали тоді, коли релігія намагалася привласнити монопольне право визначати все духовне життя суспільства, бути вищим арбітром істини в поглядах на світ. У боротьбі з теологією наука завоювала собі право на незалежне від релігії існування. Відбулося розмежування сфер релігійної віри і наукового пізнання -- наука, пізнаючи навколишній світ, використовує власні методи і відповідно до принципів наукового мислення пояснює його на основі внутрішніх закономірностей розвитку. Релігія зосередила свою увагу на так званих граничних питаннях людського буття, зокрема на питаннях про походження людини, сенсу і цінності життя, безсмертя душі, її існуванні в потойбічному світі тощо. Головним методом вирішення цих питань у теології є релігійна віра.

Питання про те, що знаходиться в центрі Всесвіту -- Земля чи Сонце -- більше не є предметом дискусій між наукою та релігією. Будова і закономірності розвитку Всесвіту знаходяться повністю в компетенції науки. Здобуті наукою знання про навколишній світ не розглядаються як абсолютні. В процесі пізнання вони уточнюються і поглиблюються. Але релігія й нині претендує на абсолютну істину у розв'язанні таких питань, як походження світу, людини, сенсу і цінності її життя. Зберігаються розбіжності між наукою і релігією у поглядах на істину. Їх суттєві ознаки такі:

I. Як наука, так і релігія пропонують людині певний вибір положень, кожне з яких видається за істинне. Водночас вихідний пункт і обгрунтування істин науки і релігії різні. Науковий світогляд, пропонуючи як істинні, наприклад, твердження про те, що Всесвіт нескінченний у просторі й часі, що причиною грому є електричні розряди, а грипу -- віруси тощо, виходить із реальної дійсності та міри проникнення у цю дійсність.

Коли ж релігія пропонує на віру, наприклад, те, що існує потойбічне життя, що Ісус Христос своєю кров'ю сплатив Богові за наші гріхи та забезпечив нам райське життя на небі, що згодом настане Армагеддон і т.п., -- для ствердження цього вона посилається на тексти священних книг: Біблію, Коран, Зенд-Авесту, Веди, Трипітаки тощо.

II. Вивчаючи дійсність, наука формує свої положення у вигляді гіпотез, теорій і законів. Релігія ж формує свої положення у вигляді «абсолютних істин». Зміна догм веде до зміни релігій: вклоняєшся іконі -- ти православний, перестав вклонятися іконі -- ти протестант. Хрестишся трьома пальцями --православний, двома -- старообрядець, п'ятьма -- католик.

III. Істинність наукових положень підтверджується чуттєвим сприйняттям, раціональним аналізом, перевіркою на практиці. Жодна з релігій не витримує такої перевірки, її основні положення сприймаються на віру.

IV. Наукові положення сприймаються і засвоюються людиною завдяки їх переконливості, доказовості, доступності для вивчення, перевірки на практиці. Релігійні вірування прищеплюються людині навіюванням і самонавіюванням. У дитинстві релігії навчають батьки, а в подальшому житті стереотипи, що склалися, підтримуються у віруючого релігійними проповідниками, спілкуванням з одновірцями. Читання молитов, діяльна участь у релігійному житті громади є активною формою самонавіювання релігійних вірувань. Отже, віруючий в оточенні мусульман і сам стає мусульманином, серед християн -- християнином, серед буддистів -- буддистом. Бурхливий розвиток наукових знань, величезні здобутки науково-технічного прогресу поступово формують нове ставлення до навколишнього світу, новий тип культури і розуміння пізнавальних можливостей людини, яке, за влучним висловом Аапласа, не потребує гіпотези про Бога. В минулому релігія посиланнями на Бога довела пояснення людині тих явищ, яких вона не розуміла і пояснити не могла. Релігійна віра, як говорили філософи, компенсувала людині незнання. Нині ситуація цілком змінилась. Наукове пізнання навколишнього світу не залежить від релігії.

Співвідношення наукових знань і релігії

Роль науки як засобу пізнання істотно зросла в XX ст. і продовжує зростати. Саме науці людство зобов'язане величезним приростом знань про навколишній світ, проникненням у таємниці макро- і мікросвіту. Здобуті знання істотно розширили горизонти бачення людиною природи і творчого її освоєння. Проте зростання знань про навколишній світ не привело до автоматичного відмирання релігії, як це вважалося з точки зору просвітництва. Взаємодія науки та релігії виявилась значно складнішою. Розвиток науки пов'язаний не тільки з досягненнями, а й з втратами. Успішне вирішення одних проблем породжувало інші, часто драматичні, проблеми. В наш час зростає попит не тільки на наукові знання, а й на моральну оцінку цих знань, особливо діяльності людини в сфері економіки, нових технологій, політики. Людство зіткнулось з гострими екологічними проблемами. В такій ситуації релігія виступає як критичний чинник щодо матеріально-технічної бази сучасної цивілізації, яка досить швидко розвивається. Триває діалог науки і релігії з глобальних проблем сучасності, обговорюється майбутнє людської цивілізації.

У сучасну епоху в теології здійснюється переосмислення взаємин науки та релігії, співвідношення наукових знань і релігійної віри. Богослови висловлюють різні точки зору з цього приводу.

Найбільш поширеними є богословські погляди на сутність конфліктів між наукою та релігією.

І. Деякі богослови вважають, що конфлікт спричинила сама церква. Протистояння науки і релігії, на їх думку, зумовлене нерозумінням Святого Письма, в якому Бог чітко наказав людині панувати над світом і цим самим зобов'язав її займатися наукою, пізнавати світ. Без допомоги наукових знань неможливо виконати настанови Творця. Англійський фізик і протестантський богослов А. Хайард вважає, що самі служителі церкви часто спростовували наукові теорії як не сумісні з Біблією, навіть не ознайомившись з ними. Вони, на думку А. Хайарда, виступаючи проти науки, вважали, що захищають Біблію і віру, а насправді вони захищали власну, часто невірну інтерпретацію Біблії і формували в людей хибну думку, що християнство суперечить науковим знанням.

