Софійний характер київського християнства

Размещено на http://www.allbest.ru

Софійний характер київського християнства

Утвердження християнства в Україні -- дуже складний процес, що розтягнувся у часі на багато століть нашої ери, пройшовши у своєму розвитку кілька важливих стадій: спонтанного проникнення християнських ідей і цінностей до язичницького середовища, Протистояння і боротьби християнства та інших світових релігій за сфери впливу, остаточного проголошення християнства державною релігією Київської Русі, створення митрополії і, нарешті, її занепаду в середині XIII ст.

Історична генеза християнства знайшла відображення в досить численних письмових джерелах цього періоду, їх можна поділити на вітчизняні й іноземні, а за місцем виникнення -- на візантійські, болгарські, західноєвропейські, мусульманські, іудейські та руські. Більшість з них дійшла до нас або у вигляді списків (тобто копій з первинних текстів), або у вигляді редакцій (оброблених з певною апологетичною метою історичних творів) і зовсім рідко -- в оригіналах.

До найвідоміших вітчизняних джерел фахівці відносять твори теоретиків київського християнства: "Слово про Закон і Благодать" митрополита Іларіона (? -- бл. 1053р.), "Послання до смоленського пресвітера Фоми" наступного митрополита-русича Климента Смолятича (? -- 1154р.), "Послання до братії" Луки Жидяти (? -- 1059р.), "Пам'ять і похвалу Володимирові" Якова Мниха (XI ст.), "Ізборник 1076 року" дяка Івана (XI ст.), "Повість временних літ" і "Житіє Феодосія Печорського" Нестора (бл. 1056 -- після 1113 рр.), проповіді Кирила Туровського (між 1130--1140 напр. XII ст.), "Моління" Данила Заточника (кін. XII -- поч. XIII ст.), "Києво-Печерський патерик" та інші. Автори цих творів -- вихідці з духовенства, найосвіченішої (після князівської знаті) частини києво-руського суспільства, -- намагалися пропагувати християнство не як знання істини, а як "життя в істині", тобто такий спосіб світобачення, який у дослідницькій літературі здобув назву "софійно-гуманістичний" і ґрунтувався на солідній платонівсько-візантійській філософській традиції. На відміну від іншої європейської традиції -- аристотелівсько-епістемного світобачення, що заклала підвалини майбутніх метафізично-раціоналістичних пошуків істини, "софійне" світобачення, на думку теоретиків київського християнства, було найбільш прийнятним києво-руській ментальності насамперед тому, що орієнтувалося на людину "як міру всіх речей", на пошуки правди, діалектично допомагало подальшому розвиткові язичницьких спроб одухотворення матеріального життя і матеріалізування ідеального.

Іноземні джерела про християнство у Київській Русі представлені житіями святих (Георгія Амастридського, Костянтина Філософа, Стефана Сурож-ського), енцикликою патріарха Фотія (бл. 810 -- після 890р.), творами Прокопія Кесарійського (бл. 500 -- після 565р.), Костянтина Багрянородного (912--959 рр.), візантійськими хроніками Продовжувача Фео-фана, Зонара, Псевдо-Симеона Логофета, Продовжувача Георгія Амартола, Скіліци-Кедріна, повідомленнями західноєвропейських авторів (архієпископа Бруно (974--1009 рр.), Тітмара Мерзебурзького (975--1018рр.), Гельмольда (1125--1177 рр.), краківського єпископа Матвія.(XIIст.), скандинавською сагою про Олава Трюггвасона, історико-географічними описами земель арабськими мандрівниками і купцями Яхьї Антіохійського (поч. XI ст.), Ібн-Фодлана (кін. IХ -- поч. X ст.), Ал-Масуді (кін. 956р.), Ібн-Русте та ін. За специфікою і способом відображення минулого -- все це розповідні джерела: літописи, хроніки, описи мандрівок, повідомлення очевидців, оповіді про життя святих. Найдавніші їх свідчення про появу християнства на території, яку обіймає сучасна Україна, стосуються ггізньоантичних міст Північного Причорномор'я, які ще в перші століття нової ери стали зосередженням найбільших вогнищ християнства.

З цього регіону на початку нашої ери починає поширювати християнство на теренах Східної Європи апостол Андрій Первозванний. Його кафедра містилася в Синопі і була апостольським осередком, найближче розташованим і транспортне пов'язаним з північнопонтійськими землями. Особливого значення для слов'янського світу має апокрифічний переказ, записаний у "Повісті временних літ", про те, що перший благовіст Христової віри приніс на землі України апостол Андрій під час однієї з своїх місійних подорожей в середині першого століття. Він благословив гори, де тепер стоїть Київ, поставив хрест на місці нинішнього Андріївського собору і віщував місту, яке мало тут постати, торжество нової віри і світле християнське майбутнє. Цей переказ засвідчує одночасний початок візантійського і київського християнства, тому що на місці майбутнього Константинополя апостол також (за грецькою легендою) поставив хреста. Український народ віками зберігав "Андрієву легенду", яку підтвердив своїм авторитетом Собор 1621р. У його постанові говориться: "Святий апостол Андрій -- перший архієпископ Константинопольський, Патріарх Вселенський і апостол Український. На Київських горах стояли ноги його, і очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив. Воістину Україна нічим не менша від інших східних народів, бо і в ній проповідував апостол".

Не будемо зосереджувати увагу на тому, чи є цей коментований літописний епізод типовою церковною легендою, чи він має історичну природу. По-перше, зазначимо, що сам факт оповідки імпонував як раннім теоретикам київського християнства, так і сучасним його прибічникам тим, що передпросвітником країни виступив засновник царгородської єпархії, а Це, в плані релігійної традиції, ставило Київ на один Щабель з Константинополем. По-друге, остаточним варіантом, утвореним в Києві XII ст. переказом (важливим компонентом престижного церковно-політичного життя) покористувалися сусіди. Андрієву легенду і символіку активно експлуатує Росія: наречення царем Петром І (1672--1725 рр.) св. Андрія патроном Російської імперії, запровадження ордену св. Андрія Первозванного та андріївського прапора, відновлення ордена св. Андрія Московського патріархією 1988р. Тому необхідно, щоб в Україні більше уваги приділялося вивченню власної стародавньої спадщини, а легенда про апостола Андрія зайняла належне місце як у церковній, так і в політичній сферах.

