Ціна питання

14

ціна питання

Андрій Стародуб

Вступні зауваження

Парадоксально, але чим менше відомо про якусь подію церковної історії, тим більше щодо неї категоричних і взаємовиключних суджень. З плином часу дискусії стають самодостатніми настільки, що опоненти дружно вважають шкідливими спроби істориків перевірити слушність того чи іншого трактування. Щоправда, ієрархів та істориків з церковного лона легко зрозуміти: процес, назвемо його пафосно, пошуку правди є справою вкрай нерентабельною і ніколи не дає однозначних результатів. Під загрозою спростування опиняються не лише чужі звинувачення, але й власні міфи.

Томос 13 листопада 1924 року є в цьому плані взірцевим прикладом, оскільки на тлі величезної маси публікацій, присвячених його значенню для українських змагань за церковну самостійність, особливо помітно фактична відсутність досліджень, в яких би висвітлювався церковно-історичний та політичний контекст цієї події, далеко не одразу, до речі, позитивно сприйнятої в українських колах. Між тим, лише після з'ясування усіх обставин, які передували появі згаданого документу, можна буде адекватно оцінити і сам акт, і те, наскільки значний у ньому “український підтекст”.

Слід зауважити, що таке завдання легше сформулювати, аніж втілити в життя, хоча б тому, що воно пов'язане з потребою ретельних студій в архівах декількох країн світу. Але найбільш важливі з них - польські - вже давно доступні для дослідників, а це дозволяє зняти завісу таємничості принаймні з частини питань. Одне з них, на розгляді якого ми й власне зосереджуємося в цій публікації, стосується деяких “підкилимних” аспектів взаємин польського уряду та священноначалля Вселенського Патріархату, а саме: чи відповідають дійсності чутки про те, що згода Константинополя на визнання автокефалії Православної Церкви в Польщі попросту “куплена” за грубі гроші, подібно до того, як 1686 року московський уряд “компенсував” Фанару втрату Київської митрополії "трьома сороками соболiв i двома сотнями червоних"?

Дана стаття базується на матеріалах двох архівних фондів, які зберігаються в Архіві Нових Актів у Варшаві: Міністерства ісповідань та народної освіти і Міністерства закордонних справ міжвоєнної Польщі. Тут збереглося листування польського дипломатичного представництва в Туреччині з Міністерством закордонних справ, звіти спеціальних посланців уряду про просування переговорів із Вселенським Патріархом, протоколи нарад в Міністерстві ісповідань тощо. Більшість використаних документів уперше потрапляють до наукового обігу, хоча за останні тридцять років їх бачили більше десятка дослідників (це зафіксовано в листах реєстрації користування), котрі з різних причин уникли згадок про них у своїх працях.. Нам відоме лише одне посилання на зазначені джерела - в монографії Мірослави Папєжинської-Турек Papierzyсska-Turek M. Miкdzy tradycj№ a rzeczewistoњci№. Paсstwo wobec prawosіawia (1918-1939). Warszawa, 1989. S.122. “Між традицією та реальністю. Держава щодо Православ'я (1918-1939)” (вийшла друком 1989 року).

Зважаючи на формат публікації, ми обмежуємося цитуванням (в українському перекладі) витягів лише з найбільш важливих документів, маючи на думці підготовку розвідки, в додатках до якої буде повністю опублікована добірка матеріалів з цієї теми.

Витоки дискусії

Отже, якщо оригінальні документи були недоступні, на що ж спиралися ті автори, які наполягали на правдивості версії про “купівлю” благословення на автокефалію?

