Дохристиянські вірування – складова українських християнських вірувань

ДОХРИСТИЯНСЬКІ ВІРУВАННЯ - СКЛАДОВА УКРАЇНСЬКИХ ХРИСТИЯНСЬКИХ ТРАДИЦІЙ

Віктор Сулько

Щоб глибше зрозуміти характер, вірування, звичаї та обряди будь-якого народу, дослідник має досконало знати не тільки писемні джерела, історичні, літературно-художні розвідки, а й усну народну творчість - дзеркало життя народу, його праісторію

У народній творчості українців, зокрема в нинішніх їх християнських віруваннях, досить яскраво відображені сучасна історія та історія його раннього періоду. Як писав видатний український вчений Л.Білецький, «Релігійна правда, що ховається в міфах, обрядах і поганських віруваннях, полягає зовсім не в тім, що вони дають нам якесь знання нарівні з знанням про природу, про землю..., а в тім, що вони символічно і психологічно розкривають якісь найглибші процеси, що відбуваються за межами нашої зверхньої дійсності й дають можливість збагнути ту глибину, національну правду, що виявила себе особливо яскраво тоді, коли поганство українського народу зіткнулось із християнством.

Тому вивчення всього того народного релігійного, обрядового, історичного, легендарного, побутового й поетичного скарбу нашого народу є необхідним, особливо тепер, коли Україна знову повертається до свого національного життя. Тільки той зрозуміє основи й сутність духовного єства української нації, хто дійсно заглибиться й пізнає її релігійний, моральний і національний сенс» [1: 24-25].

Вивчення скарбів української народної творчості, багато з яких гармонійно поєдналося з християнськими традиціями, обрядами, культами в його національному світобаченні вимагає посиленого дослідження, вивчення і відродження.

При уважному аналізі українського християнського календаря ми віднайдемо те, що давно вже втрачено в повсякденному житті, чого не вистачає в наших історичних джерелах, а саме: свідчення про нашу первісну культуру, про світогляд наших пращурів, про вірування і обряди, які вони сповідували і виконували за тисячі років до нас, і які тісно й гармонійно переплелися з християнськими старо- і новозавітними канонами, вченням і ритуалами.

Давні українські традиції, прекрасні пісні, колядки, щедрівки, гаївки, купальські пісні, думи, билини, поема «Слово о полку Ігоревім» у поєднанні з традиційними християнськими обрядами витворили величні, глибокозворушливі християнські шедеври, які не залишають байдужими всякого, хто скуштував з цього кришталевого джерела високої християнської духовності народу.

Через відсутність стародавніх писемних джерел, наше далеке минуле ми можемо вивчити і пізнати саме з народної творчості, колядок, щедрівок, веснянок-гаївок, які під впливом християнства хоч і частково втратили свій первісний зміст, але зберегли форму, призначення і мету. Пишні обряди і ритуальні дійства, таких здавалось би цілком християнських свят, як Різдвяні, Великодні, Зелені тощо, не тільки допомагають нам вивчити і пізнати стародавню культуру наших пращурів - їх життя, вірування, світогляд, історію, порівняти їх ментальність з нашою, визначити здобутки і втрати. Стародавній фольклор викликає у нашій душі любов до сивої давнини, до народу, до знову воскреслої Вітчизни. Служить цінним засобом відродження духовності, моральних якостей кожного українця, відчуття спорідненості з давно минулими і прийдешними поколіннями, відповідальністю за долю майбутнього. Попри вперті намагання іноземних колонізаторів, особливо московсько-самодержавних і більшовицьких, прищепити українцям комплекс неповноцінності, відсталості, наша тисячолітня історія, яскрава культура і висока духовність засвідчують, що український народ у своєму культурному розвитку стоїть нарівні з іншими слов`янськими, германськими та романськими народами.

Ніякі зусилля наїзників не змогли вибити з душі й природи української нації культурні й духовні здобутки, паростки яких ховаються в глибині тисячоліть. Через трагічні й драматичні історичні колізії дійшли до нас хвилюючі радісні та сумні шедеври народної творчості, злиті з християнською вірою, викликаючи неясні спогади і почуття ностальгії за далеким прекрасним минулим - дитинством нашої нації.

