Станіславська єпархія за єпископства Андрея Шептицького

Станіславська єпархія за єпископства Андрея Шептицького

(1899-1900 рр.)

П.Є. Кам'янський, к.і.н., доцент, м. Івано-франківськ,

Стаття присвячена дослідженню важливої проблеми історії становлення та розвитку Станіславівської Єпархії в період єпископства Андрея Шептицького. Значну увагу автор звертає перш за все на розвиток духовності українського народу, ролі і значення Єпископа Андрея Шептицького в процесах становлення та подальшого розвитку греко-католицької Єпархії в м. Станіславові. В сучасній українській історіографії ще недостатньо висвітлені роль і значення владики Андрея Шептицького в процесах становлення Української греко-католицької Церкви, що свідчить про особливу актуальність цієї праці.

Питанню пастерської та громадської діяльності митрополита Андрея Шептицького за останні роки незалежності України присвячено чимало статей та наукових досліджень як вітчизняних, так і зарубіжних науковців. Водночас недостатньо приділено увагу діяльності А. Шептицького на посаді єпископа Станіславської греко-католицької єпархії, яку він очолював у 1899-1900 рр. Якщо за його попередників єпископів Ю. Пелеша та Ю. Сас-Куїловського відбувся процес організаційного становлення єпархії, то за єпископства владики Андрея було закладено національно-духовні основи, розкриття й аналіз яких і є головною метою нашого дослідження.

У зв'язку з призначенням Станіславського єпископа Ю. Сас-Куїловського на митрополичий престол до Львова, у квітні 1899 р. Президія Галицького намісництва повідомила громадськість про те, що Станіславським митрополитом буде призначено 34-річного ченця ЧСВВ Андрея Шептицького [1, арк. 1].

17 червня 1899 р. папа Лев ХІІІ видав дві булли, однією з яких офіційно звільнив єпископа Ю. Сас-Куїловського і призначив главою Станіславської єпархії Андрея Шептицького, а в другій буллі Святий Отець звертався до віруючих Станіславської єпархії, щоб вони прийняли достойно нового єпископа «як Вітця і Пастиря душ», віддавали належне йому пошанування та з покорою виконували його настанови [9, с. 231].

З приходом до Станіслава єпископа А. Шептицького були порушені старі традиції, пов'язані з інсталяцією єпископів на Станіславську єпархію, та розпочався процес українізації духовного життя.

По-перше, владика Андрей вперше, на відміну від його попередників, домігся, щоб запрошення на його висвячення та інтронізацію були видрукувані не лише офіційною державною німецькою, але й українською мовою.

По-друге, вислухавши під час інтронізації, яка відбулася у храмі Св. Воскресіння у Станіславі 20 вересня 1899 р., привітання польською мовою міського старости Прокопчиця та коломийського повітового маршалка Пузини, владика відповів їм українською, при цьому наголосивши, що обидва посадовці походять «з руського роду», і висловив надію на тісну співпрацю з ними «для церкви і свого народу». Така відповідь спричинила деякий конфуз серед спольщеної української інтелігенції та незадоволення польських представників влади.

По-третє, після інтронізації єпископ А. Шептицький відвідав всіх достойників своєї єпархії, а також наніс візити трьом українським вчителям місцевої гімназії і вчительської семінарії, що було сприйнято поляками і москвофілами Станіслава як порушення «доброго тону».

По-четверте, єпископ зустрівся з І. Франком і М. Павликом, з якими тогочасна громадськість майже не підтримувала ніяких зв'язків через «соціалістичні» ідеї. Але саме цей крок, за словами д-ра Юліяна Олесницького, «з'єднав йому молодь, що все була на стороні І. Франка» [12].

По-п'яте, велику прихильність серед української громадськості Станіслава викликав вчинок єпископа, який не прийняв декларації податкового уряду лише через те, що документ був написаний німецькою мовою. Як пише д-р Ю. Олесницький, владика повернув декларацію «з допискою, що йому прислуговує право діставати письма в українській мові».

Це викликало збентеження в міському уряді, оскільки «в урядах не було тоді українських друків». І все ж єпископ А. Шептицький добився свого, бо після цього інциденту «стали всі станиславські уряди зноситися з ним із капітулою в українській мові» [13, с. 127-128].

