Духовне життя України в ХХ столітті

Размещено на http://www.allbest.ru

Реферат

на тему: «Духовне життя України в ХХ столітті»

Виконала: Сай Наталія

1. Історичний вплив різноманітних християнських конфесій на культурне та суспільно-політичне життя українського народу

В різні періоди ХІХ-ХХ ст. українська культура зазнала великого впливу цілого комплексу ідей, вироблених прогресивними діячами як православної, так і греко-католицької церков, які сприяли формуванню своєрідної національної ідеології українського народу, зорієнтованої на визрівання його національної самосвідомості. Так, в першій половині ХІХ ст. в умовах українського відродження в Галичині серед нового уніатського духовенства, вихованого в кращих культурних традиціях, з'являються такі освічені й енергійні постаті, як випускники Львівської духовної греко-католицької семінарії, діячі прогресивного літературного угруповання «Руська трійця» М. Шашкевич, І. Вагилезич, Я. Головацький, які дбали не лише про інтереси власної церкви. а й про народні, національні потреби, намагаючись сприяти піднесенню народної освіти, національної культури. Зразком такої турботи за духовне відродження українського населення Галичини став їх відомий альманах «Русалка Дністровая», укладений з народних пісень, поезій та наукових статей.

Особливий період культурно-просвітницької діяльності Української греко-католицької церкви пов'язаний з ім'ям митрополита А. Шептицького, який очолював її протягом майже всієї першої половини ХХ ст. (1901-1944 рр.). В цей час на західноукраїнських землях відчутними були, з одного боку, вплив римського католицизму, а з іншого - не менша загроза від польського уряду, який намагався полонізувати українців через їх покатоличення. І в тому, що за таких умов український народ зумів вистояти і зберегти свою віру, мову, культуру, велика роль належить греко-католицькій церкві, яка стала в ті часи українською національною церквою під проводом А. Шептицького. Сучасні дослідники історії греко-католицької церкви віддають йому належне за великі заслуги у розвитку системи національних українських шкіл, культурно-просвітницьких установ («Просвіта», «Рідна школа») та молодіжних організацій («Пласт»), заснуванні українського Національного музею у Львові (1905 р.). Для художників Л. Шептицький придбав спеціальне приміщення, де містилася художня школа О. Новаківського і майстерні М. Сосенка та О. Куриласа. В 1930 р. владика заснував Український католицький Союз, що видавав тижневик «Мета» та літературно-науковий журнал «Дзвони», заклав друкарню «Бібльос». У 1919 р. А. Шептицький організував у духовній семінарії факультет, який перетворив у 1927 - 1928 рр. на Богословську Греко-католицьку Академію з філософським і теологічним факультетами. У 1923 р. він заснував Богословське Наукове Товариство, а у 1939 р. - Український католицький інститут церковного з'єднання ім. митрополита В. Рутського.

Митрополит А. Шептицький очолював греко-католицьку церкву у надзвичайно складний і відповідальний період, коли посилився її визвольний рух за своє національне й державне самовизначення. Він активно підтримував ідею української державності, брав участь у багатьох політичних акціях. У 1918 р. як член Української Національної Ради він виступив за створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). 30 червня 1941 р. вітав у Львові «акт відновлення української державності» і благословив «утворення уряду незалежної, самостійної України» на чолі з Ярославом Стецьком.

Революційні події 1917 р. викликали значні зміни у церковному житті України. Ще за часів гетьманату робилися спроби започаткувати Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ). Так, 12 листопада 1918 р. була оголошена урядова декларація про необхідність створення у незалежній Українській державі самостійної національної церкви. Після падіння гетьманату Директорія своїм декретом від 1 січня 1919 р. формально проголосила автокефалію православної церкви на Україні. Але організаційне оформлення української автокефалії відбулося лише 14-23 жовтня 1921 р. на Всеукраїнському православному церковному соборі у Києві, який висвятив протоієрея Василя Липківського - одного з ініціаторів руху за національну церкву - на першого єпископа УАПЦ та митрополита Київського і всієї України. Цим актом була фактично започаткована діяльність УАПЦ, яка стала помітним явищем у духовному житті віруючих України в 20-х роках.

Однак негативне ставлення більшовицької влади до релігії спричинило на початку 20-х років руйнування церков, знищення творів релігійного мистецтва, конфіскацію церковного майна. Храми закривались або перетворювались в клуби, музеї, архіви, складські приміщення. Проте й за таких важких умов українська інтелігенція й духовенство намагалися зберегти національну культурну спадщину. У червні 1926 р. був прийнятий закон про захист історичних пам'яток і визначних місць, за яким деякі церковні споруди та комплекси (наприклад, Києво-Печерська лавра) перетворювались у державні заповідники.

