Розвиток обновленського руху в східному регіони України у 20-х роках ХХ століття

Андрій Фесенко

Розвиток обновленського руху в східному регіони України у 20-х роках ХХ століття

Початок 20-х років ХХ століття був важким періодом розвитку України. По-перше, відбувається інтенсивна відбудова сільського господарства, зруйнованого за роки громадянської війни, та виправлення наслідків впровадженої політики “воєнного комунізму”. По-друге, тривають пошуки нових способів побудови державного устрою комуністично-соціалістичного зразка. Відпрацьовуються схеми взаємовідносин між новими радянськими республіками, державними органами та громадськими інституціями. Істотні зміни відбуваються і в галузі духовності: формуються нові прояви соціальних ініціатив; виникають численні громадські організації; культурно-просвітницькі, наукові та спортивно-оздоровчі товариства; активними темпами розвиваються релігійні конфесії.

Показовою для цього періоду стає державно-конфесійна політика. Загалом узятий радянською владою державний курс, спрямований на боротьбу з релігійними організаціями, не зазнає змін. Створюються лише нові форми і трансформуються методи цієї боротьби. Паралельно з акцією вилучення церковних і монастирських коштовностей держава проводить кампанію щодо розколу православного духовенства за допомогою підтримки так званої “прогресивної” частини кліру й утиску “реакційної”. Саме завдяки підтримці влади розгорнувся обновленський рух, що тлумачився в радянській літературі як реакція кліру на “антинародну” позицію патріарха Тихона. Обновленці відмовляються від політики ворожнечі з радянським ладом, і розгортання обновленського руху відбувається за значної підтримки партійно-державного апарату, якому було вигідно мати абсолютно лояльний до радянської влади церковний рух.

Вагомий внесок у дослідження проблеми розвитку обновленського руху в східному регіоні України у 20-х рр. ХХ ст. зробили сучасні українські історики. Праці В.І. Сілантьєва, В.О. Пащенка, М.М. Кузьменка, О.Д. Форостюка, В.В.Ченцова та інших розкривають особливості політики радянської влади щодо розколу православної церкви у 1920-х рр. на території України, методи її проведення та наслідки. Дослідники викривають механізм проведення таємної антирелігійної політики через розкольницькі дії державних органів у надрах правосланої церкви. Разом з тим у вітчизняній науковій літературі окремо не розглядається регіональний аспект розвитку обновленського руху в Україні та проблеми співпраці між деякими православними течіями та радянськими структурами в 20-ті роки ХХ століття на східній території України. Це, на наш погляд, обумовлює актуальність обраної теми.

Мета дослідження - проаналізувати та узагальнити особливості розвитку обновленського руху в східному регіоні України у 20-х рр. ХХ ст.

Комуністичні лідери вважали, що у радянських республіках було чимало православних священників, здатних співпрацювати з владою з метою боротьби проти патріарха Тихона і церковного єпископату. Як зазначається у звіті органів ДПУ за 1922 р., „скориставшись кампанією вилучення церковних цінностей, було підготовлено розкол церкви. Викликаний розколом антагонізм між окремими групами духовенства не визначає часовий інтервал та регіон країни, до яких вони належать” [1, арк. 53].

Головна роль у впровадженні такої релігійної політики відводиться державним органам і насамперед діяльності спеціально створеного для цього VI (згодом ІІІ) відділення таємно-політичного відділу ДПУ, начальником якого був призначений Євген Тучков. Цей підрозділ відігравав величезну роль у справі руйнування церкви. Ним започатковується в церковному середовищі агентурна мережа, проводиться кампанія з вилучення церковних коштовностей, викриваються і знищуються «контрреволюційні» організації церковників. У 30-х роках ці обов'язки були покладені на ІІІ відділ V управління НКВС по боротьбі з церковно-сектантською контрреволюцією [2, c. 93-94].

