Від міфу до орнаментики як складної оберегової матриці

ВІД МІФУ ДО ОРНАМЕНТИКИ ЯК СКЛАДНОЇ ОБЕРЕГОВОЇ МАТРИЦІ

Ретроспективний аналіз історії формування світоглядно-віросповідних уявлень належить до основоположних передумов сучасного світорозуміння, у т.ч. психологічної сутності самої людини. Вагомість знання про „подію-подій” - народження життя у традиційній етнокультурній практиці обставляється (обряджається) сакральними таїнами, обрядодіями вищого рівня значимості, доцільності. Її винятковість у різдвяно-новорічній обрядовості (відзначення ідеї тріумфу народження) забезпечує сукупність звичаїв супроводу, обрядження події, добору найістотніших і найвластивіших народові поведінкових стереотипів; вони, в свою чергу, диференціюються, вибудовуючи ядро традиційно-побутової культури.

Як ми зауважили вище, міфологічні сюжети різних культур і епох не прагнуть обминати теми первородності, швидше намагаються вмотивувати та освятити колізії довкола уявлень про Першопочаток. Це властиво не лише українській, а практично всім стародавнім культурам у т.ч. китайській, японській, корейській та ін.

Сутності об'єктивації міфологічних уявлень та їхньому відображенню в національній орнаментиці присвячено чимало праць, у тому числі й сучасних дослідників Ю.Лотмана, В. Данилейка, Т. Кара-Васильєвої, М. Селівачова, О. Найдена та ін., проте нами не виявлено успішних спроб подолання методологічного бар'єру описовості й належного застосування пояснювального, етнопсихогенезового підходу у розкритті сутності традиційної символіки. У той же час вона та її графічні версії у вигляді орнаментики є складною системою об'єктивованих уявлень, образів, знаків міфологічного, космогонічного походження. Частково природа психологічної детермінованості світотворчих уявлень і втілення їх у традиційно-побутовій культурі розкрита у працях автора (Куєвда В., 1999, с. 6-11; 2000, с. 107-112; 2001, с. 313-315) та ін., що певною мірою сприяють розумінню методологічних засад тлумачення парадигми «міф-графічний образ-орнамент». Завдяки їм вдалося виявити загадково разючі паралелі між міфологічним образом Першопочатку та графічним відтворенням уявлень про цю надподію, викладеними та синтезованими академіком В.Г.Пановим, про що детально йшлося вище.

Для розкриття сформульованої тези проаналізовано два першородні міфи. Наведемо повний виклад обох уривків з праці Геродота, оскільки тут кожна деталь є важливою. Варто нагадати, що для вчених античної доби правдивість факту і мораль стояли на одному рівні. Нехтування цим положенням в історичній науці зокрема призвело до прикрих прогалин, які, зачепившись за дрібні деталі Геродотової історії, дуже успішно заповнив унікальними відкриттями вже згадуваний В.Петрук.

Отже, Перший міф:

«Скіфи говорять, що їхній народ є наймолодший серед усіх народів, і ось як це сталося. Їхня країна була пустелею, і перша людина, що там з'явилася, що називалася Таргітаєм. Батьками цього Таргітая, як вони кажуть, але я цьому не вірю, були, за їхнім твердженням, Зевс і дочка бога ріки Борисфена (підкреслення тут і далі моє - В.К.). Від них походив Таргітай і у нього було троє синів: Ліпоксай, Арпоксай і молодший Колаксай. Коли вони були царями, з неба впали на скіфську землю зроблені з золота плуг, ярмо, сокира і чаша. Перший побачив їх старший і наблизився, щоб їх узяти, але все це золото, коли він підійшов туди, почало горіти. Він віддалився, і тоді до них підійшов другий, але із золотом сталося те саме. Отже так своїм полум'ям прогнало їх золото. Проте, коли до нього наблизився третій, молодший, золото згасло і тоді він узяв його собі і пішов із ним додому. І старші брати, після того, що вони побачили, погодилися передати все царство молодшому. Отже, як кажуть, від Ліпоксая походять ті скіфи, плем'я яких називається авхатами, від середнього брата, Арпоксая, ті, що називаються катіарами і траспіями і, нарешті, від молодшого брата походять ті, що називаються паралатами а всі вони разом, як кажуть, називаються сколотами, а ця назва була ім'ям їхнього царя. Назву скіфи їм дали елліни. Отаке є походження скіфів за їхніми власними словами, а відтоді, коли вони з'явилися, тобто від першого їхнього царя Таргітая до походу Дарія проти них, минуло як раз тисяча років не більше. Те священне золото пильно оберігають їхні царі, дуже шанують його і щороку, приносячи йому щедрі жертви, просять його захистити їх. Проте коли хтось із сторожів цього золота під час свята, будучи просто неба, засне, скіфи кажуть, що він не проживе до кінця року. І через це як нагороду йому дають стільки землі, скільки він за один день може об'їхати верхи. Оскільки їхня країна дуже велика, Колаксай, як кажуть, поділив її на три царства для своїх дітей і одне з них зробив дуже великим, саме те, в якому зберігається золото. В краях, розташованих вище на півночі від останніх мешканців країни, сиплеться пір'я і неможливо нічого ні бачити, ні йти далі, бо і земля там і повітря наповнені пір'ям і воно заважає щось бачити. Таке розповідають скіфи про свій народ і про країну, яка вище від них на півночі».

