Міфологічні джерела календарних свят

Міфологічні джерела календарних свят

Обряди і свята, як синтезований вид народного мистецтва з незвичайною чутливістю і благоговінням переживаються людиною. Зовні нагадуючи оригінальне театралізоване дійство, обряд чи свято є насправді універсальним носієм життєво важливих успадкованих знань, що творять, вибудовують в історичній пам'яті уявлення про передісторію родоводу, долі, фіксують і пропонують до опанування кращий досвід забезпечення життєвих потреб. Обрядовість творить той філософсько-світоглядний ґрунт, від якого залежить міра впевненості, гідності, віри людини у свої сили, оскільки виступає своєрідним аналогом, матрицею виконання життєвої програми, випробуваною попередніми поколіннями і з найдовірливіших рук (батьки, рід, друзі; тобто «свої» на відміну від «несвоїх», «чужих») пропонується сучасникові як допомога, як зразок для наслідування у здійсненні людиною життєвої програми, але на новому якісному витку еволюційного поступу.

Соціально-психологічний вплив обрядів на поведінку людини достатньо широко висвітлений у літературі (Борисенко В.К., 1988), (Виноградова Л.Н., 1982), (Воропай О., 1996), (Гайдай М.М., 1972), (Круть Ю.З., Хліборобська, 1973), (Романов Б.А., 1966), (Федас Й.Ю., 1987), (Якушин С., 1891). Крім того, багато уваги приділяється теоретично-методологічному підходу у вивченні цього явища (Зинченко В.П., 1991), (Куєвда В.Т., 1992, 1993), (Левинтон Г.А, 1974), (Леви-Строс К., 1985), (Леонтьев А.Н., 1991), (Сарингулян К.С., 1981), (Симонов П.В., 1989), (Угринович Д.М., 1975). Практично кожна текстова добірка з етнології та етнопсихології містить матеріали для вивчення обрядів.

Життя людини можна розглядати як своєрідне психологічне середовище, простір, що має свій центр - людину в її життєдіяльності як суб'єкта психічної активності - і кордони, межі цього поля, що формуються колом інтересів, їхньою географічною широтою, часовим перебігом подій (утримування у пам'яті подій і минулого досвіду та прогнозування свого майбутнього), індивідуальними характеристиками творчої інтуїції (надсвідомості), що дозволяє уявно виходити за межі земних реалій і переноситися у площині космічних, неземних, поетично-фантазійних світів. У межах такого простору людина із дня в день, з року в рік прямує поетапно до своєї життєвої мети, виходячи з індивідуальних домагань, і, переважно не усвідомлюючи цього, опановує, переживає і відтворює досвід своїх попередників у рівних вимірах, циклах, зв'язках, образах (Дашдамиров А.Ф., 1983), (Душков Б.А., 1981), (Роменец В.А., 2003).

Одним із визначальних циклів-образів є річний колообіг, якому ми підпорядковуємося, переходячи в часі від одного витка року до наступного, спіралевидно вивершуючи свій життєвий шлях. Річний цикл, як психологічний простір у часовому вимірі, також має свої семантичні центри, що виформовуються у взаємодії людини з довкіллям. Зимове і літнє сонцестояння, весняне і літнє рівнодення, період відродження й згасання рослинного світу весняно-осіннього періоду, народження людини, творення нового роду через шлюб (пора весіль) як і перехід в інші виміри існування через поховальну обрядовість - усе це породжує складні психологічні механізми співвідношень людини з ними (Роменец В.А., 2003), стає джерелом творчих наснаг до творення того, що зветься народною культурою, а у нашому прикладі - святами традиційного календаря та родинно-побутовими обрядами. У такому аспекті розглянемо образну постать Коляди. При цьому згадаємо принагідно одну цікаву формулу: все, що доцільне (сприяє просуванню до життєвої мети) - то красиве, і навпаки - у всьому красивому дошукуйся доцільності. У чому ж доцільність колядницького свята? Ось як це непросте питання висвітлюється у традиційному народному світогляді за історичними та фольклорними джерелами. Усі ми діти Природи, її продовження і неповторний вияв, отже найчутливіше відгукуємося на всі її поклики, зміни, циклічність. Залежність життя від Сонця годі доводити, й ця обставина викарбувала у народнім уявленні, психіці кожного з нас його життєдайність, його не лише поетичний, а й цілком об'єктивно-реальний вплив на людину (Естественнонаучные представления..., 1988). За Бояном всі ми нащадки русичів, є Дажбожими внуками (Дитячий фольклор, 1984, с. 114).