Зміст публікацій, в яких містяться згадки про гроші, заплачені польським урядом, дозволяє визначити лише два умовних джерела, на яких базується ця інформація. Перше - це наявність прецедентів: якщо відомі інші випадки, коли уряди різних країн платили певні суми Константинополю за визнання самостійності національних церков, то чому б не припустити, що і цього разу “подарунок” мав місце? Підкреслимо, що йшлося не про віддалені в часі події - на початку 1920-х років, коли до Вселенського Патріарха в різних справах зверталися уряди Фінляндії, Естонії, Румунії, Сербії, чутки про небезкорисливість Фанару були особливо широко розповсюджені. Наприклад, про це 1921 року згадував у листах до міністра ісповідань УНР Івана Огієнка тогочасний український дипломат у Туреччині Іван Карашевич-Токаржевський Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Фонд 1072, опис 2, справа 116, аркуш 4-5. Лист Івана Карашевича-Токаржевського до Івана Огієнка, 12 серпня 1921 року..

Однак самої впевненості в тому, що підкуп мав місце, було б замало. Другим джерелом для таких тверджень став витік інформації з самого польського уряду, завдяки якому про цю справу противники автокефалії довідалися ще до формального підписання Томосу. Так, 24 вересня 1924 року на судовому процесі над Павлом Латишенком (архімандритом Смарагдом) Див. про цей судовий процес: Стародуб А. “Я йшов до нього не з відкритою душею, а з револьвером...”. Вбивство митрополита Георгія (Ярошевського) в контексті історії Православної Церкви в Польщі початку 1920-х рр.// Людина і світ. - 2002. - №5. - С.21-31 підсудний поставив питання присутньому представнику Міністерства ісповідань Стжелковському про 300 тисяч швейцарських франків, ніби-то наданих польським урядом Константинопольському Патріархату. Чиновник спростував твердження, що цією сумою “стимульовано” рішення про визнання автокефалії, підтвердивши, однак, пересилку урядом грошей на майбутні дорожні витрати делегації з Фанару Дело об убийстве митрополита Георгия// “За свободу!” (Варшава). 25.09. 1924. Як ми побачимо нижче, колишній архімандрит був добре поінформований, причому, повторимо, інформація могла походити тільки з уряду, а не церковного середовища. Наскільки можна судити з документів, у деталі переговорів з Константинополем не був втаємничений навіть митрополит Діонісій (Валєдинський), а лише декілька високопосадовців з МЗС та Міністерства ісповідань. Припускаємо, однак, що після скандальної заяви на процесі були вжиті заходи, які ще більше обмежили коло людей, що мали доступ до таємного листування між польською амбасадою в Константинополі та урядом. Свідченням успішності запобіжних дій може слугувати той факт, що ця тема не ставала предметом публічного обговорення протягом усього подальшого існування ІІ Жечі Посполитої (тобто - до 1939 року).

“Реанімовано” її було вже після ІІ-ї світової війни, і цього разу джерело інформації було вказане більш конкретно. В брошурці Сєргєя Ранєвського “Украинская автокефальная церковь»(1948), з посиланням на конспект лекцій професора католицького канонічного права Віленського університету Вільгельма Віляновського, стверджувалося, що польський уряд купив автокефалію за три мільйони злотих Раневский С. Украинская автокефальная церковь. Jordanville, 1948. C.8. Про це ж, щоправда без заглиблення в деталі, писав і протоієрей Кіріл Фотієв (“Попытки украинской церковной автокефалии в ХХ веке”, 1955): “Мы можем не входить подробно в рассмотрение этого вопроса -- скажем только, что автокефалия была получена, по упорным слухам -- не без использования материальных затруднений Вселенского Престола” Фотиев К. Попытки украинской церковной автокефалии в ХХ веке. Мюнхен, 1955. С.24. Пізніше, вже з посиланням на Ранєвського, про “викуп” написав автор роботи “Православная Церковь в Польше и ее автокефалия”(1959) Алєксандр Світич: “[...] выяснилось, что автокефалия Православной Церкви обошлась Польскому Правительству в три миллиона польских злотых. Об этом упомянул в своих лекциях профессор Канонического права Виленского Университета Виляновский, указав, что эта сумма была уплачена в Константинополе и что об этом имеются соответствующие записи в архивных документах Министерства Иностранных Дел в Варшаве” Свитич А. Православная Церковь в Польше и ее автокефалия. Буэнос-Айрес, 1959. С.53.

