Міфологічні уявлення українців

В. прийнято ділити на так звані оказіальні, тобто приурочені до певного випадку (побудови житла, народження дитини, шлюбу тощо), та календарні, себто закріплені за тими чи іншими святами. Найзручнішими періодами для В. українці вважали переддень Різдва (Свят-вечір), Новий рік, Андрія, Катерини, Великдень, Івана Купала.

З давніх-давен ворожили по зорях та інших небесних світилах, по нутрощах тварин, сновидіннях, голосах "віщих птахів", лініях долоні, на зернах, квітах, за допомогою води, вогню, снігу тощо. З цією ж метою використовували різноманітні речі: обручки, люстерка, гребінці, черевики, пояси, свічки та ін. Були й "професійні" віщуни. На Україні це --ворожки, ворожбити, знахарі, відьми, мальфари. У селянському побуті переважали самодіяльні В., які звичайно передували важливим етапам господарської діяльності або суттєвим змінам у приватному житті. Практикувались індивідуальні й колективні, суто жіночі й суто чоловічі В. Існували спеціальні обмеження щодо часу й місця проведення В. Як правило, ворожили увечері або вночі потай від чужого ока.

Наведемо кілька типових варіантів українських В. Якщо зварена кутя виходила з верхом, це віщувало верховаті стоги. Першу ложку куті підкидали до стелі. Якщо зерна куті прилипали до неї, чекали успіху у бджільництві. За довжиною стеблини соломи, яку витягали з-під святкової скатертини, гадали, кому судився вік довгий, а кому короткий. На Закарпатті перспективи врожаю овочів визначали за допомогою жевріючих вуглин, витягнутих із печі на Новий рік. При цьому кожній вуглині давали назву рослини, яку передбачалося вирощувати наступного року. Вуглина, що згоряла повністю, віщувала урожай відповідних овочів.

Різноманітними були дівочі В. про шлюб. У новорічну або андріївську ніч рахували кілки тину (9 або три рази по 9); останній кіл із корою означав багате життя в шлюбі, обдертий -- бідне. Влаштовували також своєрідні змагання -- дівчата перекидали чобіт через хату. Кому це вдавалося з першого разу, того очікував близький шлюб. Кидали чобота і через ворота на вулицю: куди покаже його носок, звідти й прийде наречений.

Українська міфологія має багато особливостей. Українські міфи характерні тим, що вони надзвичайно природні, пов'язані з хліборобським або пастушим побутом наших предків. їхні персонажі переважно батько-господар, ма-ти-господиня, їхні сини й дочки, їхня худоба та поля. Міфологічні сюжети яскраво забарвлені родинним побутом княжої доби. Як писав Іван Нечуй-Левицький: «Ми не бачимо в народній фантазії охоти до негарних, неестетичних велетенських міфічних образів, до тих величезних, страшних, головатих та ротатих богатирів зі страшними антинатуральними інстинктами, які любить німецька і великоруська міфологія», У найархаїчніших колядках і щедрівках знаходимо прославляння господаря не якоїсь конкретної родини людей, навіть не князівської чи гетьманської, але швидше -- відгомін прославляння сім'ї небесних світил та природних явищ: сонця, місяця, зорі, дрібного дощику, вітру та ін.Труднощі досліджень української міфології полягають насамперед у тому, що всі писемні згадки про стародавні вірування носять характер критики і засудження язичницьких Богів (бісів), яких кожен літописець не вважав за потрібне пояснювати, лише трактував як пережитки малокультурних звичаїв, неприйнятних для християн.Розвиток української міфології був перерваний зненацька. Християнські проповідники знищили безліч язичницьких творів, які писалися волхвами для потреб богослужіння та практичного життя. Людина жила в повній гармонії з природою і тому й Боги та міфічні істоти були для неї природними і рідними. Візантійські міфи на початку християнської доби були чужі й незрозумілі стародавнім українцям, тому вони й намагалися зберегти свої найпотаємніші вірування, часто ховаючись по глухих лісах та хащах, недоступних для місіонерів нової віри. На жаль, мало писемних творів про народні вірування (в позитивному плані) у нас збереглося. Хто знає, якою б нині виглядала українська міфологія, якби мала писемні пам'ятки, як у греків, адже наші вірування за давністю не поступаються грецьким.До нас дійшли переважно уривки прадавніх міфів, часто засмічені пізнішими християнськими нашаруваннями, які нині так нелегко розпізнати, щоб зібрати й вибудувати струнку систему української міфології. Тому великий інтерес для дослідників становлять усні перекази, народні звичаї, пісні, в яких відобразилося світосприйняття українського люду передхристиянської доби.Спроби якось упорядкувати матеріали з української міфології і звести їх до певної системи почалися лише в другій половині XIX ст. Вийшов ряд наукових праць з міфології, розвідки з окремих проблем, публікації фольклорного матеріалу, який ще зберігала народна пам'ять. Проте, систематичного викладу української міфології ми не маємо й досі. Крім того, матеріалістичний світогляд XX ст., особливо насаджуваний науковим установам, остаточно зруйнував не тільки останні залишки народних вірувань, але й звузив до мінімуму всякі наукові дослідження в галузі міфології, котра трактувалась лише як примітивне пережиткове явище культури.Характерною особливістю української міфології є пантеїзм (від гр. pan -- все, і theos -- Бог), тобто філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнюється з природою.