Іншим легендарно-відомим місіонером на українських землях був учень апостола Петра римський папа Климент IV (88--97 рр.). Як опозиціонера до офіційної римської релігії його було заслано наприкінці І ст. н. е. до каменоломень Херсонесу Таврійського, де він зазнав мученицької смерті за пропаганду християнського віровчення. Після того, як з якорем на шиї Климента кинули в море, хвилі прибили тіло небіжчика до берега, а його учні поховали останки на одному з острівців. Сталося так, що папа Климент, кількасот літ після своєї трагічної кончини, став символом єдності для християнського Сходу і Заходу. Як відомо, у 861р., мандруючи з церковно-політичною місією і пропагуючи слов'янський переклад Біблії, в Херсонесі зупиняються відомі слов'янські проповідники вчення Христа Костянтин (Кирило) (827--869 рр.) та Мефодій (815--885 рр.). Розшукавши поховання Климента, вони допомагають місцевому духовенству "обретінню" мощей і закладають церкву, присвячену св. Климентові.

Повертаючись у 867р. до Моравії, слов'янські першовчителі беруть з собою частину мощів св. Климента, щоб представити їх у Римі і Константинополі, так як були противниками церковного розбрату. Особа Климента у той період заколоту та церковних чвар між Сходом і Заходом на якийсь час стає символом первісної церковної єдності. У Константинополі прибічником культу св. Климента стає імператор Василь Македонянин (867--886 рр.), який у 867р. відстороняє патріарха Фотія, повертає престол Ігнатію (867--877 рр.) і будує на честь Климента каплицю, розпис якої відображає причетність Кирила і Мефодія до поширення цього культу.

В ранній слов'янській літературі культ св. Климента відображено у різних Житіях Климента, Словах про обретіння його мощей, інших різних переказах. Особливо важливим є те, що в деяких редакціях Житій Климента називають учнем апостола Павла, а не Петра, як це повинно бути. Паулінізм привертав особливу увагу теоретиків київського християнства насамперед тим, що апостол Павло найбільш послідовно відстоював рівноправність народів і демократичні традиції первісного християнства. Його ідея неподільної церкви, що культивувалася у рамках кирило-мефодієвської традиції, передбачала широку віротерпимість не тільки до різних течій в самому християнстві, а й до "проростання" в них місцевих традицій.

Розповсюдженню культу св. Климента в Київській Русі сприяло офіційне розміїцення після перевезення князем Володимиром (980--1015 рр.) з Корсуня (Херсонесу) до Києва у 988р. голови Климента, а також тіла його учня Фіва, в спеціальній раці (саркофазі) західного притвору Десятинної церкви. Автор "Слова", виголошеного на честь цієї церкви, вважає св. Климента "основним святим Церкви Христової і заступником Руської землі". Тітмар Мерзебурзький, побувавши у Києві 1017р., пише, що головна тамтешня церква зветься храмом Климента. А Роже Ша-лонському (XI ст.) церква дала завдання перевірити, чи дійсно Київ є власником мощів святого. Приїхавши 1048р. до Ярослава Мудрого (1019--1054 рр.) сватати його доньку Ганну (1024--1075 рр.), майбутню королеву Франції, він підтвердив ці відомості, засвідчивши, що св. Климент користується у Києві глибокою повагою. Культ св. Климента процвітав в Україні-Русі у X--XII ст., сприяючи звеличенню Києва над іншими руськими містами, уособлюючи в собі уявлення про церковну незалежність місцевої ієрархії. Одц після остаточної перемоги провізантійської партії як на київському князівському престолі, так і митрополичій кафедрі в середині XII ст. цей кулі" поступово знищується як католицький. Подальша історія духовного життя пізньоантич. них міст Причорномор'я дає змогу простежити диференціацію розповсюдження християнства між Боспорським царством і Херсонесом. Більш того, грецький поліс Західного Причорномор'я -- Херсонес та міста-колонії сходу -- Боспор пройшли двома різними шляхами до сприйняття християнської істини Якщо у Боспорському царстві можна спостерігати жадібне шукання цих нових істин і більш ранню появу християнства, то у Херсонесі, як реакція на місіонерські подорожі перших християнських проповідників відновлюється античний спосіб життя, а християнізація відсувається на кілька століть.

У II--III ст. в боспорських містах -- Пантикапеї, Танаїсі, Фанагорії, Кіммерику, Ілураті -- поширюється активний духовний пошук універсальної ідеї єдиного Бога. Існування цього процесу підтверджується численними матеріалами епіграфічних та археологічних даних. Так, знайдеш стели засвідчили діяльність у Боспорському царстві релігійних товариств - синодів, їх швидке розповсюдження підтверджує думку, що саме на них перевірялася життєстійкість тих чи інших ідей численних релігійних течій, які бентежили епоху зародження християнства. Серед надгробків на стародавніх цвинтарях Керчі виявлено численні написи членів синодів. А на могилі якогось Евтропія, на прямокутній плиті вибито хрест з розширеними кінцями і дату встановлення меморіальної плити, а саме 601р. за боспорським літочисленням, що відповідає 304р. від Різдва Христова. Ця знахідка є унікальною і цікавою не лише тим, що є найдавнішою датованою християнською пам'яткою БоспорУ та Північного Причорномор'я. Певно, вона є найранішою датованою християнською пам'яткою в Україні, а можливо, й у всьому християнському світі, засвідчує факт поклоніння християн хресту. Проте цей пам'ятник й досі залишається майже невідомим) можливо, тому, що ортодоксальним є твердження, згідно з яким поклоніння хресту почалося лише з другої половини IV ст.

Якщо історія Боспорського царства дає нам зразок того, як саме з'явилися й формувалися християнські ідеї, то історія християнства у Херсонесі невіддільна від церковної історії, від історії перетворення християнства на державну релігію Римської імперії. Навіть перші відомості про херсонеських християн ми знаходимо не в похованнях членів релігійних громад, як то було на Боспорі, а в церковних джерелах, житіях святих і мучеників. За свідченням "Житій єпископів херсонеських", появу християнства в цьому регіоні слід датувати кінцем III -- початком IV ст., коли почала існувати невелика іудеохристиянська община, яка, однак, не була офіційно визнана, а її члени зазнавали всіляких переслідувань з боку "численних еллінів". Більш-менш цілеспрямований процес християнізації цієї частини сучасної України розпочався у другій половині IV -- перших десятиріччях V ст. Але широка християнізація населення Херсонесу розпочалася тільки у VI--VII ст. і була пов'язана з активним запровадженням християнства візантійськими імператорами. З цього приводу візантійський історик Никифор Григора (1295 -- бл. 1360 рр.) у своїй "Історії" писав, що руський князь здобув титул головного Імператорського стольника ще від Костянтина Великого. А відомий опонент норманської концепції створення давньоруської держави В. Пархоменко доводив південне, причорноморське походження самого племені рось і саме з цим регіоном пов'язував звістку патріарха Фотія (до 867р.) про схрещення росів.

