Характерні риси та тенденції розвитку православної церкви в Україні 1875-1900 років

ХАРАКТЕРНІ РИСИ ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ 1875-1900 РОКІВ

ВОЛОДИМИР МЕША,

кандидат історичних наук, старший викладач кафедри гуманітарних дисциплін Донецького інституту підприємництва (м. Донецьк)

Стаття містить загальну характеристику розвитку православної церкви в Україні останньої чверті ХІХ століття. Показані характерні риси церковного устрою, системи управління, розвитку кадрового потенціалу духовенства, а також особливості участі православної церкви в системі міжконфесійних та суспільних відносин.

Ключові слова: православна церква, церковний устрій, система міжконфесійних та суспільних відносин.

Зростаючий інтерес наукової громадськості до історії православної церкви в Україні постреформаторської епохи 1870-90-х рр. є об'єктивно обґрунтованим з точки зору характеру й масштабів тих змін, які охопили тогочасне суспільство і церкву. Інтенсивний процес формування буржуазних ринкових відносин фактично підривав усталений ритм життя всіх соціальних інститутів і соціальних груп, виводячи їх у русло конкуренції, а відтак - динамічного реформування й пошуку оптимальних моделей самоорганізації.

Зазначена задача, безумовно, вирішувалась в контексті духовного життя країни, зокрема як реформування церковних відносин у православній церкві. Особливо актуальним на той час було питання організації церковного управління та фахової освіти на території України, де, окрім загальних проблем, що постали перед суспільством, яке стрімко модернізувалося, додалися національно-конфесійні пошуки.

Метою статті є аналіз розвитку православної церкви в Україні 1875-1900 років, пошук передумов її національного самовизначення й визначення особливостей її участі в системі суспільних відносин того часу.

Наприкінці 70-х рр. ХІХ ст. трансформаційні процеси охопили й православну церкву в Україні, відносно високий статус якої визначався тим, що митрополит Київський був одним із трьох чинних митрополитів імперії разом із Московським та Петербурзьким, однак його функції вже були зведені до адміністративного порядкування Київською єпархією й представництва в Синоді.

На регіональному рівні Україна залишалась серцевиною РПЦ не тільки з історичної точки зору (як первинне вогнище східнослов'янського християнства), але й як зосередження основної частини православних віруючих імперії. Тут проживала майже чверть населення країни, а за коефіцієнтом щільності православних у парафіях Україна на третину перевищувала аналогічний середньоімперський показник [1, с.14-17, 46-47].

Характер синодального управління церквою зазнавав помітної трансформації. Перший етап його розвитку (урядування обер-прокурора Д. Толстого - 1865-1880 рр.) увійшов в історію як ліберально спрямований. Його сутність полягала в спробах посилення церковного соборноправ'я, зокрема: у тимчасовому відновленні виборності благочинних та керівного складу духовних навчальних закладів; запровадженні практики скликання благочинницьких та єпархіальних рад. Другий - консервативний етап розвитку церковного управління припадає на урядування обер-прокурора Синоду К.П. Побєдоносцева (1880-1905). Його особливістю стало відновлення централізованої адміністративної системи, що означало повернення до практики посадових призначень, посилення церковної цензури, обмеження впливу світських процесів на внутрішньоцерковні.

Зберігала видимість колегіальності й система єпархіального управління. Консисторії залишались присутніми місцями з правами участі в прийнятті рішень, контролі, а також здійсненні церковного судочинства. При цьому влада єпархіального преосвященного залишалась фактично всеохоплюючою. Лише православні церковні братства виступали в ролі організацій, що залучали тисячі парафіян до церковно-регулятивної діяльності, яка була обмеженої для них питаннями доброчинності, церковно-народної освіти й місіонерства.

Отже, непідготовленість духовенства до ліберальних реформ, їх сегментний характер, а також неусталеність політичного й церковного курсу самої Російської держави унеможливили їх практичне втілення. Ця ситуація виявилась особливо вразливою для України, церква якої зберігала історичну пам'ять про втрачене у ХVІІІ ст. власне соборноправ'я.