У деяких народів існує чіткий розподіл духів на злих та добрих. В українській міфології і є деяка байдужість до такого розподілу, адже добро і зло, які несуть духи визначається їх роллю в даній ситуації. Тому наші предки приносили жертви різним духам, що могли нести зло, аби задобрити їх, відвернути від себе їх гнів, уникнути негараздів, небажаних явищ.

Якщо ми вже почали говорити про те, що міфологія насичена релігійністю та віруваннями в язичницьких богів, то треба і перерахувати деяких з них:

Род (Рожай, Рід) - творець Всесвіту, бог долі та життя, володар Вирію, батько Білобога та Чорнобога, опікується деревом життя. Род з Землею-Мати - подружжя. Рід у легендах асоціюється з Соколом. У більш пізній час Рід стає Сварогом. Сварог - бог вогню і владика Світу. Його сини - Сварожичи. Сварожич приносить людям вогонь. Інші його імена - Все бог, Дідо-Всевидо, Світовид, Всевид. Дажбог - Світло, Сонце, білий день.

Перун - бог грому та блискавки. Мокоша - богиня милосердя, жіночої роботи та майстерності, покровителька родини. Велес - покровитель мистецтва, краси, щастя, тварин, волхвів. Рарог - вогнений злий дух. Лада ( Жива) - богиня світової гармонії, краси, любові, мати сущого, богів Лелі та Полеля. Леля ( Полеля) - володарка краси, кохання, весни. Відповідно іноді фігурує її брат. Cтрибог ( Посвист) - цар-батько вітрів.

Спас - покровитель врожаю. Коляда - Бог, який розпочинає Коло Свароже, а також богиня-мати молодого Божища-Сонця. Троян - владика неба, землі, підземного царства, теперішнього та майбутнього. Брат Дажбога, опікун світлоносної трійці - Ярила, Семиярила та Коляди. Переплут - божество рослинності. Рожаниці - богині дітонародження, жіночої долі.

Хорс - бог життєдайного сонячного світла, віддзеркаленого в Місяці. Дана ( Діванна) - дарувальниця небесної води, богиня вод. Ярило ( Купала) - бог молодості, шлюбу, краси, війни та любові. Колодій - покровитель шлюбу, бог примирення та взаєморозуміння. Симаргл (Семиярило) - Бог Сонця, літнього сонцестояння. Ладо ( Жив) - чоловік Лади, бог всесвітнього ладу. Марена - богиня умирання. Мокрина - донька богині осені. Світозір - бог, народжений Зорею.

На жаль українська міфологія не дійшла до нашого часу в першозданному вигляді, бо після прийняття на Русі христіанства багато творів та міфів було спалено. Тому з твердою впевненостью казати про українську міфологію не можна.

Почнемо з того що характерною рисою нашої міфології є те, що вона надзвичайно природна, пов'язана з хліборобським або пастушим побутом наших предків. Тому всі уявлення про світ наших предків були пов'язані з землею, в них не було страшних міфічних образів. Найчастіше головними персонажами міфів були батько господар, мати господиня, їхні діти, худоба. Характерною особливістю української міфології є політеїзм, тобто багатобожжя. В українців існувала своєрідна ієрархія Богів.

