Синкретизм народної свідомості як основа формування релігійних уявлень, понять і образів (за романом М.С. Лєскова "На ножах")

Синкретизм народної свідомості як основа формування релігійних

уявлень, понять і образів

(за романом М.С. Лєскова «На ножах»)

Іван Козенко,

Ключові слова: народна свідомість, православ'я, язичницька культура, двовірство.

Роман М.С.Лєскова «На ножах» (1870-1871) тривалий час був забутий. Не увійшовши до зібрання творів письменника, виданого в одинадцяти томах у п'ятдесяті роки ХХ ст., цей твір лише у 1991 році було видано окремою книгою [1].

За життя письменника критики і літературна громадськість створили цьому твору антинігілістичну репутацію, що, по суті, сформувало контекст опанування популярної тоді ідеї революційної демократії, знижуючи авторитет останньої в очах молодого покоління.

Сьогодні головна ідея роману постає перед читачем і аналітиком зовсім по-іншому. Вона є актуальною тому, що примушує по-іншому подивитися на процеси суспільного розвитку. Так, пророцтва, вкладені автором у вуста свого героя про «сильних і грізних новаторів, які, виховуючись на ножах, скоро прийдуть з ножами встановлювати свою нову вселенську правду» виправдалися в історичній перспективі [1, с. 363]. Але, як писав на схилі віку М.С.Лєсков - «Кращий час не позаду нас. Це правильно і достойне бути прийнятим» [2, с. 57].

Метою даної роботи є вивчення дорогих М.С.Лєскову своїми етичними первенцями євангельських авторитетів, того глибокого за змістом і літературною майстерністю сплетення елементів релігійного змісту в загальну канву твору.

У контексті цієї мети для нас особливо важливою є шоста частина твору («Через край»), де абсолютно чистим і зрозумілим способом виписані народні традиції і обряди селян. Письменник паралельно з відображенням різних сюжетних ліній розмірковує про справжню віру, про сучасні йому релігійні течії.

Перш ніж аналізувати твір, нагадаємо зміст цієї частини роману, як найбільш характерної для вивчення феномену народної свідомості, ідеологічного синкретизму її уявлень про природу і суспільство, фантастичності пояснень і глибокої віри в реальність фантазій, переконаності в тому, що надприродні істоти є вершителями долі.

На початку опису підготовки для добування вогню Лєсков підводить читача до висновку, що такі концепції, як східнослов'янське християнство і язичницькі звичаї одна одній не суперечать і не протистоять, а, отже, можуть існувати разом.

Так, у розділі 12 «Живий вогонь» описується селянський звичай добування вогню, який, за народним повір'ям, «повинен спалити коров'ячу смерть», тому «... було вирішено на Михайлів день знищити весь старий вогонь і видобути новий, живий, «з непорочного дерева» [1, с. 299].

Тут примітним є вибір часу для видобування вогню. Ним призначався «..вечір дня Михайла. Сільські знахарі і звіздарі стверджують, що вогонь, здобутий в день вшановування першого Архангела небесних воїнств є непереможним і всемогутнім, як частина вогненної сили покірних Великому Стратегу озброєних духів» [1, с. 299].

Емоційне ставлення до предмету віри означає не лише віру у реальність надприродних сил або істот, але і віру у те, що вони можуть вплинути на життя і долю кожного, його близьких як в цьому, так і в потойбічному світі. Віруюча людина вступає з предметом своєї віри в особливі стосунки, які можна визначити як ілюзорно-практичні.

Так, в романі знаходимо: «Тайнодія ця всім селом очікувалася не без нетерпіння і не без великого страху... Скрізь, куди її (чутку) доносило, вона була утішником тих, що занепали духом від страху коров'ячої смерті баб... вона чула роздольний вечір вогнищання лісу, де мало зібратися багато всякого народу і де при всіх станеться диво: з холодного дерева закуриться і спалахне полум'ям прихований живий вогонь» [1, с. 299].

Хто ж є виконавцем задуманого? «..Ухвалили привезти на те з далекого села старого чоловіка, на прізвисько Сухий Мартин, дати йому в підмогу коваля Ковзу, та ще Памфілку-дурника, на тій підставі, що коваль за своїм ремеслом у вогні розбирається, а Памфілко-дурник - «божа людина» [1, с. 299].

Вибрали місце і Сухий Мартин мовив: «Тут, хлопці, зведем живий вогонь на землю. І на тому самому місці, де тричі бив в мерзлу купу Мартиновий личак, височіла вже довга жердина, і на ній вгорі стирчав голий коров'ячий череп».