II. Найпоширеніша серед богословів точка зору, що винуватці конфлікту -- і наука, і релігія. На думку німецьких католицьких богословів Е. Фера і О. Шпюльбека, австрій ського протестантського богослова Н. Янга, причина конфліктів між наукою і релігією полягає в тому, що вчені та богослови переходили межі своїх досліджень і вторгались у сфери, де вони неспроможні висловити компетентних думок. Теологи вимагали від учених, щоб результати їх досліджень узгоджувались з релігій ними догмами, а вчені спростовували ці домагання і твердили, що їх наукові досягнення підтверджують хибність релігійного світорозуміння та уяви про Бога. Наслідки такого протиборства, на думку богословів, виявилися плачевними для церкви. Вчені, вивчаючи закономірності природи, тепер не звертаються за допомогою до релігії і не беруть на себе моральної відповідальності за соціальні наслідки своїх наукових відкриттів. Церква могла б стати «моральним арбітром» у запровадженні нових технологій у виробництво.

Без примирення науки і релігії цього досягти неможливо.

III. Окремі богослови висувають ідею про можливість доповнення релігією і наукою одна одної. Вони виходять з того, що кожному явищу властиві сутність і значення, їх наукова інтерпретація грунтується на принципі причинності, а релігій на -- на переконанні. Звичайно, вчений, на думку богословів, може виявити і з'ясувати сутність окремих явищ чи предметів, але розкрити сутності світу як цілісної системи, він не може. Тому наука не може вказати людині життєвих орієнтирів, визначити мету її існування. Релігія допомагає осягнути повну істину на основі зміни, вдосконалення самої людини, допомагаючи їй зрозу міти сенс і цінність життя. Можна вважати, твердить американський філософ X. Ролстон, що «наука шукає знання, а релігія --мудрість. Вони не виключають одна одну, а частково доповнюють, наука пояснює і інформує, а релігія відкриває і реформує». Оскільки людське життя не поділене на сепаратні частини і переживається як цілісна, взаємозв'язана система, тому наука і релігія, на думку богословів, можуть доповнювати одна одну.

IV. Іноді богослови намагаються ототожнювати науку та релігію. Основою такого підходу є теза, що наука і релігія, пізнаючи навколишній світ, користуються понятійними конструкція ми, які є продуктом мислення. Наприклад, фізики користуються поняттям «нейтрино», за допомогою якого описуються властивості та фізичні процеси, які неможливо з'ясувати за допомогою класичної фізики. Те ж саме можна сказати і про теологічне визначення Божественної Трійці. На думку американських теологів Г. Гріна і К. Петерса, поняття «Трійця» так само є понятійною конструкцією, характеристики якої не можуть бути описані в класичних термінах. Безпосереднє спостереження того чи іншого явища, неможливість його зображення зовсім не означає, що дане явище не існує. Заперечувати існування Бога лише на тій підставі, що він не видимий, не більш логічне, вважають богослови, ніж заперечувати існування елементарної частки «нейтрино» по тій же причині. Наука і релігія, на їх думку, тотожні.

Богослови впродовж століть, особливо сьогодні, у добу науково-технічного прогресу, намагаються примирити релігійну віру та людський розум, науку й релігію. При цьому вони намагаються зберегти недоторканими основні релігійні догми.

Форми примирення богословами науки і релігії.

I. У минулому й нині богослови намагаються принизити розум і звеличити віру, релігію. Вони проголошують розум причиною першого гріха у світі і причиною втрати райського блаженства. За біблійною легендою, перші люди, Адам і Єва, жили з насолодою в раю доти, доки з намови диявола не побажали «скуштувати плодів пізнання». Біблія стверджує; «Мудрість світу цього є безумством перед Богом». Блаженний Августин, християнський богослов IV ст., вважав, що розум вартий поваги лише у тому разі, якщо він слухняно прямує за релігійною вірою. «Щоб твердо знати, треба спочатку повірити», -- повторював він.

Отже, однією з форм розв'язання конфлікту між вірою, релігією і розумом, наукою богослови вважають незаперечне визнання, в тому числі науковцями, примату, первісності віри перед знаннями й практичним досвідом.

II. З розвитком культурного прогресу вагомішими ставали успіхи розуму та науки в поясненні дійсності. Це розуміли й богослови. Вони висунули ідею «гармонізації» розуму, науки з релігією: «Гармонія між наукою і релігією настає тоді, -- стверджував Фома Аквінський, -- коли розум не втручається у богослов'я, коли він шукає засобів виправдання віри в Бога».

Відповідно до такої «гармонії» в епоху Відродження сформувалася теорія так званої двоїстої істини, за якою і утворилися істина віри й істина розуму. Внаслідок цієї теорії істинним, з погляду віри, є положення про те, що Христос помер і сам себе воскресив; що існує Бог, але він у трьох особах. З погляду ж розуму це виглядає неприйнятним. То й що? Хай розум цього і не сприймає, але залишить все це у недоторканому стані релігійній вірі.

Теорія двоїстої істини відіграла прогресивну роль, оскільки припускала існування науки за неподільного панування релігії та церкви.

ІII. Богослови посилаються на труднощі процесу пізнання і неоднозначність наслідків науково-технічного прогресу.

В цьому аспекті вони висувають тезу про особливу роль церкви, релігії в усуванні його негативних наслідків, розв'язанні спричинених ним суспільних конфліктів, власне в гуманізації науково-технічного прогресу. У процесі пізнання наука, вирішуючи одні завдання, розпочинає вирішувати нові, більш складні. Здобуті знання збільшують острів знань, водночас розширюють межі дотику цього острова з невідомим.