Отже свідомість нашого космогонічного походження через вогнепоклонників докняжої доби засіяла історичну пам'ять й через чуттєву сферу утримує людину з Сонцем на незримому й надійному повідку. «Сонце за хмару - на душі тінь» - говорить народна мудрість. Яка тінь застує душу людини, коли Сонце спускається за горизонт, у зону зимового сонцестояння, а День, порівняно з літнім сонцестоянням, скорочується вдвічі, поступаючись Ночі, холодові, хурделицям і глибокому завмиранню світу. Принишкує все, й психіка людини насамперед. Необхідні оптимістичні імпульси, психологічна допомога на підтримку людини. А ще нагадаймо собі, що не такі вже й далекі покоління були незрівняно менш захищені від злих сил природи в умовах розбурханих стихій. «Виживемо в зиму, чи ні?» - було не риторичним.

Усвідомивши такий стан у природі й людину в ній, можна сподіватися на розуміння причин появи рятівних зусиль, що відбилися у давній культурі у їх числі - у святах і звичаях різдвяно-новорічного циклу. Ще далеко «Спиридон, що верта сонце на літо, а зиму на мороз», а вже 17 грудня поспішає людям на виручку «Варвара, що ночі украла, дня приточила», щоб «снігом постелить, Саві (18 грудня) хуртовиною загладить, а Миколою (13 грудня) - морозом придавить» (Вовк Хведір, 1928). Та не лякаймося Миколи, бо мороз - він життєдайний і хоч ще довгі ночі, але це, останнє свято неспроста уявляється в масовій свідомості чудодійним, бо ж утверджує глибинну життєнаснажуючу силу, істину: Ми - Кола, ми - нескінченні! Зауважмо, що слово «коло» є давньою назвою Бога-сонця. Потерпімо трішки і повернемо на чергове коло, на черговий виток року в напрямку до Весни, до Лади (Ко - Лади), до тепла, до Сонця. Невпинно назріває передчуття пришестя Коляди, який виведе нас з пітьми на Золоте Коло Сонцеобігу. Прийде Сонце у образі світлого і доброго Дажбога, й возвіститься мудрим і світлоносним Колядою. Отже Коляда - провісник, посланець Божий витає ідеєю у свідомості людини й вона невідворотно лине всім своїм укладом до Свят-вечора. Тут, у породільному благовісті затамовується людина віруюча, віруюча у Абсолют як Першопочаток і споконвічність, як вселенську Гармонію і Порядок, як незбагненну довершеність Природи, що теплиться у душі з коротким всеосяжним словом - Бог. Дбаєш про чистоту свого сумління - висповідайся у цей Святий вечір і відчуєш полегкість прийдешнього, очищеність від гріховного, як суперечності вчинку з моральними переконаннями, як безсилля людини у намаганні змін так, як проповідуєш, як совість повеліває.

Це години особливого напруження думки й душі, саме такої, різдвяної ночі Кобзар сотворив «Заповіт». Високі і чисті злети, помисли мовби засівають прийдешній рік і Коляда - їхній предтеча, режисер, натхненник, поводир. Саме таким вибудовується у народному баченні образ Коляди, ватага колядників. Розвиваючи його, доповнимо: допоки існує колядництво - допоки світу, колядницьке слово - віще, дія - магічна. «Атрибути і символи колядництва є священними тому, - стверджує етнолог Микола Ткач, - що через їх посередництво поза межами простору і часу відбувається єднання обрядодій із програмними центрами світотворчих сил» (Ткач М., 1995). Він твердить, що сила колядника в його глибокому переконанні та вірі в своє покликання. Невіруючий не може бути колядником - він вносить безлад й сіє хаос. Увесь обрядодійний період Колядник повинен зберігати відповідну життєву цноту: у помислах, розмові, поведінці, харчуванні.

Як особа шляхетна Колядник не може випрошувати «коляди», а лише приймає дари від господаря, як щиру пожертву в утвердження роду. Тому колядник є клопотальником за люд праведний у дверях Всевишнього світотворчого.