Відзначимо, що сталою нормою поведінки напередодні сходження вогню («вогнищання») був такий звичай. «І звелів потім мужикам Сухий Мартин, щоб в кожній хаті було жарко витоплена подова піч, і щоб і старий, і молодий, і хлопець, і діва, і люди похилого віку, і малі хлоп'ята, всі в тих печах перепарилися, а одружений народ з того вечора, щоб про дружин забув до самого того часу, поки зійде на землю і буде принесений у двір новий живий вогонь» [1, с. 300].

У сутінках Ковза-коваль і дурник Памфілко обходять село, стукають у вікна і говорять.... «Печі топіть, мийтеся, правтеся, дружин стережіться: завтра вогонь на коров'ячу смерть!».

Важлива і обрядова сторона дії «Сухий Мартин ... послав хлопців, щоб біля коров'ячої голови на Оленинім Верхові повісили суху зміїну сорочку та дві сороки вниз головами, що і було виконано» [1, с. 301].

Попередили також і панів про те, «...що мужики ще вчора затіяли видобувати «живий вогонь» і присилали депутацію просити, щоб сьогодні з сутінків у всьому панському будинку були погашені всі вогні і залиті дрова у печах так, щоб ніде не було ні іскорки, тому що інакше здобутий новий вогонь не матиме своєї чудодійної сили, і не палитиме коров'ячої смерті» [1, с. 307].

Тут наголосимо на подібності характеризованого ритуалу до того, який і донині практикується в кувуклії біля Труни Господньої у Єрусалимі напередодні сходження благодатного вогню перед Світлою Неділею Христовою.

Таким чином, до полудня вогонь був залитий, а Ковза, Памфіл, Дербак десятський і захожий слюсар Єрмолаїч, - два додатково найнятих помічники, обійшли все село і перевірили кожну піч, залили самі у кожному будинку усіляку іскорку. Потім настала година замикати хати і задвірки, коров'ячі закути, поклавши у кожній з них хрестом кочергу, помело і лопату, для того, щоб, коли зійде живий вогонь і мертва мара буде метатися, так не можна було їй в якому-небудь закутку сховатися [1, с. 311].

До кінця дня «ватажок всієї чаклунської справи» Сухий Мартин очолив рух до Олениного Верху, він «тихо крокував, несучи перед собою образ Архангела і читаючи йому молитву неканонічного складу» [1, с. 311].

Дорослі дівки і всі молоді жінки залишилися в селі, над ними Сухим Мартином була поставлена особлива керівниця, стара вдова Мавра, «з червоними зміїними очима без повік і без вій, а в підмогу їй дані дві положниці: здоровенна русява дівка Явдоха, з косою до самих ніг, та жвава солдатка Веретениця» [1, с. 312].

Через півгодини услід за мужиками виступили породинним загоном жінки. Всі в одних довгих сорочках, із забрудненими цеглою і сажею обличчями, озброєні цепами, косами, граблями і вилами. По одному з крайніх десяти дворів сім'ї упряглися у перекинуту сошниками соху, а одинадцята сіла на сошки обжі і захльостала голосно довгим пастушим батогом. Негайно ж на конях виїхали солдатка Веретениця і Явдоха. Обидві разом завили вовчицями «та так гучно і жалісно, що навіть коні їх зі страху схаменулися і вухами запряли».

Шабаш починався, на білому коні виїхала «як смерть худа, вдова Мавра», за нею на конях баби, хто в «кожушку навиворіт, хто в сіряку наопаш, інші зашароварившись ногами в рукави, інші, сидячи на одному коні по двоє, і у всякої в руці або дзвінкий цеп з довбнею, або важкі, тризубі гнойові вила» [1, с. 312].

Настала урочиста хвилина, і вдова розмахнула свій саван, підняла над головою широку пічну заслінку з листового заліза і, ударивши по ній бляшаним ковшом, затряслася і крикнула: «Сторонися, смерть, перед бабиною ногою!» [1, с. 313].

В цей час у Олениному Верху валяли з привезеної соломи величезне опудало мари, плутали і чіпляли безліч віжок до кінців великої сухостойної червоної сосни, спиляної і покладеної навхрест сухостойної чорної липи, що лежала на козлах. По завершенню, Сухий Мартин поклав образ Архангела на білому рушнику на високий пень спиляного дерева, зняв капелюх і, перехрестившись, почав молитися. Потім сів на стовбур сосни, покладеної навхрест липи, а народ розхапав кінці прив'язаних до дерева віжок. Сухий Мартин поблагословив повітря на всі сторони і, вихопивши з-за пояса сокиру, увіткнув її перед собою в дерево. Народ тихим гнусявим унісоном затягнув:

Поможи, архангели

Поможи, святителі:

Добути вогню чистого

З дерева непорочного.