Посилаючись на це, богослови твердять, що наука виявляє своє безсилля, оскільки більше ставить проблем, ніж їх вирішує, що вона нічого повністю вирішити не може. І це при тому, що наука постійно озброює нас все новими й новими достовірними знаннями.

Приниження релігійної віри і звеличення розуму призвело, заявляють богослови, до створення зброї масового знищення, виснаження природних ресурсів, екологічних катастроф, -- усе це, мовляв, -- розплата за претензії розуму. Негативні наслідки науково-технічного прогресу є результатом не наукових або технологічних процесів, а соціальних чинників.

Людство не може відмовитися від здобутих наукою знань, від досягнень науково-технічного прогресу -- електроенергії, виплавки металів, від телевізорів, літаків. Людство вже не в змозі повернути у печерний час, до натурального господарства. Процес незворотний. Запобігти ж негативним наслідкам науково-технічного прогресу можна лише соціальними заходами.

IV. Задля обгрунтування можливості «узгодити» науку та релігію богослови нерідко посилаються на релігійність окремих учених, в особі яких начебто органічно поєднувалися релігійна віра й наукове пізнання. Звідси богословська теза про можливість співіснування іфри і науки у науковій діяльності, технічному прогресі. Проте серед учених найменший, порівняно з іншими верствами суспільства, відсоток віруючих. Саме стан релігійності поміж учених підтверджує істину: чим більше науки, тим менше віри. Крім того, досліджуючи природу, виявляючи в ній прояв природничих закономірностей, а не надприродних сил, навіть віруючий учений заперечує Бога в царині свого дослідження. Віруючий вчений-психолог не впускає Бога у психологічне життя людини, біолог -- у живу природу, астроном -- у Всесвіт.

Ім'я будь-якого вченого-віруючого ми знаємо не тому, що він віруючий, а тому, що він учений. Авторитет ученого з галузі науки не слід переносити у галузь релігійної віри, оскільки за характером релігійності вчений-віруючий нічим не відрізняється від звичайних віруючих.

У питаннях відкритих наукових істин між усіма вченими, у тому числі віруючими, встановлюється повна єдність поглядів. З питань же релігії серед вчених -- те саме протистояння, яке ми спостерігаємо поміж віруючими взагалі. Однак учений-віруючий став віруючим не через вивчення науки, а внаслідок виховання в дитинстві, дотримується релігійних поглядів за традицією своїх батьків, домашнього оточення, співвітчизників. Наприклад, фізик Архімед був язичником, фізик Макс Планк -- католиком, фізик Альберт Ейнштейн -- іудеєм, фізик Андрій Сахаров -- православним. Учених об'єднують наукові знання, а не релігійні вподобання.

Віруючий впевнений, що Бог його чує, допоможе, збереже, вилікує. «Про що б не молилася людина, вона молиться про чудо», -- зазначав російський письменник Іван Тургенев.

IV. Геоцентризм і антропоцентризм -- визнання Землі центром Всесвіту, а людини -- центром світових подій, центром турбот Бога.

V. Існування безсмертної душі, а звідси -- віра у загробне життя, потойбічний рай, переселення душ тощо.

VI. Провіденціалізм -- віра у заздалегідь визначену долю людини, історичних процесів, скінченність світу у вигляді Армагеддону, Страшного суду, пекельних мук. Критичний аналіз головних положень релігійного світогляду є складовою частиною процесу становлення й утвердження наукового світогляду.

Релігійний світогляд, як і будь-який інший, дає віруючому систему узагальнених поглядів на світ і місце людини в світі. І хоча все у релігійному світогляді розглядається крізь призму надприродного, у світогляді віруючої людини, у релігійному віровченні поряд з релігійними ідеями і концепціями співіснують і нерелігійні елементи.

Релігійний світогляд складається з певної сукупності своєрідних положень. Ці положення виражають собою віру людини в існування світу надприродного, визнання якого виключає науковий підхід до пізнання дійсності; існування, реальність якого спростовується всією сукупністю наукових досягнень.

Головні положення релігійного світогляду

I. Визнання існування надприродних істот -- богів, дияволів, духів, бісів та інших ілюзорних сил, їхнього верховенства над світом реальним, природним.

II. Креаціонізм (від лат. «креаціо» -- творю) -- творення світу з нічого, творення живих істот, людини, душі тощо.

III. Чудеса -- порушення законів природи внаслідок втручання божества. Без віри в чудеса, без демонстрації чудес не існувала і не може існувати жодна релігія, жодне віросповідання, хоч у кожній релігії, віросповіданні подається свій, специфічний набір чудес. Поновлення ікон, нетлінність мощей, явлення Богородиці -- це загальновизнані чудеса для християн-православних і християн-католиків, а для християн-єговістів -- це явне святотатство.

Однак будь-який віруючий переконаний, що Бог творить чудеса, що він постійно управляє світом, втручається у хід подій. Без такої віри не може бути, наприклад, молитви.

Основи християнського віровчення

Християнство (від грецьк. christos -- помазаник, Месія) зародилося в І ст. н. е. у Палестині як одна із сект іудаїзму. Це споконвічне споріднення з іудаїзмом -- надзвичайно важливе для розуміння коренів християнської релігії -- виявляється й у тому, що перша частина Біблії, Старий Завіт, -- священна книга як іудеїв, так і християн. Друга ж частина Біблії, Новий завіт, визнається тільки християнами і є для них найголовнішою.

Поширюючись у середовищі євреїв Палестини і Середземномор'я, християнство вже в перші десятиліття свого існування завойовувало прихильників і серед інших народів.