На цей пасаж дещо емоційно (навіть помилившись у назві грошової одиниці - Світич писав про злоті, а не долари) відреагував Іван Власовський. Описуючи у своєму “Нарисі історії Української Православної Церкви” (Т.4, ч.2. 1966) обставини набуття автокефалії Православною Церквою в Польщі, він зазначив: “А коли А. Світич, посилаючись як на джерело, на С. Ранєвського, а цей останній на “скрипт” з лекцій професора Віляновського, задоволено, видно підкреслює, що автокефалія Православної Церкви в Польщі коштувала польському урядові три мільйони доларів, виплачених ніби в Царгороді, то чи не до речі було б йому згадати, скільки заплатив московський уряд року 1686 за позбавлення Української Церкви фактичної автокефалії і відступлення її (Київської митрополії) Москві Царгородом?” Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т.IV. Ч.2. Нью-Йорк, Баунд Брук, 1966. С.32.

Як бачимо, Власовський прямо не заперечує можливості того, що у справи автокефалії була й “фінансова складова”, однак вказує на ненадійність джерела, з якого брали інформацію Ранєвський і Світич, а також пропонує згадати про далеко не бездоганну в цьому сенсі історію взаємин з Фанаром російської світської влади. Але в самій заочній дискусії між церковними істориками-емігрантами було одне вразливе місце: жоден з них не міг ані підтвердити, ані спростувати факт існування документів, на які вказував Віляновський.

Таким чином, версія “підкупу” остаточно була сформульована більш ніж через чверть сторіччя після появи Томосу і базувалася на інформації людини, яка мала доступ до тек із грифом “Таємно” та “Цілком таємно” в МЗС чи, що більш вірогідно, Міністерстві ісповідань. Нам не вдалося, однак, встановити, чи це дійсно був сам професор Віляновський, чи він оперував даними, отриманими від когось іншого. Після огляду документів ми ще повернемось до цього питання, але зазначимо, що ключем до розгадки міг би стати конспект його лекції: якщо професор дійсно говорив про три мільйони злотих, то він отримав інформацію з других рук.

Про що свідчать документи

Більш-менш широкий доступ до архівів періоду ІІ Жечі Посполитої стає можливим лише в 1960-х роках, однак у ті часи нагода побачити не означала можливості скопіювати, а тим більше опублікувати. Зокрема, перший, хто працював з тією частиною фонду Міністерства ісповідань, в якій збереглися справи про взаємини польського уряду та Вселенського Патріархату, священик Серафім Железняковіч (стаття “З історії Православної Церкви в Польщі у міжвоєнний період”, 1982-1983), уникнув посилань на першоджерела, а лише повторив версію Ранєвського-Світича Їeleџniakowicz S., ks. Z historii Koњcioіa prawosіawnego w okresie miкdzywojennym (1918-1939)// Wiadomoњci Polskiego Autokefalicznego Koњcioіa Prawosіawnego.1983.№1/2. S.43. З іншого боку, сам сюжет не викликав особливого зацікавлення у польських дослідників. Автор згадуваної вже книги про взаємини Польської держави та Православної Церкви у 1918-1939 роках, професор Папєжиньська-Турек, констатувала сам факт наявності документів про сплату урядом певної суми Константинопольському Патріархату, але жодним чином не прокоментувала його.

