Роль містицизму в етиці середньовіччя

Реферат

На тему:

«Роль містицизму в етиці середньовіччя»

Київ 2009

Вступ

В історико-філософській ретроспекції християнська містика постає як розвинута форма духовної практики життя середньовічної Європи. Проте, більшість дослідників філософської думки християнської ортодоксії переважно залишають поза увагою містичний акцент цієї релігійної традиції, попри те, що для багатьох її представників саме містичний досвід становив фундаментуючу серцевину їх релігійних переконань та філософських поглядів. Ірраціональні інтенції ми знаходимо вже в перших християнських апологетів. Однак потужно вони заявляють про себе передусім у творчості містиків ХІ-XІV ст., які не відкинули раціональний досвід патристики та схоластичної філософії, але свідомо опанували інший шлях. Окрім містичних вчень Отців Церкви, містикам доби пізнього Середньовіччя також передував досвід жінок-містиків (Хільдегарди Бінгенської, Катерини Сієнської). Останній виступає важливим чинником у формуванні містичних уявлень Середньовіччя взагалі. Отже, історико-філософська рефлексія духовної спадщини Середньовіччя, вимагає ґрунтовного дослідження. Філософська спадщина західного середньовіччя недостатньо досліджена у вітчизняній філософії і, як слушно наголосила Ю. Шабанова, виступає продуктивним філософським контекстом, що несе в собі можливості створення духовних перспектив екзистенційного буття, які виступають предметом філософських пошуків сучасності.

1. Теологічне обґрунтування моралі в середньовічно-християнській етиці

Виникнення і поширення християнства припало на період глибокої кризи античної цивілізації занепаду її основних цінностей. Християнське вчення приваблювало багатьох, що розчарувалися у римському суспільному устрої. Воно пропонувало шлях внутрішнього порятунку: відхід від зіпсованого, гріховного світу у себе, усередину власної особистості, грубим тілесним задоволенням протиставляється суворий аскетизм, а зарозумілості і пихатості «сильних світу цього» - свідома смиренність, які будуть винагородженні після настання Царства Божого на землі.

Проте вже перші християнські общини привчали своїх членів думати не тільки про себе, але і про долю усього світу, молитися не тільки про своє, але й про наше спільне спасіння. Вже тоді виявився властивий християнству універсалізм: общини, розкидані по величезнішому простору Римської імперії, відчували, тим не менше, свою єдність. Членами ставали люди різних національностей. Новозавітний теза «немає ні елліна, ні іудіяль» проголосила рівність перед Богом усіх віруючих і призначив подальший розвиток християнства як світової релігії, яка не знає національних і мовних меж.

Потреба в єднанні, з одного боку, і досить широке поширення християнства по світу - з іншого, породили серед віруючих переконаність що якщо окремий християнин може бути слабкий і нетвердий у вірі, то об'єднання християн в цілому має Духом Святим і Божою благодаттю.

Людина, згідно з християнським вченням, створений як носій «образу і подібності» Бога. Однак гріхопадіння, вчинене першими людьми, зруйнувало богоподібність людини, наклавши на нього пляму первородного гріха. Христос, прийнявши хресні муки і смерть, «спокутував» людей, постраждавши за весь рід людський. Тому християнство підкреслює роль страждання, будь-якого обмеження людиною своїх бажань і пристрастей: «приймаючи свій хрест», людина може перемагати зло в собі самому і в навколишньому світі. Тим самим людина не просто виконує Божі заповіді, але і сам перетворюється і здійснює сходження до Бога, стає до нього ближче. У цьому і є призначення християнина, його виправдання жертовної смерті Христа. З цим поглядом на людину пов'язане характерне тільки для християнства поняття «таїнства» - особливої культової дії, покликаного реально ввести божественне в життя людини. Це, перш за все - хрещення, причащання, сповідування (покаяння), шлюб, соборування.