Християнство як нова релігія виникло в східній частині Римської імперії і згодом розповсюдилося в усьому світі. Виникнення і поширення християнства припало на період глибокої кризи античної цивілізації, занепаду її основних цінностей. Ця релігія спочатку була вираженням протесту рабів і найбідніших прошарків населення проти рабовласницького ладу, але потім християнське вчення привабило й інші, більш заможні прошарки населення, що розчарувалися в римському суспільному устрої. В основу християнської релігії лягла віра в спокутну місію Ісуса Христа, який своєю мученицькою смертю спокутував гріхи людства. Християнство пропонувало своїм прихильникам шлях внутрішнього спасіння: відхід від зіпсованого, гріховного світу в себе, усередину власної особистості; грубим плотським задоволенням протиставляється суворий аскетизм, а зарозумілості й марнославству «сильних світу цього» -- свідома смиренність і покірність. У залежності від способу життя, дотримання всіх релігійних канонів, віри в друге пришестя Христа кожному віддасться за заслугами: кому страшний суд, кому небесна кара, кому царство Боже.

У перших християнських громадах уже відзначалася та єдність, шо простежується також у пізніший період. Члени християнських громад намагалися думати не тільки про себе, але й про долю всього світу, молитися не тільки за своє благо, але і про загальне спасіння. Членами громад ставали люди різних національностей, що визначило подальший розвиток християнства як світової релігії, яка не знає ні національних, ні мовних кордонів.

Головною особливістю християнської моралі є те, що догмати християнського віровчення вважаються незмінними, а основні норми моралі зберігають свою силу в кожному новому поколінні віруючих людей. Християнська мораль містить у собі сукупність правил, які регулюють взаємини між людьми.

Наступним кроком у розвитку поняття «церква» стала ідея її непогрішності: помилятися можуть окремі християни, але не церква. Пояснюється теза тим, що церква одержала Святий Дух від самого Христа через апостолів, які заснували перші християнські громади.

Починаючи з IV ст. християнська церква періодично збирає вище духівництво на так звані Вселенські собори. На цих соборах розроблялася і затверджувалася система віровчення, формувалися канонічні норми і богослужбові правила, визначалися способи боротьби з єресями. У християнську мораль була включена сукупність норм, що регулюють взаємини між людьми в родині, громаді, суспільстві. Такими виявилися старозавітні й євангельські заповіді й інші моральні настанови, які в сукупності й склали те, що офіційно було схвалене і назване церквою кодексом християнської моралі.

Перший Вселенський собор, що відбувся в Нікеї в 325р., прийняв християнський Символ віри -- короткий звід головних догматів, що складають основу віровчення. Християнство розвиває визрілу в іудаїзмі ідею єдиного Бога, носія абсолютної доброти, абсолютного знання й абсолютної могутності. Два центральні догмати християнства говорять про триєдність Бога і боговтілення. Відповідно до першого, внутрішнє життя божества є відношенням трьох «іпостасей»: Отця (безначальної першооснови), Сина, або Логосу (значеннєвого й оформлюючого принципу), і Святого Духа (животворящого принципу). Син «народжується» від Отця, Святий Дух «походить» від Батька. При цьому і «народження» і «походження» мають місце не в часі, тому що всі особи християнської Трійці існували завжди -- «предвічні» -- і рівні за достоїнством -- «рівночесні».

Людина, відповідно до християнського вчення, створена «за образом і подобою» Бога. Однак гріхопадіння, вчинене першими людьми, наклало на людину пляму первородного гріха. Христос, прийнявши хресні муки і смерть, «спокутував» гріхи людей, постраждавши за весь рід людський. Тому християнство підкреслює, що страждання очищають людину, будь-які обмеження своїх бажань і пристрастей також призводять до очищення, «приймаючи свій хрест» людина може перемагати зло в собі самій і в навколишньому світі. У такий спосіб людина не просто виконує Божі заповіді, вона перетворюється, одухотворяється і стає ближчою до Бога. У цьому полягає призначення християнина, у цьому є його виправдання жертовної смерті Христа. З цим поглядом на людину пов'язане характерне тільки для християнства поняття «таїнства» -- особливої культової дії, за допомогою якої «під видимим образом передається віруючим невидима благодать Божа», тобто яке покликане реально ввести божественне в життя людини. У християнстві визнано сім таїнств -- хрещення, причастя, сповідь (покаяння), церковний шлюб, миропомазання, єлеєосвячення (соборування), священство (посвята у священнослужителі).

Спочатку християнство зазнавало гоніння. Окремим віруючим довелося пройти через важкі випробування: тюремні ув'язнення і катування («сповідники») або вони були засуджені до смерті («мученики»). Ці особи почали шануватися в християнстві як святі. Згодом ідеал мученика стає в християнській етиці центральним.

Ішов час. Умови епохи і культури змінювали політико-ідеологічний контекст християнства, в результаті чого воно розпалося на безліч різних течій, з'явилися різновиди християнства, які конкурують між собою, -- «віросповідання». Так, у 311р. християнство стає офіційно дозволеною, а до кінця IV ст. при імператорі Костянтині -- панівною релігією, що знаходиться під опікою державної влади. У цьому ж столітті між східним і західним християнством намічається розкол. У 40-х pp. V ст. спостерігається поступове ослаблення Західної Римської імперії, що закінчується, зрештою, її катастрофою. Це сприяло тому, що вплив римського єпископа (папи) значно зріс. У 1054 р. відбувся поділ православної і католицької церков, з'явилися римо-католицька і православна церкви. В основі розколу лежав конфлікт візантійської теології священної держави -- підлеглого щодо монарха положення церковних ієрархів і латинської теології універсального папства, що прагнуло підкорити собі світську владу.

Уже в V--VII ст. у Візантії, у ході так званих христологічних дебатів, відокремився монофізитський напрямок християнства. На відміну від діофізитів (більшість християн), які визнають в Ісуса Христа дві природи -- божественну і людську, монофізити вважали Христа не боголюдиною, а Богом. На Халкідонсь-кому Вселенському соборі монофізити зазнали поразки, а їхнє вчення було засуджене як єресь.