Про це образно писав Л.Білецький: «Поганська релігія українського народу в цілому є найсуцільніший вияв якогось духовного пригадування з найдавнішого буття нації, ще з її передісторії життя й діяння. В цім пригадуванні, що заховалося в народній пам`яті, з цілого релігійно-поганського культу ховаються якийсь натяк, якісь рештки, що свідчать про багатющу релігійну символіку історичної долі народу. Українське поганство - це не є зверхній імпульс чогось навісного зовні, ні! - Українське поганство - це є імпульс внутрішній, таємний, захований у найпотайнішій глибині таємничого життя нації; все внутрішнє таємниче життя, що в обрядах, культах і міфах вибігає на поверхню і промовляє до нас ніжною обрядовою піснею, мітом, легендою, замовленням і каже: історія нашої нації, її сенс і призначення в майбутнім дані нам не зовні, а в внутрішній глибині, в внутрішнім стані її свідомості, в творчім обрядово-релігійнім прояві наших предків. Тому культ померлих душ - культ предків, що є такий сильний в поганстві українського народу, таким перейшов і до нашої християнської віри - то є глибокий внутрішній зв`язок із минулим, із самими предками, із Батьківщиною від ії найдавніших часів, із усім найсвятішим України, й разом із тим із майбутнім нації, з її потомками, з прийдешнім новим світом нового життя. Так твориться поєднання цього - нового світу нації з світом давнім, минулим в одній безперервній цілості, початок якої губиться в давнині, а кінець - у далекій майбутності, у вічності» [1: 24-25].

Ми вже зауважували, що зрозуміти особливості українського християнства без знання дохристиянських вірувань наших пращурів неможливо. Поширення на Русі християнства накладалось на давно існуючі традиційні уявлення жителів краю. Християнство, проникнувши на Русь ще задовго до Володимира Великого, змушене було протягом багатьох віків співіснувати, cпівдіяти з надзвичайно багатими, яскравими і різноманітними звичаями та релігійними обрядами язичницьких вірувань.

Вивчаючи побут наших предків, його моральні й правові норми, мистецтво, фольклор, філософію, політику, ми помічаємо гармонійне злиття, співіснування, тісний взаємовплив християнської релігії та стародавньої національної культури (язичництва). Яскравим підтвердженням цього може бути геніальний твір «Слово о полку Ігоревім».

Дохристиянські вірування наших предків глибоко вплинули на спосіб мислення і систему духовних цінностей пізніших християнських часів, наклали своєрідний відбиток на національну українську культуру, вплив якого відчутний і нині.

У зв`язку з поширенням християнства, ще задовго до 988 року, величезний культурний пласт язичницької культури все більше заполонював русло християнського віровчення і культу, тим самим започатковуючи новий культурний процес розвитку української національної культури і духовності.

Світоглядні уявлення давнього русича та засноване на дохристиянській міфології поганство розглядало людину як річ у системі природних речей, сутність людини обмежувалась тілом, а її життя - видимим земним світом.

У системі договірних відносин із силами природи людина змушена була сама дбати про свою безпеку в оточенні середовища, часто до неї ворожого. Тому жертвоприношення як засіб умилостивлення стародавніх божеств було обов`язковою формою вірувань русичів, яка у трансформаційній формі перейшла у християнські традиції і збереглася донині в певних обрядах і традиціях. Так, одним з головних свят наших далеких предків, яким починався народний календар, був, наприклад, день зимового сонцестояння (пізніше поєднаний зі святом християнського циклу - Різдвом Христовим). Різдво Христове - винятково урочисте, багате, веселе і радісне свято. На тлі величної панорами ми щоразу переживаємо містичну історію відкуплення людського роду, світле таїнство народження Ісуса Христа і життя Пресвятої Богородиці в національно-етнічному переосмисленні та сприйнятті українців. Свято Різдва Христового в Україні відрізняється від таких же свят інших народів особливою обрядовістю, яскравим колоритним фольклором, оригінальною етнографією, що беруть витоки в надрах дохристиянської культури. Ми спостерігаємо переконливе свідчення того, як українська церква перейняла кращі обрядові дійства з сивих глибин минулого і вклала в них християнські ідеали, християнську мораль - ідеї правди, добра, любові, всепрощення, щедрот та прагнення до самоудосконалення.

