Релігійні вірування давніх слов’ян

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧОРНОМОРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ПЕТРА МОГИЛИ

Факультет еколого-медичних наук

Кафедра філософії

Релігійні вірування давніх слов'ян

Виконала

студентка 121 гр. Богатель Наталія

Викладач

Аристова Л.С., к. п. н.

Миколаїв - 2010

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Пантеон

1.1 Звірині божества

1.2 Людиноподібні божества

1.3 Домашні божества

1.4 Божества-чудовиська

1.5 Стародавній пантеон

1.6 Боги землеробської епохи

1.7 Боги-воїни

1.8 Бог, біс і чорт

2. Обряди

3. Жертвоприношення

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Слов'янський народ вважається в історії порівняно молодим. Під власним ім'ям вони вперше згадуються в письменних джерелах лише з VI століття. Вперше ім'я слов'ян ми зустрічаємо близько 525 р.

В основі релігійних уявлень давніх слов'ян, органічно пов'язаних із землеробством і навколишньою природою, було уявлення про боротьбу двох начал -- світлого і темного, доброзичливого і ворожого людині, благотворного і злого; в природі постійно тривали змагання родючості з неплідністю, літа із зимою, світла з темрявою. Слов'янський народний календар і народні звичаї дають для цього багатий матеріал. Увесь круговорот сучасних слов'янських свят є відголоссям і пережитком старих язичницьких уявлень, пов'язаних з чергуванням творчих сил природи.

Актуальність теми дослідження. Не є таємницею, що вірування та повіря - ця основа світоглядних уявлень людей і найважливіша складова їхнього духовного життя - до останнього часу або залишались поза увагою науковців, або ж описувалися ними досить однобічно. Ставлення до них було переважно негативним - як до пережиткових явищ культури. Постулатом вважався відомий вислів Ф. Енгельса про те, що релігійні вірування - не що інше, як фантастичні відображення в головах людей тих зовнішніх сил, котрі панують над ними в їхньому повсякденному житті. Ця в цілому вірна теза у більшості наукових досліджень нерідко гіпертрофувалася, що призводило до звуження величезного спектра народних вірувань та повірїв. Адже безперечним є той факт, що всі міфологічні й демонологічні уявлення, магічні обряди та ритуали не тільки повязані з фантастичною сферою - вони, як правило, відбивають і багатющий міжпоколінний досвід людей, а часом відтворюють їхні вікові прагнення. Тому це зобовязує нас пильніше придивитись до даного феномена, що грав неабияку роль в становленні та розвитку духовності народу.

Зростання національної самосвідомості населення, підвищений інтерес до витоків традиційної культури, етнічної історії диктує звернення до цієї проблеми, адже розпочатий процес національного відродження України може бути прискорений, зокрема, через засвоєння духовних багатств народу, накопичених поколіннями. Збіднення духовного етносу, а відтак і криза суспільства, є безперечним наслідком кожної незаповненої прогалини у системі міжпоколінної передачі культурної інформації, що і визначає практичний інтерес до вивчення народних вірувань та уявлень.

Найдавніші дохристиянські уявлення людей, як правило, повязувались із нагальними господарськими інтересами і грунтувалися на вірі в особливу силу тих чи інших явищ природи, а у деяких випадках - на вірі в їх надприродну силу. Через віру, шляхом виконання магічних дій, людина намагалася вплинути на досягнення поставленої мети: захистити врожай, забезпечити спокій домашнього вогнища, вилікувати хворого. Словом, людина виступала тут переважно як активне начало, а не тільки як жертва сил природи. Щодо другорядних побутових проблем, то їх реалізація здійснювалася, як правило, за допомогою активних методів впливу - прикмет, вірувань, передбачень - усього того, що отримало назву повірїв.

Стародавні слов'яни ніколи не були об'єднані ні політично, ні економічно, і навряд чи вони могли мати спільних богів, загальні культи. Очевидно, у кожного племені були свої предмети шанування, і навіть у кожного роду свої. Але, звичайно, багато що було однаковим або схожим у різних племен.

1. Пантеон

Пантеон давньослов'янських богів становив вищий рівень релігійно-міфологічної системи. Його характеризував досить узагальнений тип функцій (магічно-правнича, військова, господарсько-природна) головних богів. У цілому, структура компетентних діянь, яких чекали від божеств, достатньою мірою сприяла реалізації релігійно-міфологічних уявлень давніх слов'ян.