У заповіді колядника, що акумулює в собі різдвяні народні вірування, наголошується на необхідності бути уважним одне до одного, уникати недобрих слів і думок; нехай кожне слово, мовлене в цей час, буде щирим і це сприятиме творенню нового світу.

Подібні описи не зі сфери уявного, фантазійного. Вони, Коляди, найбільше побутують у селах Тернопільщини, Львівщини та ін. Віра у священнодійність Колядників тут безсумнівна. Більше того, у святкуванні збереглися архаїчні форми відправлення обряду: колядники у довгих шатах, аплікованих зірочками, з поважними патерицями (палицями, киями), з дивовижними коронами, що підсвічуються зсередини, а в них виграють різнокольорові скляні прикраси. Патериці різьблені солярними знаками-оберегами, постава - одна величність і піднесеність, переконують, що то не вдаване - колядники органічно перевтілюються в образ і навіть думкою не припускають виходити з нього, не лишу тому, що гріх… Вже одна ця обставина надає магічності їх діям, високої впливовості, навіювальної сили передачі свого стану іншому. Найзагадковіше починається, коли колядники утворюють замкнуте коло і починають пісенним речитативом, з якимось епічно-протяжними інтонаціями, у несподівано поетичному ритмі декламувати чи проголошувати - віщувати, пророкувати вість Божу про пришестя Коляди, народження Нового року, проголошення Різдва. Чималенька восьмикутна, теж підсвічена зсередини, зоря постійно ритмічно розбігається довкола осі обертання, мовби ілюструючи речене послами Божими творення ще, і ще одного світу, й нашого вознесіння на орбіту чергового Сонячного Кола. Обряд твориться в чутливій і смисловій структурі чоловічого хоралу - величного «Бо-о-о-г пр-ре-ед-вічний на-а-роди-и-вся!».

Отже, колядництво є дивовижною школою творчої майстерності, що розвиває здібності до імпровізації, перевтілення, відтворення заданого образу і гармонійного вживання в нього, загострює чутливість, шліфує чистоту помислів і дій, ставить в необхідність дошукуватися й опановувати тими глибинними резервами психічних можливостей людини, що губляться в означеннях здатності «чарувати», «гіпнозувати», «полонити душу» тощо.

Проте, це стосується не лише сонценосних колядників. Подібний стан вони генерують у середовищі господарів, тих, кому адресується провісництво, і в цьому їхнє основне призначення. Бажання наслідувати піднесеність, одержати насолоду від благородного впливу колядників, очиститися й освятитися їхнім віщуванням - всепроникним, життєстверджуючим. Таке очисне стимулююче обрядодійство задає певний рівень морально-психологічних домагань, служить своєрідним камертоном емоційного стану входження людини в чергове Сонячне Коло.

Радуйся, Земле, Коляда їде, // Святий вечор, добрий вечор! // Коляда їде, всім дари везе, // Всім дари везе, нам слова каже, // Нам слова каже, що вже світ сяє. // Земле, земле, одчиняй двері, // Одчиняй двері, то твій князь їде, // То твій князь їде, колоду бере, // Молоду бере, обдаровує. // Ми ж вас, люди, та й не понижаємо, // А святими щедрами та й благословляємо.

Навіть вибірковий аналіз окремих компонентів колядництва переконливо свідчить про його складну психологічну природу. Християнська світоглядна система трансформувалася у сформовану культуру дохристиянського періоду, що знайшло відображення і в обрядовості. У християнізованому вигляді колядництво все більше набуває ознак різдвяного мандрівного театру, що утвердився під назвою «вертеп» (за біблійними переказами це печера, у якій народився Ісус Христос). Біблійний сюжет про народження Сина Божого, символу любові й добра тематично збігся з колядницькою ідеєю Сонценосців. Окремі разрізнені драматичні елементи, що досі відпрацьовувалися в складі свят і обрядів, втілювалися у сценарні основи нового сюжету. З часом вертепна драма набула ознак добре розвинутого народного театру, у якому кількість дійових осіб, наприклад, у Батурині досягла 43 (Федас Й.Ю., 1987). Зрозуміло, що такої кількості акторів, а це були саме самодіяльні актори, можливо й непотрібно для здійснення провісництва. Що ж послужило рушійною силою для такого розширення виражальних можливостей вертепу?