Оповідь другого міфу:

«...елліни, що мешкають на узбережжях Понту, ось що кажуть про це. Геракл, коли він гнав Геріонових бугаїв, прибув до цієї країни, де тепер мешкають скіфи і яка тоді була пустельною. А Геріон, кажуть, мешкав поза Понтом, на острові, що його елліни називають Ерітея, десь поблизу Гадейрів, які розташовані далі за Геракловими стовпами на узбережжі Океану. Океан, як твердять, починається на сході і обтікає всю землю. Так кажуть, але для цього не наводять ніяких доказів. Звідти повертався Геракл і щойно він прибув до країни, яка тепер називається Скіфією, (бо його там застала зима і мороз), як витяг свою лев'ячу шкуру, загорнувся в неї і тут на нього найшов сон, а його коні, що паслися, запряжені в колесницю, тим часом зникли з божої волі.

Ледве прокинувся Геракл і почав шукати своїх коней, обійшов усю ту землю і нарешті прибув до країни, яка називається Гілея. І там у одній печері він знайшов істоту подвійної природи: наполовину вона була дівою, а наполовину змією: до сідниць її тіло було жіночим, нижче - зміїним. Він, побачивши її, здивувався і спитав, чи не бачила вона десь його коней, що зникли. Вона тоді відповіла йому, що вони в неї, але вона поверне йому їх, коли він із нею з'єднається. І Геракл за таку ціну погодився з'єднатися з нею. А вона весь час відкладала повернення йому коней, бо хотіла якнайдовше жити з Гераклом, а він хотів забрати коней і піти геть. Нарешті, вона віддала йому їх і сказала: «Цих коней, що прийшли сюди, заради тебе я врятувала, а ти винагородив мене за мою послугу; від тебе я зачала трьох синів. Коли ці сини виростуть, що мені з ними робити, поясни мені, чи я залишу їх тут (бо цією країною володію лише я сама), чи я відішлю їх до тебе?» Так вона його запитала, а він, кажуть, так їй відповів: «Як тільки ти побачиш, що сини вже стали дорослими, зроби те, що я тобі скажу, і це буде правильно: хто з них ти побачиш, зможе натягнути оцей лук ось так і зможе підперезатися оцим поясом, як я тобі показую, того ти залиш у цій країні. А хто не спроможеться зробити так, як я тобі кажу, того ти прожени геть із цієї країни. І коли ти так зробиш, ти і сама будеш задоволена, і виконаєш мої вказівки».

Так він узяв один із своїх луків (бо до тих пір Геракл носив із собою два луки) і показав, як слід оперезуватися поясом і передав їй лук, і пояс, які носив на тому боці, де було припасовано золоту чашу і передавши їх, відійшов. Коли народилися сини, вона спершу дала їм імена: першого назвала Агатірсом, другого Гелоном, а останнього - Скіфом. Згодом, коли вони стали чоловіками, вона згадала про доручення Геракла і виконала його. І сталося так, що двох з її синів, Агатірса і Гелона, які не спромоглися виконати запропоноване матір'ю, вона вигнала з країни і вони пішли світ за очі. Проте молодший із них, Скіф, виконав запропоноване йому і залишився в країні. І від Скіфа, Гераклова сина, походять ті, що стають царями скіфів. І на згадку про ту чашу скіфи і до цього часу носять підвішену на поясі чашу. (Оце, власне, зробила для Скіфа, і саме лише для нього, його мати). Це, про що я розповів, переказують елліни, які мешкають на берегах Понту». (Геродот, 1993, с. 182).