До нас дійшов звичай русичів здобувати прихильність природніх сил спеціальними величальними піснями - колядками та щедрівками. В текстах цих пісень зустрічаємо магічні звернення до язичницьких божеств - Даждьбога, Лада, які в християнські часи були замінені термінами «Ой дай Боже», «Святий вечір», «Христос родився», а також звертанням до Матері Божої, ангелів, святих. Незважаючи на певну відмінність, «язичницькі» та «християнські» колядки чи щедрівки за змістом мало відрізняються між собою [2: 217].

Українці завжди були селянською, землеробською нацією. Культ землі, землеробства є основою світобачення українського селянина. У його космогонічній системі серед п`яти вихідних стихій світобудови - небо, вода, земля, повітря, вогонь - прерогатива надається саме землі. Землі не як космічному тілу, а землі, яку обробляють, - ґрунту. Саме тому в міфологічних уявленнях українця творення світу зводиться до творення землі. Успадкувавши ще від трипільців обожнювання землі, наші предки створили безліч обрядових, ритуальних дійств, пов`язаних із землеробством, плодами, які вирощують на землі, й особливо з хлібом. В українському землеробському календарі, що відображає хліборобський тип національного характеру домінує ідея стабільності й циклічності. На відміну, скажімо, від росіян, психічний склад яких мало схильний до важкої хліборобської праці, осідлості, українці міцно прив`язані до землі. Ця генетична прив`язаність збереглася і до сьогодні. Її не змогли вбити ні самодержавне кріпацтво, ні більшовицька колективізація, ні жахливі голодомори за тих же більшовицьких часів.

Безмежна любов до матінки-землі оспівувана у численних творах українського фольклору. Так, у колядці «Святі орачі» оповідається, що святий Миколай за плугом ходить, святий Михайло волів гонить, за ними сам Господь ріллю всіває, Син Божий її зволочає, а Божа Мати їм їстоньки носить. Вищого пієтету щодо годувальниці-землі годі віднайти у фольклорі будь-якого іншого народу.

На прикладі найголовнішого, найбільшого українського родинного громадського і релігійного свята - Різдва Христового розглянемо поєднання, переплетіння дохристиянських і християнських традицій, обрядів, містерій, які в українській культурі, як ні в якій іншій, наповнюють духовний світ українця урочистим, веселим, різноманітним, глибоко релігійним, оптимістичним життєвим змістом.

З далеких легенд ми дізнаємося, що свято Різдва бере початок від святкування «Корочуна» (грудень - січень, коли ніч скорочується, день збільшується).

Українське свято «Корочуна» просякнуто цілком анімістичним світоглядом. Сонце повертає на весну, перші промені вигрівають землю до відродження природи, надання сили рослинам, тваринам, людині, водам, землі.

Свято «Корочуна» з різноманітними обрядами - ритуалами, відправами, молитвами, магічними актами-діями - цілком хліборобське - було в ті легендарні часи імпульсом натхнення людини, надією й вірою у щасливий рік урожаю, приплоду худоби, здоров`я, добробуту та радісного життя господаря і його сім`ї.

«Корочун» Русі-України, що з прийняттям християнства витіснений Святим Різдвом - це винятково багате, веселе, радісне й велике свято, що відрізняється від подібних свят інших народів особливою обрядністю, багатством фольклору, оригінальністю етнографії, генетичною спадкоємністю народу нашої передісторичної культури.

Це свято є свідченням глибокої доісторичної дійсності не лише вірувань, світогляду, але й наших культурних, політичних та економічних зв`язків.

Різдвяні та новорічні звичаї не тільки високо піднімають релігійні й загальнолюдські почуття, але освячують колективно-громадські та національні почуття єдності, солідарності. Вони вчать найвищих людських чеснот - пошани до людини, її пам`яті, ділити радість з іншою людиною, бажати їй того, чого бажаєш собі, шанувати свою і чужу працю.

Християнство взяло кращі здобутки первісної культури наших предків, наповнивши їх ідеалами правди, високої моральності, любові, всепрощення, щедрот, удосконалення тощо.