Сутність трансформації церковних інституцій мала здебільшого кількісний вимір. Так, у зв'язку з помітними демографічними змінами (зростанням у 1875-1900 рр. населення України в 1,5 рази) кількість православних церков збільшилась на 16 %. Україна з показником 10333 мала найбільшу в православному світі кількість храмів, що, незважаючи на посилення релігійної індиферентності інтелігенції, підтримувало загалом високий віросповідний тонус суспільства [2, с.46-47; 49-50].

Адекватно зростала й кількість священнослужителів. Проте, незважаючи на високу щільність населення парафій, організацією служби в Україні займалися переважно двочленні причти (священик - причетник або священик - диякон). Для формування тричленних причтів необхідно було майже подвоїти кількість церковнослужителів. Натомість кількість причетників в означений період скоротилася на 13 %. Ця обставина ускладнювала підготовку служби, звужувала можливості диференційованого підходу духовенства до виконання ним пастирських обов'язків, сприяла їхній формалізації.

Попри те, що в Україні знаходились дві з чотирьох Лавр імперії, кожна з яких мала багату історію й усталені традиції, чернеча аскеза не набула тут такої популярності, як у Росії. Функціонуючі монастирі України становили лише сьому частину монастирів імперії. Не була високою ця частка й на Сході та Півдні України, тобто в регіонах, яким була притаманна відносно висока питома вага переселенців із Росії. Очевидно, тому сприяв багатоманітний, гібридний склад населення й відповідний йому універсальний культурно-цивілізаційний тип ментальності.

Однак в умовах загальної кризи традиційного світосприйняття, викликаної в останній чверті XIX ст. драматичними за глибиною й наслідками ринковими перетвореннями, масовою міграцією населення, розоренням і «пролетаризацією» селянства, Україна зазнала вибухового зростання кількості монастирів (майже на третину) і чернецтва (більш ніж на 40 %). Такої динаміки вона не знала й у наступну епоху трьох революцій (1905-1917 рр.) та світової війни 1914-1918 років.

Духовенство залишалось елітним станом за своїм правовим статусом (подібно до дворянства воно було звільнене від податків і служби в армії), селянсько-міщанським за характером та рівнем доходів. Відносно високий освітній рівень духовенства (священики майже цілковито мали вищу або середню освіту) підкреслював його елітне суспільне становище.

Поступово розмивалась корпоративна замкнутість цієї верстви. З 1869 р. діти священно- й церковнослужителів уже не вважалися приналежними до духовного стану й мали вільно обирати собі професію. Духовна освіта зберігала певну дистанцію від світської (церковною цензурою були пройняті, наприклад, світські програми з філософії, класичної художньої літератури, природничих наук). Натомість, її характеризував високий богословський рівень та ґрунтовні спеціальні знання [3]. Лише серед випускників Волинської духовної семінарії XIX ст. відомими церковними діячами стали митрополит Петербурзький Антоній (Григорій Рафальський), ректор Київської духовної академії Сильвестр (Стефан Мальованський), професор Петербурзької духовної академії К. Лучицький, ординарні професори КДА В.Чехович та А. Олесницький.

Одна з головних проблем полягала в оптимізації моделі матеріального забезпечення пастирів. Незважаючи на зацікавленість у цьому держави й реальне посилення її участі у фінансуванні духовної верстви, частка тих служителів, які знаходилися на казенному утриманні, залишалася незначною. Основні доходи вони отримували від требовідправлення, землеробства та пожертв сільських або підприємницьких товариств.