На українському олімпі госпорядував бог Род. Його вважали творцем всесвіту, Богом над Богами. Він живе на небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірам, птахам, дає людині долю, дарує дощ на посіви жита. Тому люди і вважали його творцем світу та землі.Вони написали струнку систему космогонічних міфів. В ній зображується, як Род з іншими богами створив світ та землю.

Духовна культура українців склалася під впливом двох головних чинників: основних занять населення (передусім землеробства) і релігійних вірувань. Більшість українців були православними християнами

У Західній і Правобережній Україні частина населення належала до греко-католицької конфесії, яка виникла внаслідок Брестської (Берестейської) церковної унії у 1596 р.

На побутовому рівні релігія народних мас являла собою поєднання християнських ідей з язичницькими віруваннями й уявленнями. У свідомості українського селянина віра в єдиного Бога уживалася з різноманітними повір'ями про чортів, упирів, домовиків, русалок та іншу “нечисту силу”, євангельські заповіді - з віруваннями у магію, чаклунство, ворожбу тощо. Образи християнських богів ототожнювалися з язичницькими, наприклад, Ілля Пророк - з громовержцем Перуном, святі Георгій і Власій - з заступником худоби Велесом і т.д. До народного побуту увійшли церковні молитовні формули, близькі до магічного заклинання, а в ролі магічних предметів використовувалися деякі предмети церковного культу. Фольклор наповнився іменами Христа, Богородиці, святих.

Зупинимося детальніше на народних уявленнях про русалок і відьом - винятково цікавій темі в українській демонології. Не випадково саме ці образи увійшли до української художньої літератури (досить пригадати хоча б “Лiсову пiсню” Л. Українки або “Майську ніч” та “Вечори на хуторі поблизу Диканьки” М.В. Гоголя).

Русалками (або мавками) звичайно стають душі утоплениць, самогубців, дітей, які народилися мертвими або вмерли до хрещення. Існувало три основних різновиди русалок - польові, лісові і водяні, що відрізнялися зовнішнім виглядом і звичками.

Водяні русалки надзвичайно красиві, з довгим розпущеним волоссям. Вони люблять водити хороводи при місяці. Лісові мавки, вважають, полюбляють забавлятися, гойдаючись на верхівках дерев або влаштовуючи бучливі бійки. Вони дуже схожі на людей, але у них відсутня спина. Русалок вважали нечистою силою, яку треба було боятися і задобрювати, бо вони могли наслати град, бурю, потоптати пшеницю тощо. Тих, хто не в добру годину потрапляв їм до рук, русалки могли втопити, залоскотати до смерті, примусити виконувати свої примхи. Найбільш активними русалки були у троїцький тиждень, особливо у четвер. Щоб уберегти себе від них, люди весь тиждень не працювали, вживали різні обереги: носили з собою полин, клали на вікна кропиву тощо.

Світогляд для виживання нації і державності в сучасному українському світі має визначальне значення. Українці можуть втратити свою молоду Українську незалежну державу саме тому, що послуговуються не українським світоглядом. Політичні сили, які не ідентифікують себе з українством, використовують комунорадянськи стереотипи у боротьбі за душі українських громадян, відкрито виступають проти становлення української держави і її незалежності. Щоб визначитись у питанні сучасного і майбутнього України необхідно провести референдум з таких, на мою думку, світоглядних питань: хто ми є (росіяни, совєтський народ, чи українці) і який політичний режим нас влаштовує з усіма його наслідками (тоталітарний, авторитарний, чи демократичний)? Результати референдуму повинні стати основою для діяльності будь-якого уряду, який приходить до влади демократичним шляхом. В сучасному світі ще не було такого народу, для якого світогляд національних меншин став основою демонтажу власного світогляду. Чиновник не згодний з результатами референдуму автохтонного народу, добровільно подає у відставку, або знімається з посади у визначеному законом порядку.