При цьому природно, що предковічні традиції цього свята, проходячи шлях від патріархальної родини до родового побуту і племінного устрою, а звідти від ранньої до пізньої княжої доби і аж до часів подальших соціальних змін в Україні, зазнали істотних перемін. Та незважаючи на величезний відтинок часу, драматичні і трагічні соціально-економічні перипетії, які відбувались у нашій історії, в основі нинішніх різдвяних свят збереглося й досі все те, що пов`язано було в ті далекі часи з хліборобськими заняттями, із специфікою осідлого господарювання. Ці риси української ментальності в основному збереглися й донині: працьовитість, гостинність, доброта, толерантність, співучасть, делікатність, єдність і святість родини, шанування пам`яті покійників, гідність, чесність, охайність.

Свято Корочуна - Різдва складається з низки свят, ритуалів, дійств і тягнеться з перших чисел грудня. З 24 грудня по 7 січня святкується активно і безперервно, а саме:

1. Готування до Різдва, в якому брали участь на Русі-Україні всі від найменшого і до найстаршого.

2. Вілія - початок свята. Господиня готує з усієї городини та садовини, що є в господарстві, 12 страв (кожному місяцю в річному циклі присвячується 1 страва). Господар з сином готують снопа-Дідуха й урочисто вносять його до хати. Господар, перехрестившись, вітає сім`ю: - Будьте здорові з Святами, з Дідухом, з Святим Різдвом Христовим!

3. Свята Вечеря - Багата Кутя. Наш великий письменник Михайло Коцюбинський у повісті «Тіні забутих предків» яскраво описав Багату Кутю - Святу Вечерю на Гуцульщині: «На Святий Вечір Іван був завжди в дивнім настрої. Наче переповнений чимсь таємничим і священним, він усе робив поважно, наче Службу Божу служив. Клав Палаті живий вогонь для вечері, стелив сіно на стіл та під столом, із повною вірою мукав по тім, як корова, мекав вівцею, та ржав конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошари, щоб відігнати звіря й відьом, а коли червона від метушні Палата серед курева того ознайомляла нарешті, що готові всі дванадцять страв, він перше, ніж засісти за стіл, ніс тайну вечерю худобі. Вона першою мусіла скуштувати голубці, сливи, біб та лагозу, які так старанно готувала для нього Палата. Але це було не все. Ще годилось закликать на тайну вечерю всі ворожі сили, перед якими берігся через ціле життя. Брав в одну руку з стравою миску, а в другу - сокиру і виходив на двір. Зелені гори, убравшись у білі гуглі, прислухалися чуйно, як дзвеніло на небі золото зір, мороз блискав срібним мечем, протинаючи звуки в повітрі, а Іван простягав руку в цю скуту зимою безлюдність і кликав на тайну вечерю до себе всіх чорнокнижників і мольфарів, планетників всяких, вовків лісових та ведмедів. Він кликав бурю, щоб була ласкава прийти до нього на ситі страви, на палені горілки, на вечеру святу - але вони не були ласкаві, і ніхто не приходив, хоч Іван спрощував тричі. Тоді він закликав їх, щоб не з`явилися ніколи і легко зітхав.

Палата чекала в хаті. Вогонь в печі лежав, втомившись, тихо дрімаючи шаром, страви споживали на сіні, різдвяна мирність спливала з темних кутків, голод тягнів до їжі, але вони ще не сміли сісти за стіл. Палата поглядала на чоловіка - і в згоді вони разом згинали коліна, благаючи Бога, щоб припустив до вечері ті душі, що їх ніхто не знає, що пропадом пропадають, бутинами побиті, дорогами покалічені, водами потоплені. Ніхто за них не згадає, ані встаючи, ані лягаючи, ніхто не згадає дорогою йдучи, а вони, бідні душі, гірко пробувають у пеклі, чекаючи Вечора Святого.

І коли так молились, Іван був певний, що за плечима у нього плаче Марічка, а душі нагло померлих невидимо сідають на лаві.

- Продуй перше, ніж маєш сісти, - вимагала від Івана Палата.

Але він знав і без неї. Старанно продмухував місце на лаві, щоб не привалити яку душу, і засідав до вечері...

На «Маланки» до маржини у загороду приходив сам Бог. На високому небі ясно горіли зорі, люто тріщав мороз, а сивий Бог ішов босоніж по пухкому снігу і тихо одхиляв двері кошари.

Прокинувшись уночі, Іван наслухав і, здавалося, чув, як лагідний голос питав маржинку: - Чи ти, худібко, наїжена, напоєна добре? Чи сокотить тебе ґазда? Радісно мекали вівці, веселим риком обзивались корови, - ґазда доглядає їх добре, сумлінно поїть, годує, і навіть нині вичесав шерсть. Тепер Пан Біг напевно обдарує його новим приплодом.