На початку 1922 року за підтримки радянських органів у лавах Російської православної церкви розпочалася „церковна революція”, що спричинила розкол і смуту серед духівництва і віруючих. Спершу владою про стимульовано процеси відновлення активної позиції стосовно „обновленства” (обновленського руху) православної церкви. Щодо цього терміна існує багато думок та суперечок. Деякі дослідники ототожнюють з терміном “обновленство” церковні утворення “Жива Церква”, “Союз церковного відродження”, “Союз громад давньоапостольської церкви”, “Група прогресивного духовенства та мирян” та ін. У монографії В. Пащенка, А. Киридон “Більшовицька держава і православна церква в Україні (1917-1930-ті роки)” [3] наводиться цитата з одного звіту агітпропу ЦК КП(б)У: “Обновленський рух під різноманітними назвами охопив майже всю Україну, але це нас не повністю задовольняє, оскільки наша мета полягає в розвитку і зміцненні руху “Жива церква”, щоб використати його для ужалення тихонівщини і лише після того провести розкол у самому обновленському русі”. Водночас авторами зазначається, що “справжнє обновленство виникає як явище закономірне, як відповідь часу, бо воно диктувало церкві в нових історичних умовах необхідність прагматичного оновлення. Розв'язання останнього мало відбутися у двох площинах: на рівні взаємодії з владою і як реформування внутрішньоцерковного життя” [3, с. 127-128].

Історію обновленського руху в Російській православній церкві ХХ століття можна поділити на кілька періодів, межею між ними виступають революційні події лютого-жовтня 1917 року та робота Всеросійського помісного собору 1917-1918 років.

Закономірною реакцією на внутрішню кризу стало розшарування духовенства, в середовищі якого виявилися різні суспільно-політичні течії, іноді повністю протилежні за змістом - від суворо традиційних до тих, що пропагували оновлення церкви. Прагнення частини духівництва до реформування церкви, яке зародилося ще у 60-ті роки ХІХ століття, але особливо виразно окреслилося в церковних колах на початку ХХ століття, стало етапом розвитку церковної ідеології. Підґрунтям сплеску руху, що спостерігався в 1905-1907 роках, були настрої християнського соціалізму, щире прагнення розв'язати накопичені проблеми в російському православ'ї. Програми радикально-реформаторських течій, представлених "Групою 32-х" в роки першої революції і "Союзом демократичного православного духівництва і мирян" після Лютневої революції, містили вимоги відокремлення церкви від держави, демократизації церковного управління, дешевої церкви, введення нового стилю і принципу шлюбу стосовно єпископату, неприйняття монархії і патріаршества і т.ін., які споріднювали їх з тими, що були в обновленському русі у 1922 р.

На цьому етапі обновленським рухом розробляється ціла низка програм, які передбачали модернізацію практично всіх аспектів традиційно російського православ'я: від устрою церковного життя, канонів і обрядовості до догматики, соціальних концепцій та етичних положень. Але, окрім потреби оновлення внутрішнього устрою життя церкви, все ж таки першість у цих програмах закріплювалася за необхідністю політичної переорієнтації РПЦ на нормалізацію її взаємин з радянською владою.

Ілюстрацією перших кроків “співпраці” радянської влади та обновленців на території України може стати шифротелеграма Катеринославському губкому КПУ від 14 серпня 1922 р. за підписом секретаря ЦК КПУ Д. Мануїльського: “Збори і з'їзди дозволяти тільки обновленському духівництву і тільки обновленським мирянам. Прибічникам патріарха Тихона не дозволяти ані зборів, ані з'їздів. Ініціаторів заарештовувати і передавати до суду. Необхідно усунути від усіх важливих посад прибічників Тихона, супротивників обновленського руху. Приходські ради підлягають “чищенню”. До нових приходських рад повинні бути обрані не чорносотенці і навіжені, а церковнообновленці. В губвідділі ДПУ повинні бути обов'язково особи, що займаються спеціально справами обновленської церкви і руху автокефалістів, такі, що спостерігають за релігійними громадами взагалі і за порядком їх реєстрації. Антирелігійні диспути, прилюдні лекції, мітинги скасовуються надалі до одержання відповідних директив від ЦК КПУ. Провести ряд процесів проти прибічників патріарха Тихона і автокефальної церкви, яка дотримується петлюрівської орієнтації, з винесенням смертних вироків” [4, арк.22]

Таким чином, розглядаючи причини виникнення та діяльності обновленського руху в православ'ї на початку 20-х років ХХ століття, на нашу думку, слід погодитися, що обновленство постає цілком закономірним явищем, яке обумовлено розвитком соціально-політичної ситуації в країні та ситуації у православній церкві. Причини активізації обновленства можна розглядати з кількох позицій: з одного боку, це логічне продовження ліберально-реформаторського руху ІІ пол. ХІХ - початку ХХ століття, який проявився у намаганні частини духовенства порозумітися з радянською владою задля вирішення внутрішньоцерковних проблем (загрози саморуйнування та самоліквідації); з іншого боку, сама радянська влада мала намір скористатися внутрішньоієрархічними протистояннями задля розвінчання образу церкви в очах православних мирян та руйнування її зсередини; також необхідно враховувати проблему власної безпеки священників і безпеки їх родин, а саме приєднання до політично найбільш безпечних церковних фракцій [5].