Світогляд українського нарду формувався на основі духовної ментальності та енергії власної землі, на якій він споконвічно жив і розвивався, набуваючи свій неповторний і історичний досвід. Любов до матінки землі зафіксований ще у стародавніх українських міфах. На українських землях не треба було працювати великими колективами з громіздкою надбудовою наглядачів і начальників на зразок східних деспотій. Невелика сім'я в Україні, без зовнішнього тиску могла сама забезпечити себе всім необхідним для власного існування. Завдяки цьому, особиста свобода стала невід'ємним і природним станом українця.

З прийняттям християнства передхристиянський світогляд наших предків не зник. Безумовно, з поглибленням хрис¬тиянізації усіх сфер життя його вплив постійно звужувався. Таким чином, у давньому народному світогляді взаємодіяли два світогляди -- церковний і народно-двовірський. Якщо перший грунтувався на християнських засадах, то другий видозмінювався, еволюціонував у напрямі до першого. Двовірство пов'язане з поширенням на українських землях апокрифічної літератури, що надходила з Візантії, Болгарії та Сербії. Церковно-релігійні перекази приносили з чужих країв також паломники. Наші предки нерідко ототожнювали Святе Письмо, що розповсюджувалось серед них, з різними апокрифічними творами, історичними переказами та пов¬чальними тлумаченнями. Апокрифічні твори були своєрід¬ним мостом від поганства до християнства. Так християнсь¬кий світогляд зливався з передхристиянськими уявленнями та віруваннями.Для пізнання релігійного світогляду українського народу з-перед християнізації маємо три категорії джерел. Одна -- це найстарші вісті чужоземних письменників-сучасників про релігію українських племен; сюди ж можна прилучити також згадки в договорах Русі з греками в X в., переховані в наших літописах, бо укладалися вони, очевидно, греками відповідно тому, що останні знали про релігійні погляди Русі. Друга -- це згадки наших писаних пам'яток із християнських часів, де принагідно згадуються старі релігійні обряди або називаються ймення давніших богів; такі згадки маємо в київських літописах, в проповідях, які докоряли людям за заховування старих передхристиянських обрядів, та в поетичних прикрасах «Слова о полку Ігоревім». Третя -- це нинішній або недавній народній обряд, у деяких місцях ще й тепер дотримуваний з великою докладністю, а в інших -- записаний в досить свіжім стані в минулім столітті. Кожна з цих категорій має свої сильні й слабі сторони і сама по собі не може дати образу релігійних поглядів української людності взагалі, а зокрема того її північного розселення, яке, перетривавши колонізаційні завірюхи, видало з себе нинішній український народ. Комбінуючи ж відомості всіх трьох категорій, можна все ж таки виробити про це бодай приблизне поняття.

В українській міфології окремо можна виділити фантастичних істот.

аба (дика баба) -- фантастичний образ народної міфології, зафіксований переважно на Західній Україні. В українському фольклорі окреслюється слабо. На Гуцульщині -- це висока, худа, з довгим волоссям жінка, якій приписували ворожі щодо людини функції (вона сидить у кукурудзі, може «вбити дитину залізним макогоном» або залоскотати до смерті). А на Бойківщині змальовується як нешкідливий міфологічний персонаж (натрапити на неї можна було в лісових хащах або в полі). Існувало повір'я, що зловлена в полі, вона служитиме господарю як вірна наймичка. Подекуди вірили, що дика баба любить підміняти людських ще не хрещених дітей своїми («відміни», «обмінки»). Деякі дослідники відносять цей міфологічний образ до рідкісних реліктів вірування в жіноче уособлення домовика -- «домовичку», «доманю», генетично пов'язане з прадавньою богинею життя і родючості.

Блуд -- за уявленнями українців, різновид нечистої сили. Згідно з легендою, блуд -- це скинутий богом з неба злий дух (слуга Сатани), що не встиг приземлитися і завис у повітрі після того, як Бог промовив «Амінь». Відтак блуд чіпляється до кожного перехожого, який випадково доторкнеться до нього. Може прибрати вигляду птаха, панії, чоловіка, кота, пса, світла тощо. Найчастіше «чигає» на подорожнього на роздоріжжі. Вчепившись у людину, блуд водить її до повного знесилення на одному місці або заводить у болото, воду чи іншу прірву, а то й жорстоко збиткується над нею. Серед численних захисних засобів проти блуду рекомендувалося знати день уродин і хрестин; пригадати, на який день припадав Святий вечір і які страви тоді подавалися або хто стояв праворуч від людини, що заблудилася; перевернути на собі сорочку та ін. Зникав блуд (розсіювався) після того, як проспіває півень, що вказує на пряму спорідненість цього персонажу з демонологічними нечистими силами.

