Головні течії ісламу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Імаміти

Ця гілка шиїзму відноситься до "поміркованого" напрямку. Сьогодні це самий найчисленніший напрямок у шиїзмі. Його ідейними попередниками були ті шиїти, які проповідували, що "в силу божественного установлення імамат є прерогативою виключно роду Алі і передається шляхом "ясної вказівки" (ан-насс) вустами Пророка або попереднього імама".1 Імаміти визнають

Прозоров М.С Ислам. Шиитская (имамитская) доктрина верховной власти. М., 1984, с. 204 дванадцять імамів. Вони вважають, що спасителем виступить дванадцятий імам Мухамед абуль Касим, який народився у 873 році в Багдаді і зник у віці дванадцяти років. З точки зору ортодоксального шиїтства це і є дванадцятий "прихований" імам, якому належить відкритись світу в ролі махді. Віруючі в дванадцятого імама носять назву "двунадесятників".

Імамітське віровчення зводиться до п'яти принципів або основ віри.

1. Вчення про єдиного Бога.

2. Віра в божественну справедливість.

3. Визнання пророчої місії Мухаммада.

4. Віра в воскресіння померлих, судний день і потойбічне життя.

5. Вчення про імамат, яке стало головним догматом імаміт-ського ісламу.

В основі імамітської доктрини лежить уявлення про божественну доктрину, божественну природу верховної влади. Розглядаючи імамат як "божественне установлення", як продовження пророцтва, імамітські богослови виходять з того, що божественне одкровення має два аспекти: зовнішній і внутрішній. Згодом вони збудували свою релігійну філософську доктрину, в якій імамат виступає як головна космічна сила. Це еманація вічного божественного світла. Імам є виконавець божественного веління. Він є духовним керівником, своєрідним центром, навколо якого обертаються всі сфери буття.

В наш час вчення імамітів є державною релігією в Ірані та Іраку. В країнах Азії імаміти живуть в Афганістані, Бахрейні, ОАС, Катарі, Кувейті, Лівані, Омані, Сирії, Саудівській Аравії, Бірмі, В'єтнамі, Таїланді, Індії, Азербайджані. В країнах Африки: в Єгипті, Судані, Ефіопії, Кенії.

Зейдіти

шиїзм іслам секта імаміт

Вони також відносяться до "поміркованого" напрямку в шиїзмі. Зейдіти помістили на свій прапор ім'я п'ятого імама Зейда ібн Алі. Зейд був нащадком Алі ібн Іаліба, онуком шиїтського мученика -- імама Хусейна. В 740 році він встав на чолі повстання проти Омеядського халіфату, але в одній із сутичок з військами халіфа загинув. Послідовники Зейда і ті, хто потім до них приєднались, вибрали Зейда ібн Алі символом свого віровчення і культу. Після смерті Зейда ця течія розпалася на кілька угруповань, але всі зейдіти вважають, що після пророка ал-Хусейна імамат залишається в родині Алі. Повстання проти "тиранів", з не законних з точки зору шиїтів правителів, є обов'язком кожного істинно віруючого.

Але в богословських догматах зейдіти зайняли "помірковану" до сунітів позицію. Подальші політичні успіхи зейдітського руху сприяли усуненню розходжень серед зейдітів і виробленої їх особистої системи догматів. Зейдіти не виявляють ворожої нетерпимості по відношенню до сунізму, яка характерна для шиїз-му взагалі. Визнаючи, що імам повинен бути з роду Алі, вони в той самий час заперечують божественну природу Імамата і вважають, що імамом може бути будь-хто з роду Алідів. Більш того, зейдіти припускають факт існування одночасно кількох імамів в різних мусульманських країнах. В протилежність імамітам, вони не визнають вчення про "прихованого" імама, відкидають також приховування своїх релігійних поглядів. Зейдіти заперечують антропоморфізм і безумовне предвизначення. Всі ці фактори сприяли лояльному відношенню сунітських властей до зейдітів, не зважаючи на те, що збройні повстання вони виголошували як свій політичний принцип. Політична активність зейдітів не раз приводила до того, що вони ставали на чолі народних рухів. Одна з гілок зейдізму у 864 році утворила теократичну державу в Північно-Західному Ірані, яка проіснувала до середини дванадцятого століття. Друга гілка дала початок династії ідрисідів в Північно-Західній Африці (788-985) і в Йемені (901--962).

В наш час значна частина зейдітів проживає в Північному Ємені, де вони складають більшу половину населення. Великі зейдітські громади існують в Саудівській Аравії, Пакистані та інших країнах.

