Позанаукові знання у системі етнокультурних уявлень

ПОЗАНАУКОВІ ЗНАННЯ У СИСТЕМІ ЕТНОКУЛЬТУРНИХ УЯВЛЕНЬ

Пізнавальна активність людини надала їй упевненості у тому, що вона вже пізнала саму себе й, виробивши критерії раціональної діяльності, на шляху самовдосконалення було перебільшено можливості науки, а компенсаторні можливості розуму і сумління людини виявилися неспроможними забезпечити гармонізацію розвитку. Наукове пізнання поширило свої нормуючі впливи на найінтимніші сфери буття і свідомості, орієнтуючись на жорстко раціоналізовані методи і процедури. Натхненна грандіозними досягненнями науки і техніки людина послаблювала інтерес до реальності наукового знання, тому кожне істинне знання пов'язувалося у свідомості з науковим, а похибки і помилки сприймалися як випадкові відгалуження. Поступово стало звичним подавати у вигляді таких випадковостей усі інші форми і види знань, що не вкладалися у жорсткі канони науковості. Джерелом постійного ґенерування помилок, нісенітниць, абсурдних фантазій, що не мають логічної структури і дослідного підтвердження були визнані буденна свідомість, міф, магія, релігія, алхімія і астрологія та їм подібний окультизм. Щоправда сумніви припускалися відносно буденної свідомості, художньої і моральної свідомості й знання. Надзвичайно важливою гносеологічною догмою, що остаточно не подолана до цього часу, є теза про випадковість помилок (Касавин И.Т., 1998). Помилковість у пізнанні виявляється скоріш вираженням багатоманітності напрямків і ходів пізнавального процесу, у якому зіштовхуються і суперечать один одному різні погляди, позиції, теорії і традиції, по-різному тлумачаться одні й ті ж поняття, факти, використовуються несумісні методи, процедури, критерії. Втраченою частиною такої багатоманітності виявилось знання під назвою «позанаукового» або «ненаукового».

Історико-культурні, історико-наукові, релігіознавчі та антропологічні дослідження вже виявили пізнавальне багатство магії та міфу, астрології та алхімії, архаїчного та сучасного буденного і практичного знання. Визнаним фактом є роль мистецтва у пізнанні внутрішнього світу людини, що незрівнянно перевищує досягнення всіх гуманітарних наук (Касавин И.Т., 1998), (Франко З.Т., 1989). Показовим з цього приводу є ставлення дослідників до астрології. Перед психологом, що прагне проникнути у сутність питання, постають оцінки астрології як спроби «… у відповідності з реально-практичними настроями свого духу давньоруські християни стали представляти свою природу подібно до велетенської машини» з шестернями і колесиками у вигляді світил, сузір'їв, змін пір року, дня і ночі; ці коліщата «зачіпляли» людське життя, перетворюючись на образ велетенського «колеса фортуни», «колеса долі» (Голоскевич К., 1897). Окремі дослідники відносили астрологів до «гуртків інтелігенції того часу, що займались проблемами науки» (Кузаков В.К., 1988). «Шестикрил», яким послуговувалися члени гуртка, був таблицею визначення дат затемнення сонця і переважно використовувався як засіб для вирішення важливіших проблем: понять православної доктрини. Ще далі йде М.А.Шангін, який вважає астрологічні кодекси «дуже важливими для історії знань, а саме для історії природничих наук, у тому числі астрономії..., у них задані основні методи всіх природничих наук..., магія, переважно астрологічна магія, була загальною школою людського знання» (Шангин М.А., 1930), тобто історією методів науки. Розглядаючи астрологію своєрідним стержнем народної науки, дослідник зауважує, що «найсильніший бік народної науки - астрологія, поглинає чи в іншому випадку забарвлює собою інші галузі народного знання (магія ботаніки - астроботаніка, медицина - астрософія, метеорологія - астрометеорологія)» (Шангин М.А., 1930). Історіографи відзначають, що на працю М.А.Шангіна практично не покликався жоден з сучасних істориків астрономії, оскільки вони лише громлять цю «лженауку». При тому зауважується, що дослідження не помічали ще й тому, що у ньому порушувалися дуже складні філософські, методологічні проблеми історії знання (Кузаков В.К., 1988).