Богині (лісниці, мамуни) -- злобні і ворожі щодо людини істоти. Як і дика баба, богиня -- це висока, худа, з розпатланим волоссям жінка, що живе у печерах та неприступних місцях. Натрапити на неї можна в лісових хащах або в полі. Для захисту слід мати оберег -- металевий предмет, часник чи «тройзілля», «оделен зілля». Богині наділялися здатністю перевтілюватися, прибираючи вигляду та голосу певної дівчини чи молодиці, щоб заманювати чоловіків. Вважається, що мамуни бувають не лише жіночої, а й чоловічої статі. Зваблених людей вони заводять у безвість. Побутувало повір'я, ніби богині -- це дружини дідьків. Вони люблять підміняти людських ще не хрещених дітей на свої «відміни», «обмінки». Подекуди їм приписували функції «лісних», «пастухів звіра». На відміну від дикої баби, в семантиці уявлень про богинь більш виразно окреслена їхня спорідненість з нечистою силою.

Вихор Семантика традиційного уявлення про вихор істотно відрізняється від народних уявлень про вітер (як уособлення природно-атмосферного явища в образі сердитого, вусатого дідугана). Божественна суть та персоніфікація вітру зафіксовані ще в давньоруських джерелах («Слово о полку Ігоревім»). Вихор же у народній демонології -- це сам нечистий, чорт.

Хоч і змальовувався він в антропоморфному образі покритого шерстю чорного чоловіка, проте крила, великі кігті та хвіст видають його зооморфну природу. Живота вихор не має, а відтак літає з відкритим нутром, за що й названий «котолупом». Живе у полі або в скелі, постійно перелітаючи та перебігаючи з місця на місце. Надто рухливим стає перед бурею, шукаючи схованки собі від грому, який вбиває його. Коли здійметься вихор, у народі кажуть, що це «сам нечистий справляє своє весілля». Вірили, що коли вцілити ножем у вихор, то можна вбити його. Потрапити у вихор було вкрай небезпечно, оскільки це могло спричинити психічну («чорну») хворобу або каліцтво. Існувала в народі ціла система магічно-захисних дій, метою яких було уникнути небезпеки від «підвію» вихором. Суттєва відміна вихору від інших нечистих сил -- його здатність діяти не вночі, а вдень.

Відьма (чередільниця, чародійка, чарівниця, босорканя) -- один з найпоширеніших персонажів української міфології.Назва «відьма» етимологічно пов'язана з давньоруським «вєдь» -- знання, чаклунство. Вважалося, що відьми завдячують своєю силою чортові і застосовують її здебільшого на шкоду людям. Українська фольклорна традиція поділяє відьом на родимих та навчених. На відміну від родимої, що одержала свої знання уже від народження, навчена відьма набуває їх безпосередньо від чорта (продавши йому душу) або від інших босоркань, що намагаються будь-що перед смертю передати комусь свої вміння і тим самим відкупитися від нечистого. Порівняно із навченою, родима відьма має і фізичні відмінності (у вигляді хвостика).

Хоч основною функцією відьом вважалося псування чужих корів (видоювання молока); проте могли вони і насилати хвороби, псувати подружні взаємини, здійснювати магічні заломи колосся (щоб викликати неврожай), збиткуватися над людьми (і навіть висмоктувати кров), впливати на стан природно-атмосферних явищ і на небесні світила. Найбільшу активність відьми виявляють на свята Юрія, Введення, Благовіщення та Івана Купала.

Арсенал народних способів розпізнавання відьом та боротьби з ними, що включав і магічні прийоми, є спільним для всіх регіонів України. Це, зокрема, варіння цідилка з 9 чи 12 (магічні числа) голками, підсмажування молока на сковороді, використання «очкура» та ін. Окрім таких магічно-народних засобів, відомі й численні судові процеси, які нерідко порушувалися проти відьом у минулому столітті. Застосовувалися подекуди й такі варварські судочинства, як спалення на вогні або випробування водою (підозрювану жінку кидали у воду, якщо не тонула -- вважалася Відьмою).