Насамкінець єпископ А. Шептицький за короткий період став членом майже всіх українських товариств, що на той час існували у Станіславі. А благословляючи новостворене в 1899 р. Українське педагогічне товариство, сказав, що підтримуватиме його «всіма своїми впливами, бо українська гімназія в Станіславові мусить бути» [13, с. 128].

Вірність служінню церкві й українській громаді Станіславської єпархії владика окреслив у своєму першому пастирському посланні, в якому наголосив, що «відтепер маю бути не лише Вашим братом, але й Вашим опікуном, Вашим батьком і присвятити Вам усе, а коли буде треба, то й життя за Вас віддати» [3, с. 119].

На закиди радикалів, які казали, що він - польський шляхтич і не в змозі зрозуміти дух і потреби українського народу, єпископ А. Шептицький відповів: «Я русин по своєму дідові і прадідові, любив нашу Церкву (тобто УГКЦ. - Авт.) і наш святий обряд цілим моїм серцем» [6, с. 9; 21, с. 18].

На підтвердження цих слів свідчить і той факт, що, уже ставши митрополитом, А. Шептицький поховав свою матір (померла 17 квітня 1904 р.) не на Личаківському цвинтарі у Львові, а на кладовищі у Крилосі, тобто у першій галицько-крилоській і київській митрополичій столиці, якою він став у 1301 р.[13, с. 125].

На молодого єпископа чекала важка праця. Це обумовлювалося як політичною ситуацією в Галичині, так і становищем УГКЦ. Щодо національного руху, то він наприкінці ХІХ ст. значно активізовується, що було зумовлено не тільки діяльністю старих русофільської та народовської партій, але появою нових, у програмах яких були чітко зазначені політичні цілі боротьби [20, с. 205]. Зокрема між радикали та націонал-демократами розгортається напружена боротьба за маси, що не могло не позначитися на становищі УГКЦ, оскільки новоутворені партії «виявили більше ідейного запасу і були більше здатними привернути на свій бік молодь і соціальні прошарки, ніж будь-яка з груп, лояльних до монархії» [6, с. 321]. В умовах політизації суспільного життя Церква почала поступово втрачати свій вплив на громадянство. Крім того, працю молодого єпископа утруднювала і боротьба між представниками двох старих культурно-освітніх течій - народовців і москвофілів, кожна з яких хотіла бачити в єпископі свою людину і слідкувала за кожним його кроком, кожним сказаним його словом [7, с. 10; 9, с. 232]. Особливо небезпечним для Церкви був радикальний рух, який охопив Коломийський, Косівський та Станіславський повіти, оскільки радикали відстоювали ідею «свідомого та вільного вибору людиною релігії», а тому до своїх культурно-просвітницьких товариств, зокрема «Січей», не допускали священиків.

Відповідно одним з першочергових завдань, які постали перед єпископом А. Шептицьким, було піднесення авторитету УГКЦ в галицькому суспільстві шляхом зміцнення впливу на національний рух, підвищення ролі християнської моралі і релігійних почуттів та консолідації навколо громадянства навколо Церкви. Не менш важливими були й внутрішні питання - подальша розбудова приходів єпархії, відкриття у Станіславі духовної семінарії, реставрація центральної катедри єпархії.

План своїх дій єпископ А. Шептицький виклав у двох пастирських листах «Наша програма» та «Перше слово пастиря» [6, c. 9]. У першому листі владика Андрей розкриває своє бачення і розуміння головного обов'язку єпископа - бути пастирем для своїх вірних. Зокрема він каже, що «тільки для Вас маю жити, для Вас цілим серцем і цілою душею працювати, для вас усе посвятити, ба навіть за Вас, як цього треба буде, і життя віддати». Крім того, він наголошував, що є українцем «з діда-прадіда» і що «Церкву нашу та наш святий обряд полюбив я цілим серцем, присвятивши для Божої справи ціле своє життя. Отже, знаю, що під цим оглядом не міг би я бути чужим для людей, що віддані серцем і душею тій самій справі» [17, с. 1-2]. Цими словами, за висловом о. І. Назарка, єпископ «прихилив серця всіх», тобто майже всього населення Станіславської єпархії, різних віросповідань і національностей [18, с. 22].