Утиски, випробувані християнством в перші століття його існування, наклали глибокий відбиток на його світогляд і дух. Особи, які зазнали за свою віру тюремне ув'язнення і катування («сповідники») або прийняли кару («мученики»), стали шануватися в християнстві як святі. Взагалі ідеал мученика стає в християнській етиці центральним.

Оскільки християнство походить із античної культури, то за всієї своєї сутнісної протилежності цій культурі воно все-таки в певних моментах успадковує античність. Це характерно також для і етичної думки. Лад основних моральних проблем, виокремлення саме чеснот як суттєвих моментів морального вдосконалення, продовжує сформовану античністю пізнавальну позицію. Разом із тим вихідні підвалини обгрунтування, зміна кута розгляду (наприклад, з природи людських чеснот на абстрактно-загальні в силу своєї божественності моральні судження та норми) свідчать про появу нового ступеня в розвитку етичної думки.

Аналіз специфіки середньовічної етичної позиції передбачає врахування того, що в центрі християнського світобачення замість безособового космосу античності постав сам творець усього сущого - Бог, абсолютна створююча сила, наділена незмінністю, всевіданням, усемогутністю, безконечністю, всеблагістю і т.д. Ним створений і керований світ. Разом із тим уся велич, доцільність, краса світу - ніщо в порівнянні з небаченою величчю, мудрістю, красою й благістю вічного Бога. Адже Земля - юдоль плачу, втілення надій і розчарувань. Земне благо - лише видимість, ілюзія, в той час як зло - всюдисуща реальність.

Християнське приниження світу земного є водночас і звеличенням його творця та світу потойбічного. Дана точка відліку перетворює проблему буття на проблему людського спілкування з богом, цілком забарвлюючи всю середньовічну духовність, а затим і саме середньовічне життя моральною проблематикою. Людина є творінням за образом і подобою божою. З цієї точки зору вона - унікальне творіння, наділене божим даром - свободою волі й, отже, благом.

Усі чесноти сконцентровані у щонайвищій любові до Бога як до носія моралі, блага. Якщо ж людина виявляє гординю в забутті Господа, то всі чесноти в ній знищуються. Зло є відпадання людини від «справи господньої». Гріховність - єдине джерело загальної зіпсутості. Смерть - момент розплати за гріхопадіння. Як свобода волі, так і смерть являють собою моральні феномени, пов'язані з головним моральним джерелом - Богом. Таким чином, головна проблема середньовічного світовідношення «Бог - людина» визначала вирішення всіх моральних проблем (проблеми зла у створеному благим Богом світі; свободи волі людини в системі божественного приречення; індивідуального морального завдання в практичній поведінці і т.д.). В свою чергу, етична спрямованість перетворювалася на основний принцип теолого-філософського розгляду проблем світобудови, людського буття, ставлення людини до Бога.

Панівні уявлення щодо пройнятості земного світу й людського існування божественним приреченням визначали специфіку теоретико-пізнавальних можливостей середньовічної етичної думки. Протягом усього середньовіччя обстоювалася думка про перевагу віри над розумом, переважаючу силу релігійного авторитету у порівнянні з людським пізнанням. Теоцентризм християнської картини світу вимагав віри, а не розумної доказовості, як вихідного засновку для орієнтації людини у світі.

Життєва істина осягається серцем і виступає предметом віри. Логіка й розум виявляють обмеженість, а часто й неспроможність у пошуках свого істинного життєвого шляху. Таким чином, у християнській традиції вирішення моральних проблем перебуває в нерозривному зв'язку з онтологічно-теологічними уявленнями. Моральність як об'єкт розгляду тлумачиться як об'єктивно-божественний, надіндивідуальний феномен, не теоретично пізнаванний, а релігійно осяжний. Тому для епохи середньовіччя типове зникнення світських етичних концепцій. Залишається теологічне обгрунтування моральних вимог як заповідей Бога.