Язичництво заохочувало людину до спілкування у сфері сакрального. Богів при цьому наділяли нездоланною силою, безмежною владою, неперевершеними можливостями й розглядали як найвищу сакральну цінність. Від їхнього ставлення залежав добробут людини, яка у відповідних ситуаціях мала звертатися до богів по допомогу.

Міфологія стародавніх слов'ян включає погляд на походження людини. Первісним матеріалом, з якого створено людину, було дерево. Це перш за все дуб, ясен, бук або просто пеньок. Але для оживлення потрібна жива іскра, небесний вогонь. Тому міфологія слов'ян, як і інших народів, пов'язує оживлення з блискавкою. В індійській міфології перший чоловік народився від блискавки. За грецькою міфологією, Прометей викрав у богів небесний вогонь і оживив ним першу людину. Слов'янський Дажбог таємно зійшов на землю і своєю життєдайною іскрою в чудесний спосіб запліднив дочок Отця Русі. У належний час дочки народили потомство. Бог земного достатку Велес прийняв пологи і забезпечив дітям щасливий добробут. У міфі відображено ідею єдності духовного (небесного) і матеріального (земного), яка була характерна для світогляду стародавніх слов'ян. З тих пір, згідно з міфом, слов'яни стали вважати себе дітьми Дажбога. Існують міфи про божественне походження інших народів. Так, за міфологією, євреї походять від сина бога Яхве, а родоначальником німців є бог Один тощо. Наші далекі предки продовження роду розглядали як священну справу, отже, при цьому шукали покровительства надприродних сил. Віра в божественне походження народу формувала впевненість людей в їх історичному призначенні, виховувала почуття злагоди, милосердя, поваги і любові до народу та рідної землі.

Світорозуміння у слов'янській міфології описується в дуалістичній формі (через парні протилежності), що визначає просторові, часові, соціальні характеристики світу. Дуалістичний принцип протиставлення приємного і неприємного, сприятливого і несприятливого для людини чи роду реалізовувався через міфологічні персонажі, що мали позитивні або негативні функції, або через персоніфікованих членів опозиції. Такими є доля і недоля, щастя і нещастя. У праслов'ян позначення позитивного члена цієї опозиції мало смисл: гарна частина -- в ритуалі гадання; вибір між долею і недолею у балтійських слов'ян пов'язаний з протиставленням Білобога і Чорнобога, у східних слов'ян -- Добра доля, Зла доля (лихо, злидні). Якщо боги були милосердні, то вони давали людині добру долю. Але природний оптимізм праслов'ян знаходив способи вимагати у богів щасливу долю. Наприклад, Прокопій Кесарійський описав звичай антів приносити жертву богу Сварогу, якщо він збереже воїнам життя на війні і забезпечить перемогу. Коли після жорстоких боїв воїн залишався живим, тоді він приносив богові жертву і заявляв, що умилостивив свою добру долю.

Слов'янська міфологія, як вважають деякі вчені, зазнала впливу індо-іранської міфології.

Відомості про давньослов'янських богів досить суперечливі і малоймовірні: здебільшого це певні середньовічні тексти, усна народна творчість (казки, пісні, прислів'я) та археологічні знахідки.

Пантеон богів був досить численний.

Взагалі, чи існували загальнослов'янські божества? Про це багато сперечалися. Багато авторів у своєму романтично-слов'янофільському захопленні мало не всі відомі міфологічні імена, навіть найбільш сумнівні, розглядали як імена загальнослов'янських богів. Згодом виявилося, що одні боги згадуються у східних слов'ян, інші - у західних, треті - у південних. Повторюється у різних груп слов'ян тільки ім'я Перуна, але, як уже сказано, це просто епітет бога-громовика. Загальнослов'янським вважають часто Сварога і Даждьбога, іноді й Белеса; але і це все недостовірно.

Про культ племінних богів можна говорити теж лише імовірно. Деякі імена, мабуть, племінних чи місцевих богів західних, особливо прибалтійських, слов'ян призводять середньовічні письменники і хроністи Адам Бременський, Тітмар Мерзебурзький, Самсон Граматик та інші автори.