Один з перших кроків у процесі становлення обновленського руху було зроблено Державним політичним управлінням, за ініціативою якого 6 травня 1922 року патріарх РПЦ Тихон (Бєлавін) був ув'язнений за звинуваченням в організації контрреволюційної діяльності з вилучення церковних цінностей. Вже 12 травня 1922 року обновленська делегація у складі митрополита О.Веденського, священників В. Красницького, С. Калиновського, О. Бєлкова і псаломщика Стадника мала тривалу розмову з патріархом Тихоном, який перебував під домашнім арештом на Троїцькому подвір'ї. Обновленці поклали відповідальність на патріарха за те, що його послання від 28 лютого 1922 року, звернене до православних мирян з приводу кампанії з вилучення церковних цінностей, було сигналом до “спалаху громадянської війни церкви проти радянської влади”. Делегація поставила вимогу перед патріархом: негайно скликати Помісний собор “для устрою церкви”. Пізніше Тихон підписав резолюцію про передачу своєї влади до проведення Помісного собору одному з вищих православних ієрархів [6, с.10].

Обновленці створюють Вище церковне управління „Живої Церкви” (ВЦУ), діяльність якого спрямована на заміну патріарха Тихона та захоплення всієї влади у свої руки. 16 червня 1922 року архієреї Сергій Старгородський, Євдоким Мещерський та Серафим Мещеряков оприлюднили в газеті “Живая Церквь” заклик про визнання нової церковної влади та виявлення до неї покори. 29 квітня - 9 травня 1923 року в Москві відбувається Помісний собор обновленської церкви, який позбавляє патріарха Тихона патріаршого сану й чернецтва. Також приймається багато доленосних рішень для обновленської церкви: перехід на григоріанський календар; дозвіл для священників на другий шлюб; закриття монастирів та збереження “культу мощів” православних святих; замість ВЦУ було створено новий виконавчий орган - Вищу церковну раду (ВЦР). І, як слушно зазначає український дослідник В. І. Силантьєв, на місці єдиної раніше РПЦ створюються дві самостійні церкви: патріарша (“тихонівська”), що об'єднала прихильників патріарха Тихона, та “обновленська” церква, що об'єднала прихильників проведення церковних реформ [7, с.61].

У сучасній дослідницькій літературі існує декілька версій щодо часу появи обновленського руху на території України. Частина істориків доводить, що він з'являється в Україні ще на початку 1920 року [8, с. 188], деякі дослідження подають нам період 1922-1923 [9, с. 254], дехто наводить дату 25 жовтня 1923 [10, с. 307], але ми поділяємо точку зору В. Пащенка та А. Киридон, які визначають появу обновленського руху не раніше середини 1922 року [11, с. 134].

З травня 1922 до 1923 року обновленство проникає та поширюється на українських землях. У зв'язку з тим, що столиця Української республіки була на той час у Харкові, обновленці перш за все хотіли закріпитися у Харкові, щоб, використовуючи авторитет столичного міста, добратися до Києва. Обновленці шукали міцнішого ґрунту серед своїх прибічників, вони зорганізували власне управління на федеративних засадах, сформувавши на території України філії з тих елементів (переважно міських), що залишилися поза впливом УАПЦ та тихонівської церкви. Таким чином, починає швидко формуватися український варіант російського обновленства, який приваблював українських парафіян демократичними реформами внутрішньоцерковного життя, канонічністю своєї ієрархії та лояльним ставленням до радянської форми влади. Тому вже 25 жовтня 1923 року на соборі у Харкові проголошується утворення обновленської “Живої Церкви” в Україні. Її предстоятелем став митрополит Пимен (Пєгов), який співпрацював з ДПУ .

Спочатку обновленський рух на території України таємно підтримували радянські органи, поступово він поширюється у Донецькій, Харківській, Катеринославській губерніях, витискаючи прибічників тихонівської церковної влади та захоплюючи їх храми. Миряни, за свідченнями радянської документації того періоду, “мали досить туманне уявлення про церковний переворот, що відбувався” [12, арк. 58]. У багатьох містах та селищах проводилися збори духовенства та мирян, на яких ухвалювалися рішення про входження до групи “Живої Церкви”, обиралися комітети, до яких входили місцеві “живоцерковні” священнослужителі [13, с. 62].