Маючи потужний кадровий потенціал і розвинену церковну інфраструктуру, православне духовенство України проводило активну місіонерську діяльність, спрямовану проти збільшення прихильників римо-католицької церкви. Що стосується останньої, то дезорганізована й одержавлена після поразки повстань 1830 й 1863 рр., РКЦ продовжувала спиратися на потужну матеріальну базу польської шляхти. Її землеволодіння й підприємництво, особливо у сфері цукроваріння, забезпечували стабільні джерела доходів римо-католицької церкви, збереження її пастви, що прирощувала кількість своїх віруючих за рахунок заборонених греко-католицьких громад.

Відчутним залишався вплив на конфесійну ситуацію Правобережної України єзуїтських центрів Галичини, що перебувала в складі Австро-Угорської імперії.

Незважаючи на репресивно-заборонний характер політики Російської держави щодо РКЦ й масовану протикатолицьку пропаганду православних місій та братств, православній церкві України не вдалося зупинити переходи своїх віруючих «у латинську віру». За неофіційними даними, масштаби цих переходів у 8-10 разів перевищували кількість переходів римо-католиків до православ'я [4, с.109].

Менш успішним для Російської православної церкви в Україні виявилося протистояння нелегальному або напівлегальному сектантському рухові. Розпилене, без явних ознак централізації, поліідеологічне сектантство підтримувало в останній чверті XIX ст. високу динаміку росту. Серед основних причин такої тенденції: падіння авторитету одержавленої православної церкви; лібералізація суспільної атмосфери й розвиток середнього (підприємницького) класу - основної соціальної бази сектантства; ідеологічна та матеріальна підтримка сектантства з боку закордонних місіонерських центрів.

Характерною особливістю етапу став випереджальний розвиток раціоналістичних сект західного походження (баптизму, адвентизму й штундизму) на тлі збереження позицій містичних сектантських громад східнослов'янського коріння (у тому числі молокан, хлистів, мальованців та скопців).

В останній чверті XIX ст. остаточно кристалізувалися основні центри сектантства в Україні: південні та правобережні єпархії стали місцем концентрації раціоналістичних громад, а на південному сході зосередились містичні східнослов'янські.

Закріплений законодавчо статус сектантських течій як «терпимих» і «нетерпимих» дозволяв належати до них лише особам іноземного походження. У протидії забороненому сектантському рухові були задіяні також церковні засоби масової інформації, місіонери парафіяльного, благочинницького та єпархіального рівнів, церковні братства та миряни-активісти. І все ж, в останній чверті XIX ст. сектантство стало реальним і впливовим фактором релігійного життя України. Звідси західні раціоналістичні секти поширювали свій вплив на територію так званої Великоросії.

Натомість старообрядництво, що так і залишилося явищем винятково російської віросповідної культури, рухалося у зворотному західному напрямку, вживлюючись у соціальний ґрунт прикордонних губерній України. У XIX ст. воно продовжувало еволюціонувати в напрямку зближення з офіційною церквою.

Виділяють два періоди, що характеризують урядову та церковну політику щодо старообрядців. Перший із них - репресивний, тривав до початку 1880-х років. Розкольники тих часів не могли записуватися до міських станів та вважати закононародженими своїх дітей. Другий період - ліберальний, розпочався з отримання старообрядцями (1883 р.) громадянських прав, у тому числі на сповідання віри.

Процес поступової суспільної реабілітації старовір'я знайшов свій вияв у реалізації ідеології одновірства - своєрідної компромісної (перехідної) моделі старообрядництва. Це стало наслідком поступової втрати ними віросповідного радикалізму та прагнення суспільної самоізоляції. Наприкінці XIX ст. в Україні налічувалось 8 із 33 одновірчеських церков імперії [5, с. 24-25].

Характерною ознакою розвитку старообрядництва в Україні було те, що в районах, де значно переважало українське населення, наприклад, на Полтавщині та Черкащині, процес його зближення з православною церквою виявився особливо помітним (ідеться про навчання дітей старовірів у православних школах й училищах, їх участь у православних обрядах тощо).