Наприкінці 20-х років почалися масові репресії проти духовенства, діячів культури і науки, фахівців, фактично проти всієї української інтелігенції, яка була звинувачена в буржуазному націоналізмі та контрреволюційній діяльності. В. Липківського усунули від проводу УАПЦ і згодом вислали на Соловки, де він помер. Його наступника М. Борецького замордували в Ярославській в'язниці. В 1930 р. УАПЦ припинила своє існування на Україні. 3 32-х українських єпископів живим залишився лише Іван Огієнко (1882-1972 рр.) - відомий вчений і церковний діяч, який багато зробив для відродження української культури, досліджуючи її багату історію у своїх численних публікаціях («Українська культура», «Українська церква» тощо). Але й він був змушений емігрувати за кордон, де продовжив свою релігійно-церковну та культурно-просвітницьку діяльність серед української діаспори. Ще одним злочинним політичним актом після ліквідації української православної автокефалії, спрямованим проти свободи совісті українського народу, було знищення сталінськими каральними органами у 1946 р. Української Греко-Католицької Церкви. Значна частина її духовенства на чолі з Й. Сліпим (1892-1984 рр.) була репресована, опинилася в таборах або в'язницях. Від того часу аж до кінця 80-х років УГКЦ на Західній Україні перебувала у підпіллі («катакомбна церква»). Основну сферу своєї діяльності вона перенесла у середовище української еміграції.

Духовне слово віруючим України з Києва доносив друкований церковний орган «Православний вісник», а українській діаспорі - «Канадський православний вісник». Упродовж 60-х років Екзарх України, владика Іосаф був членом товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном. Особливо посилилась культурно-просвітницька діяльність українського духовенства в другій половині 80-х років під час підготовки до відзначення 1000-ліття хрещення Київської Русі. В суспільній думці дедалі більшого поширення почали здобувати православно-богословські оцінки культурно-художнього життя минулого та його духовної спадщини.

Під час урочистих актів в Києві та інших містах України неодноразово підкреслювалась визначна роль церкви в утвердженні та розвитку української культури. Фонд культури України організував виставку картин, скульптур, художніх виробів на честь 1000-ліття запровадження християнства. У Київському театрі опери і балету ім. Т. Шевченка відбувся концерт духовної музики. Музей українського образотворчого мистецтва розгорнув виставку української ікони ХЇЇ - ХІХ ст.

В сучасних умовах не зменшується роль різноманітних християнських конфесій в удосконаленні духовного та суспільно-політичного життя незалежної України, зміцнення державності, розвитку національної школи. Відомо, як позначилися на долі українського народу, його державності, культурі, духовному світі наслідки тоталітарної радянської системи. Адже, сповідуючи державний атеїзм, вона, по суті, породжувала політику, спрямовану на денаціоналізацію української культури, нівелювання її самобутності, позбавлення тисячолітніх християнських традицій, їх загальнолюдських цінностей та ідеалів. Під вульгарно-матеріалістичними гаслами: «Релігія - це опіум народу», «род духовної сивухи» - велась ідейна боротьба із власним народом, його вірою, звичаями і традиціями. Релігія оголошувалася «пережитком минулого», а віруючі люди вважалися найбільш відсталою, темною верствою населення, яка підлягала перевихованню у процесі будівництва «нового» (звичайно, безрелігійного) суспільства. Владні структури, керуючись настановами компартійної номенклатури, прагнули витіснити з української духовності власне народне, національне, оголошуючи його патріархальщиною або ж крайніми проявами націоналізму. До останніх відносилися щедрівки, колядки, веснянки, гаївки, а відтак усе, що перепліталося з вірою в Бога, дотриманням християнських цінностей і моральних заповітів.

Але усі намагання пристосувати культурно-духовні здобутки народу до штучно створених умов, заідеологізувати духовність, культуру, традиційні свята і обряди, звичаї зазнали краху. Нині ми пожинаємо наслідки нашого перебування у полоні незнання або викривленого знання щодо воістину священних для людської спільноти понять - Бог, Віра, Релігія, Церква, що спричинило втрату батьківської духовності, викликало жахливу руїну «храму» людської душі. «Спустошення, завдані у ХХ ст. нашому народові, такі глобальні і жорстокі, що відтворити давній світогляд українців, менталітет нації, весь комплекс людських стосунків, звичаїв, уявлень про добро і зло надзвичайно важко. Комуністична і атеїстична пропаганда понищила психогенетичні, моральні цінності народу, і тепер часто не в пошані Божі закони, а в ієрархії цінностей домінують нажива і неробство, лицемірство, обман. Значною мірою втрачена цінність такого поняття, як сім'я, повага до батька-матері, а натомість погіршується і без того напружена криміногенна ситуація, поширюються алкоголізм і наркоманія, країну пронизують мафіозні структури. Люди цураються рідної мови, свого роду й народу, а національна свідомість у людей пригашена і зростає у недостатній мірі».

Нині Україна переживає складний час національно-духовного відродження, складовою частиною якого стала розбудова незалежної української православної церкви (УПЦ - КП, УАПЦ), та відновлення на українських землях Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Завдяки ним ми повертаємося до джерел загальнолюдських цінностей, які значною мірою наповнені релігією й, зокрема, християнством. Разом з тим у суспільстві спостерігається й чимало негативних процесів. Навіть у часи атеїзму через засоби масової інформації, кіно, книги не спостерігалося такої шаленої агресії бездуховності, аморальності, розбещеності, насилля, що веде до розтління душ, особливо молодих. Все це говорить про втрату співвітчизниками високих ідеалів, справжніх джерел духовного життя, які здавна живляться Словом Божим.