У пресі, зокрема в обновленському журналі “Живая Церковь”, що видавався у Москві, можна знайти дуже цікаву інформацію про початок діяльності обновленців в Україні: “Офіційний відділ: 13 вересня 1922 року затверджене Харківське єпархіальне управління. 20 вересня Вповноваженим ВЦУ по Харківській єпархії призначений прот. Бєлінський. 4 жовтня: архієпископ Костромський Серафим (Мещеряков) переміщений на Харківську єпархію” [14, с. 19]. Київська газета “Понедельник” публікує таку інформацію: “До Києва прибули члени Харьківської “Живої Церкви”, голова Єпархіального управління священник Шаповалов і член управління Бєлінський. Метою їх візиту є ознайомлення зі становищем церкви на місцях, головним чином у м. Києві. Представники “Живої Церкви” відвідали митрополита Михаїла та українських автокефалістів ...” [15].

Після того як обновленці змогли на початку 1923 року (не без активної роботи органів ДПУ) усунути від церковного управління українського екзарха Михаїла (Єрмакова), попри його лояльну позицію щодо радянської влади; 13-16 лютого 1923 року у Києві відбувається Всеукраїнський церковний обновленський з'їзд духовенства і мирян. На цьому з'їзді було ухвалене рішення про створення для тимчасового керівництва українською церквою Всеукраїнського вищого церковного управління; визначена позиція обновленства щодо інших релігійних об'єднань; дана різка оцінка спроби митрополита Михаїла проголосити восени 1922 р. автокефалію РПЦ у республіці з точки зору відокремлення від церковно-обновленського руху і не підпорядкування Всеросійському вищому церковному управлінню, а також вважати постанову з'їзду про звільнення м. Михаїла канонічно вірною і позбавити його звання екзарха, як залишок патріаршества. [16, арк. 220-225]. З аналізу наведених уривків можна зробити висновок, що обновленці досить активно почали переходити до прямого захоплення церковної влади у головних містах України.

Документи ДПУ переконливо засвідчують те, що за допомогою органів радянської влади та шляхом ізоляції противників “Живої Церкви” вивільнялися місця у церковному керівництві для обновленців. Квітень 1923 року: “Харківська губернія. На обліку тихонівців 45 осіб. Після арешту групи тихонівців (16 осіб) група “Живої церкви” активізувалася. Донецька губернія. Заарештовано п'ятеро тихонівців та нелегальну організацію Бахмутського єпархіального управління”. Липень 1923 року: “Операція з виявлення цінностей у Видубицькому монастирі ... Заарештовано архієпископа Митрофана, настоятеля монастиря, єпископа Назарія ... Заарештовано протоієрея Нікольського - лідера екзархістів в Уманському окрузі”. Листопад 1923 року: “Єлисаветградський округ. Найбільш активні тихонівці були піддані суду та отримали по 6 місяців ув'язнення. Першотравневий округ. Завдяки заходам ДПУ 17 із 32 священиків перейшли до обновленців” [17].

Хоча обновленський рух і не мав особливої популярності серед православних віруючих, але він продуктивно діяв у тісному зв'язку з органами ДПУ та НКВС. Обновленцям вдалося в середині 1923 року поширити свій вплив на частину православних парафій у Центральній та Східній Україні (Харківська, Катеринославська, Одеська та частина Донецької губернії). Слабкі позиції були в центральній частині країни (Подольська й Київська губернії). Найбільш уразливе становище було у Волинській, Полтавській та Чернігівській губерніях [18, с.67].

Виражена політика радянського уряду з підтримки обновленців проявляється під час підготовки та проведення харківського собору. Як зазначалося вище, 25-27 жовтня 1923 року у Харкові було проведено обновленський собор, на якому проголошено створення Української синодальної церкви на чолі з митрополитом Пименом (Пєговим). Синод складався з 5 осіб. ВУВЦУ змінювалося на Всеукраїнський православний священний синод, який прийняв статут групи православного білого духовенства і мирян “Живої Церкви” в Україні. Задля легалізації своїх дій обновленці активно проводили єпархіальні збори, які ухвалювали постанови собору та створення нового керівного синоду.