А. Шептицький наголошував, що єпископської праці, в т. ч. священичої, настали важкі часи, бо «всі ворожо успосіблені для Христа сили злучаються разом і несамовитими зусиллями скріпляють свою могутність», через що «у людей слабне віра, зростає матеріалізм, а насіння Божого Слова паде чимраз частіше на лиху почву». [17, с. 20]. У цій нелегкій праці владика покладався перш за все на духовенство, в тому числі й на тих, які були під впливом москвофільської ідеології. Це було надзвичайно важливо, оскільки нетолерантне слово в їхню сторону могло призвести до протистояння між духовенством у єпархії. За його словами, «небагато ще літ тому духовенство було провідною верствою народу», але «через розвиток політичного життя» уступило світській інтелігенції. Відповідно «часи, коли українську інтелігенцію репрезентували самі лише священики, минули безповоротно», а тому вимагає від них повернути собі провідну роль «у справах суспільно найважніших: у справах віри та моралі», висловлюючи переконання, що «в тих справах піде за нами й нарід та світська інтелігенція» [17, с. 22].

Таким чином, єпископ ставить питання про повернення впливу Церкви виключно у сфері морально релігійній, а не політичній, проти чого виступали радикали. До того ж він ставить питання про співпрацю, а не боротьбу духовенства і світської інтелігенції, особливо радикально налаштованої проти релігії та Церкви. Для цього, як основний засіб, він пропонує захищати догми християнської науки, «відкривати і збивати їхню (радикалів. - Авт.) ложну науку» [17, с. 24-25].

Владика Андрей також пропонував конкретні практичні поради для проведення заходів на виконання вищезгаданої мети. По-перше, вимагав від священиків, «не згадуючи людям нічого про радикалів і соціалістів,... утверджувати їх у догмах науки Ісуса Христа, особливо в догмах, проти чого воює соціалізм».

По-друге, пропонував «звернути свою увагу на організацію християнської родини».

По-третє, закликав «брати участь в економічній праці», для чого засновувати різні «під економічним оглядом пожиточні установи», багатих «прихиляти до милосердя», а «убогих остерігати перед пожаданням чужого добра» [17, с. 26]. Оскільки саме економічний аспект відігравав тоді провідну роль, на якому будували свою програму радикали, то А. Шептицький ставив перед священиками завдання «перехопити» у них економічну ініціативу.

По-четверте, владика закликав працювати над інтелігенцією не лише молитвою, бо «діло навернення людини - то діло Божої ласки», але й іншими способами - «перш усього треба самим нам знати про те все, що вони пишуть, - щоб з успіхом збивати їхні блуди», та «їх самих пізнати» й «дуже заохочувати до практикування християнського життя» [17, с. 26-27].

Нарешті владика закликав священиків звернути особливу увагу на молодь, яку політичні партії «видирали» з рук Церкви [17, с. 27].

Отже, в пастирському листі «Наша програма» владика Андрей подає своє головне кредо як єпископа - служіння Богу, вірним, Україні. Він закликає духовенство «більше дбати про солідарність між самими собою», а також висловлює надію, що «так, як з довір'ям та щирістю відношуся до Вас і подаю братню руку до спільної праці, так маю надію, що теж і у Вас, Всечесні Отці, завжди знайду довіру і щирість, поміч та послух, хоч би і не знати в якому важкому положенні» [17, с. 28].

Пастирський лист «Перше слово пастиря» є першою спробою вирішення завдань, окреслених у «Нашій програмі». Владика Андрей розвиває свою теорію «органічної праці», наголошуючи, що «працьовитий чоловік не має часу грішити... є у нього що дати вбогому!». На думку владики, мораль і добробут тісно взаємопов'язані і взаємозалежні одне від одного. Тому намагається дати практичні рекомендації, як їх можна вирішити в середовищі українського громадянства Галичини. Перш за все він закликає українців «триматися своєї землиці», «не випускати її зі своїх рук» [17, с. 6]. Друга рекомендація: «Лучіться разом в організації. Заведіть по своїх селах християнські крамниці, господарські та інші пожиточні установи!» [17, с. 7]. Водночас він вказує, що Церква може полегшити становище народу, вказати шлях до економічного добробуту, який, однак, не повинен бути перешкодою до «вічного щастя». Він пише: «У нас, священиків, знайдете завжди не тільки пораду, але теж (оскільки це буде лише в наших силах) і чинну поміч...» [17, с. 7].

Таким чином, теорія «органічної праці» єпископа А. Шептицького була альтернативною до економічної програми радикалів, які у своїй програмі «максимальній» висловлювали свою ідею «переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціалізму... колективного устрою праці і колективної власності средств продукційних» [18, с. 7].