У V ст. виник також інший напрямок -- несторіансгво (від імені константинопольського патріарха Несторія), яке вчило, що Ісус не Бог і не боголюдина І людина, що стала обителлю божества. Як і монофізитський напрямок, нестор. анство засудили як єресь на Ефесському соборі.

Після загибелі Візантії в 1453 р. під натиском турків-османів головним оплотом православ'я стає Русь.

На Русі першим кроком назустріч до християнства стало хрещення Києва князем Володимиром і Новгорода Добринею. Широкому прийняттю цієї віри сприяло освоєння північних територій наприкінці XVIII ст. На хвилі переселення християнство поступово поширилося і затвердилося на всій території Русі.

Надзвичайно важливим етапом у православній історії був також і час життєдіяльності Сергія Радонезького. У цей період культ Трійці став однією з головних соціальних ідей, символом і прапором національного об'єднання, вченням про перебудову життя на нових моральних началах.

Після перемоги на Куликовому полі Русь швидко міцніла економічно й політично. У 1448 p. Собор російських архієреїв, незалежно від Константинополя, звів на кафедру митрополита Московського і всієї Русі єпископа Рязанського Іону. У такий спосіб був покладений початок автокефалії, самостійності Російської Церкви.

Патріаршество в Россії було встановлено за часів Бориса Годунова. У 1589 р. митрополит Іов став першим патріархом на Русі.

У XV11 ст. суперечки про норми обрядової практики призвели до розколу у результаті якого від православної церкви відокремилося старообрядництво.

На заході ідеологія і практика папства викликали протягом середніх віків чимраз більший протест як із боку світських верхів (особливо німецьких імператорів), так і серед низів суспільства. До початку XVI ст, цей протест у різних прошарках населення оформився в рух Реформації -- антикатолицький рух. Продуктом Реформації став протестантизм.

наука релігія вільнодумство віровчення

Вільнодумство

Релігія ніколи не була єдиним виявом духовності людини. На всіх етапах розвитку цивілізації вона мала своїх опонентів. З огляду на роздвоєність людської природи та здатність індивіда усвідомлювати як свою могутність, так і слабкість, як свою величну свободу, так і свою рабську покірність, як свою богоподібність, так і залежність від природної необхідності -- такий стан є скоріше закономірним, аніж випадковим. Складна й суперечлива людська природа сприяла тому, що в усі часи були ті, хто не задовольнявся безапеляційними церковними догматами. Силою власного розуму у тривалих клопітких пошуках вони прагнули знайти власні відповіді на найскладніші питання. Ось чому у процесі історичного розвитку з'явилася така форма духовної культури, як вільнодумство.

Вільнодумство -- ідейно-духовна течія, що визнає право людини на свободу мислення, вільне пізнання сутності світу, критичне ставлення до усталених поглядів і переконань.

Вільнодумство відображало прагнення людини вирватися із зовнішньої та внутрішньої духовної несвободи. Не було б його, не було б і розвитку релігії, людство не мало б того в своєму прогресі, що засвідчує силу, велич розуму і дії. Згідно з Біблією Бог, створивши людину за своїм образом і подобою, надав їй здатність оцінювати вільно, адже саме так діяв він під час творення світу. Тому ігнорувати вільнодумство як важливий здобуток у розвитку людського духу не можна.

Вільне мислення, вільна думка, вільнодумство -- це у першу чергу самостійний пошук істини. Тому поняття «вільнодумство» не тотожне поняттю «антирелігійна думка», хоч і не позбавлене повністю критичного аспекту. Бо ж «критикувати», «боротися», «заперечувати релігію» ще не означає беззастережно «вільно думати». Звісно, що вільнодумство у будь-якій духовній сфері так чи інакше пов'язано з релігією. Але такий зв'язок не може мати і ніколи не мав суто антирелігійного спрямування. Уперше термін «вільнодумство» вжив англійський філософ Джон Локк (1632--1704) у 1697 р. Щоправда, ще Б. Спіноза проголосив право розуму на вільне мислення, заявивши, що кожна людина народжується вільною, а тому мусить і вільно думати. Все ж першим наповнив змістом цей термін англійський філософ Ентоні Коллінз (1676-- 1729) у праці «Філософське дослідження людської свободи» (1713). Він розглядав вільнодумство як застосування розуму у пізнанні значення будь-якого положення, в контексті доказів «за» і «проти» відповідно до їх уявної сили чи слабкості.

Неможливо не згадати і французького філософа Рене Декарта (1596--1650). Його заклик до людського розуму «підвестися на власні ноги» в інтерпретації Коллінза набув нового сенсу. Як ідейно-духовна течія вільнодумство супроводжує людське суспільство протягом усієї його історії.

Вільнодумство давнього світу

На перших етапах становлення людства вільнодумство формувалося стихійно. Тому воно було здебільшого фрагментарним, сповненим сумнівів із багатьма застереженнями, не завжди переконливим. Перші його вияви можна зустріти вже у єгипетських («Пісня арфіста», «Бесіда зневіреного зі своїм духом») та вавилонських («Діалог пана і раба про сенс життя») творах.

Найбільшого розвитку вільна думка набуває у Давніх Греції та Римі. Вона пов'язана у першу чергу з іменами античних філософів: Ксенофана (567--470 до н. е.), для якого Бог -- це світ у всій його цілісності; Карнеада (приблизно 214--129 до н. е.) -- творця версії теорії ймовірності (пробабілізму); Демокріта (приблизно 460--371 до н. е.); Епікура (342--271 до н. у.) та Тіта Лукреція Кара (приблизно 99--55 до н. е.).