З психологічного погляду протистояння двох полярних сил (Добра і Зла) у світобаченні особистості ділить цей світ на відповідні половини. Усе, що сприяє самореалізації людини, задоволенню її життєвих потреб за традиційним вченням сприймається як благо. Сили протилежного спрямування належать злому світові під владою Демона (паралелі - Біс, чорт). З входженням у новий річний цикл, образно кажучи, народжуючись на новому сонячному і життєвому витку, людина докладає зусиль очиститися від зла, скверни і таким чином, оновленим вступити у черговий цикл. У цьому вона потребує допомоги, яка й приходить у вигляді високомистецького дійства, що в образній формі розкриває драму життя в умовах боротьби двох одвічних начал.

Відбувається своєрідний психологічний тренінг - драма, віддзеркалюючи типову матрицю життя у прийдешньому році з основними характерними колізіями, суперечностями, протиборством сил. Вона виробляє у людини психологічну настанову (внутрішню готовність) наполегливо долати труднощі, бути сильним і непохитним у своїй любові до Бога і вірі в щасливе життя. Відбувається поліфункціональна медитація, психотерапевтичний сеанс утвердження у свідомості людини оптимальної моделі суспільної поведінки (Бгажноков Б.Х., 1978).

«Триї царі східнії» (саме у такому лексичному викладі, що надає інтонації епічності) - повідомляється у зав'язці драми, - «вість важливу принесли зі Сходу: новий цар світу народився!». Це відбувається у володіннях царя Ірода, отже відразу ж зав'язується конфлікт. У вертепних драмах ХІ - ХІІ ст. коло персонажів обмежується, переважно, біблійними сюжетами. Проте життєвість центральної колізії стала благодатним ґрунтом, і в межах драми розвиваються цілком реальні побутові сюжети: козак-запорожець (народний оборонець), Відьма, образи Смерті та Ангела тощо.

Звичай не вимагає догматично і невідступно повторювати заданий сценарій. Як і кожне обрядове дійство тут обов'язковим є семантичне ядро, послідовність дій для збереження ідеї драми. Решта - творча імпровізація. З психологічного погляду ця обставина є чи не найцікавішою. Людина - творець. Ця теза пронизує етнопедагогіку як висхідна передумова (Волков Г.Н., 1974, 1989), тому щастя можливе за умови втілення своїх творчих потенцій. Участь же у вертепі вимагає суспільного творення: перевтілення в образ, участь у спільних діях (співи, танці), оперативно пристосування до нових і нових обставин, умов, пов'язаних з мандрівним способом постановки. Усе вбрання, атрибути і символи творяться силами вертепників. Крім того, вертеп неодмінно передбачає актуалізацію дійства, наприклад, за часів СРСР царя Ірода інколи можна було побачити зі значком Леніна на лацкані піджака, у костюмі і при краватці… Козак читав гнівні рядки поезій Шевченка з «Кавказу», «І мертвим і живим…» та ін. Крім того, масовість таких вистав долучала до них майже кожну людину і, крім головної мети, розбуджувала творчу уяву, фантазію дітей, утверджувала вищі моральні вартості, загалом поглиблювала і прискорювала процес соціалізації людини.

У межах різдвяно-новорічного процесу, рівно через 7 днів після Різдва відзначається Новий рік (Василь, Маланка). Останній варіант назви видається найдавнішим і полягає, думається в центральній події свята Маланки - маланкуванні, перебиранні хлопця в дівчину (подекуди буває навпаки) як символічного поєднання двох стихій, двох статей (чоловічої і жіночої, міфологічно-космічних праматерій вогню й води), тобто творення світу, що може служити імітацією відомого біблійного переказу. Така філософсько-психологічна основа сутності свята крізь призму якої спробуємо роздивитися свято зблизька, на конкретному прикладі села Горошової, що на Тернопільщині.

Тут особливе творче буяння, що виливається у справжнє свято, спостерігається 13 січня. У центрі села збираються на своєрідний карнавальний огляд усі партії (так по-місцевому звуть гурти) перебраних. Умовно кажучи, кожен куток села готує свій оригінальний колективний образ. У центрі кожного з них Маланка-хлопець, перебраний у дівочий одяг, та з особливим символічним вбранням голови.