Ісмаїліти

Майже одночасно з зейдітським напрямом шиїтства виникла секта ісмаїлітів. Ця гілка відноситься до "крайнього" напряму в шиїзмі. Ісмаїліти знайшли більш серйозне і широке розповсюдження і вплив у мусульманському світі, ніж зейдіти. Приводом для виникнення цієї секти була та обставина, що біля 760-го року щостий шиїтський імам Джафар Садик усунув свого старшого сина від права на імамат. І передав це право його молодшому брату. Формальним приводом такого рішення була начебто пристрасть Ісмаїла до міцних напоїв, що не може бути сумісно з образом правовірного мусульманина. Насправді Ісмаїл наполягав на більш рішучій опозиції по відношенню до Багдадського халіфату, ніж його батько, який по відношенню до тих, хто займав трон, -- сунітських Аббасидів -- проводив більш миролюбну політику. З іншої сторони навколо Ісмаїла стали згуртовуватись елементи, які були не задоволені соціальними порядками, що склались в самому шиїтському світі. Ісма'іл невдовзі помер. 1 його батько Джафак намагався обнародувати смерть сина. Тіло Ісмаїла було виставлене в одній з медінських мечетей. Але зупинити цей рух було вже практично неможливо

Для одних послідовників померлого Ісмаїла факт його смерті пояснювався його видимістю. Вони вважали, що насправді Ісмаїл не помер, а переховувався з тим, щоб з часом з'явитися мусульманам. З їх точки зору Ісмаїл є сьомим Імамом, після якого імамів більше очікувати не треба, інші прихильники Ісмаїла вважали, що оскільки він помер, то сьомим Імамом треба об'явити його сина Мухамада. В усякому разі повинно бути лише сім Імамів. І сьомий повинен з'явитись в ролі махді. Тому всім бла-гочесним мусульманам треба об'єднатися в очікуванні цієї події.

Ісмаїліти розгорнули активну проповідь свого вчення в усіх мусульманських країнах. Вони створили таємні гуртки в Сирії, Іраку, Ірані, Північній Африці. Організація ісмаїлітів була побудована на ієрархічних засадах з сімома ступенями посвячення. Кожний ступінь ієрархії мав жорсткі норми інформування віруючого в політичних і релігійних справах. Жорстка внутрішня дисципліна давала змогу керівникам секти використовувати віруючих у своїх цілях. Після виникнення в секті ісмаїлітів поступово стали складатись особисті норми віровчення, в секті ісмаїлітів також була розроблена філософсько-теологічна догматика. Великий вплив на її формування чинила філософія неоплатонізму, запозичена окремими елементами з іудаїзму і християнства. Головна ідея платонізму про еманацію духу в світ плоті знайшла в ісмаїлізмі свій вираз у формі вчення про те, що Бог послідовно еманує свою сутність у світ Ця божественна сутність переходила в пророків -- проповідників. їх семеро Адам, Авраам, Ной, Мойсей, Ісус, Мухаммад і другий Мухаммад -- син Ісмаїла. Кожен пророк розкриває перед людьми суть божественної істини в більш точнішій і піднесенішій формі. Кожен пророк супроводжується на своєму життєвому шляху і в своїй діяльності помічником, який від себе нічого не проповідує, а займається тлумаченням і розповсюдженням проповідей пророка. Такими помічниками були: при Мойсеї -- Араон, при Ісусі -- Петро, при Мухаммаді -- Алі. В перервах між появою нового пророка божественну сутність несуть в собі Імами. їх також семеро. Останній сьомий Імам є також і пророком. Таким Імамом був Мухаммад, -- син Ісмаїла. Він завершує собою божественну еманацію.

В секті ісмаїлітів існує дев'ять ступенів посвячення. Кожний вищий віл попереднього ступінь відкривав ісмаїліту більш сокровенне, езотеричне знання. Це знання було все менше пов'язане з відомими віруючим істинами Корану та ісламу. На п'ятому ступені ісмаїліт дізнавався про те, що зміст Корану не зводиться до значення його тексту, тобто він алегоричний. На щостому ступені таке ж саме алегоричне значення надавалось вимогам виконання обрядів. Дев'ятий -- останній ступінь скоріше нагадував релігійно-філософську систему, ніж ісламську догматику.

Кармати

Це радикальний напрямок ісмаїлітства, який розпочав свою діяльність в Сирії та Іраку. Назва цієї течії з'ясована недостатньо. Одна з найбільш розповсюджених версій наполягає на тому, що в основі цієї назви лежить прізвисько одного з її керівників -- Хамдама. Кармат означає "скалічений". Мабуть засновник цієї течії підпав під репресії. Біля 890-го року Хандам разом зі своїм соратником Абу Абдалахом розгорнув пропаганду на території Месопотамії. З часом карматський рух стає вагомим фактором в усіх невдоволеннях: повстаннях рабів, виступах ремісників, землеробців. Все це відбувалось в той час у мусульманському світі. Незважаючи на придушення цих повстань, кар-матському руху не було завдано рішучого удару. Організувавши велику кількість загонів озброєних фанатиків, кармати влаштовували набіги на населені пункти Сирії та Іраку. Причому, в багатьох випадках їм вдавалося на деякий час захопити такі великі міста як Куфа, Басра. Окрім цього, вони систематично організовували напади на каравани паломників, які йшли вклонитися святим місцям. В 930-му році загін карматів захопив Мекку і пограбував її. Скарб, який вони захопили, складався з приношень паломників майже за триста років. Кармати виявляли неабияку жорстокість. Вони вбивали не тільки воїнів своїх противників, а й цивільне населення. Виключення робилось тільки для тих, кого навертали в рабство.