2. Короткий нарис історії середньовічного містицизму

Уперше великий потік середньовічного містицизму проявляє свою силу в XI столітті й в основному у зв'язку з діяльністю Бенедиктинского Ордена. Реформи, проведені такими великими реформаторами монастирського життя, як св. Ромуальд (950-1027), св. Петро Даміан (1007-1072) і засновник Гранд Шартрезу св. Бруно (1032-1101), були в дійсності спробами споглядальників створити середовище, у якому могла б безперешкодно протікати духовне життя. Тоді містицизм не виділявся на тлі іншого релігійного комплексу, а скоріше втілював у собі реалістичний досвід збагнення Істини, на якому спочиває релігія. Він в основному поширювався в якості усної традиції як персональне наставляння учневі від учителя. До цієї епохи ставиться дуже мало літературних пам'ятників. Найважливішої, що дійшли до нас є книга «Міркування» св. Ансельма (1033-1109), що стала в ранньому середньовіччі основним каналом передачі августиновського містицизму.

Ричард уважав містицизм «наукою серця» і не випробовував поваги до світської вченості, завдяки глибокій інтелектуальності його праць середньовічний містицизм практично не постраждав від випадів недалеких ортодоксальних критиків. Він систематизував і передав середньовічному миру античну містичну традицію, що сходить до Греблю й Ареопагіту. Також як і його вчитель Гуго, Рішар був підданий середньовічній пристрасті до ретельно розроблених алегорій, митецьких побудов, чіткої класифікації й конструкціям. Подібно тому як Данте з математичною точністю окреслив Рай, Чистилище й Пекло, указавши, що сама Беатриче є Дев'ятка, так і ці два автори ретельно класифікували стадії споглядання, стану душі й щаблі Божественної Любові. Використовуючи безліч tours deforce, вони намагалися загнати нескінченно мінливі прояви духовного генія людину в прокрустово ложі впорядкованих і паралельних рядів, що підкоряються містичної влади чисел сім, чотири й три.

В особі св. Хільдегарди й черниці св. Єлизавети із Шенау (1138-1165) ми бачимо початок довгого ряду жінок - містиків - візіонерів, віщунок і політичних реформаторів, що з'єднують у собі духовний трансценденталізм із великими практичними здатностями. Видатний приклад такої жінки - св. Катерина Сієнська. Натхненна силою своєї духовної інтуїції, вона повстала з мороку життя для того, щоб використовувати в миру свою волю й бачення подій. З погляду Вічності, у світлі якої жила свята, своєї діяльністю вона викривала й викупала гріхи свого покоління.

Св. Хільдегарду - жінку сильного характеру, що безсумнівно володіла видатними психічними здатностями. У натхненних листах, які вона, немов палаючі вугілля, розкидала по Європі, ми бачимо німецький ідеалізм і німецьку практичність, що об'єдналися в єдиній боротьбі; конкретні зловживання клеймуються в незрівнянних поетичних баченнях. Ті ж самі якості ми знову виявляємо в південно-германських містиках наступного століття - чотирьох геніальних черницях Бенедиктинського ордена, що жили в монастирі в Хельфде. І серед них - черниця Гертруда; її сестра св. Мехтилвда Хакборнська, що володіла піднесеним символічним баченням, піднесена поетеса Мехтилвда Магдебурзька, яка спочатку жила біженкою в Магдебургові, де написала більшу частину своєї книги «Потік Божественного Світла», а потім в 1268 році прибула в Хельфде і нарешті, знаменита св. Гертруда Велика. Політичний запал властивий їм у набагато меншому ступені, чому св. Хильдегарде, однак у їхньому характері його місце зайняли релігійна й етична діяльність.