Зауважмо дві деталі, точно занотовані Геродотом за оповідями тутешніх людей:

- Коні зникли «з Божої волі», тобто цей шлюб двох міфологічних героїв мав небуденну місію здійснення «Божої волі».

- перша людина за повідомленням міфу була народжена Змією.

Довідково: на острові Хортиця у зоні Запоріжжя збереглася печера, у якій, за переказами, відбувалися шлюбні події, вона й дотепер зветься «змійова печера». Доступ до неї ускладнено піднятим рівнем води греблі Дніпра.

Отже, за версією першого міфу перша людина народилася від шлюбу бога Зевса й доньки бога ріки Борисфена (Дніпра), при тому він дуже сумнівається в істинності повідомлення скіфів, але вони стверджують, що саме так було. Отже, ми маємо, вочевидь, справу з віросповідним явищем народження першої людини від космічного щлюбу двох світотворчих субстанцій. Народжений Таргітай мав трьох синів, меншому з яких - Колаксаєві (цареві-сонцю!) - випало правити всією державою.

У контексті наших зацікавлень істотною є тричленність формули творення, що звичайно виглядає як триетапність або трисутність творення життя - дві полярно протилежні світотворчі субстанції (Вогонь і Вода) поєднуються і творять третю, а також статус Сонця-Владаря. Розбіжності у змістові обох світотворчих міфів мають формальний характер, бо за сутністю - вони є тотожними, доведення чого будуть викладені нижче.

Графічне зображення сюжету другого міфу може бути подане як бінарна модель світотворення у такому вигляді (рис. 3). Така сигмоподібна фігура у побутовій культурі українців має назву „вертун”, трапляються також назви „вертута” (Черкаська, Кіровоградська та ін. обл.), „півсварга”, оскільки два такі зображення, накладені одне на одне, утворюють знак „сварги”, символ Сварога у різних стильових поданнях (іл. 4). У традиційній культурі воно зустрічається як поєднання двох розірваних кілець, спіралей, м'яко сполучених за дотичною інколи з гармонійними відгалуженнями від основної лінії по дотичній. У практичному традиційному вжитку поширеним є геометризоване передавання образу у вигляді поєднання трьох, або п'яти прямих ліній (іл. 6), що може пояснюватися обмеженими виражальними можливостями матеріалів (камінь, цегла, дерев'яні композиції), з часом - стильовими вимогами, скажімо, в архітектурі, декоративних тканинах тощо. Доречним буде навести тут один із зразків українського традиційного замовляння, яке наводить самобутній дослідник народної психології Валерій Ілля. Відомо, що замовляння базуються на психотехнологіях аналогічних сучасним засобам психотерапії, психоаналізу і передбачають занурення до глибин підсвідомості, генетичної пам'яті, аж до пластів метасимволів, до яких належать і світотворчі стихії. Наводимо текст: ”Є ливада, а на тій ливаді - Верба, а під вербою сидить дівка розплетена, а в тієї дівки одне око вогняне, а друге - водяне (правопис збережений за оригіналом - В.К.)” (Ілля В., 1996, с. 7). Таке вписування бінарної моделі світотворення як понятійної пари в українське ментальне середовище сприймається органічно ще й тому, що й донині верба в Україні належить до небагатьох священих дерев („Без верби і калини нема України” - народна приповідка).

Як буде показано нижче таке зображення означує образ творення, цілком припустимо, що у питомій релігії так позначався й образ Творця. Принаймні, його зображення, або композиції на його основі, як найпромовистіші світотворчі символи, обереги, створили ідею увінчання зорового образу навіть християнських культових споруд - бані, куполу - (іл. 8), вони несуть досі одне з центральних образно-зорових навантажень на рівні панівних архітектурних символів на численних храмах (такими є північний фасад церкви на Бересті у Києві, фасад П'ятницької церкви у Чернігові та ін) (див. Додатки).