Це канон, неодмінне правило. Решта - своєрідна ілюстрація до творчих, фантазійних можливостей людини. Кількість персонажів тут сягнула 30. Крім звичайних для українського карнавалу образів цигана, козака у різних іпостасях, розмаїття образів тваринного світу (Коза, Ведмідь, Корова тощо), вражаючої пари Динозаврів-драконів, що періодично демонструють свої хижацькі щелепи у дії, лікаря-аптекаря, тут численна кількість образів, взятих із культур інших народів.

Карнавал живо відгукується на актуальні події. Так, рік Змії за Східним календарем - і вже бачимо, як з натовпу випливає пара: факір з дудочкою - приборкувач змії - і власне вона, символ року, що несподівано «входить в контакт» з оточенням.

Завершується кількагодинний карнавал гуртуванням за партіями і маланкуванням до світанку. Звичай маланкувати тут зберігся у чистому, незайманому вигляді і майже без втрат й чужорідних нашарувань. Партії ходять по господах, де є дівчата, навіть якщо й далеко неповнолітні, й суворо канонізованими обрядодіями віншують дівчину і господаря з нагоди Василя. Хоча до багатьох господарів черга надходила під шосту ранку, вони все ж були в очікуванні й належному стані готовності. За веселим, гамірливим зовнішнім враженням проступає якесь урочисте, гіпнотизуюче піднесення. Особливо це відчувається під час виконання ритуального танцю «до дівчини» (виконується під супровід відомої пісні «Ішов дід на став…»). З раціонального погляду пісня беззмістовна, але якщо виходити з того, що міфологічний зміст об'єктивується у символічних образах, то, безсумнівно, образи-символи цього твору (Дід, Баба, Борода, Риба, Став), як і елемент сюжету «Баба сі регоче // з Дідом сі лоскоче» свідчать про оповідь не побутову, а символізовану ігрову композицію еротичного характеру, як приземлену ілюстрацію сюжетів космічних.

14 січня палять Діда - сніп збіжжя, що за звичаєм у кожному кутку прикрашався напередодні Нового року, а у XVIII столітті був за наказом Петра витіснений ялинкою, запозиченою в народів Європи. Пісні, хороводи довкола вогню, по одному й попарно стрибають через вогонь, за народним повір'ям очищаються від нечистот, скверни, старого, віджилого, щоб увійти чистим в Новий рік! І щоб остаточно вже загарантувати здоров'я - Маланку купають у воді, звичайно ж, символічно на знак здоров'я, очищення. На завершення Маланку віншують, символічно єднаючи її з Небом, під колективні вигуки високо підкидаючи догори (ДОДАТОК І, іл. 16). Зауважимо, що у селі немає будинку культури, отже, про якусь організаційну спонуку не йдеться взагалі. Не виступає ініціатором у цій справі й істотний осередок духовного життя, яким мав би бути педагогічний колектив і школа загалом, отже рушієм виступає етносоціальна свідомість, орієнтована на збереження духовних коренів, як вияв традиційності.

Семантично-психологічною межею різдвяно-новорічного простору є день 18 січня (за новим стилем) - Водохреща, а в корені Водосвяття, Йордан, Ордань. Виходячи з архетипів тлумачення довкілля, цю подію можна назвати гімном Воді, цій загадковій природній субстанції, яка, за міфологічними джерелами, брала первинну участь у творенні нас та й «саме життя є не чимось іншим, як колообігом води у природі» (В.Вернадський, 1977). Треба думати, що саме там необхідно дошукуватися коріння у нашій сфері несвідомого про диву гідну воду.