Постанови харківського собору були важливими не тільки для організаційної роботи українського обновленства, але й для зміцнення відносин з радянською владою. Ще у жовтні 1923 року, як зазначає О.Д. Форостюк, згідно з таємною інструкцією НКВС УСРР перед повітовими ліквідкомами було поставлене завдання сприяти обновленцям щодо “чистки парафій” від “усіх тих, хто виступає проти соціалістичної революції, хто не погоджується, хто належить до чорносотенської тихонівської церкви”, а також розірвати договори з тими “чорносотенцями”, з якими вони були укладені раніше. Обновленські священики виявляли такі громади і доповідали на них владі [19, с. 103]. Харківський губернський комітет групи „Живої Церкви” в листі до ВУЦВК повідомляв: “У місцевостях Харківської губернії, що відійшли до Донецької губернії, як наприклад, у м. Слов'янську та його повіті, парафіяльні храми, як і раніше, продовжують перебувати в руках контрреволюційного та куркульського елемента, який не бажає розлучатися з прагненням перетворити православну церкву на знаряддя вітчизняної революції”. Через те що “в церкві” засіли “ворожі радянському устрою елементи”, Харківське єпархіальне управління просило уряд скасувати укладені з нею договори [20, акр.47].

В середині 1923 року у радянській державі виникають проблеми на міжнародному рівні, приводом для чого стала неприкрита антирелігійна політика і гучні справи з обвинуваченням православних священнослужителів у зраді та подальша їх страта. Також масштабного обговорення у міжнародній пресі набуває справа патріарха Тихона. Для радянської влади залишався дуже важкий, але необхідний шлях - компромісна угода з патріархом.

Умови "компромісу" з патріархом були основними положеннями майбутнього "покаяння", остаточний варіант тексту якого вимагалося погоджувати з Політбюро ЦК РКП(б). Політбюро ЦК РКП(б) повністю схвалило пропозиції секретаря ЦКК Є.М.Ярославського на засіданні 14 червня 1923 р. Отже, залишалося примусити патріарха Тихона підписати документ, підготовлений ДПУ, Антирелігійною комісією ЦК РКП(б) і схвалений Політбюро ЦК РКП(б) [21, с. 88].

Через два дні 16 червня 1923 р. патріарх Тихон написав відому заяву до Верховного Суду РРФСР "...Я відтепер Радянській владі не ворог". Голова церкви визнав свої дії відносно радвлади ворожими, правильність рішення суду про притягнення його до кримінальної відповідальності за пред'явленими звинуваченнями за антирадянську діяльність і просив змінити йому запобіжний захід, звільнивши з-під варти. Він заявив, що остаточно і рішуче відмежовується як від зарубіжної, так і внутрішньої монархічної білогвардійської контрреволюції [22, с. 280]. Патріарх дійсно сам підписав заяву, і автограф його є справжнім. Але це був "випадок примусового авторства" [23, c. 18]. Проте з 6 пунктів умов, пред'явлених патріарху Тихону владою, він виконав не всі - розкаявся в "злочинах" і визнав за справедливий суд над ним, висловив своє лояльне ставлення до влади, заявив про відмежування від контрреволюційних організацій. Але, незважаючи на всі зусилля влади, він не проявив на адресу зарубіжного православного та католицького духівництва необхідного „відмежування”.

Після ухвали Антирелігійної комісії ЦК РКП(б) від 26 червня 1923 р. патріарх Тихон був звільнений з ув'язнення у внутрішній в'язниці ДПУ і переведений знову до Донського монастиря. Але слідство стосовно нього не припинилося. Таким чином ДПУ зберігало можливість маніпулювати патріархом і нав'язувати йому свою волю.

"Розкаяння" Тихона було неоднозначно сприйняте в церковних колах і серед віруючих - від збентеження до полегшення. Емігрантська преса спочатку запевняла, що це чергова фальшивка більшовиків, але потім заявила про далекоглядність вчинку патріарха. Найменш стійкі кола обновленців після заяви патріарха Тихона стали переходити на його бік, ускладнивши тим самим становище обновленського руху.

Спад активності обновленців, спричинений відповідними діями патріарха Тихона, простежувався як у Росії, так і в Україні. За статистичними даними про церковні приходи на східних територіях України станом на початок 1925 року, в губерніях православні сили були такими: Харьківська губернія - обновленці (400), тихонівці (246), автокефали (4); Донецька губернія - обновленці (190), тихонівці (260), автокефали (-); Катеринославська губернія - обновленці (180), тихонівці (370), автокефали (12). Загальна кількість приходів обновленців в українських губерніях сягала 2350 од., тихонівців - 4176 од., автокефалів - 1061од. [24, арк.64].