У «Першому слові пастиря», крім того, порушується і проблема освіти та науки. Владика вважав, що для поширення освіти необхідно «закладати по селах читальні і захоронки для дітей» [17, с. 13]. По-друге, він радить робити акцент на практичних знаннях: потрібно подавати «таку освіту, яка б навчила її (молодь. - Авт.) не тільки теорій, але теж і практики», оскільки «не той народ щасливий, що має багато теоретиків, але той, що на всіх ділянках життя є самовистачальним» [17, с. 13].

Водночас владика Андрей не забуває і про морально-релігійні аспекти даної проблеми: «Тільки пам'ятайте, що справжня наука не може протиставитись науці Ісуса Христа, так як правда не може протиставитися правді». Він закликає вчителів дбати не лише над «просвіченням розуму» молоді, але й над «ублагородженням її сердець», бо «у кожній науці віра повинна бути провідним світлом людини». З цим він звертається до учителів та батьків, нагадуючи їм, що «християнське виховання є більшим добром, ніж усі добра світу» [17, с. 13].

На необхідність збереження християнських моральних принципів взагалі, в основі життя всього суспільства, владика Андрей вказує і в «Слові до інтелігенції». Він визнає інтелігенцію «немов природніми провідниками народу», тому закликає її давати народові приклад християнського життя [17, с. 14]. Тому він закликає інтелігенцію, «просвічуючи народ,... не відбирайте йому віри та християнської моралі! Не підкошуйте поваги до Церкви та її слуг! Бо тим самим знищите лише те, що вже існує, а натомість не збудуєте нічого нового!» Саме тому він пропонує співпрацю інтелігенції зі священиками «для добра народу» [17, с. 17-18]. Патріотизм, на його думку, не повинен виражатися в якнайбільшій розрізненості позицій, тому він застерігає від «злишньої партійності», закликає триматися святої Католицької Церкви та молитися про з'єднання Святих Божих Церков [17, с. 17-18].

Таким чином, владика обґрунтовує думку про те, що патріотизм зовсім не полягає в «партійній галасливості» щодо подальших перспектив розвитку, а саме в подальших справах задля народу.

Розвиваючи думку про єдність Церков, владика закликає до лояльного відношення між віруючими греко-католиками і православними. Однак застерігає від прийняття «їхніх блудів», при тому вказує на необхідність «християнськими чеснотами... доказати правдивість нашої віри» [17, c. l8].

Отже, в пастирському посланні до вірних Станіславської єпархії «Перше слово Пастиря» владика Андрей виклав цільну програму діяльності УГКЦ, яка «приєднала йому серця всіх».

Поряд з цим владика Андрей на перших порах робить і ряд практичних кроків у реалізації програми своєї діяльності. З метою ознайомлення зі станом єпархії він проводить канонічні візитації парохій. Це було зумовлено не лише потребою знайомства, але й тим, що попередній єпископ «з причини старості відвідав за час свого 8-літнього правління лише один Снятинський деканат та звізитував всі парохії деканатів Жуковського, Коломийського, Снятинського і Тисменицького» [9, с. 233]. Отже, канонічні візитації, завдяки яким «молодий владика дав себе краще пізнати духовенству і народові», стали його першим необхідним кроком до реалізації своєї програми діяльності душпастиря на Станіславському владичому престолі. За короткий час свого єпископства він провізитував абсолютно всі парохії Косівського, Сучавського та Чернівецького деканатів, в Жуківському - відвідав Джурківську і Черемхівську парохії, в Коломийському - Воскресінці, в Снятинському - Пудилів, Караїв, Олешків, в Тисменицькому - Марківці [5, с. 15]. Молодий ієрей чи не вперше в своєму житті мав можливість познайомитися з життям селян, проблемами інтелігенції. Його візитації стали приводом для обнови релігійного життя, він мандрував від села до села, вчив, сповідав, допомагав бідним, чим заслужив велику любов і повагу серед людей [5, с. 15]. За словами о. І.Назарка, «невдовзі візитації перетворилися у справжні релігійні маніфестації» [10, с. 226].

Крім традиційних канонічних візитацій, єпископ А. Шептицький зробив ще кілька незвичних візитацій. Зокрема відвідав в'язнів Станіславської тюрми (що було не дуже приємною новиною для властей), а також проживання молоді в бурсах [5, с. 15].