1.1 Звірині божества

У далеку епоху, коли основним заняттям слов'ян було полювання, а не землеробство, вони вірили, що дикі тварини - їх прабатьки. Слов'яни вважали їх могутніми божествами, яким слід поклонятися. У кожного племені був свій тотем, тобто священна тварина, якій плем'я поклонялося. Кілька племен своїм пращуром вважали Вовка і шанували його як божество. Ім'я цього звіра було священним, його заборонялося вимовляти вголос, тому замість "вовк" говорили лютий, а себе називали "лютичами". Під час зимового сонцестояння чоловіки цих племен надягали вовчі шкури, що символізувало перетворення на вовків. Так вони спілкувалися зі звірячими предками, у яких просили сили і мудрості.

Господарем язичницького лісу був ведмідь - найсильніший звір. Він вважався захисником від усякого зла і покровителем родючості - саме з весняним пробудженням ведмедя давні слов'яни пов'язували прихід весни.

Слов'яни вважали, що ведмідь наділений великою мудрістю, майже всевідання: ім'ям звіра клялися, а що порушив клятву мисливець був приречений на загибель у лісі.

Міф про ведмедя - господаря лісу і могутнього божество - зберігся в російських казках. Істинне назва цього звіра-божества було настільки священним, що не проголошувалося вголос і тому не дійшло до нас. Досить довго ведмедя шанували як священного звіра.

З травоїдних тварин у мисливську добу найбільш шанувалася Олениха (Лосиця) - найдавніша слов'янська богиня родючості, неба і сонячного світла. Олениха уявляли рогатою, її роги були символом сонячних променів. Тому оленячі роги вважалися потужним оберігом від усякої нечисті і прикріплювалась або над входом у хату, або всередині оселі.

Серед домашніх тварин слов'яни найбільше шанували Коня, адже колись предки більшості народів Євразії вели кочовий спосіб життя, і в образі золотого коня, що біжить по небу, їм уявлялося сонце. Пізніше виник міф про бога сонця, що їде по небу на колісниці. Образ Сонця-коня зберігся в оздобленні хат, що увінчуються коником, зображенням однієї або двох кінських голів. Амулет з зображенням кінської голови чи просто підкова, подібно іншим сонячним символам, вважалися могутнім оберігом.

1.2 Людиноподібні божества

З плином часу людина все більше звільнявся від страху перед світом тварин, і звірині риси в образах божеств поступово почали поступатися місцем людським. Господар лісу з ведмедя перетворився на кошлатого лішого з рогами та лапами, який все ж нагадував людину. Лісовику, покровителю полювання, залишали на пеньку першу добуту дичину. Вважалося, що він може вивести з лісу заблукалого подорожнього, але якщо його розсердити, може навпаки завести людину в гущавину та знищити.

Божествами вологи і родючості у слов'ян були русалки і вили, які виливають на поля росу з чарівних рогів. Про них говорили, то, як про дівчат-лебедів, які прилітають з небес, то, як про господинь колодязів і струмків, то, як про мавок-утоплениць. За народними повір'ями, в короткі літні ночі русалки виходять зі своїх підводних сховищ, гойдаються на гілках, а якщо зустрінуть чоловіка, можуть залоскотати до смерті або захопити за собою на дно озера.

1.3 Домашні божества

Духи населяли не тільки ліси і води. Відомо чимало домашніх божеств, на чолі яких стояв домовик, який жив або в підпічнику, або в личаку, повішеному для нього на піч.

Домовик протегував господарству: якщо господарі були старанні, до блага додавав благо, а за лінощі карав лихом. Вважалося, що з особливою увагою домовий ставився до худоби: ночами розчісував гриви й хвости коней (а якщо сердився, то навпаки спутувати шерсть тварин), він міг забрати молоко у корів, а міг зробити удій рясним, він мав владу над життям і здоров'ям новонароджених домашніх тварин. Тому домового намагалися задобрити.

Віра в домового тісно перепліталася з вірою в те, що померлі родичі допомагають живим. У свідомості людей це підтверджується зв'язком домового з піччю. Зображення будинкових вирізали з дерева і являли собою бородатого мужика в шапці.