По завершенні ритуалу кінці мотузок натяглися, і пролунав вереск тертя колоди об колоду. На верхній з них сидів Сухий Мартин і викликав: «Вортодуб! Вертогор! Треськун! Полоськун! Бодняк! Регла! Авсень! Таусень! Ух,бух,бух,бух! Чую солом'яний дух!» [1, с. 315].

Але вогонь не «сходив». Перенесли все спорядження на нове місце і знову без успіху. «Дві причини є: або проміж нас є хто нечистий, або всій справі вина, що в панському будинку старий вогонь горить» [1, с. 320]. Але нечистим себе ніхто не вважав, а на панський будинок влади ні у кого не було.

Тут важливі й інші роздуми щодо вибору місця. Одні ремствували, що треба було б влаштовувати справу на задвірках, але все таки вирішили, що на чистому місці потрібно. «Поле від лісовика далі і Богові миліше: воно християнським потом полите» [1, с. 320]. Інші говорили, що ліс Богові ближче, ліс - в небо дірка, а проти лісовика на суччях пряжа розвішана. Була думка, що треба все влаштувати посеред лісу, щоб «до Божого слуху ближче», але «Боже вухо на весь світ». Велич Творця у вустах мужиків обумовлювалася тим, що Господь одягається небесами, перепоясується зірками, навколо нього ангелів більше, ніж просяних зерен в найбільшому засіку.

- А чи правда, що Бог старий місяць на зірки кришить?

- Неправда, - відповідав Мартин.

- Чого він їх стане з старого кришити, коли від нього нам всієї новини не переглядіти, а зірки - це вікна: з них ангели вилітають.

- Ну, це брешеш. На що ангел стане у вікно стрибати? Ангелові у всьому небеси скрізь двері, а зірка - це полумень, він на те поставлений, щоб горіти, коли місяць спати йде.

- Неправда, а навіщо вона деколи і тоді світить, коли місяць яснить?

- Але зірка - стражниця, зірка все бачить, вона бачила як Кавель Кавеля убив. Місяць побачив, та злякався, як християнська кров бризнула, і зараз сховався, а зірка все над Кавелем пливла, Богові лиходія показувала [1, с. 321].

В ході розмов учасників вогнищання письменник використовує народне прислів'я: «почитай молитву і не крий ворожбу» в контексті «як десь вдалині з коров'ячою смертю хотіли одні попи хрестом та молитвою справитися і не дозволяли чаклувати: билися вони, колотилися, і нічого не вийшло» [1, с. 323].

Цікаві міркування про смерть як нежить без обличчя. На питання «Як же обличчя немає, коли вона без очей бачить і в церкві так пишеться?»

Так, у смерті обличчя немає, у неї є лише вигляд, - вставив чужий мужик, - один вигляд, ось все одно як у мари.

- Про це і попи не знають, який у нежиті вигляд. Є в селі образ пророка Сисанія і при нім описано дванадцять сестер-лихоманок, все як є просто голими бабами назовні виставлені, а пики їм все повипечені, тому що як хто ставить пророкові свічу, зараз самим вогнем бабу в морду ткне, щоб її обличчя не значилося [1, с. 324].

У результаті тайнодія на галявині завершилася і вогонь був здобутий.

Аналізуючи опис обряду вогнищання, можна прийти до висновку, що синкретизм народної віри виявляє себе тисячоліттями у вигляді цілісної системи релігійного світогляду і морально-етичних норм, яка склалася і у свою чергу втілюється не у вербальному релігійно-етичному кодексі, а в духовних віршах, обрядах, звичаях, розпорядженнях, заборонах, прикметах, легендах, бувальщині, народних молитвах.

Тому, головне питання, яке ставить перед читачами Лєсков: «Що є дійсною вірою?». Щоб відповісти на нього, він показує читачеві, яке розуміння віри поширене у селянській традиції і свідомості. Розглянемо це питання з трьох точок зору:

1) яким чином і де стикаються дохристиянська і православна традиційна обрядовість в діях її учасників;

2) у чому полягає мотиваційна основа поведінки груп людей, у подоланні яких негативних життєвих проявів - завдяки чому суб'єктивна віра отримує подальше підтвердження;

3) існування «двоєвірства» як особливої форми релігійного синкретизму.