Гертруда Велика - типовий приклад католицької провидиці, поглиненої суб'єктивним досвідом, прекрасними й багатозначними снами, любовними бесідами із Христом і благословенною Дівою Марією. Великі символічні бачення, у яких виражаються її духовні сприйняття, - це не психосенсорні галюцинації, а твори мистецтва, частково присвячені людському образу Христа, що постійно займав св. Гертруду. Мехтильда Магдебурзька - жінка шляхетного походження, поетеса й провидиця. Вона описує своє єднання з Богом у сугубо індивідуальних термінах, які скоріше властиві поетам - романтикам її часу, чому раннім релігійним письменникам.

Іоахімізм знайшов свій спосіб вираження у містицизмі найбільш революційного типу.

У цілому можна сказати, що італійський містицизм бере свій початок від св. Франциска й у первісний період практично повністю є прерогативою його послідовників, особливо групи «спиритуалів», які намагалися зберегти в чистоті його ідеали. Тут ми бачимо францисканську запопадливість і цілеспрямованість у союзі з апокаліптичними виставами, виведеними з ідей послідовників Иоахима Флорського.

Блаженній Анжелі Фоліньскій (1248-1309), яка відійшла від гріховного життя й звернулася до відлюдництва, ми бачимо містика самого високо рівня, чиї введення й одкровення дозволяють поставити її поруч зі св. Катериной і св. Терезою. Вона була відома своїм послідовникам як «наставниця богословів», і серед її учнів можна згадати блискучого й діяльного брата - Убертина Казальського. Перевага в містицизмі Анжели метафізичного елемента свідчить про високий рівень духовної культури, досягнутої в середовищі францисканців її часу.

Нарешті, ми наближаємося до Золотого Століття містицизму. На початку цієї епохи, завдяки надзвичайній комбінації інтелектуальних і духовних здатностей, панують фігури «серафима й ангела» - францисканця св. Бонавентури (1221-1274) і св. Фоми Аквінського (1226-1274). Як і у випадку св. Августина, інтелектуальну велич св. Фоми затьмарює містичну сторону його діяльності. Що стосується проповідника мудрої помірності св. Бонавентури, то він легко може здатися квапливому читачеві найменш містичною фігурою серед містиків - францисканців. Проте обоє вони були споглядальниками, що дало їм можливість інтерпретувати для середньовічного миру великі духовні традиції минулого. Звідси і їхній величезний вплив на містичні школи XIV століття. Іноді затверджують, що ці школи в основному випробували вплив св. Бонавентури і являли собою пряму протилежність схоластичному богослов'ю, однак у дійсності самі яскраві особистості цих шкіл - зокрема, Данте й німецькі домініканці - просочилися духом Фоми Аквінського й на кожному кроці волають до його авторитету.

3. Містична традиція католицизму і православ'я

Православна містична традиція від середньовіччя й до сьогодні залишається мало зміненою, базуючись на духовному досвіді як молитовній практиці головно особистого зв'язку людини з Богом-Отцем через Слово-Христа у Святому Дусі шляхом особистого чи аскетичного приготування до містичного поєднання з Богом, приділяючи менше уваги духовно-суспільним функціям містики, зокрема індивідуальному душпастирюванню (сповідництву) та освітньо-виховній діяльності.

З огляду на цю особливість православної містики в нашому дослідженні більш детально проаналізовано духовно-суспільний досвід католицької містики.

Уже навіть узагальнений огляд містичного досвіду католицизму під кутом зору аналізу еволюції його духовно-суспільного змісту в період Ліонського собору (1274.) дозволяє виявити в католицизмі органічне поєднання духовно-суспільних та пасторальних аспектів містики.

Ліонський собор засвідчив активний ріст у католицизмі апостольського характеру в активізації містицизму, що було засвідчено, зокрема, зростанням числа монарших організацій у другій половині XIII ст., які успадкували містичний досвід як ранньої церкви, так і отців раннього середньовіччя (святих Августина, Бонавентури та ін.), а це зумовило розвиток у монарших спільнотах цього досвіду через витворення перших містичних концепцій.