Взагалі для того, щоб розібратися з численними повідомленнями про хрещення Русі, необхідно враховувати, що, крім Київської Русі, назва "Русь" застосовувалася до Придніпровської Русі, Прикарпатської Русі, Дунайської Русі, з якої ранній літопис виводив слов'ян взагалі, і полян-русів зокрема; тільки в Прибалтиці відомо чотири Русі тощо. У даному випадку немає сенсу зупинятися на лінгвістичному боці питання, достатньо констатувати, що ця назва асоціювалася з одним і тим самим етносом, християнізація історичних територій якого привела до певних культурно-історичних зрушень. Розпочавшись у причорноморських містах, вони у III--IV ст. спостерігаються також і на континенті -- у європейській частиш Сарматії. Цей процес зафіксовано в перших повідомленнях римських істориків і богословів. Так, наприклад, Тертулліан (бл. 160 -- після 220 рр.) пише, що "підкорились Христу краї сарматів, даків, германців, скіфів". Свідчення римського апологета християнства є надзвичайно цінним для сучасного дослідника історичного контексту становлення київського християнства. В ньому фіксується вселенсько-універсальний характер поширення християнства в перші століття нашої ери в східноєвропейському регіоні. Це підтверджується й фактом участі у І Вселенському соборі (325р.) "глави скіфської єпископи" (ім'я не назване), єпископів -- Кадма Боспорського, Філіпа Херсонеського, Феофіла Готського.

Утворення готської держави надало новий поштовх розповсюдженню християнства у південно-західній частині сучасної України. Слов'янський світ зобов'язаний готам виникненню глаголиці, яку більшість дослідників називають "руськими письменами". Прибувши до Херсонесу, Костянтин (Кирило) знайшов Євангеліє і Псалтир, що були написані цими "письменами". За легендою, глаголиця створена у IV ст. і була реакцією на гоніння єретичних варіантів богослужіння, її визначення як "руського" письма характеризує не тільки непростий характер поширення християнства на наших землях, а й спростовує північнонорманську теорію виникнення Русі. Відомий прибічник слов'янського варіанта християнства М. Ні-кольський (1863--1935 рр.) надає великого значення легенді про трьох братів -- Чеха, Руса і Леха, що засвідчує не тільки історичну, а й конфесійну близькість розвитку слов'янського світу, його самостійних спроб створення державності.

Готська експансія на причорноморські землі у середині III ст., їх аріанська форма християнства, що згодом пускає глибоке коріння серед місцевих етнічних груп, змушує створити писемність, яка могла б сприяти приховуванню якихось єресей. Штучність, вичурність цієї абетки є очевидною, її неслов'янське походження також, але глаголиця стає однією з слов'янських абеток. Існує думка, що саме глаголицею було написано перші тексти договорів міні Руссю і греками.

Історичні джерела свідчать, що готські князі очолили конгломерат варварських народів, які мешкали на східних кордонах імперії, у боротьбі проти Риму. Однак немає ніяких фактичних підстав для твердження, що давньослов'янська етнічна спільнота -- антиполяни підкорялися готам. Навпаки, останні взяли найактивнішу участь у створенні на північно-східній периферії пізньоантичної цивілізації поліет-нічної черняхівської культури. В ній, зокрема в обряді поховання, спостерігається поступове витіснення інгумацією (трупопокладення) існуючого обряду кремації (трупоспалення), характерного для язичницьких культів. Факт поширення християнства на північ від Чорного моря підтверджується також численними писемними джерелами: Філосторгій (IV ст.), Афанасій Александрійський (Великий) та інші римські автори. Виходячи з даних черняхівських могильників, можна говорити про певний соціально-економічний поділ антського суспільства, що монотеїстична релігія приносить на староукраїнські землі ідею єдинодержавної влади. Так, голову місцевих етнічних об'єднань, що входили до антсько-готської конфедерації, -- Божа (?-- бл. 375 рр.) -- Йордан (VI ст.) називає "рексом" -- словом, що вживалося серед готів для позначення носіїв спадкоємної монархічної влади. На цій підставі можна стверджувати, що влада Божа в антському об'єднанні усвідомлювалася як спадкоємна.

Зазнавши наприкінці IV ст. спустошливого нашестя гунів, готсько-антська конфедерація розпадається. Більш того, спадкоємець прославленого Ґерманаріха (? -- 375 рр.), намагаючись звільнитися від залежності від гунів, розпочинає війну з антами. Врешті-решт він перемагає, розіп'явши князя Божа з синами та 70 найбільш родовитими людьми. На боці антів виступили гуни, але ціною такого союзу була повсюдна реставрація язичницьких вірувань і культів. Зазначимо, що в контексті процесів християнізації ця реставрація сприяла формуванню дещо інших принципів у сакрально-язичницькій сфері буття. Утворюються окремі релігійні культи певних богів, які усвідомлюються як автономні й одноосібні. Особливу роль в цьому своєрідному єдинобожжі відігравали Перун, Велес та Род.

Культ Перуна у наших предків пов'язується більшістю дослідників з князем та його дружиною. Саме цей політичне активний прошарок більше, ніж інші, знайомий з життям та світоглядом народів причорноморських та балканських імперських провінцій, намагався ототожнити свого "громовержця" з Зевсом-Юпітером, а потім і з християнським Богом. Прокопій Кесарійський засвідчує, що, за уявленнями антів, "один тільки Бог, творець блискавиць, є володарем над усіма, і йому приносять в офіру биків та виконують інші священні обряди". Як бачимо, постать Перуна, в контексті вищезгаданих процесів християнізації, починає набувати певного монотеїстичного забарвлення.