Зовсім інші божества мешкали в лазні, яка у язичницькі часи вважалася нечистим місцем. Банник був злим духом, лякав людей. Щоб умилостивити банника, люди після миття залишали йому віник, мило і воду, в жертву баннику приносили чорну курку.

У лазні також залишали жертви нав'ям - злим душам тих, хто помер насильницькою смертю. Нав'ї представлялися у вигляді величезних птахів без пір'я, що літають ночами, в бурю, дощ. Ці птахи кричали як голодні яструби, і їх крик віщував смерть. Щоб уберегтися від їх гніву, з собою завжди носили головку часнику, голку без вушка або срібний амулет.

1.4 Божества - чудовиська

Найбільш грізним вважався владика підземного і підводного світу - Змій. Змій - могутнє й вороже чудовисько - зустрічається в міфології практично будь-якого народу.

Північні слов'яни поклонялися Змію - владиці підземних вод - і називали його Ящір. Святилище ящера розташовувалося на болотах, берегах озер і річок. Берегові святилища ящіри мали ідеально круглу форму - як символ досконалості, порядку і протиставлялися руйнівній силі цього бога. У якості жертв Ящіру кидали в болото чорних курей, а також молодих дівчат, що відбилося в багатьох повір'ях.

Всі слов'янські племена, які вклонялися Ящір, вважали його поглиначем сонця, щоденно вечірнє світило опускається за межі світу та підземною річкою пливе на схід.

1.5 Стародавній пантеон

Найдавнішим верховним божеством чоловічим слов'ян був Род. У християнських повчаннях проти язичництва XII - XIII ст. про Рода пишуть як про бога, якому поклонялися всі народи.

Род був богом неба, грози, родючості. Про нього говорили, що він їде на хмарі, метає на землю дощ, і від цього народжуються діти. Рід - повелитель землі і всього живого, він - язичницький бог-творець.

Семенова М. зазначає, що вчені давно сперечаються про те, наскільки важливу роль відводили слов'яни Богові на ім'я Род. Деякі стверджують, що це дрібне «сімейне» Божество на зразок Домового. Інші, навпаки, вважають Рода одним з найважливіших, верховних Богів, які брали участь у створенні Всесвіту: згідно з віруваннями, древніх слов'ян, саме він посилає з небес на Землю душі людей, коли народжуються діти. Крім того, дослідники пропонують звернути увагу, скільки найважливіших слів походить від кореня «рід», співзвучно імені цього Бога: РІДня, уРОЖай[ 6;C.105].

Супутницями Роду були Рожаниці - безіменні богині родючості, достатку, благополуччя. Образ їх доходить аж до давніх олених, однак, Рожаниці - не стільки дарувальниці родючості, скільки хранительки життя. За найбільш стародавнім уявленням Рожаниці мислилися у вигляді двох небесних богинь, але найдовше трималася віра в них як захисниць молодих матерів і маленьких дітей. З прийняттям на Русі християнства культ Рожаниць поступово злився з культом Богородиці, надовго переживши культ Роду.

На честь Рода і Рожаниць влаштовувалися ритуальні бенкети під час осіннього свята врожаю і на зимове сонцестояння. Приношення богам складалися з хліба, меду, сиру, пірогів.

Багато спільного з Родом мають Стрибог і Сварог.

Як зазначає О. Петров, Вогонь Сварожич у слов'янській міфології - бог вогню. У давньослов'янському пантеоні особливо тісні зв'язки поєднували з Дажьдбогом. Вогонь Сварожич протегує літньому ярому сонця[3;C.54].

1.6 Боги землеробської епохи

З переходом до землеробства слов'ян важливу роль у їх віруваннях стали грати сонячні (солярні) боги. Багато що в культі слов'ян запозичене у сусідніх східних ко-чових племен, імена божеств також мають скіфські корені.