В основі такої практики було те ж саме вчення ісмаїлітів, але більш загострене проти ісламу в його ортодоксальній сунітській формі. Треба сказати, що богословські витончення езотеричного вчення, пов'язаного з неоплатонізмом, не були доступні більшості учасників цього руху та й не цікавили їх. Обрядова сторона віри вирішувалась карматами зручно для більшості учасників цього руху. Мечетей кармати не будували, приписи Корану про п'ятикратну молитву, пости, паломництво -- не виконувалось. У віровченні карматів головну роль відігравало очікування майбутнього махді. Таким махді вони визнавали засновника династії султанів Бахрейну -- Абу Саї-да.

Карматський рух привів до створення теократичної держави, яку вони повністю контролювали. В цій державі кармати намагалися створити умови шиїтської справедливості, на зразок ісмаї-літського правовір'я. На початку десятого століття, кармати організували в Східній Аравії свою державу. Центром цієї держави стало місто ал-Хаса (в літературі використовується і друга назва -- Дахса). Звідси кармати організовували набіги на мусульманські міста. Ціллю таких нападів була не стільки релігійна ідеологія боротьби за віру, скільки можливість пограбування і захоплення здобичі. Карматська держава проіснувала майже півтора століття. В і029-му році її було завойовано і зруйновано Махмудом Газневі. Але поза межами Бахрейнського султана карматський рух давав про себе знати протягом всього середньовіччя.

Хаттабіти

Секта "крайніх" шиїтів. Засновником цієї секти та її духовним керівником був Абу-уль Хаттаб, який проповідував, що божественний дух послідовно еманується в імамів із роду Алі ібн Талі-ба. Хаттабіти обожнювали щостого імама Джафара Садика, а після того, як останній відрікся і прокляв Абу-уль Хаттаба, вони стали обожнювати самого Абу-уль Хаттаба. В 765-му році Абу-уль Хаттаб із сімдесятьма своїми послідовниками спробував підняти повстання проти намісника Куфи їси ібн Муси, але був захоплений і страчений. Після його смерті секта не припинила свого існування, хоча і розпалась на ряд течій. До кінця дев'ятого століття секта Хаттабів в Ірані, Іраку, Сирії, Йемені налічувала біля ста тисяч послідовників.

Хаттабіти розвивали вчення про "говорящего" та "безмовного" імама. Згідно їх вченню, Алі в часи Мухаммада був "безмовним" імамом, а після смерті Пророка став "говорящим". Хоча Абу-уль Хаттаб не заперечував спадковості імамату Алідів, він стверджував, що імамат -- це є чисто духовна якість. Пророки та імами являють собою суть божественної еманації. До своїх ворогів хаттабіти виявляли велику жорстокість. Подібно до азракітів вони дозволяли вбивство жінок і дітей.

Аліди

Це нащадки Аліібн Таліба. В Алі було багато дітей, але самими відомими в боротьбі за халіфат були Хасан і Хусейн. Релігійно-політична догматика шиїтів стверджує, що верховна влада (імамат), подібно до пророцтва, є "божественним установленням". Право на імамат належить тільки родині Алі і його нащадкам. Верховна влада є спадковою. Аліди вели збройну та ідеологічну боротьбу, відстоюючи права роду Алі на імамат

В наш час нашадки Алі мешкають майже в усіх мусульманських країнах. їм н&іежить виключне право носити зелену чалму і називатись сеїдами.

Кадаріти

В 9 столітті виникла секта кадарітів, які визнавали значення кадару (тобто розповсюдження в часі вічного божественного рішення). Але кадаріти обмежували це значення. Вони вважали, що в різних життєвих ситуаціях людина сама повинна вирішувати як їй треба вчиняти, бо людина керується свободою яка надана їй Аллахом. В віровченні кадаритів були дещо елементарні, але сильні уяви про те, що визнання абсолютного божественного предвизначення веде до несправедливості бога. Як слідство з цього витікала несправедливість і недосконалість світу. З часом прихильників цієї секти стали називати джабрітами. Пізніше вчення кадарізму було ретельно розроблено і доповнено мутазі-літами

Мутазіліти (Мусталіти)

Секта прихильників мусульманської теології раціоналістичного знання, яка зародилась в Арабському халіфаті в 8--9 століттях. Засновником цього напряму вважається Ваішібн Ата.