Ось чому сучасні умови суспільного життя вимагають більш широкої участі християнської Церкви у моральному оздоровленні українського народу, його духовному та національному відродженні. Важливим чинником повнокровного відродження духовності українського народу, його історії та культури є необхідність якомога скорішого відновлення традиційного місця християнства серед широких верств населення, підвищення доброчинної, культурної, миротворчої та виховної ролі Церкви в українському суспільстві.

Процес утвердження української мови як державної, сучасний розвиток національних начал культурного життя викликають відповідні зміни і в церковному житті України. Якщо в УГКЦ богослужіння й церковна проповідь українізувалися ще в ХІХ ст., а в православних парафіях західних областей України проповідь ще з довоєнного часу здебільшого звучала рідною для віруючої пастви мовою, то процес українізації православної церкви в східних областях України починається лише останнім часом. 3 появою українських перекладів богослужбових текстів та їх освоєння священнослужителями у практичному богослужінні. Над перекладами працюють представники Української православної та Української автокефальної церков.

Відродження моральних цінностей людини, повернення до духовного коріння народу нерозривно пов'язане із визнанням місця та ролі релігії і церкви в розбудові держави та суспільства. Релігія і церква в нашому сучасному раціональному і прагматичному світі здатні стати не тільки на сторожі духовності та моральності української нації, але й бути могутнім захистом проти денаціоналізації, будь-яких спроб ідейно та духовно зруйнувати Українську державу. Задля цього всі українські церкви повинні якомога швидше покінчити з міжконфесійним розбратом й включитися в екуменічний об'єднавчий процес на Україні. Тільки за такої умови вони отримають силу від могутнього припливу національної ідеї та поступу українського державотворення, щоби найбільш повно й всебічно виявити себе в сучасному розвитку духовної культури України.

2. Церковне життя України на початку ХХ століття

На початку XX ст. в Україні діяли церкви і сектантські рухи, роль яких в національному відродженні була суттєво різною.

2.1 Роль релігії і церкви у житті суспільства

У житті кожного народу релігія і церква відіграють надзвичайно важливу роль. Це особливо стосується епох, відділених від нашої століттями, часів, коли світогляд переважної більшості людей був релігійним. Релігія і церква зберігали моральні засади народу, додавали йому сил і натхнення в подоланні перешкод, які зустрічалися на його шляху.

Але й сама церква не була ізольована від впливу зовнішніх чинників і відчувала на собі їх тиск. В історії траплялися випадки, коли церква ставала знаряддям підкорення одного народу іншим, слабшого сильнішим.

Історично склалося так, що в Україні протягом століть не було єдиної Церкви. Дві християнські церкви, Православна та Греко-Католицька, - перша переважно на Сході, інша на Заході України, - намагалися як задовольняти релігійні запити українців, так і виражати їх духовні інтереси в цілому.

Крім двох головних християнських церков, в Україні існували інші релігійні конфесії (католицизм, іудаїзм, мусульманство, протестантизм та ін.), які мали своїх прихильників переважно серед представників національних меншин.

2.2 Православна церква в Наддніпрянській Україні

Потрапивши в XVІІ ст. під владу московських патріархів, а згодом російських чиновників зі Святійшого Синоду, Православна церква в Україні відірвалася від вікових традицій українського народу і стала на службу імперської політики. Єпископами, священиками, учителями духовних семінарій та бурс часто були росіяни, які навчали в дусі великоросійського патріотизму. Всього наприкінці XІX ст. серед духовенства українських губерній українців було 50%.

Від 1799 р. на Київському пості митрополита жодного разу не було українця, а з 1812 р. вже не висвячували українців на єпископів. Російська Православна церква стала засобом русифікації й денаціоналізації віруючих. Імперський уряд заборонив вживати українську мову навіть у проповідях. Духовенство було зобов'язане стежити за політичними рухами, у тому числі й українськими, й інформувати про них поліцію.

Уряд заборонив будувати церкви в українському стилі, малювати ікони, переслідував українські звичаї.

Незважаючи на всі зусилля уряду і церковної влади, серед духовенства було немало людей, які намагалися надати церкві українського характеру. Як і в світських навчальних закладах, в Київській Духовній Академії і духовних семінаріях існували опозиційні гуртки, у тому числі і українофільського характеру. Під їх впливом перебувала певна частина духовної молоді. З початком революції в різних місцях України - на Волині, Катеринославщині, Київщині, Поділлі, Полтавщині, Чернігівщині - духовенство та парафіяни виступили за українізацію проповіді та богослужіння, за визнання одного з найприродніших людських прав - звертатися до Бога рідною мовою. В умовах революції, коли контроль церковних верхів ослаб, це подекуди вдавалось. У деяких парафіях українізації проповідей вдалося досягти на Катеринославщині. Досить широко проповідь рідною мовою стала практикуватися й на Поділлі, де в 1909 р. навіть було видруковано збірник проповідей українською мовою. В 1906 р. в результаті послаблень, зроблених національному рухові під тиском революції, з'явилася можливість видати переклади на українську мову Біблії.

З різних губерній надходили повідомлення про бажання духовенства і віруючих запровадити викладання українською мовою в церковно-парафіяльних школах та духовних семінаріях. Синод змушений був реагувати на подібні постанови. У 1907 р., як виняток, було дозволено викладання української мови в церковнопарафіяльних школах на Поділлі, а в 1908 р. санкціоновано введення в подільській семінарії тих предметів (правда, як необов'язкових), про які клопотався єпархіальний з'їзд.