Позитивну оцінку астрології як елементу традиційної культури, що розвивала ідеї закономірного зв'язку між людиною і природою, знаходимо і в деяких інших працях (Райков Б.Е., 1947), (Человек: Мыслители..., 1991), (Климишин И.А., 1990). У той же час простежується вплив панівних тоді світоглядно-догматичних штампів: у Росії астрологія не набула такого розвитку як за Заході через «… тверезі погляди руських людей на природу» (Воронцов-Вельяминов Б.А., 1956). Тут простежується тенденція написання історії астрономії як вищою мірою «раціональної» дисципліни. Прикладом дослідження з астрології, можуть бути роботи Б.В.Кукаркіна, де вона належить до «негативних факторів у розвитку істинної науки, як спроби антинаукові, що гальмують розвиток істинної науки» (Кукаркин Б.В., 1961, 1966).

Як астрологія, так і подібні види народних знань насичені науковими даними, моральними та естетичними нормами та ідеалами, релігійними віруваннями, що транслюються, культивуються у певній етнічній культурі. Складність вивчення багатомірності знання, у якому схожість швидше є винятком, а не правилом, породжує звабу обмежитися загальними теоретичними моделями, і як логічні реакції на це заклики до «екології культури» (Вознесенский А.А., 1985), чи «інтелектуальної екології» (Тулмин С.А., 1984).

Дослідники проблеми розрізняють три види побутових (буденних) знань: теоретичні, духовно-практичні та просто практичні (Касавин И.Т., 1998). Перша група виростає з діяльності, що може бути віднесена до дослідницької, й побутує у формах ідеології, теології, любомудрія, магії, науки. Така дослідницька діяльність людини за ознакою синкретичності дорівнює духовно-практичному опануванню світу, проте обмежена свідомо формульованою метою - продукуванням знання. Як форма знання, що виникла після інших в умовах достатньо розвинутої культури, теоретичне знання увібрало в себе протилежні орієнтації й образи мислення і виявилося як ніяке інше насичене непереборними протиріччями. Антиномії теоретичного та емпіричного, конструктивності й інструментальності, рефлексивної критичності та соціальної передумовленості, формальної раціональності та інтерсуб'єктивної прийнятності визначають його когнітивний зміст, що виражається спеціалізованою мовою, для його теоретичного викладу, з використанням різноманітних тлумачень, у т.ч. за допомогою природної, побутової мови.

Духовно-практичне знання теж виникає в непізнавальному контексті й охоплює сферу спілкування (фіксує не регульовані правом норми співжиття), побутову (забезпечення життєдіяльності людей), культово-регулювальну (міфічне, релігійне, містичне, магічне), художню (не обмежене власне мистецтвом, але охоплююче загалом креативно-образне самовираження). Такі знання характеризуються синкретизмом видів діяльності, що формують уявлення, побічною обумовленістю його у практичній діяльності, здатністю справляти зворотній вплив на практичне знання. Джерелом відтворення духовно-практичного знання є не лише особисте спілкування, але й міжгрупове, стосунки людини у соціумі. Засобом передавання такого знання є переконання, ґрунтоване на соціально-психологічних стереотипах, моральному та естетичному почутті і загалом механізми традиції. Когнітивний зміст духовно-практичного знання насичений людськими надіями й прагненнями, оцінками та ідеалами; духовно-практична раціональність передбачає гармонійне поєднання потреб і можливостей людини, стану й перспектив її духовного розвитку. Ця теза продуктивно аргументується узвичаєними уявленнями про світобудову.

Початковою, найпростішою формою є практичне знання, що функціонує у контексті різних виробничих і суспільних практик. Накопичення, оброблення й поширення соціального досвіду тут здійснюється як за допомогою некогнітивних засобів - знаряддя та інструментів, так і в формі спеціалізованого знання. Тут грань між знанням (як формою відображення об'єкта) і свідомістю (як формою відображення суспільних стосунків) визначена досить нечітко через слабку рефлексивність знання. Практичні знання є незамінними у багатьох галузях ремісничої, мистецької діяльності, спеціальних технологій (приготування фарб народним маляром, виготовлення ліків, страви з дотриманням пропорцій «на око», проте з дуже тонким відчуттям досконалості результату). Тут застосовуються спеціальні терміни, зміст яких неможливо передати раціонально («ледь-ледь», «в самий раз», двигун «шепоче» тощо). Гносеологічним змістом практичного знання є професійне тренування, що творять сенсорні та мисленнєві навички. Таким чином знання, що породжується в лоні непізнавальної практичної діяльності, ґрунтується на досить локальній практиці й задовольняє цілком визначену потребу. Трансляція такого знання передбачає особистісне спілкування і закріплення його в системі не рефлексивних норм і стандартів, а інтелектуальних навичок.