Основу вчення мутазілітів складали догмати про єдинобожжя і справедливість. Вони заперечували атрибути Бога, які, як вони вважали, були не сумісними з його сутністю. Принаймні, мутазіліти вважали неприпустимими будь-які антропоморфні уяви про Бога. Вони заперечували догмат про нествореність Корану, розглядаючи його лише як одне з творінь Аллаха. Мутазіліти вели боротьбу з прихильниками абсолютного предвизначення.

Рафадіти

Назва походить від арабського "рафіт" -- той, що залишає, відкидає. Рафадіти -- це загальна назва всіх "поміркованих" шиїтів. 1 в першу чергу імамітів. Сунітські автори називали ра-фадітами всіх шиїтів, які не визнавали законність правління халіфів Абу Бакра і Омара. На думку сунітських авторів, першими рафадітами були сабо іти -- послідовники Абдалаха ібн Саба. Він стверджував, що імамат Алі є "божественним установленням".

В більш вузькому значенні рафадітами називають "поміркованих" шиїтів, прихильників щостого шиїтського імама Джафара Садика. Рафадіти не приєднались до ісмаїлітського руху і відмовились від збройної боротьби за владу. Рафадітами також називають шиїтів Куфи, які не підтримали хусайніта Зейда ібн Алі в його боротьбі за халіфат проти династії омеядів. Таким же чином рафадіти вчинили в 762-му році, відмовившись визнати імамат Мухаммеда ібн Абдалаха, який організував повстання в Медині.

Друзи

Початок одинадцятого століття був відзначений в ісламі появою ісмаїлітської секти друзів. її виникнення пов'язане з особою фатімідського халіфа Єгипту -- Хакіма (996--1021) і його наближеного Даразі, від імені якого ця секта й отримала назву -- друзи.

Халіф Хакім був дуже жорстокою і не витриманою людиною. Він часто катував своїх придворних. За деякими даними, за часів правління Хакіма було страчено більше 18 тисяч його підлеглих. Релігійні позиції халіфа були дуже непослідовними. Він декілька разів проголошував свою належність то до шиїзму, то до сунізму. В останні роки свого життя халіф Хакім вирішив, що йому належить бути сьомим імамом. В цьому халіфа підтримав турецький Ісмаїліт, що оселився в Каїрі і став самою наближеною до халіфа людиною. В 1017-му році Даразі оголосив в великій мечеті свій твір. У ньому стверджувалося, що в халіфа втілилась душа Адама, яка в свою чергу є продуктом еманації світового розуму. Але слухачі не були готові до такої "піднесеної істини". До того ж Хакім викликав загальну ненависть, і його влада трималась завдяки армії найманців, яку складали бербеки і турки. З мечеті Даразі прийшлось тікати, а його охоронців було вбито розлюченим натовпом правовірних. За допомогою халіфа Даразі переїхав до Сирії, де розпочав організовувати рух прихильників нового вчення.

Горцям Південного Лівану, серед яких Даразі почав розповсюджувати своє вчення, був потрібен тільки привід, щоб повстати проти іранських феодалів і турецьких загарбників. Божественна постать Хакіма давала їм такий привід. Навколо Даразі почали збиратись чисельні послідовники, які були готові зі зброєю в руках відстоювати божественність халіфа.

Через деякий час з'явився ще один апостол новоз'явленого сьомого імама. Ним був іранець Хамза. В одній із мечетей Каїру Хамза спробував проголосити божественну сутність Хакіма. Але наслідки цієї події були схожі на наслідки проповіді Даразі. Хакім переправляє в Сирію і Хамзу, де останній стає першим помічником Даразі. Не сприйнятливі до "вищої істини", жителі Каїру зазнали переслідувань халіфських найманців, а розповсюдження нового культу стало ділом усього подальшого життя халіфа. Через декілька років Хакім помирає при нез'ясованих обставинах. Це дало змогу друзам об'явити Хакіма прихованим імамом, який з часом з'явиться і буде керувати Всесвітом.

В Єгипті культ Хакіма так і не прижився, але в Сирії і на деяких інших територіях розповсюдження ісламу цей культ був протягом кількох століть важливим чинником в усіх народних повстаннях, які проходили під релігійною оболонкою друїзму. Мабуть і в одинадцятому столітті, і в подальші часи сирійські друзи дуже туманно уявляли собі того, кого вони проголосили Богом в людському образі. Але таке визнання забезпечувало якісь важливі соціально-ідеологічні потреби, що в свою чергу забезпечувало успіх цього руху.

В наш час секти послідовників друїзму розповсюджені в Лівані, Сирії, Йорданії, Ізраїлі.

Асасіни

Особливе місце в шиїтському ісламі займає секта асасінів, яка виникла наприкінці одинадцятого століття. Ця секта відноситься до ісмаїлітського напрямку в шиїзмі.