Але поодинокі локальні перемоги суті справи не міняли. Це зрозуміли деякі національно зорієнтовані священики й миряни. «Нам, українцям, потрібна українська православна церква, як білорусам білоруська», - писав у 1911 р. у листі до газети «Рада» один з священиків. Вимоги надання автокефалії (незалежності) українській церкві увійшли в програму Української народної партії. Відсутність національної церкви негативно позначилася на національно-визвольній боротьбі як у згаданий період, так і, особливо, в 1917 та наступні роки.

2.3 Церква в Галичині

На початку XX ст. Греко-Католицька церква в Галичині відігравала діаметрально протилежну роль у порівнянні з Православною церквою на Наддніпрянщині. Їй належало видатне місце у національному відродженні на західноукраїнських землях. Вона охоплювала найширші маси населення, її священики будили національну свідомість у найглухіших селах. Часто священик був єдиною високоосвіченою людиною на селі, до якого всі зверталися за порадою. Непересічна роль в національному русі Галичини належала митрополиту Греко-Католицької церкви Андрію Шептицькому. Він багато зробив добиваючись, щоб розкол церков в Україні не перешкоджав загальнонаціональному відродженню. Шептицький першим із греко-католицьких митрополитів звернув увагу на Схід. У 1908 р. він таємно подорожував по Центральній Україні, встановлював контакти з місцевими українцями, з вченими Києва. Андрій Шептицький організував щорічні з'їзди церковних діячів різних слов'янських народів для обговорення питань, зв'язаних з об'єднанням церков.

2.4 Церковне життя на Буковині

На Буковині понад дві третини віруючих належали до Православної церкви. Як і в Наддніпрянщині, тут цій церкві теж не вдавалося виконувати роль захисника українських інтересів. Якщо Православна церква на Сході України служила засобом русифікації краю, то на Буковині вона була засобом румунізації: більшість серед духовенства складали румуни або румунізовані українці. Лише на рубежі XX ст. буковинці добилися, щоб українці отримали 2 місця радників у керівництві місцевої єпархії та кафедру на богословському факультеті Чернівецького університету.

Поруч з православними, на Буковині була греко-католицька меншість. Буковинські греко-католики відчували позитивний вплив земляків з Галичини.

У цілому румунський тиск на українців був пом'якшений сусідством сильної Греко-Католицької церкви. Звичайно, цей вплив, перш за все, позначався на буковинських одновірцях. Але й православних віруючих надихав приклад успішної оборони національних прав галичанами. Налагодивши зв'язки з ними, вони не без успіху протистояли румунізації та онімеченню.

2.5 Закарпатська церква

Серед українців Закарпаття переважали віруючі греко-католики, блуа також невелика кількість православних. Неодноразово і в XVІІІ, і в XІX ст. робилися спроби церковного об'єднання з Галичиною. Але цьому рішуче протидіяли угорці. Як і в Галичині, Греко-Католицька церква на Закарпатті була опорою українства.

Проте, якщо на Прикарпатті справі національного відродження служило все греко-католицьке духовенство, то по іншу сторону гір певна частина священиків піддалася угорському тиску і не чинила опору зугорщенню, зокрема, переведенню на угорську мову богослужіння.

Роль захисника українства, яка у Галичині належала Андрію Шептицькому, на Закарпатті взяв на себе мукачівський єпископ Юлій Фірцак (1836 - 1912рр). Він рішуче боровся проти зугорщення краю, протестував проти економічного пригнічення українців. На його протести змушені були реагувати в Будапешті, і на початку XX ст. закарпатці відчули певне економічне полегшення після впровадження деяких реформ, що ввійшли в історію під назвою «Верховинська Акція».

2.6 Сектантський рух

Відірваність офіційної Православної церкви від запитів та інтересів населення викликали його зростаюче незадоволення. Воно все частіше шукало задоволення своїх релігійних почуттів за стінами офіційної церкви. Внаслідок цього в Україні з'явилися різні релігійні секти.

Сектантство було поширене, головним чином, на Півдні України, в колоніях німців-переселенців. Через українських робітників, які працювали в колоніях, цей рух перекинувся на навколишнє населення. Популярною була секта баптистів. її члени вважали, що людину можна хрестити тільки в дорослому віці, коли вона вже розуміє акт хрещення. Члени іншої секти - євангелістів визнавали лише вчення Нового Завіту і відкидали всі інші церковні джерела. Не приймали вони рішення церковних синодів, писання Отців церкви тощо.

Але найбільш поширеною була секта, відома під назвою «штунда». Назва ця походила від німецького слова «штунде» (година). Ця година щодня відводилася на читання Біблії та співання псалмів. Простота штундизму полегшувала його успіх: він охопив Херсонщину, Катеринославщину, Волинь. Влада штундистів переслідувала: їх засилали до Сибіру, тримали у в'язницях, у них відбирали дітей тощо. Лише революція 1905 р. зняла заборону на їх діяльність. Переслідувалися й інші секти.

Переслідування сектантів російським урядом тільки збільшувало їх популярність, піднімало в народі їх авторитет як мучеників за віру. На початку XX ст. сектантські рухи набрали значних розмірів і налічували понад мільйон членів. За деякими даними, на момент вибуху в 1914 р. світової війни їх в Україні уже було 4 мільйони.