Праці Демокріта з фізики, етики, математики, музики, риторики, астрономії були своєрідною енциклопедією пізнання того часу. Як автор атомістичної концепції світу, він надав античному мисленню якісно нового розуміння безкінечності, незнищуваності і нестворюваності Всесвіту, переконаності в існуванні різноманітних світів, що виникають і гинуть. Атоми -- первинну основу всього сущого -- мислитель розглядав як неподільні, без'якісні, вічні. Водночас філософ учив, що вони розрізняються за формою, величиною і положенням у просторі. Рух атомів у порожнечі, на його думку, є природною об'єктивною реальністю. Розвиток Всесвіту, порядок -- все детерміновано механічним рухом атомів. Тому в системі світобачення Демокріта немає випадковості, все підпорядковане чіткій необхідності. Розуміння Демокрітом причинності як абсолютної необхідності не мало нічого спільного з телеологією.

Демокріт особливого значення надавав чуттєвому рівню пізнання, хоча це не завадило йому підкреслювати роль раціональності, завдяки якій, на думку мислителя, можна підійти до пізнання «істинної сутності» атомів, відкриття причинно-наслідкових зв'язків. Він був одним із перших, хто дійшов висновку, що «божественні справи» людей є результатом дії їхнього розуму. Атомістична система Демокріта стала теоретичною основою вчення Епікура -- найвидатнішого мислителя елліністичного періоду. Він доповнював і розвивав систему світобачення свого знаменитого попередника, присвятивши фізиці -- вченню про природу -- трактат «Про природу» (37 книг). Епікур поділяв точку зору Демокріта на Всесвіт як комбінацію порожнечі й атомів. Але якщо Демокріт характеризував атоми за величиною, формою і положенням у просторі, то Епікур приписував їм ще й вагу. На відміну від Демокріта, який був переконаний, що атоми рухаються лише по прямій, Епікур допускав та визнавав закономірним і непрямолінійний рух. Демокріт відкидав об'єктивне існування випадковості, що неодмінно призводило до фаталізму. Епікур заперечував абсолютність необхідності, визнаючи і випадковість, а значить, можливість нічим не зумовлених явищ та подій.

Основним джерелом виникнення та існування релігії Епікур вважав страх смерті, забобони і незнання законів розвитку природи. Подолати цей страх допомагає пізнання природи. Філософ не заперечував існування богів, які, на його думку, живуть на «міжсвітових» просторах і не втручаються у долі людей.

Вчення Демокріта і Епікура отримало свій подальший розвиток у творчості давньоримського поета, філософа Тіта Лукреція Кара -- автора філософської поеми «Про природу речей» -- енциклопедії наукових знань античності. У ній автор намагається дати цілісну картину світу, показати закономірності явищ природи, виходячи з позицій атомістичної механіки, пояснити природний шлях виникнення суспільства, релігії. Засобом досягнення щастя Лукрецій вважав пізнання.

Вільнодумство мало свій «вияв і в Давній Індії (школи локаята, вайшешика) та Давньому Китаї (Лао-цзи, Цзоу Янь). Але у цих країнах воно характеризувалося фрагментарністю, іноді світоглядною непослідовністю, а тому не мало такого широкого розвою, як в античній культурі.

Середньовічне вільнодумство

Вільнодумство в епоху Середньовіччя пов'язують із творчістю Іоана Скотта Еріугени (810--877) -- найосвіченішого і найоригінальнішого філософа IX ст., який першим поділив мислителів на ортодоксів і вільнодумців.

Ортодокс (rp. orthodoxos -- правовірний) -- людина, яка неухильно дотримується принципів певного вчення, поглядів, світогляду.

Його міркування про відношення віри і розуму були авторитетним орієнтиром для всієї епохи. Із переконань Еріугени про гармонію віри і розуму випливало положення про тотожність сутнісних основ релігії й філософії. Адже істина філософії є істина релігії, писав філософ, а істинна релігія є істинна філософія. Еріугена відстоював право розуму на пізнання божественної сутності, стверджуючи, що людина може наблизитися до розуміння Бога шляхом пізнання самої себе і навколишньої природи, оскільки Бог творить предметний світ.

Пізніше ці ідеї захищав інший представник європейського вільнодумства -- П'єр Абеляр (1079--1142). Його девізом була теза -- «Вірити треба лише такій істині, яка стала зрозумілою для розуму».

Абеляр не був прибічником атеїзму і не робив чогось, що йшло б супроти релігійної віри. Навпаки, його творча діяльність була спрямована на її зміцнення. Він вважав, що віра тільки тоді має цінність, коли людина завдяки розуму буде шукати істину власними силами, а не йтиме сліпо і бездумно шляхами, второваними церковною догматикою. Не тому, зазначав він, треба вірити, що так сказав Бог, а тому, що в необхідності цього святого дійства переконався сам, завдяки аргументам власного розуму. Абеляр гадав, що початком будь-якого пізнання мусить бути сумнів і допитливість, оскільки навіть самі пророки і апостоли не уникли зовсім помилок.

Раціоналістична тенденція у вільнодумстві значно зміцніла в XIII ст. -- з нагромадженням наукових знань і розвитком філософських.

Раціоналізм (лат. rationalis -- розумний) -- філософський напрям, прибічники якого визнаюь розум основою пізнання і поведінки людей.