Незважаючи на всебічну допомогу органів радянської влади, українським обновленцям не вдалося кількісно та якісно подолати тихонівців. За свідченнями В.В. Ченцова, у 1924 році “Жива Церква” налаштувала проти себе значну частину віруючих, і в 1925 році вирішальних успіхів у боротьбі з тихонівцями досягти не вдалося. Стратегічне завдання - досягти того, щоб “церковний рух зі своїми органами реально перебував під нашим контролем та керівництвом”, начальникам ДПУ УСРР виконати не вдалося. Тоді вони змінили тактику боротьби: “У роботі з тихонівцями потрібно застосовувати репресії та заслання, але не в такій формі, як раніше. Конче потрібно дістати антирадянські матеріали на осіб, що висилатимуться” [25, с.246].

Показовим у заангажованому ставленні радянського уряду до релігійних конфесій є березневе засідання 1925 року Всеукраїнської антирелігійної комісії, на якому приймається цілий ряд рішень щодо всілякої підтримки обновленців: проведення політики обмеження тихонівщини через радянські, адміністративні та інші органи влади (заборона розповсюдження релігійної літератури, проведення церковних зборів та ін.); надання автокефалії українській церкві із затвердженням її Всеросійським синодом; всіляке поліпшення податкового тягаря і посильна допомога у пошуках приміщень для проведення богослужінь [26, арк.56-56 зв.]. У квітні 1925 року пленум ЦК КП(б)У ставить задачу органам ДПУ “дізнатися про настрій тихонівського духовенства” [27, арк.59]. Але “всіляка” допомога органів влади не завжди приносила очікувану користь. Станом на 1 липня 1925 року у статистичних відомостях про кількість православних церковних громад та кількість їх членів у східних регіонах України склалася така картина (табл. 1):

Таблиця 1. - Відомості про православні церкви і громади на Сході України [28, арк.63]

Після того, як органи Державного політичного управління прозондували “настрої” прихильників патріарха Тихона, вони запропонували обрати нову лінію руйнування православної церкви зсередини за рахунок створення нового церковного угруповання. Особливістю цієї організації мала бути “сувора канонічність керуючих архієреїв”, до того ж вона повинна була опозиціювати УАПЦ, домагаючись повної автокефалії Української церкви та українізації богослужіння [29].

Організатором нового розкольницького руху став заступник екзарха України, що керував Харківською, Катеринославською та Донецькою єпархіями, архієпископ Йоаникій (Соколовський), добре підготовлений та завербований радянськими органами ще в період кампанії з конфіскації церковних цінностей 1922 р. Нове церковне угруповання отримало назву Братське об'єднання українських автокефальних церков (далі БОПУПАЦ). Загалом було залучено ще чотири єпископи (з 26, що перебували на той час на території України): єпископ Сновський (Іваницький), єпископ Подільський Павло (Погорілко), єпископ Лубенський Феофіл (Булдовський) та єпископ Золотоноський Сергій (Лабунцев). Вони і стали ініціаторами проведення собору єпископів України, що відбувся 4-5 червня 1925 року у м. Лубнах (Полтавської губернії). На соборі мали зібратися ще 20 єпископів, але ніхто не приїхав. Завітав тільки єпископ Йосиф, що проїжджав на той час Полтавською губернією, але відразу залишив зібрання [30, арк.2].

На Лубенському соборі було прийнято ряд постанов, які координували подальший розвиток цього розкольницького руху: собор підтверджував свою канонічність через посилання на постанови Всеросійського помісного собору 1918 року про надання автономії українській церкві та собору єпископів України 1922 року, який проголосив УПЦ автокефальною; були засуджені діяльність тихонівського та липківського руху та релігійні рухи, які емігрували за кордон; окремо постановили “до обновленців ставитись лояльно” [31, арк.21]. Члени зібрання підкреслювали свою лояльність у ставленні до радянської влади і визнавали неприпустимим ведення антирадянської агітації керівниками церков і духовенства.