Спільною рисою сектантських рухів було те, що вони відривали своїх послідовників від Православної церкви. При цьому загальним для сект було ігнорування ними проблем захисту національних інтересів українців. Головним чином вони звертали увагу на соціальні моменти. Звичайно, серед сектантів траплялися і національно свідомі українці, проте не вони визначали обличчя сект. Сектантський рух не міг виконати роль об'єднуючої українців сили.

3. Митрополит Шептицький та його роль у піднесенні національного життя західноукраїнських земель

духовний церква відродження шептицький

4 травня 1900 року, помирає митрополит Сас-Куїловський.

Коли 22 жовтня 1900 року кир Андрій з прочанами відвідував Рим, Папа Лев XІІІ запросив його до себе на аудієнцію і сповістив про своє благословенне рішення - призначити його на пост митрополита. 31 жовтня 1900 року у пресі з'явилось офіційне підтвердження про номінацію єпископа Шептицького Галицьким митрополитом.

Кир Андрій гідно готувався до виконання нелегких обов'язків митрополита, відчуваючи велику відповідальність перед Богом за український народ. Не можна не згадати про матір митрополита Андрія Шептицького - графиню Софію, багатогранно освічену, талановиту людину, котра своєю святою набожністю заронила у серці юнака щиру любов до Господа та людей, виховала такого відданого українському народові сина. Лист матері, Софії Шептицької, що зберігається у фондових матеріалах Львівського архіву, розкриває перед нами не тільки милу жінку - матір Андрія Шептицького, але й її витончений розум. Спробуємо відчути це, читаючи рядки благословення графині Софії Шептицької своєму синові Андрію: „Моя благословенна в Господі дитино! Найбільший скарб, який я отримала від Бога - це є ти. І цей найдорожчий скарб мого життя повертаю Богові На ту хвилю, коли береш на себе хрест, до якого тебе покликав Господь, - на ціле життя твоє, під Хрестом або ж на Хресті, на всю працю, наміри, терпіння і радість, на душу твою і розум, серце і здоров'я, на все, що чинити будеш, що постановиш, на цілу працю над будуванням Церкви Божої і поширенням Царства Його на землі...... на всі хрести, якими люди тебе обтяжити можуть, і на всю любов, яку ти їм дарувати будеш, посилаю тобі урочисте, Господом випробуване Благословення”. 14.01.1901 р.

Віддати на службу Господу і людям свого улюбленого сина і так благородно благословити його могла тільки справді дуже розумна і набожна мати.

На святковій та урочистій інтронізації Кир Андрія, яка відбулася 17 січня 1901 року в соборі св. Юрія у м. Львові зібрались тисячі вірних, сотні священиків, різні братства. Вітання та промови з цієї нагоди були дуже щирі. Серед присутніх виступив також архієпископ Вірменський Ісакович, промова якого була насичена шовінізмом і справляла на присутніх, та й на самого митрополита Кир Андрія, неприємне враження. Польські патріоти також не особливо втішно сприймали той факт, що на пост митрополита зійшов розумний, впливовий, зі своїми власними ідеями та поглядами українець, з багатого роду та зі славним стародавнім аристократичним корінням.

Андрій Шептицький відчув, що він повинен зразу дати всім зрозуміти, що він русин і буде йти до кінця життя зі своїм народом й заради нього працювати. Тому коли у повних архієрейських ризах, у мітрі та з жезлом в руках став митрополит Андрій Шептицький на амвоні, то виразно промовив до присутніх, що він: „приносить любов до свого стада і бажає щирою працею й жертовністю заслужити собі любов цілого народу”. Розвіюючи сумніви й двозначність, яка панувала тоді серед деяких верств духовенства, Андрій Шептицький далі заявив: „я хочу, щоб всі це знали й розуміли, коли я займаю посаду Митрополита Руського, то ним я хочу бути і ним буду”. Протягом усього сорокачотирирічного архієрейства він залишався вірний слову, виконуючи досконало всі сподівання та побажання свого улюбленого українського народу.

Діяльність митрополита була надзвичайно різноманітною. Він не обмежувався однією сферою - церковно-релігійною, а охоплював усі без винятку царини української культури й життя на українських землях, включаючи й усі закутки нашої еміграції. Дотепер Андрій Шептицький вже проявив себе як багатогранна особистість, але лише на пості митрополита він розгорнув свою діяльність на повну силу. Не було такої сфери церковно-релігійного, культурного чи економічного життя, якій би митрополит Андрій не присвятив гідної уваги і не розвивав її на користь українського народу.

Чи не найголовнішою метою, якій віддав він усі сили була справа об'єднання Українських Церков.

Ідея екуменізму не полишала його душу впродовж усього життя. Він мав на меті не лише злуку Греко-Католицької та Православної Церков, але злуку всієї Східної Церкви з Церквою Західною. Для досягнення цієї мети абсолютно не придатні будь-які насильницькі методи, бо на його думку тільки взаємне пізнання, розуміння, толерантність і, насамперед, любов можуть дати очікувані плоди.

Як Князь Церкви і сподвижник українського релігійного життя митрополит Шептицький усі сили віддавав ідеї християнської любові до ближнього.