І Бог дав приплід. Овечки мирно котились, чинили ягнички, корови щасливо уположались...». Кращого прикладу співіснування дохристиянських і християнських вірувань ніж у наведеному уривку з твору М.Коцюбинського, годі й шукати.

4. Свята ніч. По всіх хатах горять свічки та лампадки. Свічку на Святий Вечір не можна гасити, бо це символ життя. Вона мусить догоріти до кінця, щоб ніхто в родині не помер. У Святу Ніч блукають лихі духи: відьми, упирі, прокляті. У цю Ніч квилять і мучаться душі самогубців, просять порятунку, хочуть вирватися на волю з-під землі. У цю Ніч горять скарби, заховані в давнину. У Святу Ніч не можна спати, не можна щось недобре говорити, бо і добрі сили й лихі - все це чують, не можна гніватись, пам`ятати зла. Скільки повір`я, стільки легенд, переказів існує про цю Ніч!

5. Звичай у Святий Вечір нести хрещеним батькам та старим родичам Святу вечерю - один з найстародавніших українських звичаїв. Вечерю мають нести не дорослі, а діти, які з первісних часів вважалися чистими, невинними, найближчими до добрих духів. «Нести Вечерю» - означало шанування найстарішого в роді.

6. Коляди: Дитячі, виконувались на 1-й день Різдва; молоддю - протягом Святого Тижня; дорослими - під час Святих Вечорів.

Останні здебільшого біблійні та апокрифичні й відбуваються на 2-й і 3-й день Різдва. Колядують лише з метою допомоги вдовам, сиротам, хворим, ув`язненим, убогим. У наш час і «на церкву». Середньовічні містерії, інтермедії, біблійні перекази породили «Вертеп». За твердженням дослідників, «Вертеп» вперше виник у Галичині і сприяв значному релігійному, громадському і національному вихованню.

На думку видатного вченого - етнографа, народознавця Степана Килимника, є кілька видів класифікації колядок-щедрівок:

а) філософські - очевидно, що найдревніші, створені за тисячі літ до прийняття християнства. В них йдеться про створення всесвіту, землі, всього живого на ній, і зокрема - людини. У християнський період Ісус Христос знаменує собою вічне дерево життя, а деміургічний мотив будови світу перетворюється на будову церкви як соціально-вселенського організму;

б) коляди світоглядно-міфологічні, похвальні - цілком спрямовані на анімістичні явища, на віру в надприродні сили, магічні дії, уславлення цих надприродних сил;

в) лицарсько-дружинні - період родово-племінного життя. Оспівування молодечої звитяги, подвигів, військових походів тощо;

г) коляди-щедрівки княжої доби. У них лунає відзеркалення ранньофеодальної історії, так званого героїчного періоду, переважно зовнішньополітичної діяльності перших князів Київської Русі, їх походів на Візантію, на придунайські народи. Прославляються подвиги князя і воїнів, завойовані багатства тощо;

ґ) коляди початків християнства. Вони виникають, починаючи з часів Володимира Великого. Перші християни-українці не могли відразу сприйняти велику ідею Христа і тому ототожнювали деякі релігійні поняття чи зливали нове зі старим. Християнська церква в Україні вживала всіх зусиль, щоб вижити «бесовские наветы», «богомерзкие песни й гульбища». Духовні особи вбачали в колядах і українських традиційних святкуваннях, взагалі у тодішньому фольклорі «гріховні дійства». Але ні світська влада, ні церква неспроможні були вижити те, що існувало віками і тисячоліттями, що ввійшло в плоть і кров наших пращурів, стало невід`ємною частиною історії, життя, психології, менталітету народу. Саме в ті часи зародилося двовір`я-дуалізм: поєднання анімістичного світогляду з християнством. Наведемо уривок з тодішньої колядки - такого поєднання:

«...Перший гостонько - ясне сонечко,

ясне сонечко - сам Господь-Христос!

Другий гостонько - ясна зірниця,

Ясна зірниця - Пресвята Діва!

Третій гостонько - ясен красен місячик,

Ясен-красен місячик - то Святий Петро-Павло» [4: 73].