Кілька століть одним з найбільш шанованих на Русі був Дажбог (Даждьбог) - бог сонячного світла, тепла, часу дозрівання врожаю, родючост, і Бог літа і щастя. Також відомий як - Щедрий бог. Символ - Сонячний диск. Даждьбог розташовується у золотому палаці на землі вічного літа. Сидячи на троні з золота і пурпура, він не боїться тіней, холоду або нещастя. Він - веселий бог, і втрата трону не сильно його турбує, поки добро нагороджується і покаране зло. Нарешті, він є покровителем дванадцяти знаків Зодіаку і старанно обслуговується придворними і дуже красивими дівами. При щоденному появі, Даждьбог дуже схожий на вродливого молодого князя з срібної бородою і золотими вусами. У міру того, як день розвивається, він поступово старіє, але кожного ранок знову омолоджується. Даждьбог літає по небу в оздобленою алмазами золотій колісниці, яку тягнуть дюжина білих коней з золотими гривами, дихаючими вогнем. Даждьбог знаходиться в шлюбі з Місяцем. Красива молода дівчина з'являється на початку літа, старіє з кожним днем і залишає Даждьбога взимку. Кажуть, що землетруси - знак поганого настрою пари.

Дажбог був богом сонячного світла, але аж ніяк не самого світила. Богом Сонця був Хорс. Уявлення про те, що сонячне світло існує незалежно від сонця, властиво багатьом народам.

Хорс, чиє ім'я означає «сонце», «коло», втілював в собі світило, яке рухається по небу. Це стародавнє божество, яке не мало людського вигляду і видавалося просто золотим диском. З культом Хорса були пов'язані ритуальний весняний танець - хоровод (рух по колу), звичай пекти на Масляну млинці, що нагадують формою сонячний диск, і катати запалені колеса, що також символізували світило.

«Хорс був божеством, близьким до Дажбога. Хорс був включений в язичницький пантеон, встановлений Володимиром. Можна припускати, що це божество пов'язано з сонцем, як і Даждьбог, Купала, Ярило. Старовинний слов'янин бачив в сонці могутнього бога, від якого залежав не тільки урожай, добробут, а й саме життя селянина.

Згадування Хорса на другому місці після Перуна говорить про значну роль божества. Хорс - божество сонячного світила, але не сонячного світла і тепла, він представляв собою деяке невіддільне доповнення від образу Дажбога - Сонця, подавця земних благ », - зазначає О. Петров[3;C76].

Супутником богів сонця і родючості був Семаргл (Сіморг) - крилатий пес, охоронець посівів, бог коренів, насіння, паростків. Символ - Світове дерево. Про давність його говорить звірина зовнішність; уявлення про Семаргла - захисника посівів - як про чудову собаку легко пояснити: реальні пси оберігали поля від диких косуль і кіз.

Жіночими божествами родючості, добробуту, весняного розквіту життя були Лада і Леля. Вони подібні до безіменних Рожаниць - супутниць Рода; зіставлення з міфологією інших народів дозволяє стверджувати, що богині були матір'ю та донькою.

Лада - богиня шлюбу, достатку, часу дозрівання врожаю.

Ладу називали «матір'ю Лелі». Леля - богиня незаміжніх дівчат, богиня весни і першої зелені. Її ім'я зустрічається в словах пов'язаних з дитинством: "ляля", "лялька" - лялька та звернення до дівчинки; "люлька"; "Лелека» - лелека, який приносить дітей. Особливо шанували Лелю молоді дівчата, справлючи в її честь весняне свято Ляльник: вибирали найвродливішу з подруг, надягали на її голову вінок, садовили на дернову лаву (символ проростання молодої зелені), водили навколо неї хороводи і співали пісні, що прославляють Лелю, потім дівчина - «Леля» обдаровувала подруг заздалегідь приготованими вінками.

Загальнословянске по-читані Макоші (Мокши) - богині землі, врожаю, жіночої долі, великої матері всього живого пов'язане із найдавнішим землеробським культом Матері-землі. Макош як богиня родючості тісно пов'язана із Семарглом і грифонами, з русалками, що зрошують поля, з водою взагалі - Макоші поклонялися біля джерел, в якості жертви дівчата кидали їй пряжу в колодязі. Макош була також богинею жіночих робіт, чудовою пряхою.

Чоловічим божеством родючості, пов'язаним з нижнім світом, був Велес (Волос). Бог торгівлі і звірів. Також відомий як Охоронець стад. Символ - Сніп зерна або зерно, пов'язане у вузол. Священні тварини та рослини: віл, зерно, пшениця, кукурудза. Волос - прихильний бог, який регулює товарообмін і переконується, що обіцянки тримаються. Клятви і договори приведені до присяги його ім'ям. Коли Перун став найбільшим богом війни, він розпізнав, що, на відміну від Сварожича, йому потрібна холоднокровна голова, щоб дати йому пораду. У зв'язку з цим, він привернув Волоса бути його правою рукою і радником.