Але повернемося до архіву. В ньому збереглося декілька десятків документів, що стосуються взаємин польського уряду й Вселенського престолу, левова частка з яких датована 1922-1925 роками. Щоправда, хронологічно перший з віднайдених нами у цій справі лист польського представника в Туреччині до МЗС, датований 19 травня 1921 року Archiwum Akt Nowych (AAN). Ministerstwo Spraw Zagranicznych (MSZ). Sygnatura 2869, кartka 11. В листі повідомляється про зустріч дипломата з місцеблюстителем Вселенського Патріаршого престолу, під час якої останній дав практичні поради, щодо того, яким чином має бути оформлене відповідне клопотання: воно мало містити згадку про ґвалтовне перепідпорядкування Київської митрополії Московським Патріархам у 1686 року та бажання православної людності, церковних ієрархів та уряду створити незалежну церкву в межах польської держави., однак насправді активні контакти з Фанаром були зав'язані лише в другій половині 1922 року. До того часу польський уряд ще сподівався порозумітися у справі автокефалії з Московським Патріархом. Важкі переговори з ним тривали аж до квітня 1922 року. Але після арешту й відсторонення Патріарха Тихона від керівництва РПЦ (у травні того ж року) було би безглуздям проявляти активність у цьому напрямку. Єдиною можливістю владнати формальності, пов'язані з визнанням самостійності Православної Церкви в Польщі, було звернення до Вселенського Патріарха.

Перший етап переговорів відбувся у вересні 1922 року. Нам не вдалося знайти інструкції, які отримали дипломати з Варшави, однак їхній загальний зміст можна відтворити на підставі звітів керівника Польської делегації при Високій Порті Влодзімєжа Барановського (30 жовтня 1922 року) та радника МЗС Яна Стшембоша (8 листопада 1922 року). Серед іншого в них вперше згадується про “матеріальний стимул”, при чому у зв'язку з цією згадкою можна зафіксувати принаймні дві речі. По-перше, це була ініціатива польського уряду, а не Константинопольського Патріархату. По-друге, дипломати одностайно стверджували, що для тодішнього Патріарха Мелетія (Метаксакіса), який виношував плани перетворення Константинопольського престолу на справжній “другий Рим” Православного світу Оцінки особистості та специфіки діяльності Патріарха Мелетія істориками та церковними діячами дуже різняться. Див. наприклад, різко критичну публікацію: Вселенският Патриарх Мелетий Метаксакис: франкмасон, новатор и икуменист// www.pravoslavie.domainbg.com/02/meletios.html, питання можливого фінансового зиску від визнання польської автокефалії були другорядними. Посланник Барановський так описав деталі переговорів: “Протягом тривалої дискусії з Патріархом Мелетієм я навів всі аргументи, про які мені говорили в Міністерстві, окрім питання плати (викупу), яка, згідно з моїм розпорядженням, була піднята секретарем Делегації паном Рибіньським на спільному інформаційному засіданні 6-го вересня в складі Митрополита Нікейського Василія, першого драгомана Патріархату пана Константінідіса, секретаря Делегації пана Рибіньського і юрисконсульта Делегації пана Папазяна.

Отже, мушу сказати, що Патріарха не вдалося схилити до зміни своєї попередньої позиції. Він є насправді масштабною особистістю та керується в своїй діяльності передусім ідейними міркуваннями, щирий грецький патріот типу Венізелоса [Венізелос Элефтеріос (1864-1936) , премьєр-міністр Греції в 1910-15, 1917-20, 1924, 1928-32, 1933 рр.- А.С.], щодо питань релігійних - мріє про піднесення положення Вселенського Патріарха до положення Папи.

Як характерну подробицю дозволю собі до навести той факт, що аргумент “викупу”, згідно з повідомленням пана Рибінського справив велике враження на представників Патріархату. Однак при наступних моїх візитах до Патріарха жодного разу я не відчував в нього жодного зацікавлення тією стороною справи. Пізніше також це питання жодного разу не ставилося його оточенням - судячи зі всього був наказ не торкатися її” AAN. Ministerstwo Wyznaс Religijnych i Oњwiacenia Publicznego (MWRiOP). Sygn.1003, к.59.