Щоб уберегтися від відьом, рекомендувалися різні магічно-ритуальні дійства (покропити обійстя «свяченою» водою, посипати вхід до хліва сіллю та «свяченим» маком-видюком, малювати освяченою крейдою хрести на дверях тощо).

Народна уява наділяла відьом здатністю перевтілюватися ї приймати інший антропоморфний чи зооморфний образ (собаки, кішки, жаби) або навіть предмета (прача, колеса). Ще одна їхня надприродна властивість -- здатність літати (на мітлі, кочерзі, тварині чи людині), якої набували, натершись магічною маззю. Побутували й повір'я, ніби за допомогою спеціальних предметів та замовлянь відьми могли перетворювати людей у тварин (у вовкулаків). Здатність перевтілюватися засвідчує їхній зв'язок зі світом нечистих сил.

Зазначимо, що численні повір'я про відьом як релікти міфологічного мислення дожили до наших днів і побутують переважно серед сільського населення.

Вій -- міфологічна істота, зображувана в антропоморфному образі старого дідугана з величезними бровами. Назву свою отримав через довгі і густі вії, що тягнуться аж до землі. У народних переказах відомий під назвою «шолудивий Буняк». Погляд його згубний для людей: вбиває кожного, на кого погляне; від нього ж, за народним повір'ям, «западають» міста з будинками під землю, а на їх місці утворюються озера або провалля. Людей рятує лише те, що він нікого не бачить крізь свої густі вії і брови.

Як вважають дослідники, нерідко прообразом ворожих міфологічних істот ставали чужоземні вороги доісторичної епохи, що залишали у народній пам'яті смутний, гнітючий і важкий образ. В окремих сюжетах (про Буньо -- татарського ватага) вловлюються мотиви, які могли послужити виникненню у народній уяві такої зловорожої істоти.

Слушною видається думка, що з міфологічними оповідями про вія тісно пов'язане повір'я про «недобрі очі» і «зурочення», від яких буцім усе гине й руйнується.

Вовкулака (вовкун) -- це популярний персонаж українського фольклору. За народними віруваннями, вовкулаки належать до незвичайних, напівфантастичних істот. Їх виникнення пов'язане з людьми, яким приписували надприродні властивості через зв'язок їх з нечистою силою. Поширені версії про дві категорії вовкулаків: вроджених та зачарованих (обернених). Вродженим вовкулакою могла стати людина, що народилася під певною планетою. Вірили також, що коли вагітна жінка побачить вовка, то народиться в неї дитина-вовкулака. Вважалося, що зачарованими вовкулаками стають люди, яких обертають у вовків чаклуни, відьми. Для цього достатньо було «забути Бога» і за вказівкою відьми перекинутись тричі через ввіткнутий у землю ніж. Часто таке перевтілення відьма могла зробити і без згоди людини. На відміну від зачарованих вовкулаків, що перебувають у вовчому образі по кілька років, вроджені живуть у сім'ї, як звичайні люди, і лише в певний час, найчастіше вночі, перетворюються у вовків, об'єднуються з вовчими зграями і винищують худобу. Вдень знову прибирають звичний вигляд. Існували різні засоби повернути зачарованому вовкулаці образ людини: стягнути з нього шкіру; перевести через хомут; розірвати шнурок, що висить у нього на шиї, та ін.

Народні уявлення українців про вовкулаків формувалися на основі давньослов'янських, язичницьких вірувань у добрі і злі сили, у чарівників та перевертнів.

Водяник -- демонологічний образ стародавніх повір'їв багатьох народів, що уособлював різновид нечистої сили. Як і всі духи, що є на землі, він, за українськими легендами про створення світу, походить від чорта. Після скинення Богом чорта та злих духів з неба кожен з них летів до землі 40 діб і де опинився тоді, коли Бог сказав «Амінь», там і залишився: у воді -- водяник, у болоті -- болотяний, у лісі -- лісовик та ін. Хоч мотиви легенди виразно свідчать про її християнсько-апокрифічне походження, проте вони не вичерпують джерел формування народних уявлене про водяника. Цей образ зв'язаний з реліктами давніх язичницьких вірувань і культів, з поклонінням слов'ян-язичників божеству рік, озер і криниць. Відтак водяник є персоніфікованим втіленням небезпечної водяної стихії, для задобрювання якої мельник та рибалки приносять жертви у вигляді солі, хліба, вареної риби та ін.