Звичайно, важко навіть неможливо було зразу сприйняти нову, християнську віру. Тому українці і поєднали стару й нову віру. Варто зауважити, що процес сприйняття нового християнського світогляду відбувався в Україні-Русі дуже повільно. Більше півстоліття минуло з часу хрещення Володимиром Великим киян, поки християнство міцно утвердилось в Україні (для порівняння: на півночі, у московських землях через 200 років після хрещення Русі-України місцеве населення, котре сповідувало поганство, замордувало святого Кукшу, який проповідував там християнство).

Про Христа, Божу Матір, Апостолів народна уява, на основі біблійних сказань, створює так звані апокрифічні колядки та пісні. Перші християни-українці часто плутали і Христа, і Божу Матір, і Апостолів. Виникнення християнських, апокрифичних, біблійних коляд-щедрівок не означає, що інші, дохристиянські коляди відійшли в минуле. Вони збереглися, переплітаючись з християнським віровченням, набували нового змісту і духовної величі.

7. Маланки, Щедрівки, Василя, Новий рік, Посівниця-посипання, Голодна Кутя, Водохрещі - свята, які належать до дуже стародавніх дохристиянських вірувань з притаманними анімістичному світоглядові магічними діями та словесним чаклуванням. Це було величне релігійне і громадянське свято [3: 99].

Цінні ці традиції тим, що вони, хоч і значно у зміненому вигляді, але в своїй основі дійшли до нас з глибини віків, з доби родового побуту. Вони донесли до нас характер духовного життя наших далеких предків, їх віру, вірування, світогляд, спосіб матеріального життя, їх ідеали, бажання, мрії.

У цілому, названі свята мали своїм призначенням вигнання зими та вшанування і прискорення приходу весни, забезпечення на майбутній рік доброго врожаю, сприятливого клімату, здоров`я для всього живого тощо.

Отже, на прикладі одного тільки зимового циклу народної культури українців переконливо видно гармонійне злиття, переплетіння багатьох дохристиянських і християнських обрядів, свят, ритуалів. Стародавня дохристиянська культура наших пращурів мала такий потужний пласт, якого, мабуть, не мав жоден європейський народ. Поєднавшись з мудрістю і гуманізмом Віри Христової, вона піднялася на ще вищий ступінь свого розвитку і пишного розквіту. Саме цей фактор і був визначальним у збереженні народом своєї національної ідентичності, самого свого існування.

Дохристиянські мотиви ми спостерігаємо у весняних іграх та забавах молоді, які влаштовували на честь божества Ярила. Веснянки і гаївки, якими супроводжували це свято, збереглись у деяких областях України і до сьогодні, хоча тексти їх первісного змісту загубилися у плині віків, але зміст, провідна ідея, образи, ритми, обрядова форма збереглися. Гаївки - дуже давня назва наших хороводів, зміст яких полягає в прославленні сонця як джерела всього живого, вічного колобігу життя, змін пір року, боротьби сил у природі тощо [5: 125: 130].

7-ме липня, день літнього сонцестояння, - відоме нам як свято Івана Купала. Це одне з найдавніших, шанованих у народі свят, що сягає в сиву глибінь дохристиянських часів. У природі це пора найбільшої активності сонця, найрозкішного буяння природи. Залишки первісних вірувань спостерігаємо в розпалюванні обрядових вогнищ і перестрибуванні через вогнище хлопців та дівчат як символ духовного і фізичного очищення, звичаї вмиватися вранішньою росою, зустрічати схід сонця тощо. Свято Івана Купала як одне з найвеличніших свят дохристиянського слов`янського світу з поширенням християнства поєдналось із днем святкування одного з найбільш християнських святих і пророків - Івана Предтечі або Івана Хрестителя - яке урочисто відзначають церква і всі християни [6: 139].

Одним з найважливіших елементів дохристиянських вірувань наших пращурів став звичай розмальовувати писанки. За стародавніми віруваннями, яйце - це символ народження, джерело життя. Саме сила яйця творити нове життя спричинилася до того, що воно стало невід`ємним елементом багатьох стародавніх ритуалів [7: 160].