Подібні враження про мотивацію дій Патріарха виніс і Ян Стжембош Ibidem. K.139-144 - радник МЗС, який був куратором “проблеми автокефалії” і протягом 1922-1926 років підтримував контакти не лише з керівництвом Константинопольського Патріархату, але й з вищими церковними достойниками Румунської, Болгарської, Сербської та інших Православних Церков. Труднощі в переговорах з Патріархом Мелетієм він також пояснював його налаштованістю на втілення в життя нереалістичного проекту - перетворення Вселенського Патріарха на такого собі “Православного Папу”. Фанар, вважав Стжембош, насамперед хотів принципового визнання з боку уряду та православних ієрархів підпорядкованості Православної Церкви в Польщі Константинопольському патріаршому престолу, при чому для нього неспівмірно більше важило символічне значення такого визнання, аніж можливі матеріальні зиски, які би з нього випливали.

Таким чином, хоча питання “винагороди” за визнання автокефалії було піднято польським урядом майже одразу після початку переговорів, однак особливої зацікавленості (принаймні - в період Патріаршества Мелетія) в Фанарі не викликало. Це, втім, не означає, що пропозицію відкинули чи про неї забули.

Другий етап переговорів відбувався вже за нового Патріарха. У вересні 1923 року Мелетій був усунутий за вимогою турецького уряду, а на його місце вибраний митрополит Халкідонський Григорій. Патріарх Григорій VII за особистими якостями дуже відрізнявся від свого попередника. Наскільки це було можливо, він продовжував політику, спрямовану на посилення ролі Вселенського Патріархату у Православному світі, однак не мав ані харизми, ані енергійності Патріарха Мелетія. За його патріаршества дуже посилилася роль оточення, яке, в кінцевому рахунку, й вирішувало найважливіші справи. Табу на обговорення фінансової пропозиції з боку Польщі, як це було за часів Метаксакіса, було знято, однак навряд-чи в зміст цих розмов був втаємничений Патріарх Григорій, який підписав Томос, вже перебуваючи на смертному одрі.

Ми не маємо у своєму розпорядженні документів, за якими можна було б відтворити всі деталі цього аспекту переговорів. Припускаємо, що особливих проблем не виникло, оскільки йшлося про досить помірну суму й обидві сторони мали підстави поспішати з домовленістю. Одним з “пришвидшувачів” була хвороба Патріарха Засідання Св. Синоду 11 листопада 1924 року, на якому було прийнято текст Томосу, відбулося під головуванням митрополита Каллиніка, оскільки Патріарх Григорій вже не піднімався з ліжка. Природно, що він вже й не брав участі в остаточному редагуванні документу, а також лише підписав підготовлені листи до посла Кнолла та митрополита Діонісія. Ці подробиці наведено в листі МЗС до Міністерства ісповідань, 8 грудня 1924 року //AAN. MWRiOP. Sygn.1001, к.98-99, однак було ще декілька причин не втягуватися у дріб'язкові суперечки. У листі від 14 листопада 1924 року Міністра Закордонних Справ Алєксандра Скжинського до Прем'єр-міністра і міністра фінансів Владіслава Грабського це пояснено наступним чином: “Посол Кнолл телеграфував мені, що сума, яку вимагає Патріарх Константинопольський і яку ми маємо надати в зв'язку з благословенням автокефальної Православної Церкви в Польщі, становить 12 000 фунтів стерлінгів.

Відповідно до побажання, висловленого Паном Прем'єром на засіданні Політичного Комітету Ради Міністрів під час розгляду згаданої справи, я направив телеграфом розпорядження Послові Кноллу вияснити на місці, чи можна було б отримати благословення дешевше і про результат просив одразу повідомити телеграмою.

При нагоді звертаю увагу Пана Прем'єра на два факти, які змушують поспішати в залагодженні вищезгаданої справи.

а. Умова, яку поставив Синод православних єпископів у Варшаві, проголошуючи автокефалію: уряд зобов'язується отримати благословення від інших Православних автокефальних Церков, а особливо - Константинопольського Патріарха.