В його образі водночас поєднуються антропоморфні та зооморфні риси: він подібний до діда з довгою бородою, проте має й хвіст. Важливою рисою, що позначає причетність водяника до нечистих сил, є його здатність перевтілюватись у різні істоти: у чоловіка, дитину, козла, пса, качура, рибу тощо.

Мислився водяник як володар ставків, водоймищ, що старшує над русалками та опікується рибами. Вважалося, що живе він у вирах річок, коло млинів. Зловорожі дії водяника щодо людини полягали в тому, що, розгнівавшись, він міг руйнувати греблі, млини, розливати ріки.

Дідо (Капуш) -- фантастичний образ, сутність якого осмислюється у фольклорній традиції українців не стільки як нечиста сила, скільки як іпостась домашнього духа. Уявлявся карликом з великою головою і довгою сивою бородою. Живе він у кущах бузини, поблизу хати, має добродушну вдачу. Однак під впливом християнської традиції це вірування трансформувалося у повір'я пропобутового чорта, дідька. Аналогічна модифікація давніх вірувань у дідо як домашнього духа фіксується і в казкових сюжетах пізнішого походження, у яких цей персонаж змальовується виключно як зловорожа щодо людини істота, дії якої подібні до дій чудовиська-змія, що викрадає дівчат і вбиває людей.

Доля (талан) -- фантастично-поетичний образ української міфології, який у народних повір'ях ототожнювався зі щастям. На противагу долі та щастю побутували відповідно повір'я про недолю та нещастя. Найчастіше доля змальовувалася в антропоморфних образах жінки, панича, незнайомця, схожого на людину, яку вони опікують. Щаслива доля -- хороша, чепурна на вигляд, а лиха -- заспана, запухла, «нечупара».

За народною уявою, кожна людина має свою долю, яка фатально визначає її вік, добробут та благополуччя. Під якою (щасливою або нещасливою) планетою та в яку (щасливу чи нещасливу) годину народишся -- така і доля твоя. Це найтиповіша версія долі, що ілюструє первісні погляди, за якими людина є органічною частиною «живого» таємничого світу. Доля -- це позитивна, не ворожа їй сутність, не божество, а «втілене співіснування», її двійник. Пасивне, байдуже ставлення до людини пояснюється невідповідністю її занять тій справі, котра до душі її долі.

У народних оповідях доля щасливої та багатої людини в людській подобі дбає про добре ведення господарства, про врожайність ниви. А доля убогої людини найчастіше змальовується як така, що забавляється, гойдаючись на верболозі, або спить, байдикує. Хоча в традиційних українських сюжетах невідворотність долі підкреслюється її не набутим, а вродженим характером (кожен приходить у світ з певною долею), все ж виразно окреслюється мотив, що людина, щоб зажити успіхів, мусить знайти свою долю. В оповідях пізнішого походження зустрічаємо сюжети християнського забарвлення: доля людині дається від Бога, і уникнути її неможливо. Вважалося, що щасливу долю сприймати потрібно із вдячністю, а не з погордою, бо інакше втратиш її. Довідатись про долю можна випадково, підслухавши розмови віщих птахів, що у народній символіці є істотами, зв'язаними з іншими світами,-- світами вищих надприродних сил, богів. Побутували повір'я, нібито щастя, добра доля може відігнатися чарами або за певних умов перейти від однієї людини до іншої.

В Україні, як і в інших народів, досить популярними були ворожії та ворожки, «планетники», мальфари, до яких зверталися, щоб довідатися про долю та вік. Серед регіональних трактувань долі своєрідністю відзначається гуцульська версія про визначення її «рожаницями»: дванадцять «судців» на своїй раді вирішують, ким бути кожній щойно народженій дитині.

Опоетизований образ долі найяскравіше розкривається в українських народних піснях родинно-побутового циклу.

