Сучасні новітні релігійні вчення в Україні

Суспільний настрій у цілому є песимістичним, зі слабкою вірою в реальне покращання життя в суспільстві. Причому саме таке сприйняття соціальної ситуації з роками лишається сталим чи навіть загострюється і погіршується. Зокрема, підтвердженням цьому є дані моніторингових соціологічних опитувань, проведених Інститутом соціології НАН України. Так, у 2001 р., на запитання, чого не вистачає в сучасному українському суспільстві, 78 % респондентів відповіли, що стабільності у державі, тоді як у 1995 р. таких було 67 %; впевненості в тому, що ситуація в країні поліпшуватиметься - відповідно 70 і 62 %; справедливої оцінки заслуг людини перед суспільством - 55 і 47 %; норм та цінностей, що об'єднують людей у державі та суспільстві, - відповідно 39 і 33 %. У цілому динаміка сприйняття соціальної ситуації сучасними людьми відображена на діаграмі. Оцінюючи особисті уміння й навички, яких бракує для життя в сучасній Україні, 39% мешканців держави у 2001 р. назвали уміння жити в нових суспільних умовах, природно, що у 1995 р. таких людей було більше - 47 %). Тоді як кількість тих, кому сьогодні не вистачає впевненості у своїх силах, порівняно з 1995 р. збільшилася - відповідно 39% і 31 %. Рішучості у досягненні своїх цілей у 2001 р. не бракувало 30 %, а в 1995 р. їх було дещо менше - 28 %. Динаміку оцінювання респондентами особистих умінь і навичок, яких бракує для життя в сучасній Україні. Разом з тим, 70% населення України у 2001 р. були незадоволені своїм становищем у суспільстві, тоді як у 1995 р. таких було 62%, а в 1992 р. - 51%. Із представників українського соціуму у 2001 р. 6-7 % були не задоволені тим, що вони отримують від суспільства, 1992 р. - 60%. Суттєво збільшилась кількість тих, хто загалом незадоволений своїм життям: у 2001 р. - 62%, 1995 р. - 57%, а 1992 р. - 46%.

Динаміка рівня незадоволеності населення країни означеними чинниками. В цілому, узагальнюючи дані моніторингових досліджень з вивчення стану українського суспільства за останнє десятиліття, В.Ворона відзначає, що "домінантою масової свідомості усіх дев'яти років незалежності лишається негативізм, який характеризується трьома чіткими емоційно-оцінними "не": недовіра, незадоволеність, невіра у майбутнє"17. Як наслідок - виникнення світоглядної невизначеності, потреба орієнтирів в усіх сферах буття, в часі та світобудові, незадоволеність якою суб'єктивно відбивається у почутті збентеження, у занепокоєнні.

Для їх компенсації люди шукають шляхи організації життя в суспільстві через трансформацію сталих форм і способів життєдіяльності. Загострення екзистенційних настроїв серед членів суспільства провокує залучення (або актуалізацію) до світського світогляду елементів релігійного осягнення буття. Таким чином, в українському соціумі створилися сприятливі передумови для "релігійного буму", який характеризується двома взаємодоповнюючими тенденціями: по-перше, поверненням до ортодоксального віровчення, відновленням усталених релігійних традицій і, по-друге, пошуком нових цінностей, духовних орієнтирів, нових ідеалів через потяг до чогось таємничого, трансцендентного. Наступною, не менш важливою умовою творення сучасної релігійності, що виникла як наслідок 70-річної радянської доби, є трансформація механізмів традиційного відтворення релігійності. 2. Трансформація механізмів традиційного відтворення релігійності18. В ситуації трансформації сталих форм і способів життєдіяльності усіх прошарків суспільства зазнав зміни механізм відтворення релігійності. За комуністичних ча-сів значною мірою були втрачені інститути, що забезпечують традиційне відтворення доктринальної релігійності з дитячих років, на ранніх стадіях соціалізації (таких, як релігійна сім'я; система релігійних навчальних закладів: недільні школи, курси катехізису, реальне парафіяльне життя). Раніше механізм відтворення релігійності діяв за таким принципом: 1) формування уявлень і знань про навколишній світ; 2) формування уявлень про соціальні і міжособистісні стосунки; 3) формування сенсотворчих уявлень. Нині на перше місце виходить пошук сенсотворчих уявлень. Тобто основною мотивацією стає прагнення подолатиекзистенційну кризу - кризу сенсу. Отже, механізм відтворення релігійності є "перевернутим", і на перше місце виходить формування або, що більш актуально для сучасної людини, пошук сенсотворчих уявлень. Люди, проминувши традиційний спосіб відтворення релігійності, прийшли в релігійні організації, "перескочивши" перші два етапи формування релігійності.