Монотеїстичних рис набуває і постать Велеса -- божества "середнього прошарку" давньослов'янського суспільства. Його таємничий зміст усвідомлювався і ототожнювався певною частиною суспільства, що вважала його провідним, з містичною сутністю першотворця. Вшанування Роду, що мав також монотеїстично-політеїстичне тлумачення, відтворювало природне життя на землі і потойбічне життя душі після смерті. Воно збігалося насамперед з світоглядом найширших верств населення -- селянством. Род втілював у собі елементи першореальності, ідея якої почала вироблятися в слов'янській міфологічній концепції Всесвіту і яскравим втіленням якої є відомий Збруцький ідол. Таким чином, релігійно-культові уявлення слов'ян цього періоду були досить розвинутими, і за умов еволюції місцевих культів та вірувань до монотеїзму християнізація східноєвропейських народів дає дедалі вагоміші результати.

Вона посилюється наприкінці V -- початку VI ст., чому сприяла поразка гуні&та їх відхід на схід. В контексті цих подій активізуються слов'янські союзи племен, серед яких починають домінувати поляни на чолі з князем Києм (кін. VI -- поч. VII ст.). Молоде державне об'єднання стикається з активною зовнішньополітичною діяльністю Візантійської держави, яка, прагнучи відродити власну минулу могутність, використовує найефективніший засіб -- християнізацію. Робиться це на основі нового, силового, імперського тлумачення християнства, яке стало суттєвою рисою візантійського варіанта і одержало назву -- цезаропапізм. Тактику цезаропапізму першою відчуває на собі Таврія, де наполегливо здійснюється християнізація місцевого населення. Наприкінці V -- початку VI ст. на території півострова повсюдно спостерігається знищення язичницьких святилищ, а замість них зводяться християнські храми.

Не обійшла своєю увагою Візантія і полянського союзу племен, розташованого у Середньому Подніпров'ї. З цього союзу вийшов один з перших славетних християн України-Русі -- Діонісій Малий (VI ст.), якого було взято в полон до Візантії, де згодом він уславився своєю мудрістю і став ігуменом монастиря. Йому належить створення таблиць пасхальних циклів, що охоплювали період з 437 по 531 рр., а також зводу канонів, папських декретів і соборних актів, відомих під назвою "Діонісіана". До тактики схрещення окремих можновладців візантійські політики звернулись, пересвідчившись у неможливості силою підпорядкувати слов'ян політичній і духовній експансії Константинополя.

Перш ніж з'явитись у Царгороді, Кий провів кілька важливих військово-політичних дій. Серед них було заснування міста біля старого торжища, що існувало ще в перші сторіччя нашої ери, як форпосту, який набуває поруч з старим, торговельним, особливого стратегічного значення. В літописних рядках з цього приводу говориться: "Коли ж поляни жили осібно і володіли родами своїми, -- бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи родом своїм, -- то було (між них) три брати: одному ім'я Кий, а другому -- Щек, а третьому -- Хорив, а сестра їх Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів... Зробили вони городок (і) на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом... Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні.

Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому (й) казали: "На перевіз на Київ". Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо (щоправда, до якого), а тільки про те відаємо, що велику честь, як то розказують, прийняв він од (того) цесаря..."

Разом з іншими "володарями антськими" Кий очолює походи на Балкани і Подунав'я, засновуючи невеличкі князівства навколо окремих містечок-фортець -- "градів". На цьому тлі активної, наступальної політики Кий здійснив візит до Константинополя (535р.), який увінчався взаємовигідною угодою. Судячи з того, що Кий "велику честь" мав від імператора, той не упустив нагоду навернути чергового "варварського" князя у християнство. Це підтверджується повідомленням Іоанна з Нікіу, який свідчить, що Кий, якого візантійські джерела називали Кувратом, "був охрещений". Однак хрещення Кил не позначилося на процесах християнізації його співвітчизників, релігійні уподобання яких продовжували поступово еволюціонуватися від політеїстично-язичницьких культів до монотеїзму. Найімовірніше хрещення Кия було його приватною справою, яка завдяки союзу з Візантією надавала князю можливість нейтралізувати майбутні небезпеки з боку древлянського племінного союзу, який в цей час починає настирливо просуватися на схід, а також загрозу навали войовничих авар.

Події, що відбулися після смерті Кия та його братів, докорінно змінили етнополітичну ситуацію в регіоні. Середнє Подніпров'я було завойоване і поділене між аварською і хозарською державами. У першій половиш VII ст. перестає існувати полянське державне утворення і на тривалий час соціально-економічне та духовне життя південно-східних слов'ян визначається владою Хозарського каганату.

На початку свого політичного панування хозари надавали широку автономію як у сфері внутрішнього управління, так і у відправленні релігійних культів завойованих народів. В самому каганаті вільно сповідувались різні релігії і тривалий час жодна з них не мала переваги. Тут існувала єдина церковна організація, до якої дозволялося надсилати єпископів з Візантії, їхнім центром стає м. Дорос (Феодосія), якому підпорядковується Тмутараканська єпархія на Таманському півострові. Звідси християнське віровчення через торговців, ремісників, воїнів і місіонерів проникає до полян і безпосередньо до Києва, де існує у формі релігійних общин. Хозарський період історії стародавнього Києва характеризувався толерантним відношенням до інших двох поширених релігій -- ісламу та іудаїзму. Як і в столиці каганату Ітилі, де проводилися міжнародні богословські диспути представників трьох найвгошвовіших релігій того часу, в у яких брали участь слов'янські першовчителі Кирило і Мефодій, в Києві поряд з християнською співіснували ще дві великі релігійні общини -- іудейська і мусульманська.

Наприкінці УІП або на самому початку IX ст. християнська громада Києва будує перший храм св. Іллі, який в подальшому фігурує як соборний у Місті. Його назва певною мірою слугує замінником слов'янського верховного язичницького бога -- Перуна.

Існування в Хозарському каганаті сильної християнської общини надавало можливість Візантії посилювати свій вплив у південнослов'янських землях, залежних від каганату. Однак впровадження на початку IX ст. державної релігії в каганаті у формі іудаїзму призвело до ліквідації стрункої системи існування християнства і запровадження його серед язичницьких народів. Більш того, посилення тиску хозарської релігії викликає зростання сепаратистських рухів. На початку IX ст. населення Середнього Подніпров'я звільняється від хозарської залежності. В цілому ж не слід перебільшувати рівень хозарського панування на південнослов'янських землях. Данина місцевих жителів хозарам була суто символічною, а їх релігійна терпимість сприяла співіснуванню різних релігійних течій.