Фатімітський халіф Єгипту Мустансір лишив свого старшого сина Нізара права на наслідування халіфату і передав це право своєму молодшому сину -- Мусталі. Невдовзі Нізара було вбито, однак ця обставина не завадила тому, що не вдоволені в халіфаті угруповання розпочали боротьбу під прапором Нізара. Опозиційний рух розповсюджувався на значній території, отримавши особливо міцні позиції в північно-західній частині держави Сельджуків. Таким чином, нізаритський рух виступав не стільки проти Фатімідів, скільки проти соціальн-політичних конструктів, що склалися на Близькому та Середньому Сході.

Є версія, що назва асасіни була дана членам цієї секти тому, що вони вживали наркотики. В європейському варіанті назва членів цієї секти стала синонімом релігійно-фанатичних вбивць. Таке твердження походить і від того, що головним методом релігійної і політичної боротьби членів цієї секти були вбивства ворожих для неї діячів.

В 1090 році керівник нізаритської партії Хасан ібн Саббах втікає з Єгипту і з'являється в горах південніше Каспійського моря. Там він розпочинає вербувати всіх невдоволених під прапором "прихованого" імама з династії Нізарітів. З часом Хасан оволодів гірською фортецею Аламут, яку він перетворює на головну базу свого руху. Невдовзі в північно-західному Ірані з'являється ще декілька таких фортець, з яких Хасан розсилав своїх підлеглих для вбивства ворожих йому ісламських правителів. Сам керівник асасінів не залишав свою головну базу до кінця життя (помер він в 1124-му році). Таке ж таємне і приховане життя продовжували керівники цієї секти після смерті Хасана. Вони розпоряджались життям багатьох керівників феодальних держав і князівств Близького і Середнього Сходу, завдяки підпорядкованим їм терористам. Керівників цього руху з жахом називали "гірськими шейхами", інколи не усвідомлюючи, хто саме займає цей жахливий і таємний пост. Перші "гірські шейхи" вважались представниками "прихованого" імама. Деякий час в образі такого "прихованого імама" вважали маленького онука Нізара. Але четвертий "гірський шейх" Хасан Другий (1162--1166) проголосив себе таким "прихованим" імамом, який відкрився для встановлення небесного правління на землі. Та обставина, що Хасан Другий через півтора року після цього проголошення був вбитий одним із своїх наближених, не похитнула віру асасінів в божественність своїх шейхів.

З часом асасінський рух розповсюджується далі на захід, де утворюється відносно самостійна Сирійська гілка цієї секти. їх центром стала гірська фортеця Масіяф. Формально сирійські асасіни визнавали зверхність Аламуту, але фактично вони були самостійним угрупованням.

Секта асасінів мала суворі ієрархічні принципи з різними ступенями посвячення. Шейху були безпосередньо підпорядковані так звані "великі міссіонери", які в свою чергу керували рядовими членами секти, розсилаючи їх в усі кінці мусульманського світу.

На найближчому щаблі цієї ієрархії стояли так звані "федаї". Вони безпосередньо виконували ті смертні вироки, які виносив шейх чи його наближені. Федаї виконували свою справу, сліпо підкоряючись наказу. Вони вважали, що після своєї смерті, яка, як правило, слідувала одразу ж після виконання ними вироку, опиняться в раю. Цих фанатично віруючих виконавців вибирали здебільшого з селян в тих землях, де мешкав шейх, або з тих, хто зазнав переслідувань від феодалів.

Кожний більш високий ступінь посвячення в секті асасінів був пов'язаний з все меншим релігійним фанатизмом. Головним фактором тут був політичний розрахунок. Як і в цілому, в ісла-маїзмі вищий ступінь ієрархії в секті асасінів скоріше нагадував синкретичну політизовану філософську систему. Керівники секти для досягнення свого політичного успіху входили в контакти не тільки з шиїтськими, а й з сунітськими угрупованнями. Свої справжні релігійні погляди керівники секти приховували як від рядових членів своєї секти, так і від інших. Коли сельджуцький султан Сінджар звернувся до аламутського "гірського шейха" з запитаннями про сутність асасінських релігійно-догматичних поглядів, він отримав відповідь в дусі ортодоксального ісламу. В історії асасінської секти був епізод, коли їх шейх Джалаладін вирішив публічно продемонструвати свою прихильність до ортодоксії. Він зібрав в Аламуті багатьох авторитетних богословів з різних місць. В їх присутності Джалаладін спалив ряд творів, які начебто містили в собі єретичні концепції. Після цього він відправив свою матір (за іншими джерелами одну із своїх дружин) в мекканське паломництво, де вона демонструвала благочестя по відношенню до святині і щедрість в роздачі милостині. Мабуть політична обстановка вимагала від асасінів шукати єднання з іншими ісламськими властителями. Однак треба відмітити, що після смерті Джалаладіна в 1220-му році секта асасінів повернулась до минулої практики.

В 50-х роках тринадцятого століття монгольська навала під керівництвом Хулагу поклала кінець існуванню асасінських угруповань в гірському Ірані. В 1273-му році Єгипетський султан Бейбарс знищив останнє сховище асасінів в Сирії.