Викладене вище, з урахуванням поглядів інших дослідників на проблему (Пукшанский Б.Я., 1987), дозволяє сформулювати поняття буденного знання як життєво-практичне, не формалізоване за канонами наукових визначень і дефініцій, у якому не простежуються упорядкована концептуальність, системно-логічне оформлення, що не потребує для свого засвоєння та поширення спеціального систематизованого навчання й підготовки і репрезентує загальні не фахові досягнення усієї етноспільноти. Буденні знання значною мірою ґрунтуються на ірраціональних уявленнях і є невід'ємним компонентом традиційності. Їхню основу складають емпіричні знання і уявлення - масиви інформації, яка фіксується і передається із покоління в покоління через неформалізовані комунікативні системи, усно («з вуст в уста», як щось передане, «вдуте» з духом) (фольклорні зразки, повір'я, повчання, моральні належності, настановлення, перекази та інш.), іншими словами, та частина суспільно-орієнтуючих уявлень і знань, що передається узвичаєно.

Відомості, що сприймаються людиною у такий спосіб, безпосередньо пов'язані зі сферою несвідомого, в тому числі колективного несвідомого. Чуттєві явища вже у Демокрита розумілися саме як істина і навіть «прямо ототожнювалися з тим, що пізнається розумом… Суб'єктивне є результатом об'єктивного» (Лосев А.Ф., 2000). Ще на погляд Платона індивідуалізоване уявлення, навіть достатньо не аргументоване, є не стільки похибкою у нашому розумінні, скільки певним типом (рівнем) розуміння земного, протікання (перебігу) буття як самодостатньої реальності. Це така ж об'єктивна видимість як вигляд переломленої поверхнею води палиці. Людина не в змозі бачити світ інакше, доки живе у царстві цієї видимості. Лише перенесення у своїй свідомості до світу архетипів - ідей, ставши причетним до цього світу, людина набуває здатності іншого, істинного бачення реальності. Розрізнення істини і похибки тут не пов'язане з якістю пізнавального (рефлексивного, творчого) зусилля. Умудрена життєвим досвідом високоосвічена людина й неосвічений хлопчик без особливих зусиль долучаються до таємниці пізнання. Саме у таких психічних особливостях позитивної діяльності прихована сутність загадкових буденних знань і уявлень. Цікавим у цьому контексті є міркування Хосе Ортега-і-Гасета. Хто за Коперніком вірить, що сонце не заходить за обрій, - говорить він, - проте бачить, як воно заходить, а оскільки бачення є первинною формою переконання, людина таки далі вірить, що воно сідає. Справа у тім, що наукова віра людини постійно заперечує наслідки її первинної чи безпосередньої віри (Х.Ортега-і-Гасет, 1997, с. 410). Вочевидь автор під предметом первинної віри розуміє аналізовані тут позанаукові знання. Розглядаючи психічний стан пересічного католика (йдеться про католика як людину, що перебуває під впливом іншої, привнесеної релігії, якою може бути буддизм, індуїзм чи будь-яка інша віра), він оцінює його трагічним. «Католик неавтентичний в одній частині своєї істоти - у всьому, що хоч-не-хоч, робить з нього модерну людину, - тому що він хоче бути вірний другій життєвій частині своєї істоти, а саме - релігійній вірі. Це означає, що призначення католика істотно трагічне… Пониження і збридження - це життєва форма того, хто відмовився бути тим, ким він мусить бути. Його автентичне буття не вмирає, а обертається на тінь, що його обвинувачує, на привид, що постійно нагадує йому про нижчість його сучасного буття супроти призначеного. Дезертир свого призначення - це живий самогубець» (там само). Ставлення до етнопсихотипічного первеня як передумови і запоруки щасливого буття у Ортеги дістає свій подальший рефлексійний розвиток, до чого ще буде привернено увагу.

Принагідно зауважимо, що відступ від автентичності має життєвизначальні наслідки з тенденцією до драматичних забарвлень. Недостатньо дифініційоване поняття «покликання» людини в основі своїй має психогенетичну матрицю, діяльнісна та поведінкова відповідальність якої складає, за Ортегою, поняття автентичності, що є неодмінною передумовою самореалізації та самоактуалізації як логічного наслідку інтенційності людського життя. Фрустрація прагнення до життєвого сенсу, у процесі якого нехтується психічним первенем, подібна до ефекту бумерангу, що не влучив у ціль і повертається до мисливця. «Людина повертається до самої себе й орієнтує свої помисли до самоактуалізації, - стверджує В.Франкл, - тільки якщо пройшла повз своє покликання» (Франкл В., 1990, с. 59). За Г.Сковородою лише «сродна праця» може розкрити й ощасливити людину, а «сродна праця» визначається схильностями, покликанням як плодом, що проростає з коренів традиційності (Сковорода Г., 2005).