У них, як правило, відсутнє цілісне уявлення про парадигму, в межах якої вони планують існувати, тобто вони не освоїли міфологічне і символічне сприйняття світу і міжособистісних стосунків відповідно до конкретного релігійного вчення. Як приклад наведемо зауваження православного богослова А. Кураєва стосовно новонавернених віруючих, які приходять до храму, маючи великий розрив між традицією та власним релігійним досвідом: "Сучасній людині незрозуміла з першого погляду символіка Богослужіння, їй необхідно пояснювати сенс того, що відбувається, перекладати на більш зрозумілу їй мову"19. У цілому, характерною ознакою пострадянської ситуації є те, що переважна частина тих, хто потребує "релігійного" осягнення буття, вимагають швидкого релігійного досвіду. Подібна ситуація властива не лише новонаверненим православним, але й вірним інших церков, вона проявляється у конфесійно-специфічних рисах, але в своїй основі має однакові характеристики. Зрозуміло, що традиційна церква сьогодні для збереження своєї пастви повинна шукати відповіді на виклик сучасного суспільства. Наука має теоретичні розробки моделей адаптації релігійної традиції до умов сучасності. Зокрема, англійський соціолог Д. Коглі поділяє ці моделі на модернізовану, ізоляціоністську та "аджорнаменто"20. Суть першої полягає в тому, що вона відкидає догматичну частину релігії як таку, що застаріла, але концентрується на етичній частині. Друга модель - свідома ізоляція від сучасного світу, яка включає три різновиди самоізоляції: повну (спроба існувати поза суспільством), культову (концентрація на екзотичних елементах традиційних релігій) та ізоляцію у гетто (замкненістьі корпоративність із налаштованістю на зміну навколишнього світу у свій спосіб).

Третя модель - "аджорнаменто", тобто осучаснення, її втіленням є програма, накреслена Другим Ватиканським собором. Про те, що "життя диктує необхідність докорінної зміни парадигми традиційного християнства", говорить і сучасний вітчизняний філософ П. Яроцький. Вчений акцентує на тому, що "в наступному домінуватиме не обрядове, а зраціоналізоване християнство"21. У переліку специфічно українських детермінант сучасної релігійності на рівні умов її творення слід згадати і про такі чинники, як нові типи економічної та політичної систем, які, в свою чергу, також зумовлені розпадом Радянського Союзу. 3. Новий тип економічної системи (ринкова економіка). В умовах адаптації до ринкової економічної системи, для значущості і комфортності власного індивідуального існування, у соціумі серед людських якостей на перший план виходять інтелект, практичність, раціоналізм, вміння логічно і аналітично мислити, мобільність, здатність швидко сприймати нове у науці, техніці, практиці соціального механізму і вмінні застосовувати все це задля досягнення власних цілей. Людина з такими якостями прагне до мобільних, "гнучких" форм вираження релігійності. Релігійність певної частини українського соціуму в ринкових умовах досить часто набуває рис позаконфесійності (оскільки це не принципово), позацерковності (немає часу для відвідування тривалих богослужінь, незрозумілість символічної "мови" проповіді тощо), фрагментарності і еклектичності (поєднання відповідних індивідуальним потребам елементів різних релігійних цінностей, ідей, досягнень науки тощо), ставлячись до релігії з позицій раціональності, доцільності, практичності. 4. Новий тип політичної системи (демократія). Утвердження України як незалежної, суверенної демократичної держави зумовило трансформацію суспільства з орієнтацією на людину, на забезпечен-ня її прав і свобод в контексті розвитку і зміцнення демократичних, соціальних, правових засад українського соціуму. Стаття 35 Конституції України закріплює право кожної людини, яка проживає в Україні (а не лише для її громадян), на "свободу світогляду і віросповідання.

Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей...". В Україні конституційно й законодавчо закріплено важливий принцип, що гарантує можливість практичної реалізації свободи совісті, свободи діяльності релігійних організацій. Йдеться про принцип відокремлення Церкви від держави. Разом з цим, даний принцип засвідчує, що релігійна організація не повинна втручатися в діяльність організаційно-структурних підрозділів інших віросповідань, проповідуючи ворожнечу, нетерпимість до прихильників інших релігій, невіруючих, атеїстів. Таким чином, забезпечується рівність усіх церков, конфесій, релігійних напрямів перед законом. Релігійні організації вільні у своїй канонічній і позаканонічній діяльності. З моменту реєстрації свого статуту релігійна організація набуває прав юридичної особи. У контексті свободи совісті важливим є законодавчо оформлений принцип рівності віруючих перед законом, унеможливлення будь-якої дискримінації, вияву нетерпимості, заснованих на ставленні людини до релігії, її належності до тієї чи іншої конфесії.

Отже, гаслом нових орієнтирів демократичної України можна вважати: "Визнання цінності кожної людини, повага до її індивідуального вибору, що здійснюється нею без тиску ззовні, захист її права бути такою, якою вона хоче бути за своїм особистим розумінням". Це і є тим принципом, який здатен примирити всіх людей і стати основою для їхнього рівного діалогу та цивілізованого спілкування. Така державна позиція, безумовно, сприяє творенню сучасної релігійності, оскільки узаконює релігійний плюралізм, відкриває для сучасного "шукача духовної обітниці" простір для вибору, а "духовним обітницям", незалежно від їх традиційного чи нетрадиційного походження, консервативності чи інноваційності позицій, простір для діяльності, розвитку, зміцнення свого становища на рівні індивідуальної та суспільної свідомості. Релігійний плюралізм, що є складовою нового типу політичної системи в Україні, - це право на свободу віросповідання, що розуміється не як право вірити в одну єдину релігійну концепцію на противагу одній єдиній атеїстичній концепції. Плюралізм у застосуванні до релігійних поглядів - це право на дійсно вільне мислення і вірування, право вірити в те, у що ти дійсно віриш. Не було і не може бути будь-якої однієї єдиної "правильної" релігійної доктрини, на відміну від усіх інших "неправильних" - таким є плюралістичний підхід до розмаїття релігійних поглядів. Ідеться про визнання права на існування свободи думки в сфері людських вірувань. Зокрема, результати соціологічних досліджень свідчать на користь того, що в громадській думці українського соціуму превалюючим є переконання щодо права на існування будь-якої релігії, що проголошує ідеали добра, любові, милосердя і не загрожує існуванню іншої людини. Так вважають 47 % населення України, серед тих, хто визнає себе віруючим, - 43,5 % (серед невіруючих - 56,7 %). Твердженню, що право на існування мають усі релігії як різні шляхи до Бога, віддали перевагу 24,3 % населення держави, з яких 25,7 % тих, хто вважає себе віруючим. Усього 10,4 % віруючих висловились лише за традиційні для України релігії (9,7 % серед усього населення). Певну релігійну непримиренність - "істинною є лише та релігія, яку я сповідую" задекларували 13,9 % віруючих (9,3 % усього населення).

Орієнтація на релігійний плюралізм і толерантність переважає і в свідомості сучасної молоді: "кожен має право на вибір, кожна віра має право на існування"; "кожна віра, якщо не несе руйнівної сили, має право на існування"; "будь-який напрям має право на існування, якщо він не шкодить людям"; "має бути злагода між всіма релігіями, щоб вони одна одну не гнобили, поважали право й вибір інших релігій. Кожен має право на свою релігію. Треба і в це вірити, щоб це покращувало й збагачувало людину"24. Проте, спостерігаючи за реальним релігійним життям в державі, ми не можемо говорити про наявність миру і порозуміння між конфесіями, релігіями, релігійними напрямами. Ворожнеча і непорозуміння існують між традиційними, ортодоксальними релігіями (церквами) з новітніми, нетрадиційними, між традиційними церквами різних віросповідань, а також між церквами одного й того ж віросповідання. Міжконфесійні конфлікти можуть вважатися вагомою умовою творення сучасної релігійності, передусім релігійності новітньої: як інституційно (організаційно) оформленої, так і позаінституційної (позацерковної).