Лубенський собор визнав за необхідне проведення українізації богослужіння. Виконавчим органом собору було призначено президію у складі голови, двох заступників і одного секретаря. Голова мав жити в Харкові і носити титул архієпископа всієї України. До складу президії увійшли голова - єпископ Павло (Погорілко), його перший заступник - архієпископ Іоаникій (Соколовський) і другий заступник - Феофіл (Булдовський) [32]. Кількість чинних єпископів на початку 1926 року збільшилася до 7. Основна кількість прибічників БОПУПАЦ припадала на Катеринославську, Донецьку, Харківську, Полтавську та Подільську єпархії, тобто ту частину території України, звідки були єпископи Лубенського собору. В Україні їх визнало понад 2000 приходів, із числа приходів тихонівської спрямованості [33, арк.22]. Ситуація в Східній Україні місцями була різною. Так, наприклад, за статистичними даними, на початок травня 1927 року на території Луганщини було 24 громади БОПУПАЦ, в Артемівську - 14 громад, 5 громад нараховувалось у Сталінському окрузі та зовсім не було в Старобільському та Маріупольському окрузі [34, арк.9].

За допомогою нового церковного руху БОПУПАЦ, створеного радянськими органами всередині православної церкви, ДПУ переключилось на боротьбу з розкольниками і тимчасово забуло про обновленців. Зміцненню обновленського руху сприяв Всеукраїнський помісний собор обновленців. На ньому у травні 1925 р. проголосили автокефалію УПЦ. На жовтневому Всесоюзному соборі обновленців у 1925 році затвердили рішення Всеукраїнського помісного собору. Ще одним фактором у тимчасовому зміцненні обновленців було визнання їх Вселенським патріархом.

Позиції обновленського руху на зламі 1925-1926 року були ще досить міцними у Харківському, Бердичівському, Першотравневому, Павлоградському, Сумському та Черкаському округах. Зростає кількість приходів на початку 1925 року (2900) - на початку 1926 року (близько 3500) [35, арк.5]. Це був найбільший ріст кількості парафій обновленців в Україні.

Починаючи з 1927 року обновленський рух залишається без активної допомоги радянських органів влади та стикається з багатьма проблемами. Відчутних результатів у боротьбі з автокефалами та тихонівцями вони не досягли. Наступники патріарха Тихона митрополити Петро та Сергій продовжували жорстоко боротися з обновленцями і завжди представляли їх в очах мирян як авантюристів. Обновленці були вимушені провести реорганізацію і на ґрунті трьох обновленських груп створити нову церковну організацію - Російську православну церкву (РПУ), яка керувалася священним синодом. РПЦ відмовляється від реформаторських дій своїх попередників: практично не проводиться хіротонія Хіротонія- обряд рукоположення. одружених єпископів, священикам забороняється другий шлюб та ін. Вагомими причинами падіння авторитету обновленців та їх впливу на Україну відомий український дослідник В. І. Силантьєв визначає слабку матеріальну базу; пасивність рядових обновленських священиків, яка живилася страхом залишитися без матеріальної підтримки або побоювання за свої сім'ї перед радянською владою та ін. [36, с. 95-96].

У 1927 р. обновленням навіть не вдалося провести урочистостей на честь свого 5-річного ювілею. У наступному 1928 році був відмінений черговий обновленський собор. А у 1930 році обновленський синод православних церков ліквідує автокефалію української церкви [37]. До обновленців втрачають інтерес не тільки прості миряни, але й радянська влада, оскільки вони не виправдали їх очікувань. На відміну від них, Російська православна церква, попри великі втрати, продовжувала ефективно діяти, мала безліч прихильників.

Підсумовуючи вищевикладене, необхідно зазначити, що у 20-ті роки ХХ ст. на східній території України радянська влада вела цілеспрямовану боротьбу з релігією, складовою частиною якої була репресивна антирелігійна політика щодо представників духовенства, віруючих різних конфесій. Після того як більшовикам не вдалося відразу подолати православну церкву, політика радянської влади трансформується в тактику руйнування церкви зсередини. Зміна методів боротьби з релігійними забобонами виступає спробою державної влади послабити позиції православної церкви шляхом підтримки частини духівництва та утиску “контрреволюційного” священства. Активна діяльність органів ДПУ та НКВС по розколу православної церкви призвела до виникнення нової православної течії - “обновленського руху”, який, однак, не розвинувся у потужну конфесію.

Література

1. Центральний державний архів вищих органів влади та управління (далі - ЦДАВО) України, ф.2, оп.2, спр.416, арк.53.

2. Форостюк О.Д. Правове регулювання державно-церковних відносин у радянській Україні в 1917-1941 роках (на матеріалах Донецького регіону). Дис... к.ю.н.: 12.00.01. - Луганськ, 2001. - 199 с.

3. Пащенко В., Киридон А. Більшовицька держава і православна церква в Україні (1917-1930-ті роки). Полтава, 2004. - 336 с.

4. Державний архив Дніпропетровської області (далі ДАДО). ф.1, оп.1, спр.238, арк.22.