Взагалі описана графічна подача ідеї творення належить до одного з центральних символів зорового естетичного ідеалу в українській традиційній культурі. Там вони представлені у вигляді єдиних уніфікованих композиційних елементів, своєрідних алгоритмів творення (далі для зручності - АТ) „безкінечника”, у грецькій термінології - „меандра” - відомого сакрального символу циклічності й безкінечності Всесвіту. У зображенні першого застосовуються півсварги м'якої, коловидної форми (іл. 9), а другого - геометризованої (іл. 11). Названі композиції виконані на ребро поставленою цеглою, тобто сам матеріал зображення зумовлює меандрову, геометризовану виражальну версію. Прикметно, що місця поєднання двох „півсварг” є, у свою чергу, символом творення - поєднання двох полярно протилежних субстанцій (іл. 10).

Складаючи основу багатьох сакральних композицій, образотворчих сюжетів і, насамперед, - орнаментів як системи первинного письма, донесення найпотаємніших закодованих знань і вчень, він є визначальним у велетенській кількості композиційно-просторових вирішень у вжитковому мистецтві, малій та великій архітектурі, світотворчій та національній символіці тощо.

Абсолютна більшість керамічних виробів трипільської доби орнаментована саме такими символами. Більше того, приватна колекція Трипільського мистецтва, що експонована як постійно діюча виставка у Софії Київській, містить кілька шеститисячолітньої давності макетів тогочасних храмів, на яких у всю площину бокових фасадів зображено такі символи.

Ідея поєднання двох протилежних субстанцій як передумови творення Першопочатку, життя поширена у багатьох давніх культурах. Більше того, можна твердити, що у більшості міфологічних вчень світу уявлення про Першопочаток є тотожними, принаймні у графічному образі (китайське Інь і Янь (Іл. 13), ведичне Шива та Вишна (Іл. 14) та ін). З огляду на відому українсько-санскритську мовну спорідненість лексема „вишивати” може етимологічно мати вигляд „Ві(шну)+Шива-ти”. Як твердить О. Братко, у межах індоєвропейського простору універсальним було зображення чоловічого первеню у вигляді вертикальної риски, перетнутої горизонтальною рискою - жіночим первенем - як символ народження світу, Першопочатку (Іл. 15), у теперішньому сприйнятті - „плюс” - знак позитивного, добра.

Образ АТ слугує універсальним ключем для розуміння і тлумачення не лише нашої етнопсихогенези, а й багатьох засадничих ідеологем культурного буття українців, розуміння знакової системи довкілля.

Заслуговує на особливу увагу вказаний символ перетнутих ліній і як домінантна складова доабеткового письма, яке М.Ю.Брайчевський відносить до ідеографічного (ієрогліфічного), тобто системи передавання інформації за допомогою образів (Брайчевський М.Ю., с. 49-50). Навіть побіжний аналіз засвідчує використання АТ на рівні одного з провідних образотворчих композиційних елементів творення ієрогліфу (табл. 1, 2). Більше того, окремі з них є абсолютно тотожними з малюнком герба періоду Київської держави - варто зіставити ієрогліф за №167 і передкласичне зображення герба (див. Іл.16). Очевидна тотожність ідеї у зоровому поданні її семантичного статусу дає підстави для глибоких і далекосяжних психологічних аналізів. Зокрема, давньослов'янська ієрогліфіка подібна до китайської системи побудови ієрогліфа, де базовими є „ключі” (система кореневих ієрогліфів), до яких долучаються різноманітні елементи й творять на базі одного „ключа” велику кількість значень (ієрогліфів). У поданих нижче таблицях також чітко простежуються „ключі”.

Простеження еволюції форми та змісту національного герба також підтверджує панування у його композиції світотворчої семантики АТ (Іл. 17). Етапи його становлення і набуття сучасної форми корелюють з багатьма знаками викладеної вище ієрогліфічної системи.