в. В 1925 році Патріарх Тихон скликає у Москві Помісний Собор Всеросійської Церкви, на який, напевно, викличе православних польських єпископів, про що він вже офіційно в листі до митрополита Варшавського Діонісія попереджував. Мусимо отже дати нашим православним владикам легальну і канонічну підставу для відмови від присутності на Соборі в Москві.

Взявши все це до уваги, дуже прошу Пана Прем'єра видати відповідне розпорядження для Міністерства фінансів з метою негайного, одразу після отримання від Посла Кнолла інформації про остаточний розмір потрібної суми, переведення відповідних коштів до Константинополя” AAN. MWRiOP. Sygn.1001, к.95-96.

Обидва з наведених в листі аргументів на користь терміновості розв'язання справи можна вважати серйозними. Оголосивши 14 червня 1922 року автокефалію, Св. Синод Православної Церкви в Польщі дійсно ставив перед урядом умову отримання визнання церковної незалежності з боку інших Православних Церков. Це завдання не вирішувалося без згоди Вселенського Патріарха. До офіційного визнання з його боку практично жодна інша Православна Церква не зважилася би зробити такий крок. Подальше затягування переговорів посилювало позицію чисельних противників автокефалії у самій Православній Церкві у Польщі, на що також змушений був зважати уряд. Не досягнувши успіху в Константинополі, важко було б і надалі відмовляти митрополитові Варшавському в праві відновити стосунки з Патріархом Тихоном, відправивши з цією метою спеціальну делегацію до Москви. За дозволом на виїзд цієї делегації владика Діонісій звертався до Прем'єр-міністра у серпні та вересні 1924 року Ibid. Sygn.1002, к.60-61.

Протягом 15-19 листопада МЗС та польська амбасада в Туреччині обмінялися декількома телеграмами, зміст яких міністр Скжинський виклав у другому листі до Прем'єра (20 листопада). У ньому, зокрема, вказувалося, що “сума в 12 000 фунтів стерлінгів, яку бажає отримати Фанар, є остаточною, нижче якої домовитися не вдасться. Порівняно з досягнутим максимальним успіхом вважаю, що сума не є завищеною, оскільки в подібних історичних ситуаціях Фанар бажав значно більшої плати” Ibid. Sygn.1001, к.93. 24 листопада дипломатичним кур'єром відповідну суму було відправлено до Константинополя, у розпорядження посла Романа Кнолла Ibid. K.97. Подальші подробиці, як-от коли, готівкою в руки конкретній особі чи перерахуванням на банківський рахунок були сплачені ці гроші, в переглянутому нами листуванні відсутні.

Підсумки та висновки

Отже, ми можемо вважати остаточно встановленими сам факт виплати "подарунку", а також його розмір - 12 тисяч англійських фунтів стерлінгів. Тепер варто повернутися до заяв Смарагда про триста тисяч швейцарських франків, заплачених урядом, а також версії, базованої на словах професора Віляновського, що це коштувало три мільйони злотих. Задля цього потрібен короткий екскурс в історію грошового обігу першої половини 1920-х років. 1924 був роком грошової реформи в Польщі. Замість знеціненої гіперінфляцією польської марки вводився злотий (обмін проводився за курсом один мільйон вісімсот тисяч марок за один злотий). Нова грошова одиниця була прирівняна до швейцарського франка і подібно до останнього отримала еквівалент в 0,290322 грама золота Дані про курси валют подаються за: htpp:// www.iirzeczpospolita.px.pl/podstawy. html; Алексеев С. Банкноты-призраки. Невыпущенные польские банкноты 1919-1939 гг. //“УНИКУМ”. 1998. №6; htpp:// boriscoins.narod.ru//еngland/kurs.html. Співвідношення до інших валют були такими: за один долар США давали 5,18 злотого, а за один фунт стерлінгів 25,22 злотого. На осінь 1924 року (саме на цей час, оскільки вже на початку 1925 року співвідношення змінилися не на користь злотого) дванадцять тисяч фунтів приблизно дорівнювали трьомстам тисячам швейцарських франків і такій й же сумі в польських злотих. Таким чином цифра, яку назвав Латишенко, не могла не збентежити присутніх на суді представників Міністерства ісповідань, оскільки вона була напрочуд точною. Щодо трьох мільйонів, про які писали Ранєвський та Світич, то тут сталася помилка, однак хто і чи свідомо її зробив, встановити важко. Можливо, помилився сам професор Віляновський (у випадку, якщо він користувався чужою інформацією), можливо була помилка в цитованому конспекті (наприклад - слухач, записуючи триста тисяч цифрами додав ще один нуль). Не можна виключити й навмисного перекручення тексту “задля більшої переконливості” першим, хто на нього послався (тобто Ранєвським).