5. Пащенко В., Киридон А. Зазначена праця. - С. 128-132.; Катунин Ю.А. О причинах возникновения обновленческого движения в русском православии // Культура народов Причерноморья. - 1997. - №2. - С. 160.; Силантьев В. И. Большевики и православная церковь на Украине в 20-е годы. - Харьков, 1998. - С. 56.; Кузьменко М. М. Проведення репресивної політики проти священнослужителів в умовах радянської адміністративно-ідеологічної системи в 1918 - на початку 1930-х рр.. // «Наука.Релігія.Суспільство», Донецьк. 2002. - №2, - С. 138-143.; Поспеловский Д. В. Русская Православная Церковь в ХХ. М., 1995. - С. 98-99.

6. Живая Церковь. - 1922. - №2. - С.10.

7. Силантьев В. И. Зазначена праця. - С. 61.

8. Калінін Ю. А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. - К., 2000. - С. 188.

9. Митрополит Феодосий (Процюк). Обособленческие движения в Православной Церкви на Украине с 1917 по 1943 годы. - М., 2004. - 640 с.

10. Ісеченко І. Історія Христової церкви в України. - Харків.: Акта, 2003. - 472 с.

11. Пащенко В., Киридон А. Зазначена праця. - С. 134.

12. Центральний державний архив громадських об'єднань (далі ЦДАГО) України, ф.1, оп.20, спр.1218, арк.58.

13. Силантьев В. И. Зазначена праця. - С. 62.

14. Живая Церковь. - 1922. - №10. - С.19.

15. Понедельник. - 1922. - 11 вересня.

16. ЦДАВО України, ф. 5, оп. 1, спр. 2189, 243 арк..

17. Ченцов В.В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті роки. - Тернопіль: Збруч, 2000. - 482 с.; Пащенко В. Дітище ДПУ. До витоків обновленського руху в Україні // З архівів ВУЧК-ДПУ-НКВС-КДБ. - 1994. №1. - С. 51-59.

18. Силантьев В. И. Зазначена праця. - С. 67.

19. Форостюк О.Д. Зазначена праця. - С. 103.

20. ЦДАВОВУ України, ф.5, оп.1, спр.2187, арк.47.

21. Кривова Н.А. Власть и Церковь в 1922-1925 гг.: Политбюро и ГПУ в борьбе за церковные ценности и политическое подчинение духовенства // "Махаон", №1, янв-февр. - М. 1999. - С. 57-92.

22. Акты Святейшего Тихона, Патриарха Московского и всея России, позднейшие документы и переписка о каноническом преемстве высшей церковной власти.1917-1943 // Сост. М.Е. Губонин. - М. Православный Свято-Тихоновский Богословский Институт, 1994. - 1063 с.

23. Лотоцький О. Автокефалія: нарис історії автокефальних церков. Т.2. - К.,1999. - 570 с.

24. ЦДАГО України, ф.1. оп.20. спр.2007. арк.64.

25. Ченцов В.В. Зазначена праця. - С. 246.

26. ЦДАГО України, ф.1. оп.20. спр.2006. арк.56-56 зв.

27. ЦДАГО України, ф.1. оп.20. спр.2006. арк.59.

28. ЦДАГО України, ф.1. оп.20. спр.2007. арк.63., Никольский В. И. Религиозные течения и группировки в Донбассе середины 1920-х гг. // Новые страницы в истории Донецка. кн. 3, Донецк, 1994. С. 42-55.

29. ЦДАГО України, ф.1, оп.20. спр.1908. арк.24.; ф.1. оп.20. спр.2006. арк.21.

30. ЦДАГО України, ф.1. оп.20. спр.2318. арк.2.

31. ЦДАГО України, ф.1. оп.20. спр.2006. арк.21.

32. Пащенко В., Киридон А. Зазначена праця. - С. 160.; ЦДАГО України, ф.1. оп.20. спр.2006. арк.21 зв.

33. ЦДАГО України, ф.1. оп.20. спр.2006. арк.22.

34. ЦДАВО України, ф.5. оп.3. спр.1064. арк.9.

35. ЦДАГО України, ф.1. оп.20. спр.2318. арк.5.

36. Силантьев В. И. Зазначена праця. - С. 94-95.

37. Ченцов В.В. Зазначена праця. - С. 249; Васильева О.Ю. Русская православная церковь в 1927-1943 // Вопросы истории. - 1994. - №4. - С.40.