Космогонічна формула творення Першопочатку на засадах трисуття розкриває таємниці основ національної символіки: поєднання теплого спектру (вогню) та холодного - (води) відбито у символі національного жовто-блакитного прапора. Диференціація світотворчих символів і втілення їх через ядро культури у всій сфері традиційного буття відбувається і сьогодні. Візьмімо для прикладу космічну субстанцію міфологічного Вогню-Перуна. Цей віросповідний символ втілений у земних реаліях в образі дуба зі всіма відомими його характеристиками символу чоловічої статі - сили, мужності, міці, оборони тощо. Розвинута система фольклорних образів з активним використанням саме цього потужного семантичного носія є досить промовистою („я ж думала, що дуб зелененький, // а то стояв козак молоденький...”, „гей розвивайся, ти, зелений дубе, // скоро мороз буде, // гей собирайся, молодий козаче, // скоро похід буде” та багато інших). Цей символ у вигляді листя дуба з жолудями віддавна розміщувався на петлицях генеральського мундира, підкреслюючи у такий спосіб через архетипові механізми синтезовану характеристику високого військового звання. Віднедавна поряд із символом дуба постала калина - символ дівочої краси і цноти, символ України. Сприйняття образу вояка, що асоціюється з дівчиною, вступає на підсвідомому рівні в конфлікт з архетиповою семантичною матрицею і породжує, принаймні, спантеличення свідомості.

Тут впору нагадати застережуючий вислів відомого французького філософа Мішеля Фуко: „руйнування символів довкілля руйнує саму людину”.

Однією з причин невдач дешифровки орнаментики було завуження методів тлумачення до описових форм, які потім слугували предметом для умоглядних відтворень, не обіпертих достатньою мірою на системні поліфакторні джерела та передумови творення. Саме так з'явилися „грабельки”, „триріг”, „півень”, „ромб” і ромбовидний орнамент. Прикметно, що останній є найпопулярнішим українським орнаментом геометричного типу, який мистецтвознавцями віднесено саме до різновиду ромбовидних, і є не чим іншим як геометризованою версією типового для української орнаментики безкінечника, або об'єктивованою опредмеченою меандровою ідеєю, конструйованою на засадах АТ (Іл. 18). У ньому елементами творення ромбічних зображень є ті ж самі півсварги, або вертуни геометричної версії. Там же інший варіант - мотив безкінечника у рослинній версії, також поширений у традиційній орнаментиці. Трипільська орнаментика посуду побудована на домінантах АТ (Іл. 19). Підтвердженням „ланцюга спадкоємності” української традиційно-побутової культури, традиційної ідеології служить широке використання АТ сколотами (скіфами), особливо розміщення такого віросповідного знаку як символу відзнаки на одязі по лінії рамен, де й зараз звично на військовій уніформі розміщують погони для нанесення символів відзнаки.

Архаїчні уявлення втілені в елементах малої архітектури, екстер'єрах та інтер'єрах будівель, вітрових дошках на причілках будинків, „коньках”, оформленні криниць, господарчих приміщень, вітряків, в оздобах меблів.

Давні декоративні вироби (килими, обруси, рушники тощо) часто ще зберігають зображення світотворчих символів на рівні віросповідних знаків (ДОДАТОК І, іл. 5,6,7,8), проте у більшості випадків, в основному у процесі світоглядно-релігійних протистоянь, вони залишилися для користувача ознаками красивого, втративши розуміння глибинного змісту.

Варто відзначити, що аналогічні світотворчі символи спостерігаються, крім наведених вище, у багатьох давніх культурах, у яких з часом у процесі самобутнього розвитку етнічних моделей, вони переважно втратилися (ДОДАТОК І, іл. 9, 10).

Проте така тяглість описуваних символів, яка спостерігається на території України, не простежується у жодній культурі світу. Прикладом того може слугувати браслет з Мізинської стоянки періоду пізнього палеоліту, який суцільно орнаментований на засадах АТ, безумовно як культового символу оберегового призначення.