До того ж проявилася попередня життєздатність і стійкість соціальної організації східних слов'ян, що реалізувалася в утворенні самостійного державного об'єднання "Руська земля" -- основи майбутньої Київської Русі. В перші десятиліття його існування набули поширення політеїстичні культи, але християнство продовжує укріплюватися. Про це є кілька важливих свідчень візантійських джерел. По-перше, патріарх Фотій повідомляє в "Окружному посланні східним архієпископам", що "не тільки болгари звернулися до християнства, але і той народ, про якого багато і часто йде мова, тобто так звані руси. Поневоливши сусідні народи і через те надмірно загордившись, вони занесли руку на Ромейську імперію. Але тепер і вони змінили еллінську і безбожну віру, якої вони дотримувалися раніше, на чисте християнське вчення і увійшли до кола підданих і друзів, хоча нещодавно ще грабували нас, виявляючи нестримну зухвалість; і в них загорілася така жадоба віри і ревність, що вони прийняли пастиря і з великою старанністю виконують християнські обряди". По-друге, наприкінці IX ст. в "Руській землі" організаційно оформлюється церковна структура -- митрополія, на чолі якої став болгарин Михаїл (кін. IX ст.). Про цей факт свідчить церковний статут Льва XI (рубіж IX -- X ст.), в якому кафедра Русі стоїть на 61 місці. Михаїл продемонстрував перед київською верхівкою "чудо" з нетлінним Євангелієм (поклав його у вогонь і вийняв неушкодженим), завдяки чому, за літописом, схилив київського князя Аскольда (? -- 882 рр.) до прийняття християнства.

Необхідно зазначити, що юрисдикція митрополита Михаїла не поширювалася на західноукраїнські землі, які залишалися в сфері впливу західної, латинської культури. До того ж болгарське походження митрополита засвідчує поширення нової віри в Україні з Болгарії', а не з Візантії. Відомий російський дослідник історії християнства в Київській Русі М. Присьолков (1881--1941 рр.) писав про підпорядкування першої церковної організації не Константинополю, а незалежному Охридському патріаршеству. Як відомо, після прийняття християнства Болгарія домагається заснування автономної архієпископії. В її межах широко впроваджуються на слов'янській мові писемність, книжність, богослужіння. Значний імпульс процесу утворення слов'янського варіанта християнства в Болгарії надають учні Кирила та Мефодія. Вони сприяли витісненню з богослужіння грецької мови, заміни її на слов'янську, а також слов'янізації вищого болгарського духовенства. Створена першовчителями слов'ян у Моравії церковна організація стає міцною опорою держави і водночас своєрідною ідеологічною моделлю, яку прагнуть запозичити сусідні слов'янські лідери. З кінця IX -- початку XI ст. Болгарська держава відіграє роль найбільшого осередку слов'янського варіанта християнства, в рамках якого продовжували існувати традиції раннього християнства з його демократичними рисами і євангелістським спрямуванням. Цю естафету від Болгарії з плином часу перейме Київська Русь і її хреститель -- князь Володимир.

А поки що Аскольду, після походу київських дружин на Константинополь у 860р., вдалося домогтися політичного визнання Русі, а також запозичення християнства та церковного управління на рівноправних умовах. Костянтин Багрянородний зафіксував цей факт таким чином: "І народ росів, войовничий і безбожний, шляхом щедрих дарунків золота і срібла і шовкового одягу імператор Василій залучив до переговорів і, уклавши з ними мирну угоду, переконав стати учасниками божественного хрещення..." Як наслідок -- вже у 70-ті роки IX ст. в "Руській землі" споруджуються перші дерев'яні храми, виникають перші монастирі, серед яких був і Почаївський, що ніс у собі дещо відмінні традиції чернечого побуту від греко-візантійських і був провідником кирило-мефо-діївського християнства.

Однак обмеженість в перейманні візантійського християнства Аскольдом, його нехтування специфікою слов'янського світобачення призвели до того, що у 882 р. новгородський князь Олег (882--912 рр.), використавши язичницьку опозицію, захоплює Київ і засновує новий династичний дім -- Рюриковичів.

На початку свого правління Олегові необхідно було боротись з проаскольдовими силами, і тому християнські общини змушені були існувати напівлегаль-но. Втім, наприкінці свого княжіння Олег відходить від язичництва і легалізує християнство як державну ідеологію великого київського князя. Це засвідчує повідомлення східних авторів про прийняття Руссю християнства у 300р. хіджри (912--913 рр.), що збігається з часом підписання Олегом русько-візантійського договору 911р. Постать Олега взагалі залишила суперечливий слід в староруській історії. З одного боку, він здобув прізвисько Віщий, що й відобразилося у відомій легенді про його смерть від власного коня. З другого -- кінь у слов'янській міфолога завжди був символом добра і вірності, помічником людини. Тому смерть князя від свого вірного друга засвідчує, що в свідомості певної частини киян князь Олег був людиною, яка не заслуговувала доброї смерті, і тому залишилося невідомим, де його поховали, хоча могили у слов'ян завжди були святими місцями.

Наступник Олега на київському столі Ігор (913-- 945 рр.) уславився тим, що сприяв дуалістичному, двовірному характеру релігійного життя в державі. Про це свідчить русько-візантійська угода 944 р., вміщена в "Повісті временних літ", за якою договір підписали і погани-руси, і руси-християни. Представники першої групи присягалися перед ідолом дружинного бога Перуна, поклавши до його підніжжя власну зброю. Християни-руси присягу складали у торговельному районі Києва, на Подолі, в церкві св. Іллі. З договору, зокрема, випливає, що панівна верхівка русів, котра поповнювалася здебільшого представниками язичницької півночі, продовжувала шанувати дохристиянські культи. Християнство ж набувало популярності серед середніх прошарків населення -- купців, ремісників, торговців. Сам князь Ігор толерантно ставився до християнства і не заважав його поступовому поширенню в країні. Більш того, частина дослідників небезпідставно вважають його таємним, або "внутрішнім" християнином.