У шостій частині роману М.С.Лєскова «На ножах» наведене релігійне явище, що характеризується невиділеністю якісно різних елементів або їх виокремленням у внутрішню суперечливу систему [3, с. 984].

На користь цього твердження свідчать сам опис вогнищання, в першу чергу проведення обряду надвечір «Михайлового дня» (у православній церкві святкується двічі на рік, 19 вересня за новим стилем «Спогади про диво Архістратига Михаїла» і 21 листопада за новим стилем „Собор Архістратига Михаїла та інших Небесних Сил безтілесних”) присутність в обряді його іконописного образу.

Релігійний синкретизм являє собою і злиття релігійної свідомості і культових практик з різними сторонами духовно-практичного життя людини - працею тощо. У романі ми маємо прикладом боротьбу зі смертністю домашніх тварин - корів, від самої наявності і здоров'я яких, по суті, залежить селянський побут, переважне харчування дітей і дорослих.

Смислова сутність обряду свідчить і про слабкорозчленовану цілісність магічних, анімістичних, теїстських та і інших уявлень. Наприклад, вішання на жердині коров'ячого черепа, двох сорок донизу головами, сухої зміїної шкірки, виготовлення опудала «мари», наявність ряджених тощо. Це ж ілюструється також і обговоренням учасниками обряду біблійної притчі про «Кавеля і Кавеля», про ангелів, про «Сисанії», про зовнішність смерті і свідчить про інтеграцію релігійно чужорідних елементів в одну цілісність.

Ми також маємо підстави констатувати, що народна свідомість є початково чистою, позбавленою будь-яких жорстких ідеологічних або релігійних установок і концепцій і об'єктивно схильна до синкретизму світоглядних форм.

По суті, ці форми відображають етапи розвитку всіх відомих релігій, які в ході еволюції інтегрували в свій первинний зміст ідеї і елементи обрядовості, запозичені зі співіснуючих вірувань і культів.

Не зважаючи на те, що нами вище вже наголошено на подібності підготовки до обряду вогнищання з таїнством сходження благодатного вогню, відзначимо і деякі інші особливості такої обрядовості.

Оскільки уявлення про очисну силу вогню властиві понятійному апарату інших релігій, сам обряд має спільні риси з багатьма іншими віросповідними традиціями. Наприклад, духобори тримали в будинках ікони виходячи з їх краси, а не через святість. І в романі М.С.Лєскова ми бачимо образ Архангела Михаїла. Перед тим, як молитися і приймати хрещення в дусі, дійсно потрібно було попаритися в лазні і вимитися, бо молитися треба з чистим тілом. Мета молитви - відновити образ Бога в кожній людині. Подібність Богові полягає у внутрішніх властивостях людини, а не в зовнішніх. Це традиція духоборів. І в романі, перед початком обряду, селяни, їх близькі домочадці миються в лазнях. Духобори шанували вогонь як засіб очищення і говорили про два хрещення: водою і вогнем. У аналізованому ж романі вогонь знаходить своє застосування лише в перемозі над «коров'ячою смертю».

Зазначимо також, що ставлення простих селян до священнослужителів повною мірою характеризує і приказка «шануй молитву, не ганьби ворожбу» разом зі ствердженням факту марної битви «попів» з «коров'ячою смертю» лише хрестом і молитвою.

Тому об'єктивно, на основі аналізу і осмислення, з позицій сучасного знання про релігії, сюжетної лінії роману М.С.Лєскова «На ножах», можна прийти також до висновку, що у народних тлумаченнях православ'я, по суті, міститься замаскований пласт дохристиянської язичницької культури. Інакше кажучи, що народна (православна) свідомість, сприйнявши християнство, імовірно і досі перебуває в стані двовірства.

Література

1. Лесков Н.С. На ножах: роман в 6-ти частях / Предисл., послесл., примеч. А.А. Макарова: Худож. И. Цыганков. Ч. IV-VI. - Тула: Приокс. кн. изд-во, 1991. - 415 с. - (Отчий край).

2. Лесков А.Н. Жизнь Николая Лескова по его личным семейным и несемейным записям и пам'ятям / А. Н. Лєсков. - М.: Художественная література, 1984.

3. Религиоведение / Энциклопедический словарь. - М.: Академический проект, 2006. - 1256 с.

4. Старыгина Н.Н. Больше веры, больше света в высокое призвание человека // Н.С. Лесков. Легендарные характеры. - М., 1989.