У спеціальних дослідженнях відзначається, що такий „орнамент, який народився у Мізині, так і не подолав за кілька тисячоліть північно-західної межі розселення українців” й „автохтонними є ромбо-меандрові візерунки, що трапляються у палеолітичному селищі Мізині біля Новгорода-Сіверського”. Ці висновки належать доктору мистецтвознавства М. Селівачову (Селівачов М., 1997, с. 47), відомому своїми дослідженнями української культури, орнаментики. Повідомляючи про поширеність „ромбічного” (за усталеною термінологією) орнаменту в багатьох землях сучасної України, автор, разом тим, тут же заперечує свою ж тезу про автохтонність авторів мізинських пам'яток. Він не припускає думки про зародження й еволюційний розвиток такої образної світотворчої та віросповідної системи, втіленої у символі-орнаменті, власне як акумульованої моделі уявлень про світотворення наших пращурів. При тому М. Селівачов навіть посилається на літературу, у якій авторство мізинських пам'яток і, природно, орнаменту приписується художньо обдарованій (додамо - мистецьки, духовно та інтелектуально) оріньяцькій расі, „котра сформувалася в Україні (куди, можливо, перейшла з азійських просторів) і згодом розселилася по Західній і Середній Європі” (там само). Подібна непевність суджень з відвертими натяжками задля того, щоб відмовити своїй землі в авторстві мізинської ідеології, втіленої в орнаменті, з переважанням констатації фактологічних викладок не є чимось незвичним, особливо для науковців радянського часу. Водночас стрункість, неупередженість і логічність відтворення світотворчих уявлень здатні забезпечити запропоновані у цій статті методологічні засади, які, звичайно ж, потребують подальшого ґрунтовного розвитку.

Міфологічні ідеологеми впродовж тривалого періоду трансформувалися й втілилися практично у всьому культурному обширі України, охопивши світ зооморфних символів, рослинної символіки, „поселившись” у всіх без винятку сферах духовного життя й часто непомітно вживаючись серед нас донині, становлячи неодмінну, органічну частину нашого духовного світу, що дає підстави сформулювати низку висновків:

- Світотворчі уявлення про Першопочаток є тотожними у багатьох давніх культурах від Японії, Китаю й до Південної Америки.

- Незважаючи на те, що психологічна природа адекватності міфологічних уявлень сучасною науковою остаточно не з'ясована, сам факт тотожності змушує ставитися до нього з належною мірою наукової відповідальності, оскільки йдеться не про випадковий збіг.

- Модифікація образу Першотворення у різних культурах впродовж формування етнічних картин світу, зазнаючи уніфікуючих впливів новітніх релігій, урізноманітнила їхнє втілення в національних системах символів, внесла чимало формальних відмінностей в їхніх образах.

- В українській культурі спостерігається тяглість стереотипізованих уявлень про Першопочаток від Мізинських, Трипільських, скіфських (сколотських) зразків до основ сучасної традиційної культури.

- Традиційна ідея світотворення втілена не лише в орнаментах, але й в державній символіці, символах барв, чисел, вона простежується у народній аксіологічній системі, визначаючи природу традиційної віри і вірувань, закладаючи основи етичного та естетичного ідеалів. Таким чином, можна припустити, що узагальнена традиційна картина світу сформована на викладених у статті уявленнях про засади світотворення, засвідчує у такий спосіб принцип психологічної детермінованості, незглибність дії традиційності.

- Наскрізно відображаючи ідею Першопочатку в усьому процесі культуротворення, уявлення про Світотворення і Творця склали зміст предмету віри, віросповідності, що, незважаючи на жорстокі утиски монопольних релігій, зберегло свій статус святості, щоправда часто у латентній формі. Таким чином, йдеться про основи народної ментальності, об'єктивовані у його способі життя, буття, тобто у звичаєвій культурі.

- Традиціоналізована картина світу як втілення ментальності та виявлена у традиційному способі життя становить складну систему психічної активності, яка забезпечує людині найдоцільніші (узвичаєні) форми забезпечення життєвих потреб, загалом життєдіяльності, а тому сприймається людиною як найвища життєва цінність.

- Саме такий тип цінності має бути піднесеним державою на найвищий пріоритетний рівень як духовне обличчя народу, стати предметом пробудження історичної пам'яті, національного самоусвідомлення, засобом подолання національного нігілізму, меншовартості та утвердження почуття гордощів за свій народ, землю.

- Сформульована вище система цінностей має скласти психологічний стрижень сутності національної ідеї, яка досі не має чіткої дефініції.