Найяскравішим представником раціоналізму того часу був англійський філософ Роджер Бекон (приблизно 1214-- 1294). Крім світоглядних проблем, він займався математикою, мовознавством, виконував фізичні й хімічні досліди. Філософ уперше висловив думку про побудову телескопа та мікроскопа, винайшов окуляри для далекозорих, установив неточність юліанського календаря тощо. Та все ж найпослідовніше вчений працював у філософській сфері, зокрема в гносеології, де концентрував увагу на досліджені природи досвіду. Він прийшов до висновку, що є два засоби пізнання -- за допомогою доказів та з досвіду. Доказ приводить до висновку, але не підтверджує і не усуває сумнівів так, щоб дух заспокоївся в спогляданні істини, якщо до істини не приведе шлях досвіду. Адже багато людей, міркував далі Бекон, має докази щодо предмета пізнання. Але оскільки у них немає досвіду, то вони не уникають зла і не набувають добра. Так, скільки б людині, що не бачила вогню, говорить Бекон, не розповідали і не доводили доказами про те, що вогонь пече, запалює речі, вона не заспокоїться, поки сама не покладе руку чи річ, що здатна горіти, у вогонь, щоб на власному досвіді перевірити те, чому повчають докази.

Розвиваючи далі своє вчення, Бекон приходить до висновку про недостатність зовнішнього досвіду для пізнання довкілля. Людина, крім цього, мусить мати набутий за допомогою зовнішніх почуттів внутрішній досвід, який охоплює «внутрішнє прозріння і божественне натхнення».

Перелік імен представників середньовічного вільнодумства буде не повним, якщо не згадати Марсілія Падуанського (приблизно 1280--1342) -- італійського вченого, філософа, який в часи інквізиції намагався спростувати право пап на духовне панування над світом. Він показав безпідставність їх посягань на право судити і карати світських осіб. Христос дав своїм учням тільки владу вчити, а не примушувати. Не можна ввести грішника в царство Боже шляхом насилля, зазначав Марсілій, не можна й карати його за гріхи, оскільки ця місія належить тільки Богові й матиме місце тільки в потойбічному житті. Священик має право лише публічно оголошувати милість Бога. Його завдання -- духовно-виховна праця, проповіді, виконання таїнств. Тому римський єпископ не може вимагати більшої влади, ніж священик звичайний. Аргументи: апостол Павло теж не мав більшого авторитету порівняно з іншими апостолами. Тільки Христос -- глава церкви. Ідеї Марсілія справили великий вплив на духовне життя Європи того часу, а пізніше, у XVI ст., знайшли чимало прихильників серед ідеологів Реформації.

Вільнодумство Середньовіччя не виходило за межі переосмислення окремих релігійних положень, не піддаючи сумніву сутнісні основи релігійних доктрин, що панували офіційно. Свої зусилля воно спрямувало на послаблення тенденції до абсолютної догматизації віри, нехтування людським розумом. Мислителі цього часу пам'ятали застереження Платона: тим, хто не керує власним розумом, загрозливо користуватися молитвами (інквізиція, релігійні війни того періоду історії -- яскраве свідчення глибокої істинності переконань великого античного мислителя).

Отже, в епоху Середньовіччя діяльність вільнодумців (а це здебільшого були не світські, а релігійні представники) була спрямована не на підрив основ релігійної віри, а навпаки, на її зміцнення. Засіб такого зміцнення -- свідоме осмислення змісту релігійного вчення. Адже сліпе слідування релігійним канонам веде, на їхню думку, до послаблення релігії як духовного чинника і до підриву її основ загалом.

Вільнодумство епохи Відродження та Нового часу

На розвиток вільнодумства епохи Відродження значний вплив мали досягнення природознавців Миколи Коперника (1473--1543), Джордано Бруно (1548--1600) і Галілео Галілея (1564--1642). їхні наукові досягнення відкривали нові горизонти в осягненні таємниць світобудови.

Особливе місце належить польському астроному і мислителю М. Копернику. У своїй праці «Про обертання небесних сфер» він не просто відродив давно забуту геніальну ідею геліоцентризму давньогрецького астронома Арістарха Самоського (III ст. до н. е.). Учений довів її та обґрунтував як наукову істину. Геліоцентрична теорія Коперника спростувала багатовікову геоцентричну традицію Арістотеля--Птолемея та стала відправною точкою розвитку нової астрономії, фізики, зокрема в працях Галілея, Кеплера, Ньютона та ін. Коперник також уперше реалізував принцип «не все бачене -- достовірне».

Подальшого розвитку геліоцентрична теорія набула у творчості Дж. Бруно, який першим висловив ідеї про нескінченність природи і безкінечну множинність світів у Всесвіті, їх динамічну єдність і вічність. Виходячи з принципів пантеїзму, Бруно ототожнював рух і матерію, природу і світову душу (Бога). Визнаючи позитивність релігійного впливу на людей, він заперечував догматичне авторитарне втручання церкви у питання філософії і науки, проблеми суспільних відносин. Майбутнє людства пов'язував із «релігією розуму», яка мусить зайняти місце «релігії прозріння».

Геліоцентрична система Коперника набула нового підтвердження у працях Г. Галілея. Астрономічні відкриття Галілея (нерівність поверхні Місяця, сонячні плями, супутники Юпітера, фази Венери і т. ін.) доводили істинність передбачень давньогрецького філософа Анаксагора (приблизно 500 -- 428 до н. е.) про єдність земних і небесних явищ. Геніальний вчений заклав основи класичної механіки, сформулював принцип відносності руху, ідею інерції, закон вільного падіння тіл, запропонував ідею матеріальної субстанції як єдиної незмінної основи природи. Галілей розвинув нову методологію науки, яка базується на експериментах.