Однак існував ще один аспект політики держави та церкви щодо старообрядницьких громад в Україні. Лібералізація ставлення до старовірів визначалась також прагненнями урядових структур використати їх як чинник впливу на етнонаціональні та етнорелігійні процеси в Україні. Громади старовірів були непорушними форпостами російської мови й культури, стихійно виконуючи російську культуртрегерську функцію.

Загалом, на відміну від політики маргіналізації щодо римо-католицизму та сектантства, держава та офіційна церква проводили щодо старообрядства політику «конфесійної асиміляції».

Відповіддю церкви на виклики ліберально-реформаторської епохи стала активізація її суспільного служіння. Концептуально реформи 60-70-х рр. були інтерпретовані церквою і як «прояв християнської любові держави до своїх підданих», і як створення ґрунту для ймовірних соціальних колізій. Діючи в руслі нейтралізації негативних наслідків реформ, церква зосередила увагу на відносинах із фабрично-заводським робітничим людом. Відкривалися нові парафії в промислових районах міст, церковно-парафіяльні та недільні школи. Проте несистемний характер церковно-просвітницької роботи, її спрямованість на натовп, а не на особу, а також несприйняття духовенством радикальних соціальних настроїв робітництва - усі ці чинники унеможливлювали зближення робітників із церквою.

Відносини духовенства із селянством були ускладнені їх тривалою економічною (поземельною) взаємозалежністю, наростанням земельного дефіциту, масовим розоренням селянства й матеріальним ослабленням церкви, позбавленої можливості використовувати дешеву кріпацьку силу. Водночас духовенство було поєднане із селянством багато в чому спорідненою ментальністю сільських трударів, самою філософією сільського способу життя.

За нових умов церква була змушена стати арбітром у трикутнику «селяни - поміщики - держава». Пастирі вгамовували селянські бунти на ґрунті перерозподілу землі, сплати податків та виконання орендних зобов'язань. Спектр поглядів духовенства на суспільні процеси коливався в широкому діапазоні, а саме: від інформаційної співпраці з поліцією до незаангажованого арбітражу й прямої участі в бунтах на боці селян (справи з неблагонадійності священиків були зафіксовані в усіх єпархіях України) [6, арк.1, с. 5].

Важливою виявилась загалом конструктивна позиція православного духовенства в урегулюванні конфліктів селян з орендарями-євреями, що сприяло припиненню або попередженню єврейських погромів початку 1880-х років.

Остання чверть XIX ст. дала духовенству перший досвід участі в місцевому самоуправлінні. Незважаючи на те, що владна монополія на цьому управлінському рівні залишилась за дворянством, а самі пастирі найпослідовніше відстоювали власні кастові інтереси, вони отримали змістовні уроки практичної політики. Це дозволило церкві вільніше орієнтуватися в системі нових відносин між різними суспільними верствами.

Важливим виявом суспільної функції церкви стала її народно-освітня діяльність. Після тимчасового занепаду церковної школи, викликаної низьким рівнем її матеріального забезпечення та конкуренцією із земськими освітніми закладами, розпочався процес її масштабної регенерації. Підтримана державою, церковно-парафіяльна школа (ЦПШ) пережила в 1880-90-і роки своє останнє передреволюційне піднесення: кількість закладів майже потроїлась (до 8 тисяч), частка вчителів із вищою та середньою спеціальною освітою зросла вдвічі, а фінансування церковних шкіл з державного казначейства виросло до 7 млн крб. на рік, тобто в 100 разів. Однак навіть за цих обставин ЦПШ задовольняли освітні потреби лише п'ятої частини дітей шкільного віку. До того ж у суспільстві наростала підтримка ідеї секуляризації освітньої справи [7, с. 44].

Зазнав певної трансформації вплив церкви на національні процеси в Україні. В умовах відродження українофільства у світському середовищі православне духовенство продовжило реалізацію великодержавної та великоцерковної політики. Вона проявлялась передусім у кадровій політиці (не більше третини єпископату мала українське походження), а також у щоденних проповідях, у церковних засобах масової пропаганди, у практичній співпраці духовенства з охоронними структурами щодо виявлення українофільських настроїв.