Хільдегарда Бінгенська була артисткою, письменницею, драматургом, лінгвістом, натуралісткою, філософом, лікаркою, поетом, політичним консультантом, пророком, провидицею та композиторкою. Вона є першим композитором чия біографія є відомою та одна з її робіт - «Ordo Virtutem» є однією з перших знаних літургічних драм. Дехто помилково пов'язує ці роботи із першоджерелами, що ведуть до розвитку оперної музики, проте виглядає дуже малоймовірним зв'язок між Хільдегардою та засновницею оперної музики Флорентіною Камератою (Florentine Camerata).

Хільдегарда була однією з перших людей, до кого було застосована офіційна процедура канонізації, проте цей процес зайняв настільки багато часу, що чотири спроби канонізації (остання була у 1244 році під проводом Інокентія IV) не були доведені до кінця і вона залишилась на рівні зарахованих до блаженних (це перша ступінь канонізації). Але, не зважаючи на це, вона була віднесена деким до роду святих, а саме у Рейнланді в Німеччині.

Хільдегардове ім'я було внесене до списку святих у Римі наприкінці XVII століття. Її церковний день 17 вересня. Її приходська церква та паломницький дім з її мощами, включно з олтарем із вмурованими її земними речами знаходиться у Айбінгені, що поблизу Редесхайму, що на Рейні.

Гертруда (+1302), а також св. Бригіда Шведська (+1373) й інші, які досягнули висот містичного стану, мала дар ясновидіння, описавши в своїх творах свій містичний досвід. У його основі було екстатичне поєднання з Богом у формі діалогу їх душ із Христом через звільнення від усього земного. У центрі їх духовного життя був культ страждання Христа та його Святого Серця, а також пошанування Діви Марії.

Культ Христа та його страждання складав основу містичного досвіду й англійських містиків XIII ст., для яких основою духовного споглядання як роботи розуму, яка веде до єдності з Богом у любові, була Трійця, котра будучи непізнанною, стає доступною через любов і радість пізнання, що веде до премудрості - джерела пізнання для особи й спільнот. При цьому англійські містики виробили три ступені споглядання як джерела містичного досвіду, які в наступні століття набули дальшого розвитку: пізнання Бога за посередництвом пізнання Св. Письма й науки церкви; афективне споглядання Христа в Безперервній молитві; досконале споглядання як наслідок дії Святого Духа, яке часто супроводжується екстазом, духовним захопленням і відреченням.

Здобутки німецького та англійського містичного досвіду були розвинуті католицькими містиками наступних століть. Так, св. Катерина Сієнська (+1380).

Наслідуючи арістотелівську і томістську традицію, св. Катерина Сієнська вважає, що людина є «animalis socialis», а суспільство - один із вимірів людини, соціальної з природи. Кожен із нас живе в певному «полісі» (грец. «поліс» - місто-держава), і тому має обов'язок зробити свій внесок у політику.

Сьогодні, більше ніж шість сторіч по тому, християни, як і за часів св. Катерини, мають велику спокусу. Через неправду і несправедливість, що панують у суспільстві, через корупцію та бюрократію ми часто прагнемо відмежуватися від політики чи, як кажуть сьогодні, «аполітизуватися», пояснюючи це тим, що ми не хочемо співпрацювати зі злом і не відчуваємо ані сил, ані бажання боротися з ним. Св. Катерина переконана, що це не християнська позиція. Християнин не переховується «в лісі», не відмежовується від несправедливого світу.

Яскравим прикладом цього є її лист №326 до двох монахів-авґустинців, які відмовилися полишити своє відлюднене місце в лісі, хоча Церква дуже потребувала їхньої присутності в Римі. «Вставайте, любі! Не спіть, настав частування», - неодноразово закликає св. Катерина. І з прикрістю додає: «Дійсно, духовне життя є надто поверховим, якщо воно зникає зі зміною місця. Невже Бог має упередження до місць, і Його можна знайти лише в лісах, а не там, де в Ньому є потреба?»