Із прийняттям християнства яйце було включене у Великодні обряди нової віри. Довкола яйця - тобто писанки й крашанки - одразу з`явилися різні легенди, пов`язані зі ще одним найвеличнішим християнським святом - Воскресінням Христовим або Великоднем. Наприклад, у середньому Подніпров`ї ще й донині існує легенда про те, як Ісуса Христа розіп`яли на хресті і з його ран точилася кров. З кожної краплини виникла червона крашанка. Під хрестом стояла Матір Божа, яка молилася і гірко плакала. Ті червоні крашанки, на які падали її сльози, перетворилися на розкішно прикрашені писанки. Богородиця зібрала всі крашанки й писанки в хустину і пішла до Пилата просити дозволу, щоб поховати свого Сина. Дорогою вона дарувала дітям писанки й наказувала їм жити в мирі й злагоді. З того часу, - говориться в легенді, - люди пишуть писанки на Великдень і дарують їх одні одним. Таким чином, в українському фольклорі дохристиянська традиція була пристосована до потреб нової віри [8: 430].

Багатовікова взаємодія з християнською духовністю яскраво відбилася у храмовому будівництві, образотворчому, декоративно-прикладному мистецтві, у чудовій музиці та церковному співі. У зв`язку з поширенням християнства величезний пласт язичницької культури все більше починає розвиватися в руслі християнського віровчення і культу, тим самим відкриваючи новий процес розвитку української національної культури.

Отже, українська духовна народна культура творилася від глибокої дохристиянської давнини. Як писав великий вчений і церковний діяч І.Огієнко (митрополит Іларіон), зрозуміти українську народну культуру повно, як єдине ціле, немає можливості без знання дохристиянських вірувань, які були в ній дуже сильні і такими залишаються й надалі. І в цьому історичному процесі творення й життя української духовної національної культури перемогла Християнська Віра, і українська народна культура та українське народне духовне життя легко розвивалися й міцнішали з християнством.

Особливість становлення християнства в Україні у тому і полягає, що в процесі тривалої багатовікової боротьби його за вплив на свідомість наших предків воно так і не змогло утвердитися в своєму ортодоксальному (візантійському) вигляді і змушене було через надто сильні вікові дохристиянські традиції акумулювати багато елементів обрядово-звичаєвої сфери культури народу дохристиянської доби. В цьому процесі християнство виробило специфічні риси, нову форму, набувши чудового національного забарвлення. Так утворився християнський варіант українського православ`я, досить віддалений від своєї першооснови - візантійського ортодоксального зразка. З іншого боку, і дохристиянська обрядово-звичаєва культура українців, щоб зберегти свої головні риси, запозичила від християнства різноманітні елементи. Засвоюючи ці елементи християнського віровчення, народ пристосував їх до реальних потреб свого господарського життя та повсякденного побутового вжитку.

Яскравим свіченням цього є існування двох систем та обрядів - так зване двовір`я, об`єднаних в річному календарному циклі - суто церковних і народних. Перша система була офіційною, державною, а друга торкалася безпосередньо життя та побуту народу. Якщо перша формувалася на основі церковних догматів, канонів, Святого Письма, то народний календар мав землеробсько-виробничий зміст. Він був безпосередньо пов`язаний або з річним колом трудових процесів українця або із природними явищами, важливими для сільськогосподарського виробництва. Разом із тим, християнство густо насичувалося дохристиянськими релігійними уявленнями, образами, а також відповідними обрядовими дійствами.

Протягом віків християнська обрядово-звичаєва сфера перероблялася, набувала нового змісту та соціального значення. В переосмисленому вигляді вона і включалася в християнський культ. Проте й під християнською оболонкою багато елементів колишньої обрядово-звичаєвої сфери культури продовжували розвиватися та обростати новими деталями, а окремі з них майже в незмінному вигляді дійшли до нашого часу.

Список використаних джерел

1. Білецький Л. Історія української літератури. - Авсбург, 1947, - 342 с.

2. Енциклопедія українознавства. - К., 1995.

3. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. У 2-х кн. - К., 1994. - 392 с.

4. Народні перлини. Українські народні пісні. - К., 1971. - 391 с.

5. Скуратівський К. Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і щедрого вечора. - К., 1994. - 392 с.

6. Степовик Д. Скарби України. - К., 1990. - 191 с.

7. Християнство і національна ідея (науковий збірник). - Тернопіль, 1999. - 179 с.

8. Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. - К., 1993. - 588 с.