Міжконфесійні конфлікти. Концентруючи увагу на конфліктах у межах традиційної релігійності, зазначимо, що в основному вони спалахують між чотирма Церквами візантійської традиції, які вважають себе спадкоємицями давньої Київської Церкви. "Класичне" історичне протистояння між православними й греко-католиками позначено лінією A-A. У цьому разі відмінності всередині самого українського православ'я не мають суттєвого значення. Натомість, що є важливим, так це характер ідентичності (католицької або православної). На практичному рівні близько 90 % усіх зареєстрованих конфліктів між греко-католиками й православними впродовж останнього десятиліття стосувалися майнових питань. Існує протистояння, з одного боку, між так званими національними церквами і, з іншого, - Московським патріархатом (на схемі лінія Б-Б). Часто цю ситуацію представляють як протистояння між "націоналістичними" церквами й "універсальною" Російською церквою. Тобто, можна сказати, що у цьому конфлікті спостерігається зіткнення інтересів двох національних церков - Російської православної церкви і Київської церкви, яка поки що існує у вигляді кількох "елементів", що шукають тепер шляхів до об'єднання. Лінією В-В позначено щораз напруженіші дискусії щодо проблеми канонічності. І Українська православна церква, і Українська греко-католицька церква визнані як канонічні відповідно у православній і католицькій спільнотах. Однак обидві православні церкви, які декларували свій незалежний статус, поки що не визнані. Внутрішній конфлікт у католицькому середовищі носить характер "стратегічної конкуренції" двох помісних церков із різними обрядовими традиціями. Так само між греко- і римо-католиками є рецидиви колишньої praestantia ritus latini ("вищості латинського обряду" - принаймні так це виглядає у рецепції греко-католиків), як, наприклад, зволікання Ватикану із визнанням патріаршого устрою, перешкоди у поширенні юрисдикційних структур УГКЦ на східні терени України, обмеження щодо душпастирської праці одружених священиків у діаспорі тощо. Певне напруження спричинює і своєрідна зміна історичних ролей обох католицьких церков у зв'язку зі зміною католицької еклезіології після Другого Ватиканського собору, демографічними процесами в Україні та її державною незалежністю. Варто зазначити такий суттєвий конфліктний аспект сучасного релігійного життя, як позиції різних релігійних традицій стосовно адаптації до вимог сучасності. У такому ракурсі можна вважати, що упродовж 90-х років православ'я або, в ширшому сенсі, всі східні церкви в Україні опинилися перед двома сильними, модернізованими формами християнства - римо-католицизмом і протестантизмом, у той час як самі вони не бажають змінювати свої традиції.

Це створює значний "цивілізаційний відрив" між західним і східним християнством (особливо православ'ям), у результаті чого православ'я, що виявляє схильність до архаїчності, зазнає відчутного тиску в напрямку модернізації (вважається, що і протестантські, і римо-католицькі місіонери є більш конкурентоспроможними, ніж місцеві православні). Звернімо увагу на соціологічні дані. Так, визначаючи причини конфліктів між церквами, опитані громадяни України назвали: 47,4 % - жадання влади церковними ієрархами, 32 % - матеріальні питання: щодо майна, культових будівель, кожен п'ятий - міжцерковні конфлікти відстоювання політичних інтересів, 14,2 % респондентів переконані, що суть протистояння церков полягає у національному питанні. Найменша частка тих опитаних, хто вважає, що церковні діячі вступають у конфлікти з метою довести виняткову істинність своєї Церкви - 8,8 %. Разом з цим, участь духовних лідерів Церкви в міжконфесійних конфліктах та надмірна увага церковних діячів до політики, а не до духовних цінностей називалися респондентами серед причин їх відмови від відвідування релігійних служб (відповідно 6,8 % і 9,1 %). Отже, з огляду на означені "конфліктні зони" у сфері традиційних релігій (безумовно, були наведені лише найзагальніші з них), поряд з багатьма іншими висновками, можна дійти й такого, що конфлікти між церквами занижують їхню суспільну вагу.