Чорт

Як і в демонології інших східнослов'янських народів, найбільш популярним у традиційних віруваннях українців було повір'я про побутового чорта. Серед цих повір'їв подибуємо найрізноманітніші сюжети про домовика як уособлення домашніх духів. Локальні назви -- похатник, годованець, господар, хованець, служка, помічник, щасливець тощо. Завдяки приналежності до нечистих сил домовик міг перевтілюватися і прибирати образу як людини (маленький хлопчик, дідок), так і тварин (кіт, ведмідь, курча, сова, собака і т. ін.). Іноді уявлявся як істота невизначеного роду (воно). Проте найчастіше змальовувався як невеличкий, «вершків дванадцять заввишки», дідок, шкіра якого покрита шерстю. Вважалося, що домовик є в кожному домі. Місце його перебування -- піч, але полюбляє також сидіти у «порохнявім» дереві, на горищі. При добрих взаєминах з цим другим господарем дому він нібито забезпечував добробут родини, пильнував уночі худобу, хоча міг спричиняти і великі прикрощі й біду тому, хто його розсердить. Вірування про домовика тісно переплітаються з повір'ям про домашнього чорта, «годованця», кота, дідька. Вірогідною видається така версія: домовик є уособленням духів -- опікунів домашнього вогнища, в яких вірило населення краю у дохристиянський період. Згодом, під впливом християнського віровчення, цей образ модифікувався у різновид нечистої сили -- дідька, домашнього чорта. Так, за описами 20-х років, домовик «у всьому дорівнюється чортові і має його властивість».

Побутувало повір'я, ніби дідько сидить у курячому зноску, яке тому небезпечно було нести до хати, краще перекинути через дах. Дідька міг виховати кожен, виносивши 9 днів під пахвою зносок (яйце). У пізніших повір'ях підкреслювався соціальний момент -- кожний багач має домашнього чорта, дідька, котрий і допомагає йому успішно хазяйнувати. За це йому ставлять у куток несолону страву.

Заложні мерціЗа народними повір'ями -- це померлі неприродною смертю люди (утопленики, самовбивці). На відміну від небіжчиків, що вмерли природною смертю, ця категорія померлих вважалася нечистими. їх не дозволялося ховати на загальних кладовищах, а лише на перехрестях доріг, у ярах. Народні повір'я про заложних мерців яскраво увиразнюють вірування українців у можливість самостійного існування душі. Вважалося, що по смерті людини душа живе таким же життям, як і раніше, але, крім людських властивостей, набуває ще й прикмет духа. Ця душа, як дух, може прибирати різних виглядів: померлої людини, кота, собаки, дерева, свічки чи іншого предмета.

Душі померлих, за народними повір'ями, можуть турбувати живих людей з різних причин. Так, «покутники» (небіжчики, душі яких на іншім світі не мають спокою через колишні земні гріхи) нібито тиняються по землі і зазнають поневірянь доти, доки не спокутують своїх гріхів. «Потопельники» і «повісельники» мають право ходити по землі після смерті ще сім літ. Як духи, вони бувають різного вигляду і нерідко (з помсти) збиткуються над живими людьми. До заложних мерців зараховували і померлих нехрещеними дітей, що називалися мавками, потерчатами.

Народна уява наділяла заложних мерців надприродними властивостями, здатністю впливати на атмосферно-погодні явища, втручатися у життя живих. Так, траплялося, що під час засух поливали їхні могили водою, щоб викликати дощ. Щоб позбавити таких покійників здатності відвідувати живих людей, у їхні могили клали вузлик свяченого маку-видюку, забивали осикові кілки. Рекомендувалося також забити у воротях залізного зуба з борони або осикового кілка, хату обсипати маком-видюком або свяченим льоном. До того ж, обсипати радилося до обіду, бо «по обіді вже мрець починав ходити». Вважалося, що, на відміну від душ звичайних небіжчиків, душі заложних покійників не можуть з'являтися до родичів на поминки, коли «за померлі душі обід ставлять».

Ці мотиви загальнопоширених повір'їв та уявлень про покійників виразно ілюструють вірування українців у безсмертя душі, її власне існування та можливість впливу покійників на земне життя людей.

Размещено на http://www.allbest.ru