Одним із наслідків канонічної візитації єпархії став пастирський лист «До моїх любих гуцулів», в якому порушено ряд злободенних проблем, які зачіпали основи моральних устоїв серед гуцулів. А оскільки лист був написаний гуцульським діалектом, то це надало йому значення «своєрідного маніфесту» [5, с. 16]. Окремі дослідники епістолярної творчості А. Шептицького відзначають, що він володів феноменальними лінгвістичними здібностями, а тому його мова і стиль проповідей, послань та листів відзначалися «особливою витонченістю і… диференційованістю», що яскраво можна проілюструвати на посланні «До моїх любих гуцулів» [8, с. 6]. Це «послання Слуги Божого Андрея навіяне безмежною турботою за спасіння душ його улюблених гуцулів, його батьківською турботою за їхнє туземне добро» [15, с. 1-2], в якому «віддзеркалюється велике знання душі гуцула...» [16, с. 3].

Другим наслідком візитацій єпископа став пастирський лист «Правдива віра» до вірних Буковини [17, с. 50-66]. У ньому А.Шептицький зазначає, що прийняття католицизму, а точніше існування УГКЦ, зовсім не загрожує національному буттю українського народу, оскільки Греко-Католицька Церква є національною за характером і християнською за змістом. Водночас він застерігає від спроб «Христову Церкву спровадити до чисто народних організацій», оскільки Церква «чисто національна... не є Христовою Церквою!» [17, с. 66].

Важливе значення мав також і пастирський лист «Християнська родина», в якому він виводить ідеал християнської родини, а водночас застерігає і повчає родини, що не живуть відповідно до «науки Христової» [17, с. 33-45].

Для виховання молоді в християнському дусі владика вживав і більш практичних заходів, до яких належить і спроба організації у Станіславі духовної семінарії. У серпні 1899 р. він за власний кошт (10 тис. золотих) купив навпроти консисторії (вул. Липова, 4, тепер - Шевченка) земельну ділянку і отримав дозвіл від уряду на будівництво семінарії [13, с. 128]. Після призначення його митрополитом він переписав куплену земельну ділянку на духовну семінарію. Крім того, єпископ подарував Станіславському капітулу свою бібліотеку, що налічувала понад 4 тис. примірників, загальною вартістю кілька тисяч злотих [13, с. 128]. А також призначив згодом фонд на утримання і збільшення бібліотеки в розмірі 1200 крон щорічно. А в 1900 р. А. Шептицький подарував українцям Станіслава велику збірку музейних експонатів, картин, ікон, стародруків, доля яких невідома досі [4, с. 7-8]. Під час свого короткого єпископства А. Шептицький розпочав реставрацію катедри у Станіславі, де проводилися роботи під керівництвом художника О. Макаревича [13, с. 129]. Безперечно, що така меценатська й культурно-освітня робота владики мала великий вплив на культурно-освітнє та духовне життя не лише спольщеного Станіслава, але й на розвиток національного життя в єпархії загалом.

Одним з останніх діянь А. Шептицького на посту глави Станіславської єпархії було організоване ним в 1900 р. паломництво до Рима з нагоди ювілею християнської віри. У пастирському листі «На грані двох віків» він відзначав: 1900-річчя християнства повинно стати «зворотною точкою в житті людства», яке повинно змінити «поганські суєвір'я» на «правду... і тепло Божого світла», відносини на всіх рівнях - від родини до держави [17, с. 108-109].

А вже 31 жовтня 1900 р. його було призначено митрополитом. У своєму пастирському листі «Найбільша заповідь» владика попрощався з вірними й духовенством єпархії, наголошуючи, що «півтора року тому вітав я Вас словом любові... Нехай же й останнє слово у хвилі розлуки буде словом “любові”»!» [17, с. 123].

Слід наголосити, що станіславський етап діяльності А. Шептицького по-різному оцінювала радянська й вітчизняна історіографія. У радянські часи владику вважали «ідейним натхненником українського буржуазного націоналізму» [19, с. 399]. Богослови та вітчизняні науковці сходяться на думці, що саме у Станіславі А. Шептицький «...поклав перші підвалини своєї культурної і народньої діяльности, яку згодом продовжуватиме на становищі митрополита і провідника народу і Церкви, між двома течіями - українофілів та москвофілів, поборюваний домашніми радикалами і соціалістами. В такім характері - молодого, енергійного владики, ідеаліста і духовного провідника - перевів він Станіславівську єпархію через поріг нового ХХ-го ст.» [2, с. 266-267]. За словами о. В. Лаби, «один рік владичої служби в Станіславові... А. Шептицького є наче ідилією у його житті, яке пізніше несло йому багато досвідів, тяжких терпінь і гірких розчарувань» [21, с. 28]. На думку відомого науковця Прикарпаття В. Полєка, «призначення А. Шептицького ЧСВВ Станіславським єпископом мало історичне значення не тільки для нашої Церкви на Прикарпатті, але й для політико-громадського і культурного життя, а одночасно підготував його до пізнішої долі Митрополита й українського Мойсея» [13, с. 125].