Тобто конфлікти між християнами ставлять під сумнів автентичність християнського свідчення в очах невіруючих. Тривала конфліктність поміж "історичними" церквами України применшує їхню привабливість також в очах тих людей, які вважають себе християнами, однак вагаються у виборі конкретної церковної приналежності. Зокрема, за результатами соціологічного дослідження "просто християнами" себе назвали 6,4 % населення України, зокрема 4,3 % з-поміж тих, хто ідентифікував себе як віруючий, 8,5 % тих, хто вагається між вірою і невір'ям, і навіть 6,1 % - серед невіруючих. Усім респондентам, які віднесли себе до православної релігії (таких 75,8 %), ставилося запитання "До якої саме православної деномінації Ви себе відносите?". І виявилося, що для 53,1 % це не має значення (варіант відповіді "я просто православний"): серед віруючих таких 51,3 %, серед тих, хто вагається між вірою і невір'ям, - 57,9 % та невіруючих - 47,8 %.

Ще 5,8 % усіх православних відповіли, що не знають, до якої деномінації себе віднести, а отже, для них це також є неважливим (таких серед віруючих 5,2 %, тих, хто вагається між вірою та невір'ям - 4 % та 8,9 % серед невіруючих)28. Такий розподіл відповідей дає підстави для твердження, що міжконфесійні суперечності, які протягом тривалого часу дискутуються лідерами православних церков, далеко не завжди зорієнтовані на задоволення духовних потреб віруючих, підштовхуючи їх тим самим до пошуку іншої "духовної обітниці". У зв'язку з цим питання, чому має місце тенденція позацерковної релігійності або ж чому західні місіонери, новітні релігійні рухи є досить привабливими, залишається відкритим, оскільки важко сказати однозначно, що саме спонукає віруючих, які прагнуть інституційної релігійності, зробити вибір на їхню користь: особливі методики прозелітизму й матеріального заохочення з боку місіонерів чи розчарування віруючих в "історичних" церквах.

Висновки

У суспільній свідомості українців протягом останніх десятиріч відбувається переворот, формується нове світобачення, смисловим центром якого є людина, а основними принципами - свобода, гуманізм, демократія. Важливо відзначити, що сучасний світогляд тісно пов'язаний з наявністю в ньому фактора релігійності. Свідченням цього є створюваний позивний імідж релігії і церкви; декларування і сприйняття значною частиною соціуму релігійності й духовності як понять-синонімів; масове захоплення різними релігійними вченнями: від стародавніх (язичництво) до найсучасніших (нові релігійні течії, навіть створення власних - Велике біле братство); зростання кількості зареєстрованих релігійних організацій, течій, спільнот як традиційного спрямування, так і новітніх, нехристиянської, східної орієнтації; більше половини українців, які вважають себе віруючими тощо.

Сьогодні є підстави говорити про появу нового сучасного типу релігійності. Ми також бачимо, що сьогодні на території України розповсюджений досить широкий спектр нетрадиційних релігійних течій. Вони стають вагомим фактором розвитку суспільства. Природно, що при появі нового релігійного феномена суспільство з необхідності змушене сформулювати своє ставлення, своє сприйняття чи несприйняття новітнього явища. На цій позиції знаходиться сьогодні Україна і ставлення до нововведень в релігійному житті.

Сьогодні в час падіння суспільної моралі, релігія виступає носієм загальнолюдських цінностей, спостерігається відносно великий рівень довіри до церковних інституцій. За даними соціологічних досліджень значна частина респондентів бажала б виховати своїх дітей релігійними. Підсумовуючи вище наведене, можна стверджувати, що релігійно-церковне життя зберігає, на жаль, низку актуально та потенційно конфліктогенних проблем, що все більше турбує громадськість, зацікавлену в досягненні злагоди в українському суспільстві. У цій ситуації актуальним є вдосконалення чинного законодавства щодо свободи совісті та церковно-державних відносин.