З смертю Ігоря 945р. на чолі держави стає його, вдова -- княгиня Ольга (945--964 рр.). Під час її перебування у 957р. у Константинополі було докладено чимало зусиль, щоб здобути найвищого державного титулу "дочки" імператора, для чого Ольга приватне приймає хрещення. Після повернення з Константинополя княгиня починає проводити лінію на обмеження впливу язичництва у державі, порушивши "требища бісівські" і побудувавши дерев'яну церкву святої Софії. Проте заходи Ольги не дали бажаних наслідків. По-перше, не одержавши політичних переваг від Візантії, вона повернула свій погляд на Захід, запросивши священнослужителів з німецького королівства, що піднялося за Оттона І (936--973 рр.). За свідченням німецьких хроністів, посли від княгині Ольги "просили посвятити для цього народу єпископа і священиків". У 961р. до Київської держави було послано єпископа і священиків. Проте вже в 962р. вони вернулися назад ні з чим. По-друге, намагання зберегти власну самобутність між Заходом і Сходом приводило до того, що в києво-руському суспільстві періодично відбувалося реставрування язичництва.

Діяльність Ольги не знаходить підтримки і розуміння у її найближчому оточенні. Навіть син Святослав, незважаючи на вмовляння матері, відмовляється від прийняття християнства. Язичницька опозиція, скориставшись з цієї ситуації, усуває княгиню Ольгу від влади і віддає управління країною до рук войовничого, але, як показав подальший перебіг подій, недалекоглядного князя Святослава (964--972 рр.).

Втім, образ Ольги як вельми цнотливої та премудрої жінки зберігся в історичній пам'яті народу. Мудрість, продемонстрована Ольгою, закладає підвалини майбутнього софійного її розуміння. Це не стільки знання істини, а "життя в істині", не тільки слово, а й діло. Саме такими людьми "мудрісного життя" змальовано у літопису й давніх полян. На відміну від інших східнослов'янських племен, що "живуще скотські", поляни стверджували моральний ідеал, намагалися збагнути внутрішній, духовний світ людини, тобто поступово еволюціонують до софійної духовності, що стверджувала почуття сумління, ідеал духовної любові, милосердя, співчуття і готовності до самопожертви в ім'я іншого. Княгиня Ольга та її внук, майбутній рівноапостольський князь Володимир, продовжили цю традицію і показали своїми діяннями найвищі зразки "благої мудрості".

Однак перед тим, як князювання Володимира відкрило нову сторінку світобачення києво-русів, перед нами постає ще одна велична і загадкова постать -- князь Святослав. У роки його правління Київська Русь зосередила основні зусилля на вирішенні зовнішньополітичних завдань. Владі київського князя підпорядковувалися майже всі східнослов'янські землі, балтські та угро-фінські племена. Зміцненню позицій києво-руської держави у Причорномор'ї, Приазов'ї, Поволжі і на Північному Кавказі сприяли перемоги Святослава над Волзькою Булгаріею та іудаїстською Хазарією. Зміцнення держави після походів київського князя посилило суперечності між Візантією та Руссю.

Зовнішньополітичні успіхи молодої Київської держави сприяли її широкому виходу на міжнародну політичну арену. Разом з тим вона опинилася в оточенні феодальних держав, що сповідували монотеїстичні релігії. Питання про таку релігію, яка б принесла в країну освіту, книжність, право, нівелювала б племінні особливості і сприяла консолідації полі етнічної держави, постало і перед Святославом. На жаль, він не зумів піднятися до розуміння внутрішньополітичних проблем. А в багатьох випадках безглузді військові домагання були використані Візантією, щоб послабити міжнародні позиції Київської Русі.

В цьому контексті еволюціювалося й ставлення князя Святослава до християнства. Якщо спочатку він досить лояльно ставився до християн, то після невдалого походу на Балкани вдався до терору над ними. Зазнали мученицької смерті християни і пресвітери, що перебували у війську, були знищені київські церкви -- Софійська, заснована ще Ольгою, і Миколаївська, збудована на Аскольдовій могилі. Підтверджують цю руйнацію храмів археологічні розкопки язичницького капища на Старокиївській горі, збудованого з решток християнського храму.

Після смерті Святослава влада в Києві перейшла до Ярополка (972--980 рр.), княжіння якого в основному присвячене налагодженню зв'язків з західноєвропейськими державами. У 979р. до Києва прибуло посольство з Риму від папи. Однак воно нічим не позначилося за короткий час правління Ярополка.

Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією припало князю Володимиру. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти у двовірному Києві, Володимир задля їхніх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища, де стояв ідол Перуна, з'являються шість різноплемінних богів -- Перун, Дажбог, Хоре, Стрибог, Сімаргл, Мокош. Однак вони не змогли ідеологічно закріпити реформаторську діяльність Володимира. До цього додалися зовнішньополітичні обставини, за яких Києво-Руська держава опинилася практично в оточенні християнських держав. Зазначимо, що на цей час християнство було офіційною релігією у Болгарії, Моравії, Сербії, Германії, прийняв хрещення польський князь Мешко (бл. 960--992 рр.), заснована у Чехії Празька єпископія, кордони якої наблизилися безпосередньо до західних кордонів Русі. Раніше християнство утвердилося на сході -- Вірменії, Грузії, Абхазії, пускало корені в Угорщині і в скандинавських країнах. Тому Володимир неодноразово звертається до ідеї хрещення Русі, однак не поспішає його прийняти ні з рук римської курії, ні від константинопольського патріархату. Відчуваючи могутність своєї держави, київський князь прагне здійснити цей відповідальний крок на вигідних для його країни умовах.

Обережна й далекоглядна політика Володимира швидко приносить йому успіх в питанні запровадження християнства в Київській Русі. Сталося це за обставин послаблення внутрішньополітичного стану у Візантійській імперії. Як відомо, у другій половині 80-х років X ст. вибухає вкрай небезпечне антиурядове повстання на Сході імперії, очолюване головнокомандуючим Вардою Фокою (?--989 рр.) і підтримане населенням Таврії. Скрутне становище, в якому опинився імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. За ними київський князь зобов'язувався допомогти імператору придушити повстання, а за це він мав віддати за Володимира свою сестру та сприяти схрещенню населення Київської держави.