Разом із тим, розкол у середовищі російської інтелігенції й поява в ньому вузького пласту національно-демократичної еліти (М. Чернишевський, М. Добролюбов, М. Некрасов та ін.) поступово поширювався й на церковну сферу. Зокрема, національно-ліберальна традиція зароджується в церковній пресі. Підтвердженням цього стала поява компліментарних щодо української мови та культури статей “Церковно-общественного вестника”.

З іншого боку, українофільська ідеологія поширюється серед учнівства духовних навчальних закладів, особливо в семінаріях Правобережної України. Налагоджувалася їх співпраця з “Просвітою”, “Українським клубом”, а з 1890-рр. - контакти з українськими політичними партіями. Це явище можна вважати цілком закономірним, адже зі священицьких родин лише в XIX ст. вийшла ціла плеяда видатних представників українського національного відродження. Серед них: П. Гулак-Артемівський, І. Нечуй-Левицький, О. Бодянський, П. Житецький, О. Лотоцький, М. Грушевський, М. Міхновський, С. Єфремов. Показово, що саме з цими іменами пов'язана організація всього національно-визвольного руху в Україні XIX - початку XX століття.

Потенціал церковного українофільства наростав також завдяки етнографічній та краєзнавчій діяльності викладачів семінарій (М.Симашкевича, В. Якубовського), діячів історико-статистичних комітетів та церковно-археологічних музеїв (Є. Сицинського, М. Яворівського, М.Петрова) [8, с. 80-84].

В останній чверті XIX ст. відбулась історична зустріч світської та духовної інтелігенції України на творчому полі видавничої діяльності (заснування журналу “Киевская старина” й підготовка до видання україномовного Євангелія).

Висновок

Таким чином, православна церква в Україні 1875-1900 рр. змінювалася під впливом реформованого суспільства. Зберігаючи високий потенціал консерватизму, вона розпочала пошук оптимальнішої моделі церковного управління, організації духовної освіти й матеріального забезпечення церковно- і священнослужителів. Важливим чинником її більш динамічного розвитку стала також боротьба за паству з римо-католицькою церквою та неформальними сектантськими рухами, яка мала мінливий успіх. Разом із тим, на фоні традиційного статусу одержавленої церкви з рельєфно вираженими охоронницькими функціями та монопольними правами в діючому поліконфесійному просторі з'явилися помітні прояви соціального конструктивізму, були примножені передумови майбутнього українського автокефального руху.

Література

1. Підрах. за: Извлечение из всеподданнейшего отчета обер-прокурора Св. Синода за 1876 г. - Спб., 1877. - Приложение. - С. 14-17; Всеподданнейший отчет... за 1900 г. - Спб., 1903. - Приложение.

2. Підрах. за: Всеподданнейший отчет... за 1876 г. - Приложение. - С. 45-46; Всеподданнейший отчет... за 1900 г. - Приложение.

3. Тальберг Н. История церкви. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.rrotov.org./ libr_min/t/talberg/ talb.24.

4. Надтока Г. М. Римо-католицька церква під владою Російської імперії / Г. М. Надтока // Історія релігій в Україні: У 10 т. - Т.4. Католицизм. - К., 2001.

5. Чельцов М. Единоверие за столетний период существования его в Русской церкви / М. Чельцов // Миссионерское обозрение. - 1900. - Июль - август.

6. Центральний державний історичний архів у м. Києві. - Ф.1191. - Оп. 5. - Спр. 2. - Арк. 1; Деятельность духовенства во время еврейского погрома // Церковно-общественный вестник. - 1881. - № 91.

7. Средства содержания церковных школ // Записка о церковних школах. - Приложение 1. - Б.м. - Б.г.

8. Зінченко А. Визволитися вірою. Життя і творчість митрополита Василя Липківського / А. Зінченко. - К., 1997.