Міркування Х.Ортеги проливає світло чи не на головне питання феномену позанаукових знань та етносоціальних уявлень - причини їхньої стійкості й вагомості у психічній діяльності людини. Первинні враження оформлені в уявлення, раціоналізовані як знання виявляються у своїй більшості у тім раннім періоді онтогенези, коли логічно-конкретне мислення перебуває у процесі становлення. Цей процес, залежно від інтенсивності навчання, планомірного формування психічних функцій з заданими якостями, висвітлений у працях П.Я.Гальперіна (Гальперин П.Я., 1966, 1969), А.Н.Леонтьєва, який зокрема зауважував, що «у людини, що живе з раннього дитинства поза контактами з об'єктивними формами, у яких втілена людська логіка, й поза спілкуванням з людьми, процеси логічного мислення не можуть сформуватися, якби вони й зустрічалися безкінчену кількість разів з такими проблемними ситуаціями, пристосування до яких вимагає формування саме цієї здібності» (Леонтьев А.Н., 1981). Саме на важливість етапу визрівання вказував і Л.С.Виготський: «для всіх процесів виховання й освіти найістотнішими виявляються саме ті, що перебувають у стадії дозрівання і ще не дозріли до моменту навчання процеси». (Выготский Л.С., 1999). На підставі теоретико-експериментального аналізу поглядів Ж.Піаже він піддав критиці його розуміння співвідношення навчання і розвитку в становленні психіки дитини, обстоюючи активність навчання як вирішальний фактор, наголошуючи на формуючій діяльності як об'єкті дослідження наукової психології (Выготский Л.С., 1997). Отже психологія має охоплювати саме той бік мислення, від якого абстрагується теорія пізнання і логіка (Пономарев А.Я., 1967). Формуючі експерименти в галузі психології дитячих розмірковувань, розуміння причинно-наслідкових зв'язків, утворення наукових понять дозволили психологам «знизити» віковий рівень формування логічного мислення (Обухова Л.Ф., 1966). Н.А.Підгорецька, що досліджувала прийоми логічного мислення у дорослих, повідомляє, що за несприятливих умов (система навчання, соціальне середовище, рівень культурного розвитку тощо) воно може істотно уповільнюватися, застигаючи на певному рівні недосконалості. Порівняльний аналіз характеристики логічного мислення дорослих з характеристикою, що її дав своїм піддослідним Ж.Піаже, виявив схожість не лише з погляду правильності відповідей, але й характеру аргументації (Подгорецкая Н.А, 1980, с. 135). У наведених та інших подібних дослідженнях (Столяр А.А., 1965), (Брунер Дж., 1971), (Тульвисте П.О., 1975) у дорослих людей виявлено тип мислення, характерний для стадії дооператорних структур, чи, принаймні - конкретних операцій.

Інтеграція чуттєвого досвіду - взаємодія функціональних, операційних і мотиваційних механізмів сприйняття у зв'язку з мовленнєво-мисленнєвою діяльністю, утворення складних систем спостереження - визначають константність сприйняття і виявляються в ній якнайповніше. Дослідження Б.Г.Ананьєва, М.Д.Дворяшиної, Н.А.Кудрявцевої встановили певну залежність процесу її становлення від основних фаз людського життя, що дозволяє розглядати перцептивну константність як функцію віку, яка нерозривно пов'язана з загальними закономірностями онтогенетичної еволюції сенсорно-перцептивних процесів людини. Важливим результатом експериментальних досліджень є встановлення факту корельованості перцептивних констант та її вікових змін (Ананьев Б.Г., 1968).

Навіть узагальнено викладені результати досліджень вікових, соціальних, культурологічних, освітньо-навчальних та інших чинників впливу на формування структури логічного мислення переконує в тому, що воно безпосередньо корелюється з наведеними факторами і, залежно від загального показника сприятливості розвитку людини, може бути завершене лише у певному віці, а може бути слабко сформованим і у дорослих. Отже до набуття характеристики логічного, мислення людини здійснюється на засадах, близьких до того, які виявляє суб'єкт психічної діяльності з міфологічною свідомістю. Ця обставина значною мірою пояснює питому вагу позанаукових знань у детермінації поведінки людини. Крім того простежуються певні аналогії між особливостями формування логічного мислення людини в онтогенезі та її парадигми у філогенезі, що певною мірою пояснює функціональний статус позанаукових знань і загалом традиційності у свідомості людини.