Після офіційного хрещення киян у 988р. християнство стає державною релігією Київської Русі. Однак подальше утвердження християнського віровчення в країні засвідчує ігнорування князем Володимиром зовнішніх ініціатив у християнізації населення. А саме, Володимир намагається не підпорядковуватися ні константинопольському патріархові, ні римському папі, а продовжує розпочатий в Моравії Кирилом і Мефодієм процес розбудови слов'янського варіанта християнства. Це не могло не вплинути на подальший хід становлення і розвитку християнства на Русі. Використовуючи здобутки кирило-мефодіївської, константинопольської і римської традицій в християнстві, подальша християнська історія на староукраїнських землях значною мірою пов'язана з історією боротьби між двома гілками -- патріотично-євангельською і месіансько-цезаропапістською, принаймні протягом перших двох століть після схрещення. Як відомо, після офіційного хрещення Русі митрополії в Києві певний час не було, хоча самостійне архієпископство існувало майже 120 років перед хрещенням у Тмутаракані і 80 років у Перемишлі. Смерть князя Володимира і крамола Святополка поставили молоде християнство Києва та його церкву в прикре положення. Ярослав і Мстислав (?--1036 рр.), розгромивши Святополка (1015; 1017--1019 рр.), поділили державу на Лівобережну і Правобережну, де кожний намагався створити власний релігійний центр. В силу того що тмутараканське архієгшскопство залишилося на Лівобережжі, Ярослав розпочав переговори з Константинополем з приводу встановлення в Києві митрополії. Це було зроблено у 1037р., коли до Києва прибув перший митрополит -- грек Теопемпт (1037--1040 рр.), який відразу розпочав втілювати в життя месіансько-православну ідеологію "другого Риму". Київський митрополит став офіційним главою Київської митрополії і всіх православних церков регіону. Але грецькі митрополити і єпископи не могли багато допомогти в розвої християнства в Україні через незнання старослов'янської мови і місцевих звичаїв. Вони вимагали переходу на теоретичні засади візантійського варіанта християнства і копіювання в усьому грецького обряду, а тому нерідко конфліктували з князями і патріотично орієнтованим духовенством.

У 1051р., вже за одноосібного правління великого князя Ярослава Мудрого (1036--1054 рр.), собор єпископів у Києві зробив першу спробу обрати на митрополичу кафедру русича Іларіона, незважаючи на те, що константинопольський патріарх погрожував карою. Стосунки української і константинопольської церков в цей період, тобто в той час, коли Рим і Константинополь розірвали церковну єдність (1054р.), були перервані.

Повторна спроба проголосити автокефалію Київської митрополії відбулася за великого князя Ізяслава (1146--1154 рр.) у 1147р., коли собор єпископів віддав митрополичу кафедру князівському ставленику Клименту Смолятичу, про якого його сучасник писав: "До мудрості митрополит Клим має найбільшу пошану", бо "премудрість, -- пише він, -- це божество, а храмом є людство". Предсідник собору, чернігівський митрополит на закид єпископів з півночі мотивував висвячення митрополита Смолятича благословенням останнього мощами св. Климента, що знаходилися в Києві з часів Володимира Великого.

Проте як перша, так і друга спроби добитися автокефалії були невдалими. Насамперед тому, що митрополити Іларіон і Климент були провідниками теорії християнського універсалізму з чітко означеним змістом, а саме -- як схрещення здобутків східного варіанта християнства із західним на базі перед християнської слов'янської культури. Цей зміст визначає одну з головних особливостей християнства Київської Русі, і тому дослідники кладуть його в основу поняття "київське християнство". Універсалізм київського християнства формується на основі толерантного, відкритого ставлення до Сходу і Заходу.

Від Візантії києво-руси запозичили матеріальну допомогу, тобто певну кількість церковних риз, хрестів, образів та інших церковних предметів, що сприяло виробленню свого власного обряду, в основу якого покладено східний, грецький, деякі елементи латинського з використанням старослов'янської мови і місцевих звичаїв. Також в державі використовувалась допомога Патріархату в організації єпархій, але всіляко відкидалися спроби греків перевести Київську митро полію під юрисдикцію константинопольського патріарха і дозволялася лише можливість його духовної опіки. Відкинуло київське християнство візантійські ідеї теократії і цезаропапізму, що вимагали домінування світської влади над владою духовною. Не сприймалося в Київській Русі і переконання в окреме месіанське призначення візантизму.

Після розколу 1054р., який практично не зачепив християнство в Україні, всі зусилля Константинополя були направлені на ліквідацію засад київського християнства. Насамперед це стосується позбавлення можливості перебування на митрополичій кафедрі русичів або підтримання тих ієрархів, особливо з північних земель, що мали провізантійську орієнтацію. Врешті-решт, Візантія добилася свого після смерті князя Ізяслава, розгромивши національний церковний табір на чолі з Климентом Смолятичем і встановивши контроль над Київською кафедрою. Його прихильники залишилися в основному в Печорській Лаврі, а противники, яких репрезентувала молодша лінія князів Мономаховичів, починаючи від другої половини XII ст., від Юрія Долгорукого (1155--1157 рр.), а потім за Андрія Боголюбського (?--1179 рр.), поширюють візантійське вчення до північних земель роздертої вже Київської держави. Від цього часу зароджується північносхідний варіант християнства, що згодом дістав назву "московський", в основу якого покладено суто візантійську православну практику цезаропапізму й месіанства і в якому здійснюється відхід від засад християнського універсалізму, толерантного ставлення до інших релігій.

Про толерантність київського християнства щодо Заходу засвідчують постійні контакти з католицькою церквою. Так, під 988р. в Никонівському літописі записано: "Прийшли посли з Риму від папи та принесли мощі святих". Через три роки знову "прийшли посли з Риму від папи з любов'ю і честю". Такі самі записи в літопису є під роками 944, 1000, 1001. Князь Володимир та українська церква підтримували приязні відносини з Римом. В римських джерелах обопільних посольств зафіксовано 12. Навіть пізніше велико князівська влада і патріотично зорієнтоване духовенство постійно контактували з так званою апостольською столицею. Підставами для такого висновку є відомості з історії шлюбних союзів Рюриковичів у XI ст. За їхнім свідоцтвом, у перше століття християнізації Україна була тісніше пов'язана з Заходом, ніж з Візантією. До цього самого періоду (1091р.) належить прийняття запровадженого в Західній церкві свята перенесення мощів св. Миколая до міста Барі у Італії -- свята, незнаного ніде в іншій східній церкві і яке зворушливо святкується й донині. Однак ці досить активні контакти з Римською церквою весь час контролювалися князівською та духовною владою з тим, щоби слов'янський обряд і юрисдикція української церкви були незалежними від Риму.