Єдине, що можна зробити впевнено - відкинути версію про те, що три мільйони складають загальну суму витрат уряду на вирішення справи автокефалії. Дійсно, окрім згаданих трьохсот тисяч злотих уряду довелося виділити кошти на прийом делегації Вселенського патріарха, яка привезла Томос до Варшави у вересні 1925 року, але в даному випадку йшлося про суми на порядок менші за згадану. Наприклад, в архіві збереглися інформації про витрати на прийом делегації під час її перебування в Польщі, зокрема - звіти воєвод Краківського та Львівського. Останній, зокрема, просив Міністерство ісповідань переслати 752 злотих 22 гроші, витрачених на проживання та харчування гостей AAN. MWRiOP. Sygn.1001, k.179. А в Варшаві найбільш серйозною статтею витрат стали подарунки членам делегації золотих панагій, ціною в десять-дванадцять тисяч злотих Панагії було подаровано від імені митрополита Діонісія, однак гроші за них довелося заплатити з спеціального фонду польського МЗС. Див.: AAN. MWRiOP. Sygn.1001, к.186.

Які ж висновки дозволяє нам зробити детальне з'ясування фінансової складової визнання автокефалії Православної Церкви в Польщі?

По-перше, версія про “купівлю” Томосу підтвердилася лише частково. Гроші були заплачені вже після підписання документу і не стільки за саме визнання автокефалії, яке рано чи пізно відбулося б й без витрат з боку польського уряду, скільки за оперативність, з якою Св. Синод підготував цей акт і подав для підписання Патріархові Григорію. На користь такої інтерпретації свідчить і розмір сплаченого - дванадцять тисяч фунтів були для того часу досить значною, але не гігантською сумою і аж ніяк не могли суттєво поправити стан фінансових справ Вселенського Патріархату.

По-друге, хоча “справа підкупу” не є найсуттєвішим елементом в історії взаємин Варшави і Фанару, вона є чудовою ілюстрацією того, наскільки далеким від ідеї відновлення справедливості, пов'язаної з підпорядкуванням Київської митрополії Московському Патріархату, був справжній підтекст визнання польської автокефалії. З огляду на це навряд чи доводиться говорити, що обставини прийняття Томосу 1924 року є набагато канонічно бездоганнішим від тих, які передували підписанню актів 1686-го року На цьому моменті (протиставлені актів 1686 та 1924 років) люблять наголошувати в середовищах, пов'язаних з УАПЦ і УПЦ-КП. Див. наприклад: Губар А. Патрiарший i Синодально-Канонiчний Томос Вселенської Константинопольської Патрiархiї вiд 13 листопада 1924 року та його значення в iсторiї Української Церкви. Київ, 1999 (електронна версія: http://www.vesna.org.ua/txt/gubara/XXst.html)..

По-третє, як би не ставитися до того, в який спосіб польський уряд досягнув благословення Вселенським Патріархом автокефалії, слід визнати: коли б не вдалося зберегти хоча б позірну єдність та спокій в самій Православній Церкві у Польщі жодні “подарунки” не призвели б до такого результату. Про це варто пам'ятати й політикам та церковним ієрархам, котрі сподіваються знайти в Константинополі (чи будь-де ще за межами України) остаточне вирішення питання статусу та юрисдикції Української Православної Церкви.