Відроджуючи, підносячи Українську Церкву, як „добрий пастир, що і душу свою кладе за вівці свої” - Шептицький намагався утвердити духовний, моральний лад в народі, серед якого жив. Закликав допомагати нужденним інших народів, націй, брати їх під свою опіку і охорону.

Він тримався євангельської засади, що „нема ні еллінів, ні римлян, ні юдеїв, ні самарян”.

Досить згадати, що на початку Першої світової війни у 1914 р. Андрій Шептицький виголошував проповіді з гарячим закликом проти насильницького насаджування православ'я російською владою на окупованій російськими військами Галичині. Він виступав проти відокремлення школи від церкви та за звільнення української держави від підкорення синодові в Петербурзі, за звільнення від молитов за царя та ін. В своїх проповідях він закликав не чинити насилля над Українською Церквою. За ці проповіді Шептицького було заарештовано і „18 09 за наказом генерала Брусилова вночі вивезено до Києва”. Проте добре розуміючи, що царський уряд має намір ліквідувати Греко-Католицьку Церкву в Галичині і позбавити її власної єпархії, митрополит Андрій в годині тихої Служби Божої, справленої в готелі „Континенталь”, таємно висвятив о. Й. Боцяна на єпископа Луцького, а о. д-ра Д. Яремка на Єпископа для Острога. Наступного дня митрополита відправлено до Нижнього Новгорода, пізніше до Курська, де він перебував під суворою охороною до весни 1916 року. Звідти через Володимир над Клязьмою його перевезли в Суздальський Спасо-Євфиміївський монастир, перетворений на в'язницю для підозрюваних у зраді Синодальній російській Церкві священиків”. Незважаючи на протести відомих дипломатичних та церковних діячів з вимогою про звільнення митрополита з-під варти, Росія на це не давала згоди. Причиною вивезення великого пастиря було бажання знищити Унію, про що можна сказати словами Ісуса Христа: „Поражу пастиря і розбіжаться вівці”. Але лютнева революція 1917 року дала свободу митрополиту.

Якщо у 1914 р. Шептицький виступив проти насильницького запровадження православ'я у всіх українських церквах, то у 1930-і роки він так само протестував проти польської пацифікації, єдиний серед церковників сміливо виступив у пресі проти нищення православних церков на Холмщині, Підляшші, Поліссі, Волині, захищаючи те саме православ'я.

Як посол Галицького сейму і член Шляхетської палати Відня він захищав майнові і соціальні інтереси українських селян та підприємців від утиску фінансистів німців, поляків, євреїв.

У страшні роки ІІ світової війни переховував у підвалах Святоюрського храму сотні євреїв, за що був удостоєний пам'ятника у Державі Ізраїль.

Митрополит Андрій Шептицький протестував проти переслідування українських студентів Львівського університету. У 1919 році було створена ЗУНР. Як член Української Національної Ради палко вітав її створення.

Після поїздки до Риму у 1921 році він вів переговори не тільки з Папою, але й представниками Антанти про долю ЗУНР, протестував проти приєднання України до Польщі.

26 вересня 1923 року був заарештований польською розвідкою і депортований до Познані. Безпосередньо у політичному житті митрополит не брав участі. Але він не міг стояти осторонь політичних подій, коли назрівала необхідність в обороні свого народу. У поїздках за кордон Шептицький виробляє політику захисту прав українського народу перед поляками та австрійцями, протестує проти пацифікації українців у 1930 р. перед польською владою і за кордоном. Виступає з протестами у пресі проти нищення православних церков і переслідування православних у Польщі, проти арештів українців німцями. Особливо засуджував скасування більшовиками релігії в школах. Різко засуджував штучний голод на Україні і організовував збір коштів для голодуючих. Детально давав оцінку причини репресій в Радянському Союзі у посланні «Всечесному духовенству та вірним (1936 р.)».

Його діяльність на політичному лоні мала українське державотворче спрямування.

Митрополит протестував проти тоталітарного поділу Європи між Гітлером і Сталіним.

17 вересня 1939 року таємно призначив М. Чернецького, К. Шептицького та Й. Сліпого екзархами на території СРСР.

За німецької окупації виступав проти арештів, розстрілів та концтаборів. Чи не єдиний у Європі церковний ієрарх, Шептицький відкрито виступив проти фашизму у листі до Папи Пія XІІІ та адресованому безпосередньо до Гітлера посланні „Не убий”, в якому засуджував нелюдські антисемітські акції гітлерівців. Це була Свята Людина, бо любила весь світ і виступала проти насильства. Митрополит засуджував усякі прояви антисемітизму.

Як добрий пастир він ніколи нічого не боявся і був готовий на все заради блага людей. Як Князь Української Церкви, Шептицький працював над поглибленням релігійності та піднесенням моралі та етики серед нашого народу. Він намагався підвищити і культуру та добробут народу, маючи на увазі, що разом з добробутом і загальною культурою підноситься і мораль та релігія всього народу.

Багато працював Андрій Шептицький над розвитком духовної освіти.

Заради цієї мети митрополит Андрій кожного року писав пастирські листи до своїх вірних, їх збереглося на сьогоднішній день більше сотні.