Таким чином, за єпископства А. Шептицького у Станіславській єпархії були закладені міцні основи національно-духовного відродження українського громадянства краю на засадах християнської моралі. Своїми пастирськими листами він окреслив коло питань, які, опираючись на духовенство, намагався вирішити протягом свого єпископства. Дбаючи про посилення впливу Церкви на галицьке суспільство, владика робив акцент на піднесенні впливу Церкви у сфері моралі. На цій же основі він намагається протиставити Церкву політичним впливам, які призводили до політизації та розколу українського громадянства краю.

Література:

1. Центральний державний історичний архів України у м. Львові. - Ф. 146. - Оп. 50. - Спр. 164.

2. Великий А.Г. З літопису християнської України: Церковно-історичні радіолекції з Ватикану. - Рим. - Т. VІІІ (ХІХ ст.), 1979. - 275 с.

3. Горняткевич Д. Митрополит Андрей Шептицький // Визвольний шлях. - 1954. - Ч. 12. - С. 111-146.

4. Грабовецький В. “Пам'ять єго во благословеніє”: Андрей Шептицький і Станіславівщина // Галичина. - 1994. - 27 жовтня.

5. Заборовський Я.Ю. Митрополит Андрей Шептицький: Нарис про життя і служіння Церкві та народові (1865-1944 рр.) - Івано-Франківськ, 1995. - 64 с.

6. Ісаїв П. Історія Перемиського єпископства східного обряду. - Філалельфія, 1970. - 53 с.

7. Лаба В. Митрополит Андрей Шептитцький: його життя і заслуги. - Люблін, 1990. - 64с.

8. Лесюк М. Лінгвістичний феномен Андрея Шептицького: Дослідження мови Митрополита у пастир. листі “До моїх любих гуцулів” 1900 р. // Писанка. - 1996. - №1. - С. 6-7.

9. Лятишевський І. Митрополит Андрей Шептицький як Єпископ Станіславівський від 24 вересня 1899- 13 січня 1901 // Богословія. - 1926. - Т. VІ. - Кн. 1-4. - С. 231-235.

10. Назарко І. Київські і галицькі митрополити. - Торонто, 1962. - 271 с.

11. Напімнення і науки: ІV лист пастирскій Преосвящ. А. Шептицького, єпископа Станиславівського, до вірних Косівського Деканата. - Жовква, 1901. - 44 с.

12. Ю. Олесницький. Великі Роковини Станиславівщини // Станиславівські вісті. - 1935. - 12-13 грудня.

13. Полєк В. Нарис історії Івано-Франківської єпархії // Шематизм Івано-Франківської єпархії. - Івано-Франківськ, 1995. - С. 99-156.

14. Полєк В. Для добра церкви і свого народу: До 125-річчя з дня народження Митрополита А. Шептицького // Галичина. - 1990. - 22 липня.

15. Степовик Д. “Пастир добрий, пастир неустрашимий...” Послання Митрополита Андрея до гуцулів // Верховинські вісті. - 1995. - 29 липня.

16. Свищук Я. Митрополит Андрей Шептицький і формація християнської думки серед гуцулів // Верховинські вісті. - 1993. - 23 січня.

17. Твори Слуги Божого Митрополита А. Шептицького. Пастирські листи (2. VІІІ. 1899 р.- 7. Х. 1901 р.). - Торонто. - Т. 1, 1965. - С. 237-277.

18. Українська суспільно-політична думка в 20 ст.: Документи і матеріали. - К. - Т. 1, 1983.

19. Українська радянська енциклопедія в 12 томах. - 2-е видання. - К. - Т. 12, 1985.

20. Україна крізь віки. - К., 1998. - Т. 9. Українське національне відродження (ХІХ ст.).

21. Цегельський Л. Митрополит Андрій Шептицький: короткий біографічний нарис. - Львів, 1995.