Таким чином, перейшовши часові виміри одного простору, через свято Колодія (усвідомлення себе у рухові по колу, коло-діє, тобто Сонце-Бог чинить свою божу справу) традиційний календар вводить людину у новий психологічний простір з центром у весняному рівноденні, точніш у Великодні (Пасці), що датується за місячним календарем прив'язано до рівнодення. Це свято скресання життя після зимового застою. Відбувається втілення різдвяної настанови, орієнтованої на весну (ймовірно «Ко-Лади», хоча існують думки про латинське походження цього слова), воскресіння природи, сонця, тепла, животворчих сил, що вивільняються з полону холоду, ночі. Великдень - Великий День, бо переміг Ніч з 24 на 25 березня (7 квітня за старим стилем), відбувається входження в атмосферу наступного психологічного середовища і межу його означує Благовіст, добра вість про очікувану подію. Благовіщення - це відкритий світлофор сільськогосподарським роботам, це двері в атмосферу очікування Дива-Воскресіння. Християнська традиція органічно поєдналася з традиційним народним коренем. Зауважимо, що Великдень святочно обставлений своєрідними буферними зонами охорони: 7 семиденних тижнів перебуває людина в очисній аскезі посту (7 - число священне, а помножене на 7, за народним повір'ям, воно стає неприступним для скверни), по тому - Великдень часовою тривалістю в 49 днів утримує коло себе Клечальну неділю (Зелені свята, Трійцю). Отже часові межі Великоднього простору розширюються, уточнюються, визначаються межі настроєвого перебування людини в ньому.

Великоднє середовище дуже насичене змістовно. Один лише піст від заговин до розговин за своїм психологічно-очисним впливом потребує предметного аналізу. Йдеться, насамперед, про очищення духовне, гартування волі, зміцнення віри, поглиблене усвідомлення подієвості, звіряння своїх можливостей з імовірними зусиллями до подолання миттєвих негараздів. Суворість звичаєвих приписів заговин незаперечна - «увесь посуд, що стояв зі стравою ситою треба пропарити, щоб не було ситого, а коли залишилась страва, то висипають і закопують, аби щось з хазяйства не з'їло, навіть собака» (Чубинский П., 1869). Це є ілюстрацією розуміння обов'язковості дотримання звичаїв в святах і обрядах взагалі. Окремим змістовим гніздом є Вербна неділя - освячення верби, що за тиждень випереджає Великдень. Сприйняття святочності цього дерева на рівні символу жінки, батьківщини має своє коріння і підгрунтя і в етнічній свідомості і панівний статус своїм чудотворним впливом.

Одним з провідних сюжетно-психологічних напрямків слід розуміти звичай писанкарства. Йдеться, природно, не про декоративний розпис яєць, а прадавній засіб реєстрації, утвердження, забезпечення поширення у часі й просторі надзвичайно важливих, на рівні освячених, знань. Писанка свята, передусім, наявністю в ній життєво важливої інформації. Звичай вимагає розписувати її з року в рік без змін кодів, що досі зберігають у народі цілком визначені умовні назви - «сорокаклинець», «грабельки» та ін. Тут до уваги не приймаються тенденції переведення писанкарства у площину звичайного декоративного розпису на склі.

Страсний тиждень і, особливо, великодня ніч у психічному стані віруючої людини є пробуджуюче-животворним вибухом. Народні повір'я перенасичені регламентаціями поведінки зі свяченими продуктами.

Радість воскресіння виливається у вселюдську радість. Інтимно-урочисто переживає цей момент кожна людина. Віра у зцілюючу і благотворну дію свяченого закріплення звичаєм, воно, сказати б, забезпечує програму життя зі стимуляцією до росту, розвитку. Виконання численних приписів на освячення збереження довкілля, худоби, житла, господи набирає якихось магічних образів, сприймається і переживається як святодійство.

На межі виходу із Великоднього простору, святкуванні Зелених свят спостерігається багато свідчень, як рудиментарних залишків відправлення магічних обрядів. Подекуди збереглися обряди у своїй незайманості, які виявляються у діях і психічному стані, що не знаходить належного пояснення сучасною наукою. До таких належить свято Куста на Клечальну неділю, що збереглися донині у північних селах Рівенщини (с. Сварицевичі та ін.). Після водіння по селу Куста (дівчина, вбрана виключно у рослинний одяг) учасниці свята йдуть до могил своїх рідних, близьких і за свідченням їх самих «зустрічаються з душами померлих, спілкуються з ними», перебуваючи у незвичайному екстатичному стані. Зовні ця обрядодія зветься «голосіння» і дійсно нагадує поминальне голосіння. Громадськістю і окремими науковими організаціями перед Кабінетом Міністрів України порушено питання про утворення у згаданих районах заповідної, охоронної зони.