Як уже згадувалось, у 1887 році розпочав Андрій Шептицький видавати журнал „Місіонер Пресвятого Серця Ісусового”, який сам же й редагував.

Після повернення зі заслання у 1917 році він фінансував цілу низку часописів, журналів, книжок на релігійно-християнську тематику для різних верств населення. Серед них література для дітей - це „Наш приятель”; для молоді - „Поступ”. 1930р. засновує для інтелігенції, в рамках Католицької Акції, „Український католицький союз”. Український католицький союз видає на кошти митрополита три часописи „Мета”, тижневики для інтелігенції та для народу, „Христос наша сила”, літературно-науковий місячник „Дзвони” та бібліотеку „Дзвонів”. Для видання книг та іншої літератури митрополит закуповує окрему друкарю „Бібльос”. Митрополит фінансував молодіжну організацію „Орли”, яка видала журнал для молоді „Українське юнацтво”.

Оновлює духовну освіту та реформує Чини. У 1904 році - відновив чин Теодора Студита. Благословив створення громади сестер Пресвятої Родини, Милосердя (св. Вінкентія), св. Йосифа. У Львові збудував церкву Андрія Первозванного, подарував будинок для монастиря Служниць у Львові і для Василіянок у Словіті.

Щорічно виїжджає з візитами у всі куточки Єпархії. У 1910р. паломник до Риму та до Божого гробу в Єрусалимі. Не забуває про емігрантів-українців. У цьому ж 1910 році відвідує вірних у Канаді і Америці. З допомогою Папи у 1912 році створює Єпископство Філадельфії для американської еміграції. Добивається будівництв двох греко-католицьких церков у США та Канаді. Відвідує українські колонії у Боснії та Герцеговині. У 1912р. відвідує, за дорученням Папи, Аргентину та Бразилію.

У 1933 році ініціює величезний здвиг молоді „Українська молодь Христові” у м. Львові, на якому присутні більше 100 тис. міських сільських дітей.

Митрополит Андрій покладав великі зусилля на відродження та розвиток унії, адже російський тоталітарний режим нищив унію у її зародку. Виїжджаючи з місіями на Буковину, Гуцульщину, митрополит Шептицький особисто знайомиться з православним Буковинським митрополитом й виступає з проповідями перед вірними. По всій Україні налагоджує він контакти з православними вченими та духовенством, систематично підтримує з ними спілкування, хоч і листується таємно.

У 1905 році Російська Католицька Церква виявляє бажання прийняти патронат митрополита Галицького Андрія Шептицького. Новоствореній церкві митрополит допомагав морально та фінансово. Оцінюючи велику роль Шептицького як поборника інтересів унійної церкви серед білорусів, росіян, та українців у Росії, Папа надає йому великі права.

У 1907 році під прізвищем Олесницького митрополита виїжджає таємно в Росію де налагоджує особисті контакти з російськими та білоруськими католиками. Повертаючись у 1917 році з заслання митрополит висвятив для російських католиків екзарха Федорова. Єпископ російських старовірів Узов, визнаючи Андрія Шептицького митрополитом Галицьким, признав і зверхність Папи.

Мрії митрополита Андрія про створення у м. Львові Духовної Богословської Академії для білорусів, українців, росіян з метою поширення унії не здійснились через заборону Польщі.

Скликані за ініціативою Андрія Шептицького перед Першою світовою війною богословські з'їзди та конгреси продовжувались аж по 1939 року. Ці з'їзди ставили мету зблизитись зі слов'янськими церквами.

У 1918 році був час, коли здавалось, що унійна ідея митрополита Андрія вже здійснилась, але з занепадом української державності становище УГКЦ знову ускладнюється.

Унійна ідея Андрія Шептицького була спрямована на розв'язок проблеми церковної унії у формі українського патріархату, з супрематією Риму, але, щоб єпископи були залежні лише від українського патріарха. Цю ідею у XVІІ ст. висунув ще Петро Могила, а митрополит Андрій шукав засобів для її здійснення.

Після світової війни 1914 року Шептицький посилає українських священиків на Волинь, проте Польща виступила проти цих заходів, розуміючи, що це підніме національну свідомість та донесе унію до вірних з користю для українців, а не поляків. Але православні Волині та інших куточків України навідували Шептицького у Львові й навіть посилали своїх дітей до шкіл с. Василіянок, для яких Шептицький давав стипендії та допомогу.

Митрополит завжди захищав скривджених. Він захищав православних українців від польських переслідувань, зокрема, як вже згадувалось, виступав проти спалювання церков і насильницької пацифікації. Виступав з протестами у пастирських листах, які поляки перехоплювали та палили, але слово Андрія Шептицького все ж ширилось і доходило до православних українців та католиків навіть за кордоном.

Для зміцнення унії Шептицький підготував канонізацію унійного митрополита Веніамина Рутського (XVІІ ст.), опрацювавши документи та матеріали про його діяльність з власним поясненням.

Під час Другої світової війни, коли відновилась Українська Церква, митрополит видає заклик до об'єднання Православної та Греко-Католицької церков. Але на жаль не знайшов митрополит Андрій розуміння серед православних ієрархій...