У листах святої з Сієни, так само як і в усьому її житті, знаходимо запрошення для кожного християнина бути цілісною людиною, запрошення зайняти своє місце у світі, зайняти цілком, не залишаючи вільного місця, сміливо взявши на себе відповідальність за сучасний світ.

Цитати: «Багато з тих, хто керують містами й фортецями, не керують собою; але будь-яке керівництво без цього - жалюгідне й не тривке» св. Катерина Сієнська, Лист №254 з великою ясністю й точністю описала містичне поєднання з Богом та його присутністю у душі, яка виявлялася в постійному молитовному спілкування з Богом. Саме цей містичний досвід молитви в подальшому став основою провідної методики містики XV-XX ст. - методики медитації, започаткованої св. Томою Кемпійським (+1274).

Висновок

Підсумовуючи вищесказане, слід зазначити, що хоч середньовічна думка й розчинила етичні уявлення в синкретизмі християнського теологічного світогляду, вона проте водночас актуалізувала й проблему конкретно-особистісно-го визначення моральності, надавши їй своєрідний кут розгляду. Якщо оцінювати внесок середньовіччя у витлумачення моралі, не обмежуючися тільки етико-богословськими, етико-філософськими трактатами, а розглядаючи останні в сукупності зі схоластичною мудрістю, разом зі сферою практичної моралі, що не увійшла в теоретичне переосмислення, то закономірним слід визнати універсальний переворот, здійснений Відродженням на базі зріючих у надрах середньовіччя нових ідей і нових напрямів етичної думки.

Саме в середньовічній етичній традиції дістала продовження проблема особистості, відповідальної за свою долю та вільний вибір шляху до спасіння чи погибелі. Щоправда, особистості, своєрідно тлумаченої, орієнтованої на загальність, типовість, універсали, характерне постійне співвіднесення з божественним абсолютом і тому мовби навіть і не особистості. Відродження як перехідний період до нового типу культури й суспільства, яке ще багато в чому випливало із середньовічної специфіки, продовжило процес становлення етики. При цьому воно започаткувало унікальну трансформацію індивідуальності, що знайшло своє вираження як у системі практичної життєдіяльності, так і в перебудові структур мислення, звільненні етичного знання, підготовці останнього до нового витка розвитку предметного знання про мораль. Новий час поклав початок тому етапові розвитку етичної думки, в якому вироблення нового ставлення людини до природи, суспільства та самої себе зумовлювало власну наукову оформленість цієї думки.

Аналіз містичного досвіду православ'я й католицизму засвідчив чітку історичну успадкованість ними засадничих духовних християнських цінностей, які відіграють роль духовної основи і екуменічних стосунках цих конфесій - поєднання з Богом у формі діалогу християнських душ із Христом через звільнення від земних пристрастей. Усе ж у ценрі містичного досвіду католицизму був і залишається культ страждання Христа та його святого Серця, а також ушанування Діви Марії як духовних взірців у пасторальному служінні ближньому. Саме остання засада католицького містицизму за останні два століття набула нового, актуалізованого наповнення й реалізації вслужінні як душам, так і життєвим потребам людей, що зумовило життєдайність католицького містицизму та його суспільно-практичну значущість і перспективність, а також є свідченням універсальної дії містичного досвіду католицизму, у центрі якого були Христові заповіді любові.

Список літератури

1. Оменн Д., ОР. Христианская духовность в католической традиции. - Рим-Люблин: Узд-во Святого Креста, 1994.

2. Інтернет Енциклопедія «Вікіпедія».

3. Юрій М.Ф. Етика: підручник. - К; Дакор, 2006.

4. Северин Л.В. «Проблема розвитку людини в епоху Середніх віків» Автореферат 1999.

5. Иванов В.Г. История этики средних веков. СПб.; Издательство «Лань», 2002.

6. Святослав Кияк, Стаття «Екуменічний аспект у містичних традиціях католицизму й православ'я»