"Брати чистоти"

Це близьке до ісмаїлітського руху Таємне філософське товариство, яке діяло на Близькому Сході в десятому столітті. їм належить п'ятдесят один трактат під загальною назвою "Трактати Чистих братів та Вірних друзів". Ці трактати являли собою зразок тодішньої передової науки в різноманітних галузях. Вони призначались головним чином для тих читачів, які зуміли переступити межу сліпого релігійного фанатизму. Прихильники цього товариства зазнали жорстоких переслідувань і безжалісно знищувались. Деякі елементи вчення "Братів чистоти" були притаманні "Апостольським братам" в Італії на початку чотирнадцятого століття (1303--1307) під керівництвом Дольчіно. Схожі елементи цього вчення можна знайти в трактатах "Чешських братів" п'ятнадцятого--шістнадцятого століття.

Бекташи

Бакташи це секта, а точніше -- дервітський орден, який виник в Малій Азії в дванадцятому--тринадцятому столітті. ІІя секта була широко розповсюджена в Турції і на Балканах. Віровчення бекташи носять синкретичний характер. Поряд з положеннями ісламу (шиїзму) в цьому вченні присутні елементи християнства. Для послідовників цього ордену характерна безшлюбність.

Свою назву орден одержав за ім'ям свого засновника, напівле-гендарного Хаджі Бекташи Велн. Доктрина та обряди бекташи являють собою суміш елементів ісламу з елементами християнства і язицтва. Найбільш розповсюдженим культом цієї секти є культ Алі. До культових обрядів відноситься також причастя вином, хлібом, сиром, сповідання своєму наставнику, обіт безшлюбності. Одежа членів цього братерства складається з білого довгого плаща і білого високого ковпака.

Хуруфіти

Назва походить від арабського "хуруф" -- літери. Хуруфіти -- це містична секта, яка була заснована наприкінці чотирнадцятого століття. її засновником вважається Фазлалах Астрабаді, який був страчений в 1394-му році. Секта була заснована і розповсюджувалась спочатку на території північно-західного Ірану (Астрабар, Нахічівань). В подальшому хуруфіти, якими керував вже учень Фазлалаха Астрабаді-Алі аль Алла, розповсюдили свою діяльність на територію Османської Турції. Вже в Турції вони створили свою канонічну літературу на турецькій мові. Мотиви вчення хуруфітів можна бачити в творчості арабського поета Фізулі. Канонічна література хуруфітів складається з "Джавіда-намі" (Книга вічності), "Хахіхатмані" (Книга істини), "Істина-нане", "Махрамнамі", "Іскондарнамі", "Аршмане", "Махамат-мані", "Ішкмане", "Хідаєтмане" та інших трактатів. Протягом чотирьох століть члени секти зазнавали жорстоких гонінь та переслідувань. В 1824-му році ця секта була майже поголовно знищена урядом султанської Турції. Після цього залишки секти об'єднались з дервитським орденом бекташи, залишки якого зберігались в деяких арабських країнах.

Згідно з вченням хуруфітів, світ створено Аллахом і знаходиться в постійному колооберті. Цей колооберт є причиною тих змін, які ми бачимо. Бог виявляє себе двома шляхами: в людині, яка створена Богом за його образом, і в мові бога -- Корані та назвах речей. Прояв Бога в людині містить в собі три цикли: пророцтво (нобовват), божественну зверхність (валаят) і божественність (улукіят). Пророк Мухаммад завершує собою цикл пророцтва. За ним йдуть божественні покровителі -- шиїтські імами. За вченням хуруфітів Фазлалах є останнім покровителем і першим богом во плоті. Він є також першим в третьому циклі божественності. Другий шлях прояву бога виявляється в звуці, мові, літері. Зовнішнє і внутрішнє буття речей є тільки мовою істинного Бога. Такою ж божественною мовою є Коран, це теж саме, що сукупність всіх речей.

В хуруфітських описах вродлива людина порівнюється зі свитком Корану. Вона є не тільки "троном Бога" (як це було в багатьох суфієв), але й самим Богом. Така концепція сприяла обожнюванню Фазлалаха.

Бабіти

На початку п'ятидесятих років дев'ятнадцятого століття в Ірані виникає секта бабітів. Цей рух розпочався з того, що молодий ширазький торговець Сещ Алі Мухаммед проголосив себе Ба-бом, тобто "воротами", завдяки яким віруючий мусульманин може наблизитись до Аллаха і потрапити в його царство.

За кілька років до цієї події Сеїд мешкав в священному місті шиїтів Кербері, де мав знайомство з керівником сектанської громади шейхістів Сеїдом Каземом Решті. Шейхісти вважали, що їх керівник є тією людиною, після якої повинен з'явитись дванадцятий Імам. Коли Казем Решті помер, його послідовники розпочали пошуки нового вождя. Цей вождь повинен був готувати людей до приходу останнього імама. Один з діячів секти, Мула Хусейн, вирішив, що Баб відповідає всім тим вимогам, яким повинна відповідати людина, щоб бути продовжувачем Решті. З часом Баб збирає навколо себе чисельних послідовників. Це дало йому змогу для широкого розгортання свого руху.