Розуміючи необхідність виведення українського народу з „провінційного обскурантизму” на європейський рівень освіти та науки, Андрій Шептицький, ще на початку XX ст. розпочинає організацію наукових богословських установ на зразок європейських, розбудовує світську науку та освіту, сам плідно працює як науковець та професор багатьох дисциплін.

Знаючи німецьку, французьку, англійську, італійську, єврейську, будучи визнаним семітологом та людиною, що володіє багатьма діалектами української мови - Шептицький був прекрасно підготовлений до наукової роботи. Його грандіозна наукова спадщина вимагає глибокого вивчення. А сам архів митрополита - це скарбниця наукових досліджень. На розвиток науки та освіти Шептицький не шкодує ні зусиль ні коштів. У 1923 р. засновує Богословське наукове товариство, журнал „Богослов'я”. У 1929 році засновує Греко-Католицьку Богословську Академію. Щорічно митрополит навчає, за власний кошт науковців, професорів у Швейцарії, Відні та в Римі. Розвиває народну та середню освіту, фінансуючи різні освітні заклади, гімназії. Для прикладу згадаємо, що для народних шкіл „Рідної школи” купляє 5 будинків (один з будинків коштував 650.000 золотих). Для гімназії с. Василіянок також фінансує будівлю. В рамках церковної автономії закладає приватну гімназію, так звану Малу Духовну Семінарію та інберкат (бурсу ім. св. Йосафата), надає допомогу усім українським школам. Опікується Українською Дівочою гімназією Сестер Василіянок і дарує їм землю під великий будинок. Будує Велику Бурсу Рідної школи на 120 учнів у Львові, щедро обдаровує українські школи, гімназії, бурси. У митрополичих будинках св. Юра проходили навчання учнів Української народної школи ім. Грінченка. На Личакові (передмісті Львова) збудував три будинки для приміщення Українські народної школи ім. кн. Лева та читальні Просвіти; заклав та опікувався Дяківською Бурсою у м. Львові звідки виходили дяки, хорові диригенти, книговоди, кооператори, громадські провідники; заснував та опікувався Духовною Академією (дбав про її наукові та богословські видання, і т.д.); купив землю навколо площі св. Юра для майбутнього Українського Університету; 1926р. віддав в оренду на 99 років за один золотий для молодіжної організації „Пласт” землі на горі Сокіл Рожнятівського району Івано-Франківської області (в той час землю не можна було дарувати і орендувати більше аніж на 99 років).

Ідучи дорогою Ісуса Христа, щиро пронизаний любов'ю до ближнього, усе своє життя, митрополит розвиває доброчинну діяльність, допомагаючи сиротам, хворим, бідним, засновуючи установи, які згладжували людську недолю та вбогість.

У 1917 році в Києві Шептицький належав до харитативної комісії для вивезених галичан.

Після Першої світової війни Андрій Шептицький, виїжджаючи з місіями до Бельгії, Франції, Америки та в інші країни світу, збирає фонди для воєнних сиріт і будує для них будинки. Фундує багато сиротинців при монастирях. Наприклад, фундує сиротинець при монастирі Студитів у Зарваниці, допомагає значними коштами „Товариству Українських інвалідів”, розбудовує „Дитячі Ясла” та лікарні - „Порадницю для матерів”, яка знаходиться біля Янівського кладовища та „Народну лікарню” біля собору св. Юрія. Допомагає „товариству охорони та опіки над молоддю” та купує у Підлютім будинки для пластових таборів, а саме, створює спортивні товариства та перші українські курорти не лише в Підлютому, але й в Черчі, вакаційні оселі для дітей, відпочинковий будинок для священиків, сам постійно утримує 20 воєнних сиріт та 40 гімназійних учнів, фінансує багато бурс, інституцій. Надає допомогу хворим, жертвам повеней (1927 р). Щоденно брат-чернець роздає заздалегідь приготовані гроші жебракам, що чекають в черзі на святоюрському подвір'ї перед дверима палати митрополита. Намагаючись покращити економічний стан суспільства, митрополит вкладає кошти в розбудову української економіки. Після війни (1914 року) Тит Войнаровський за кошти митрополита засновує банк „Земля”. Величезний капітал виділяє Андрій Шептицький для Товариства „Дністер”. Засновує власний „Аграрний Гіпотечний Банк”, укладаючи в його розвиток мільйонний акційний капітал. Підтримує коштами товариство „Сільський господар”. Фінансує усі освітні установи, в яких викладання предметів здійснюється українською мовою.

Використана література

1. Дорошенко Д.І. Нарис історії України, Львів, 1991.

2. Крип'якеиич І.П. Історія України, Львів, 1990.

3. Левицький Ю. Коротка історія Київської (Української) церкви.

4. Огієнко І. Українська культура. 1991.

5. Горняткевич Д. Апостол Любови // Визвольний шлях - Лондон - 1960 - №1.

6. Горняткевич Д. Вступна стаття Д. Горняткевича до споминів Софії Шептицької „Молодість і покликання о. Романа - Андрія Шептицького” // „Визвольний шлях - Лондон - 1961 - №6,7,8; 1962 - №11.

7. Горняткевич Д. Апостол Любови // Визвольний шлях - Лондон - 1960 - №1.

8. Горняткевич Д. Митрополит Андрій Шептицький // Визвольний шлях - Лондон - 1954 - №12.

Размещено на Аllbеst.ru