Учений вимагав відкинути у наукових питаннях авторитет і у всьому сумніватися. У поглядах на релігію Галілей дотримувався теорії двоїстої істини, згідно з якою і наука, і релігія, кожна окремо, мають право на власну істину. Погляди італійського вченого поділяв його сучасник -- англійський мислитель Френсіс Бекон (1561--1626), який закликав ґрунтуватися у дослідженні природи передусім на досвіді та експериментах, звільнятися від хибних уявлень та забобонів, не покладатися довірливо на усталені авторитети. Як єдину тверду основу пізнання поціновував розум і його співвітчизник філософ Томас Гоббс (1588-- 1679), що критикував онтологічні докази буття Всевишнього та заперечував вродженість ідеї Бога в людини. У вільнодумстві XVII ст. помітну роль відігравав Б. Спіноза. Продовжуючи традиції пантеїзму, він прагнув до створення цілісної картини світу, базуючись на механіко-математичній методології. В основі філософської системи Спінози лежить тотожність Бога і природи як єдиної, вічної і нескінченної субстанції. Бог не стоїть над природою, він перебуває безпосередньо в ній як її іманентна причина.

Іманентне (лат. immanens -- властивий чому небуть) -- притаманна якому-небудь предмету, явищу, процесу певна внутрішня властивість (закономірність).

У розумінні Спінози в субстанції зливаються необхідність і свобода. Бог (субстанція) вільний, оскільки все, що він чинить, випливає з його власної необхідності. У природі, а до неї Спіноза включає і людину, панує необхідність. Але людина має і свободу, яка полягає у єдності розуму і волі. Тому і масштаби реальної свободи індивіда визначаються мірою розумного пізнання. Основні вільнодумні ідеї Спіноза виклав у своєму «Богословсько-політичному трактаті».

Більшість вільнодумців цього періоду у процесі переосмислення ролі релігії в життєдіяльності людини виходили за межі традиційних релігійних систем. Вони намагалися не стільки «вдосконалити» існуюче релігійне вчення, як обґрунтувати нове. Прикладом такого прагнення є ідея «природної релігії», що була популярною в XVII-- XVIII ст. Основна теза цієї теорії -- зусиллями розуму необхідно відновити істинну «природну релігію», «чисту віру». Її прибічники виступали не проти релігії як духовного явища, а проти спроб церкви керувати всім і всіма. Вони аналізували сутність моралі та її зв'язок із релігією, роль і місце суспільства та держави в морально-духовному зростанні людини, обстоюючи свободу індивіда в актуалізації власних духовних потреб.

Розвиток українського вільнодумства

Вияви вільнодумства на українському ґрунті зустрічаються вже в києво-руській духовності, де панував культ слова, книжності та мала місце тенденція до інтелектуалізму. Акцентування ролі розуму на шляху осягнення божественної істини помітно у «Слові про Закон і Благодать» Іларіона Київського, у «Посланні митрополита Никифора», у творчості Климента Смолятича, Кирила Туровського та ін.

Поширенню ідей вільнодумства в Україні сприяла діяльність гуртка київських книжників, які в 70-ті роки XV ст. перекладають давньою українською мовою низку найвідоміших надбань арабо-європейської духовної культури науково-енциклопедичного характеру. Це, зокрема, книги «Арістотелеві врата, або Тайная Тайних», «Логіка Авбасафа», або «Київська логіка», «Шестокрил», «Космографія», де обстоюється культ розуму. Їх поширення сприяло секуляризації в Україні науки та філософії. Помітний слід в українському вільнодумстві полишили українські гуманісти XV--XVII ст., у світогляді яких чільне місце посідала людина, яка розглядалася як частина природи, що має право на задоволення власних земних потреб. Вони проголосили ідею свободи особи, її гідності, поширювали ідеали соціальної справедливості тощо.

Серед них -- відомий український вчений, доктор філософії, медицини та вільних мистецтв, вихованець Болонського і професор кількох інших європейських університетів Юрій Дрогобич (1450--1494). Завдяки своїм працям із медицини, астрономії, географії він був відомий в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині. Уперше в історії науки цей учений навів географічні координати міст Львова, Дрогобича, Феодосії, Москви та дав опис деяких вірусних захворювань. Дрогобич стояв на позиціях ґрунтовного вивчення закономірностей природи та вірив у здатність людини їх пізнати.

Та все ж найвизначнішою постаттю в українській культурі доби Відродження був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513--1566), якого у свій час західноєвропейці називали «українським (русинським) Демосфеном» та «сучасним Цицероном». Визнаючи людину «досконалим витвором природи» (тобто відходячи від звичного для того часу переконання, що вона є справою Всевишнього), він вважав, що всі помисли людини в земному житті мають спрямовуватися на сходження до Бога. При цьому від неї самої залежить, стане вона гідною свого високого призначення чи перетвориться на «огидну й нікчемну тварину». Оріховський-Роксолан твердив, що індивід може зрівнятися з Богом лише завдяки вдосконаленню власного розуму. Одним із перших у європейській філософській думці він почав заперечувати божественне походження влади і держави, опираючись на теорію природного права. Історичний поступ мислитель пов'язував із розвитком освіти та правильним вихованням.

На українське вільнодумство значний вплив мали творчі доробки представника неоплатонічної філософії Кирила Ставровецького (помер у 1646), який поділяв світ на видимий і невидимий. Перший, на його думку, складається з чотирьох елементів, де кожному відведено своє місце: в центрі -- Земля, біля Землі -- вода, навколо -- повітря, а зовнішню сферу займає вогонь. Із цих елементів утворено усі живі істоти. Малий світ -- людина. Її тіло складається з чотирьох елементів видимого світу, а безсмертна і невидима душа живе у тілі, як Бог у світі. Як у небі живе Бог, так у горішній частині людини живе розум -- невидимий, самовладний, безсмертний, вічний. Психічне життя людини також подвійне, бо її здатність виявляти волю, радість, любов, пам'ять та ін. підпорядковано розуму. Ці думки Ставровецького набудуть подальшого розвитку у працях пізніших українських мислителів, особливо українського філософа, поета, просвітника Григорія Сковороди (1722--1794).

Отже, українське вільнодумство зароджувалось і розвивалось у єдиному контексті із західноєвропейською думкою, мало з нею спільні проблеми і особливості.

Размещено на Allbest.ru