Головним віросповідчим документом бабітського руху була книга "Беян", яка містила в собі містично-догматичні трактати. Але ця книга була не надто зрозумілою для більшості рядових членів цього руху. Одна з причин полягає мабуть у тому, що зміст її трактатів виявився занадто складним і незрозумілим. В бабітському переказі зберігся діалог про істину, який начебто відбувся між Бабом і його наближеним Камейль ібн Зіядом. На запитання Зіяда, що таке істина, Баб відповів, що істина -- це прояв божественної величі без позначки. Подальша розмова привела до того, що на питання про істину керівник бабітського руху дав такі відповіді: "Істина -- це усунення умовиводу і прояснення того, що пізнано", "залучення божественної єдності завдяки природі оволодіння цією єдністю". Зрозуміло, що такі визначення істини не могли бути зрозумілими для більшості рядових послідовників бабітського руху.

Більшу підтримку знаходили ті елементи вчення бабізму, які торкались конкретного життя людей. Закінчилась епоха феодального середньовіччя. Знімались заборони на відшкодування процентів в торгівельних операціях. Але ця свобода розповсюджувалась тільки на місцевих жителів. В такий спосіб іранське купецтво позбувалось іноземної конкуренції. Відмінялись всі ті заборони, які раніше було накладено ісламом на щовкову одежу та всілякі прикраси. Це, в свою чергу, також пожвавлювало торгівлю. Всі ці положення сприяли залученню до бабітського руху представників дрібної та середньої буржуазії.

Деяку роль в залученні народних мас в лави бабітського руху відігравало і спрощення релігійного культу, на якому наголошували бабіти. Вони відміняли молитвені зібрання, заперечували щоденний п'ятикратний намаз. Були також спроби реформування деяких норм побуту, становища жінки, сімейного права.

В 1847-му році Баба було заарештовано шахськими властями і перевезено до Тегерану. В цей час розгортається велике народне повстання, яке проходило під бабітськими гаслами. Намагаючись припинити повстання, влітку 1850-го року шахські власті стратили Баба. Але повстанський рух не припинився. Навпаки, він почав ще більше розповсюджуватись і переріс в громадянську війну. Після страти Баба мула Мухаммед Алі проголосив себе його продовжувачем. В боротьбі бабітського руху з шахськими військами він виявив набагато більше здібностей, ніж попередній керівник бабізму. Але все було марно. До 1852-го року всі бабітські повстання на території Ірану були придушені.

Бехаїзм

Серед послідовників керівника бабітського руху була людина на ім'я Яхья, якому Баб, вже знаходячись за ґратами, передав свої рукописи і деякі особисті речі. Окрім цього, Баб начебто наказав Яхьї дописати останні вісім глав до священної книги бабітів "Беян".

Прихильники Яхьї, крім цього, цитують промову Баба, з якою він начебто звернувся до Яхьї: коли з'явиться на світ "той, кого виявляє Господь" в особі останнього пророка, то він, Яхья, повинен відмінити "Беян" і взяти під своє керівництво весь бабіт-ських рух. Сказане треба було розуміти так, що "виявленим" буде сам Яхья. Цього було достатньо, щоб він переіменував себе в Сух-е Езеля, що в перекладі означало "ранок вічності". З Тегерану, де йшло жорстоке переслідування учасників бабітського руху, Сух-е Езель переправляється до Багдаду. Знаходячись на території, яка вже не була підлегла Ірану, а знаходилась під зверхністю Турції, він знову розпочинає збирати бабітські громади.

В Сух-е Езеля був брат Хусейн Алі, який також приймав участь в бабітському русі. Після придушення повстання він потрапив за грати. Але в 1852-му році зумів втекти з в'язниці і також переправився до Багдаду. Хусейн Алі взяв собі ім'я Бехаулла, що в перекладі означає "сяяння Бога". Він також проголосив себе єдиним законним продовжувачем Баба.

З цього починається багатолітнє суперництво між братами, яке згодом перейшло в відкриту ворожнечу і намагання вбити одне одного. Турецький уряд вирішив переселити братів спочатку в Стамбул, а потім в Адріанопіль, вважаючи, що, знаходячись в оточенні сунітського населення, брати не зможуть розгорнути активну агітацію. Але тривала ворожнеча між братами, яка ще більше підсилилась, примусила турецький уряд розселити їх. Одного було відправлено на Кіпр, а другого в Палестину.

Діяльність Бехаулли виявилась більш успішною, ніж його молодшого брата. Тому новий релігійний рух отримав назву від Його імені -- бехаїзм.