Волос також має інший бік. Він - захист всіх приручених звірів. Волос з'являється в образі бородатого пастуха. Волос - бог-покровитель збруї.

З переходом до скотарства Велес перетворився на покровителя домашніх тварин, а з розвитком у слов'ян землеробства Велес стає богом врожаю, залишаючись, як і раніше богом мертвих. Ще з часів скотарського способу життя слов'яни шанували Велеса як бога багатства.

Багато в чому схожа з Велесом Морена (Марена) - богиня миру мертвих (її ім'я має спільний корінь зі словом смерть і мор) і родючості землі. Сліди її культу у слов'ян простежується до недавнього часу: Марою або Мареною називали солом'яне опудало - уособлення зимової холоднечі, яке на Масляну розривали і розкидали по полях, щоб ті дали багатий урожай.

1.7 Боги - воїни.

Серед загальнослов'янських богів родючості особливе місце займають войовничі боги, яким приносили криваві жертви. Це Ярило і Перун.

Ярило - бог весни і веселощів. Символ - гірлянда або корона з диких квітів. Священні тварина і рослина - пшениця, зерно. Веселий Ярило - покровитель весняних рослин. Ярило носить білий плащ і корону з диких квітів, володіє зв'язками пшениці. Він представлений солом'яним ідолом.

Слов'янським громовержцем був Перун. Символ - схрещені сокира і молот. Його культ є одним з найдавніших і сходить ще до ІІІ тисячоліття до н.е., коли войовничі пастухи, що володіли бронзовою зброєю, на бойових колісницях підкоряли собі сусідні племена. Перун був більшою мірою богом-воїном, ніж втіленням весняних гроз, які запліднюють землю.

Основний міф про Перуна оповідає про битву бога зі Змієм-викрадачем худоби, вод, іноді світил і дружини громовержця.

Перуна називали «княжим богом. Такий бог був чужий більшості общинних слов'ян-землеробів, і ця байдужість народу до бога, оголошеного верховним, неодноразово наводило вчених на думку, що Перун - неслов'янське божество, запозичене з варягів.

1.8 Бог, біс і чорт

Слово "бог" споконвіку слов `янське, загальне для всіх слов'янських мов, а також споріднене давньоіранського baga і давньоіндійському bhaga. Основне значення цього слова, як показують дані мови, - щастя, удача. З плином часу уявлення про удачу, успіх, щастя стало уособлюватися в образі якогось духу, що дає успіх.

Інше загальнословянске позначення надприродного істоти - біс. Це слово, мабуть, означало спочатку все надприродне і страшне. Після прийняття християнства слово "біс" стало синонімом злого духа, рівнозначною з поняттям диявола, сатани.

Така ж доля спіткала уявлення про чорта. Але дохристиянське значення цього образу нез'ясовано, не зовсім ясна і етимологія слова "чорт".

Можна думати, що стародавні слов'яни вірили в якесь божество зими і смерті, бути може уособлення зимового мороку й холоду. Є сліди і якогось роздвоєння образу, може бути пов'язаного з зачатками дуалістичного подання про світле і темному початку.

2. Обряди

Слов'янські обряди завжди відрізнялися своєю красою та карнавальністю, в кожному з обрядів було місце радості. Богів не відокремлювали ще від явищ природи, вони продовжували зливатися зі стихіями.

Міфологічні уявлення мають тісний зв'язок з обрядами, відтворюються і передаються в ритуальних дійствах. Велика частина матеріалів по слов'янській міфології дійшла до нас саме в контексті ритуальної культури

Б.А. Рибаков розглядав питання про обрядове свято русалій і про відображення русальских обрядів у деяких сценах, зображених на виробах давньоруського ремесла. Беручи й розділяючи основні положення про походження русальскіх обрядів у слов'ян, висловлені Б.О. Рибаковим, слід критично розглянути іншу точку зору, що отримала значне поширення в літературі. Ця точка зору пов'язує виникнення русалій у слов'ян з впливом античного обряду, відомого у римлян і візантійців. При цьому, безумовно, допущено значне перебільшення впливу давньоримського святкування на слов'янські уявлення і обрядовість.