В контексті освоєння київським християнством духовної традиції Сходу і Заходу було прийняття ним кирило-мефодіївської спадщини. На той час вже була створена слов'янська азбука, перекладені на слов'янську мову деякі богослужебні та правові тексти, зокрема Збірне Євангеліє, Апостол, Псалтир, Молитвослов (вибрані служби -- для хрещення, шлюбу, похорон), Закон судний людям та ін. Діяльність Кирила і Мефодія мала загальнослов'янське значення. За короткий час їм вдалося створити, по суті, нову церковну організацію, відкрити школу для підготовки кадрів слов'янського духовенства, поступово перекласти на слов'янську мову богослужіння, здійснити переклади з грецької та латини. Ця спадщина стала тлом для формування київського християнства у патріотично-євангельській традиції, забезпечила його розповсюдження і розквіт у XI та XII ст. Відомий сучасний православний богослов протоієрей Г. Флоровський (1893--1979 рр.) писав: "Не можна уявляти собі Київську церкву, як щось замкнуте і самітнє. У XI і XII ст. вона досить тісно була пов'язана і з Царегра-дом, і з Афоном, і з Палестиною, і з Заходом, зв'язки були постійними й досить розвинутими".

Крім рис християнського універсалізму, толерантного ставлення до різних релігійних центрів, антимесіанства і антицезаропапізму, власного слов'янського обряду і богослужебної слов'янської мови, християнству перших віків в Україні були притаманні ранньохристиянська орієнтація, патріотичність, євангелізм, паулінізм тощо.

Перед Богом, на думку староукраїнських вчителів християнства, всі люди рівні, всі народи покликані Благодаттю до спасіння, тільки одні скоріше, а інші пізніше. Старий Заповіт, Закон суперечить, -- вважає митрополит Іларіон, -- Новому Заповіту, Благодаті. Такий закон розділяє народи, підвищуючи одні і принижуючи інші, засвідчуючи тим самим рабське становище людства. Закон був притаманний "юдеям". Благодать дарована всьому світові, і тому в ново заповітному житті всі народи рівні перед лицем Бога. Більш того, видатний теоретик київського християнства твердить, що Бог є творцем не лише поодиноких людей, а цілих народів. Тому кожен християнин несе відповідальність не тільки за власні вчинки, а й за вчинки всього народу.

Ці тези покладено в основу відомого "Слова про Закон і Благодать", присвяченого темі ствердження Київської Русі як великої держави. Спрямований проти зовнішніх ідеологічних амбіцій, цей твір водночас демонструє не тільки блискучий ораторський талант Іларіона, а й глибину філософської думки. Розглядаючи хрещення як прилучення до Благодаті, він висунув і розвинув оригінальну концепцію світової історії як поступового руху від рабства до свободи. Як логічний висновок цієї концепції була ідея "рівноапостольності" князя Володимира Великого, що діяв не під впливом зовнішніх спонук (проповідей місіонерів, вражень від чудес тощо), а виключно внаслідок внутрішнього осяяння, осяяння розуму вищою формою ідеї -- Логосом.

З другого боку, концепція митрополита Іларіона раціоналізує відношення до зовнішньої дійсності не лише князя, а й простої людини тим, що обґрунтовує, в чому саме є не сприйняття іноземних впливів, тенденції на поділ церков, підкреслюючи, що "обов'язок кожної одиниці" конкретно переживати "за всебічне добро свого народу". При всьому своєму принциповому християнському універсалізмі, веелен-ськості та абсолютній надрядності справ небесних над справами цього світу Іларіон закладає, як бачимо, засаду великого соціального значення, а саме -- робить київське християнство щиро патріотичним. На думку відомого дослідника історії і культури Київської Русі Д. Ліхачова (1909--1999 рр.), митрополит-русич у своєму "Слові" створив "власну патріотичну концепцію всесвітньої історії". Виходячи з неї, митрополит Іларіон ставить і обґрунтовує таку засаду київського християнства: побороти цезаропапізм, започаткований в історії християнства ще у Візантії, і побудувати відношення між церквою і державою таким чином, щоб церква, як установа Божа, була повністю незалежною від світської державної влади у справах внутрішнього життя та християнської віри і моралі.

Шлях здійснення цього завдання Іларіон вбачає в тому, що християнське життя простої людини, князя, церкви повинно спиратися на виконування "євангельських правд". За час існування київського християнства виробилася практика, згідно з якою жодний князь не мав права стояти вище "правд євангельських", а він сам і всі "добрі християни" повинні були брати активну участь у реалізації соціальної справедливості і християнського милосердя і ні в якому разі не виправдовувати свої нехристиянські дії інтересами держави та влади.

Євангелізм київського християнства багато в чому зорієнтований на ту традицію в ранньому християнстві, яка пов'язана з діяльністю апостола Павла. Так званий паулінізм перетворив єдність і рівність у Христі всіх людей на основний принцип, освячений самим Богом. Політична стратегія паулінізму щодо держави і церкви та їх взаємовідносин закладає євангельське бачення, з одного боку, незалежності внутрішнього життя церкви від держави, а з другого -- вмотивовує теоретичні засади ідеї боговстановленості влади, обґрунтовує єдність інтересів держави і церкви. Такий підхід сприяв оформленню патріотично-євангельської традиції у християнстві (в період його перетворення на державну релігію) і відкиданню його месіансько-цезаропатстського тлумачення, особливо в період поширення християнства серед язичників. Апостол Павло справедливо вважається першим християнським богословом, з паулінізмом пов'язане і виникнення в київському християнстві перших богословсько-філософських розробок, особливістю яких є софійний характер способу богословствування і філософствування. На цю рису руського православ'я у домонгольський період свого часу вказував відомий православний богослов і священик П. Флоренський. Софіологія, як форма існування релігійно-філософських ідей, ще не є чистою філософією, а відображає ту тенденцію, коли формування філософських пошуків вкладається в межі релігійного світогляду і не виводить роботу розуму на шлях незалежної і самостійної філософської думки. Однак софіологія як "філософема", тобто як філософська думка, яка є в тих чи інших твердженнях, але ще не знайшла адекватного виразу в мові логічних понять, може цілком позитивно розвиватися, за Гегелем (1770--1831 рр.), на базі міфології і релігії. Тому в київському християнстві софійний підхід асоціювався з постійним потягом до мудрості через вчення про Софію як "Премудрість Божу", сприяв формуванню тих засад бачення світу, що виникли під впливом платонівської і неогшатонівської філософської традиції, обґрунтовував "плюралізм", "поліфонію", творчий розмай думки, а не її єдність і одностайність. Тобто відтворював закономірний "філософемний" етап розвитку суспільної свідомості.