Психологія розуміння й сприйняття Зелених свят досить розмаїта і складна, переповнена несподіванками, загадковостями. Наприклад, міфологічний образ русалки з її «психологічними функціями», явище русалій взагалі, культ рослинності у свідомості сучасника тощо.

Нарешті календар підводить до Купального свята (Купала, Купайло, християнського - Івана Купала). Світоглядно воно знаходиться на межі двох півріч, припадає на 24-25 червня (7 липня за новим стилем). У перекладі сучасною мовою назва означає «очищення». Це знамення літнього сонцестояння, коли сонце переходить, перебуває в зеніті, воно у солярному колообігу розташоване полярно протилежно до Різдва, отже й функції його інші (Климець Ю.Д., 1990). Це момент переходу Сонця до руху у напрямку до зими. Тобто, знову ніч бере гору над днем і таке інше. Можна припустити, що сутність очищення тут полягає у тому, щоб позбутися гріховності й розпочати підготовку до зимових місяців. Певно у такі періоди народжуються прислів'я на зразок «готуй сани влітку, а віз - взимку». Глибинна символіка, багата художня образність (Марина, вінки, вогнище, спалення старого непотребу, охоронне зілля) утворюють яскравий образ, що передає психолого-семантичний каркас свята, виробляє у його учасників психологічну настанову, спрямовану на утвердження радості життя, розквіту природи. Тут, як і на Великодень, у поливані понеділок і вівторок поливають хлопців і дівчат навзаєм, активно діють символи вогню і води. Стрибання через вогонь і є очисним, так само як і купання у воді. Ворожінням і світом фантазій, аж до квітки папороті переповнене свято, що є прощальною межею з циклом свят висхідного спрямування.

Входження у простір другої половини року відбувається в умовах орієнтації психічної активності людини до зими. Ще попереду свята Маковія, Спаса, Пречистої діви, козацької Покрови, але їхні інтонаційний лад, настроєвість іншого звучання, тут переважають ноти елегійно-пересиченого забарвлення, що на осінь набирають тенденції до меланхолійно-сумовитого, зажурливого. Символи урочистостей промовляють в унісон психологічному настрою людини (освячення маку і квітів, дарів садів), це період насичення і дозрівання. Сценарно-композиційна графіка, «партитура» свят «диригує оркестр душі» на підсумки річного циклу, збору вирощеного врожаю, щоб у свят-вечір примірятися, зіставити зі своїми, річної давності, намірами, планами. Вже Покрова (14 жовтня) попереджає про необхідність готуватися до зими, до покриву землі снігом, а 21 грудня прийде Михайло «на білому коні», щоб простягти руку Миколаю і вийти на нові сонячні кола.

Від свята до свята визначаються періоди постів, наприклад, передріздвяний (Пилипівка), дні весіль. Останні - від Покрови до Дмитра (8 листопада). «Від Покрови до Дмитра дівка хитра», - каже народна мудрість натякаючи на час заміжжя, коли дівчині треба користатися моментом. Та, що не встигла цього зробити, не має губитися: «А я передмитрую, та й перехитрую», щоб знову, від Михайла, що приїжджає на білому коні, ввійти до нового річного циклу.

З викладеного можна пересвідчитися, що традиція здійснює визначальний вплив на формування річного циклічного психологічного простору, організовує поведінку людини відповідно до ціннісної світоглядної матриці. Механізмом реалізації традиційної закономірності виступає звичаєвість і, насамперед, святковий календарний цикл у якому сенсовизначальні часові центри оформлені за правилами організації обрядово-святкових структур. Зміст психологічного впливу полягає у тому, що людина, перейнята сакралізованим середовищем, сприймає традицію не як спонуку, а засіб виявлення тих психологічних станів і поведінкових форм, що випливають з ціннісної тканини звичаєвості. У такий спосіб гармонійно поєднуються індивідуальні духовні потреби людини й вимоги суспільної моралі.

Участь в обрядодійствах ставить людину в необхідність підноситися до очікувань і вимог кращих зразків традиційної культури. Через потребу театралізованих перевтілень, персоніфікацій, одночасне дотримання суворої канонічності дійства з таким же обов'язковим імпровізуванням обрядової гри формуються й вдосконалюються творчі можливості людини. У процесі обрядодійності відбуваються активні соціалізуючі та етнізуючі впливи на людину, опанування нею кращих зразків культури й духовних цінностей.