Перемога Бехаулли пояснюється тим, що релігійна ідеологія, яку він пропагував, більше відповідала вимогам часу. В той час як його брат залишився на позиціях бабізму з його демократичними тенденціями і войовничим духом, Бехаулла перейшов на дещо інші позиції. Ці позиції більше відповідали потребам і тим обставинам, які склались в тодішньому суспільстві.

Вчення Бехаулли знайшло своє відображення в новій священній книзі "Кітабі Акдес", що в перекладі означає "Священна Книга". Ця книга містила в собі як догматичні, так і соціально-політичні і етичні аспекти. Крім цього, своє вчення лідер бехаїзму викладав в спеціальних посланнях -- "лаухах".

Треба сказати, якщо бабізм був специфічним іранським явищем, то бехаїзм швидко вийшов на міжнародну арену. Коли Бехауллі вдалось залишитись переможцем і його вчення пустило глибоке коріння на Іранському грунті, він проголосив не тільки своє розмежування з бабізмом, а й до деякої міри з ісламом взагалі. В останні десятиріччя свого життя (помер він у 1892-му році). Бехаулла проповідував своє вчення в різних країнах світу, в тому числі і серед християнських народів.

Однією з причин такого розповсюдження бехаїзму в світі була проголошена ним віротерпимість і спрямованість до синкретизму. Серед гасел, які були накреслені над входами в бехаїтські храми, був і такий: "Релігія потрібна як об'єднуючий початок. Якщо ж вона є приводом для непорозуміння, то краще взагалі не мати такої релігії". Бехаулла сформулював завдання створення нової світової релігії. На його думку, ця релігія повинна бути не схожою ні на одну з вже існуючих релігій, але об'єднувати їх усіх в своєрідному синтезі. Його син і продовжувач Аббасефенді, вибравши собі ім'я Абдулбеха, що в перекладі означає "раб сяйва божого", ще більше заглибив космополітичні тенденції в цій релігії.

Безумовно, така орієнтація відносно віровчення повинна була переглянути і обрядову сторону релігії. Бехаїзм підкреслював другорядне значення культу, молитов, побутових наказів і заборон в релігії. Загальні богослужіння в мечетях були відкинуті. Побутові приписи зводились до гігієнічних вимог. Всі заборони, які раніше було накладено ісламом на використання щовкових тканин, різноманітних прикрас та предметів розкоші, бехаїзм відкидав. Зняття бабізмом заборони на відшкодування процентів бехаїзм підкреслив ще чіткіше. Таким чином, було знято останню перешкоду для розвитку торговельно-промислової буржуазії.

Але ще більш важливе значення мала соціальна і політична програма бехаїзму. На противагу бабізму з Його войовничим духом і закликами до боротьби за істинну віру і соціальну справедливість, бехаїзм рішуче відкинув джихад і проголосив, що царство справедливості може бути побудоване лише мирним шляхом. Нове вчення робило спроби вирішувати питання, які хвилювали велику кількість людей. Серед бехаїстських гасел були і такі: "Всі люди є братами і рівні між собою", "У всіх людей єдині права". На такий спосіб бехаїсти демонстрували своє об'єднання з головною тезою буржуазного соціального вчення про те, що всі люди рівні. Новий лідер бехаїзму Абдулбех писав: "Ми бачимо серед нас, з одного боку, людей, які перевантажені всілякими багатствами, а з другого боку -- жебраків, які помирають з голоду. Перші мають декілька розкішних будинків, другі не мають місця, де притулити свою голову. Таке становище людей -- хибне, воно повинно бути виправлене, і засоби для цього повинні бути ретельно підібрані". За соціальною програмою бехаїзму бідність повинна зникнути, щоб кожна людина, наскільки це можливо, виходячи з свого становища і сану, мала свою долю комфорту і майна.

За уявленнями ідеологів бехаїзму, порядки, які існують в цьому світі, були закладені "самим небом". Ці порядки вимагають того, щоб у суспільстві, як наприклад в армії, були керівники та їх підлеглі. Без такого розшарування не може існувати ні армія, ні суспільство. І само собою зрозуміло, що керівників треба закликати до пожертвувань на користь бідних. Це була своєрідна спроба перебудови первісного ісламу, щоб якось зблизити його з вже пустившими коріння капіталістичними відносинами. Бе-хаїзм наголошував на реформах, які треба проводити тільки мирним шляхом. Бже в священній книзі бехаїзму "Кітабе Акдес" проголошується: "Нікому не можна противитись тим, хто керує рабами божими". Звертаючись до властей, Бехаулла писав: "Ми не шукаємо того, щоб розпоряджатись в ваших царствах, ми прийшли для того, щоб розпоряджатись серцями".

Прихильники бехаїзму не зазнавали з боку властей ніяких переслідувань, оскільки не являли для останніх якоїсь реальної небезпеки. Бехаїзм став достатньо розповсюдженим явищем в релігійному житті, з'єднавшись з іншими буржуазно-реформаторськими рухами і організаціями.

Размещено на Allbest.ru