Русальні ігрища полягають у різноманітних танцях і стрибках. Танці ведуться в дуже швидкому темпі, такому, що здається, ніби танцюючі не торкаються ногами землі. Танці супроводжуються різними зойками і вигуками і закінчуються тим, що русальці доходять до несамовитості і падають без почуттів на землю. Кульмінацією русалій було свято Купала.

Говорячи про язичницький культ, не можна не згадати про похоронні обряді давніх слов'ян. Найбільш поширеною формою поховання було курганне. Ховаючи померлих, слов'яни клали з чоловіком зброю, кінську упряж, убитих коней, собак, з жінкою клали серпи, посуд, зерно, вбиту худобу та свійську птицю. Тіла померлих покладали на краду (багаття), вірячи, що з полум'ям їхні душі потраплять відразу в небесний світ.

Коли ховали знатну людину, разом з ним вбивали кілька його слуг, причому тільки одновірців - слов'ян, а не чужих, і одну з його дружин - ту, яка добровільно погоджувалася супроводжувати чоловіка в потойбічний світ. Готуючись до смерті, вона вбиралася в кращий одяг, бенкетувала і веселилася, радіючи з майбутнього щасливого життя в небесному світі. Похорони завершувалися стравою - бенкетом-поминками і тризною - військовими змаганнями. І те й інше символізувало розквіт життя, протиставляло живих - померлим. Звичай рясного частування на поминках дожив до наших днів.

3. Жертвоприношення

Віддзеркаленням язичницького світогляду є магічні заклинання, прохання до богів, підкріплені жертвопринесеннями кожному з богів, але іноді в язичників приносяться людські жертви і це робить язичництво особливо огидно. Але були - чи людські жертвоприношення на Русі, або їх не було точно сказати практично неможливо. Віддзеркаленням язичницького світогляду є магічні заклинання, прохання до богів, підкріплені жертвопринесеннями. Одним богам приносили кашу, мед, хліб, а на честь інших (Перун) заколювали бика.

ВИСНОВКИ

Отже, релігійні вірування стародавніх слов'ян максимально наближались до життєвих реалій і відображали у міфологічній формі прагнення єднання з природою, навколишнім середовищем, їх охорони. Вони формували думку про те, що добрі сили завжди мають перевагу над злими, що тільки мир і злагода дають змогу гідно продовжувати життя, забезпечують процвітання роду чи племені.

Вагомою складовою частиною світогляду стародавніх слов'ян була міфологія.

Стародавні слов'яни були язичниками, мали надзвичайну кількість богів, лише незначну кількість з яких можна назвати загальнослов'янськими, адже вони не були об'єднані політично. Але попри це є багато спільного. Кожен давньослов'янський бог мав свої функції, практикувалися жертвоприношення.

Поширеними були різноманітні обряди, починаючи від святкових( на Купала, що було кульмінацією русалчиних днів), закінчуючи поховальними, що мали свою чітку організацію.

Дуже багато уявлень, елементів святкувань, і навіть окремі свята були запозичені вже після християнізації і існують дотепер: все те свято Івана Купала, Масляна, чка була присвячена поминанню пращурів тощо.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Кислюк К. В. Релігієзнавство: Навч. посібник для вузів/ К.В. Кислюк, О.М. Кучер. - К.: Кондор, 2004. - 646 с.

Лубський В.І. Релігієзнавство: Підручник /В. І. Лубський, В.І. Теремко, М. В. Лубська. - К.: Академвидав. - 2003. - 432 с.

Петров А.А. Славянская мифология. - М.: Артель, 2003. - 120 с.

Полонська-Василенко Н. Історія України В 2 т. Т 1. - К.Вища школа, 1993.

Рыбаков Б.А. Язычество древней Руси. - М.: Наука, 1988 - 368с

Семенова М.А. Быт и верования давних словян. - С. Пб.: Азбука, 2000.

Смольков О.А., Дещинський Ю. Л. Релігієзнавство: Навчальний посібник. - Львів: «Магнолія Плюс», 2006. - 232с.