Історія психології надає можливість з'ясування природи алогічних проявів у психічній діяльності і поведінці людини. Відомий психолог початку ХХ ст. П.Д.Успенський у стані своєрідної розпуки вдається до розроблення концепцій на метафізичному підґрунті. У них людина розглядається як самобутня психофізіологічна машина, що здійснює задану програму, а раціонально мисленнєві результати її діяльності служать своєрідним полем для експериментів, які, незважаючи ні на що, залишають практичну діяльність людини в межах заданої програми (Успенский П.Д., 2002).

На підставі найсучасніших досліджень здійснено спробу пояснити «нелогічне й нераціональне» мислення людей С.Московичі. Констатуючи подвійність більшості пояснень такого явища, він стверджує, що наші індивідуальні здатності сприйняття і спостереження зовнішнього світу продукують вірні знання, а соціальні фактори спотворення й відхилення у наших переконаннях і уявленнях, чому є три пояснення: 1) людина носій етнокультури, отже звичаїв, що не можуть сприйматися інакше як генеральний набір ідей життєдіяльності; 2) особливість психології маси, де люди, зібравшись у групу, змінюють свої психічні якості, втрачаючи одні й набуваючи інші. Люди окремо один від одного поводять себе морально й розумно і стають аморальними та нерозумними, коли збираються разом; 3) стереотипне мислення без урахування реалій (Московичи С., 1995).

С.Московичі стверджує, що між поведінкою окремої людини і соціуму на цьому ґрунті існує серйозна суперечливість. Вона полягає у тому, що перший варіант повідомлення, уявлення є результатом первинного знання, яке складає систему несвідомого окремого індивіда. У цій системі можна розглядати результат філогенетичної трансляції генетичного досвіду, який передається звичаєвістю. У ній віддзеркалюється та його частина, що з запануванням раціональної сфери була витіснена у несвідоме, у чуттєвий світ. Таке первинне знання є найближчим до почуттів людини, тому, сповідуючи його, людина у межах світу «Я» чинить відповідно до власного сумління. Різниця цього типу уявлень відносно до панівних у суспільстві є, так би мовити, позацензурною частиною психічного життя людини, що перебуває в умовах своєрідного нелегального стану. Людина опиняється в ситуації, коли необхідно дошукувати, часто вигадувати причини поведінки, що не узгоджується з легалізованими суспільними уявленнями і нормами. Сучасний освічений лікар в останні миті перед хірургічною операцією, що йому мають зробити, згадує, що при ньому немає звичайнісінької, на перший погляд, шпильки, яка, проте, в його індивідуальному уявленні є надійним оберегом, бо саме вона супроводжувала й охороняла його у різних небезпечних ситуаціях. Безглузде зі стороннього погляду защипування шпильки на одежині перед відповідальними моментами в житті пов'язується з вірою у замикання, «зашпилювання» всіх перепон на шляху до здійснення мети. За цим стоїть масштаб значущості такого типу знань, особливо у вирішальні моменти життя.

Новими є висновки С.Московичі про існування двох типів реальності у кожному суспільстві, два стилі мислення, що відповідають кратним варіантам репрезентування та комунікації. Їх неможливо звести до надупорядкованої раціональності, що у цьому випадку мала б бути надсоціальною, принаймні нормативною, проте окрема людина має володіти різними формами розсудку й репрезентування. Дослідник називав такий стан когнітивною поліфазією, яка так само невід'ємна від ментального життя, як полісемія - від життя мови (Московичи С., 1995).

Як бачимо, у загальній структурі свідомості людини буденна свідомість посідає особливе місце, оскільки здійснює постійний вплив на поведінку людини. Вона відображає т.зв. позанаукові чи буденні знання, які умовно можна поділити на три групи за психологічними ознаками: теоретичні; духовно-практичні; практичні. Буденне знання розглядається як життєво-практичне, не формалізоване за канонами наукових визначень і дефініцій, у якому не простежується упорядкована концептуальність, системно-логічне оформлення, проте втілюються загальні не фахові досягнення усієї етноспільноти. Джерелом таких знань є уявлення про реальність на чуттєвому, емпіричному рівні, що формують різновид первинного знання як систему, що становить об'єкт автентичної віри. Можна припустити, що одним з джерел формування саме такої структури буденних знань є особливість зародження і формування логічного мислення у людини, яке, залежно від сукупності чинників (вікових, соціальних, культурологічних, освітньо-навчальних тощо), може формуватися у дитячому віці, а у разі несприятливих впливів - не сформуватися остаточно і в дорослої людини. Встановлено наявність корельованості перцептивних констант та вікових змін людини, а також певних аналогів їх у філогенезі та онтогенезі. Людина поєднує у собі два типи реальності, два стилі мислення, проте саме їхній синтез становить основу етнокультурних уявлень.